СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНА РЕҐІОНАЛІЗАЦІЯ

Поняття суспільно-географічного регіону

Залежно від особливостей історичного розвитку, політико-адміністративного устрою, характеру природних умов і природно-ресурсового по­тенціалу, демографічної специфіки, рівня розвит­ку і структури господарства на території України 24 виділяються суспільно-географічні регіони (СГР).

Наприклад, економічне і соціальне життя у Карпа­тах дуже відрізняється від життя у Причорно­морській чи Поліській низовинах. Кожний із регіонів має тільки йому властиві природні умови, історію освоєння території, її заселення і загоспо- дарювання. Кожному з них притаманна своєрідна взаємодія суспільства і природи, чим визначають­ся традиційні напрямки господарства, особливо сільського, на якому базуються багато галузей об­робної промисловості, структура економіки зага­лом. спосіб життя населення.

Таким чином, можна говорити про суспільно- географічну регіоналізацію України.

Існує багато схем цієї регіоналізації. Наприк­лад, ще наприкінці XIX ст. Михайло Драгоманов, у 1926 р. Степан Рудницький, у 1931 р. Валентин Садовський ділили Україну на Правобережну, Лівобережну та Південну. Тут основою регіона- лізації був історико-географічний принцип.

В останні десятиліття існування радянської імперії Україна була поділена на три великі еко­номічні райони: Донецько-Придніпровський (охоп­лював усю південно-східну і центральну частину республіки від Луганщини на сході до Кіровоград- щини на заході); Південно-Західний (13 областей від Закарпатської на заході до Чернігівської на сході) і Південний (чотири причорноморські об­ласті разом із тодішньою Кримською). В основі цього районування лежав економічний принцип. Але, по суті, райони не формувалися як підсисте­ми єдиного національного комплексу нашої дер­жави, а навпаки — розривали його на три окремі частини, до того ж мало порівнювані між собою.

Сьогодні, коли на перше місце у суспільному житті вийшли інтереси українського народу-дер- жавотворця.

СГР — це великий регіон України, територія якого тісно пов'язана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом — демографічним, ур­баністичним, соціальним, культурним та еко­номічним ядром, іцо визначає її головні зовнішні функції та геопросторову організацію.

Першою ознакою СГР є тісна соціально-еко­номічна. демографічна і культурна пов'язаність його території з головним ядром, яким є найбільше за кількістю населення місто. Внаслідок цього економіка і суспільно-географічне положення будь-якої частини цієї території у загальнодержав­ному масштабі визначаються передусім її близь­

кістю до такого головного функціонально-тери­торіального ядра. Отже, просторові розміри регіонів залежать від розташування по Україні го­ловних осередків суспільного життя і діяльності — міст-мільйонників. Як відомо, таких міст п'ять: Київ, Харків, Донецьк, Одеса. Дніпропетровськ. До них наближаються Львів і Запоріжжя. Названі міста — це соціально-економічні, культурні, адмі­ністративні (Київ — столиця. Харків — екс-столи- ця. Львів — колишня столиця королівства. ЗУНР тощо) осередки України, які організовують навко­лишні населені пункти, в тому числі інші обласні центри, у компактні єдності. Внаслідок цього в Україні сформувалися такі СГР: Центральний (яд­ро — м. Київ), Західний (Львів), Північно-Східний (Харків), Східний (Донецьк), Центрально-Східний (Дніпропетровськ), Південний (Одеса). Карту цих регіонів подано на рисунку 2-15.

Другою ознакою СГР є формування у велико-

25 му регіоні територіальної соціально-економічної системи (TCEC) — такого просторового поєднання населення, соціальної, економічної та екологічної сфер, у якому на основі їх взаємозв ’язку, збалансова­ності та взаємодоповнення створюються опти­мальні умови для життєдіяльності суспільства. Звичайно, основою, цементуючим стрижнем TCEC

26 є територіально-виробничий комплекс (TBK).

TBK у структурі TCEC чи ТГК є засобом поліпшення соціальних умов життя населення, на­рощування його інтелектуального та естетичного потенціалів, раціонального використання природ­ного середовища. Якщо TBK не здійснює цих функцій, то формування його у районі недоцільне.

Третьою ознакою СГР є його спеціалізація у за­гальноукраїнському (загальнодержавному) поділі та інтеграції праці. Це випливає з того, шо кожний регіон є інтегративною ланкою України, націо­нального комплексу, а не окремою «федератив­ною» чи сепаратистськи-відрубною частиною. Регіон виступає у територіальному поділі та інте­грації праці у формі участі його населення у виробництві товарів і наданні послуг іншим регі­онам чи країнам. У цьому виявляється його зов­нішня функція. Раніше вважалося, шо головною у регіоні є виробнича спеціалізація (виготовлення товарів позарегіонального споживання).

Четверта ознака СГР — можливість здійснюва­ти в його межах територіальне регулювання і коор­динацію соціальних, економічних та демографічних процесів на субукраїнському рівні, зокрема комплекс­ний розвиток і раціональну територіальну ор­ганізацію суспільного життя. Головним засобом цього регулювання стає складання і реалізація обгрунтованих програм та розроблення концепцій науково-технічного, соціального, економічного розвитку регіонів. Визначальними регуляторами таких програм і концепцій мають стати наукові центри, шо координували б усю науково-дослідну роботу у цих регіонах (такі центри вже створені у містах-мільйонниках та у Львові й Сімферополі).

Склад, структура і типи СГР

Кожен із шести регіонів України займає територію в десятки тисяч квадратних кілометрів, у ньому проживає багатомільйонне населення — часом більше, ніж у таких європейських державах, як Угорщина, Чехія. Словаччина, Швейцарія чи Бельгія.

Як бачимо з таблиці 2-4. найбільшими за пло­щею є Центральний, Західний та Південний регіони. Два перших з них та Східний регіон ма­ють найбільшу кількість населення: в них мешкає 6/10 громадян нашої держави. Це означає, що ці три регіони концентрують і найбільший демо­графічний, працересурсовий, соціально-геогра­фічний потенціал.

Найменші з регіонів — Східний (за площею). Центрально- і Південно-Східний.

Неоднакова і кількість областей у регіонах. Західний регіон, поступаючись площею перед

По великих містах України

«Матір городів руських»

Так називав автор літопису «Повість временних літ» столицю Русі — Київ.

Протягом віків політичний і адміністративний ста­тус Києва змінювався. Від IX до середини Xll ст. він був столицею Русі. У 1363 р., приєднаний до Велико­го князівства Литовського, Київ стає осередком уділь­ного князівства ҐедиміновичІв. У 1494—1497 рр. місто отримує Магдебурзьке право. У 1569 р. за Люблінською унією разом з усім Правобережжям приєднується до Речі Посполитої. Від 1667 р. — у складі Московської держави, у 1797 р. стає адміністративним центром губернії. У цій функції існує до революції 1917 р.

В тому ж році він стає столицею Української На­родної Республіки. У 1918—1920 рр. його попе­ремінно займають то більшовики, то царсько-мо­нархічні війська, у 1920 р. — польсько-українські об'єднані сили. Радянсько владо була встановлена з 1920 р., і Київ до 1934 р. втратив свої столичні функції, залишаючись центром губернії чи (з 1930 р.) області. Столиця YPCP була перенесена сюди лише у 1934 р.

