XV. Генеральний писар

Писар генеральний у XVIII ст. в єрархії українських посад і ранґ стоїть на четвертому місці, поміж підскарбієм та осавулами ^с). Тож за таким порядком і розглядаю я цей уряд.

Походження цього уряду слід шукати за дуже давніх часів, бо, очевидно, потреба в нім мала виявитися відразу ж, як оформилася більш-менш постійна козача організація. Самий термін „писар" є термін суто-український. Pisarz роїпу у польському війську, очевидно, не міг вплинути на назву українського уряду, а в тогочасній Росії аналогічним терміном був „подьячій" і, прим, у російських донських козаків аналогічний уряд носив назву „вой­скового подьячего".

Після відокремлення України від Польщі, ми зустрічаємо згадки за двох військових писарів. Наприклад 22 листопада 1649 р. на авдієнції в гетьмана російського посланця Г. Нероновича в оточенні гетьмана „стояли два чело­вѣка писарей — Иванъ Выговской да Иванъ Крычевской" ^[84]). 4 березня 1651 р. під час перебування в Чигирині Ларивона Лопухіна „приехалъ писарь Иванъ Выговской к Лариону, да за ним войсковые есаулы Миско да Демко, да другой писарь Федоръ Тетеря"^[85]). Подьячий Старий, що перебував на Укра­їні у лютому й березні 1651 р. називає Виговського „болшимъ" писарем, на відміну від другого писаря — Тетері^[86]).

Розділ 11 Переяславських статтів виразно каже—„При гетманѣ быть обѣ­ихъ сторонъ Днѣпра по судьѣ, по ясаулу, по писарю", тобто про двох гене­ральних писарів^[87]). Ці статті справді підписали два генеральні писарі — Семен Остапов (Голуховський) та Остап Фансткіевич чи Фанстигевич⁸). Але, оче­видно, двоє генеральних писарів було недовго, бо скоро після Переяслав­ської ради Україну поділено на дві Гетьманщини, кожна з них мала свій штат генеральної старшини, і до того ж завсіди по одному генеральному пи­сареві⁹). Питання про двох писарів постало далеко пізніше — р. 1740. Підніс його тодішній правитель Гетьманщини генерал-майор Шипов. Указом з Ка­бінету Міністрів йому „объявляется¹⁴: „для лучшаго исправленія въ дѣлахъ въ войсковой генералной канцеляріи, какъ вы представляете, чтобъ быть вмѣсто одного генерального писаря двумъ и опредѣленныя на чинъ онаго генерального писаря деревни 450 дворовъ раздѣлить тѣмъ двумъ генеральнымъ писарямъ по 200 дворовъ, а 50 останется, и что нынѣ жъ быть надлежитъ два судьи, два есаула и четыремъ старшинамъ канцеляристамъ, изъ которыхъ на одного 40 дворовъ ранговыхъ есть, а другому изъ оставшихъ помянутыхъ отъ генеральныхъ писарей 50 дворовъ, прочимъ же двумъ по 30 дворовъ изъ деревень канцелярскихъ служителей дать; такожъ въ тое канцелярію потребны нотаріусъ, регистраторъ, да одинъ для архива, изъ великороссійскихъ людей, для того, что изъ малороссійскихъ долго въ канцелярскихъ чинахъ не дер­жатся, и чтобъ оные были безперемѣнно, дабы впредь у нихъ дѣла сыскать лучше можно.

^,) Сбор. Ист. О-ва, т. CXLVL Бумаги Кіб. Министровъ, т. XII, с. 232. ’) Jbldcm, с. 367.

Ibidem, с. 393.

прибавить еще къ прежнему одного такого жъ писаря. Въ которую должность всеподданнѣйше Вашему I. В-ву представляю бунчукового товариша Якова Тарновского, человѣка довольно въ дѣлахъ знающаго и заслуженного. Кото­рой долженъ будетъ во всехъ дѣлахъ ровное участіе принимать и во всемъ поступать равно какъ и вышепомянутой писарь войсковый генеральный Xa- ненко" ’)· І цього разу теж не встановлено другої посади генерального писаря. Можна думати, що бажання і пропозиції у XVllI ст. призначити другого но­сія писарського уряду в основі мали звичайно не хвороби, як писав Розу- мовський, маючи на увазі старого Хаиенка, а іншу причину, що на неї вка­зував у цім самім документі Розумовський. Це — складність обов’язків, як на­слідок бюрократично-канцелярських порядків XVlII ст. з Його складними,.приказными обрядами".

Самою посадою своєю генеральний писар є постійний і активний член старшинської ради. 2 вересня 1675 р. канцелярист П. Дорошенка В. Кочубей зауважив про правобережного гетьмана, що його ніхто не любить, „кромѣ братіи его да писаря и судьи, которые во всемъ по немъ говорятъ" ²), тобто на засі­даннях ради старшини активно підтримують гетьманові погляди й пропозиції.

Ми часто бачимо генерального писаря при зборах старшини. Приміром, у жовтні 1650 ρ., коли гетьман із радою приймали російського посланця В. Унковського, був при тому писар І. Виговський³). У квітні 1690 р. при Мазепі серед інших радників дяк Б. Михайлов бачив у Батурині й писаря Василя Кочубея ⁴) Він же був під час приймання в липні того самого року дяка В. Поснікова^ь), і так само — в січні 1691 р., коли приймали стольника Ів. Циклера^с), в січні 1692 р., як зустрічали стольника Спєшньова...⁷).

