Проблеми створення нових інститутів конституційного судочинства

Здійснення ефективного конституційного судочинства передбачає формування таких його інститутів, які б у сукупності давали змогу створити передумови органічної діяльності органу конституційної юрисдикції у політико-правовому середовищі серед інших державних органів.

У структурі права виділяють такі основні підрозділи, або рівні: норми права (нормативно-правові приписи), правові інститути, галузі права. Інститут права являє собою об’єктивно відокремлену усередині однієї галузі або декількох галузей права сукупність взаємопов’язаних правових норм, які регулюють певний вид суспільних відносин. Нормами певного інституту права врегульовано не усю родову сукупність суспільних відносин, а лише окремі сторони та особливості.

На підставі цих теоретичних положень М. В. Вітрук запропонував віднести до правових інститутів судового конституційного процесу принципи конституційного судочинства, його стадії та види провадження по конкретних категоріях справ [30, с. 16-18].

Дійсно, принципи конституційного судочинства посідають головне місце у правовому регулюванні процесуальних відносин. Вони є тими первинними нормами, які не випливають одна з одної, але охоплюють усі інші норми, у яких зміст цих принципів конкретизується і які цим принципам підпорядковані. Характеризуючи принципи процесуального права, О. Г. Лук’янова зазначала про те, що принципи, опосередковуючись у інших правилах, синхронізують усю систему процесуальних норм та надають глибоку єдність механізму процесуального регулювання. Саме такий взаємозв’язок загальних і конкретизуючих норм забезпечує єдність процесуального порядку по усіх юридичних справах та дотримання законності у процесуальній діяльності [128, с. 182]. Тим самим принципи конституційного судочинства, виступаючи як єдиний комплекс норм судового конституційного процесу, являють собою юридичну єдність. У Законі України «Про Конституційний Суд України» принципи конституційного судочинства наведені у статті 4 «Основні принципи діяльності Конституційного Суду України». Виходячи зі змісту назви статті, виділені у Законі принципи стосуються як основи відправлення конституційного судочинства, так організації діяльності самого Конституційного Суду України як державної структури - відповідного органу судової влади.

Наступним інститутом конституційного судочинства виділено стадії провадження у справах конституційної юрисдикції. Норми, які складають цей інститут, структурно розташовані у розділі ІІ «Конституційне провадження» Закону України «Про Конституційний Суд України». Розділ ІІ складається з трьох глав: глави 6 «Звернення до Конституційного Суду України», глави 7 «Провадження в справах у Конституційному Суді України», глави 8 «Рішення і висновки Конституційного Суду України». Норми зазначеного інституту регулюють конкретний вид значущих суспільних відносин щодо провадження у справах конституційної юрисдикції і виконують особливе завдання у регулюванні діяльності Конституційного Суду України - закріплення процедур відправлення конституційного судочинства.

Інститут стадій провадження відносно незалежний від інших інститутів конституційного судочинства. Хоча його норми засновані на принципах конституційного судочинства, однак вони конкретизують їх шляхом встановлення певних правил, яким має відповідати порядок здійснення судового конституційного провадження, а також сам порядок провадження. Відносна відокремленість інституту стадій провадження від інституту окремих видів провадження ґрунтується на тому, що стадії стосуються усіх видів провадження і виступають процесуальною основою їх здійснення.

Спираючись на таку ознаку правового інституту, як відносна відокремленість, доцільно виділити ще інститут учасників судового конституційного провадження. Його виділення відповідає специфічним рисам процесуальної діяльності, які, крім стадійності, дають змогу відокремити її від інших форм правозастосовчої діяльності: а) наявність великої кількості суб’єктів, оскільки крім органу, який здійснює правозастосовчу діяльність (Конституційного Суду України), безпосередніми учасниками суспільного відношення у сфері відправлення конституційного судочинства виступають й інші особи - учасники процесу; б) наявність специфіки зовнішньої форми вияву, особливого порядку оформлення у процесуальних актах процесуальних дій учасників судового конституційного провадження [30, с.

Значущість регулювання суспільних відносин у сфері конституційного судочинства нормами цього інституту полягає у тому, що без його існування провадження у справах конституційної юрисдикції не може бути здійснене. Коло учасників конституційного провадження складають: суб’єкти права на конституційне подання і конституційне звернення, їхні представники, а також залучені Конституційним Судом України до участі у розгляді справи органи та посадові особи, свідки, експерти, перекладачі (ст. 55 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Серед характерних ознак інституту права виділяють логічну замкненість, відокремленість відповідної сукупності правових норм [30; 66, с. 259]. Ознака відокремленості щодо інституту учасників конституційного судочинства полягає у встановленні чинним законодавством переліку учасників, їх процесуального статусу через відповідні процесуальні права та обов’язки. Так, статтею 40 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначені суб’єкти права на конституційне подання з питань прийняття рішень Конституційним Судом України (Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим), а статтею 41 - суб’єкти права на конституційне подання з питань надання висновків Конституційним Судом України (Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування). У зазначених статтях також наведені їхні права щодо звернення до органу конституційної юрисдикції, а у статті 44 зазначеного Закону - право відкликання конституційного подання, конституційного звернення. Права та обов’язки учасників конституційного провадження конкретизовані, зокрема, у параграфі 34 Регламенту Конституційного Суду України.

Слід зазначити, що чинне законодавство не передбачає формального виділення інституту учасників конституційного судочинства у главу чи розділ відповідного нормативно-правового акта. Однак наявність усіх ознак правового інституту надає підставу для висновку про доцільність такого формального відокремлення, яке може бути здійснене при опрацюванні проекту нового закону «Про процедури розгляду справ Конституційним Судом України».

Останнім інститутом конституційного судочинства визначено інститут окремих видів провадження. Ці види провадження виділяються залежно від повноважень органу конституційної юрисдикції, а також наявності певних особливостей. До них належать провадження щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Ці чотири види проваджень виділені відповідно до повноважень Конституційного Суду України, передбачених статтею 13 Закону України «Про Конституційний Суд України». Зазначеним Законом встановлені також окремі особливості здійснення проваджень по конкретних категоріях справ у межах конституційної юрисдикції. Наприклад, вказане стосується виділення особливостей окремих видів проваджень, які пов’язані із специфікою реалізації компетенції щодо вирішення спорів про конституційність законів, інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Ці особливості зазначені у нормах глав 10-13 Закону України «Про Конституційний Суд України» і стосуються спорів щодо: повноважень конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування; конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим; відповідності норм чинного законодавства принципам і нормам Конституції України стосовно прав та свобод людини і громадянина; конституційності норм законів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Ще одним видом провадження, виділеним за ознакою повноважень Конституційного Суду України, доцільно назвати провадження, предметом якого є законопроект про внесення змін до Конституції України. Відповідно до статті 159 Конституції України такий законопроект розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції. З цієї категорії справ суб’єктом конституційного подання є Верховна Рада України.

