РОЗВИТОК ПЕРВІСНОГО ЗЕМЛЕРОБСТВА

Поява землеробства ознаменувала початок нової ери в іс­торії людства. За словами В. Вернадського, “відкриття землеробства, зроблене більш як за 600 поколінь до нас, визна­чило все майбутнє людства”.

Історією виникнення культурних рослин почали цікавити­ся ботаніки у XVIII ст. Перші друковані відомості про викопні рештки культурних рослин з’явилися на початку XIX ст. Так, C. Kunth (1826 р.) описав муміфіковані зернівки, насіння та фрукти, знайдені в єгипетських гробницях. Професор Освальд Гір (Oswald Heer) з Цюриха в 50-60-х роках XIX-го ст. вивчав викопні рослинні рештки, добре збережені на свайних поселен­нях Швейцарії. Поява в 1866 році детального опису цих знахі­док разом з малюнками поклала початок новій науці - палеоет- ноботаніці, а саме О. Гір вважається її засновником. Прикладом фундаментальних досліджень професора є праця A. de Candol- Іе’я (1886 р.) про походження культурних рослин, в якій автор використав відомі на той час палеоетноботанічні дані.

Отримання викопних рослинних решток можливе лише при тісному співробітництві ботаніків з археологами. Ботаніки вивчають історію культурних рослин, їх походження від ди­ких предків і перехід до культурного стану. Археологів цікав­лять рештки культурних рослин тому, що вони тісно пов’язані

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) з економічними й соціальними аспектами діяльності людини в минулому. Знаючи склад рослин, знаряддя, за допомогою яких оброблявся ґрунт та збирався врожай, спеціалісти мають мож­ливість відтворити рівень землеробства, системи обробки землі, стан економічного розвитку давніх суспільств.

Джерелом для отримання свідчень про культурні рослини є обвуглені зернівки, насіння та плоди. Їх знаходять під час роз­копок у господарських ямах, залишках вогнищ, господарських будівель. Друге джерело - відбитки рослин на фрагментах ке­раміки і в обмазці. Використання рослинної домішки в глиняне тісто, в основному, решток обмолоту хлібних злаків, серед яких траплялися зернівки й насіння, було звичайним прийомом для тих племен, що виготовляли посуд в домашніх умовах. Як образ­но сказав Р. Денелл, “...одні й ті ж руки ліпили посуд і збирали врожай” [Dennel, 1972].

Виникненню землеробства передувало збиральництво. До появи землеробства людина збирала багато рослин, значно біль­ше, ніж після появи землеробства і набагато більше, ніж сучасна людина. Але й з появою землеробства збиральництво ще мало велике значення. Про це свідчать, наприклад, відомості, отрима­ні палеоетноботаніками.

Численні викопні матеріали показують, що для їжі давня лю­дина використовувала ресурси рослинного і тваринного світів: насіння, плоди, коріння, а також черепашки тощо. Деякі племена і в наш час або ще зовсім недавно поповнювали свій раціон за рахунок збирання. Цікаві відомості про це містяться в працях ві­домих мандрівників. Так, М. Пржевальський зробив багато спо­стережень щодо використання монголами дикорослих рослин. Вони збирали маленькі, як у маку, насінини дикорослої рослини “сульхір”, піджарювали їх, перемелювали на муку, яку викорис­товували протягом року.

У пізньонеолітичній стоянці Нідау (Nidau), що має калібро­вану дату 3410-3380 років до н. е. (ca. 3410-3380 cal. B. C.) і розташована на березі озера Біл (Biel) в Швейцарії знайдено ве-

лику кількість решток рослин, що збирались. Це насіння мали­ни (Rubus idaeus), ожини (Rubus caesius), суниць (Fragaria ves- ca), бузини декількох видів (Sambucus). Серед матеріалів другої пізньонеолітичної стоянки з узбережжя цього ж озера є багато залишків ліщини (Corylus avellana), дикої яблуні (Malus sylvestr- is), жолудів дуба (Quercus sp.).

У складі рослинних залишків зі шлунку таллундської люди­ни (Таллунд - стоянка залізного віку в Данії) визначено насіння та зернівки 66 видів рослин, і лише п’ять з них належали до куль­турних. Ось деякі з цих знайдених дикорослих рослин: плоскуха звичайна або півняче просо, щавель горобиний та щавель куче­рявий, лобода біла, талабан польовий, зірочник середній, подо­рожник ланцетолистий, витка гречка березкоподібна, грицики звичайні. Вони трапляються в природних угрупованнях, і багато з них засмічують поля та городи.

Ще досить недавно, як пишуть М. Л. Рева та Н. Н. Рева в книзі “Дикі їстівні рослини України” (К., 1976), рослини вжи­валися в їжу на Україні. Наприклад, півняче просо або плоскуха звичайна. Ця рослина росте на берегах водойм, забур’янює поля та городи. Насіння півнячого проса їстивне, з нього готують бо­рошно та крупу, що нагадує пшоно. Його збирали на Північному Кавказі, Поволжі, в Молдові, Криму. В Австралії та Південній Америці півняче просо спеціально вирощують і годують його насінням худобу, інколи використовують насіння для одержання крупи. Попіл із соломи півнячого проса в Африці вживають за­мість солі.

Лобода біла теж добре знайома рослина. Вона росте скрізь на узбіччях доріг, на краях ланів, на городах, у садках. В їжу ідуть молоді листки та стебла. З них готують салати, овочеве пюре, додають в юшку, а з насіння роблять крупу для приготування каш та муку для млинців. В Ютландії, в житлі раннього залізного

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) віку було розкопано горщик із рослинними рештками. Можливо, в цьому горщику варили юшку. Серед знайденої рослинної маси 20% належало насінню лободи білої.

Досить часто у викопному стані трапляються насіння гречки березкоподібної, яка росте серед посівів, обплітаючи рослини, і є злісним бур’яном. Але відомо, що з її насіння раніше одер­жували крупу і вживали замість гречаної. Деякі вчені вважають, що борошно з насіння виткої гречки березкоподібної не посту­пається за своїми якостями перед борошном культурної рослини - гречки посівної.

Ріпак (суріпиця) належить до широковідомих бур’янів, що ростуть на полях, городах, у садах. Листки використовують для салатів та овочевих страв, а насіння - для отримання олії. У Па­кистані, Монголії, Афганістані, Ірані, Китаї цю рослину спеці­ально вирощують заради насіння. Олію з нього використовують у хлібопекарській та кондитерській промисловості. На Україні суріпицю вирощували в минулому столітті, але згодом вона по­ступилася перед завезеним із Американського континенту со­няшником.

Це лише невеликий список рослин, які людина використову­вала в давні часи, збираючи їх у навколишніх лісах та луках.

Отже, давня людина поступово вибрала з усього величезно­го багатства рослинного світу ті рослини, які були для неї най­більш придатними. Зібране на зиму насіння весною, потрапивши колись у ґрунт поруч з житлом, проросло, і дало навіть більший врожай, ніж у навколишніх лісах або луках, бо ґрунт навколо стоянок, завдяки життєдіяльності людини, ставав більш родю­чим. Ймовірно, людина звернула увагу на це явище і прийшла до висновку, що потрібні для їжі рослини можна посіяти й вирос­тити біля житла, замість того, щоб збирати їх.

Яким чином вчені встановили, коли людина почала виро­щувати рослини біля свого житла, замість того, щоб збирати їх?

Достовірні відомості про це отримали палеоетноботаніки, дослі­джуючи викопні рештки рослин із розкопок стародавніх посе­лень.

У наш час вже існує багато викопних матеріалів, які дають можливість встановити асортимент неолітичного землеробства Близького Сходу. Ці висновки будуються на численних палеоет- ноботанічних знахідках, які з’явилися в останні тридцять - сорок років під час вивчення стоянок мезоліту, неоліту та бронзово­го віку. Дикі предки більшості культурних рослин встановлені на підставі як морфологічних ознак, так і генетичного аналізу. Інформація, отримана внаслідок аналізу численних викопних решток рослин, та докази, зібрані на основі дослідження сучас­них диких попередників, радикально змінили уявлення про по­ходження культурних рослин. Археоботанічні дані та генетична інформація зумовили необхідність критично переглянути центри походження культурних рослин, запропоновані М. Вавіловим, та лінгвістичні порівняння, якими широко користувався де Кандоль (Zohary, Hopf, 2000, р.

Найбільш численні залишки давніх культурних рослин нале­жать трьом злакам - пшениці двозернянці, пшениці однозернян­ці та ячменю. Ці однорічні рослини вже з 7500-7000 років до н. е. інтенсивно вирощувались і збиралися мешканцями докерамічних неолітичних поселень Близького Сходу. Двозернянка та ячмінь були найпоширенішими. Доповнювали первісний асортимент бобові, серед яких найчастіше зустрічалися сочевиця та горох, менше значення мали нут та вика ервілія. Певні ознаки культи­вування сочевиці відносяться до 6800 років до н. е., гороху, нуту та вики ервілії - до 6000 років до н. е. Важко встановити, чи були ці бобові взяті до культивування разом із пшеницею та ячменем, чи після одомашнення злаків. До групи перших одомашнених рослин Близького Сходу ще належить льон. Так, як і бобові, з впевненністю не можна визначити, чи було насіння льону, зна­йдене в ранньонеолітичних шарах, зібране з дикорослих рослин, чи з культурних. Але, як і у випадку з бобовими, ряд прямих свідчень і обставин вказують на те, що починаючи з 6000 років до н. е., на Близькому Сході льон вже був культурною рослиною. Вивчаючи матеріали з докерамічних поселень Близького Сходу, вчені зробили висновок: злаки, бобові та льон з’явилися разом, а не поодинці. Крім того, для всіх стоянок Близького Сходу цей набір був однаковим, і він характеризує стан землеробства того “первісного ядра”, з якого вийшли культурні рослини.

Появу перших культурних рослини на Україні пов’язують із населенням неолітичної буго-дністровської культури (біля 5500 (6300) років до н. е.). Це населення вирощувало плівчасті пшени­ці - однозернянку та, переважно, двозернянку, спельту, ячмінь плівчастий, і можливо, льон. Біля 6 000 років до н. е (= 6800 до н. е. калібровані дати) ці рослини з’явилися в Греції, в кінці VI тис. до н. е. вони вже вирощувалися на поселенні Старчево в Ду­найському басейні, поселенні Чох на Кавказі і Джейтун в Турк- меністані.

У другій половині V тисячоліття до н. е. племена культури лінійно-стрічкової кераміки вже вирощували перші культурні рослини на лесових ґрунтах великого ареалу Європи, включаючи Україну на сході і північні райони Франції на заході. Поселення КЛСК знаходилися на річкових терасах, на відстані не більше за 500 м від води, з переважаючими серед ґрунтів чорноземами, деградованими черноземами та буроземами.

На стоянках буго-дністровської культури знайдено багато імпортів з областей культури Кріш та лінійно-стрічкової керамі­ки, що вказує на тісні контакти в ранньому неоліті між мислив­сько-збиральницькими групами та ранньоземлеробськими.

На думку деяких дослідників [Котова 2002, 46], знання про культурні рослини населення буго-дністровської культури могло отримувати як з заходу, від населення культури протокріш, так і зі сходу - від носіїв сурської культури Приазов’я, які, в свою чергу, отримали їх з Північного Кавказу.

Період появи землеробських поселень у Європі, за даними спорово-пилкового аналізу, співпадає з одним із останніх пе­ріодів в історії Землі - голоценом, а саме з його кліматичним оптимумом, що має назву атлантичного періоду). У цей період природні умови Російської рівнини, за даними палеогеографів, були досить сприятливими [Долуханов, Хотинский, 1974; Долу- ханов, Пашкевич, 1977; Хотинский, 1977; Хотинский, Безусько, Черкинский, 1994; Климанов, 1982, 1994; Кременецкий, 1991, Kremenetski, 1997, 2003]. Клімат атлантичного періоду в інтер­валі Са 6000-4500 ВР був менш континентальним, ніж сучасний, зими - м’якшими, а середня річна температура - вища за сучасну на два градуси. У степовій зоні температура січня була на 1⁰С ви­щою від сучасної, липня - на 2⁰С нижчою. Річна кількість опадів була також вищою від сучасної на 100-150 мм, на думку К. Кре­менецького, наближалась до сучасних показників [Kremenetski, 2003].