Завдяки своєму вигідному географічному поло­женню від самого початку існування Київ став цент­ром східнослов'янського племінного масиву на перех­ресті внутрішньодержавної (по лінії захід—схід) і міждержавної (на меридіональному «шляху із варяг у греки») комунікативних артерій. Водночас він лежить на пограниччі лісової (Полісся) і лісолугової (Лісостеп) зон сходу Європи, 3 розпадом держави Русі і втра­тою Києвом своїх столичних функцій (XIV-XV ст.) його політико- й економіко-географічне положення погір­шилося. Київ поступово опинився у зоні схрещення інтересів трьох імперій — Польської, Московської та Османської, особливо двох перших. Навіть у часи Хмельницького (1648—1657 рр.) Київ не був столи­цею (нею тоді був Чигирин, потім, за Мазепи, — Ба­турин, а далі Глухів).

Проте Київ був завжди духовною столицею ук­раїнства і України. Тут відбулося хрещення України- Pyci (988 ρ.), тут була митрополія Руської Православ­ної Церкви та її головне культурно-освітньо-релігійне ядро (Печерська лавра з її книгодрукуванням, Києво- Могилянська академія та ін.), що сприяло консолі­дації української нації і відродженню національної держави.

Залежно від політичних та економічних обставин населення Києва зростало нерівномірно. Вже за кня­жих часів у місті проживало до 100 тис. осіб. Але по монголо-татарській навалі (1240 р.) кількість жителів зменшилася до 4—6 тис. і почала зростати лише з другої половини XVII ст. З розвитком торгівлі та про­мисловості у другій половині XIX ст. число мешканців Києва різко збільшилося: до 404 тис. у 1907 р. Дещо зменшилося воно під час двох світових воєн. А з пе­ренесенням сюди столиці у 1934 р. з Харкова насе­лення зросло до 846 тис. (1939 р.). Від 1959 р. воно перевищувало мільйон. Нині тут 2611 тис. осіб; отже, за сто років населення столиці зросло приблизно на 2,3 млн.

У Києві цілком переважають українці. їхня кількість зростає як абсолютно, так і відносно. Якщо у 1989 р. їхня частка становила 72,5 %, то у 2001 р — 82,2 %. Відповідно зменшилася частка представників інших націй: росіян із 20,9 до 13,1 %; євреїв від 3,9 до 0,7 %; білорусів — з 1,0 до 0,6 %; поляків — від 0,4 до 0,3 %; відсоток вірменів залишився но рівні 0,2, але абсолютна їхня кількість збільшилася на 8,9 %.

З розвитком капіталістичних відносин у другій по­ловині XIX ст. Київ став великим торгово-промисло­вим центром Російської імперії. Торгівля зерном і цук­ром визначала його комерційне обличчя (знамениті контрактові ярмарки і відповідна комерційна та бан­ково-фінансова інфраструктура). У радянський період Київ став найбільшим в Україні промисловим і куль­турним центром. Розвивалися машинобудування, хімічна, легка і хорчова промисловість. Київ став відомим авіаційною, електронною промисловістю, транспортним машинобудуванням, виробництвом ус­таткування для багатьох галузей тощо. Столиця відо­ма також продукцією легкої та харчової промисло­вості, виробництвом меблів; вона є потужним цент­ром поліграфії.

Незважаючи на посилені процеси деукраїнізоції та винародовлення, Київ завжди був осередком куль­турно-духовного життя українство. У XVII-XVIII ст. ве­лику роль відіграло організована митрополитом Пет­ром Могилою Києво-Могилянська академія, яко дала українській і світовій науці та культурі чимало визнач­них постатей: Феофан Прокопович і Стефан Яворсь- кий (філософи), Леонтій Тарасевич (графік), Касіян Сакович (поет), Памво Беринда (мовознавець) то ба­гато інших.

Так зване «розстріляне відродження» у 20—30-х роках XX ст., українізація суспільного життя — ці про­цеси здійснювалися передовсім завдяки провідній ролі Києва. Дисидентський рух, організація Гельсінсь­кої спілки, студентські виступи у кінці 80-х — но по­чатку 90-х років тощо — все це починалося з Києва. Імена Левка Лук'яненка, Миколи Руденка, Вячеслава Чорновола, Івана Світличного, Івана Сверстюко, Івана Гончара (скульптора) і письменника Олеся Гон­чара та сотень інших увійшли в історію національно- визвольних змагань України насамперед через їхню працю у столиці України.

В інформаційну епоху зростає роль Києва як найбільшого в Україні виробника науково-технічної інформації, підготовки висококваліфікованих кадрів усіх галузей знань. Найбільшими осередками науки і підготовки фахівців є Київський національний універ­ситет ім. Тараса Шевченко (заснований 1834 р.), пе­дагогічний, політехнічний та медичний університети, Національний університет «Києво-Могилянська ака­демія», Аграрна академія та багато інших закладів. Організована стараннями В. Вернадського ще 1918 р. Національна академія наук України має в Києві понад три десятки науково-дослідних інститутів; діють також численні галузеві академії.

Віддавна Київ — найбільший культурний центр України, багатий пам'ятками архітектури, музеями, взірцями образотворчого мистецтва. Серед пам'яток сакральної архітектури — Софійський і Михайлівсь­кий Золотоверхий собори, Андріївська І Кирилівська церкви, ансамблі Києво-Печерської ловри і Видубиць- кого монастиря. Мистецькими шедеврами є пам'ятни­ки Св. Володимиру, Богданові Хмельницькому. Багато пам'ятних місць пов'язані з іменами Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Карпенка-Карого, І. Нечуя-Левиць- кого, М. Коцюбинського та багатьох інших видатних особистостей.

Із зростанням кількості населення збільшувалася площа міста. Тепер вона сягає 835 км². Київ простя­гається вздовж Дніпро на 21 км на правобережжі та на 11 км но лівобережжі. У планувальній структурі Києва виділяються дві відмінні частини: височинне, порізане ярами і долинами правобережжя і низинне із заплавою, старицями і штучними озерами лівобе­режжя. Вони поєднані, системою транспортних ліній, /сторичним ядром є правобережжя з його «верхнім» містом і Подолом, що простягнувся у прибережній смузі.

У центральному ядрі розташована головна вули­ця міста — Хрещатик, що прокладений у XIX ст. яром і спрямований по лінії північ — південь. Тут великий комплекс Майдану Незалежності, Центральний універмаг, Головпоштамт. Праворуч від Хрещатика розкинулися Печерські горби. Тут Верховно Рада, Кабінет Міністрів, ряд міністерств, науково-дослідних інститутів, культових установ.

У XIX-XX ст. Київ зростав за рахунок приєднання до нього територій і поселень півдня, заходу і півночі від ядра міста. На півночі це Куренівко, Пріорко, Си­рець, Пущо-Водиця, на заході — Святошин, Біличі, Борщагівка, на півдні — Жуляни, Голосіїве, Мишолов­ка та ін.

Ядром лівобережної частини Києва стала Дарни­ця з її хімічним комбінатом. Тут також знаходяться нові житлово-промислові райони Троєщина, Ви- гурівщино, Микільська Слобідка, Позняки. Дарниця — великий залізничний вузол.

Після відновлення незалежності України (1991 р.) Київ знову став столицею держави. Тут зосереджені дипломатичні установи іноземних країн, концент­рується найбільше інвестицій у житлове та офісне будівництво. Швидко розвиваються промислове ви­робництво, особливо машинобудування, легка і хар­чова промисловість. Київ дає левову частку в національний бюджет України.