Інститут окремих видів провадження має усі ознаки правового інституту: однорідність фактичного змісту, юридична єдність, законодавча відокремленість. Однорідність фактичного змісту цього інституту полягає у тому, що він присвячений регулюванню різновидів або сторін конституційних процесуальних відносин щодо відправлення конституційного судочинства і пов’язаний із процесуальним порядком реалізації компетенції органом конституційної юрисдикції. Головною ознакою інституту окремих видів провадження постає юридична єдність норм, які його складають. Норми, які утворюють зазначений інститут, виступають як єдиний комплекс, система і в сукупності із іншими інститутами (принципів конституційного судочинства, стадій, учасників провадження) складають нормативний механізм підгалузі конституційного права - конституційного процесуального права.

Слід зауважити, що даний інститут із формальної точки зору певною мірою знайшов закріплення у окремих структурних складових Закону України «Про Конституційний Суд України». Однак формальне закріплення інституту окремих видів провадження потребує суттєвого вдосконалення із врахуванням необхідності визначення певної форми його реалізації - усної чи письмової.

Отже, проведений аналіз проблем виділення інститутів конституційного судочинства дав змогу визначити чотири інститути:

- принципи конституційного судочинства;

- стадії конституційного судочинства;

- учасники провадження;

- окремі види провадження.

Порівняно із тими інститутами, які визначені М. В. Вітруком, новим інститутом запропоновано ввести інститут учасників провадження у справах конституційної юрисдикції.

У наукових дослідженнях з конституційного права проблемі розвитку інститутів конституційного судочинства приділялось недостатньо уваги і тому необхідно проаналізувати найбільш складні питання, пов’язані із функціонуванням окремого інституту. При цьому необхідно обов’язково врахувати дві обставини. По-перше, мету функціонування судового конституційного процесу - гарантування дотримання конституційних норм у механізмі державної влади; по-друге, їх взаємозв’язок, зумовлений єдиною галузевою належністю.

Першочерговим виділений інститут принципів конституційного судочинства. Аналіз особливостей його реалізації стосується усього процесуального порядку розгляду справи конституційної юрисдикції і тим самим тією чи іншою мірою зачіпає й інші інститути конституційного судочинства.

Для виокремлення тих принципів конституційного судочинства, які потребують подальшого розвитку, розробки та впровадження законодавчого механізму їх функціонування, необхідно врахувати наявність особливостей конституційного судочинства, зумовлених специфікою його предмета, який становлять конституційно-правові конфлікти. Водночас конституційне судочинство являє собою одну із форм відправлення правосуддя і тому принципи конституційного судочинства можуть бути розвинені у напрямі забезпечення впровадження усіх загальних принципів судочинства у судовий конституційний процес.

Про можливість такого напряму розвитку засад відправлення конституційного правосуддя свідчить досвід Австрії, Іспанії, Італії, ФРН. Законодавство цих країн передбачає можливість застосування у конституційному провадженні норм цивільно-процесуального, арбітражно- процесуального, адміністративно-процесуального та кримінально- процесуального законодавства, оскільки засадами судового конституційного провадження у цих країнах виступають загальні принципи судочинства, які є універсальними.

Як і будь-яке соціальне і правове явище, впровадження окремих загальних принципів судочинства до судового конституційного процесу має і переваги, і певні проблеми. До переваг належить можливість подальшої уніфікації процесуального порядку розгляду будь -яких правових конфліктів незалежно від юрисдикції. Під правовими конфліктами у даному контексті маються на увазі порушення загальнообов’язкових правил поведінки, встановлених правовою нормою, тобто правопорушення у широкому розумінні.

Проблеми становлення процесу як єдиної наукової дисципліни, що має загальну юридичну природу і побудована на єдиних принципах, знайшли відображення у роботах І. В. Михайловського «Судове право як самостійна юридична наука», П. М. Розіна «Процес як юридична наука», В. О. Рязановського «Єдність процесу» [47, с. 26].

До прогнозованих проблем запровадження загальних принципів судочинства до судового конституційного процесу належить можливість ускладнення процедур судового розгляду справи конституційної юрисдикції. Так, поширення, наприклад, принципу доступності правосуддя передбачатиме запровадження інституту конституційної скарги, що, у свою чергу, потребує розроблення та законодавчого закріплення процедур прийняття скарги, її розгляду, вирішення справи, прийняття рішення у справі та виконання рішення. Однак ще Шарль Монтеск’є зазначав що, коли судові формальності розглядати як проблеми, що ускладнюють громадянинові захист своїх прав та інтересів, то їх, зазвичай, можна знайти багато. Якщо ж судові формальності розглядати з позицій їх відношення до свободи і безпеки громадян, то їх надто мало, оскільки усі ускладнення, затримання або самі помилки правосуддя є тією ціною, яку громадянин платить за свободу [141, с. 225].

У роботах В. О. Рязановського, у яких він обґрунтовував потребу становлення процесу як єдиної наукової дисципліни [237], та у подальших дослідженнях щодо становлення та розвитку судового права (Ю. М. Грошевий) предметом наукового пошуку були цивільний, кримінальний та адміністративний процеси. Включення судового конституційного процесу до судового права потребує здійснення окремих досліджень. Водночас надбання юридичної думки у напрямі існування єдиних, ключових засад процесуального права є надзвичайно цінним, оскільки процесуальна наука має глибокі витоки, починаючи ще з римського приватного права.

Систему принципів процесуального права, у порядку наукової дискусії, уявляють у вигляді трирівневої структури, яка охоплює загальноправові, міжгалузеві і галузеві принципи. До загальноправових віднесено ті, що належать до права в цілому, поширюються на усі його галузі, сприяють єдності й стабільності чинної системи права: забезпечення верховенства права, законність, незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону, рівність усіх учасників процесу перед законом і судом, право на судовий захист, право на повагу честі й гідності особи, на особисту недоторканність. При цьому зазначається, що принцип законності має визначати ієрархію джерел правового регулювання, окреслювати межі судового тлумачення, способи вирішення колізій, повноваження державних органів. Принцип верховенства права має бути заснований на тому, що правозастосовник не має бути зв’язаний експліцитним змістом закону, ототожнювати з ним право. Цьому принципу належить розкрити ідеал, заради якого був прийнятий закон, вичленовувати не формальне його значення, а сутнісне, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями і визначають зміст і спрямованість діяльності держави (статті 3, 8 Конституції України). Міжгалузевими принципами виділені ті, що належать до декількох процесуальних галузей права: гласність судового розгляду, національна мова судочинства, принцип всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, неприпустимість зловживання процесуальними правами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом, забезпечення права на захист і правову допомогу, змагальність процесу і диспозитивність. Зміст власних галузевих принципів має бути розкритий у відповідних актах галузевого законодавства [47, с. 29].