В умовах відносно вологого й теплого клімату переважали широколистяні породи в складі лісової рослинності, а самі ліси поширилися на північ і далі на схід в порівнянні з сучасними кор­донами. Долини річок Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Дону та Волги були вкриті лісами. Широколистяні ліси заходили в сте­пову зону. Зона степів, вже більш заліснена, значно скоротилась і залишилась лише в південній частині Причорноморської низо­вини. Трав’яний покрив степу був більш мезофітним, з великою кількістю в його складі лучних рослин. Замість тварин, що жили

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) в сухих степах, таких як кінь, сайгак, осел, з’являються види, пристосовані до більш закритих ландшафтів лісостепового типу - тур, косулі, кабан, шляхетний олень [Бибикова, 1975].

Оптимальні умови атлантичного періоду сприяли поши­ренню землеробських племен. Усі сучасні археологічні та па- леоетноботанічні дані дозволяють стверджувати, що справжня колонізація України землеробськими племенами відбувалася в лісостеповій зоні саме в антантичному - на початку суббореаль­ного періодів голоцену. У степовій зоні в цей час господарство носило змішаний характер, де переважало збиральництво, ри­бальство та мисливство, а землеробство, що не мало великого значення, було зосереджене в долинах та заплавах річок.

Перші сліди дії людини на природну рослинність просте­жуються в Середній Європі, починаючи саме з цього атлантич­ного періоду голоцену, і пов’язані з господарською діяльністю неолітичних землеробських племен. Звільнення землі під посіви за рахунок вирубування ділянок лісів або окремих дерев приве­ло до формування так званої синантропної флори. Її утворюють світлолюбні рослини: культурні злаки та бур’янова й рудеральна рослинність. Спорово-пилкові діаграми відображають їх появу та зміни складу рослин падінням значень пилку дерев та появою пилку подорожника ланцетолистого, лободи білої, полину, рослин з родини хрестоцвітих, гречкових (щавель, різні види гірчаків).

Поява землеробства на Волині

Ще до недавнього часу структура господарської діяльності давнього населення Західної Волині (адміністративно це Волин­ська та Рівненська області України) в неоліті не була визначе­ною. Дослідження археологічних пам’яток в останні три деся­тиріччя [Охрименко, 1994], із врахуванням палеоетноботанічних та палеозоологічних матеріалів, дають можливість встановити час появи тут відтворювального господарства і визначити його характер.

У Прип’ятському Поліссі в середині V тис. до н. е. відбу­вається формування волинської неолітичної культури (ВНК) на основі мезолітичної, яніславицької культур, яка під впливом

буго-дністровської та дніпро-донецької культур переходить до “керамічного” мезоліту. Її етнографічною особливістю є гре- бінчасто-накольчаста кераміка. У той самий час на теренах во­линського лісостепу з’являються з Подунав’я носії культури лінійно-стрічкової кераміки (КЛСК). Населення культури ліній­но-стрічкової кераміки співіснувало з населенням волинської неолітичної культури з середини V та до початку IV тис. до н. е. Перед цим на кордоні з Поліссям та на Поліссі було населення маліцької та люблінсько-волинської культур (Луцьк-Луг, Армат- нів, Липно, Майдан-Липно).

Племена КЛСК мігрували на територію України з Передньої Азії через Балканський півострів. На Люблінщину й Волинь на­селення цієї культури прийшло через Моравію або Моравську браму і з’явилося тут приблизно в 5300 р. до н. е. або й раніше (на Люблінщині з 5500 рр.).

Поселення КЛСК були спочатку невеликі, складалися з 2-4 будівель, існували порівняно недовго - близько 20 років [Kokow- ski, 2005, s. 6, 7]. Такі поселення відомі над р. Гучвою аж до впадіння в р. Західний Буг, на Люблінщині над річками Лугою, Сарною, Чорногузкою, Стиром, Іквою та в інших місцях. Якщо на початковому етапі вони були невеликі (Рівне), то в пізніші періоди займали значні площі й складалися з багатьох споруд (Гнідава). На найбільш сприятливих ділянках невеликих річок на відрізку до 25 км їх з’являлося чимало. Так над р. Чорногуз­кою в середньому періоді розвитку КЛСК їх відкрито кільканад­цять: Новостав, Коршівець I, Коршівець II, Голишів I, Голишів II, Голишів III, Полонка, Гірка Полонка І, Гірка Полонка ІІ, Баїв І, Баїв ІІ (поховання), Баїв ІІІ, Цеперів, Вікторяни та інші. Така ж концентрація пам’яток зафіксована над р. Гучва, де виявленно поселення КЛСК: Вербовиця-Которув, Подгорці, Грубешів-По- дгуже, Грубешів (пункт 5), Сверщув Колонія, Грудек над Бугом та інші [Kokowski, 2005, 7]. На цих поселеннях здебільшого зна­ходять уламки посудин кулястої форми з орнаментом у вигляді вигнутих або геометрично укладених ліній з ямками - “нотками” на них або поряд, а також відбитками зернівок культурних рослин та полови, яка замішувалася в глину великих кухонних

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) посудин (Орхіменко, 2001).

Палеоетноботанічні дані, згідно з якими є можливість ви­значити асортимент, що вирощувався племенами КЛСК та во­линської неолітичної культури, отримано внаслідок дослідження відбитків на кераміці поселень Рівне, Гнідава, Гірка Полонка, Голишів (культура лінійно-стрічкової кераміки) та Крушники, Розничі, Новосілки, Мала Осниця, Коник (волинська культура).

Поселення Голишів у цьому списку займає особливе місце:

1) це одна з найбільш висунутих на північний захід пам’яток,

2) перебуває біля умовної межі Полісся й Лісостепу, 3) найближ­че розташована до скупчення пам’яток культури лійчастого по­суду (ЮНІ) в басейні р. Луги та Західного Бугу: Зимно, Леж- ниця, Черчичі, Бубнів, Маркостав, Литовиж, Бужанка та інші, 4) Голишів є одним із найбільших та довгочасніших поселень ПТК Західної Волині. До всього цього можна додати, що побли­зу Луцька, крім Голишева, були й інші поселення та коротко- часові периферійні “хутори”: Підгайці (повністю знищене), Баїв, Луцьк-Гнідава І, Луцьк-Гнідава ІІ та інші.

Поселення Голишів розташоване за 1 км на захід від одно­йменного села Луцького району Волинської області. На останці розмірами 200х120 м, що примикає до лівого берега р. Чорногуз­ки - лівої притоки Стиру. При виборі місцевості перші поселенці - носії волино-люблінської культури (ВЛК) та наступні - пізньо- трипільської общини (ПТК) - враховували сприятливе для обо­рони її місцезнаходження: зі сходу останець обмежений руслом р. Чорногузки, з інших боків - болотистою долиною. Сам пагорб підноситься на 6-7 м і міг бути додатково укріплений. Зважаю­чи на відсутність шару на прилеглій до останця частині берега, можна припустити, що тут віддавна не було лісу. Далі, за 0,5-0,7 км, шар гумусу та підґрунтя на рівній підвищеній площині ко­рінного берега значний - до 0,50-0,60 м. У період перебування тут ранніх землеробів міг бути покритий лісом.

Землі, придатні для обробітку (кілька гектарів), знаходилися східніше і західніше поселення й тягнулися смугою на 1 км по обидва боки. На цих підвищених заплавних луках могли бути па­совища. Під час меліоративних робіт у 1970 р. пам’ятка Голишів

була виявлена агрономом Д. Онуфриком. У 1972-1973 рр. тут проводилися розкопки волино-дністровською експедицією під керівництвом М. Пелещишина та Р. Чайки, якими досліджено майже 2000 м² площі поселення (дві третини).

Місце, вибране ранньоземлеробськими групами, біля су­часного с. Голишів, виявилось виключно вдалим: на обох бере­гах Чорногузки, ймовірно, поблизу росли ліси. Зараз тут значні шари родючого ґрунту: 20-30 см шар гумусу та 20 см підґрунтя. Чудові агротехнічні якості має земляний покрив у заплаві, який тут досягає 0,7 м дерну, гумусу, перехідного шару і який, крім того, легкий для обробітку внаслідок наявності гранулеподіб- них торф’яних решток. Тобто, умови для землеробства тут були сприятливі, так само як і для скотарства - високі лугові трави придатні для випасання протягом цілого року. Заготівля кормів на зиму тодішніми знаряддями, більш за все, була неможливою і недоцільна. Навколишні ліси постачали продукти збиральни­цтва: гриби, ягоди, горіхи, їстівне коріння тощо. Є свідчення про рибальство та прирічкове збиральництво: під час розкопок 2004, 2005 рр. у розкопі № 2 знайдено кістки великих риб (в ямах воли- но-люблінської культури) та створки перловиці. Припускаємо, що основна кількість продуктів харчування забезпечувалася за­вдяки скотарству та землеробству, які були основою господар­ства. Розвинутим було і полювання. За визначенням К. Татари­нова (1973 р. ) та О. Журавльова [Журавльов, Охріменко, 1994], стадо домашніх тварин поселення Голишів становили вівці, кози, свійський бик, свині, кінь. Об’єктами полювання були тур, зубр, шляхетний олень, дикий кабан, тарпан, гуска сіра, лебідь-кли- кун, куріпка біла, тетерук тощо.

Слід зауважити, що відсутність вкладнів серпів для зрізання стебел зернових та зернотерок може свідчити про епізодичне за­няття землеробством в неоліті на Поліссі.

Свідками давнього землеробства на поселенні пізньотрипіль- ської культури Голишів є відбитки культурних рослин. Їх вивчен­ня проводилося протягом 2003-2005 років в Інституті археології НАНУ. Всього досліджено 147 фрагментів кераміки. Відбитки 39

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) рослинного походження знайдено переважно на зовнішній по­верхні стінок, рідше - на денцях та у зламі фрагментів.

Крім зернівок, виявлено відбитки колоскових та квіткових лусок, уламків соломин, “вилочок”, тобто рештки тої рослинної суміші, яку додавали до глиняного тіста в процесі виготовлення посуду.

Склад цих відбитків показує, що населення було знайоме з плівчастими пшеницями — двозернянкою Triticum dicoccon та однозернянкою Triticum monococcum (але, можливо, що пшени­ця однозернянка була лише домішкою в посівах більш численних пшениці двозернянки та ячменю), ячменем плівчастим Hordeum vulgare, горохом посівним Pisum sativum та викою ервілією Vicia ervilia. Ймовірно, була відома ще одна зернова культура - про­со звичайне Panicum miliaceum, але відбитки його невиразні й не передають всіх морфологічних ознак, на підставі яких можна було б з впевненістю говорити про вирощування тут проса.

Попередні палеоетноботанічні дослідження матеріалів з тери­торії Білорусі показали, що досвід вирощування злаків поширю­вався, очевидно, не тільки на правому березі Прип’яті. Відбитки зернівок пшениці двозернянки та ячменю голозерного нещодав­но були виявлені на більш пізній, ніж на Волині, неолітичній ке­раміці на р. Піна (пам’ятка Глинно). Ця територія була заселена мешканцями німанської (можливо, східнополіської) культури, а північніше (пам’ятка у м. Кривин) - нарвської (дослідження М. Чернявского та В. Ісаєнка) [Чарняуски, 1979, с. 78]. Цим ча­сом датується неоліт Понімання М. Чернявским, а в Поприп’ятті ця культура могла з’явитись пізніше. На доброборському етапі у носіїв німанської культури з’являються серпоподібні кремне- ві ножі, а відомості про землеробство - на лисогірському етапі [Чарняуски, 1979, с. 68-69]. Під впливом дніпро-донецької та культури лінійно-стрічкової кераміки тут мала можливість роз­виватись ще одна галузь господарювання - скотарство [Чарня- уски, 1979]. За даними В. Ісаєнка, відтворююче господарство на лівому березі Прип’ятті з’являється в пізньому неоліті з появою шліфованих сокир та серпів [Исаенко, 1976 ].