Центральним, має вісім областей — третину за­гальної їх кількості в Україні. Причому ці області перед входженням до складу України розвивались у різних історичних умовах (Закарпаття до 1945 р. було у складі Чехословаччини, а Чернівеччина до 1940 р. — у складі Румунії). Найменше областей входять до Східного регіону — Донецька і Луганська.

Західний і Східний регіони України — це її своєрідні територіальні крила. Східний — наймолодший за часом формування. Він інтенсив­но зростав від другої половини XIX ст. і тепер є найбільш урбанізованим та індустріальним. Тут найменша частка українського населення і найбільше зросійшених українців та росій­ськомовних жителів. Цей регіон історично, со­ціально та економічно найбільше пов'язаний з Подніпров'ям, хоч у політико-географічному плані тут відчуваються сепаратистські тенденції. У свою чергу Західний регіон має густу мережу сільських населених пунктів, мало урбанізований, тепер найбільш етнічно однорідний (у минулому навпа­ки), з великою етнографічною, культурною та релігійною диференціацією. Регіон відомий давніми науковими та культурними традиціями (звідси походить перший український вчений європейського масштабу XV ст. Юрій Дрогобич, тут у 1661 р. був відкритий перший в Україні Львівський університет).

До складу Центрального регіону входять п'ять областей — Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська і Вінницька. Це головне соціально-еко­номічне. політичне, культурне, наукове та інфор­маційне ядро держави. Його центральність не стільки геометрична, скільки реальна, фактична. На регіон припадає майже чверть площі всієї

По великих містах України

Найбільше місто на Головному Європейському вододілі

Цим містом є Львів, людність якого сягає 733 тис. мешканців. Заснований Данилом Галицьким ще у Xlll ст., він був столицею Галицько-Волинського ко­ролівства. Після зайняття Галичини Польщею Львів став центром Руського воєводство, землі якого прос­тягалися далеко на захід від нинішнього кордону Ук­раїни. Після приєднання Галичини до Австрії (1772 р.) Львів аж до 1918 р. знову стає столицею, але вже ко­ронного краю — Галичини і Володимирщини. У ньому працює крайовий парламент — Галицький сейм. У 1918 р. Львів виконує столичні функції Західноук­раїнської Народної Республіки, доки його у 1921 р. не окупувало Друга Річ Посполита. У міжвоєнний період Львів — центр воєводства, а від 1939 р. (вже у радянських умовах) — центр адміністративної області.

Розташування Львова но Головному Європейсь­кому вододілі, на межі Галичини і Волині, на захи­щеній горбистій території робило його пунктом пере­тину важливих торгових шляхів і міжнародних ко­мунікацій, що сприяло перетворенню міста на вели­кий ремісничо- і промислово-торговий осередок та культурний і духовно-релігійний центр західної гілки українства. Незважаючи на богатосотлітню по­лонізацію, майже 150-літню германізацію і півсот- літню русифікацію, Львів постійно залишався ук­раїнським містом, завжди розвивався у контексті ук­раїнської народності й духовності.

Львів першим серед великих українських міст сприймав культурні надбання Європи і транслював їх на схід. Наприклад, Магдебурзьке право він отримав ще у 1356 р. Водночас Львів не втратив свого тра­диційно українського духу і був у міру консерватив­ним. Скажімо, унія Православної та Католицької церков була прийнята у Бересті у 1596 р., а у Львові впроваджена лише 1702 р. Закріпившись на заході України, греко-католицизм став формою єднання двох гілок християнства і витримав перевірку часом. Навіть жорстоке нищення більшовизмом Української Греко-Католицької Церкви не змогло ліквідувати її, і при першій нагоді (1989 р.) вона відновилася.

Львів із Галичиною залишався центром націо­нальної культури, коли у Російській імперії декілька разів (1863 та 1886 рр.) офіційно заборонялася ук­раїнська мово. Тоді він став духовно-організаційним інтегратором усього українства («Просвіта», Наукове товариство ім. Шевченка, загальноукраїнські видав­ництва й преса). Тут була створена перша в Україні політична партія на чолі з Іваном Франком та Михай­лом Павликом (1890 p.). У національно-визвольних змаганнях кінця XIX ст. — початку XX ст. Львів і Гали­чину називали Українським П'ємонтом. Для географії важливо, що соме у Львові отримав фахову освіту фундатор новітньої національної географії академік Степан Рудницький (1877—1937).

Цікава динаміка і структура людності та госпо­дарського розвитку Львова, у якій відображаються суспільно-економічні й геополітичні особливості Гали­чини І суміжних українських земель. За кількістю насе­лення Львів протягом багатьох віків, аж до середини XIX ст., випереджував Київ. Після виникнення Львова у ньому проживали 2—3 тис. мешканців: крім русинів, це були також вірмени, татари, євреї, караїми та ін. Місто тоді мало торгово-ремісничо-рільничий характер.

По захопленні Львова Польщею (1387 р.) він розбудовується за європейським зразком і до почат­ку XVI ст. набуває вигляду готичного міста.

Внаслідок українсько-польських воєн середини XVII ст,, зубожіння міщанства, обминання місто торго­вими шляхами Львів занепадає.

Коли у 1772 р. Львів з Галичиною увійшов до Австрії, австрійський уряд підняв його адміністратив­ний статус. Місто вийшло поза його мури. У 1857 р. людність Львова досягнула вже 70 тис. осіб (таку кількість мав тоді і Київ). У другій половині XIX ст. пос­тупово зростає промислове виробництво (харчова і легка галузі). У 1861 р. до Львова підходить залізниця з Перемишля, а у 1866 р. вже будується лінія на Чернівці—Одесу, у 1872 р. — на Броди—Київ.

Паралельно іде швидкий приріст населення: у 1910 р. тут мешкали вже 206,1 тис. осіб. Після Пер­шої світової війни цей процес триває і на травень 1940 р. ця цифра зростає до 430 тис. Але внаслідок знищення нацистами євреїв ця кількість різко зменши­лася — до 180 тис. у 1943 р. Радянська владо прове­ла індустріалізацію Львова шляхом створення тут підприємств-гігантів, що привело до зростання насе­лення до 811 тис. осіб у 1989 р.

До війни у Львові приблизно половину населення становили поляки, приблизно третину — євреї та шосту частину — українці. Після війни різко зменши­лися частка і абсолютна кількість поляків та євреїв (дещо більше десятої частини) і зросла частка українців (до 50 %) та росіян (29 %). За переписом 2001 р. у Львові етнічний склад мешканців був такий: українці — 88,4 %, росіяни — 8,7 % (їхня частка в ос­танні десять років різко впала), поляки — 0,9 %, біло­руси — 0,4 %.

Промислові підприємства Львова розміщуються поблизу залізничних ліній. Особливо багато їх на Підзамчі (північна частино міста): це галузі легкої та харчової промисловості — м'ясна, лікеро-горілчана, кондитерська фірма «Світоч», молочна, взуттєво- шкіряно. На північному заході зосереджено виробни­цтво телевізорів, автонавантажувачів, сільськогоспо­дарських машин. Третій промисловий вузол — півден­ний (автобусний завод, приладобудування, виробни­цтво електроламп). Зароз майже усі підприємства- гіганти не працюють. Іноземний капітал осів головно у харчовій промисловості: пивоварній (фірма існує ще

від 1715 р.), кондитерській. Львів стає містом без­робіття. Його населення навіть скоротилося, а маят­никова міграція різко зменшилася.