На зборах старшинської ради генеральний писар, опріч загальної участи в її дебатах і ухвалах, мав і спеціяльну функцію: читати — оголошувати писані акти, грамоти й документи. Отож 21 серпня 1654 р. дворянин 1. Ржевський привіз гетьманові царську грамоту. „І гетманъ... приказалъ писарю Ивану Виговскому государеву грамоту распечатать, и, роспечатавъ, честь при всѣхъ полковникахъ, которые были при гетманѣ, вслухъ" ³). 25 грудня 1667 p., коли в гетьмана Дорошенка був поручник Кручина Лазарев „гетманъ... письмо у него Кручины принялъ, и велѣлъ то писмо вычесть передъ собою писарю своему при полковникахъ и при всей радѣ своей"⁰). У січні 1671р. приймаючи в Батурині „стряпчаго", Бухвостова, царську грамоту гетьмани передав генеральному писареві К. Мокріевичу й цей її голосно читав^,0). У грудні 1689 р. царську грамоту, що її привіз стольник Циклер, гетьман „велѣлъ писарю Василью Кочюбѣю роспечатать и чести вслухъ" ^,,)∙ В липні 1690 р., коли приймали дяка В. Поснікова, царську грамоту при старшині

·) Додаток № ЗО. ·) А. Ю. и 3. P., т. XII, с. 236. ’) Ibidem, Дод. до т. VlII, с. 344. *) Древлехранилище РСФСР, кн. № 59 Малор. Приказа, л. 54. ⁱ) Ilidem, л. 470. ∙) Ibidem, кн. № 62 Малор. Приказа, л. 628 -629∙ ^:) ibidem, кн. №64 Малор. Приказа,

л. 814. ’) А. 10. н З P., т. XIV, с. 18. '^,} Ibidem, т. VI, с. 243. ¹⁰ ) Древлехранилище РСФСР, кн. № 9 Молор. Приказа, л. 226. ^,,) Ibldcm_l кн. № Ill Малор. Приказа, л. 184-

12. Збірник праць зах.-рус. та умр· ирона, в. VII).

і полковниках читав генеральний писар Кочубей ^,)∙ Він ^же оголошував цар­ську грамоту на авдієнції 22 січня 1691 р. стольникові Циклерові²) і під час приймання у грудні 1691 р. стольника Татіщева ³).

Інколи генеральний писар провадить переговори з посланцями інших дер­жав, один чи з гетьманом.

Беручи таку участь у справах зовнішньої політики, оголошуючи на зборах ради старшини різні документи, писар міг допуститися зловживань. У ве­ресні 1658 р. гетьман їв. Виговський у розмові з російським посланцем Вас. Кікіним скаржився на те, що думний дяк Алмаз Іванов не передає цареві його листів. При цьому він зауважив; „онъ де, гетманъ, какъ былъ при преж­немъ гетмаьгѣ^при Богданѣ Хмельницкомъ въ писарехъ, и онъ, кто будетъ ему недругъ, а пишетъ о чомъ къ гетману, и онъ читалъ не то что писано, читалъ чѣмъ бы гетмана разсердитовать на того, кто о чемъ пишетъ'[90]).

Як впливовому членові ради старшини, П. Тетері, при обранні його р. 1660 на Правобережній Гетьманщині на генерального писаря, доручили: „abys dzwi- gal mlodosc Chmilnickiego" ^d).

Очевидно, саме відчуваючи міць своєї позиції, як впливового члена стар­шинської ради, писар Бруховецького Захар Шикієвич став поводитися так, що на нього скаржилася старшина р. 1665 в Москві: „отъ писаря Захара Шикѣева чинятця многіе налоги и тягости, ставитца онъ Захаръ пышнѣе боярина и гетмана, и бьетъ и увѣчитъ многихъ людей невинно, и въ войскѣ имъ онъ Захаръ не надобенъ и ни в какомъ чину не годенъ". До цієї скарги приєднався й гетьман: „бояринъ и гетманъ о томъ великому государю билъ же челомъ, что ему писарь Захаръ въ войскѣ не надобенъ, потому: учалъ быть пы­шенъ и чинитъ многимъ людсмъ налоги и безчестья, и бьетъ многихъ людей невинно и увѣчитъ, а имянно убилъ полковникова сына Ивана Сербина и двухъ под­лисковъ канцелярскихъ, одному пробилъ голову обухомъ; также и иныхъ многихъ людей билъ безвинно, безъ его гетманского вѣдома и безъ совѣту старшихъ войска Запорожского" ^,). З останнього вислову видно, що писар не зважав і на старшинську раду, і це — скільки від неї, а не від гетьмана йшла ініціятива скинути його з уряду — призвело до його падіння²).

Ближчий радник гетьманів, найпоінформованіша особа в справах державної зовнішньої політики, писар мав користуватися довір’ям гетьмана. Зрадивши геть­манову позицію й політику, він міг розкрити всі карти гетьманової гри й цим його інколи й згубити. Орлик у листі до Ст. Яворського пише, що він хотів донести на Мазепу, але не міг зрадити гетьмана: „ставалъ мнѣ всегда въ мысли покойникъ Мокріевичъ, который, будучи въ томъ же, въ якомъ и я былемъ, писар- ства енералного чину у гетмана Демяна Многогрѣшного чи праведно, или непра­ведно, Богъ вѣсть, обвинилъ его, гетмана своего, о противные государству Россій­скому съ Дорошенкомъ пересылки и согласія и предалъ его лестію въ ссылку в Сѣбиръ; а якую напотымъ за тое имѣлъ честь? И уряду писарского отъ Ca- муйловича лишилъся, и зъ Украины иэгонимый былъ, и на всякомъ мѣстѣ чрезъ все житіе свое предателствомъ укораемый и поносимый и отъ мир- скихъ и отъ духовныхъ особъ, наипаче отъ... архіепископа Чернѣговскаго Лазара Барановича, который, когда колвекъ его Мокріевича в церквѣ или на обхожденіи видѣлъ, во услышеніе всѣмъ и ему самому именовалъ его Іюдою, пана своего предателемъ, а сыновъ ехиднинымъ порожденіемъ”... ^,)∙ Очевидно, і в Москві добре розуміли, що розкрити карти політики україн­ської влади може найбільше генеральний писар і тому, коли правий Косто­маров, р. 1691 „за поведінкою гетьмана думний дяк Украинцев таємно дору­чив наглядати генеральному писареві Кочубееві” ²).