Можна вважати, що розвиток землеробства та скотарства на двох берегах Прип’яті припадає на пізній період неоліту, на 40

IV тис. до н. е., і пов’язаний з появою носіїв культури лійчастого посуду (ЮШ). Можливо, це населення перейшло Західний Буг в середині IV тис. до н. е., а на Поніманні та в Білоруському По­ліссі - раніше. Населення КЛП сформувалось на берегах Балтій­ського моря та, мігруючи на південь, відносно швидко засвоїло навики скотарства.

Підсумовуючи результати досліджень на території Польщі, К. Василікова (Wasylikowa та ін., 1991, р. 207 - 239) зазначає, що головними злаками в неоліті був ячмінь та пшениця двозернян­ка. Про існування чистих посівів пшениці двозернянки свідчать дві великі знахідки обвуглених зернівок на поселеннях Радзе- юв та Чмелюв культури лійчастого посуду. Склад культурних рослин, встановлений під час дослідження матеріалів культури лінійно-стрічкової кераміки в Польщі (поселення Гнєховіце та Старий Замок, провінція Вроцлав), - типовий для перших нео­літичних племен так званої дунайської культури, які з’явилися в Європі близько V тис. років до нашої ери. Найчисленнішою була пшениця двозернянка, крім неї, пшениця однозернянка та ячмінь плівчастий. Племена лендьєльської культури, що засе­лили цю територію пізніше, також вирощували, головним чи­ном, пшеницю двозернянку, менше - пшеницю однозернянку та ячмінь голозерний. Останній знайдено лише в матеріалах саме лендьєльської культури. Цей склад виявили дослідження палео­ботанічних матеріалів з поселення Нова Гута - Могила біля Кра­кова, яке має дату С14 - 3480 BC. Такий же склад і в такому ж співвідношенні виявлено в матеріалах культури Funnel Beaker, культури лійчастого посуду в Малопольщі. Голозерна пшениця та пшениця спельта знайдена в зовсім незначній кількості. Ще одна зернова культура - просо звичайне - було в матеріалах нео­літичних культур переважно у вигляді відбитків. У двох випад­ках знайдено грудки із запечених в одну масу обгорілих зернівок проса: на поселенні культури лійчастого посуду та на поселенні Зеславице культури променистої кераміки, що, на думку К. Ва- силікової, може бути безпосереднім свідченням вирощування проса в неоліті. M. Літинська-Заєць, підсумувавши результати досліджень 19 неолітичних поселень на території Малопольщі, з’ясувала, що просо звичайне займало третє місце, а головними 41

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) зерновими культурами були пшениця двозернянка та пшениця однозернянка, друге місце посідав ячмінь. З інших рослин, відо­мих в неоліті та енеоліті на території Польщі, зазначено також горох, сочевицю (Lens culinaris), льон (Linum usitatissimum) та мак (Papaver somniferum). Жито на той час було лише бур’яно­вою рослиною в полях інших зернових культур.

Дослідженням господарства населення східної групи пам’я­ток КВК (до якого належать і поселення Волині) займався Я. Крук. Відповідно до наведених ним даних, населення КЛП використовувало в посівах декілька видів пшениць, ячмінь, з бо­бових - вику, сочевицю, горох, з технічних культур - льон [Кгик, 1980]. Велике значення мало скотарство. За даними М. Пелещи- шина, на поселеннях КЛП (наприклад, Зимно) кістки великої рогатої худоби складали 40%, свиней - 30%. Поселення Зимно розташоване на кордоні Полісся та Волинської височини, що за­безпечувало можливість контактів із населенням волинської не­олітичної культури. На посудові з Бужанки та Зимного є гребін­частий та інші елементи декору поліського неоліту. Крім того, крем’яні, кам’яні сокири, типові для ВНК, знайдено в багатьох місцях Прип’ятського Полісся (Городок, Кукли, Чорторийськ), а на поселеннях волинської культури (Коник, Оболонь, Новосіл- ки) є кераміка ВЛК, КЛП або змішаного типу. Технологія виго­товлення посуду подібна до тієї, за якою виготовлялися вироби КЛП.

Основними робочими інструментами стародавніх землеробів КЛСК на Волині були, можливо, дерев’яні мотики, у формі за­гострених палок та з роговою робочою частиною. Деякі мотики мали отвір для руків’я і нагадували кирку. Таке знаряддя знайде­но в об’єкті № 23 на поселенні Гнідава, ще два - в розкопі № 2 на поселенні Рівне. Для збирання врожаю використовувались сер­пи, можливо, типу Караново, які складались з дерев’яної оправи (кістяних не знайдено) та декількох кременевих вкладнів. Такі крем’яні вироби знайдено в пам’ятках Рівне, Коршівець, Гірка Полонка, Новостав, Баїв, Гнідава, Клевань. Як правило, вони трапляються майже в кожному дослідженому житлі КЛСК на Волині. До числа частих знахідок у житлах належать також зер-

нотерки з пісковика. Вони, звичайно, мають видовжено-овальну форму та різні розміри - великі та маленькі. Знайдено також роз­тиральники.

Більше підстав щодо землеробства дають дані палеоетнобо- танічних досліджень з району Середнього Дністра, тобто другого району поширення племен культури лінійно-стрічкової кераміки [Янушевич, 1986, 4-14; Янушевич, 1989, 610-611; Larina, Kuzm­inova, 1994, с. 229]. Тут знайдено відбитки пшениць плівчастих: двозернянки, однозернянки та пшениці спельти Triticum spelta, а також пшениці голозерної Triticum aestivo-compactum, ячменів - плівчастого Hordeum vulgare та голозерного Hordeum vulgare var. coeleste, вівса, не визначеного виду, але швидше за все, ди­корослого, Avena sp., з бобових - вики ервілії, гороху.

Інколи відбитки деяких із перерахованих рослин виявлено у значній кількості. Наприклад, на фрагментах кераміки з поселен­ня Данчени 1 було 59 відбитків зернівок проса та 9 відбитків на­сінин конопель Cannabis sativa. Обвуглені зернівки відомі лише з поселення Незвисько на Дністрі. Це зернівки пшениці двозер­нянки та насіння гороху [Черныш, 1962, 26].

Можливо, в межах великого ареалу, зайнятого племенами КЛСК, використовувався одноманітний склад культурних рос­лин. Дослідженнями палеоетноботаніків встановлено, що асор­тимент на пам’ятках цієї культури в Європі утворювали зерно­ві - плівчасті пшениці і ячмінь разом з бобовими, в основному, викою ервилією та горохом [Klichowska, 1961; Hajnalova, 1975; Knorzer, 1971; Wasylikowa, 1991]. Знайдено подекуди також слі­ди голозерної пшениці, але дослідники вважають, що ці рослини траплялись, у посівах плівчастих пшениць та ячменів лише як забур’янювачі.

Слід звернути увагу на помилку О. Ларіної, яка, вивчаючи дослідження палеоетноботаніків З. Янушевич та Н. Кузьмінової, зробила висновок, що племена КЛСК вирощували п’ять видів пшениць, а саме - пшениці плівчасті: двозернянку, однозернянку та спельту і пшениці голозерні Triticum aestivo-compactum (оче­видно, що остання назва дала підставу О. Лариній говорити про дві різні пшениці й включити їх у список п’яти пшениць [Ларина, 1999, с. 89]. Але З. Янушевич, спираючись на результати своїх до-

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) сліджень, пише, що “на памятниках культуры линейно-ленточной керамики... пшеницы представлены тремя генетически связан­ными видами - однозернянкой, двузернянкой и реже спельтой” [Янушевич, 1986, с. 12], тобто мова іде про використання трьох плівчастих пшениць - однозернянки, двозернянки і спельти, при­чому найчастіше використовувалася одна з цих пшениць, а саме - двозернянка.

На великому палеоетноботанічному матеріалі з території су­часних України та Молдови встановлено, що в неоліті, енеоліті та бронзовому віці голозерна пшениця Triticum aestivum була лише домішкою в посівах плівчастих пшениць.

Слід також звернути увагу на думку Е. Шимана, який вва­жає, що подвійна назва пшениця м’яка-карликова Triticum aest- ivo-compactum є лише відповідником карликової пшениці Triti- cum compactum, а проміжної форми Triticum aestivo-compactum просто не існує [Schiemann, 1948, с. 52]. Палеоетноботаніки Єв­ропи, підводячи підсумки своєї роботи за 20 років, відмітили ве­ликі складнощі, які виникають у дослідників при ідентифікації обвугленого матеріалу, особливо зернівок голозерних пшениць, погодилися давати викопним обвугленим зернівкам об’єднуючу назву - пшениця голозерна м’яка Triticum aestivum s. l. (s. l. = sensu lato, тобто в широкому розумінні), куди включати зернівки таких видів, як Triticum vulgare Vill., T. compactum Host, T. vulg- are antiquorum Heer, T. aestivum grex aestivo-compactum Schiem. [Progress in Old World Palaeoethnobotany, 1991, с. 209].

Широке впровадження хліборобства на території Південно- Східної Європи почалося з поширенням трипільської культури. Лише з трипільською культурою пов’язане становлення хлібо­робства як основної галузі життєзабезпечення в лісостеповій смузі між Карпатами та Дніпром у кінці VI - в V тис. до н. е. (друга половини V (VI) тис. до н. е. (калібровані дати 5000-4500 років до н. е.).

Проблема трипільського землеробства в тому чи іншому ас­пекті розглядалася багатьма дослідниками й існує вже понад сто років [Бибиков, 1953, с. 170-178; Пассек, 1961, с. 98-99; Збено- вич, 1980, с. 124-145]. Але цілеспрямоване вивчення фактичного

матеріалу, тобто обвугленого зерна й відбитків на кераміці по­чалося лише в кінці 60-х років минулого століття з появою спе­ціалістів - палеоетноботаніків.

На відбитки зернівок в статуетках та на обмазці з трипіль­ського поселення Лука-Врублевецька в свій час звернув увагу відомий дослідник трипільської культури С. Бібіков. На його прохання, їх визначення провів в Інституті ботаніки АН УРСР В. Петров [Бибиков, 1953, с. 173-174; Петров 1947, с. 99]. Ці па- леоетноботанічні матеріали С. Бібіков використав як доказ зем­леробського характеру трипільської культури і спирався на них при палеоекономічних реконструкціях [Бибиков, 1953, с. 282].

Згодом колекцію предметів пластики з поселення перегля­нула З. Янушевич (молдавський палеоетноботанік) і порівняла отримані дані з результатами своїх досліджень ранньотрипіль- ських поселень Молдови [Янушевич, Маркевич, 1970, с. 83-110]. За її висновками, відбитки належать зернівкам голозерного ячме­ню Hordeum vulgare var. coeleste та плівчастих пшениць - одно­зернянці Triticum monococcum та двозернянці Triticum dicoccon. Переважали відбитки зернівок пшениці двозернянки [Янушевич, 1976, с. 31 та 109; 1980, с. 227; 1986, с. 18]. Ці роботи поклали початок систематичному палеоетноботанічному вивченню архе­ологічних матеріалів трипільської культури. Зараз кількість до­сліджених поселень з території України та Молдови перевищує сотню [Янушевич, 1976, с. 32-33; Янушевич, 1980, с. 225-234; 1986, с. 18, 20; Янушевич, Кременецький, Пашкевич, 1993, с. 143-152; Пашкевич, 1980, с. 234-242; 1989, с. 132-142; 1990, с. 131-134; 1991, с. 48; 2003, с. 194-200; Збенович, Пашкевич, 1988, с. 179-193; Кузьминова, 1988, с. 3-12; Kuzminova 1989]. Згідно з даними палеоетноботаніків є можливість скласти уяв­лення про асортимент зернових та бобових рослин, відомий племенам трипільської культури. Його складали саме ті перші одомашнені рослини, які були введені в культуру на Близько­му Сході. Це плівчасті пшениці однозернянка, двозернянка та спельта з перевагою серед них пшениці двозернянки, плівчасто­го й голозерного ячменю та бобових - гороху, вики ервілії, со­чевиці. Серед них ще був льон.

