Письмові докази

Процесуальна наука вже багато десятиліть виходить з розумін­ня письмових доказів як предметів, на яких за допомогою знаків виражені думки, що містять відомості про факти, які мають значен- ня для справи^[583].

Відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК письмові докази — це документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. До електрон­них документів ЦПК у ч. 1 ст. 100 відносить в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та зву­козаписи тощо, виражені в електронній (цифровій) формі. При цьому розрізняються електронна копія письмового доказу та папе­рова копія електронного доказу. На перший погляд розмежування письмових та електронних доказів може здатися цілком зрозумі­лим. Однак якщо документ, наприклад, договір, був створений шляхом комп’ютерного набору, після чого був надрукований на па­пері і підписаний певними особами, до якого виду доказів відно­ситься такий документ? Що має вирішальне значення для його кваліфікації, форма створення (електронна) чи форма існування (письмова)?

Співвідношення письмових доказів з іншими засобами доказу­вання також показує неоднозначні результати. Процесуалісти не піддають сумніву, що слід розрізняти письмові докази і докази в письмовій формі. Як зазначає В. В. Молчанов, «у письмовій формі можуть бути дані пояснення сторін і третіх осіб. Письмову форму має висновок експерта. Однак пояснення сторін, висновок експер­та, подані у вигляді письмового документа, є особистими доказами у письмовій формі, а не письмовими (предметними) доказами»^[585]. Водночас, в абзаці 2 п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального зако­нодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року № 2^[586] вказано, що не можуть бути використані як пока­зання свідків їх письмові пояснення, тому у відповідних випадках (наприклад, якщо пояснення таких осіб мають значення для спра-

ви і допитати їх неможливо) вони приймаються судом як письмові докази.

Варто також згадати про можливість визнання одного і того ж документа і письмовим, і речовим доказом. Підставою для цього слугує характер відомостей, котрі одержуються з документа, тобто, що має значення для справи — зміст документа чи його матеріаль­ні властивості і зовнішні ознаки. Цю точку зору обґрунтував свого часу К. С. Юдельсон^[587] і вона стала аксіоматичною в науці цивільно­го процесуального права. Наприклад, заповіт як такий — це пись­мовий доказ, оскільки встановлення фактів, що мають значення для справи, відбувається з його змісту. Якщо в цьому заповіті на­явні сліди виправлень, підчисток чи інші ознаки, які свідчать про 1мовірне внесення змін до тексту, документ стає об’єктом експерт­ного дослідження і речовим доказом, тому що інформація про об­ставини, які мають значення для справи (чи мало місце внесення змін у документ), отримується із зовнішнього вигляду документа, із залишених на ньому слідів.

Все це свідчить про необхідність з’ясування правової природи пись­мових доказів і вироблення чітких критеріїв для їх розмежування з ін­шими засобами доказування. Проте перш ніж перейти до такого ана­лізу, слід звернути увагу на термінологічну неточність наведеної у ч. 1 ст. 95 ЦПК дефініції, яка пов’язує письмові докази з інформацією про обставини, що мають значення для правильного вирішення не спра­ви, а спору. Інші засоби доказування при їх законодавчому визначен­ні (ч. 1 ст. 90, ч. 1 ст. 97, ч. 1 ст. 100 ЦПК) пов’язані із встановленням обставин, які мають значення для справи, а не спору.

Спір про право властивий не кожному виду провадження у ци­вільному судочинстві. Він є «основоположною характеристикою по­зовного провадження, основу якого становлять розбіжності осіб, які мають різне суб’єктивне розуміння й оцінку належних їм прав та обов’язків, що обумовлюють їх потреби, і правовий інтерес у вчи­ненні юридично значущих дій у порядку судових процедур»^[588].

