Докази і засоби доказування: співвідношення та характерні риси
Відповідно до ст. 76 ЦПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Засобами, якими встановлюються ці дані, є показання свідків, письмові, речові й електронні докази; висновки експертів. Зазначена норма, як і та, що діяла до набрання чинності новою редакцією ЦПК, чітко розмежовує категорії доказів і засобів доказування: доказами є фактичні дані, засобами доказування — форма вираження, фіксації фактичних даних. У доктринальних положеннях, сформованих на сучасному етапі розвитку процесуальної науки, панує підхід про діалектичну єдність у судових доказах інформації та її процесуальної форми, однак наводяться й деякі інші міркування.Так, Т. В. Цюра запропонувала розглядати доказ як «окремий елемент засобу доказування, що несе в собі інформацію про обставину справи, з існуванням якої особа пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, а засіб доказування — як сукупність окремих доказів (елементів), які за цивільним процесуальним законодавством допустимі для доказування в конкретній справі»[545].
Точку зору про те, що доказ є елементом засобу доказування, поділяє також С. Я. Фурса. Вважаючи «фактичні дані» у законодавчій дефініції штучним явищем, учена стверджує, що виділити поняття «доказ» в чистому вигляді не вдасться, і обґрунтовує, що «доказ співвідноситься із засобом доказування як конкретне із загальним, оскільки саме особи, які беруть участь у справі, з усіх можливих засобів доказування обирають ті, які мають підтвердити існування тих
Докази як елемент механізму доказування чи інших юридичних обставин, і подають їх до суду або просять суд їх витребувати. Коли суд їх залучає у справу як доказ, то саме у цьому випадку вони стають доказами в справі»[546].
Чимало дослідників виходять з того, що між доказами і засобами доказування слід ставити знак рівності. Зокрема, А. Г. Коваленко дійшла висновку, що «судовими доказами є засоби встановлення істини у справі, а також інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, що отримані у передбаченому законом порядку»[547].
Схожий підхід висловив М. О. Гетманцев, вважаючи, що дефініція доказів у ст. 76 ЦПК «містить тавтологію і здійснює визначення певного об’єкта через самого себе. Докази — це дані, які встановлюються засобами, а засоби, у свою чергу, — це теж докази (письмові, речові, електронні)»[548].
Т. М. Кучер спершу наголошувала на необхідності розмежування таких правових категорій, як докази та засоби доказування, оскільки «доказом буде лише інформація про певні обставини, які є предметом спору по конкретній справі, а форма їх закріплення виступає засобом доказування»[549]. Однак пізніше дослідниця змінила свою позицію і визначила доказ «як носій інформації (об’єкт чи суб’єкт), який зафіксував інформацію про юридичні обставини, що входять до предмета доведення»[550].
Ототожнення доказу із засобом доказування робить також М. А. Фокіна, пропонуючи вважати доказами «регламентовані законом процесуальні засоби доказування, що містять відомості про факти, які мають значення для правильного встановлення обставин справи»[551].
З огляду на такі різні тлумачення доказів і засобів доказування необхідно проаналізувати характерні риси цих правових категорій та встановити їх співвідношення.
Законодавче тлумачення доказу як фактичних даних вказує на його інформаційну природу. Деякий час процесуалісти дискутували щодо терміну, який найбільш доцільно вживати по відношенню до доказів: фактичні дані, відомості про факти, інформація. Детальний огляд висловлених підходів не охоплюється метою цього дослідження, однак варто підтримати позицію, що стосовно доказів поняття «відомості» та «інформація» є рівнозначними[552].
Інформація, дані, відомості, що належать до судових доказів, утворюють для суду можливість отримати знання про обставини, які мають значення для справи. Доказ є інформацією про пошуковий факт, однак не фактом як таким. З цього приводу вірно зауважується, що «факт — це явище об’єктивної соціальної дійсності. Воно існує незалежно від того, чи знають про нього особи, що здійснюють судовий розгляд. Фактичні дані, тобто відомості про факт — це інформація, за допомогою якої пізнається факт, що має значення для вирішення справи»[553].Видається дещо перебільшеним твердження про те, що «доказ є достовірним знанням про факти»[554]. Доказ — це певні відомості, вони можуть відображати обставини певної події як в повному обсязі, так і частково, фіксувати їх не лише коректно й достовірно, а й також містити перебільшення, неточності, припущення, помилки. Процесуальний закон невипадково передбачає оцінку взаємного зв’язку доказів у їх сукупності як невід’ємний елемент оцінки доказів, адже в ході їх співвідношення можуть виявитися суперечності й розбіжності між ними. Тому більш вірно виходити з позиції, що доказом є відомості про факти, а не істинні знання про них.