Палеоботанічні матеріали бронзового віку

Матеріалів із пам’яток доби бронзи було значно менше по­рівняно з матеріалами трипільської культури. Це пов’язано з від­сутністю сучасних розкопок і, відповідно, надходжень для пале- оетноботанічного аналізу. У 2002 році дослідження проводилося на кераміці тшинецько-комарівської культури (середня бронза) з розкопок м. Луцька. Там зафіксовано лише відбиток зернівки голозерного ячменю.

У цей період, тобто в XVII-XII ст. до н. е., на Балканах та на Близькому Сході існували добре розвинуті землеробські племе­на, а на великій території Східної Європи основним напрямком економіки було тваринництво або тваринництво разом із зем­леробством. Склад культурних рослин, що використовувалися племенами епохи бронзи в Європі, встановлено на палеоетно- ботанічних матеріалах значної кількості пам’яток [Tempir, 1963; Willerding, 1970; van Zeist, 1970; Behre, 1979, 1982; Hajnalova, 1975 та інші]. За цими даними, найбільш поширеними серед зер­нових культур у посівах були плівчасті пшениці, перш за все, пшениця двозернянка, та меншою мірою - пшениця однозернян­ка, а також ячмінь плівчастий. Знайдено також сліди голозерних пшениць. Але незначна кількість їх може свідчити лише про роль засмічувачів цих пшениць у посівах інших зернових куль­тур. Порівняно з неолітом, в цей час значно збільшується роль проса. Жито було бур’яновою рослиною. З бобових вирощували горох, вику ервілію, сочевицю.

Досліджені матеріали дають можливість встановити асорти­мент, який використовували мешканці давніх поселень Волині, починаючи з появи тут перших землеробів часу неоліту. Це були давні плівчасті пшениці, ячмені - плівчастий та голозерний, з бо­бових - горох, вика ервілія. На думку археологів, землеробство не мало великого значення, але згодом, в період трипільської культури, його значення в житті давньої людини зростає, і разом з тим асортимент стає більш різноманітним.

Усі культурні пшениці за здатністю до звільнення зерні­вок від плівок при достиганні поділяються на дві великі групи - плівчасті та голозерні. Найбільш примітивні форми - плівчасті пшениці: пшениця однозернянка Triticum monococcum, пшени­ця двозернянка Triticum dicoccon та пшениця спельта Triticum spelta. Зернівки цих пшениць “одягнені” в щільні грубі плівки, звільнення від яких потребує неабияких зусиль. Звідси й похо­дить їхня назва - плівчасті пшениці.

Давня назва плівчастих пшениць - “полба”. Не так давно, ще за часів О. С. Пушкіна, ця назва використовувалася, а самі пшениці були добре відомими. Адже в казці “Сказка о попе и работнике его Балде” полба згадується як звична їжа: “А есть ты мне давай вареную полбу”. У XIX - першій половині ХХ ст. пшениця двозернянка носила назву “звичайна полба”, а спельта - “справжня полба”. Це обумовило певну плутанину в назвах цих культур, котрі істотно відрізняються за якісними характеристи­ками зерна як сировини для виготовлення крупи (обидва види, але особливо перший з них) та хліба (виключно другий вид).

У голозерних пшениць - твердої та м’якої - плівки тонкі й зернівки легко випадають з них при обмолочуванні. Голозерні пшениці тепер переважають серед посівів пшениць. Найбільш поширеною в наш час є пшениця м’яка (Triticum aestivum).

Першими одомашненими пшеницями були саме плівчасті пшениці. Дані про перші рослини, які почала вирощувати лю­дина, походять з ранньонеолітичних поселень Близького Сходу, вік яких - 7600-7000 років до н. е. (або за каліброваними датами = 8600-8000 років до н. е.). Під час розкопок цих поселень зна­йдено рештки пшениць однозернянки та двозернянки з морфо­логічними ознаками того, що ці пшениці вже були культивовані. Такі рештки виявлено на декількох стоянках, датованих другою половиною VIII тис. до н. е. Вони незаперечно свідчить про те, що культивування плівчастих пшениць почалось ще раніше.

Лінгвістичні дані підтверджують дуже давнє походжен­ня плівчастих пшениць. О. Столетова зібрала біля вісімдесяти назв пшениці двозернянки в мовах народів Європи та Близького Сходу. Наведемо тут лише деякі з них. Давньоєгипетська назва пшениці двозерняки botet, bodet, арабська - alas, грецька - olura, zea, дaвньослав’янська - пъиро, польська - samopsza, mochnatka, татарська - борай, італійська - farro, farre, ozzu, arzuolo, німецька - Ammer, Ammelcorn, Amair, Amero, Amercorn, Immer, Emmer, Emmercorn, Oemer, англійська - emmer.

Археологічні матеріали свідчать, що практично всі культур­ні рослини з першими ознаками одомашнення виникли в тому самому ареалі, де їхні дикі предки ростуть і тепер у складі міс­цевої рослинності. Це сухі схили степів та розріджених дубових лісів Сирії, Палестини, Курдистану, міжгірські долини Загросу, східні плато Туреччини, алювіальні долини Дворіччя.

З близькосхідного центру культурні рослини швидко поши­рилися на Захід - у Європу і на Схід - до Центральної Азії та Ін­дії, а також до долини Нілу. Отже, ті ж самі одомашнені рослини, що виникли в первинному центрі на Близькому Сході, були пер­шими культурними рослинами великого району, який включав Європу, Центральну Азію, Індію. Численні дані показують, що в нео-, енеоліті на Балканах та районах на схід від Дунаю, а також у Центральній Європі із зернових культур вирощували переваж­но плівчасті пшениці, перш за все, пшеницю двозернянку.

Археоботанічні дані, отримані в останні тридцять-сорок ро­ків, свідчать, що вирощували давні плівчасті пшениці на тери­торії Молдови та України протягом декількох тисяч років, від появи на цих теренах перших неолітичних хліборобів і до серед­ньовіччя, а подекуди аж до початку або середини ХХ століття, коли їх змінили голозерні пшениці. Це видно з численних знахі­док обвуглених зернівок, колосків, колоскових решток серед ар­хеологічних матеріалів та їх відбитки (найчастіше, зернівок) на глиняному посуді або в обмазці стін жител, будівель (Янушевич, 1976; 1986; Пашкевич, 1991; 1991а; 1991б; 1991в; 1992).

Плівчасті пшениці - однорічні злаки. Тепер вони трапляють­ся у складі рослинного покриву на сухих схилах степів та роз­ріджених дубових лісів паркового типу в південно-східній час­тині Туреччини, на півночі Іраку, заході Ірану, північно-західній частині Сирії. Дикоросла двозернянка разом із диким ячменем та диким вівсом утворює так звані поля “дикорослих злаків”. По­декуди дика однозернянка росте як бур’ян у полях культурних злаків, на краях полів та вздовж доріг.

У викопних матеріалах зернівки пшениці двозернянки та пшениці однозернянки в більшості випадків знаходяться разом. Можливо, ці зернові культури вирощувалися разом, в суміші, на одному полі. Вони ростуть майже в однакових природних умовах та мають подібний цикл розвитку. Обидві пшениці невимогливі до грунтів. Однозернянка може рости на пісках, крейдяних та кам’янистих ґрунтах, там, де пшениці звичайно не ростуть. Завдяки такій здатності пшениця однозернянка ви­ручала жителів віддалених гірських районів. За даними J. Per­cival, на початку ХХ століття її вирощували у віддалених гір­ських районах Європи - в Іспанії, Швейцарії, Франції, Італії, Германії, Греції, Македонії, Герцоговині, а також на Західному Кавказі [Percival, 1921, р. 171].

Пшениця двозернянка, як і пшениця однозернянка, також пристосована до росту в різних ґрунтових умовах завдяки до­бре розвиненій кореневій системі. Вона може рости на підзолах і глинах, на чорноземах, на погано оброблених дуже виснажених полях, але при цьому значно падає її врожайність. Для посівів не потребує глибокої оранки. “В ущельях гор, где климат отличает­ся резкими сменами температуры и почва очень бедная, где дру­гие хлебные злаки, как голозерная пшеница, расти не могут, там полба великолепно произрастает, мирясь с неблагоприятными условиями почвы и климата” [Столетова, 1924, с. 34]. Ця пше­ниця витривала до холодів, весняної сирості, приморозків. Всі ці якості забезпечили їй назву “надійного” хліба [Столетова, 1924, с. 51]. “Полба уступчивее пшеницы и терпеливее ее. Изморозь ее не очень пугает, не боится она и засухи, а замечают даже так, что в самое сухое время она может расти отлично, тогда как ря­дом посеянная пшеница - сестрица погибает” [Максимов, 1985 (1873), с. 77].

Зернівки обох пшениць міцно тримаються в колоскових плів­ках і не осипаються навіть при тривалому збереженні врожаю на корінні, до того ж їх не клюють птахи. За етнографічними спо­стереженнями, в Грузії двозернянка відома як культура, що до­бре знищує на полях бур’яни, тому може використовуватися при посівах на цілині та перелогах [Брегадзе, 1982, с. 43]. Ці якості сприяли довготривалому використанню пшениці двозернянки в посівах.

Навіть ще в Х1Х та в перших десятиріччях ХХ ст. двозер­нянка була однією з основних культур в Поволжі та на Камі [Ту- ганаев, 1984, с. 77]. У Волго-Камскому краї до Х1Х ст. полба (пшениця двозернянка) разом із просом звичайним та ячменем плівчастим була серед головних зернових культур.

У Карпатському регіоні полбу вирощували до середини 50-х років XX століття, а в суміжній словацькій частині Карпат - ще у 80-х роках під назвою “оркиш” або “лускниця”. Лемки на те­риторії Польщі знали її в 40-ві роки минулого століття. Під час своєї останньої експедиції у 1940 році М. Вавілов знайшов кущ пшениці двозернянки біля с. Путила під Чернівцями. Ця знахідка підтвердила його припущення про існування посівів реліктових плівчастих пшениць у замкнених гірських районах, у тому числі й Карпат [Бахтеев, 1960, c. 59-61]. У ХУШ ст. знаходили двозер­нянку на Керченському півострові в районі Феодосії, вирощу­вали в Перекопському уїзді, у 20-х роках ХХ ст. - в татарських селах Байдарської долини та біля Бахчисараю під назвою “капли- багдай” як в чистих посівах, так і в суміші з однозернянкою. Але наприкінці ХХ сторіччя обстеження Карпат, Кримського пів­острова, проведені Національним центром генетичних ресурсів рослин України Академії аграрних наук (м. Харків), не виявили ніяких слідів полби, хоча у двох селах Львівської області - селі Ясениця Замкова та Деревач - жінки похилого віку згадували про “оркуш”, як рослину, відому на той час, коли ця територія входила до складу Польщі (до 1939 року) і яку використовували для виготовлення крупи та борошна для коржів.

У сучасний період полби вирощуються переважно в місцях, населення яких зберігає елементи національної культури: у гір­ських районах Балканського, Апеннінського та Піренейського півостровів, у Ефіопії, на півдні Аравії, у Марокко, Індії, Туреч­чині, Ірані, в Азербайджані, Вірменії та Дагестані. Причому у Вірменії й Дагестані полба не тільки збережена населенням, але й посіви її збільшувалися [Филатенко и др., 1983, с. 22-26].

