ВСТУП

Чому ми розглядаємо — цілком свавільно, на перший погляд, — саме цей відтинок історичного часу? Річ у тім, що в 1930 — 1960-і роки історик ідей виявляє дивовижне розмаїття думок: феноменологія, епістемологічні теорії, різні етики, естетики тощо, кожна зокрема і всі разом позначені яскравою творчою напругою, дають багатий матеріал для вдумливого наукового дослідження, яке прагне з’ясувати глибинні зрушення та переміни.

Розгорнімо, наприклад, шостий номер журналу «Recherches philosophiques» за 1936 рік. Це щорічне періодичне видання, засноване А. Койре, відкриває нам дивовижні багатства. Габріель Марсель прояснює там зміст «буття в ситуації». Реймон Арон блискуче аналізує поняття ідеології і ставить запитання: чи можлива наука про ідеологи? Жан-Поль Сартр розмірковує про трансценденцію «ego» і дає ескіз феноменологічного опису. Це есе містить у зародку майбутні філософські положення, покладені в основу «Буття і небуття». Альбер Лотман присвячує свою розвідку аксіоматиці й досліджує метод поділу, а Поль-Луї Ландсберг вивчає філософську діяльність Макса Шелера. І ми могли б продовжувати й продовжувати цей список, називаючи статті Кожева, Ерика Вайля, Анрі Корбена та інших славетних мислителів. Цей приклад, разом з багатьма іншими, дає нам усі підстави вважати, що 30-і роки були привілейованим періодом для французької і європейської філософської думки.

Разом з тим протягом цього періоду утворюється густе плетиво тріщин, які розламують підвалини філософської думки й пояснюють наш сучасний період і які стануть об’єктом ретельнішого дослідження в другій частині нашої книжки.

На початку тридцятих років спрямування філософських студій визначали неопозитивізм (Віденський гурток) та феноменологія Гусерля. І хоч їхні концепції не вмерли і навіть не конають, одначе десь наприкінці п’ятдесятих років відбувся злам, що сигналізував перехід від однієї епохи до іншої і входження в новий /21/ світ, де буятиме творчий неспокій і виникнуть небачені раніше форми думки.

Спочатку це був універсум ще незрушний, сталий і просякнутий традиціями, де все начебто прийшло з іншого часу: такий собі «клімат» ¹ давньої епохи, який ми опишемо насамперед, щоби спробувати зрозуміти, чому підмурок, такий міцний з вигляду, раптом почав руйнуватися.

¹ Цей термін «клімат» дуже полюбляли в період між двома війнами (див., наприклад, книжку Анре Моруа «Клімат»).

Тоді як Гусерль, спостережливий очевидець своєї епохи, поклав собі за мету дослідити не лише кризу європейської науки, а й кризу філософії та раціональної думки, Гайдеґер розкрив нам очі на ту відчуженість від буття, яка так характеризує нашу новітню сучасність і планетарну техніку.

Мерло-Понті приділив пильну увагу проблемі онтологічного укорінення, а Сартр і Ясперс описали шляхи екзистенції. Проблематика свободи домінує в цьому «екзистенціалізмі», сартрівська версія якого мала такий визначний успіх у перші роки після Другої світової війни.

Філософії «опанування реального» — а їх існувало багато, від усіляких марксизмів до конкретних досліджень у науках про людину — були характерними для часу, коли культура в багатьох своїх аспектах подавала сиґнали глибоких змін і навіть подальших зламів.

І, нарешті, математика (Ґедель), а також логіка (багатозначні логічні системи), фізика з її теорією відносності та квантовою дискретністю призвели в царині науки до глибоких перемін і до втрати традиційних усталених істин. Епістемологія зусиллями Попера, Башляра, Канґілема та ін. прояснила поняття наукової революції. /22/