Наказне провадження призначене для розгляду справ за заява­ми про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких від­сутній спір або про його наявність заявнику невідомо (ч. 3 ст. 19 ЦПК). Якщо в заяві міститься вимога, з якої вбачається спір про право, суд відповідно до ч. 3 ст. 165 ЦПК відмовляє у видачі судово­го наказу в частині цієї вимоги. У разі якщо заява містить вимоги, які підлягають розгляду в порядку наказного провадження, та ви­моги, які мають характер спору про право, які взаємопов’язані між собою настільки, що їх окремий розгляд неможливий, суд відмов­ляє у видачі судового наказу. При цьому заявник має право зверну­тися з цими вимогами до суду в порядку позовного провадження (ч. 2 ст. 166 ЦПК). Отже, в порядку наказного провадження розгля­даються не спори, а справи. Окреме провадження відноситься до виду непозовного цивільного судочинства, і якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, заява залишається без розгляду, а заявник має право подати позов з цією ж вимогою (ч. 6 ст. 294 ЦПК). Тобто, в окремому провадженні також розглядаються справи, а не спори. Понад це, у ст. 2 ЦПК ви­значено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ, а не лише спорів про право. Оскільки письмові докази мо­жуть використовуватися у всіх видах проваджень у цивільному су­дочинстві, їх дефініцію у ч. 1 ст. 95 ЦПК слід уточнити, замінивши слово «спору» на «справи».

Ознаки письмових доказів досліджуються у багатьох наукових працях, однак учені по-різному підходять до визначення їх кількіс­ного складу і якісної характеристики.

М. А. Вікут виділяла лише дві розрізняльні ознаки письмових доказів:

«1) наявність якої-небудь речової основи;

2) зміст доказу, тобто те, про що він свідчить»^[590].

Поділяючи точку зору, що письмові докази мають лише дві ха­рактерні риси, і погоджуючись з ознакою наявності речової основи, В. В. Нізовцев та Н. М. Реброва називають другою ознакою те, що «відомості про факти у письмовому вигляді виходять від осіб, які не займають процесуальне положення сторони, третьої особи, експер­та або незалежно від процесуального становища цих осіб»^[591].

На переконання А. Р. Амерханової, письмові докази повинні за­довольняти двом основним вимогам:

«1) містити відомості, що мають істотне значення для справи, які повинні бути відображені за допомогою певних знаків, доступ­них для їх сприйняття людиною;

2) виходити від осіб, які ще не займають процесуальне положення сторони, інших осіб, які беруть участь у справі»^[592].

Третьою, факультативною ознакою письмових доказів дослідни­ця вважає переважне виникнення до порушення цивільного проце­су, без зв’язку з ним^[593].

В. В. Молчанов зазначає на чотири характерні риси письмових доказів:

«1) джерелами доказів виступають матеріальні об’єкти;

2) доказами є відомості про факти, які мають значення для справи;

3) відомості про факти відображені на матеріальних об’єктах у вигляді письмових знаків (букв, цифр, знаків, символів) та/або графічних знаків;

4) доказ повинен бути одержаний із дотриманням встановлено­го законом порядку»^[594].

На думку С. В. Васильєва, письмові докази мають п’ять ознак:

«1) для формування письмового доказу необхідно, щоб людина могла свої думки викладати в письмовій формі;

2) відомості про факти закріплюються в об’єктивній формі, на тих або інших матеріальних предметах. Предмет, що може бути ви­користаний для закріплення думок, повинен бути придат­ний для письма, щоб нанесені знаки могли зберегтися протя­гом певного часу (папір, предмети з дерева, металу тощо);

3) закріплення людиною на предметі своїх думок певними знака­ми (букви, цифри, ієрогліфи, знаки телеграфні, стенографічні, топографічні);

4) у письмових доказах повинні виражатися думки, що містять ві­домості про юридичні або доказові факти;

5) письмовий доказ повинен містити загальнозрозумілу інформа­цію, розшифровку закодованих даних»^[595].

М. В. Синякова також вказує на п’ять рис письмових доказів, проте розкриває їх змістовну сутність інакше:

«1) письмовий доказ містить інформацію про обставини, які мають значення для розгляду і вирішення справи;

2) інформація сприймається зі змісту тексту та зображення;

3) доказ одержано і досліджено у відповідності до встановленого про­цесуальним законом порядку подання та дослідження доказів;

4) інформація, що становить зміст письмового доказу, може бути в електронній та матеріальній (тій, що може прочитати люди­на, або образотворчій) формі;

5) існують умови для перетворення інформації в електронній фор­мі у форму, яка дозволяє безпосередньо її сприймати та дослід­жувати»^[596].