Доказ як інформація може бути сприйнятий завдяки роботі органів чуття людини: через зір чи слух або їх поєднання, через дотик і нюх. Для того, щоб інформація була почута чи побачена, осмислена, проаналізована, оцінена, вона повинна бути виражена у певній формі, яка зберігає цю інформацію, що утворює можливість для однієї особи передати її, для іншої особи — сприйняти її. Відомості про факти, що мають значення для справи, можуть бути сприйняті судом лише через певні засоби, в яких ці відомості зафіксовані. Тому у процесуальній доктрині цілком логічно сформувався висновок про єдність в судових доказах інформації та її носія: відомостей про факт і засобу, який відображає ці відомості.
Сам носій чи засіб, на (в) якому зафіксована інформація, не має доказового значення. Доказом може виступати не свідок, а ті відо-
Докази як елемент механізму доказування мості про обставини справи, що відомі свідку; не папір, а зміст викладеного на ньому тексту; не предмет матеріального світу як такий, а його властивості, ті чи інші ознаки, залишені на ньому сліди, його належність певній особі, знаходження у певному місці в певний час тощо, які свідчать про те, що якась обставина відбулася в минулому чи продовжує існувати у теперішньому часі.
Однак щоб стати судовим доказом, фактичні дані потребують наявності відповідного носія. Взаємозв’язок між фактичними даними та формою їх вираження, їх взаємна залежність очевидні. Відтак, не видається за можливе розділити думку про те, що доказ є засобом доказування або елементом засобу доказування, адже це не відповідає сутності цих категорій. Докази і засоби доказування співвідносяться як зміст і форма його фіксації, що органічно поєднані між собою. Доказ показує, яку інформацію він несе, про що ця інформація, засіб доказування — в якій об’єктивній формі вона виражена[555].На нерозривний зв’язок інформації та засобу її вираження у судових доказах вказують також принципи належності й допустимості, що встановлюють вимоги, яким має задовольняти кожен без винятку доказ. Вимога допустимості пред’являється до засобу доказування, його процесуальної форми та законності отримання інформації про певний факт, який має значення для справи. Належність стосується інформаційної складової доказу: щодня у світі виникають мільярди одиниць різноманітних даних, однак доказом стають лише ті відомості, що мають зв’язок з предметом доказування у конкретній цивільній справі, здатні підтвердити чи спростувати наявність певної обставини, яка має відношення до цієї справи.
Види засобів доказування передбачені нормами ЦПК у вигляді вичерпного переліку. Носій інформації, що не відповідає сутності визначеного законом засобу доказування, ним не визнається. У зв’язку з цим у доктрині сформувався висновок про те, що «засоби доказування знаходяться під впливом процесуальної форми. Поза встановленою законом процесуальною формою засоби доказування для суду не існують»[556]. Ця теза не викликає заперечень, однак слід враховувати, що на формування засобів доказування впливають також норми матеріального права.
Для письмових доказів норми матеріального права встановлюють форму правочину (письмову чи усну, з обов’язковим нотаріаль- ним посвідченням чи державною реєстрацією); компетенцію органу державної влади, органу місцевого самоврядування на видання певного виду акту тощо.
Недотримання обов’язкової форми пра- вочину, видача акту з перевищенням компетенції впливає на допустимість такого документа як доказу. Для показань свідка нормами матеріального права визначається службове чи професійне становище особи та її доступ до відомостей, які за законом повинні зберігатися в таємниці, що унеможливлює допит цієї особи про такі відомості. В нормах матеріального права містяться вимоги до оформлення висновку експерта та передбачаються умови, за яких особа може виступати судовим експертом. Якщо особа була визнана недієздатною, або має не погашену судимість, або на неї протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення чи дисциплінарне стягнення у вигляді позбавлення кваліфікації судового експерта, такій особі не може доручатися проведення судової експертизи. Отже, будучи процесуальною категорією, засоби доказування можуть знаходяться під безпосереднім впливом вимог, встановлених нормами матеріального права.Докази здебільшого виникають до моменту відкриття провадження у справі та безвідносно до її судового розгляду, хоча деякі дослідники вважають, що «формування судового доказу відбувається в судовому засіданні в процесі отримання відомостей про факти від (з) їх фізичного носія у передбаченій законом процесуальній формі»[557]. Однак в судовому засіданні має місце не формування доказів, а їх дослідження, самі ж фактичні дані, за винятком висновку експерта, котрий може бути підготовлений як на замовлення учасника справи до відкриття у ній провадження, так і на підставі ухвали суду, у більшості випадків утворюються у реальному світі незалежно від розгляду цивільної справи.
