ПРЕДМЕТ ДОКАЗУВАННЯ. НАЛЕЖНІСТЬ І ДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗІВ

Позов як складне явище має кілька елементів, до яких належать: предмет, підстава, зміст. «Предмет доказування — це те, що треба до­водити у кожній цивільній справі, тобто ті обставини, що свідчать про дійсні права та обов’язки сторін у справі.

Позивач визначає коло тих обставин, які він вважає за потрібне доводити у суді. Утім на практиці суди не займають та і не можуть займати пасивну позицію в цьому питанні. Вони, у свою чергу, самі ви­значають, що належить довести у конкретній справі, розширюючи коло обставин, які підлягають перевірці. Так, під час вирішення питання про поновлення на роботі у зв’язку із скороченням штатів або чисельності працівників суди з’ясовують не лише те, чи мав місце факт скорочення, а й чи було дотримано інші вимоги, які регулюють порядок такого звіль­нення (можливість переведення за згодою працівника на іншу роботу, надання переваг тощо).

Частина 3 ст. 32 ЦПК 1964 року відносила до презюмованих фактів ті, які згідно із законом припускаються встановленими і не доводяться у розгляді справи. Таке припущення могло бути спростоване в загально­му порядку. Так, наприклад, «від обов'язку доводити вину заподіювала моральної шкоди звільнені громадяни й організації, яким заподіяна ця шкода діяннями іншої особи, а ця особа звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкода заподіяна не з її вини», — зауважує В. І. Тертишніков^[149]. Очевидно, що в ч. 3 ст. 32 ЦПК йдеться про законні припущення (презумпцію). Використовуючи презумпцію, суд має право визнати істинним існування певного юридичного факту, не вимагаючи від сторони, яка на нього посилається, доказів.

Потерпілий, який обґрунтував наявність вказаних фактів, не зобов'язаний доводити вину особи, яка завдала такої шкоди. У цьому випадку вина особи припускається. Цю презумпцію підтверджено ч. 2 ст. 440 ЦК 1964 року й аналогічними нормами нового ЦК, за якими той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкода спричинена не з його вини^[150]. Ця проблема потребує окремого дослідження.

У Кодексі 2004 року підстави звільнення від доказування викладено інакше, ніж у ст. 32 ЦПК 1964 року. Так, за ЦПК 2004 року підлягають звільненню від доказування обставини, визнані сторонами, обставини, визнані судом загальновідомими. Обставини, встановлені судовим рішен­ням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало чинності, не доказуються у розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Проте Кодекс 2004 року не містить вказівки на «презюмовані факти», тобто на факти, які згідно із законом припускаються встановленими і не доводяться у розгляді справи. Оскільки йдеться про презумпції, то це є певним упущенням Кодексу 2004 року.

Адвокатам та іншим учасникам процесу слід мати на увазі, що вирок у кримінальній справі, який набрав чинності, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Наприклад, постанова про адміністративне правопо­рушення під час дорожньо-транспортної пригоди, яка потягла за собою пошкодження автомобілів, може бути використана як доказ у вирішенні цивільно-правового спору стосовно відшкодування шкоди щодо питання, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Стаття 4 нового ЦПК Франції вказує, що «предмет судового спору визначається взаємними позовними вимогами сторін. Ці вимоги вказу­ють у позовній заяві й у запереченнях проти позову». Далі вказується, що предмет судового спору може бути змінено в процесі розгляду справи, утім за умови, що ці зміни мають достатній зв'язок з первісними ви­могами. Отже, законодавство Франції визнає предметом позову вимоги сторін. Для практичного використання таке розуміння предмета позову простіше й доступніше.

А. Ф. Клейман вважав, що предметом доказування є факти, які або породжують право, або вчиняють перепони виникненню права, або анулюють ті чи інші права сторін^[151]. А. Е. Нефедьєв відстоював думку, що предметом доказування є те твердження, в істинності якого потрібно переконати суддю^[152]. «Необхідний склад фактів предмета до­казування визначається на підставі норм матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини»^[153]. Склад фактів, що підлягають доказуванню (фактичний склад), визначається сторонами і судом залеж­но від характеру правовідносин. У кінцевому результаті суд визначає, чи наданих доказів достатньо для вирішення справи і чи запропонувати надати додаткові докази на підтвердження тієї чи іншої обставини.