Водночас Львів розвивається як великий центр української культури, який зосереджує у собі другий після Києва історико-культурний, у тому числі рекре­аційний потенціал міжнародного значення. Насампе­ред це краєвиди Львова з неповторними архітектур­ними пам'ятками й ансамблями: Високий Замок, Рин­ково площа, ренесансова Успенська церква, борок- кові собор Св. Юра, Домініканський і Бернардинсь­кий собори та багато іншого. Шедевром є пам'ятник Адому Міцкєвичу роботи польського і українського скульпторів. Багатий Львів музеями: меморіальними, художніми, історичними. На знаменитому Личаківсь- кому цвинтарі «сплять під кам'яним замком» Моркіян Шашкевич, Іван Франка, Соломія Крушельницька, Олена Степанів то інші визначні українські та польські діячі.

У нових умовах усе це національне багатство мо­же бути використане для перетворення Львова у центр міжнародної рекреації. Водночас місто, де діють Західний науковий центр HAH України та чима­ло науково-дослідних інститутів, університет ім. Фран­ка й низко навчальних академій, має великий творчий потенціал для виходу на європейський та світовий ринок ноу-гау.

України. Тут проживає кожний п’ятий її житель, виробляється майже кожна четверта гривня сільсь­когосподарської продукції України і кожні три десятих валової доданої вартості. Ue столичний регіон країни.

Другим «столичним» є Північно-Східний регіон, до якого входять Харківська, Сумська і Полтавська області. Він займає значну частину історико-географічної землі Слобожанщини. Саме звідси почалося новітнє відродження української культури, науки, освіти наприкінці XVlll — на по­чатку XlX ст. (Г. Сковорода, Г. Квітка-Основ’я- ненко, І. Котляревський. В. Каразин. О. Засядько, заснування у 1805 р. Харківського університету та ін.). Полтавсько-київський діалект ліг в основу ук­раїнської літературної мови. Харків у 1917— 1934 рр. був столицею радянської України, а регіон у цілому у 20-х роках минулого століття був

По великих містах України

Столиця на час

Такою столицею у 1917—1934 рр. був Харків, роз­ташований у північно-східній частині України. Це найбільше зо людністю місто однієї з історико-гео- графічних земель України — Слобожанщини. Сьогодні з населенням 1,47 млн мешканців, він поступається лише Києву. Поряд зі столицею нашої держави Харків став величезним індустріальним, науковим і культур­но-освітнім ядром країни.

Економічна достатність Харкова, його госпо­дарсько-торгова підприємливість досить удало вира­жені на гербі міста, впровадженому ще 1781 р. На зеленому щиті схрещуються ріг достатку з плодами і квітами та кадуцей (знак Меркурія — бога торгівлі). Цей герб підтверджений і тепер.

Історична доля Харкова великою мірою пов'яза­но з його географічним положенням. Він був і зали­шається межовим містом на пограниччі Лісостепу І Степу, на шляху зі столиці колишніх російської то ра­дянської імперій до головної вугільно-металургійної бази — Донбасу. Харків уособлював вільний спосіб життя з часів колонізації Слобожанщини (сама назва краю походить від слова «свобода»), куди втікали ко­заки і селяни із Гетьманщини й Правобережжя ще у XVII ст. Межування Слобожанщини з «Диким полем» виробило у її жителів психологію наступальності, волі, незалежності та підприємництва. На початку XIX ст. саме звідси, де у 1804 р. був організований перший на сході України університет, почалося духовне відродження України. Потім воно поширилося но її центр і захід.

Місто виникло спочатку як острог Московського князівства, захищений від кочовиків невеликими річка­ми Харків, Лопань та Уда (басейн Севрського Дінця). Перша згадка про нього належить до 1654— 1655 рр., коли ватага українських козаків під прово­дом І. Коркача оселилася біля укріплень. Тоді тут мешкало до 2000 людей. Місто було військово-обо­ронним форпостом і ремісничо-землеробським осе­редком.

Із зростанням Харкова змінювалася його уп­равлінсько-адміністративна функція на Слобожан­щині та в Україні. До 1765 р. він був центром Харківського козацького полку. Після цього стає цент­ром Харківського намісництва, а з 1797 р. — Слобідсько-Української (з 1835 р. Харківської) гу­бернії. Губернським містом Харків залишався аж до перших років радянської влади.

Змінювалися економічні функції міста. З XVIII ст. Харків став містом багатьох ярмарків і поступово пе­ретворився на важливий торгово-ремісничий, а зго­дом фабрично-заводський центр. Стимулом послугу­вало прокладення через Харків залізниць (1869 р.), особливо ліній Москва — Ростов-на-Дону та Київ —

Харків. Місто стало не лише залізничним вузлом, а й центром паровозобудування. Серед великих підприємств, що виникли тут, слід зазначити завод транспортного машинобудування ім. Малишева, що випускає не лише трактори, а й танки, відомі на світовому ринку; завод гірничого устаткування «Світло шахтаря» та ін.

Від першої половини XIX ст. Харків виступає важ­ливим центром національної науки, освіти й культури. Тут у різний час працювали відомі історики Д. Ба­талій, М. Костомаров, О. і П. Єфименки, О. Русов, Д. Яворницький; визначні письменники і митці Г. Ско­ворода, А. Ведель, П. Гулок-Артемовський, Г. Квітка- Основ'яненко, М. Лисенко, П. Грабовський, Б. Грін- ченко, В. Блакитний, Остап Вишня, О. Гончар, П. Ти­чина, М. Крушельницький, Л. Курбас, Н. Ужвій та ін. Багато з них потрапило під жорстокий прес більшо­визму. Саме тут у 1927 р. академік Степан Рудниць- кий заснував Український науково-дослідний інститут географії і картографії (ліквідований 1934 р. після арешту вченого).

Вже зазначалося, що у 1917—1934 рр. Харків був столицею радянської України. Тут зосереджують­ся Верховна Рода республіки, її уряд, багато великих промислових підприємств і наукових закладів. Тоді ж відбулося його докорінна планувальна перебудова. Насамперед було виділено упровлінсько-оргонізую- чий центр (нинішній Майдан Незалежності) з комплек­сом урядових будинків — т.зв. Держпрому, зведених у дусі конструктивізму.

Як столиця, Харків дуже розбудувався, а насе­лення його зростало надзвичайно швидко. Якщо в 1917 р. тут мешкало 279 тис. осіб, то у 1939 р. — 833 тис.

Індустріальний Харків зростав головно у півден­но-східному напрямі від центру. Саме тут ще до Дру­гої світової війни виник величезний промисловий ву­зол. У 1975 р. центр і заводський район було з'єдна­но метрополітеном. Велику територію на півночі Хар­кова займає авіаційний завод Тут налагоджене ви­робництво найсучасніших вантажних і пасажирських літаків, зокрема AH-140.

У повоєнний період надзвичайно зросли житлові масиви на окраїні Харкова. Це Салтівка, Павлове Поле, Рогань, Олексіївко, Червона Баварія та ін. Територія Харкова добре озеленена: тут 110 луго- і лісопарків, скверів, садів тощо.

Нині Харків стає одним із головних науково- дослідних, науково-інформаційних та рекреаційних центрів України. Тут зосереджений потужний науко­вий потенціал, об'єднаний Північно-східним науковим центром HAH України. У ньому 42 науково-дослідних та 48 проектних інститутів, 75 конструкторських бю­ро, 26 державних та близько 60 недержавних вищих навчальних закладів та ін.