Всі ці дані говорять про генерального писаря, як про члена старшинської ради в ХѴП ст. Але треба сказати, що і в ХѴШ ст. він залишився її постійним учасником. Про це маємо авторитетне свідчення генерального писаря TypKOBCbKoro 1734 р.: „во всякихъ ділах и совѣтах, которіе случаются по Указамъ Ея Імператорского Величества з Енералною Старшиною и Пол­ковниками, онъ же ЕнералніЙ Писаръ сообщеніе имѣетъ“ ^э).

Переходжу до спеціяльної компетенції генерального писаря. О. Лазарев­ський про цей уряд (маючи на увазі Савича, генерального писаря часів Полу­ботка)— казав, що він „по своєму уряду був тільки начальник гетьманської канцелярії” ⁴). Тут є дві помилки: канцелярія була вже за Полуботка не геть­манова, а Генеральна Військова і писар був не тільки її завідувач, але й член ради старшини. Але безперечно, що генеральний писар завідував канцелярією.

Канцелярія існує протягом цілого часу державного існування Гетьманщини. Адже 18 серпня 1653 р. в Суботові у гетьмана Б. Хмельницького „писарь Иванъ Выгоэской пошолъ изъ свѣтлицы въ другую свѣтлицу, въ канцелярію, гдѣ дѣла дѣлаютъ"^s). За Бруховецького р. 1666, генеральний писар Захар Шикієвич скаржився гетьманові, що генеральний суддя Ю. Незамай видав проїзного листа жінкам полонених канівських козаків — „сбираетъ канце­лярію свою"^β). Канцелярію міг мати й нею завідувати писар. 6 вересня 1671 р. гетьман Д. Многогрішний, відповідаючи на царську грамоту з про­позицією надіслати всі писані умови, які збереглися, до Малоросійського Приказу, пише: „тотчасъ въ канцеляріи своей войсковой приказалъ есмь писарю смо­трѣти"...⁷). Згадується канцелярія і в оповіданні про те, як у травні 1693 р. гетьман Мазепа побив писаря Кочубея, про що я допіру говорив. А перед тим про військову канцелярію докладно говорить російський уряд в інструк­ції 11 травня 1691 р. дякові О. Нікітіну. Гетьманові пропонувалося, щоб „Канцелярию из Болшаго Города перенеслъ в Замокъ, где самъ живѣтъ, для того что в ней многіе есть Ихъ Царского Величества Государственные дела ко охранению Войска Запорожского и народу Малороссійского, а въдали от него, Гетмана, бытия быть имъ непристойно, и от пожару и от всякого иного.приключающаго злого случая опасно". Охороняти канцелярію мали спеціяльні доглядачі та окрема стрілецька варта. Діловодство _пв сундукахъ и в шафахъ и въ ящикахъ” мав охороняти генеральний писар та старші кан-

’) Основа, 1862 р. № 10, с. 20. '^,) Мазепа и маэепипиы, 1885 р. с. 63. ’) Додаток

№ 19. ⁴) Павелъ Полуботок — Р. Архива, 1880 г. № і, с. 148. ^ь) А. Ю. и 3. P., т. Ill,

с. 504. ^β) Ibidem, т, VI, с. с. 77—78. ^,) Ibidem, т. IX. с.с. 441—442. целяристи ^,). На початку XVlII ст. — в 1706 р. — ми знаходимо згадку в уні­версалі Мазепи про „канцелярію войсковую"²). У квітні 1714 р. канцлер Ґоловкін просив Скоропадського довідатися, на яких підставах володів Обі- довський селами Крупин, Варичевкою та Вишневкою „въ канцеляріи войско­вой"³). За Апостола Генеральна Військова Канцелярія містилася у Глухові в гетьмановому будинку й займала одну кімнату *)· Коли канцелярія була зачинена — могли звертатися до генерального писаря. Наприклад, 20 березня 1733 р. Семен Карпека — у нього була справа, що він забороняв одружитися своїй сестрі у других—прийшов „на квартиру генералного войскового писаря Турковского (ибо в тіе дні страсные (це був вівторок на страсному тижні — Л. О.) в войсковой генералной канцеляріи, какъ і вездѣ чинится, произве­дения (о) челобитчиках дѣлах, кромѣ нужнѣйшихъ государственныхъ і вой­сковых, не чинилось)"⁵). Канцелярія мала бути без виїзду в гетьманській резиденції. Року 1732 на засіданні Колегії Закордонних Справ слухали „доношеніе" к. Шаховского про те, що гетьман хоче виїхати до своїх маєтнос- тів. Колегія ухвалила відповісти Шаховскому, щоб „Гетману, будучи в мает­ностях своих, никаких дѣл (не) отправлять і не дѣлать. I канцеляріи с собою із Глухова не брать, понеже обыкновенно в маетности ѣздят для забот і для отдохновения от трудов"^c). Писарський уряд був тісно з’єднаний з канцеля­рією. Цікаво, що в XVlI ст. навіть призначали маєтності на писаря й кан­целярію разом. Отже 7 січня 1689 року гетьман Мазепа дав генеральному писареві Кочубеєві м. Городище Лубенського полку „сполне зо всею канце­ляріею", а також — с. Головенку, Новомлинського „уезду", з тим, „абы якъ здавна, за прошлих антецессоровъ нашыхъ, бывших гетманов, тое проречоное мѣстечко и села при немъ наданые, на писаровъ енералныхъ з канъцелляріею хожувало, такъ и в потомные часы за тымъ же урадомъ писарскимъ з Кан­целярією поссесиве шли нснарушне"

У Генеральній Канцелярії писареві підлягав цілий штат канцеляристів, яких знаємо вже за Б. Хмельницького. Проте в XVll ст. генеральному писа­реві інколи доводилося і власноручно провадити державне листування. Ha- родня пісня, малюючи події 1657 р., каже, що гетьман і писар

„Од своїх рук листи писали

По городах, по полкових, по сотенних розсилали^-...’).