Спираючись на точку зору про трирівневу структуру основ процесуального права, можна зазначити, що включення до засад судового конституційного процесу (конституційного судочинства) потребують насамперед ті загальноправові принципи, врегулювання яких сучасним законодавством передбачене недостатньо. У зв’язку з цим потребує поширення право на судовий захист (принцип доступності правосуддя) як загальноправовий принцип процесуального права. Реалізація цього принципу стосуватиметься, зокрема, запровадження конституційної скарги.

У широкому рохумінні принцип доступності правосуддя означає, що будь-яка особа, що є процесуально правосуб'єктною, має право звернутись до суду за захистом своїх порушених прав, свобод та законних інтересів і отримати кваліфікований судовий захист. Кореспондуючим обов'язком є обов'язок суду, до юрисдикції якого належить розгляд справи, такий судовий захист здійснити. При цьому суд не має права ухилитися від виконання цього обов'язку.

Частиною другою статті 1 Закону України «Про судоустрій України» [202] передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. При цьому статтею 2 зазначеного Закону вказано завдання суду. Так, суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Отже, Конституційний Суд України, як і інші суди, що належать до гілки судової влади, також забезпечує захист прав і свобод, хоча статтею 2 Закону України «Про Конституційний Суд України» прямо така норма не визначена. Завданням Конституційного Суду України встановлене гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Слід зазначити, що діяльність єдиного органу конституційної юрисдикції врегульована на сьогодні, виходячи саме з позицій гарантування верховенства Основного Закону, оскільки його повноваження стосуються питань конституційності певних правових актів, проектів законів, офіційного тлумачення Конституції та законів України. Тому запровадження конституційної скарги має реалізуватись у процедурах, яким притаманні певні відмінності від загального порядку. Водночас принципи процесуального порядку розгляду конституційної скарги залишаються незмінними.

Реалізація принципу доступності конституційного правосуддя передбачає не тільки запровадження конституційної скарги, а й вдосконалення існуючого порядку прийняття конституційного звернення з яким до Конституційного Суду України можуть звертатись громадяни України, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи. Практика діяльності Конституційного Суду як єдиного органу конституційної юрисдикції свідчить, що у справах за конституційними зверненнями громадян більшість ухвал стосувалась відмови у відкритті конституційного провадження. З березня 1997 року по червень 2008 року Конституційний Суд України прийняв 506 рішень та ухвал, з яких п’ята частина стосувалась конституційних звернень громадян. Так, 115 рішень та ухвал було винесено за конституційними зверненнями громадян України (індивідуальні та колективні звернення) і одне рішення - за конституційним зверненням громадянина США. Серед 116 рішень та ухвал більшість становили ухвали про відмову у відкритті конституційного провадження (105, у тому числі і за конституційним зверненням іноземного громадянина). Тільки по десяти конституційних зверненнях були прийняті рішення Конституційним Судом України.

Причинами відмови у відкритті конституційного провадження були:

- втрата чинності норм закону, які становили предмет тлумачення (наприклад, Ухвала Конституційного Суду України від 4 жовтня 2007 року № 54-у/2007 «Про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням громадянина Нестеренка Михайла Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень статті 16 Закону України «Про власність», статей 21, 22, 23, 24, частини другої статті 28, статті 44 Кодексу про шлюб та сім’ю України»);

- надходження до єдиного органу конституційної юрисдикції конституційних звернень, предмет яких не належить до його юрисдикції внаслідок неправильного розуміння компетенції Конституційного Суду України, сприйняття його діяльності як наглядової інстанції (наприклад, Ухвала Конституційного Суду України від 19 лютого 2004 року № 16-у/2004 «Про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням громадянина Сурікова Михайла Михайловича про офіційне тлумачення положень статей 9, 23, 32, 33, 39-1 Кодексу законів про працю України»; Ухвала Конституційного Суду України від 6 вересня 2007 року № 40-у/2007 «Про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням громадянина Кузуба Миколи Івановича про офіційне тлумачення положень абзацу третього статті 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та частини четвертої статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»);

- невідповідність конституційного звернення вимогам пункту 4 частини другої статті 42 Закону України «Про Конституційний Суд України», тобто відсутність обґрунтування необхідності в офіційному тлумаченні положень Конституції України та законів України (Ухвала Конституційного Суду України від 15 лютого 2007 року № 17-у/2007 «Про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційними зверненнями громадян Зємскова В. В., Шафаренка Л. М., Новака В. Б. про офіційне тлумачення положень статей 9, 22 Конституції України, окремих положень ряду статей КК України, КПК України, ГПК України, КАСУ, ЦПК України від 18.07.1963, законів України «Про Конституційний Суд України», «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» від 21.06.2001, «Про судоустрій України» від 07.02.2002, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколу № 7 до неї»).

Якщо звернутись до норм статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України», то підставами відмови у відкритті провадження у справі в Конституційному Суді України визначені:

1) відсутність встановленого Конституцією України, Законом «Про Конституційний Суд України» права на конституційне подання, конституційне звернення;

2) невідповідність конституційного подання, конституційного звернення вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом «Про Конституційний Суд України»;

3) непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні, конституційному зверненні.

Узагальнюючи практику діяльності Конституційного Суду України з питань розгляду конституційних звернень, можна зазначити, що більшість конституційних звернень не приймається до розгляду у зв’язку з їх невідповідністю встановленими законом (Конституцією та Законом України «Про Конституційний Суд України») формі та змісту.

Помилкове розуміння сутності діяльності органу конституційної юрисдикції має місце не лише в Україні. Дослідники зазначають про те, що Конституційний єуд Німеччини більшість скарг своїх громадян також залишає без розгляду за причиною їх непідвідомчості [244, с. 152-153].

Чинною процедурою розгляду справ за конституційним зверненням чи поданням з питань офіційного тлумачення норм Конституції та законів України не передбачене заслуховування сторін, експертів, спеціал істів. Конституційний Суд України, приймаючи рішення щодо відкриття конституційного провадження, не має офіційної позиції законодавця або органів державної влади щодо спірного питання. Однак застосування загального порядку судового розгляду справи щодо справ конституційної юрисдикції, пов’язаних із офіційним тлумаченням Конституції та законів України може призвести до затягування розгляду справи. Крім того, відсутня власне потреба в наявності офіційної позиції законодавця, інших органів державної влади, заслуховування експертів, пояснень тощо, адже офіційне тлумачення полягає насамперед у з’ясуванні сутності норми права, встановленої Конституцією, законами України. Правова природа офіційного тлумачення відрізняється від правової природи порушення норм права, яке становить предмет розгляду іншими судами. Підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод (ст. 94 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є практична необхідність у з’ясуванні або роз’ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України (ст. 93 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Надходження до Конституційного Суду України великої кількості конституційних звернень, розгляд яких не належить до його юрисдикції, призводить до неефективного витрачання часу для ухвалення рішення, хоча за цей час можна було б вирішити інші справи за підвідомчістю.