Місто володіє великим історико-культурним над­банням. Це передусім архітектурні пам'ятки та місця народження і діяльності визначних людей. Слід назва­ти Покровський та Успенський собори, старий корпус університету, будинок Національної юридичної ака­демії, будинок бібліотеки ім. В. Короленка, комплекс Держпрому та ін.

осередком українізації. Тепер регіон є потужним двигуном науково-технічного прогресу України. Тут уперше розщеплено атомне ядро, виготов­ляється космічна і авіаційна техніка, продукція точного машинобудування тощо.

Два останні регіони — Центрально-Східний та Південний — мають багато спільного. Обидва — приморські. Через них і річкову Дніпровську, Південно-Бузьку та Дністровську системи майже всі інші регіони виходять у Середземномор'я і Світовий океан. Це зона найбільшого стикання українства із тюркським елементом. Тут головна територія колишнього «Дикого поля», а потім — української войовничості й експансивності у формі Січей — Запорізької, Нової, Побузької, Олешківської, Задунайської. В обох регіонах роз­винена рекреація загальнодержавного і міжнарод­ного значення, тут виробляється близько третини сільськогосподарської продукції України і більше чотирьох десятих її зерна. Середнє Подніпров’я — головний металургійний район України. Після більшовицьких депортацій сюди повертаються ко­лишні корінні жителі: у Крим — татари, а в інші області — німці.

По великих містах України

Дніпропетровськ

Це місто (інколи його називають Січеславом) є найбільшим міським осередком у нижній частині ба­сейну Дніпра, населення якого налічує 1,1 млн осіб. Дніпропетровськ — не лише обласний центр, а й го­ловне ядро Центрально-Східного суспільно-гео­графічного регіону України, до складу якого входять Дніпропетровсько, Запорізька і Кіровоградська об­ласті. Подібно до Харкова, Одеси чи Львова Дніпро­петровськ став великим науковим центром з потуж­ним інтелектуальним потенціалом. Він — головний ме­талургійний осередок держави, а за рівнем розвитку машинобудування поступається лише Києву і Харкову. Разом із Дніпродзержинськом, Новомосковськом то іншими поселеннями Дніпропетровськ формує вели­кий промисловий вузол і міську агломерацію.

Місто на Дніпрі має напрочуд вигідне гео­графічне, особливо економіко-географічне положен­ня. З одного боку, він розташований на Дніпрі, який після спорудження Дніпровської ГЕС біля Запоріжжя став судноплавним в усій його нижній частині аж до Чорного моря; з іншого боку, через нього пролягла залізниця, що з'єднує Донбас із Криворізьким залізо­рудним басейном. До Дніпропетровська зі сходу підступає Західний Донбас. Територіальне поєднання в околицях Дніпропетровська різноманітних видів природних ресурсів (залізна і марганцева руда, кам'яне вугілля, вапняки та ін.) сприяло формуванню

потужних металургійного, машинобудівного, хімічного та енергетичного комплексів.

Дніпропетровськ — порівняно молоде місто, хоч на його території та у поблизькій місцевості поселен­ня існували досить давно. Тут було запорізьке село Половиця, засноване козаком Глобою. Є відомості, що у 1660 р. неподалік сучасного Дніпропетровська розташовувалося селище Новий Кодак. Місто під назвою Катеринослав (но честь Катерини Il — російської імператриці) було засноване колонізато­ром України князем Григорієм Потьомкіним у 1783 р. Передбачалося, що воно стане головним осередком півдня імперії. Але після смерті Потьомкіна (1791 р.) Катеринослав утратив своє значення і навіть був пе­рейменований у Новоросійськ. З 1802 р. відновлено стару назву, і він став губернським центром.

Місто швидко зростало вже у першій половині XIX ст. Тут, по суті, закінчувалося судноплавство вниз по Дніпру, бо дніпрові пороги було затоплено значно пізніше — аж у 30-х роках XX ст. У 1862 р. у Катери­нославі налічувалося близько 22 тис. мешканців, тут діяло близько 50 промислових підприємств. Але місто все-таки було невеликим торгово-адміністративним осередком і перевантажувальним транспортним вузлом.

У 70—80-х роках XIX ст. залізниця з'єднала Кате­ринослав із Харковом — Севастополем (меридіональ­на лінія) і Донецьком (Юзівкою) — Кривим Рогом (ши­ротно лінія). Останнє було суттєвим чинником розміщення у Катеринославі великого на той час Олексондрівського металургійного заводу та інших металургійних підприємств. Для підготовки спеціалістів засновано Вищу гірничу школу, що у 1912 р. стала Гірничим інститутом. Розвиток промисловості сприяв зростанню людності міста від 48 тис. осіб у 1887 р. до 227 тис. у 1917 р. При цьому велико маса посе­ленців надходила із Росії. Близько 40 % становило єврейське населення. Але вже у 1926 р. на перше місце вийшли українці (35,9 %). На росіян припадало 31,5 %, а на євреїв — лише 26,7 %. Перед Другою світовою війною людність міста досягла 501 тис. осіб.

Із зростанням кількості українців у Дніпропет­ровську поглиблювалася його українізація. Особливо цей процес спостерігався з початку XX ст., а також у період 1917—1927 рр. У 1905 р. тут виникло освітньо-культурне товариство «Просвіто» з філіями по всій Катеринословщині. Активними просвітянами тоді були Д. Дорошенко (історик), А. Синявський (істо­рик та географ), Д. Яворницький (історик, етнограф, письменник) та ін. Стараннями Д. Яворницького у 1905 р. було організовано історико-археологічний музей (тепер Державний історичний музей імені Дмит­ра Яворницького — див. фото).

З Дніпропетровськом пов'язана діяльність пись­менників, поетів і літературознавців М. Вороного, В. Підмогильного, Г. Епіко, філософа О. Блаватської, композитора А. Штогоренка, співака К. Огневого, скульптора Є. Вучетича, науковців Я. Писаржевсько- го, М. Янґеля, В. Уткіна та ін.

Дніпропетровськ є великим науковим і освітнім центром. З 1918 р. тут існує університет, з 1930 р. — металургійний та хіміко-технологічній інститути. Нау­ково-дослідні академічні й галузеві установи тісно пов'язані з металургійною, хімічною та машино­будівною промисловістю, особливо з виробництвом космічної техніки. Всі вони об'єднані Придніпровсь­ким науковим центром HAH України.

Під час радянської індустріалізації у місті було повністю реконструйовано старі металургійні підпри­ємство і збудовано нові (всього діє 25 підприємств з виробництво сталі й труб). Найбільшим є BAT «Дніпропетровський металургійний завод імені Пет- ровського». Майже 50 машинобудівних підприємств випускають кілька тисяч найменувань промислової продукції. Але особливий імідж Дніпропетровську на­дають найбільші в Україні то одні з найбільших у світі підприємство з виготовлення космічної техніки — BO «Південний машинобудівний завод» та конструк­торське бюро «Південне». Хімічна промисловість — це виробництво передусім гумових шин для тракторів і комбайнів, а також лакофарбової продукції. Легка промисловість представлена харчовою і виготовлен­ням промислових споживчих товарів (швейні, три­котажні вироби, взуття).