Гетьман, очевидно, сам не писав, і згадано його тут, бо листи писано його ім’ям. Інколи гетьман і не міг, писати, бо був малописьменний. Приміром на допит і у квітні 1672 р. Многогрішний казав, що „онъ человѣкъ простой

^,) Проф. О. О гл о бл і н, Мазепа й повстання Истра Івансііка (Петрика) — Записки Іст.-Філол. Відділу ВУАН, т. XXllI, с.с. 218-219. *) Рукописи О. Лазаревського. № 5, л. 45. ⁵J М. C у д і е и к о, Матеріалы для отечеств, исторіи, т. 11. с. 230. *) Рукописи

М. Судівпка, № ЮЗ. *^s) Дрсилех раііилищс РСФСР, кн. № 78/1805 Мплор. Експед. Сената, л.л. 688—689. ^,,) Ibidem_lKH., №79/1806 Мзлор. Експед. Сената, л.л 219 - 220. ^,) В. M од- зал с век і й, Молор. Родослоаникъ, т. II, с. 525. ^,) Костомаровъ, Истор. монографіи,

т. IX —X. Додаток.

и безграмотной, положено... все на писаря войскового" (мова йшла про листування ’)·

У лютому 1708 р. В. Кочубей у записці-скарзі на Орлика нарікав: „гово­рилъ легкомыслнѣ Панъ Орликъ о мнѣ, Судіи, хулячи мою въ войску заслугу и давность, же будто больши мовилъ, що будучи писаремъ 12 лѣтъ Гене­ральнымъ, не умѣлъ писывати, а хоча и писывалъ, то з информаціи Панской, а письмъ его, до дурныхъ Москалей писованыхъ, Москалѣ дурный не посте- регали; а онъ тое вѣдалъ въ Польской сторонѣ, що з письмъ моилъ нѣко­торые Ляхи смѣялися, и для того у Пана мои оный писарскіе праци будто за годній заслуги не почитаются; въ чомъ милится Панъ Орликъ, бо я, Судія, на писарствѣ будучи, николи до дурныхъ Москалей ничего не писовалъ, а писовалъ, до Пресвѣтлого Престола Монаршаго и до Синклиту о дѣлѣхъ войсковыхъ, въ тые часы настоящіихъ, и нѣколи за мои письма жадное оттоль Панове не было примовки, и Его Милость моимъ писарствомъ контенто- вался"²). Отож писар мав добре писати—складати державне листування і не тільки „з информаціи Панской", а очевидно, і просто на конкретну тему і завдання. До того ж він складав інколи не тільки чернетку, що Fi пере­писували канцеляристи, — ай — певне це було у важливім, таємнім держав­нім листуванні — остаточний текст. Приміром, 16 вересня 1707 р.,— оповідає Орлик (р. 1707 він був генеральним писарем), — „писалъ я отъ Мазепы до двору его величества (не упамятаю, въ якихъ дѣлехъ) долгую експедицію, которую писанемъ продолжилъ до ночи; и онъ, Мазепа, не терпя того про­долженія, часто съ внутрней своей комнаты вопрошалъ мене, если уже окон­чилъ, принуждая скоро окончитъ. По окончаніи убо тоей експедицій, запечаталъ я и положилъ оную на столѣ предъ Мазепою" ³). „Запечаталъ" —тут, як видно, треба розуміти тільки так, що писар приклав печатку, бо листи й універсали йшли за підписом гетьмана й певно для підпису Орлик поклав „експедицію" „на столѣ предъ Мазепою". Але й печатку прикладають тільки до остаточного тексту.

Генеральний писар мігписати й не по-українському. Року 1708 перед переходом до шведів наказав гетьман Орликові „написать... инструкцію до грава Пипера латинскимъ діалектомъ" ^,)∙ Латинську мову, як відомо, добре знав і Виговський.

У XVIiI ст., коли при генеральному писарі була велика Генеральна Канце­лярія, а — з другого боку — коли майже цілком відпала потреба в таємному дипломатичному листуванні, бо Україна закордонної політики і зносин уже не провадила, генеральний писар уже не пише і чорновиків листів та універ­салів. „Черніе писма, якіе за докладомъ ему Гетману и Кавалеру, — каже Турковський, — от него Писара Енералного, по взятіи от него жъ Гетмана резолюціи с приказу его ж Писара пишутся в Канцеляріи, — долженъ исправ-

’) А. Ю. и 3. P., т. IX. с. 777. ·) Д. Ба иг ы шъ - Каменск і іі, Источники... ч. 11, с. 149. 'J Основа. 1862 р. № 10, с. 11. ⁴) Ibiclcm, с. 23. Але німецької мови Орлик ие акаѳ, бо по-німецькому цю інструкцію перекладав аптекар Мазспин. Ibidem. Як нкаауаав А. Безбородько, „латин іциками¹* не були, тобто латині не знали, генеральні писарі XVIl ст. С. Прокопович і В. Кочубей, Зан. Чери. Стат. Комитета, кн. II, с.с. 227, пр. 1. Певно тому і сміявсь над останнім Орлик.

лять реентъ, ибо де Писару самому за умножившимися дѣлами управится невозможно"... ^,)∙