Не слід виключати можливість виникнення фактів, відомості про які матимуть значення для справи, після відкриття у ній провадження: зокрема, коли сторона у зв’язку з направленням у відрядження подасть суду відповідні документи в обґрунтування необхідності відкладення розгляду справи на певний строк; коли сторона, винна у заподіянні шкоди, після відкриття провадження у справі здійснить часткове усунення наслідків цієї шкоди і подасть суду відповідні докази, що вплине на зменшення розміру позовних вимог тощо.
Однак і в таких випадках докази формуються не у зв’язку з процесом отримання відомостей про факти в судовому за-сіданні, а виникають в об’єктивній реальності, після чого подаються до суду.
Традиційним доктринальним розумінням доказів є сприйняття їх у поєднанні трьох елементів:
1) об’єктивного змісту, яким є фактичні дані, що інформують про обставини справи;
2) суб’єктивної форми, якою є процесуальна форма доказів у вигляді процесуальних джерел (засобів доказування);
3) процесуального порядку одержання, дослідження та оцінки доказової інформації[558].
Останній елемент цієї конструкції потребує деякого уточнення.
Відомості про факти, виражені в певному засобі, стають судовим доказом лише у зв’язку з їх отриманням судом. За загальним правилом, докази мають бути подані суду у встановлений законом або судом строк і лише поважна причина може слугувати підставою для продовження цього строку. Якщо суд відмовиться від прийняття того чи іншого об’єкта як доказу з мотивів його несвоєчасного подання, такий об’єкт не стає доказом у справі. Таким чином, дотримання процесуального порядку одержання певних матеріалів судом має безпосередній вплив на їх кваліфікацію як судових доказів. Дотримання процесуальної форми дослідження й оцінки доказів такого безумовного впливу не здійснює, на обґрунтування чого можна подати такі міркування.
Учасник справи може визнати обставину, що входить до предмету доказування, внаслідок чого ця обставина не доказується, а докази, подані щодо неї, не досліджуються та не оцінюються судом. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, не здійснюючи жодних процесуальних дій стосовно доказів, які не були досліджені до моменту отримання судом відмови від позову. А докази, що були досліджені раніше, не потребують оцінки після відмови позивача від позову. Такі ж наслідки має укладення мирової угоди сторін. Однак докази, що не стали об’єктом дослідження та/або оцінки, не втрачають свого статусу судових доказів, не набувають якогось іншого значення. Тому достатнім критерієм для визнання фактичних даних судовим доказом, за умови їх вираження в одному із засобів доказування, є їх прийняття судом.
З огляду на це, більш вірною видається характеристика судових доказів за сукупністю таких ознак:
1) це фактичні дані, відомості про факти, виражені в об’єктивній формі;
2) вони мають зв’язок з принаймні однією обставиною, що входить до предмета доказування;
3) об’єктивна форма вираження фактичних даних відповідає сутності одного з передбачених процесуальним законом засобів доказування;
4) засіб, в якому виражені фактичні дані, поданий суду безпосередньо (письмові докази, окремі види речових доказів, електронні докази, висновок експерта, підготовлений на замовлення учасника справи); чи вказаний у заяві або іншому процесуальному документі як той, дослідження якого потребується для встановлення обставин справи (показання свідків, окремі види речових та електронних доказів), включаючи необхідність витребування доказу, відсутнього в особи, котра подає докази; чи сформований на підставі ухвали суду (висновок експерта, підготовлений внаслідок призначення експертизи судом).
Перелік засобів доказування у ч. 2 ст. 76 ЦПК зазнав істотних змін у порівнянні з нормою ст. 57 попередньої редакції. По-перше, пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, не зазначаються в цьому переліку, хоча використання таких пояснень передбачене ст. 92 ЦПК. По-друге, магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію, виведені за межі речових доказів. По-третє, до кола засобів доказування включений їх новий вид — електронні докази. Детальне дослідження кожного із засобів доказування дозволить виявити їх характерні ознаки та особливості використання для встановлення обставин цивільної справи.
8.2.