Враховуючи вказані причини відмови у відкритті провадження у справі конституційної юрисдикції та виділивши серед них ту, яка найчастіше має місце, можна зазначити, що норма статті 94 Закону України «Про Конституційний Суд України», якою визначено підставу конституційного звернення, потребує уточнення. Так, пропонується доповнити її частиною другою такого змісту:

«Не є підставою конституційного звернення щодо офіційного тлумачення положень Конституції або законів України рішення судів або органів державної влади різних інстанцій з однієї і тієї ж справи».

Про відмову у відкритті конституційного провадження Конституційний Суд України приймає акт у формі ухвали. Чинне законодавство не передбачає процедури оскарження такої ухвали і не визначає ухвалу як рішення Конституційного Суду України за результатами розгляду справи. За результатами розгляду справи Конституційний Суд України приймає рішення (ст. 61 Закону України «Про Конституційний Суд України») чи висновки (ст. 62 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Частиною третьою статті 50 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначено, що прийнята Конституційним Судом України на його засіданні процесуальна ухвала про відмову у відкритті провадження у справі в Конституційному Суді України є остаточною. Регламентом Конституційного Суду України (параграф 51-1) передбачено, що Суд припиняє розгляд конституційного подання, конституційного звернення, якщо після прийняття ухвали Колегії суддів Конституційного Суду України про відмову у відкритті провадження у справі суб’єкт права на конституційне подання, конституційне звернення письмовою заявою відповідно до статті 44 Закону України «Про Конституційний Суд України» відкликав конституційне подання, конституційне звернення.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що ухвала про відмову у відкритті конституційного провадження являє собою процесуальний акт- документ, яким оформлюється проміжне рішення у справі. З іншого боку, оскарження цього рішення не передбачене, але подальше провадження у справі конституційної юрисдикції внаслідок прийняття такої ухвали не здійснюється, оскільки ухвала про відмову у відкритті провадження у справі є остаточною.

Винесення ухвали про відмову у відкритті конституційного провадження, хоча вона і є остаточною у справі, однак не належить до форм рішення у справі, фактично означає можливість зміни правової позиції Конституційного Суду України щодо спірного питання, яке становило предмет конституційного подання чи конституційного звернення, адже Законом України «Про Конституційний Суд України» така ухвала не є рішенням Суду за результатами розгляду справи. Більше того, Законом України «Про Конституційний Суд України» не передбачено заборони направлення до Суду повторного конституційного подання чи конституційного звернення. При цьому під повторністю доцільно мати на увазі звернення з одним і тим же питанням, по якому вже було прийнято рішення про відмову у відкритті конституційного провадження. Тільки у пункті 4 параграфа 11 Регламенту Конституційного Суду України зазначено, що у разі повторного звернення суб’єкта права на конституційне подання (звернення) до Конституційного Суду України з питання, з якого вже прийнято рішення, дано висновок Конституційного Суду України або прийнято процесуальну ухвалу про відмову у відкритті конституційного провадження чи припинення конституційного провадження у справі, заявнику повторно надається відповідь з одночасним повідомленням про припинення листування з порушеного питання. Подальші звернення таких осіб з того ж питання залишаються без відповіді і долучаються до справи за погодженням із заступником Голови Конституційного Суду України. Зловживанням правом вважається дія, коли явно необгрунтовані звернення знову направляються до Конституційного Суду України (п. 5 параграфа 11 Регламенту Конституційного Суду України).

Слід враховувати ще одну обставину. Приймаючи ухвалу про відкриття конституційного провадження або відмову у відкритті, Конституційний Суд має обгрунтувати відповідне рішення. Таке обгрунтування здійснюється шляхом тлумачення норм тих актів, які зазначені у конституційному поданні чи конституційному зверненні. Зрозуміло, що офіційне тлумачення і тлумачення внаслідок розгляду питання про необхідність відкриття чи відмову у відкритті конституційного провадження має відмінність. Насамперед вона полягає у наявності чи відсутності правових наслідків тлумачення.

Якщо звернутись до положень Закону України «Про Конституційний Суд України» у частині, яка стосується форм прийняття кінцевих рішень, то можна запропонувати у разі відмови у відкритті конституційного провадження прийняття не ухвали, а рішення. Висновок як форма рішення у справі у такому випадку прийнятим бути не може, оскільки за змістом він стосується надання роз’яснення та констатації кінцевого результату розгляду справи конституційної юрисдикції. Так, статтею 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначено, що Суд надає висновки у справах з питань: здійснення офіційного тлумачення Конституції та законів України, вирішення справи щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Законом України «Про Конституційний Суд України» передбачено спочатку розгляд конституційного подання чи конституційного звернення Колегією суддів. Якщо Колегія винесла процесуальну ухвалу про відмову у відкритті конституційного провадження, секретар Колегії суддів направляє матеріали Голові Конституційного Суду України для розгляду справи на засіданні Суду. На засіданні Суд розглядає питання про відкриття провадження у справі у випадку винесення Колегією ухвали про відмову у відкритті провадження. Якщо ж на засіданні буде прийнято рішення про відмову у відкритті провадження, таке рішення є остаточним.

У зв’язку з цим доцільно буде виділити окремо процесуальну ухвалу про відмову у відкритті провадження та рішення про відмову у відкритті провадження. Останнє приймається на засіданні Конституційного Суду України.

Отже, у Законі України «Про Конституційний Суд України» доцільно:

а) частину третю статті 50 викласти у такій редакції:

«Прийняте Конституційним Судом України на його засіданні рішення про відмову у відкритті провадження у справі в Конституційному Суді України є остаточним»;

б) доповнити статті 61 частиною четвертою:

«Конституційний Суд України приймає рішення, якщо відмовляє у відкритті конституційного провадження у справі».

Обов’язковим елементом справедливості при відправленні правосуддя усі міжнародні норми вказують гласність. Принцип гласності в конституційному судочинстві реалізується чотирма способами: а) шляхом здійснення розгляду справ на пленарних засіданнях у певних формах; б) встановленням режиму розгляду справи; в) встановленням обов’язку оголошення у відкритому пленарному засіданні; г) визначенням форми офіційного оприлюднення рішень і висновків Суду.