Аналогічний уряд, уряд канцлера, в багатьох країнах мав важливу й від­повідальну функцію контрасигнувати акти вищої влади. На Україні-Гетьман- щині маємо загалом вийняток із цього правила, і звичайно всі акти зверхньої її влади йдуть за підписом самого гетьмана. На момент контрасигнування маємо тільки натяки. У студії І. Крип’якевича про універсали Богдана Хмель­ницького наведено дані про кілька таких, де є два підписи — гетьмана й пи­саря²)» а ^в універсалі з 24 травня 1650 р. є тільки підпис писаря Ів. Вигов- ського³). Після Хмельницького ми такого явища не знаємо. Але гетьман не завсіди підписував власноручно. У листопаді 1720 року виявилося, що під час Скоропадського „на хирагру болѣзни, Универсалы... и письма подпи- сывають о войсковыхъ всякихъ дѣлахъ Генеральной Писарь, Семенъ Савичъ, а о домовыхъ... Григорій Михайловъ (канцелярист — Л. О.), именемъ твоимъ (гетьманськимъ — Л. О.), подданного Нашего, а именно—„Звишменованный Гетманъ"’). Грамота з 17 листопада 1720 р. пропонує, щоб „во время твоей подданнаго Нашего (тобто гетьмана) болѣзни, когда тебѣ самому невозможно будетъ писать, тогда всякіе случающіеся листы, Универсалы и письма, кото­рыхъ удержать и до другого время умедлить немочно, велѣть тебѣ, поддан­ному Нашему, читавъ самому или выслушавъ, подписывать Генеральному Писарю, одному, и то не твоимъ, поданнаго Нашего, именемъ, какъ до сего времени чинено, но такимъ образомъ: „Съ повелѣнія" или „по приказу" тво­ему, подданного Нашего, „подписалъ Генеральной Писарь, Семенъ Савичъ", дабы подъ именемъ твоимъ, подданнаго Нашего, не могло никакое письмо явиться подписанное, в которомь иногда ты... и самъ не можешь вѣдать; а иному никому, кромѣ его, Генерального Писаря, никакихъ въ дѣлѣхъ На­шего Царскаго Величества и войсковыхъ листовъ, писемъ и Универсаловъ, не подписовать". Коли ж гетьман здоровий, він має підписувати акти сам^s).

У червні 1733 р., коли хворий був гетьман Апостол, кн. Шаховской про­понував дотримуватися цього порядку: „указать все универсалы писать ево гетманским именем и подписывать генералному писарю, такъ, какъ и прежде указом вашего императорского величества пелено было за болезнью гетмана Скоропадского подписывать генералному писарю"^й). 3 актового матеріялу видко, що це виконувалося й на ділі. Hanp., лист Апостола до генеральних підскарбіїв з 15 липня 1733 р., коли він був хворий, підписав генеральний писар М. Турковський ⁷). А лист гетьманів з 20 серпня 1733 р. до Полтав­ського полковника підписав він і генеральний писар Турковський®).

') Додаток № 19. ’) Записки Н. т-ва їм. Шевченка у Львові, т. CXLVII. с. 62. ³) Ibi­dem, с.с. 62, 72. ⁴) Д. Ba ііты пі t · Ком енскІй, Источники.... ч. II, с.с. 297 —298.

⁵) Ibidem, с. 298. ·) Л. О к и н uι с в и ч, Звідомлсння про відрядження до Мпскви. Дода­

ток Ki 3. Праці Комісії для виучування Історії західньо-руського та вкраїн. права, в. Ш. ^:) Дреолсхронилиіцс РСФСР, кн. № 78/1805 Мплор. Експед. Сенату, л. 729. *) Руко­

писи О. Лазаревського, № 6/II, а. 138.

Тут маємо вже елемент конфірмації. Елементи скріплення знайдемо й піз­ніше. Отож ряд указів Генеральної Військової Канцелярії за 1738—1739 ρρ., що містяться у книзі № 69 рукописної збірки О. Лазаревського, підпи­сали члени Генеральної Канцелярії—генеральна старшина, без означення їхніх рангів. Нижче й окремо від цих підписів завсіди стоїть підпис „Войсковый Енералный Писар Михайло Турковский". Елемент скріплення тут наявний.

За момент конфірмування грамот і універсалів було до деякої міри при­кладання до них державної печатки. Як і у всіх канцлерів тих часів, вона була атрибутом генерального писаря. Згадки про цю печатку знаходимо скоро після відділення від Польщі. Приміром, у червні 1659 ρ., в бою під Ніженем росіян із козаками, був узятий у полон „наказного гетмана Ивашка Скоробогатка писарь Захарко Шейкѣев, да съ нимъ Скоробогаткова вой­сковая печать'⁴... ^,)∙ Державну печатку поклав на Корсунській раді 1660 р. генеральний писар Семен ГолуховськиЙ^a). У листі, що р. 1670 санкціонував Острозьку Комісію, король Михайло Вишневецький обіцяв дати Військові Запорозькому печатку³). Року 1700 у квітні, зрікаючись писарства, КочубеЙ поклав на раді старшини військову печатку⁴)· У лютому 1715 р. державну печатку мазепинців-еміґрантів поклав перед Скоропадським канцелярист Максимович⁵). За Скоропадського російський уряд виявив, що „войсковая печать содержится у Генеральнаго Писаря, и когда въ твоей, подданнаго Нашего (тобто гетьмана) столовой печатаютъ Универсалы и письма, тогда онъ, Генеральной Писарь, оставляетъ тую печать для печатанія у Канцеля­ристовъ, а самъ отлучается для докладованія другихъ дѣлъ къ тебѣ, поддан­ному Нашему" ⁶). Робити це він не повинен, бо скріпляти печаткою державні акти — це функція його, а не канцеляристів.

Усі ці відомості свідчать про те, що державна печатка була атрибут гене­рального писаря. Тільки інструкція дякові Нікітіну 11 травня 1691 р. про­понує, щоб „печать войсковую держать ему, Гетману Ивану Степановичю, при себѣ или въ Канцеляріи въ ящикѣ, за своею перстневою печатью, в креп­кой казенке". А в тім, робилося це під час повстання Петрикового, коли генерального писаря В. Кочубея підозрювали, що він підтримує Петрика; крім того, російська пропозиція не характеризує українських порядків, і російський уряд застерігає, що _пестли что ис тех... статей... покажется впред войсковымъ людемъ и народу Малороссійскому за необыклое и за но­вое, и он бы (гетьман) о томъ учинил по своему раземотрению"... ⁷).

Поза цими елементами конфірмації ми маємо й самостійне листування генерального писаря в державних справах. Проте трохи чи не всі випадки

’) А. Ю. и 3. P., т. IV. с. 218. *) Пам. К. Ком. для равб. др. актовъ, т. IV, відділ Ili,

се. 42—45. ’) Л. Ю. и 3. P..τ, ЇХ, с. 207. ⁴) «Лѣтопись C. Величко, т. Ні, сс. 553—554. ’) Рукописи М. Судіенка, № 99, ч. IJ, л. 46. ^c) Д. Бантышъ-Каменскій, Источ­ники..., ч. II, с. 298. '^,) Гіроф. O гл облік, Op. cit, с. 219.

i⅛ стосуються до Биговського— генерального писаря часів Богдана Хмельниць­кого; вони передусім характеризують впливову персональну позицію цього державного діяча.