Відомо, що для вирощування двозернянки та обробки зібра­ного врожаю потрібні значні трудові витрати. За даними Колу- мелли, ця пшениця була однією з культур, що вимагали великих затрат праці.

Пшениця однозернянка використовується як ярова культура, хоч відомі й озимі форми. Пшениця двозернянка вирощується лише як ярова культура.

Вирощували плівчасті пшениці протягом декількох тисяч років, починаючи з появи перших неолітичних хліборобських племен на території Європи, і до середньовіччя, а подекуди аж до початку ХХ століття, коли їх замінили голозерні пшениці. Те­пер посіви плівчастих пшениць можна зустріти лише на обмеже­них територіях, переважно в гірській місцевості.

Плівчасті пшениці мають високу калорійність зерна, вміст білка в них у півтора рази вищий, ніж у голозерних пшеницях. Вживали зернівки плівчастих пшениць переважно у вигляді каш. У Сербії полба (двозернянка) навіть називалася “крупнік” [Сто­летова, 1924, с. 37]. Каша із зернівок пшениці двозернянки дуже смачна й поживна, не поступається гречаній [Столетова, 1924, с. 48, 52]. У “Поваренных книгах” кінця ХУШ ст. полбяну крупу радять для заможних людей, тому що каші з неї “очень легки для желудка”.

Полба - зернова культура, зерно якої має майже на 100% склоподібне і вміщує 17-23% білка, 38-40% сирої клейковини [Пшеницы мира, 1987].

Крупність зерна полби невелика (маса 1000 зерен у серед­ньому складає 29-35 г, у формах з Італії та Піренейського півост­рова 47-55 г, на відміну від пшениці, де маса 1000 зерен складає 40-50 г).

Відомі високі смакові й харчові переваги каш з крупи, ви­готовленої з полби. За смаковими якостями і харчовою цінністю полбяна каша не поступається гречаній і ціниться народами По­волжя, Закавказзя й Дагестану. Вихід крупи з зерна полби скла­дає 61-85%, тоді як з ячменю - 56%, гречки - 69%, проса - 77%. Зерно полби має хороший показник вирівняності за розміром,

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) що сприяє технологічному процесу виробництва круп високої якості та знижує втрати.

Крупа з полби завдяки високій склоподібності не створює слизі під час варіння, тому вона незамінна у приготуванні бага­тьох національних страв. Так, на Закавказзі і Дагестані із полби готують плов, який місцеве населення цінує вище за рисовий. За даними дослідників [Филатенко и др., 1983], каша, що була виго­товлена з різних зразків полби, має приємний запах, розсипчас- ту структуру, м’яку консистенцію, хороші смакові якості. Колір каші кремовий з коричневим відтінком. Коефіцієнт розварюва- ності у різних зразків полби - від 6,6 до 8,0.

Можливо, із зернівок давніх злаків перш за все виготовляли саме каші. С. Максимов, етнограф XIX століття, пише про кашу так: “...сколь стара Русь, столь несомненно то, что она (каша) - первое кушанье, приготовленное земледельческим народом, когда он не знал еще ни жерновов, ни мельниц. Зерен не надо об­дирать, молоть, делать из них муку, месить хлеб и т. п., - стоит лишь подлить водицы и поставить на огонь”. І ще: “Каша - мать наша, говорили русские люди, потому что это блюдо у нас ежед­невное”, “Без каши и обед не в обед. Русского мужика, говорят, без каши и не накормишь” [Максимов, 1985 (1873), с.16].

За часів Римської імперії каша також була основною їжею. У Плінія в книзі “Естественная история, книга XVIII” знаходимо: ”... совершенно очевидно, что римляне долгое время жили полбяной кашей (puls), а не хлебом... И поныне, справляя день рождения или богослужебные обряды, употребляют в качестве жертвенной, полбяную кашу” [Катон, Варрон, Колумелла, Плиний о сельском хозяйстве, 1937, с. 244].

Зернівки полби вживали під час релігійних та інших свят: “Нума постановил совершать богослужение с приношением плодов и умилостивлять богов крупно размолотым зерном с со­лью, а также, как сообщает Гемина, подсушивать на огне полбу, так как просушенная она здоровее для употребления в пищу... Он же учредил и Форнакалии, праздник поджаривания полбы, равным образом посвященный Герминам, божествам полевой 52

межи” (там само, с. 232); ’’перед новобрачной несли полбяной пирог” (там само, с. 233).

Врахуючи те, що жорна з’явилися досить пізно, можливо, саме у вигляді каш вживали зернівки плівчастих пшениць. Ін­коли у викопному стані в археологічних матеріалах знаходять подрібнене, готове для вживання зерно. Наприклад, таке по­дрібнене зерно знайдено в горщику на трипільському поселенні Майданецьке.

Можна припустити, що крім каш, відомі були коржі або “ле­пешки”. За спостереженнями М. І. Вавілова під час його подорожі у 1916 році на Памір, де дріжджі невідомі, там замість хліба готу­ють “лепешки”. Готують їх з усього: “...гороха, чины, бобов, про­са, ржи и пшеницы и из смеси зерна всех этих растений” [Вавилов, 1987, 22].

Певної обережності потребує трактування знайдених на три­пільських поселеннях глиняних “хлібців”. Відкриті в печах і на вогнищах серед попелу “шишковидные лепешки” (чотири фраг­менти, за вказівкою К. Коршака, зберігаються в Археологічному Музеї УАН), які, на думку В. Хвойки, є рештками хліба [Хвойка, 1901, с. 762, 765], після спеціального дослідження, проведеного І. Г. Підоплічком, виявилися собачими та вовчими копролітами [Коршак, 1935, с. 36].

Обробка плівчастих пшениць дуже трудомістка, починаючи від процесу отримання зернівок з колосків. Перед звільненням від плівок колоски треба було нагріти, що полегшувало звільнення зернівок від міцних плівок, а потім обтовкти у ступах - кам’яних чи дерев’яних - або на спеціальних ручних обдирках (“полбо- дерках”). Пліній так описує цей процес: “В Этрурии, например, колосья подсушенной полбы бьют пестом с железным наконеч­ником в виде зазубренной трубы, с зубчатой звездой внутри... Большая часть Италии обходится пестом без всяких приспосо­блений, а также колесами, которые вращает вода, и, кроме того, жерновами” [Катон, Варрон.., 1937, с. 246]. За спостереженнями О. Столєтової, такі “полбодерки” на Волзі мали форму двох де­рев’яних кіл, які крутилися одне за одним за допомогою руків’я [Столетова, 1942, с. 49].

На відміну від плівчастих, використання голозерних пше­ниць більш легке. Після обмолоту зернівки провіюються і після цього вони вже готові для перемелювання на борошно.

Згодом, з появою жорен, з’явилася можливість отримувати борошно. У пшениці однозернянки борошно жовте або корич­неве, з нього хліб темно-коричневий [Percival, 1921, p. 171]. Бо­рошно з пшениці двозернянки особливо біле і придатне для ви­готовлення печива та кексів [Percival, 1921, p. 188]. Доброї якості також борошно з пшениці спельти. Його додають при випіканні хліба та хрусткого печива. За даними сучасного грузинського етнографа Н. Брегадзе, з муки плівчастих пшениць “получается хорошее тесто для хачапури, а хлеб питателен, вкусен и арома­тен, сохраняет мягкость в течении нескольких дней, чем и особо ценится во время походов”. Кутю, ритуальну їжу, варили в Грузії саме з плівчастих пшениць, для чого ще до недавнього часу їх спеціально сіяли в невеликій кількості в гірській місцевості [Бре- гадзе, 1982, p. 41-42].

При використанні полби в їжу звільнення від плівок відбу­вається поступово, за потребою. Співвідношення зерна до плі­вок складає 1/3, тому збереження колосків потребувало значних об’ємів.

Агротехніка полб відрізняється від агротехніки голозерних пшениць. Сіють плівчасті пшениці невимолоченими колосками, бо обмолот, тобто енергійне звільнення від плівок, та ще й на­грівання перед обмолотом, порушує схожість зернівок [Януше- вич, 1986, с. 76]. В. Цейст вважає, що знахідка зерновика в шарах епохи ранньої та середньої бронзи з колосками двох плівчастих пшениць одно- та двозернянки на поселенні Hammam et Turkm­an (2000-1550 ВС) на півночі Сирії свідчить саме про таке збе­реження зерна [Zeist, 2003, с. 66]. Невимолоченими колосками плівчастих пшениць одно- та двозернянки годували худобу та коней замість вівса або ячменю.

Пшеницю двозернянку сіяли за допомогою сохи, якою за­гортали колоски на невелику глибину - до 7 см, а боронування робили легкими дерев’яними боронами.

Збирали плівчасті пшениці, зрізуючи лише колосся, а стебла (солома) лишалися на полі й згодом, при потребі, витягувались із землі разом з корінням. Зрізали колосся не серпами, а за допо­могою спеціальних пристосувань, що нагадюють ножиці. Це дві палички, довжиною 40-45 см, скріплені на одному з кінців 12-15 сантиметровою мотузкою або ремінцем. На Кавказі такий при­стрій має назву “шнакві, шамкві, шанкві” [Брегадзе, 1982, с. 86].

Подібні знаряддя зафіксовані М. І. Вавіловим в Астурії під час подорожі по Іспанії: “Мы попали в Астурию как раз во время уборки полб. К нашему изумлению оказалось, что эта культура убирается не серпом, не косой, а при помощи деревянных пало­чек, которыми обламывают колосья и бросают затем в корзин­ку. Во всех наших многочисленных путешествиях по 60 стра­нам нам ни разу не приходилось видеть такого способа уборки, и только впоследствии с подобным приемом мы встретились в горной Западной Грузии, в местечке Лечхуми, где недавно обна­ружена замечательная эндемическая группа пшениц, в том числе особый вид, наиболее близкий генетически к настоящей полбе” [Вавилов, 1962, с. 214].

Застосування такого пристрою дозволяло отримувати соло­му з довгими стеблами, яку використовували як дешевий покрі­вельний матеріал [Столетова, 1924, с. 48]. У Грузії така солома використовувалася у будівництві житлових та господарських приміщень. Наприклад, покрівля грузинської житлової будівлі шуасахлі, що має в центрі вогнище, слугувала довго, тому що коптилася від диму, а зверху покривалася мохом. До того ж по­крівля, зроблена з соломи плівчастих пшениць, забезпечувала постійну температуру в житлі, що особливо важливе для госпо­дарських будівель [Брегадзе, 1982, с. 41].

Поступово посіви пшениці двозернянки скорочувались. О. Столєтова пише, що не зважаючи на цінні якості полби, вона економічно невигідна, порівняно з іншими культурами. Врожаї цієї пшениці менші, ніж у пшениць голозерних. Полба потребує великих затрат праці, особливо при обробці зібраного врожаю; для збереження необхідні великі приміщення; полби дуже засмі­чуються вівсом; великий процент плівчастості знижує вихід зер­на. Є і ще одна причина - при переході до оранки бороною стало неможливим втримувати колоски, якими сіяли, в землі, бо вони чіплялись за зубці борони й виходили на поверхню [Столетова, 1924, с. 53].

Палеоботанічні матеріали показують велике значення ще од­нієї зернової культури - ячменю Hordeum vulgare. Ячмінь був двох видів - ячмінь голозерний Hordeum vulgare var. coeleste та ячмінь плівчастий Hordeum vulgare. Голозерний ячмінь зручні­ший в обробці, більш надійний, бо дає врожаї навіть у неспри­ятливі роки, але він легко піддається грибковим захворюванням, що знижує врожайність.