Першим способом названо форму розгляду справи на пленарному засіданні. Регламентом Конституційного Суду України визначені дві форми - усні слухання, письмові слухання (параграф 30). Відповідна форма слухання визначається процесуальною ухвалою. Усні слухання полягають у безпосередньому заслуховуванні на пленарному засіданні усіх учасників конституційного провадження. Письмові - шляхом заслуховування та аналізу зібраних на попередніх стадіях конституційного провадження та залучених додатково в ході пленарного засідання матеріалів, документів, необхідних для забезпечення об’єктивного і повного розгляду справи. Обов’язковість усних слухань встановлена для випадків, коли необхідно безпосередньо заслухати учасників конституційного провадження для всебічного дослідження обставин справи та прийняття обґрунтованого рішення. Вони можуть проводитись також за клопотанням суб’єктів права на конституційне подання, конституційне звернення та органів, посадових осіб, конституційність правових актів яких оспорюється або потребує офіційного тлумачення. За ухвалою пленарного засідання Конституційного Суду України може бути проведене усне слухання лише з окремих питань справи, визначених ухвалою.

Наступним способом названо встановлення режиму розгляду справи. Параграфом 30 Регламенту Конституційного Суду України визначено, що розгляд справ на пленарному засіданні Конституційного Суду України незалежно від форми слухання проводиться відкрито. Якщо розгляд справи на відкритому пленарному засіданні Конституційного Суду України може призвести до розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, справа за ухвалою Конституційного Суду України розглядається на закритому пленарному засіданні.

Незалежно від форми розгляду справи рішення та висновки Конституційного Суду України у всіх випадках оголошуються публічно у відкритому пленарному засіданні Конституційного Суду України.

Порядок офіційного оприлюднення рішень і висновків Конституційного Суду України встановлений статтею 67 Закону України «Про Конституційний Суд України». Цей порядок передбачає підписання рішень і висновків Суду не пізніше семи днів після прийняття рішення, надання висновку. Офіційне оприлюднення передбачене наступного робочого дня після підписання. Разом з окремою думкою суддів Конституційного Суду України рішення і висновки публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

Встановлення обов’язку публічного оголошення рішень та висновків Конституційного Суду у відкритому пленарному засіданні, а також визначення основною формою проведення пленарних засідань - відкрите засідання - означає, що будь-яка особа має право бути присутньою на засіданнях Конституційного Суду. Водночас чинне законодавство не передбачає норм про порядок сповіщення про дату, час і місце проведення засідань Суду.

Останнім часом по окремих справах, які мають найбільш складний, політично та соціально значущий характер, у засобах масової інформації з’являються відомості щодо направлення конституційного подання чи конституційного звернення до Конституційного Суду України, дати розгляду справи на пленарному засіданні. Зокрема, зазначене стосується Рішення у справі за конституційними поданнями Верховного Суду щодо відповідності Конституції (конституційності) окремих положень статті 65 розділу I,

пунктів 61, 62, 63, 66 розділу II, пункту 3 розділу III Закону «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2007 року № 107-VI і 101 народного депутата щодо відповідності Конституції (конституційності) положень статті 67 розділу I, пунктів 1-4, 6-22, 24-100 розділу II Закону «Про Державний

бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», повідомлення про яке 25 травня 2008 року було офіційно опубліковане у газеті «Урядовий кур’єр» (№ 97); Ухвали Конституційного Суду України від 17 квітня 2008 року № 12-у «Про припинення розгляду конституційного подання Президента України щодо відповідності Конституції України розпоряджень Кабінету Міністрів України» тощо.

У зв’язку із публічним характером справ конституційної юрисдикції, їх високим соціально-політичним значенням доцільно було б передбачити у законі норму про обов’язок Конституційного Суду України розміщувати у засобах масової інформації, зокрема у офіційних виданнях, відомості про час та місце розгляду справи, яка прийнята до провадження, на пленарному засіданні Суду. Такою нормою може бути частина третя, якою доцільно доповнити статтю 52 Закону України «Про Конституційний Суд України»:

«Відомості про час розгляду справи на пленарному засіданні Конституційного Суду України оприлюднюються у офіційних виданнях».

Процедури провадження у справі конституційної юрисдикції, передбачені чинним законодавством, визначають обов’язок з’ясування Колегією суддів наявності підстав прийняття справи до провадження та винесення про це відповідної процесуальної ухвали. При цьому сповіщення осіб про час і місце розгляду справи Колегією суддів не передбачене. Формально права особи, яка звернулась, не порушуються, навіть у випадку винесення процесуальної ухвали про відмову у відкритті провадження. Дійсно, навіщо сповіщати особу, яка звернулась, якщо її конституційне подання чи конституційне звернення по суті розглядатись не буде, тим більше, якщо розгляд такого звернення непідвідомчий Суду.

Однак Суд, приймаючи процесуальну ухвалу про відмову у відкритті конституційного провадження, надає оцінку спірним відносинам і тим самим здійснюється спроба вирішення справи по суті. Тобто Суд навіть у випадку відмови у відкритті конституційного провадження висловлює свою думку з приводу того, чи відповідає конституційне подання чи конституційне звернення вимогам Конституції України, Закону України «Про Конституційний Суд України». Наприклад, у мотивувальній частині Ухвали від 3 червня 2008 року № 13-у/2008 «Про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пунктів 2, 3, 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання Державної іпотечної установи» від 23 січня 2008 року № 23, розпорядження Кабінету Міністрів України «Про визнання таким, що втратило чинність, розпорядження Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2007 р. № 976» від 27 лютого 2008 року № 349» надається оцінка відповідності вимог, вказаних у конституційному зверненні, Конституції України. Зокрема, вказано таке:

«Твердження автора клопотання про те, що прийняття Кабінетом Міністрів України зазначених актів (23-2008-п, 349-2008-р, 350-2008-р)

створює передумови для погіршення роботи, звуження сфери діяльності Держінвестицій і призведе до системних погіршень у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності, не базується на положеннях частини першої статті 17 Конституції України. Ці положення Основного Закону України визначають лише функції держави, які є найважливішими, в тому числі функцію забезпечення економічної безпеки, і не встановлюють будь-яких вимог щодо їх реалізації».

У зв’язку з тим що Конституційний Суд України висловлює свою думку з приводу того, чи відповідає конституційне подання чи конституційне звернення вимогам Конституції України, навіть у випадку відмови у відкритті конституційного провадження, вбачається доцільним запровадження обов’язку сповістити осіб, які звернулись до Конституційного Суду України, про час і місце засідання Суду. Таку норму доцільно передбачити у статті 50 Закону України «Про Конституційний Суд України», доповнивши її частиною сьомою:

«Про час і місце проведення засідань Конституційного Суду України сповіщаються особи, які звернулись із конституційним поданням чи конституційним зверненням».

Для вирішення проблемних питань, пов’язаних із визначенням форм розгляду справи, слід звернутись до світового досвіду відправлення конституційного судочинства.