Я вже наводив випадки й факти, коли генеральний писар оголошував на раді старшини різні документи і грамоти. Робив це він і не на раді, з про­позиції і наказу гетьмана. Наприклад 9 березня 1690 р. під час розмови з Мазепою дяка Б. Михайлова „ис переднего вошел писарь Василей Кочюбей, а сказал: сего часа к нему, Гетману, присланъ ис Киева от полковника листъ. И гетманъ тотъ листъ взявъ и, осмотря печати, распечатал і велѣл ему, Василыо, перед собою прочесть" (це було повідомлення про смерть київ­ського митрополита) ¹)∙ P- 1705, — згадує Орлик, генеральний писар Мазепи, про листи Горленка й Чорниша — „велѣлъ тые писма и копію указу цар­ского величества Мазепа перед собою мнѣ прочесть"²). Також р. 1706 Мазепа „получилъ... листъ отъ... княгини Долской цифрами писаный, который при себѣ въ комнатѣ спалной велѣлъ мнѣ перевесть и тамъ передъ собою про­честь" ³). З цим читанням писар інколи сполучав і поради та допомогу геть­манові в справах зовнішніх зносин. Отже коли р. 1690 у квітні в Батурині у Мазепи був дяк Б. Михайлов, стався такий інцидент. Дяк хотів узяти назад оригінал грамоти, що її був привіз. Гетьман закликав генерального писаря В. Кочубея і скаржився йому, що йому Hfe довіряють. Писар знайшов вихід. Він „учал Бориса спрашивать: в наказе ему, Борису, что то писмо назад взять, написано ль?“ Дяк мусів визнати, що ні. „И Кочюбей тотчас ис хоромины вышел, и принес грамоту, какова к гетману прислана з Бори­сом и чол в ней гетману, что ему, Борису, вѣрить в томъ, что ему напи­сано в наказе"... ’).

На генеральній раді в Козацькій Діброві, коли читали Глухівські статті, генеральний писар К. Мокрієвич, як завідувач державного діловодства, „тѣхъ Глуховскихъ всѣхъ статей смотрилъ (тобто перевіряв) по тетратемъ по сво­єму бѣлорускому писму" ^ь).

Спеціяльно оформити обов’язки генерального писаря у XVIH ст. мав К. РозумовськиЙ своїм універсалом з '24 серпня 1751 р. Покликуючись на гра­моту 1720 р. гетьман наказує — „в Генеральной Войсковой Канцеляріи по вся­ким случающимся маловажнымъ дѣламъ (кромѣ таких, кои нашего собствен­наго разсмотренія, дециэіи и подпису необходимо требуютъ и кореспонденцій з генералѣтетом и другими великороссійскими) отпускаемое в Малороссійскіе полки и другіе мѣста резолюціи, також паспорти и подорожніе и объ отпуске із скарбу войскового на заплату прогоновъ и другіе по малому числу денегъ ассигнаціи, хотя оніе должны быть писаны надлежащею формою от имени нашего, подписывать писарю войсковому генеральному г-ну Безбородко, и входящія в оную Канцелярію подаваемыя нам оть разных проси-

’) Дрсвлсхрокил'иіііс РСФСР, кн. № 59 Малор. Прикозо, л. 92. ^a) Основа. 1862 р.. № 10, с. 3. ^j) Ibidem, с. 4. ⁴) Дрснлсхракіілишс РСФСР, кн. № 59 Малор. Ирикова,

л. 104. *) А. Ю. и 3. P., т. IX, с.с. 935 940.

телей доношенія исковыя о разных своих обидах раэсылать ему, Генеральному Писарю, за помѣткою в Генеральный, в полковые и сотенные суда, куда которые надлежать" ') Перед цим е згадка р. 1734 про фіксацію обов’язків генераль­ного писаря, в свідченнях канцеляриста Т. Закровицького в справі по об­винуваченню сотником Купчинський писаря Безбородька в хабарництві (1751 р.):...„по формѣ, при имянномь Указѣ 734, сентября 20 къ гене­ралу князю Шаховскому присланной, должность писара Енерального обстоитъ такова: что на указѣхъ, при двух членах присутствующих, подпи- сиваться и на подаваемих челобитних и доношеніяхъ помѣти класть, по вира­женням в той формѣ образцамъ, къ отсилки куда надлежит; а опредѣленія по всѣмъ дѣлам до гетманского управленія касаючіеся подписывать всѣмъ членамъ, которіе за болѣзнью и другими необходимими нуждами із Глухова в отсутствіи не будутъ, но в Глуховѣ находитимутся" ²). Майбутні дослідники, слід думати, знайдуть цю „форму", що про неї казав Закровицький. Можна догадуватися, що це могла бути загально-російська „форма" для секретар­ської посади. У тій самій справі Безбородька є спроба ототожнити обов’язки генерального писаря з обов’язками обер-секретаря російських колегій. Адже Купчинський у своїм доносі на Безбородька зазначав, що деяких урядов­ців неправдиво призначали на посади, „і о томъ, что произвожденіе в отмѣн­ность Указовъ и пунктовъ чинено, никуда по оберъ-секретарской его (Безбородька — Л. О.) должности не доносилъ, какъ Генеральній Рег­ламент гласитъ". А втім, Безбородько з цим не погоджувався й виправду­вався так: „а на Генералѣтетовъ с члени не доносилъ, непризнаючи в том его должности, ибо чтоб здешнему Генералному Писару в оберъ-секретарской должности быть и по Регламенту поступать,—Указуй того Регламенту в при- силки в Генералкой Канцеляріи нѣтъ. А грамотою, 1721 года состояв­шею, повелено Генералному Малороссійскому Писару в канцеляріи сидѣть, смотрѣть чтоб двойнихъ Унѣверсаловъ на едніе дачи не было, хранить печати, во время болѣзни гетманской на отпусках подписыватся. А должности оберъ- секретарской, в регламентѣ и указѣ показанной, на Генералного Малороссій- ского Писара не положено" ³). Отож ця відповідь, свідчить, що писаря з обер- секретарями не ототожнювали, і коли б це зробила „форма" 1734 р., то про неї не можна було б не згадати. Сам Купчинський у своїй контр-відповіді Безбородькові на цей пакт міг тільки зауважити, що доносити писар мав не на генералів, а самим генералам на неправильні вчинки їхніх підвладних⁴).