Найбільшу кількість характеристик письмових доказів пропо­нує В. Луцович, відносячи до них такі:

«1) джерелом формування доказової інформації є людина;

2) людина, яка формує письмовий доказ, як правило не є учасни­ком цивільного процесу (факультативна ознака);

3) інформація, зафіксована в письмових доказах, є незмінною, має постійну форму;

4) доказова інформація виражена за допомогою письмових та/або графічних знаків;

5) письмові та/або графічні знаки зафіксовані на предметі матері­ального світу;

6) письмові та/або графічні знаки зафіксовані на предметі матері­ального світу технологічно, хімічним або механічним способом;

7) різноманіття комунікативних засобів вираження доказової ін­формації (документи, акти, довідки, листування службового чи особистого характеру або витяги з них)»^[597].

Кожна з цих точок зору по-своєму цікава й обґрунтована, проте не дає однозначного розуміння ознак, за якими письмові докази відрізняються від інших доказів. Зокрема, створення доказів люди­ною властиве багатьом електронним і речовим доказам та висновку експерта; переважне виникнення до моменту відкриття провад­ження у справі характеризує всі види доказів, окрім висновку екс­перта, підготовленого внаслідок призначення експертизи судом; вміщення доказом інформації про обставини, які мають значення для справи, є визначальною умовою для визнання судовим доказом будь-якого об’єкта.

Письмові докази створюються людиною шляхом письма — нане­сення певних знаків на матеріальних предметах. З цього приводу слід зазначити таке.

По-перше, письмо в його традиційному розумінні означає нане­сення певних символів рукою людини, однак до нього слід відноси­ти також комп’ютерний набір, який передує подальшому друку тексу. Цілий ряд документів може створюватися з використанням комп’ютерних технологій, проте своє юридичне значення такі доку­менти набувають лише у зв’язку зі спеціальним оформленням у па­перовій чи іншій матеріальній формі. Ця теза знаходить своє під­твердження у ст. 8 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг»^[598], де визначено, що електронний доку­мент не може бути застосований як оригінал, зокрема, свідоцтва про право на спадщину, та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до п. 12 розділу 2 Частини ІІІ Методичних рекомен­дацій щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям захо­дів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя^[599], свідоцтво про право на спадщину оформлюється у двох примірниках, один з яких, викладений на спеціальному бланку нотаріальних документів, видається спадкоємцю, а другий підшивається у спадкову справу. Тобто, незалежно від того, що текст свідоцтва про право на спадщину переважно створюється шляхом комп’ютерного набору, своє правове значення таке свідоцтво одер­жує лише при викладенні на папері на спеціальному бланку.

Згідно з ч. 3 ст. 244 ЦК довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами. Це положення безпосередньо вказує на обов’язкову пись­мову форму довіреності, навіть якщо її текст був підготовлений із застосуванням комп’ютерних технологій.

В Інструкції щодо заповнення та видачі медичного свідоцтва про народження^[600] визначено, що для забезпечення реєстрації на­родження дитини в органах реєстрації актів цивільного стану за­клад охорони здоров’я видає медичне свідоцтво про народження, перший примірник якого видається будь-якому з батьків або іншим особам, які будуть провадити реєстрацію народження дитини, дру­гий примірник залишається в закладі охорони здоров’я (п. 1.1, 1.4). Незалежно від способу внесення інформації — написання від руки чи набору на комп’ютері з подальшим друком, для цього документа встановлена обов’язкова письмова форма.

Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про архітектурну діяль­ність»^[601] проект об’єкта архітектури завіряється підписом і скріп­люється особистою печаткою головного архітектора проекту та/або головного інженера проекту, які мають кваліфікаційний сертифі­кат. Не дивлячись на те, що в сучасних умовах для створення архі­тектурних проектів здебільшого використовується спеціальне про­грамне забезпечення, закон безпосередньо пов’язує існування про­екту об’єкта архітектури з його паперовою формою.

Для деяких документів передбачається форма пластикової ID- картки: посвідчення водія, паспорт громадянина України тощо. Хоча текстова інформація, що міститься у таких документах, готу­ється в електронному вигляді і вноситься до електронних баз даних чи реєстрів, сам документ видається у матеріальній формі.

Таким чином, письмом є не тільки нанесення символів безпосе­редньо на носій (писання, малювання, креслення тощо), а й ство­рення документа за допомогою програмних засобів з подальшою фіксацією (друком) на матеріальному носії.