Не завжди законодавство європейських держав передбачає письмову форму слухання справи. Крім того, у окремих країнах застосування письмової форми має певні особливості і передбачає спрощений порядок провадження. Зокрема, спрощений порядок провадження застосовується при здійсненні перевірки конституційності законодавчих актів, при вирішенні конституційних скарг. У Швейцарії має місце циркулярний порядок провадження. Він застосовується при розгляді справ у сфері конституційного та адміністративного права і являє собою таке. Запроваджується судова палата, яка діє у складі трьох суддів. Пропозиції судді-доповідача та справа, яка розглядається, передається від одного судді іншому і кожен з них у письмовій формі висловлює свою думку. За наявності різних думок та за вимогою одного з суддів судді збираються на нараду. У Законі про Федеральний конституційний суд Німеччини передбачено застосування письмової форми розгляду справи, якщо є підстави вважати, що усна форма розгляду не сприятиме вирішенню справи, а конституційні органи, які мають право висловлювати свою позицію та беруть участь у провадженні у справі, відмовляються від усної форми розгляду. Усний розгляд може бути виключений і внаслідок того, що раніше Конституційний Суд уже вирішив питання, яке має значення для слухання. Подібні положення мають місце у законодавстві Австрії, інших держав [30, с. 106].

У деяких державах судочинство у конституційних судах здійснюється у письмовій формі (Бельгія, Угорщина, Іспанія, Корея та інші). Наприклад, у Бельгії, процедура розгляду відбувається переважно в письмовій формі. Якщо на попередньому етапі провадження звернення до Суду приймається до розгляду, про це оголошується у центральному виданні «Monitor Beige». Суд направляє сторонам спеціальні повідомлення. Письмове викладення позицій кожної з сторін та необхідні документи мають бути направлені до Суду протягом 45 днів. Треті сторони, інтереси яких можуть зачіпатись при розгляді конкретної справи, також можуть викласти свої позиції. Сторонам, які направили письмове викладення позицій, надається ще 30 днів на письмову відповідь щодо аргументів інших сторін. Сторони мають доступ до усіх матеріалів справи та до протоколів розгляду справи. Суд має право розпочати власне з’ясування обставин з метою отримання додаткової інформації. Нарада суддів є закритою, окрема думка суддів не оголошується, а рішення приймаються більшістю голосів. Якщо при розгляді справи повним складом Суду голоси діляться порівну, голос головуючого на засіданні є вирішальним. Рішення публікується у «Monitor Beige» трьома мовами: французькою, фламандською та німецькою. Слухання можуть також проводитись у відкритому режимі. На таких слуханнях суддя-доповідач коментує сутність справи та ті положення законів, які стосуються справи. Другий суддя-доповідач, який представляє іншу лінгвістичну групу, може підготувати додаткову доповідь. Сторони, які виклали позиції у письмов ій формі, можуть виступати на слуханнях як особисто, так і через адвокатів.

У Республіці Корея розгляд справ на засіданнях Конституційного суду відбувається як у письмовій формі, так і усно. Справи про перевірку конституційності законів та конституційних скарг громадян на порушення їх основних прав розглядаються, як правило, тільки шляхом дослідження документів, тобто у письмовій формі. За необхідності Суд може заслухати заяви сторін, зацікавлених осіб, свідків. Справи про позбавлення посад, ліквідацію політичних партій та спори про компетенцію розглядаються як у письмовій формі, так і в усній [30, с. 93].

Звернення до норм чинного законодавства, яким визначаються процедури відправлення конституційного судочинства, свідчить про те, що певною мірою урегульованими є процедури розгляду справи конституційної юрисдикції на засіданні, пленарному засіданні Конституційного Суду України. Зокрема, такі процедури передбачені у Главі ІІ Регламенту Конституційного Суду України і конкретизують той порядок, який передбачений Законом України «Про Конституційний Суд України». Однак процедурні питання, пов’язані із прийняттям конституційних подань, конституційних звернень врегульовані переважно Регламентом Конституційного Суду України, а не зазначеним Законом. Статтею 46 Закону України «Про Конституційний Суд України», якою визначено порядок конституційного провадження у справі, встановлено тільки загальні правила відкриття провадження та розгляду справи. Статтями 44 і 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначено право суб’єкта, який направив конституційне подання чи конституційне звернення відкликати його, а також підстави відмови у відкритті конституційного провадження.

Право всіх направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, передбачене статтею 40 Конституції України, належить до прав людини і громадянина. Такий стан правового регулювання відносин, пов’язаних із існуванням законодавчих засад гарантування прав і свобод громадян, не відповідає пункту 1 статті 92 Конституції України, якою визначено, що гарантії прав і свобод громадян визначаються виключно законами України.

Отже, Закон України «Про Конституційний Суд України» доцільно доповнити статтею 44-1 такого змісту:

«Стаття 44-1. Порядок повернення суб’єкту конституційного подання чи конституційного звернення

Конституційний Суд України протягом п’яти днів після надходження конституційного подання чи конституційного звернення може повернути його суб’єкту у разі неналежного оформлення із роз’ясненням правил оформлення.

У разі коли суб’єкт права на конституційне подання, конституційне звернення не погоджується із змістом надісланого йому роз’яснення, протягом десяти днів він може направити відповідний лист та подання (звернення) до Конституційного Суду України, який приймає його і виносить на розгляд Колегії суддів».

Такий порядок врегулювання відносин щодо прийняття конституційного подання, конституційного звернення відповідатиме Конституції України, а також не суперечить Закону України «Про звернення громадян» [189]. Посилання саме на цей Закон ґрунтується на тому, що на сьогодні єдиний процесуальний закон, норми якого врегулювали б відносини у сфері відправлення конституційного судочинства, ще не прийнятий, а існуючі процедури розгляду звернень громадян апробовані і у частині, що стосується процесуальних строків документообігу, не викликають принципових застережень.

Слід зазначити про доцільність врегулювання питання щодо запровадження скороченого та звичайного порядків розгляду справи конституційної юрисдикції. Скорочений порядок не передбачатиме здійснення таких процесуальних дій, як виклик учасників провадження, їх заслуховування, залучення експертів, спеціалістів тощо. Його застосування можливе за таких умов, якщо: а) органи державної влади, акти яких є предметом конституційного подання чи конституційного звернення, відмовляються від усної форми розгляду; б) якщо усна форма розгляду не сприятиме вирішенню справи по суті. Звичайний порядок має застосовуватись при розгляді справ конституційної юрисдикції у таких випадках, якщо: а) один з учасників провадження наполягає на його проведенні; б) усна форма розгляду справи сприятиме вирішенню справи.

Скорочений порядок конституційного провадження доцільно передбачити щодо запровадження у разі розгляду таких категорій справ: здійснення офіційного тлумачення Конституції та законів України; про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції. При цьому можливе застосування письмової форми слухання або ж запровадження циркулярного порядку судового розгляду (за досвідом Швейцарії).