За безпосереднього помічника писареві в його завідуванні державною кан­целярією й державним діловодством був реент, що відповідав аналогічному урядові підканцлера в багатьох державах. О. Лазаревський гадав, що уряд реентів скасовано за Скоропадського'). Насправді ж р. 1731 обрали гетьман

’) Збірка мотеріяліп акод. Η. П. Василсика, Укр. Археограф. Збірник, т. І, с. 127. ’) Рукописи О. Лазаревського, № 41/7, листи (справи, а не книги) 25—26. ³) Ibi­dem, л. IB. ⁴) Ibidem, л. 141. ) Описаніе стар. Малороссіи, т. H, с. 239, прим. 585∙ і рада старшини η реєнти Данила Покорського. Петербурзький Кабінет Міністрів ухвалив з цього приводу: „реєнту не быть. И ево Покорского в тотъ чинъ не опредѣлять. А быть одному генералному писарю“ ^,)∙ На підставі цієї ухвали грамотою з 28 січня 1732 р. уряд реєнта скасовано. Покорського від рееиства відставили, але українська влада з цим не погоджувалася й.4 квітня 1732 р. писала до Петербургу, зазначаючи конечну потребу в цім уряді писаревого помічника й заступника. Реєнта заступили старші канцеляристи. 20 березня 1734 р. генеральний писар М. Турковський просив призначити такого стар­шого канцеляриста: „Которий старший канцеляристъ такъ должность в кан­целярскихъ дѣлахъ во всемъ противъ реента для вспомоществованія мнѣ от­правлять, яко и над канцеляристами в Войсковой Енералной Канцеляріи имѣ- ючимися, чтоб жадних в содержаніи дѣлъ помѣшателствъ да и в добромъ всегда найдовались оны обхожденіи порядочное и прилѣжное имѣти смотреніе должен будет, яко неотлучно с протчіими канцеляристами в войсковой Ене­ралной Канцеляріи живучій" ²). Очевидно, саме на це прохання генерального писаря „посаду старшого канцеляриста офіційно запровадили за представлен­ням кн. Шаховского (а якраз до Шаховского звертався Турковський — Л. О.) указом 1734 р., де сказано: „для вспоможенія къ отправленію въ генер. к-ріи дѣлъ ген. писарю ст. к-ста опредѣлить изъ к-стовъ той войск, ген. к-ріи, по разсмотрѣнію, достойнаго и на тотъ чинъ изъ войск свободи, маетностей дать 40 дворовъ'*^э).

Записка Турковського каже про догляд за канцеляристами старшого кан­целяриста, що й жив із ними в їхньому курені. Певно, що догляд за ними та право дисциплінарних заходів мав і генеральний писар. Очевидно, такими заходами, але вже з перевищенням влади, було те, що писар за Бруховецького 3. Шикієвич забив двох „подлисковъ канцелярскихъ", забив він і сина пол­ковника їв. Сербина, що, можливо, так само був канцеляристом ⁴).

Важко витлумачити згадку про „писарського куреня отамана**, що стосу­ється до 1665 р. ^ь). Це міг бути отаман куреня підписків-канцеляристів, або— і це скорше — отаман писаревих курінчиків, тобто козаків, що були йому для персональних послуг.

Після цієї спеціяльної компетенції уряду генерального писаря переходжу до характеристики різних доручень, що їх він виконував як член ради стар­шини і що раз-у-раз були дуже далекі від його спеціяльних функцій. Може найближче до цих функцій стояли доручення дипломатичного характеру. Я не буду тут зупинятися на відомому факті, що Виговський керував зовнішньою політикою Б. Хмельницького. Натомість відзначу кілька випадків, коли гене­ральний писар виступає в ролі посланця до сторонніх держав. Отже в червні 1659 р. на вел. вальному соймі в посольстві від України—князівства Ру­ського був генеральний писар Ів. Груша^c). На чолі делегації від гетьмана

') Додаток № 16. '·’) Додаток № 19. ³) А- М. Лоза ренскій. Опис. ст. Малороссіи, т. II₁ с. 239, Прим. 585. ⁴) А. IO. І! 3. P., т. VI, с. ІЗ. ■’) Солоносн-Ь, Ист. Россіи, т. XI, с. 199. Вид. 1861 р. ^е) А. Ю. и З P.. т. IV, с. 214.

П. Дорошенка на Острозьку Комісію 1670 р. був генеральний писар М. By- яхевич ^,). У березні 1672 р. заарештованого Д. Многогрішного віз до Москви генеральний писар К. Мокрієвич ²). У вересні 1676 р. генерального писаря Вуяхевича гетьман Дорошенко надсилав до Ромодановського й Самойловича „съ листомъ и съ статьями, на каковыхъ статьяхъ ему быть царского вели­чества подъ высокодержавною рукою въ подданствѣ"³)... В березні 1677 р. генеральний писар С. Прокопович (разом із суддею Домонтовичем) привозить до Москви П. Дорошенка¹)...