Серед зернових культур ячмінь найбільш швидкостиглий. Відомо, що в сучасній Грузії ячмінь сіють на тих ділянках, де озима пшениця не зійшла, і навіть у такий обмежений час він встигає дати врожай. У Давньому Римі під посіви ячменю ви­користовувалися дуже потужні й добре спочилі ґрунти, оскіль­ки, за спостереженнями Катона, ячмінь дуже виснажує землю. Проте Пліній та Колумела вважали, що для посівів ячменю придатні й виснажені ґрунти. Врожайність при цьому нижча, але сіяти вигідно, тому що інші зернові культури тут не росли б зовсім. На родючих землях ячмінь був дуже вигідною культу­рою, оскільки вимагав менших затрат праці і давав добрі вро­жаї. Пліній писав: “Умелые хозяева сеют пшеницу только для стола, а для кошелька, по их словам, ячмень”. Значною мірою ячмінь використовується для годівлі худоби. На поганих зем­лях він дуже засмічується бур’янами, особливо вівсюгом, при цьому врожайність значно падає.

З ячменю роблять перлову та ячну крупи. Ячне борошно ви­користовується для випікання хліба, проте він низької якості, грубий, швидко черствіє та стає крихким.

Враховуючи велику кількість знахідок, можна припустити, що ячмінь мав не менше значення в господарстві, ніж плівчасті пшениці, особливо пшениця двозернянка. Деякі дослідники вва­жають, що ячмінь мав навіть більше значення, ніж пшениця, бо ячмінь при перелікові культурних рослин в письмових джерелах завжди стоїть перед пшеницею: “ячмінь і пшениця”.

Бобові - горох посівний та вика ервілія.

Знахідки вики ервілії у викопних матеріалах досить звичайна річ. Вика ервілія - швидкоспіла невибаглива рослина, добре рос- 56

те на різних ґрунтах і легко переносить посуху, швидко достигає, має короткий вегетаційний період, тому подекуди на півдні всти­гає дати по два врожаї на рік. Але має таку ваду, як токсичність, особливо для людини та деяких домашніх тварин. Тому викорис­товується в їжу з обов’язковим попереднім вимочуванням. Зеле­на маса та сіно застосовують для відгодівлі тварин. Вважається, що, починаючи з римського часу, вику використовували пере­важно для тварин, а в їжу людині - лише в голодні роки та для бідних. Але й досі мало що відомо про спосіб використання цієї бобової рослини давніми землеробами в неоліті та в добу бронзи. Дані про сучасне поширення вики ервілії разом з археологічними матеріалами свідчать про те, що ця рослина входила як основний компонент до ранньонеолітичного асортименту на Близькому Сході й була введена в культуру в Анатолії або Леванті, тобто в тому районі, де в дикому стані росте й зараз.

Сьогодні вика ервілія - звична рослина для Середземно­мор’я та Близького Сходу. Головний її постачальник на світо­вому ринку - Туреччина. Перші знахідки цієї культури відомі із землеробських поселень Туреччини і належать до V-VII тис. до нашої ери. Велику кількість насіння вики ервілії знайдено в шарах докерамічного неоліту (7200-6500 рр. до н. е. ) в нео­літичному Qayonu. На жаль, неможливо визначити, було то на­сіння дикорослих рослин чи вже культурних. Значна кількість насіння вики ервілії виявлена в неолітичних шарах та шарах доби бронзи у Греції, Болгарії. Найбільш ранні й добре іден­тифіковані знахідки її походять із середини VI тис. до н. е. з Неа Нікомедіа. У Болгарії перші знахідки насіння вики ерві­лії відомі із середньонеолітичної Азмашка Могила. Знахідки її в неоліті та бронзовому віці звичні, причому інколи насіння є основним матеріалом, виявлене на пам’ятці. Але поза Туреччи­ною, Грецією та Болгарією ця рослина зафіксована у незначній кількості. Можливо, вирощування вики ервілії було сконцен­троване в Анатолії та на Балканах.

Література:

1. Артюшенко А. Т., Арап Р. Я., Безусько Л. Г. и др. Новые данные о растительности Украины в голоцене // Развитие природы на территории СССР в позднем плейстоцене и голоцене. - М., 1982. - С. 73-179.

2. Безусько Л. Г., Каюткіна Т. М., Ковалюх М. М. Палеоботанічні та радіохронологічні дослідження відкладів болота Старники (Мале Полісся) //Український ботанічний журнал. - 1985. - Т. 42. - № 3. - С. 27-30.

3. Бибиков С. Н. Раннетрипольское поселение Лука-Врублевецкая на Днестре: К истории ранних земледельческо-скотоводческих племен на юго-востоке Европы // МИА. - № 38. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1953.

4. Бибикова В. И. О смене некоторых компонентов фауны копытных на Украине в голоцене // Бюллетень Моск. Об-ва испыт. природы, отд. биол. - 1975. - Т. 53. - Вып. 6. - С. 67-72.

5. Брегадзе И. А. Очерки по агроэтнографии Грузии. - Тбилиси-Миц- ниереба, 1982 - 264 с.

6. Гаврилюк В. С. Фізико-географічні райони Західного Полісся // Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. - К., 1955. - С. 403 - 420.

7. Геоботанічне районування Української РСР. - К., 1977. - С. 132.

8. Долуханов П. М., Пашкевич Г. А. Палеогеографические рубежи верхнего плейстоцена - голоцена и развитие хозяйственных типов на юго- востоке Европы // Палеоэкология древнего человека. - М.: Наука, 1977.

- С. 134-145.

9. Долуханов П. М., Хотинский Н. А. Палеогеографические рубежи голоцена и мезо-, неолитическая история Европы // Первобытный человек, его материальная культура и природная среда в плейстоцене и голоцене.

- М.: Наука, 1974. - C. 211-216.

10. Журавльов О. П., Охріменко Г. В. Палеозоологічні дані з пам’яток культури Лінійно-Стрічкової кераміки Волині // Археологічні пам’ятки та стародавнє населення України. - Ковель: Вид-во “Вежа”, 1994. - Вип. 1.

- С. 144-167.

11. Збенович В. Г. К проблеме происхождения трипольской культуры // Первобытная археология - поиски и находки. - К.: Наук. думка, 1980.

- С. 124-145.

12. Збенович В. Г., Пашкевич Г. А. К характеристике земледелия трипольской культуры. (Ранний этап) // Studia praehistorica. - Sofia, 1988.

- № 9. - S. 179-193.

13. Климанов В. А. Климат Восточной Европы в климатическом опти- муме голоцена (по данным палинологии) // Развитие природы территории СССР в позднем плейстоцене и голоцене. - М., 1982. - С. 251-258.

14. Климанов В. А. Изменение климата на территории Восточной Ев­ропы в голоцене // Палеогеографическая основа современных ландшаф­тов. - М.: Наука, 1994. - С. 150-152.

15. Кліманов В. А., Безусько Л. Г. Клімат та рослинність Малого По­лісся в голоцені // Український ботанічний журнал. - 1981. - Т. 38. - С. 4-26.

16. Котова Н. С. Неолитизация Украины. - Луганск: Шлях, 2002. - 268 с.

17. Кременецкий К. В. Природные условия энеолитических поселе­ний на территории Молдавии и Нижнего Подонья // Известия АН СССР. Серия географ. - 1986. - № 4. - С. 64-73.

18. Кременецкий К. В. Палеоэкология древнейших земледельцев и скотоводов Русской равнины. - М.: Наука, 1991. - 193 с.

19. Кузищин И. М. Очерки по истории земледелия Италии II в. до н. э. - I в. н. э. - М.: Изд-во МГУ, 1966. - 313 с.

20. Кузьминова Н. Н. Находки обугленных остатков семян сорных растений на трипольских памятниках Молдавии // Ботанические исследо­вания. Флора. Геоботаника и палеоэтноботаника. - Кишинев: Штиинца, 1988. - Вып. 1. - С. 3-12.

21. Ларина О. В. Культура Линейно-Ленточной керамики Пруто-Дне­стровского района. Stratum plus. - Санкт-Петербург-Кишинев-Одесса, 1999. - № 2.

22. Мукомель І. Ф. Сільське господарство Українського Полісся та його економічне районування // Нариси про природу і сільське господар­ство Українського Полісся. - К., 1955. - С. 421-530.

23. Пассек Т. С. Раннеземледельческие (трипольские) племена Подне- стровья // МИА. - 1961. - № 84. - С. 98-99.

24. Пашкевич Г. А. Палеоботанические исследования трипольских материалов междуречья Днепра и Южного Буга // Первобытная археоло­гия. - К. : Наук. думка, 1989. - С. 132-141.

25. Пашкевич Г. А. Результаты палеоботанического исследования крупных трипольских поселений // Раннеземледельческие поселения - ги­ганты Трипольской культуры на Украине. Тезисы докладов. - Тальянки, 1990. - С. 131-134.

26. Пашкевич Г. А. Палеоэтноботанические находки на территории Украины (неолит - бронза): Каталог. Препринт. - К., 1991. - 48 с.

27. Пашкевич Г. О. До реконструкції асортименту культурних рослин

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) епохи неоліту - бронзи на території України // Стародавнє виробництво на території України. - К.: Наукова думка, 1992. - С. 179-194.

28. Пашкевич Г. А. Особенности палеоэтноботанических комплексов энеолита - бронзы территории Украины // The forth millenium BC. New Bulgarian University. - Sofia, 1993. - P. 99-108.

29. Пашкевич Г. А. Земледелие в Степи и Лесостепи Восточной Европы в неолите - бронзовом веке (палеоэтноботанические свидетель­ства). Stratum plus // Культурная антропология. Археология. - 2000. - № 2. - С. 404-418.

30. Пашкевич Г. Палеоботанічні дослідження Трипільської культури // Трипільська цивілізація у спадщині України. - К.: Видавн. центр “Про­світа”, 2003. - С. 194-200.

31. Петров В. А. Растительные остатки из глиняных обмазок ран­нетрипольского времени с Украины // Отделение истории и философии. Рефераты научно-исследовательских работ за 1945 г. АН СССР. - М. Л., 1947. - С. 99.

32. Плиний. Естественная история. Кн. XVIII. // ОГИЗ - сельхозгиз. -М.-Л., 1937. - С. 246.

33. Рева М. Л., Рева Н. Н. Дикі їстівні рослини України. - К. : Наук. думка, 1976. - 166 с.

34. Столетова Е. А. Полба - эммер. Triticum dicoccum Shrank // Тру­ды по прикладной ботанике и селекции. - 1924-1925. - Т. 14. - Вып. 1. -С. 27-105.

35. Хотинский Н. А. Голоцен Северной Евразии. - М.: Наука, 1977. - 200 с.

36. Хотинский Н. А., Безусько Л. Г., Черкинский А. Е. Изменение растительности центральных и западных районов Русской равнины // Па­леогеографическая основа современных ландшафтов. - М.: Наука, 1994. -С. 111-118.

37. Янушевич З. В. Культурные растения Юго-Запада СССР по палео­ботаническим исследованиям. - Кишинев-Штиинца, 1976. - 214 с.

38. Янушевич З. В. Палеоботанические исследования в Днестров- ско-Прутском междуречье. Исследования Ботанического сада Акаде­мии Наук Молдавской ССР (1947-1977 гг. ). - Кишинев-Штиинца, 1978. - C. 79-89.

39. Янушевич З. В. Земледелие в раннем Триполье // Первобытная археология (поиски и находки). - К.: Наук. думка, 1980. - C. 225-234.

40. Янушевич З. В. Культурные растения Северного Причерноморья. Палеоэтноботанические исследования. - Кишинев-Штиинца, 1986. - 92 с.

41. Янушевич З. В., Кременецький К. В, Пашкевич Г. О. Палеобо­танічні дослідження трипільської культури // Археологія. - 1993. - № 3. -С. 143-152.