По-друге, символи, що використовуються при створенні письмо­вого доказу, повинні належати до якоїсь системи, що відома людині (букви, цифри, ноти тощо) чи може бути нею з’ясована в результаті здійснення певного аналізу (шифр, тайнопис). Тому вірним є тверд­ження, що «знакова система повинна мати здатність не лише фік­сувати, закріплювати інформацію, а й відтворювати її, переводити закодовану за допомогою певних знаків і символів інформацію у форму, яку сприймає (читає) людина»^[602]. Як звертає увагу Д. Д. Лус- пеник, «коли письмовий доказ створений способом письма, що ут­руднений для прочитання судом (шифр, стенографія, тайнопис тощо), суд залучає до процесу особу, яка має спеціальні знання»^[603], тобто сприймає зміст такого документа за посередництвом експер­та. Тобто, в цілому відомості, виражені за допомогою символів, мають бути доступними до читання чи іншого сприйняття люди­ною, навіть якщо це потребує наявності спеціальних знань.

Окрім того, символи, за допомогою яких створено письмовий доказ, повинні утворювати певну логічну систему і в своїй сукупності мати змістовне наповнення. В текстовому документі знаки утворю­ють слова, з яких складаються речення; цифри утворюють числа і пе­редають інформацію про дати, номери, параметри, які піддаються вимірюванню чи обчисленню. Незалежно від виду символів, викори­станих при формуванні письмового доказу, вони не можуть бути хао­тичним безсистемним набором знаків чи штрихів, інакше такий об’єкт не відповідатиме сутності документа, оскільки не даватиме підстав вважати, що в ньому виражена яка-небудь інформація^[604].

По-третє, матеріальний носій, на якому фіксуються дані, по­винен бути придатним для нанесення на нього знаків. В науці ци­вільного процесуального права одностайно визнається, що «знаки можуть наноситися на поверхню матеріального предмета хімічни­ми засобами (туш, фарба, чорнило) чи механічними засобами шля­хом зміни поверхні предмета (різання, штамповка, випалювання тощо)»^[605], при цьому «засіб нанесення знаків повинен бути таким, щоб на предметі утворювалися матеріальні сліди цих знаків, до­ступні для сприйняття»^[606]. Види таких носіїв є різноманітними: папір, тканина, скло, дерево, шкіра, метал, камінь, пластик тощо.

По-четверте, матеріальний об’єкт, на який нанесено інформа­цію, повинен мати здатність зберігати її. Ця властивість носія «забез­печує незмінність зафіксованої інформації: з моменту, коли доку­мент був складений належним чином, ніякі обставини суб’єктивного чи об’єктивного характеру не можуть впливати на зміст відомостей, вказаних у документі»^[607]. Письмовий доказ зберігає інформацію у ста­лому вигляді, що утворює можливість передачі цієї інформації.

Електронні текстові документи хоч і створюються з використан­ням символів, проте формуються не шляхом нанесення знаків на поверхню певного предмета, а внаслідок вводу тієї чи іншої інфор­мації у відповідну комп’ютерну програму. Фіксація інформації при цьому не пов’язана зі зміною поверхні матеріального об’єкта, як це має місце при письмі. В контексті розмежування з документами, створеними шляхом комп’ютерного набору для подальшого друку, електронні текстові документи продовжують своє існування в елек­тронній формі без обов’язкового відтворення на якому-небудь мате­ріальному носії.

Речові докази можуть містити на своїй поверхні сліди, нанесені людиною безпосередньо чи опосередковано, наприклад, сліди уш­кодження. Проте такого роду сліди — подряпини, вм’ятини, забруд­нення фарбою тощо — наносяться не за допомогою символів і не мають інформаційного наповнення. Звичайно, можна уявити випа­док, коли одна особа напише фарбою на поверхні, наприклад, авто­мобіля образливий текст про іншу особу і та звернеться до суду з по­зовом про захист честі й гідності та відшкодування майнової шкоди, завданої псуванням поверхні автомобіля. У такому разі ав­томобіль виступатиме письмовим доказом в частині інформації, ви­раженої за допомогою письма, та речовим доказом в частині відомо­стей, які свідчать про ушкодження його поверхні. Однак подібні ви­падки є рідкісними і винятковими, речі у цивільному судочинстві здебільшого використовуються у зв’язку з їх якістю (належною чи неналежною), певними властивостями, належністю певній особі, тобто виступають речовими доказами.

Таким чином, першою розрізняльною ознакою письмових доказів є те, що вони формуються людиною за допомогою письма (писання, малювання, креслення, випалювання, тиснення, різання тощо) на матеріальному предметі, який здатний зберігати нанесені символи, включаючи комп’ютерний набір тексту (чи інше створення докумен­та з використанням програмних засобів) з подальшим друком^[608].