Дніпропетровськ, як і багато великих міст но Дніпрі, має специфічну планувальну структуру. Він розкинувся на обох берегах Дніпра, з'єднаних п'ять­ма мостами. Функціональне ядро міста знаходиться на південному правому березі. Тут на порівняно не­великій території зосереджено більшість установ і ор­ганізацій сфери управління, культури, релігії (назвати хоча б чудові Спасо-Преображенський і Троїцький кафедральний собори), освіти, науки тощо.

На захід від центру лежить важливий, передусім металургійний, район, що з'єднується з центром лінією метро. На північ від нього на нижньому лівобе­режжі розвинувся промислово-портовий район. А східніше — район, що має назву Індустріального. Південь правобережжя вклинюється глибоко у степ житловими і промисловими кварталами.

Потужний промисловий комплекс і зокрема ВПК Дніпропетровська та його науковий потенціал сьо­годні є важливим чинником виходу України з еко­номічної кризи, зокрема у виробництві національного доходу, завоюванні світових ринків. Місто стало інвестиційно привабливим. Усе це великою мірою зу­мовлює його майбутній розвиток і процвітання.

Серед областей, які входять у той чи інший регіон, виділяються одна центральна і одна або кілька периферійних. Область, у якій міститься ядро регіону, його основний соціально-економічний ЗО центр, називається центральною. До таких облас­тей належать Київська, Львівська, Харківська. Дніпропетровська. Донецька та Одеська. Цент­ральні області зосереджують найбільшу масу ре- сурсового, соціального та економічного по­тенціалу. Більшість периферійних областей межу­ють із центральною (виняток становлять Чер­нівецька та Хмельницька області у Західному регіоні; а Херсонська область і Крим у Південному регіоні безпосередньо з'єднані з Одесою морем).

По великих містах України

Головний порт держави

Одеса — найбільший український порт на Чорному морі, центр Південного суспільно-географічного регіону, центр Одеської області, велике промислове, науково-інформаційне і культурно-освітнє ядро України, місто-мільйонник (дещо більше 1,0 млн меш­канців). Роль Одеси в Україні визначається пере­довсім її вигідним географічним положенням. Тут Україна має дешеві морські (через Чорне і Середзем­не море) і річкові (через Дунайську і Волго-Донську системи) виходи у багато країн світу. Одеса воло­діє величезним транспортно-розподільним і міжна­родним транзитним потенціалом. Вона — універ­ситетське місто (з 1865 р.), один із семи центрів HAH України.

Одесо простяглася вздовж відкритої на схід і південь великої морської бухти. Організуючими осями міста є Приморський бульвар, а також вулиці Преоб- раженська та Дерибасівська.

Вважається, що Одесі у 2004 р. виповниться 210 років. Насправді ж поселення на цій території має кількатисячолітну історію. Тут жили кіммерійці, скіфи, сармати, греки ще далеко до Христо, а потім, уже у другій половині І тис., — праукраїнські племена уличів і тиверців. Міське поселення на території Одеси ви­никло понад 600 років тому (XIV ст.), а біля нього бу­ла пристань Качибей. Укріплене литовським князем Вітовтом (саме сюди доходили володіння Великого князівства Литовського), місто у 1480 р. було захоп­

лене турками і перейменоване на Гаджибей. У 1789 р. його здобули російські війська адмірала Де­рибаса разом із запорожцями. У 1791 р місто увійшло до складу Російської імперії, о у 1795 р. пе­рейменоване в Одесу на помилковій підставі, що тут колись існувала грецька колонія Одессос.

У 1819—1859 рр. в одеському порті було впро­ваджено систему порто-франко, тобто безмитного вивезення і ввезення товарів, що кардинально збіль­шило товарооборот, особливо зовнішній. Вже у 1830-х роках Одесо стає найбільшим містом на тери­торії України, перегнавши Львів і Київ, і залишалася ним до 1917 р. За кількістю населення вона стала четвертим містом Російської імперії (після Петербур­га, Москви і Варшави). Водночас вона була багато­етнічним містом. Крім українців і росіян, тут жили євреї, болгари, молдовани, греки, французи, італійці, німці, поляки та ін.

Особливо швидко розвивалася Одеса з другої половини XIX ст. як залізнично-морський вузол півдня імперії. До неї були підведені залізниці (перша Бал­та—Одеса у 1865 р., далі Одеса—Єлисаветград у 1869 р.) для вивезення на експорт зерна з українсь­ких степових просторів. До побудови Транссибірської магістралі Одеса зіграла важливу роль у зв'язках Півдня України з Далеким Сходом, особливо після відкриття Суецького каналу (1869 р.). Цим шляхом на «Зелений клин» Примор'я рушили тисячі українських емігрантів, щоб здійснити аграрне освоєння цього краю.

На імпортній сировині, а також но аграрній про­дукції запліччя в Одесі перед Першою світовою війною сформувався промисловий комплекс. Переду­вала в ньому харчова промисловість, тютюнова, чаєрозважувальна, олійна, кондитерська та Ін. На другому місці була металообробна галузь, на третьо­му — легка (канатна, джутова, меблева тощо). Розви­валася й хімічна галузь.

Особливо зросла Одеса під час міжвоєнної індустріалізації. Тут було зведено понад ЗО великих промислових підприємств, реконструйовано сторі. Перше місце тепер зайняла машинобудівно і метало­обробна промисловість. Вирішальне значення мали галузі: верстатобудівно, підйомно-транспортно, кіно­апаратури, сільськогосподарського машинобудуван­ня, тракторних деталей, суднобудівна і судноремонт­но. Урізноманітнилися хімічні галузі (фармацевтична, лакофарбова, мінеральних добрив).

В Одесі важливе значення мають два комплек­си — транспортний і рекреаційний.

У транспортному комплексі поєдналися мало не всі відомі види комунікацій: морський, річковий (Дунайське пароплавство), залізничний, трубопровід­ний, овтошосейний та авіаційний. Особливо розбу­дований морський транспорт, зокрема портове гос­подарство. Вся північна частина морського фасаду Одеси зайнята гаванями різної спеціалізації. Оброб­ку генеральних (поштучних і контейнерних) і сипких вантажів винесено поза Одесу у місто-порт Іллічівськ. А поруч з Одесою виріс порт Південний (хоча фак­тично відносно Одеси він північний!), що спеціа­лізується на вивезенні аміоку — аміакопровід іде сю­ди з Тольятті (Росія) і Горлівки (Донбас) — і ввезенні суперфосфату з Північної Африки. На цій сировині працюють заводи з виготовлення міндобрив. Поряд з Південним збудовано потужний нафтотермінол. Наф­та посточатиметься з Азербайджану, Туркменистану та Казахстану і транспортуватиметься нафтопрово­дом Одеса—Броди—Ґданськ (Польща).

Рекреаційний комплекс Одеси і околиць охоплює систему будинків відпочинку, санаторіїв, турбаз, кемпінгів, пляжів, грязевих лиманів, мінеральних дже­рел та ін. Широко відомі в Україні курорти «Аркадія», «Великий Фонтан», «Лузанівка», «Куяльник», «Лер- монтовський», «Чорноморка» тощо.

Одеса — великий науковий, освітній, культурний та духовний центр України. В системі Одеського нау­кового осередка понад ЗО академічних та 70 галузе­вих науково-дослідних інститутів (серед них знамени­тий інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. акад. В. Філатова). Тут близько 20 вищих навчальних зак­ладів, у тому числі Одеський національний універси­тет ім. І. Мечникова, Політехнічний, Медичний універ­ситети, Вище інженерно-морське училище, консерва­торія. У місті діє сім театрів.