42. Янушевич З. В., Маркевич В. И. Археологические находки куль­турных злаков на первобытных поселениях Прутско-Днестровского меж­дуречья. Интродукция культурных растений. - Кишинев: Редакц. изд. от­дел Академии Наук Молд. ССР, 1970. - С. 83-110.

43. Янушевич З. В., Кузьминова Н. Н. Возникновение и развитие зем­леделия в Северном Причерноморье по палеоэтноботаническим данням // Флора и растительность. Ботанические исследования. - Кишинев-Штиин- ца, 1989. - № 8. - С. 38-50.

44. Behre K. E. The interpretation of antropogenic indicators in pollen di­agrams // Pollen et spores. - 1981. - № 23. - Р. 225-245.

45. Brombacher C. Archaeological investigations of Late Neolithic lakesh­ore settlements (Lake Biel, Switzerland // Vegetation History and Archaeobota- ny. - 1997. - № 6. - С. 167-186.

46. Denell R. The interpretation of plant remains Bulgaria. Papers in Eco­nomic Prehistory. - Cambridze, 1972. - P. 149-159.

47. Larina O., Kuzminova N. The late Neolithic farming on the territo­ry of the Prut - Dniestr interfluve. In: Prehistoire Europeenne. - 1994. - № 7 -P. 25-240.

48. Jacomet S., Brombacher C., Dick M. Palaeoethnobotanical work on Swiss Neolithic and Bronze Age lake dwellings over the past ten years. New light on early farming: recent developments in palaeoethnobotany. - Edinburgh: University Press, 1991. - P. 257-276.

49. Jacomet S., Brombacher C., Dick M. Archaobotanik am zurichsee. Ac- kerbau, Sammelwirtschaft und Umwelt von neolithischen und bronzezeitlischen Seeufersiedlungen im Raum Zurich. Zuricher Denkmalpflege Monographien. -Zurich, 1989. - 348 p.

50. Janushevich Zoya V. Fossil remains of cultivated plants in the Sou­th-West of the Soviet Union // Folia Quaternaria. - Krakow, 1975. - № 46. - S. 23-30.

51. Janushevich Z. V. Prehistoric food in the South-West of the Soviet Un­ion // Bericht Deutche Botanische Geshichte. - 1978. - № 91. - S. 59-66.

52. Janushevich Z. V. The specific composition of wheat finds from ancient agricultural centres in the USSR // Plants and ancient man. Balkema. - Rotter­dam 1984. - P. 267-276.

53. Janushevich Zoya V. Agricultural evolution north of Black Sea from the Neolithic to the Iron Age // Foraging and farming. The evolution of plant exploitation. - London: Unwin Hyman, 1989. - P. 607-619.

54. Klichowska M. Znaleziska zboza na terenie ziem Polskich od neolitu do 12 w. n. e. // Kwart. Histor. Kultur materialnej. - 1961.- № 9. - S. 675-701.

55. Kremenetski K. V. Human impact on Holocene vegetation of South Russian Plain // Landscape in Flux Central and Eastern Europe in Antiquity.

- 1997. - P. 275-287.

56. Kremenetski K. Steppe and Forest-steppe Belt of Eurasia: Holocene Environmental History // Prehistoric steppe adaptation and the horse / Edited by Marsha Levine, Colin Renfrew & Katie Boyle. - Cambridge: Donald Institute monographs, 2003. - P. 11-27.

57. Kruk J. Gospodarka v Polsce poludniowo-wschodniej w Y-III Iysiqcleciu p. n. e. - Wroclaw, 1980.

58. Kulczycka-Leciejewiczowa A. Pierwsze spoleczenstwa rolnicze na ziemiach Polskich. Kultury kr^gy naddunajskiego // Prahistoria ziem Pols- kich / Red. W. Henzel, T. Wislanski - Ossolineum-Wroclaw, 1979. - T. 2.

- S. 19-164.

59. Kuzminova N. N. Crops and weeds in the Tripolye culture sites in Moldavia. Palaeoethnobotany and Archaeology. International Work-Group for Palaeoethnobotany. 8 th Symposium. Nitra - Nove Vozokany, 1989 // Acta Int- erdisciplinaria Archaeologica. - 1991. - № 7. - P. 199-201.

60. Hajnalova E. Archeologicke nalezy kulturnych rastlin a burin na Slov- ensku // Slovenska archeologia. - 1975. - № 23 (1). - S. 227-254.

61. Knorzer K-H. Urgeschichtliche unkrauter im Rheinland // Vegetatio. -1971. - № 23. - P. 89-111.

62. Knorzer K-H. Deutschland nordlich der Donau // Progress in Old Wo­rld Palaeoethnobotany / Eds. W. van Zeist et al. Balkema. - Rotterdam-Brookf­ield, 1991. - P. 189-206.

63. Pashkevich G. Palaeoethnoobotanical evidence of agriculture in the St­eppe and the Forest-steppe of East Europe in the Late Neolithic and Bronze Age. // Prehistoric steppe adaptation and the horse. - Cambridge: Donald Institute monographs, 2003. - P. 287-297.

64. Progress in Old World Palaeoethnobotany. A retrospective view on occasion of 20 years of International Work Group for Palaeoethnobotany / Eds. W. van Zeist, K. Wasylikowa & K. -E. Behre. - Rotterdam-Brookfield, 1991.

65. Zohary D. & M. Hopf. Domestication of plants in the Old World. The origin and spread of cultivated plants in the West Asia, Europe and the Nile Valley. - New York: Oxford University press, 2000. - 316 p.

66. Пашкевич Г. О., Охріменко Г. В. Матеріали до вивчення неоліту Волині: Препринт. - К., 1990. - 46 с.

67. Pashkevich G. A. Earle evidence on food plants in the Ukraine // Pa- Iaeovegetational development in Europe and regions relevant to its palaeoflo- ristic evolution. Proceedings of the Pan-European Palaeobotanical Confernce (PEPC). - Vienna, 1994. - P. 69-72.

68. Pashkevich G. A. Early farming in Ukraine. Landscape in Flux // Cen­tral and Eastern Europe in Antiquity. Colloquia Pontica. - Oxbow Books, 1997. -№ 3. - P. 267-274.

69. Progress in Old World Palaeoethnobotany. A retrospective view on occasion of 20 years of International Work Group for Palaeoethnobotany / Eds. W. van Zeist, K. Wasylikowa & K. -E. Behre. - Rotterdam-Brookfield, 1991. -P. 207-239.

70. Schiemann E. Wiezen, Roggen, Gerste. Systematic, Geschlichte, und Verwendung. Fischer. - Jena, 1948.

71. Хотинскай Н. А., Безусько Л. Г., Черкинский А. Е. Изменение рас­тительности центральных и западных районов Русской равнины // Палеоге­ографическая основа современных ландшафтов. - М., 1994. - С. 111-118.

72. Черныш Е. К. К истории населения энеолитического времени в Среднем Полнестровье. По материалам многослойного поселения у села Назвисько // Материалы и исследования по археологии СССР. - 1962. -№ 103. - С. 5-85.

73. Янушевич З. В. Культурные растения Северного Причерноморья // Палеоэтноботанические исследования. - Кишинев, 1986.

74. Yanushevich Z. V. Early agriculture North of the Black Sea. In: Forag­ing and farming. Evolution of plant exploitation / Eds. David R. Harris, Hordon C. Hillman. - London, 1989. - P. 607-619.

75. Wasylikowa K., Carciumaru M., Hajnalova E., Hartyanyi P., Pas­hkevich G., Yanushevich Z. Progress in Old World Palaeoethnobotany // A retrospective view on occasion of 20 years of International Work Group for Palaeoethnobotany / Eds. W. van Zeist, K. Wasylikowa,K. Behre. - Rotterd­am-Brookfield, 1991. - P. 207-239.

Додатки

Результати палеоетноботанічного дослідження матеріалів з пам'ятки Зимно Володимир-Волинського району Волинської області

Основна частина цієї багатошарової пам’ятки належить до культури лійчастого посуду мідного віку (енеоліту), друга поло­вина - до III тис. до н. е. У центральній частині поселення КЛП знаходиться також ранньосередньовічне городище. Розкопки пам’ятки неодноразово проводились у 50-60-х роках Ю. Захару- ком, М. Пелещишиним, В. Ауліхом та в 90-х роках - А. Броніць- ким, А. Закостельною й Г. Охріменком. Палеоетноботанічні до­слідження проводились у лютому 1999 року у фондах Луцького краєзнавчого музею співробітником Інституту археології НАНУ Г. Пашкевич на матеріалах розкопок 50-60-х років.

Усього переглянуто 6262 фрагменти кераміки та 43 прясли­ця. З відбитків рослинного походження під час вивчення керамі­ки в музеї були зроблені пластилінові моделі, які досліджувались під мікроскопом у лабораторії Інституту археології НАНУ.

Кераміка має рожевий або сірий колір, гладенька, зроблена з добре вимішаної глини, інколи з плямами темного, майже чорно­го кольору (домішка гною?). Відбитків рослинного походження небагато. Ті, що зафіксовані, добре зберегли морфологічні озна­ки зернівок та насінин, що потрапили при замісі глини в тісто, завдяки чому легко піддаються визначенню.

Отже, склад відбитків такий:

Пшениця однозернянка Triticum monococcum - відбитки 3-х зернівок:

1. На зовнішній поверхні стінки фр. ДМ 7335/88, Зим. - 56, розмір відбитка - 7,2х3,4 мм;

2. На зовнішній поверхні стінки фр. ДМ 736, Зим. - 58, роз­мір відбитка 7,0х2,2 мм;

3. На зовнішній поверхні стінки фр. 398, Зим. - 58, ДМ 81­13/4, розмір відбитка 8,2х3,0 мм;

Пшениця двозернянка Triticum dicoccon - відбитки 9-ти зер­нівок:

1. На зовнішній поверхні стінки фр. Зим. - 63, Д-10, К-14, гл. 0,77-1,0 м. Розмір відбитка зернівки - 6,2х2,8 мм;

2. На зовнішній поверхні фр. Зим. - 56, Д - 26, кв. 7, гл. 0,32 - 0,38 м.

Розмір відбитка зернівки 6,3х2,4 мм;

3. На вінчику фр. ДМ 8110/63, Зим. - 63, розмір відбитка 7,- 2х3,2 мм;

4. На зовнішній поверхні стінки фр. ДМ 736, Зим. - 58, роз­мір відбитка 6,0х2,2 мм;

5. На зовнішній поверхні денця фр. ДМ 7305/94, Зим. - 58, уламок зернівки;

6. На зовнішній поверхні стінки фр. ДМ 7305/115, Зим. - 58, розмір відбитка 6,8x3,2 мм;

7. На зламі стінки фр. 5465, ДМ 7323/1-124, Зим. - 58, розмір відбитка 6,8x3,0 мм;

8. На зовнішній поверхні стінки фр. ДМ 7334/13, Зим. - 58, розмір відбитка 6,8x2,2 мм;

9. На внутрішній поверхні стінки фр. ДМ 7337/52, Зим. - 58, розмір відбитка 6,0х3,0 мм;

Пшениця голозерна Triticum aestivum s. l. - відбитки 4-х зер­нівок та ще двох під сумнівом:

1. На зовнішній поверхні стінки фр. n. 113, Зим. - 61, Я-40, кв. 14, гл. 0,62- 0,82, розмір відбитка - 5,4х3,2 мм;

2. На зовнішній поверхні денця фр. 23, Зим. - 58, Д-50, кв. 19, гл. 0,4-0,66 м, розмір відбитка - 5,2х2,2 мм;

3. На зовнішній поверхні стінки біля вушка фр. ДМ - 8086/8 Зим. - 61, К -46, К - 8, розмір відбитка - 5,8х3,2 мм;

4. На внутрішній поверхні стінки фр. 7287/18, Зим. - 58;

5. На зовнішній поверхні стінки фр. 383, Зим. - 58, ДМ 73­41/47, розмір відбитка 5,8х2,4 мм;

6. На зовнішній поверхні стінки фр. 398, Зим. - 58, розмір відбитка 6,8х2,0 мм.