По інших категоріях справ, розгляд яких належить до юрисдикції Конституційного Суду України, доцільним є запровадження загального порядку судового розгляду. При цьому має місце застосування поряд із письмовою формою і усної форми слухання справи.

Запровадження запропонованих змін потребує системного опрацювання чинного законодавства у напрямі розробки нового закону, норми якого врегулювали б процедури відправлення конституційного судочинства, що є справою довготривалою. Однак зазначене не вказує на відсутність потреби вдосконалення існуючих форм відправлення конституційного судочинства. Це стосується насамперед потреби чіткого врегулювання процесуального порядку реалізації письмової та усної форм фіксації та здійснення процесуальних дій.

Проблема оптимального співвідношення з принципом усності письмової форми процесуальних дій є завжди актуальною у наукових дослідженнях із різних галузевих юридичних наук, у тому числі з конституційного права. Її витоки сягають стародавніх часів і стосуються питання процесуальних гарантій усебічного, повного та об’єктивного розгляду справи.

Історичний досвід становлення та розвитку судового процесу свідчить про те, що кожна зазначена форма здійснення процесуальних дій має як позитивні, так і негативні аспекти. Позитивною стороною усної форми є оперативність судового розгляду та впровадження демократичних засад у судовий процес шляхом можливості застосування усної форми спілкування всіх його учасників. Однак історично склалося положення про таке. Усе, що не зафіксовано, вважається нездійсненим і таким, що не мало місця в суді [331, с. 42-43]. Застосування письмової форми здійснення процесуальних дій надає можливість їх фіксації. З іншого боку, наслідком її застосування є тривалість провадження. Характеризуючи проблему реалізації принципу усності у судовому процесі, дослідники зазначали про те, що усність є основним, що надає можливість реалізації принципів гласності й змагальності [331].

Регламентом Конституційного Суду України передбачено ведення протоколу засідань та пленарних засідань Суду. Визначено також, що пленарні засідання Суду фіксуються технічними засобами (п. 1 параграфа 8). Технічне та письмове документування, виконане в судовому засіданні, має на меті закріплення усіх дій, які виконані в усній формі, інакше відсутність фіксації не надає можливості аналізу, обробки, накопичення інформації протягом певного терміну. Якщо в судах загальної юрисдикції документування дає змогу вищестоящим судам забезпечити можливість контролю за додержанням процесуального законодавства та здійсненням процесуальних дій нижчестоящими судами, то здійснення провадження у справах конституційної юрисдикції є гарантом усебічного, повного розгляду справи, а також реалізації принципів законності й гласності судового розгляду.

Водночас письмова фіксація у формі єдиного процесуального документа (журналу, протоколу тощо) не передбачена щодо дій, які здійснюються поза залою судового засідання.

Так, при попередньому вивченні питання про відкриття провадження у справі конституційної юрисдикції Регламентом Конституційного Суду України визначено дії Секретаріату Суду щодо реєстрації конституційних подань та конституційних звернень; перевірки на відповідність вимогам статей 13, 14, 38, 39, 40, 41, 42, 43 Закону України «Про Конституційний Суд України»; листування із автором подання чи звернення; підготовки попереднього висновку; дії у випадку повторного звернення; розподіл конституційних подань та конституційних звернень. Відсутність єдиного процесуального документа, в якому б фіксувались усі процесуальні дії під час попереднього вивчення питання у справі не є недоліком, адже їх здійснення передбачає технічну підготовку до розгляду справи. Однак при попередньому вивченні питання Регламентом Конституційного Суду України передбачена можливість суб’єкта права на конституційне подання чи конституційне звернення звернутись із проханням про надання відомостей щодо стану розгляду справи. При цьому визначено, що відповіді на такі клопотання надають керівник Секретаріату Конституційного Суду України або його заступники за погодженням з суддею-доповідачем у відповідній справі (п. 2 параграфа 11 Регламенту Конституційного Суду України). Разом з тим нічого не зазначено про те, що вказані посадові особи зобов’язані надати таку відповідь.

Вбачається, норму про обов’язок надавати відповідь суб’єкту права на конституційне подання чи конституційне звернення слід запровадити у Законі України «Про Конституційний Суд України», що ґрунтується на приписах статті 92 Конституції України. Крім того, ненадання відповіді призводить до порушення принципу гласності й доступності правосуддя, що є неприпустимим.

Слід звернути увагу і на те, що будь-яка фіксація процедур розподілу конституційних подань чи конституційних звернень Регламентом Конституційного Суду України не встановлено. Так, параграфом 12 Регламенту вказано, що конституційні подання та конституційні звернення, які можуть бути прийняті до розгляду Конституційним Судом України, керівник Секретаріату Конституційного Суду України разом із попередніми висновками подає для ознайомлення Голові Конституційного Суду України, який направляє їх до відповідної Колегії суддів Конституційного Суду України. Розподіл конституційних подань та конституційних звернень між суддями - суддями-доповідачами проводиться рівномірно, з урахуванням їх спеціалізації. Тільки пунктом 4 цього параграфа встановлено, що керівник Секретаріату Конституційного Суду України направляє один раз на місяць кожному судді Конституційного Суду України письмову інформацію про конституційні подання та конституційні звернення, по яких призначено суддів-доповідачів.

У зв’язку з цим доцільним є запровадження обов’язку фіксування у журналі реєстрації звернень до Конституційного Суду відомостей щодо передання конституційного подання чи конституційного звернення до судді- доповідача: дата передання, прізвище, ім’я та по батькові судді-доповідача.

Хоча пунктом першим параграфа 8 Регламенту Конституційного Суду України і зазначено про те, що пленарні засідання Суду фіксуються технічними засобами, однак норма про фіксацію усних слухань потребує впровадження. Такою нормою може бути параграф 30-1 Регламенту Конституційного Суду України:

«Параграф 30-1. Фіксація процесуальних дій під час пленарного засідання

Процесуальні дії, виконані під час пленарного засідання Конституційного Суду України, фіксуються технічними засобами та протоколюються незалежно від форми розгляду справи».

Ще одним міжгалузевим принципом названий принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду. Чинне законодавство визначає, що рішення Конституційного Суду України є остаточними і оскарженню не підлягають. Тільки статтею 68 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначено підставу для відкриття нового провадження у справі - якщо виявлені нові обставини у справі, які не були предметом розгляду Суду, але які існували на час розгляду і прийняття рішення або надання висновку в справі. Законодавством також не передбачено виправлення помилок у рішеннях чи висновках Суду, натомість встановлено, що суддя Конституційного Суду України, який підписав рішення чи висновок, має право викласти у письмовій формі окрему думку, яка додається до рішення чи висновку Суду. При цьому жодних правових наслідків викладення окремої думки судді чинне законодавство не передбачає.