Внаслідок великомасштабного розвитку міста і приміської зони Одеса стола ядром великої розсе- ленської та промислової агломерації, а ширше — суспільно-географічного вузла. До нього, крім Одеси, входять згадані порти — Іллічівськ та Південний, а та­кож міські та сільські поселення від Куяльницького ли­ману на півночі до Дністровського на півдні. У цій сис­темі проживає близько 1,3 млн осіб.

Сама Одеса лежить на рівнинному плато (40— 45 м вище рівня моря), перерізаному у кількох місцях балками, що похило спускаються до моря. У північній частині плато переходить у пониження — так званий Пересип, який відділяє цей район від моря І двох ли­манів — Гаджибейського і Куяльницького. Гідрогео­логічні умови плато (наявність підземних пустот у вап- няку-черепошнику — знаменитих одеських «ката­комб», високий рівень ґрунтових вод та ін.) дуже складні. Зсувонебезпечні ділянки берега та морська абразія потребують великих затрат на укріплення зо­ни стику плато з морем. За таких умов місто­

будівництво зіткнулося з додатковими труднощами, які не доли змоги сформувати Одесу як суцільний масив міської забудови. Тому вона чітко ділиться на відмінні між собою планувально-функціональні райони.

Центральний район обмежений Пересипом, Ста- ропортофранківською вулицею та залізничним вокза­лом, який тепер формує своєрідний другий центр. Цей район складається з двох частин, кожна з яких має близьку до шахівниці планувальну структуру. Саме тут відкритий до моря Приморський бульвар довжи­ною 142 м з відомими Потьомкінськими сходами та напівкруглою площею, на якій стоїть пам'ятник пер­шому градоначальнику герцогу Рішельє роботи І. Мартоса. Недалеко — знаменитий Театр опери і балету, збудований у 1883—1887 рр. у неоренесан- совому стилі. За архітектурою та оздобленням він стоїть у ряду кращих театрів Європи.

Портовий район розташований вузькою смугою вздовж берега. Надморський район лежить на пів­денний захід і південь від портового і центрального. Це переважно житлова і курортно-відпочинкова зо­на. Залізнично-Індустріальний район витягнутий західніше центру. Він розрісся за рахунок колишніх робітничих селищ і слобідок. Тут — головний промис­ловий вузол місто.

По великих містах України

Місто териконів і троянд

Ідеться про Донецьк — «столицю» Східного регіону України з людністю понад 1 млн осіб. Його можна порівняти з Дніпропетровськом. Ці монблани ук­раїнської економіки визначають не лише господарсь­кий потенціал держави загалом, а й суттєво вплива­ють на її політичний клімат.

Часом пишуть, що Донецьк — це місто конт­растів. Якщо зовнішньо, то тут терикони височать ма­ло не в центрі міста, а поруч море... червоних тро­янд. Коли ж по суті, то контрасти мають передовсім соціальний зміст. У центрі міста кидаються у вічі фан­тастичної архітектури ресторани, нічні клуби, п'яти- зірковий готель тощо. А зовсім поруч — глухі, без освітлення вулички. Більше половини території міста — це типово робітничі селища. Зовні Донецьк скидається на суцільно російськомовний мегаполіс. Насправді ж він етнічно дуже різнорідний. Крім ук­раїнців і росіян, тут мешкають татари (не кримські, а волзькі).

Донецьк — ядро міської агломерації, до якої вхо­дять також поблизьке велике місто Макіївко (390 тис. мешканців) і багато шахтарських та заводських се­лищ. Місто виникло у 1869 р. як металургійний центр, збудований англійським підприємцем Джоном Г'юзом. Саме тому на початку місто отримало назву Юзівка (до 1924 р.). Потім називалося Сталіна, переймено­ване на Донецьк у 1961 р.

Донецьк лежить на запорізьких козацьких землях. Тут існувала Кальміуська паланка (за назвою річки Кальміус, у верхів'ї якої виросло це місто). На тери­торії теперішнього Донецька до його появи вже були українські козацькі слободи. їхні мешканці займалися не лише хліборобством, а й копали «горючий камінь» — вугілля для власного споживання. У степу це була справжня знахідка, яка визначила долю усієї землі й народу на багато десятиліть.

Уже у 1841 р. було введено в дію перший вели­кий рудник Олександрівський. Розвитку металургії тут сприяла не стільки наявність залізних руд (вони столи довозитися незабаром із Кривого Рогу), скільки великі поклади високоякісного коксівного вугілля. У 1876 р. металургійний завод Юзівки був найбільшим у Російській імперії. Згодом французько-німецький капітал будує тут завод шахтового обладнання. Роз­будовуються вугільні копальні. Ix тоді діяло вже дев'ять.

Великі надії покладав на Донецьк радянський ре­жим. Донбас, особливо Донецька та Луганська об­ласті, стали головною вугільно-металургійною базою Радянського Союзу. Придніпров'я і Донбас діяли зла­годжено як єдиний територіальний комбінат. Донбас спеціалізувався но виробництві кам'яного вугілля, а Придніпров'я, особливо Криворізький басейн — на видобуванні залізних руд. Тому металургія розвивала­ся в обох районах. Нині вона є основною статтею ук­раїнського експорту.

Поряд із металургійною та вугільною промис­ловістю великого розвою набули машинобудування для цих галузей, а також коксохімічна, легка і харчо­ва галузі. Донецьк перетворився у найбільший на сході України транспортний вузол.

Паралельно з промисловим комплексом зроста­ла людність міста. У 1926 р. тут проживало 105,9 тис. осіб (у тому числі 26,1 % українців, 56,2 % росіян, 10,7 % євреїв), у 1939 р. — 472,4 тис. Угаслідок Дру­гої світової війни населення зменшилося до 175 тис.

Щоб відновити зруйноване місто і збудувати нові шахти Донбасу у повоєнний період, сюди було здійснене масове переселення з інших регіонів, часто репресивним способом. Пізніше, після 1956 р., у Дон­бас переселилися багато західних українців, яких звільнили із таборів і заслання, але не дозволили жи­ти у своєму регіоні. У 1959 р. людність Донецька зросла до 708 тис. осіб (31 % — українці, 51 % — росіяни, 3 % — євреї), а у 1979 р. місто вже було мільйонником. Нині його населення скоротилося май­же на 100 тис. осіб, що свідчить про соціальні та еко­номічні негаразди. Донбас, як і Донецьк, став зоною економічної депресії та соціального напруження.

Позо тим Донецьк залишається великим центром освіти, науки і культури. Це університетське місто (з 1965 р.) з політехнічним, медичним інститутами та іншими вищими навчальними закладами. Тут діє один із найбільших наукових центрів HAH України з численними науково-дослідними інститутами у галузі металургії, паливно-енергетичного, машинобудівного то хімічного комплексів.

Цікава планувальна структура міста. Донецьк займає майже 400 км², пролягаючи на 55 км із за­ходу на схід і на 28 км з півночі на південь. Основна промислова зона розміщена у південній частині, а житлово — на півночі вздовж р. Кальміус. Тепер на Кальміусі збудовано велике водосховище, яке є місцем відпочинку. Центральна частина міста, що на правобережжі річки (як і протилежна зарічна части­на) моє прямокутне планування. Саме тут розміщені головні культурно-освітні заклади — Театр опери і балету, цирк, Будинок природи, краєзнавчий та ху­дожній музеї то ін. Як центр, так і окраїна міста доб­ре озеленені та обводнені.