Другою такою ознакою можна назвати спосіб сприйняття інформа­ції, зафіксованої у письмовому доказі. Увага на цьому поки що не ак­центувалася у доктрині, оскільки в контексті процесуально-правово­го регулювання, що існувало до набрання чинності новою редакцією ЦПК, електронні документи фактично розглядалися як різновид письмових доказів, аудіо та відеозаписи відносилися до речових дока­зів. У зв’язку з виділенням електронних доказів у самостійний засіб доказування ознака способу сприйняття зафіксованої інформації також слугує меті розмежування письмових доказів з-поміж інших.

Зміст електронних доказів може сприйматися судом завдяки ви­користанню технічних засобів чи пристроїв, які утворюють можли­вість для читання текстових електронних документів, перегляду гра­фічних зображень і фотографій, прослуховування голосових повідом­лень та звукозаписів, огляду веб-сайтів тощо. ЦПК передбачає можливість подання електронного доказу у паперовій копії, проте для дослідження змісту оригіналу або електронної копії електронно­го доказу завжди потребується відповідне технічне обладнання.

Дослідження змісту письмових доказів відбувається шляхом без­посереднього сприйняття (читання чи огляду) органами зору люди-

ни і не вимагає якого-небудь технічного забезпечення. Навіть коли документ надрукований дуже дрібним шрифтом і для його читання необхідні окуляри чи лупа, їх використання не означає вихід за межі візуального сприйняття, адже ці засоби не належать до тех­нічних. Отже, другою розрізняльною ознакою письмових доказів є безпосереднє візуальне сприйняття інформації, яке здійснюється без застосування якого-небудь технічного обладнання. Всі інші зга­дані характеристики — створення людиною, переважне виникнен­ня до моменту відкриття провадження у справі, походження від особи, яка не займає процесуальне становище учасника судового процесу тощо — певною мірою розкривають сутність письмових до­казів, проте належать до допоміжних.

На підставі проведеного дослідження можна запропонувати таке визначення письмових доказів: це документи, створені шляхом письма, включаючи створення за допомогою програмного забезпе­чення з подальшим друком, зміст яких сприймається візуально без застосування технічних засобів чи пристроїв і які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено процесуальним зако­ном. Належне засвідчення копій документів означає їх засвідчення у встановленому законом порядку (ч. 2, 4 ст. 95 ЦПК). Копії доку­ментів, створюваних в результаті діяльності органів державної влади України, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та їх об’єднань усіх форм власності, посвід- чуються відповідно до п. 5.27 ДСТУ 4163-2003 Уніфікована система організаційно розпорядчої документації «Вимоги до оформлювання документів»^[609]. На копії документа повинна міститися відмітка, яка складається зі слів «Згідно з оригіналом», назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати за­свідчення копії. Верховний Суд неодноразово підкреслював, що не­дотримання правил засвідчення копій відповідних документів фактично означає їх недопустимість як доказів, оскільки вони одер­жані з порушенням встановленого законом порядку^[610]. Також Вер­ховний Суд звертав увагу, що стандарт ДСТУ 4163-2003 поши­рюється лише на організаційно-розпорядчі документи (постанови, розпорядження, накази, положення, рішення, протоколи, акти, листи тощо), створювані в результаті діяльності відповідного орга­ну чи організації^[611], тобто, не на всі і будь-які документи.

У разі подання копії письмового доказу учасник справи повинен зазначити, в якої особи знаходиться оригінал цього доказу, котрий може бути витребуваний судом за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи (ч. 6 ст. 95 ЦПК). Потреба у витребуванні оригіналів письмових доказів може зумовлюватися різними чинни­ками. Так, позивачем було подано копію договору на право будів­ництва будинку і безстрокове користування земельною ділянкою від 04 червня 1953 року. При вивченні матеріалів справи судом встановлено, що ця копія є нечитабельною, а саме, неможливо ро­зібрати текст договору та встановити його суть. У зв’язку з цим суд за власною ініціативою витребував у позивача оригінал зазначено­го договору^[612]. Також у поданій копії документа можуть проявляти­ся вади копіювання, коли декілька рядків зміщуються один на інший, внаслідок чого неможливо прочитати відповідний фраг­мент, міститися інші недоліки. Однак головною метою встановлен­ня розглядуваного правила е фактичне підтвердження існування оригіналу письмового доказу, що утворить можливість порівняти оригінал та копію документа і встановити відповідність копії доку­мента його оригіналу.

Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а відповідність поданої копії оригіналу ставиться під сумнів учасником справи або судом, такий доказ не береться судом до уваги (ч. 5, 6 ст. 95 ЦПК). Роль і значення оригіналу документа очевидні: він дае змогу пере­свідчитися, що документ мае ту дату складення, ті реквізити, той зміст і підписаний саме тіею особою, як це зазначено в копії. Коли в особи відсутній оригінал документа і подаеться його копія, отрима­на з копії, а місцезнаходження оригіналу документа чи особа його утримувача невідомі, цілком природніми е сумніви щодо дійсності реквізитів і змісту такого документа, а часом і самого факту його видачі. Тому розглядуване законодавче положення щодо можливо­сті відхилення такої копії видається обґрунтованим.

У ч. 5 ст. 95 ЦПК також міститься правило, згідно з яким учасник справи повинен підтвердити своїм підписом відповідність копії пись­мового доказу оригіналу, який знаходиться у цього учасника справи, із зазначенням дати такого засвідчення. Це положення мае безпосе­редній зв’язок з нормою ч. 4 ст. 43 ЦПК, де визначено, що за введен-

ня суду в оману щодо фактичних обставин справи винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. Така відповідальність пе­редбачена у ст. 384 Кримінального кодексу України^[613], зокрема, за подання завідомо недостовірних або підроблених доказів. Особа, яка подає копію письмового доказу, гарантує виготовлення копії доку­мента у відповідності до його оригіналу, який перебуває у розпоряд­женні цієї особи, що підтверджується її підписом.

Згідно з ч. 2 ст. 95 ЦПК коли для вирішення спору має значення лише частина документа, як доказ може подаватися засвідчений витяг з нього. Недоліком у формулюванні цього положення є вка­зівка на значення витягу з документу для вирішення лише спору, а не будь-якої цивільної справи, що детально окреслювалося вище. Також у ЦПК не роз’яснюється, як повинен оформлюватися витяг з документа. За основу такого оформлення доцільно взяти підхід, пе­редбачений у главі 7 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України^[614]: виписка з документу повинна відтворю­вати повний текст частини документа з певного питання (п. 5.2.); при виготовленні виписки з багатосторінкового документа обов’яз­ково відтворюється текст першої та останньої сторінок, які надають можливість ідентифікувати документ, вірність виписки з якого за­свідчується (п. 5.3.). Ці правила доцільно врахувати у нормах ци­вільного процесуального законодавства, оскільки вони є раціональ­ними й чіткими, допоможуть уникнути помилок при формуванні витягів (таких як наведення лише фрагменту тексту документа з певного питання, що може створити помилкове знання про зміст відповідної частини документа), що сприятиме отриманню судом повної і вичерпної інформації про обставини справи.

На підставі проведеного дослідження, з урахуванням висловле­них зауважень та пропозицій, видається за необхідне уточнити окремі аспекти процесуально-правового регулювання використан­ня письмових доказів. У зв’язку з цим пропонується:

- ч. 1 ст. 95 ЦПК викласти у новій редакції:

«Письмовими доказами є документи, створені шляхом письма, включаючи створення з використанням технічних пристроїв та програмного забезпечення з подальшим друком, зміст яких сприй­мається візуально без застосування технічних засобів чи при­строїв і які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.»;

- ч. 2 ст. 95 ЦПК викласти у новій редакції:

«Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Якщо для вирішення справи має значення лише частина доку­мента, подається засвідчений витяг з нього. Витяг повинен від­творювати всі сторінки документа, які дають можливість іден­тифікувати документ, і повний текст частини документа з пи­тання, з приводу якого виготовлюється витяг.».

Підводячи підсумок, слід зазначити, що норми чинного цивіль­ного процесуального законодавства, які регулюють письмові дока­зи, хоч і потребують певного уточнення, проте в цілому заслуго­вують на позитивну оцінку. В них відображені потреби сьогодення, пов’язані з розвитком науково-технічного прогресу та відповідними змінами у суспільному житті, вони спрямовуються на забезпечення достовірності письмових доказів, їх оптимального використання для встановлення обставин справи та недопущення процесуальних зловживань. Це, в свою чергу, сприяє досягненню мети правосуддя та ефективній реалізації права на судовий захист.

8.4.