Однак наявність окремої думки судді Конституційного Суду фактично свідчить про те, що Конституційний Суд може приймати неоднозначні рішення. Так, до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) [236] додана Окрема думка судді Конституційного Суду України І. П. Домбровського, який вважав юридично помилковим Рішення Суду в частині, яка стосувалась офіційного тлумачення положень частини другої статті 72 та статті 5 Конституції України. Серед 506 рішень, ухвал, висновків, винесених Конституційним Судом України протягом березня 1997 року і по теперішній час, 35 супроводжувались окремою думкою суддів. Зазначені рішення, ухвали та висновки стосувались суспільно і політично значущих питань.

Слід звернути увагу на норму статті 68 Закону України «Про Конституційний Суд України», наявність якої також означає можливість Конституційного Суду змінити правову позицію з певного питання, яке вже становило предмет розгляду і щодо якого було прийняте рішення. Професор А. О. Селіванов, зазначаючи про необхідність дослідження питання про перегляд рішень Конституційного Суду України, вказував, у порядку наукової дискусії, на те, що як вагомі підстави для перегляду раніше прийнятого рішення Конституційного Суду слід враховувати обставини, які пов’язані із зверненням Верховної Ради України або Президента України до Суду із викладенням суттєвих обставин, які раніше не були відомі учасникам провадження, але вони стали відомі після винесеного рішення. Такою може бути причина, коли Судом надається висновок щодо внесення змін до Конституції України. До суттєвих процесуальних обставин можна було б віднести відсутність кворуму або тривалу неучасть судді під час судового засідання, або неучасть судді в обговоренні мотивувальної частини рішення. Можна також припустити самовідвід судді, який був заявлений до початку слухання справи, але не був оформлений відповідно до статей 50, 51 Закону України «Про Конституційний Суд України». Такі підстави перегляду рішень Конституційного Суду України повинні бути закріплені як виключна ситуація у Законі України «Про Конституційний Суд України» [246, с. 115].

Якщо звернутись до досвіду законодавчого врегулювання відносин у сфері відправлення конституційного правосуддя у країнах близького зарубіжжя, то слід відмітити, що, зокрема, в Росії Федеральним конституційним законом «Про Конституційний суд Російської Федерації» передбачено, що після проголошення рішення Суд на підставі статті 82 зазначеного Закону може за власною ініціативою або на прохання учасників процесу виправити попущені неточності у найменуваннях, позначеннях, редакційних похибках, про що виносить ухвалу. Таке виправлення здійснюється за ініціативою будь-кого з суддів Конституційного суду РФ. Якщо до Конституційного суду РФ звернулись сторони, їхні представники, посадові чи інші особи, яким направлялося рішення із заявою про виявлені неточності, помилки, то він зобов’язаний розглянути таку заяву. Виправлення неточностей у рішенні, прийнятому на пленарному засіданні, здійснюється також на пленарному засіданні, а у рішенні, прийнятому палатою, - на засіданні тієї ж палати. Про виправлення неточностей виноситься ухвала, копії якої направляються органам та особам, яким направлялося рішення, а за необхідністю - і до друкованих засобів масової інформації, де вони були опубліковані [30, с. 108].

Ще одним інститутом конституційного судочинства визначено інститут окремих видів провадження. Серед них потребує подальшого розвитку провадження у справах про встановлення відповідності (невідповідності) законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

Підстави здійснення такого провадження визначені Конституцією України, але не зазначені у Законі України «Про Конституційний Суд України». Відповідно не визначеними є і форма звернення Верховної Ради України до Конституційного Суду України щодо розгляду питання про відповідність законопроекту, яким передбачено внесення змін до Конституції України вимогам статей 157, 158 Конституції України та процесуальний

порядок розгляду справи. Законопроект № 2219 від 14 березня 2008 року, спрямований на усунення цієї прогалини у чинному законодавстві, був поданий народним депутатом України О. В. Лавриновичем. Крім того, даним законопроектом передбачено окремі уточнення при вирішенні справ конституційної юрисдикції щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України. Так, проектом передбачено: визначення в новій главі 17 Закону предмета провадження у справах про встановлення відповідності (невідповідності) законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України, а також вимоги до змісту висновку Конституційного Суду України по цій категорії справ; внесення відповідних змін до статей 13 і 39 Закону; уточнення меж повноважень Конституційного Суду України (стаття 14 і пункт 3 розділу IV Закону); доповнення статті 90 Закону щодо форми й змісту звернення Верховної Ради України про надання висновку Конституційним Судом України щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту на підставі частини шостої статті 111 Конституції України; внесення змін до статей 46, 57, 71, 75 і 90 Закону з метою уточнення строків провадження у справах, які розглядаються Конституційним Судом України. Головне науково-експертне управління апарату Верховної Ради України надало позитивний висновок стосовно цього законопроекту, із певними застереженнями, які стосувались переважно відсутності послідовності у внесенні змін.

Загалом погоджуючись із підходом суб’єкта законодавчої ініціативи щодо доцільності врегулювання відносин у сфері здійснення такого виду провадження, як провадження у справах щодо встановлення відповідності (невідповідності) законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України та деяких інших питань, однак слід зауважити, що Закон України «Про Конституційний Суд України» потребує внесення такої кількості змін і доповнень, ухвалення яких приведе фактично до його нової редакції, особливо тієї частини, яка стосується процесуального порядку відправлення конституційного правосуддя.

Таким чином, стає доцільним не внесення окремих змін, а перероблення та опрацювання нового закону, яким би були врегульовані процесуальні питання відправлення конституційного правосуддя.

Проведене дослідження проблем формування нових інститутів конституційного судочинства та розвитку тих інститутів, існування яких доведено вченими-дослідниками, надало можливість отримати такі висновки.

1. Виділені чотири інститути конституційного судочинства: а) принципи; б) стадії; в) учасники провадження; г) окремі види провадження.

2. Розвиток інституту принципів конституційного судочинства може відбуватись у напрямі забезпечення впровадження усіх загальних принципів судочинства в судовий конституційний процес, але передусім зазначене стосується принципів доступності правосуддя, гласності, усності, перегляду справи. У межах інституту окремих видів провадження потребує подальшого розвитку провадження у справах про встановлення відповідності (невідповідності) законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України та провадження щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України.

3. Аналіз особливостей реалізації принципу гласності, інститутів стадій і окремих видів провадження у конституційному судочинстві довів потребу запровадження таких порядків розгляду справи конституційної юрисдикції, як скорочений і звичайний.

4. Вдосконалення чинного законодавства може відбуватись у таких напрямах: а) порядок прийняття конституційного звернення; б) механізми реалізації принципів гласності та усності; в) процедури реалізації принципу перегляду рішень Конституційного Суду України.

5. Доцільно переробити та опрацювати новий закон, яким би були врегульовані процесуальні питання відправлення конституційного правосуддя.