В Україні так склалося, що більшість головних ядер регіонів, їхніх організуючих центрів розташо­вана близько державного кордону (крім Дніпро­петровська). Так, Одеса лежить на самому кор­доні, Харків віддалений від нього на 80 км, Львів — на 90, Донецьк — на 100, Київ — на 150 км. Цим визначають дві територіальні особли­вості регіонів: І) для їхньої внутрішньої організації

31 характерний ексцентриситет, тобто зміщення го­ловного ядра відносно геометричного центру регіону; 2) простір регіонів тягнеться від окраїни вглиб території України. Тому в більшості ви­падків регіони межують через периферійні області (безпосередньо стикаються між собою центральні області лише трьох східних регіонів).

Крім обласних, у деяких регіонах виділяють

32 міжобласні суспільно-географічні субрегіонн. Вони характеризуються специфічними історично сфор­мованими способом життя населення, його куль­турою, структурою господарства тощо. Прикладом є Карпатський та Західнополіський субрегіонн у Західному регіоні.

У багатьох випадках обласні та деякі інші центри стають основою таких форм територіальної організації, як суспільно-географічні округи, вузли і кущі. Кожен з них охоплює порівняно невелику компактну територію разом із населенням, населе­ними пунктами, комунікаціями, рекреаційною, продовольчою зонами та усією промисловістю. Вузол організовується одним (рідше двома-трьо- ма) великими поселеннями, до яких масово мігрує з навколишніх пунктів робоча сила, а кущ — порівняно невеликим поселенням, що виконує торгово-розподільну, господарсько-організаційну, рідше виробничо-концентрувальну функції сто­совно поблизьких поселень. Наприклад, Львів ра­зом з околицями в радіусі до 50 км утворює Львівський вузол, а Стрий разом із Дашавою, Моршином, Угерськом, Бідьче-Водицею — кущ. Як правило, вузли мають добре розвинену внут­рішню транспортну систему.

Отже, у структурі СГР маємо низку таких територіальних форм: регіон — субрегіон — об­ласть — округа (підобласний район) — вузол —

Таблиця 2-5

НАЙВАЖЛИВІШІ ОЗНАКИ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

куш — поселення. Елементарною формою є посе­лення (населений пункт). Поселення різних видів (міста, села як економічні, рекреаційні, транс­портні тощо пункти) з їхнім соціально-економіч­ним змістом — це початкова основа регіонофор- мування.

Деякі територіальні форми (крім елементар­них) не обов’язково мають розвиватись у конкрет­них регіонах. Наприклад, у Східному регіоні немає субрегіонів, а у Західному їх аж три. Таке явише називається законом нестрогого поділу вищих тери­торіальних форм на нижчі, або законом входження нижчих форм у вищі. Кожен регіон охоплює тери­торіальні форми різного рівня, що взаємодіють між собою. Тому він є складною територіальною системою, організованою ієрархічно.

Але одні й ті ж форми територіальної ор­ганізації суспільства (наприклад, обласні) відігра­ють неоднакову роль у структурі регіону. Є області центральні та периферійні, ядра регіонотворен- ня — головні й неголовні і т. д. Тому можна гово- 33 рити про функціонально-територіальну структуру (ФТС) району. ФТС — це наявність і взаємодія різних форм територіальної організації, кожна з яких відіграє специфічну функцію у процесі жит­тєдіяльності регіону як системи. Одні частини регіону (центральна область, головне ядро) є провідними, свого роду регуляторами його розвит­ку і функціонування, решта — підпорядкованими, мають інші функції та реалізують інші завдання.

Усі регіони України поділяють на два типи. До першого входять три регіони півночі та заходу — Центральний. Західний і Північно-Східний, до другого — всі решта. Згідно з факторами, що впливали і впливають на формування цих типів, регіони мають свої характерні ознаки (табл. 2-5).

Як бачимо, типи регіонів значно різняться між собою. Але між ними немає непрохідної стіни, де­які регіони певною мірою мають риси обох типів. Це особливо стосується Північно-Східного регіону. Крім того, усі шість регіонів творять своєрідний перехідний ряд від крайнього прояву ознак першого та другого типів. Цей ряд має такий вигляд: Західний — Центральний — Північно- Східний — Центрально-Східний — Південний — Східний регіони.

Рівні соціально-економічного розвитку обласних регіонів

В Україні за рівнем соціально-економічного роз­витку виділено такі області:

1) високого рівня (індекс становить 1,10—1,20 порівняно з середньоукраїнським). Сюди належать Запорізька, Дніпропетровська та Київська області;

2) вище середнього рівня (1.00—1,10) — Донець­ка, Харківська, Полтавська, Львівська. Луганська, Черкаська і Миколаївська;

РИСУНОК 2-16

3) середнього рівня (0.95—1.00) — Одесь­ка, Сумська, Херсонська, Чернігівська, Кірово­градська;

4) нижче середнього рівня (0,90—0,95) — Крим, Вінницька, Житомирська, Івано-Франківська, Чернівецька області;

5) найнижчого рівня (менше 0,80—0.90) — Во­линська. Рівненська, Хмельницька. Тернопільсь­ка, Закарпатська області.

Слід мати на увазі, шо показники рівня є до­сить абстрактними величинами (до уваги бралися 15 часткових показників, на абсолютну величину яких надзвичайно сильно впливають дані, шо сто­суються обласного центру). Тому їх не слід пере­оцінювати і не слід проводити аналогії з рівнем життя населення (детальніше див.: Поповкін В. та ін. Аванпроект економічного районування України. Київ, 1994).

Загальна картина така: в цілому при русі із за­ходу на схід існує тенденція до наростання рівня розвитку, передусім економічного. Максимум до­сягається у Придніпров'ї (лінія Київ—Запоріжжя), далі іде незначний спад, але рівень на сході не нижчий від середиьоукраїнського. На картосхемі (рис. 2-16), виконаній на матеріалах названої прані, видно, шо лінія з позначкою 1,00 у загаль­ному фіксує лінію Дніпра. На статистичному рельєфі маємо три значні підйоми рівня: регіон Запоріжжя — Дніпропетровська на сході, Києва — у центрі та регіон Львова на заході.

Якщо припустити, що значення синтетичного показника рівня розвитку є функцією координат довготи і широти, то можна побудувати статистич­но-закономірну (т. зв. трендову) поверхню ЦЬОГО рівня (рис. 2-17). На ній статистичний рельєф поступово піднімається з заходу на схід (лінії однакового значення дешо нахилені).

Проте, як показує конкретний аналіз, це підняття пов’язане в основному з рівнем еко­номічного розвитку (обсяги промислового вироб­ництва, капіталовкладень, виробництва національ­ного прибутку тощо). Але якщо проаналізувати негативні соціальні та екологічні наслідки зрос­тання названого рівня (бездуховність, злочинність, зростання захворювань, забруднення вод, атмос­фери тощо), то конкретні показники дуже корелюються із загальними економічними показниками: чим виший рівень економічного розвитку, тим у цілому гірші соціально-духовні результати.

Тому головним у регіональній соціально-еко­номічній політиці України має бути як економічне піднесення її заходу до середньодержавного рівня, так і подолання негативних результатів у духовно- соціальній сфері сходу, шо значною мірою спри­чинено надмірно високим рівнем його індустрі­ально-гірничого розвитку. Інакше міна сповільне­ної дії, закладена двома імперіями під територіаль­ну цілісність України та її незалежність, рано чи пізно спрацює.