Приклад. У справі про поділ майна подружжя з’ясувалося, що чо­ловік купив у дружини 1/4 частину квартири. Позивачка посилалась на свідоцтво про право власності, яке засвідчувало її право на квартиру в цілій частині. Інших документів позивачка не надала. Суд визнав за потрібне витребувати додаткові докази: договір купівлі-прода- жу 1/4 частини квартири, докази, що засвідчують факт реєстрації права власності, які зобов’язав подати відповідача^[154].

Джерелами, за допомогою яких визначається предмет спору в кож­ній справі, є відповідна норма матеріального права, підстава позовних вимог і заперечень на них. Так, норма права, яка регулює певне право- відношення, вказує в загальних рисах на обставини, які слід довести.

Підстави позовних вимог і заперечень на них конкретизують ті факти, які потрібно довести у справі. Так, вимога про стягнення заборгованості за договором позики міститиме ті обставини, які потрібно довести у спра­ві (факт укладення договору позики, позичання коштів, невиконання зобов’язання повернути борг на певну дату тощо).

У науці цивільного процесуального права немає згоди у визначенні предмета доказування. Одні вчені вважають, що предмет доказування охоплює тільки факти матеріально-правового характеру, другі вміщають у предмет доказування факти як матеріально-правового, так і процесу­ального характеру, а також інші факти. При цьому прихильники першої позиції визнають потребу доказування фактів процесуального характе­ру, однак відносять ці факти не до предмета, а до меж доказування. До фактів процесуально-правового характеру відносять, наприклад, факти, які підтверджують або спростовують право позивача на позов, факт непідсудності справи певному суду тощо^[155]. Хоч як би там було, проте в судовому засіданні потрібно доводити факти як матеріально- правового, так і процесуального характеру.

Тому предмет доказування — це сукупність обставин, які мають значення для справи і які потрібно встановити для вирішення існуючого у суді спору. ЦПК визначає, що предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню в ухваленні судового рішення (ст. 179).

На основі виявлених юридичних фактів, які підлягають доказуванню, встановлюють і коло доказів, без яких неможливо вирішити справу. Під час вирішення питання про належність доказів важливо з’ясувати:

1) чи мають значення для справи факти, для встановлення яких пропонується доказ;

2) чи може запропонований доказ підтвердити або спростувати на­лежний до справи факт.

Наприклад, у справах про виселення осіб із житла у зв’язку з не­можливістю сумісного проживання можна зустріти посилання на не­правильну поведінку відповідача не у цій квартирі або будинку, а за місцем попереднього проживання та місцем роботи тощо.

Отже, докази, які засвідчують неправильну поведінку особи за по­переднім місцем проживання, не стосуються справи, яка вирішується щодо іншої квартири.

Правило про належність доказів є своєрідним фільтром, за до­помогою якого суд не приймає докази, які не стосуються справи. За допомогою такого фільтру суд може припинити дії недобросовісної сторони, яка намагається уповільнити процес. «Правило належності доказів спрямоване на виокремлення істотних обставин у справі, у зв'язку з чим суд приймає до розгляду лише ті докази, що можуть підтвердити ці обставини»^[156]. Тому завданням суду є спрямування процесу подання, збирання та дослідження доказів, які стосуються предмета доказування.

Однак іноді суд відмовляється приєднати докази і цим дає підстави для підозр в упередженості й однобічності. До речі, досвідчений адво­кат може легко здогадатись, коли суддя займає упереджену, однобічну позицію. Підстави для цього дають дрібниці, штрихи, незначні деталі. Наприклад, суддя веде тривалий допит сторін і свідків, ставить навідні запитання і домагається одержати на них певну відповідь. Якщо адвокат досвідчений, то він ніколи навіть вигляду не подасть, що здогадався про це, а навпаки, ще ретельніше перегляне наявну доказову базу, щоб зміцнити свої позиції. Так само і з суддівського крісла легко можна по­бачити неготовність адвоката, його внутрішню розгубленість навіть у ви­падку, якщо інтереси сторони представляє досвідчений адвокат. «Василю Васильовичу, — говорив одному відомому адвокату суддя, — я завжди знаю, коли у вас сильні позиції у справі, з вашої поведінки. Якщо ваші позиції сильні, ви спокійні й вичікуєте, як удав. Якщо маєте слабку по­зицію, то нервуєте, і це помітно». Адвокатам, як і суддям, завжди слід пам'ятати, що вони є об'єктом посиленої уваги у суді.

