Основні стратегії конфліктної поведінки

Основні стратегії поведінки конфліктантів: співробітництво, конфронтація, компроміс, ухилення, пристосування.

Вибір стратегії поведінки залежить як від інтересів сторін, що беруть участь у конфлікті, так і від характеру здійснених дій.

Співробітництво, як і конфронтація, спрямовано на максималь­ну реалізацію учасниками конфлікту власних інтересів. Але на від­міну від конфронтаційної стратегії співробітництво передбачає не індивідуальний, а спільний пошук такого рішення, що відповідає устремлінням усіх конфліктуючих сторін. Це можливо за умови сво­єчасної і точної діагностики проблеми, що породила конфліктну си­туацію, з’ясування як зовнішніх проявів, так і прихованих причин конфлікту, готовності сторін діяти спільно заради досягнення загаль­ної для всіх мети.

Стратегія співробітництва охоче використовується тими, хто сприймає конфлікт як нормальне явище соціального життя, як по­требу вирішити ту або іншу проблему без завдання збитку якій-небудь стороні. У конфліктних ситуаціях можливість співробітництва ви­никає, коли:

- проблема, що викликала розбіжності, здається важливою для конфліктуючих сторін, кожна з яких не має наміру ухилятися від її спільного вирішення;

- конфліктуючі сторони мають приблизно рівний ранг або зовсім не звертають уваги на різницю у своїх положеннях;

- кожна сторона бажає добровільно і на рівноправній основі об­говорити спірні питання, для того щоб у кінцевому підсумку прийти до повної згоди щодо взаємовигідного вирішення значущої для всіх проблеми;

- сторони, утягнуті у конфлікт, поводяться як партнери, довіряють один одному, зважають на потреби, побоювання і переваги опонентів.

Конфронтація (суперництво) — за своєю спрямованістю орієн­тована на те, щоб, діючи активно і самостійно, домагатися здійснен­ня власних інтересів без урахування інтересів інших сторін, що без­посередньо беруть участь у конфлікті, а то й на шкоду їм.

- проблема має життєво важливе значення для учасника конфлік­ту, який вважає, що він має достатню силу для її швидкого вирішен­ня на свою користь;

- конфліктуюча сторона займає досить вигідну для себе, по суті безпрограшну позицію і має у своєму розпорядженні можливості використовувати її для досягнення власної мети;

- суб’єкт конфлікту упевнений, що пропонований ним варіант вирішення проблеми найкращий у даній ситуації, і водночас, маючи більш високий ранг, наполягає на прийнятті цього рішення;

- учасник конфлікту в даний момент позбавлений іншого вибору і практично не ризикує що-небудь утратити, діючи рішуче на захист своїх інтересів і прирікаючи опонентів на програш.

Компроміс посідає серединне місце у «сітці» стратегій конфлікт­ної поведінки. Він означає розташування учасника (учасників) кон­флікту як до врегулювання розбіжності на основі взаємних поступок, досягнення часткового задоволення своїх інтересів. Ця стратегія рівною мірою передбачає активні і пасивні дії, індивідуальні і колек­тивні зусилля. Стратегія компромісу характерна тим, що звичайно перепиняє шлях до недоброзичливості, дозволяє, хоча і почасти, за­довольнити домагання кожної з утягнутих у конфлікт сторін. До компромісу звертаються в ситуаціях, коли:

- суб’єкти конфлікту добре інформовані про його причини і роз­виток, щоб судити про обставини, які реально складаються, усі «за» і «проти» власних інтересів;

- рівні за рангом конфліктуючі сторони, маючи взаємовиключні інтереси, усвідомлюють необхідність погодитися з таким положенням справ і розміщенням сил, задовольнитися тимчасовим, але підходя­щим варіантом вирішення суперечностей;

- учасники конфлікту, що мають різний ранг, схиляються до до­сягнення домовленості, щоб виграти час і зберегти сили, не йти на розрив відносин, уникнути зайвих утрат;

- опоненти, оцінивши сформовану ситуацію, коректують свої цілі з урахуванням змін, що відбулися у процесі конфлікту;

- всі інші стратегії поведінки у даному конфлікті не дають ефекту.

Ухилення як стратегія поведінки в конфліктах характеризується явною відсутністю у втягнутого в конфліктну ситуацію бажання спів­робітничати з будь-ким і докласти активих зусиль для здійснення власних інтересів, так само як піти назустріч опонентам; прагненням вийти з конфліктного поля, піти від конфлікту.

- проблема, що викликала зіткнення, не здається суб’єктові кон­флікту істотною, предмет розбіжності, на його думку, дріб’язковий, заснований на смакових розбіжностях, не заслуговує на витрати часу і сил;

- виявляється можливість досягти власних цілей іншим, некон- фліктним шляхом;

- зіткнення відбувається між рівніми або близькими за силою (ран­гом) суб’єктами, що свідомо уникають ускладнень у своїх взаєминах;

- учасник конфлікту відчуває свою неправоту або має як опо­нента людину більш високого рангу, напористу, вольову;

- потрібно відстрочити гостре зіткнення, щоб виграти час, більш докладно проаналізувати сформовану ситуацію, зібратися із силами, заручитися підтримкою прихильників;

- бажано уникнути подальших контактів з важкою за психічним станом людиною або вкрай тенденційним, надмірно упередженим опонентом, що навмисно шукає приводу для загострення відносин.

Пристосування як стиль пасивної стратегії відрізняється схиль­ністю учасників конфлікту пом’якшити, згладити конфліктну ситуа­цію, зберегти або відновити гармонію у взаєминах за допомогою поступливості, довіри, готовності до примирення. На відміну від ухилення ця стратегія передбачає більшою мірою враховувати інте­реси опонентів і не уникати спільних з ними дій. Звичайно присто­суванню дають вихід у тих ситуаціях, коли:

- учасник конфлікту не дуже заклопотаний виниклою проблемою, не вважає її досить істотною для себе і тому виявляє готовність узяти до уваги інтереси іншої сторони, уступаючи їй, якщо має більш високий ранг, або пристосовуючись до неї, якщо виявляється рангом нижче;

- опоненти демонструють зговірливість і навмисно поступають­ся один одному в чомусь, беруть до уваги те, що, мало втрачаючи, набувають більше, у тому числі добрі взаємини, обопільну згоду, партнерські зв’язки;

- створюється ситуація «глухого кута», яка вимагає послаблення напруження пристрастей, принесення якоїсь жертви заради збережен­ня миру у відносинах і попередження конфронтаційних дій, не посту- паючись, звичайно, своїми принципами, у першу чергу моральними;

- є щире бажання однієї з конфліктуючих сторін надати підтрим­ку опонентові, при цьому почувати себе цілком задоволеним своєю добросердістю;

— виявляється змагальна взаємодія опонентів, не спрямована на тверду конкуренцію, неодмінне завдання збитку іншій стороні.

Вибір стратегії поведінки в конфлікті визначається багатьма чин­никами, які можна звести у дві групи: чинники ситуації і особистісні чинники.

Стратегії поведінки в конфлікті практично реалізуються через різноманітні тактики.

4.5.