Ячмінь плівчастий Hordeum vulgare - відбитки 14 зернівок:

1. На внутрішній поверхні фр. 8092/22, Зим. - 52, Д-35, Кв. 25, гл. 1,05-1,10 м;

2. На зовнішній поверхні стінки фр. 1543, Зим. - 57, Д -43, Кв. 8, гл. 0. 85 м, розмір відбитка 7,2х2,4 мм;

3. На зовнішній поверхні стінки фр. ДМ 8089/26, Зим. - 61, розмір відбитка - 8,2х4,0 мм;

4. Зовні на вінчику фр. 7207/43, Зим. - 61, М-40;

5. Зовні на денці фр. 3977, Зим. - 57, 8081/1-44 уламок зер­нівки;

6. Зовні на денці фр. 3996, Зим. - 57, Д 8081, розмір відбитка -8,8х3,0 мм;

7. На зламі стінки фр. ДМ - 2884/19, Зим. - 56, А-26, К-4, гл. 1,20, розмір відбитка - 9,0х3,0 мм;

8. На стінці зовні фр. 11837, Зим. - 62;

9. На зламі стінки біля денця фр. 1975, Зим. - 58, розмір від­битка - 10,5х3,5 мм;

10. На зовнішній поверхні фр. 3518, Зим. - 58;

11. На зовнішній поверхні фр. 3571, Зим. - 58;

12. На зовнішній поверхні денця фр. ДМ 7356/61, Зим. - 61;

13. На зовнішній поверхні біля “вушка” фр. 7327, Зим. - 58, розмір відбитка - 9,2х3,0 мм;

14. На зовнішній поверхні стінки фр. ДМ 7325/17, Зим. - 58, розмір відбитка - 7,0х3,4 мм;

Просо звичайне Panicum miliaceum - відбитки 3-х зернівок:

1. В стінці фр. Зим. -56, Д -19, кв. 0, фр. 2918, гл. 0. 69 м., розмір відбитка зернівки - 2,8х2,0 мм;

2. В стінці фр. 537, Зим. - 64, ДМ 7199/3, З-11, К - 7, гл. 0,4-0,6 м, розмір відбитка зернівки - 4,0х2,4 мм;

3. В стінці ДМ - 7219/65, Зим. - 62, А-9, кв. 14. Розмір від­битка зернівки - 3,4х2,2 мм;

Зафіксовано також відбитки двох колосків пшениці двозер­нянки, в яких добре видно зернівки:

на фр. 7231/2, Зим. - 52;

на вушку вінчика зовні фр. 321, Зим. - 61, ДМ 7220/98.

Відбиток колоска пшениці однозернянки з виразними мор­фологічними ознаками знайдено всередині денця фр. А - 12472, Зим. - 59.

Зафіксовано також відбитки 2-х “вилочок” пшениці двозер­нянки на денці фр. Зим. - 57, Д - 37, кв. 25, гл. 0,85-1,05 м; та однієї “вилочки” пшениці однозернянки - на зовнішній поверхні фр. Зим. - 58, Н-50, К-14, 0,25-0,40 м.

У двох випадках зафіксовано відбитки зернівок, можливо, стоколосу Bromus sp. та в одному випадку - мишію Setaria sp.

Таким чином, результати палеоетноботанічного досліджен­ня відбитків рослинного походження на фрагментах кераміки KJHl із поселення Зимно та глиняних пряслицях показали пе­реважання зернівок ячменю плівчастого. Друге місце належить відбиткам плівчастої пшениці двозернянки. Очевидно, що ви­користовувалась ще одна плівчаста пшениця - пшениця одно­зернянка. Це підтверджують не тільки відбитки зернівок, а ще й колосків цих двох пшениць і так званих “вилочок”, тобто решток від обмолоту. Знайдено ще відбитки зернівок голозерної пше­ниці. Але, можливо, ця пшениця ще не була у складі вирощу­ваних рослин, а лише засмічувала посіви ячменю та плівчастих пшениць. Можливо, що і просо, відбитки зернівок якого теж зна­йдено, ще не мало великого значення в посівах. Серед відбитків знайдено також декілька таких, які можна віднести до зернівок рослин, щотрапляються як серед дикорослих, так можуть рости в посівах зернових - це стоколос та мишій. Визначити, до якого конкретно виду належать знайдені у вигляді відбитків зернівки, неможливо із-за відсутності певних морфологічних ознак.

Київ - січень-лютий 2005 р.

Результати палеоетноботанічного дослідження матеріалів з розкопок поселення Трипільської культури етапу С ІІ (початок 3-го тис. до н. е. ) біля с. Голишів Луцького району Волинської області

Розкопки під керівництвом Г. В. Охріменка у 2004 році. До­сліджено 147 фрагментів кераміки. Внаслідок проведення аналі­зу встановили такий склад зернівок та насіння:

Культурні рослини:

А. Зернові:

1. Пшениця двозернянка Triticum dicoccon - 6 відбитків зер­нівок;

Розміри: 6,2х3,0; 5,0х2,4; 6,0х2,8; 6,2х2,0; 6,0х2,8 мм.

2. Пшениця м’яка Triticum aestivum s. l. - 2 відбитки зер­нівок;

Розміри: 5. 0х2. 0 та 5. 2х3. 0 мм.

3. Ячмінь плівчастий Hordeum vulgare - 7 відбитків зернівок; Розміри: 7,2х2,8; 7,2х2,4; 8,5х3,2; 8,8х3,3; 8,2х3,0; 7,2х3,2 мм.

4. Просо звичайне Panicum miliaceum - невиразні відбитки

2-х зернівок розміром 2,2х2,0 та 2,4х2,0 мм;

Б. Бобові:

1. Горох посівний Pisum sativum - 1 відбиток насінини роз­міром 4,2 мм;

2. Вика ервілія Vicia ervilia - 1 відбиток насінини розміром 3,8 мм.

Бур’яни:

1. Плоскуха звичайна, куряче просо Echinochloa crus-galli - 1 відбиток зернівки;

2. Стоколос Bromus sp., визначити який до виду за відбитком зернівки неможливо - 2 відбитки зернівок розміром 7,4x1,4 та 5,4x1,8 мм.

На одному з фрагментів зафіксовано відбиток кісточки, най­більш ймовірно, дерену Cornus mas розміром 10,0x3,0 мм.

Грудень 2005 року.

Результати палеоетноботанічного дослідження матеріалів поселення Трипільської культури етапу С ІІ (кінець 3-го тис. до н. е. ) біля с. Голишів Луцького району Волинської області.

Розкопки М. Пелещишина, Г. Охріменка, О. Позіховського.

Для дослідження отримано 31 фрагмент кераміки. На 7 фраг­ментах виявлено відбитки рослинного походження такого складу:

1. Фр. б/n. Відбиток зернівки двозернянки Triticum dicoccon на зовнішній поверхні стінки розміром 6,0x2,8 мм;

2. На трьох фрагментах стінок б/n - відбитки зернівок ячме­ню. Два з них належать зернівкам голозерного ячменю Hordeum vulgare var. coeleste. Один, що добре зберігся, має розмір 6,8х4,0 мм. Ще одна зернівка належить ячменю плівчастому Hordeum vulgare і має розмір 7,8х2,4 мм.

3. На зовнішніх поверхнях трьох фрагментів стінок зафіксо­вано відбитки зернівок пшениці голозерної Triticum aestivum s. l. з розмірами 4,2х2. 8; 4,5х3,2 та 3,5х2,0 мм.

Київ - листопад 2004 р.

Результати палеоетноботанічного дослідження волинської неолітичної культури ВНК

Розкопки Г. В. Охріменка біля с. Люб’язь Любашівського ра­йону Волинської області.

Лядина 2.

На фр. без № - відбиток зернівки пшениці двозернянки Trit- icum dicoccon розміром 6,2х2,4 мм. ;

На фр. без № - відбиток зернівки пшениці двозернянки Trit- icum dicoccon розміром 5,6. х2,2 мм. ;

На фр. без № - відбиток насінини гороху Pisum sativum, д = 3,2 мм;

Тшинецько-комарівська культура (середня бронза).

м. Луцьк.

На фр. без № - відбиток зернівки голозерного ячменю Hord- eum vulgare v. coeleste розміром 6,2x3,0 мм;

Енеоліт. Культура лійчастого посуду.

Зимно. Володимир-Волинський район Волинської області.

А-14134/ кв. 78141. Невиразний відбиток зернівки голозер- ної пшениці ? Triticum aestivum s. l.

Зимно-58. А-14107/кв. 78112 відбиток насінини вики ервілії Vicia ervilia, д=3. 5 мм;

Зимно-57. А - 14104∕rd∕78109. Відбиток колоска з двома зер­нівками пшениці двозернянки Triticum dicoccon.

Зимно-52.

Трипілля.

A-14116∕rd∕78121. Відбиток зернівки голозерного ячменю Hordeum vulgare v. coeleste розміром 4,5х2,0 мм.

26. 03. 2002 р. - Київ

Результати палеоетноботанічного дослідження матеріалів Трипільської, Волино-Люблінської, Маліцької культури

Розкопки О. Позіховського біля с. Розваж, ур. Кошара Ост­розького району Рівненської області.

На аналіз отримано 2 шматки обмазки та 17 фрагментів ке­раміки.

На обмазці добре видно відбитки значної кількості рослин­них решток, переважно колоскових плівок, які залишились вна­слідок додавання їх у глину при замісі. Ці рештки належали, оче­видно, ячменю плівчастому, про що свідчить зафіксований тут же один відбиток зернівки ячменю плівчастого.

На фрагментах кераміки виявлено відбитки зернівок:

1. фр. 111, р. - 05, р. 1, Б. 1- 2, гл. 0,3 - 0,4 - один відбиток зернівки пшениці плівчастої двозернянки.

2. фр. 15, р. -05, р. 1 - один відбиток зернівки ячменю плів­частого на зовнішній поверхні стінки.

Київ, 6. 06. 07 р.

Література:

1. Филатенко А. А., Богуславский Р. Л., Сергеева А. Т., Чмелева З. В., Гасраталиев Г. С. Крупяные качества полбы, Tritikum dicoccum (Schrank) Schuebl. // Науч.-техн. бюлл. ВИР. - Вып. 129. - 1983, - С. 22-26.

2. Пшеницы мира / В. Ф. Дорофеев, Р. А. Удачин, Л. В. Семенова и др. / Под ред. акад. ВАСХНИЛ В. Ф. Дорофеева. - Л.: ВО “Агропромиз- дат”, 1987. - С. 25-55.

3. Wasylikowa, K., Carciumaru, M., Hajnalova, E., Hartyanyi, P., Pashke­vich, G., Janushevich Z. East - central Europe. In: Progress in Old World laeoet- hnobotany // A retrospective view on occasion of 20 years of International Work Group for Palaeoethnobotany. - Rotterdam Brookfield, 1991. - P. 207-239.

4. Percival J. The wheat plant. - London.: Duckworth and Co, 1921. - 463 p.

Запитання та завдання.

1. Коли мешканці території України почали займатися землеробством та скотарством?

2. Розкрийте зміст поняття “неолітична революція” на прикладі куль­тур Північно-Західної України.

3. Які злакові культури вирощували найдавніші землероби Західної Волині? З яких джерел це стало відомо?

4. Якими були перші орні та жнивні знаряддя? Наведіть приклади ви­явлення перших орних знарядь.

5. Які культури відносять до ранньоземлеробських?

6. Як датується неоліт, енеоліт України?

7. Традиції яких культур продовжували ранні землероби Волині?

8. Які причини стимулювали міграцію ранніх землеробів на Західну Волинь?

9. Які корисні копалини виявили первісні землероби на території Во­лині?

10. Назвіть досліджені ранньоземлеробські пам’ятки та їх дослідни­ків.