Приклад. У справі про виселення з гуртожитку представник відповідача (адвокат) заявив клопотання про приєднання до ма­теріалів справи як доказ документів, які спростовували позо­вні вимоги і підтверджували, що половина будинку мала статус не гуртожитку, а житлового будинку, в якому мешкали наймачі державних квартир. Суддя відмовив у прийнятті цих доказів на тій підставі, що пред’явлені документи не є оригіналами і не засвідчені належним чином, постановивши рішення. Безумовно, маємо промах адвоката. Він мав можливість сам засвідчити копії цих документів і заявити клопотання про витребування оригіналу. Не був правим і суд. Адвокат посилався на доказ, який спростовував позовні ви­моги, а отже, ці докази мали значення для справи. Крім того, якщо б адвокат заявив клопотання про витребування оригіналів доказів, то суд через вимоги ч. 1 ст. 137 ЦПК «зобов’язаний витребувати такі докази». За цієї ситуації дії судді мали ознаки упередженого, однобічного підходу^[157].

Приклад. У справі про відшкодування шкоди в результаті авто- аварії позивач подав заяву про допит 20 свідків, які були очевидцями. Суд обмежився допитом трьох свідків, висновком експерта та матеріа­лами адміністративної справи і постановив рішення. У цій ситуації пояснень очевидців було досить для постановления рішення, оскільки не було даних, що інші свідки можуть дати протилежні пояснення. Заявляючи клопотання, адвокат мав знати, що можуть підтвердити свідки. Якщо дехто із свідків надав би покази іншого змісту, то адво­кат, посилаючись на цю обставину, мав би настояти на допиті саме цих свідків, які свідчать на користь його клієнта. Адвокат у цьому випадку порушив ще одне правило: не надавати суду доказів, які не йдуть на користь його клієнта.

ЦПК гарантує сторонам їхнє право обґрунтовувати належність конкретного доказу на підтвердження їхніх вимог або заперечень, а у певних випадках прямо вимагає обов’язковість обґрунтування належ­ності доказу. Так, у ст. 134 ЦПК вимагається вказувати у заяві про забезпечення доказів на обставини, що можуть бути підтверджені пев­ними доказами, а ст. 119 вимагає, щоб у позовній заяві було зазначено докази, які підтверджують кожну обставину. Встановивши, що певний доказ не стосується предмета спору, суд не бере його до розгляду.

Якщо належність доказів характеризує їх сутність, то допустимість — їх форму^[158]. Однак така теза не надто влучна стосовно нової редакції статті Кодексу, яку істотно змінено порівняно з аналогічною статтею Ко­дексу 1964 року. У ч. 1 коментованої статті встановлено критерії недо­пустимості доказів, тобто розвинуто ідею ст. 62 Конституції України, яка встановлює, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. І хоча ця норма Конституції стосується насамперед доказів у кримінальній справі, її ідея може бути запозичена і щодо цивільних справ. Уже назріла потреба у визначенні критері­їв недопустимості доказів, яка тепер, хай частково, але реалізована. Встановлено, що суд не бере до уваги докази, одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

У науці процесуального права прийнято розрізняти загальний і спеціальний характер допустимості доказів. Загальний характер означає, що в усіх справах, незалежно від їх категорії, мають до­тримуватись вимоги про одержання інформації з визначених законом засобів доказування. Порушення цієї вимоги призводить до недо­пустимості доказу.

Спеціальний характер допустимості — це правила використання певних доказів для встановлення обставин справи (позитивна допусти­мість) або заборони використання певних доказів (негативна допусти­мість). Якщо відповідно до вимог закону потрібна нотаріальна форма правочину, то суд повинен мати відповідний документ, який відповідає таким вимогам. Згідно із статтями 1047, 1051 ЦК, якщо договір позики має бути укладено у письмовій формі, рішення суду не може ґрунту­ватися на показах свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не було одержано позичальником від позикодавця (негативна допустимість). Це положення не застосовують у випадках, коли договір укладався під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або за тяжких обставин.