Нечисленні, але все ж є, згадки про воєнну діяльність генеральних писарів. За оповіданням подьячого Гр. Богданова про бій під Берестечком р. 1651, після того, як хан затримав Хмельницького, „писарь., велѣлъ для береженья около обозу окопаться паломъ. И козаки де тое жъ ночи валомъ окопались тотчасъ“^ь). У грудні 1653 р. „прислалъ (до 1в. Золотаренка — Ніженського полковника)... изъ войска писарь Иванъ Выговской листъ чтобъ отъ Черни­гова по границѣ стояли съ великимъ береженьемъ" ^с). У травні 1669 р. в Га­дячі, іцо стояв тоді за П. Дорошенком, був начальником залоги генеральний писар М. Вуяхевич [91]). Генеральні писарі беруть участь і в нарадах про воєнні справи та плани. Наприклад, генеральний писар умовлявся з кн. РомЛганов- ським р. 1675 в Суржі про майбутній похід ⁸), був на нараді в листопаді 1677 р. про способи оборони Чигиринської фортеці⁹)...

Скажу про інші доручення. Як і іншу генеральну старшину, генерального писаря відряджають на місця розглядати Й розслідувати судові справи. Після шведчини розслідувати, хто. пограбував у Ів. Бороздни худобу „под часъ прошлой замѣшанини", гетьман Скоропадський доручив „пану Семену Савичу, Писаревѣ Нашему войсковому Енералному" та генеральному осавулові^l0). Року 1698 „мѣсяца октоврія въ заводѣ жителей Опошнянскихъ и Зѣнковскихъ' зъ жителями, о кгрунта и межи полевіе, по злеценю Гетманскомъ, енералній войсковій писарь Василій Леонтіевичъ Кочубей чинилъ разсмотреніе* ”)··. Року 1722 вирішення й розгляд позву поміж Миклашевським та Ольшанським за слободу Дорошовку гетьман „злѣцилъ" (доручив) генеральному писареві Савичеві та генеральному бунчучному Як. Лизогубові, доручивши їм „раз­смотрѣть обостороннія крѣпости" та вислухати „словесныя контроверсіи" Миклашевського та Ольшанського ^,2).

Оце доручення Скоропадський в універсалі з 11 квітня J722 р. називає ухвалою Генерального Військового Суду^{,:гене­рального писаря, як завідувача державної канцелярії, бо вони потребували попереднього обізнання в справах державного діловодства.}

Що скаже нам персональний склад носіїв писарського уряду на протязі історії України-Гетьманщини? Тут ми побачимо передусім видатну постать їв. Виговського, нашу увагу звернуть далі П. Тетеря, що довго правив Пра­вобережною Гетьманщиною як генеральний писар і згодом як гетьман, В. Кочубей — особа, яка відіграла визначну ролю в українському держав­ному житті, П. Орлик — писар Мазепи і згодом гетьман-еміґрант. У XVIlI ст. ми побачимо А. Безбородька, відомого „ділка", що мав безперечний вплив на українські справи. З погляду їхньої діяльности найінтересніші постаті Ви­говського та Тетері — представників, хоч і різних відтінків, української шляхти, що пристала до козацько-селянського повстання, але злякалася його радикальности й намагалася відвернути його до „законних" і для неї звич­них форм польської державности; з них Тетеря йшов, очевидно, далі в цих об’єктивно реакційних планах· На лівому, а потім на правому березі з 1660 рр. розгортається діяльність генерального писаря за Сомка й П. Дорошенка — М. Вуяхевича, представника інших кіл української старшини, тих, що підтри­мували Дорошенка в його автономістичних тенденціях та змаганнях і проти Польщі і проти Москви, але ^одночас не забували набувати собі сіл, маєтків і збагачуватися прибутками з них. З новим українським панством були зв’я­зані Сава Прокопович та В. Кочубей. Другий із них, як і Вуяхсвич, пройшов політичну школу і намагався, як свідчать останні досліди О. Оглобліна, провадити самостійну політичну лінію в напрямку української політики.

’) Спис. ст. Малороссіи, т. 11, с. с. 324 — 325. ’) Малор. Родословии къ, т. 11, с. 525.

^,) Дрсвлехрапилипіс РСФСР, ки. № 6/1733 Малор. Експ. Сенату, л.л 24, 54. "^,) Малор.

Родослооникъ. т. IV, с. 434. ^β) Рукописи О. Лазаревського, № 41/7 (листи кенумер.). Додаток № 33. ’) В. Л и π и и с ь к и й, Україна на переломі, с. 116.

Пилип Орлик—чех із білоруської Віленщини, що Йому судилося відіграти ролю найбільшого українського патріота тих часів, ніби не стільки належав до нового українського землеволодіння. Це була людина, що зробила кар’єру своєю працею в канцелярії й через персональну підтримку гетьмана Мазепи. Але саме цього здібного писаря обрали року 1.710 в Бендерах мазепинці, можливо, тому, що в обставинах того часу його можна було держати в біль­шій залежності від старшини, можливо, тому, що Орлик був зв’язаний із пол­тавськими колами старшини, а ці могли найбільше сподіватися на підтримку запорожців, що від них залежало обрання гетьмана на Бендерській раді.

У XVIII ст. ми не зустрінемо таких яскравих постатів. На їхнє місце прийшли Савичі Й Турковські, що виконували обов’язки державних канцлерів, не забуваючи й за персональні справи — збільшення маетностей. Першому з них доля проте судила участь у подіях Полуботківщини та заслання до Петербургу.

Найяскравіша для XVIII ст. е постать А. Безбородька — писаря часів К. Розумовського — родоначальника графської фамілії, що титул для неї здобув його син. Безперечно впливовий державний діяч, Безбородько намагався пройти в перші лави української аристократії, що стояла біля влади. Еконо­мічно зрівнятися з нею колишній канцелярист міг лише незаконними засо­бами. Він, за словами Купчинського, брав хабарі, коли здавав відкупи, за ха­барі ж звільняв од повинностей, прийняв щось із 200 канцеляристів до Гене­ральної Канцелярії, на посади проводив тих, що не були Й козаками, вимагав за це все грошей і здобув, приміром, „за произвожденіе в значковие товарищи от жителей Полтавских Сененка и Манденка, от Сененка... четырехъ сотъ золо­тихъ, а от Манденка ста рублей" ’)··· Донос Купчинського йому не пошкодив, і нова, графська з часів Катерини II, фамілія мала тепер сталий економіч­ний ґрунт.