Землі, перелічені в назві цієї книги, більш-менш відповідають території сучасної Латвії.

Усі чотири землі згадано разом у вступній частині ПВЛ (скла­деній бл. 1117—1123 рр.), а потім у «Chronicon Livoniae» Генріха Лат­війського (бл. 1224—1123), і їх назви набували таких форм:

1.

2. Ліфландія — JIu6b³₉ Любь^ь (ПВЛ); Lyvonia¹₉ Lyvonesⁱ (HLC);

3. Земґалія — Зимѣгола⁹, Зимигола™ (ПВЛ); Semigallia^u, Semigalliⁿ (HLC);

4. Латґалія — Лѣтьгола'³ (ПВЛ); Leththia^x4₉ Letthigallia^x5, Letti^xfi₉ Lettigali^xl (HLC).

Балтійські народи згадано в ПВЛ у довгому списку народів, що начебто платили данину Русі, і там, мабуть, ідеться про час, коли писано літопис (бл. 1120 р.).

У скальдичній поезії з’являється тільки назва Kurland у віршах Ґлума Ґейрасона (пом. 975 р.)¹⁸.

Дві землі згадано в давньошведських рунічних написах XI ст.: Lifland і Sceimgalir (Земґалія).

«Королівські саґи», як норвезькі («Геймскрінґла» тощо), так і дан- ські («Саґа про Кнютлінґів»), згадують тільки Kurland та Kurir^x9.

У давньонордичній географічній літературі назви двох земель трапляються незалежно: Kurland і Lifland (« Heimslysing», середина XII ст.), натомість третю назву подано тільки як означення до річки Західна Двіна: Seimgall (Земґальська) Duna.

У дев’яти вступних розділах «Gesta Danorum» Саксона Граматика (написаних бл. 1202—1216 рр.), так само як і в легендарно-героїчних та романтичних сагах, згадано назви трьох земель (чи народів): Cu- retia/Curetas (Саксон Граматик) і Kurland/Kurir (саґи); Livi (Саксон Граматик) і Lifland (саґи); SemgallaZSangali (Саксон Граматик) і San- gali_t Saeimgalir (саґи)²⁰.

Про Латґалію давньонордичні джерела не пишуть.

Київські літописи згадують фактично дві землі (чи народи): Зимеголу (бл. 1106 р.) як ворога й переможця полоцьких князів (ПВЛ)²¹ і Либь (згадано разом із Литвою, бл. 1180 р.), що тоді під­тримувала полоцьких князів (Київський літопис)²².

У Першому Новгородському літописі ми знову натрапляємо тільки на два народи (перша половина XIII ст.): Либь (під 1219, 1228 р.)²³ ЇЛотигола (бл. 1201 р.)²*ІЛатигола (бл. 1228 р.)²⁵. На той час балтійські народи були союзниками німців. Згодом псковські літописи, як і новгородські, теж писали про Либь (бл. 1228 р., згадано разом із Латигорадосі⁵².

На початку XIII ст. власне Ліфландія займала широку смугу узбе­режжя від нижньої Двіни до річки Салака (Старий Саліс, Ymera).

Одним з найважливіших торговельних шляхів Східної Європи була нижня течія річки Двіни (давньолівонськ. Vebur₉ лат. Daugava; 634 милі, площа басейну 32 900 км²).

Давня Ліфландія складалася з чотирьох провінцій: Lyvones Veina- Ienses₉ tao Lyvonia iuxta Dunanr₉ Ydumaea₉ Thoreida₉ MethsepoleP.

Перша провінція лежала на обох берегах нижньої Двіни і бл. 1200 р. складалася з шести районів, або provincia∖ Ріґенсес, Голме (лат. Ca- ласпілс, на острові), Ybescola, Леневарде, Реміненсес і Аскрад.

Найважливіший торговельний центр Лівонії стояв на місці су­часного містечка Дауґмале, десь за ЗО км на південний схід від Риги. Там знайдено кілька скарбів арабських диргемів, срібних зливків, західноєвропейських монет, а також поодиноких візантійських мо­нет. Диргеми датовані такими роками: 898 (19 монет), 892—907 (25 монет), 912—913 (4 монети), 943 (17 монет), 959 (19 монет) і 793 (2 монети)⁵⁴.

Західноєвропейські монети (переважно німецькі та фризькі) дато­вані X ст. і другою половиною XI ст.⁵⁵.

1950 року в Ризі знайдено скарб десь із 300 диргемів, датованих бл. 944—945 рр.⁵⁶. Ймовірно, що Portus Livonicus, згаданий у глосі до «Chronicon Livoniae» (бл.

З території Лівонес Вейналенсес німецькі купці та місіонери в 1184—1186 рр. почали свій похід за колонізацію східнобалтійських земель. Із 1160-х років німці підтримували торговельні зв’язки з лі- вами, тож цей похід почався за згодою полоцького князя — номі­нального володаря лівів (див. нижче).

Десь тієї доби місіонер Мейнгард, діставши згоду новонавер- неного Ybescola Ліві, збудував фортецю, що під своєю германізова­ною назвою Укскюль (Uexkull) невдовзі стала центром місіонерсько­го єпископства (1186 р.).

1201 року Мейнгардів наступник єпископ Альбрехт (1199—1229) на території Лівонес Ріґенсес збудував місто і порт Ригу. За планами засновників, це місто мало стати ідеальним «містом Божим» (Civi- tas Dei) і столицею того, що вони називали tera beate Virginis⁵¹. Кафедра єпископа Лівонського негайно була переведена до Риги, що 1253 р. стала вже центром архіепископства. Ліви стали першим східнобалтійським народом, що навернувся до християнства і схилився перед ідеалами місіонерів-колонізаторів. Саме з цієї при­чини німці викували термін Livland для назви всіх своїх володінь на балтійських землях⁵⁸.

Ydumea, наступна лівонська провінція, містилася на північ від річки Ґауя (нім. Livldndische Aa; 461 км, площа басейну 8904 км²) на узбережжі Ризької затоки.

На схід від неї лежала невеличка густонаселена провінція Торейда з містом такої самої назви. Близько 1200 р. вона складалася з двох частин, названих за ім’ям їхніх проводирів: pars Dabrelis і pars Cauponis.

Kayno (пом. 1217 p.), що його Генріх Латвійський назвав quasi rex et senior Lyvorum de Thoreyda, був щирим приятелем німецьких місіонерів⁵⁹. Він став першим лівонцем, що відвідав (1203 р.) папу Інокентія III в Римі. Поблизу його столиці (Castrum Cauponis) німці 1214 р. збудували замок Фредаланд, що згодом мав назву Трейден⁶⁰.

Мецеполе (лівонська «Лісова земля») простягалось на північ від Ідумеї й Торейди аж до кордонів естонської провінції Сонтаґани.

Якщо спробувати підсумувати й назвати характерні риси «лівон­ських» (у німецькому значенні цього слова) народів, то вони, безпе­речно, будуть такими: кури були чудовими воїнами та піратами, латґали мали славу роботящих селян, натомість ліви вирізнялись як вправні купці й лідери східнобалтійської торгівлі.

З лівонської мови балтійська німецька мова запозичила кілька технічних термінів, зокрема лівонську назву грошової одиниці — Liespfunde (Livonica talenta argenti), яка дорівнювала приблизно вісь­мом кілограмам срібла. Прізвища лівонських купців часто трапля­ються в ризькій бухгалтерській книзі кінця XIII ст. Лівонська мова, як стверджує Пауль Йогансен, була lingua franca «від річки Мемель до Фінляндії»⁶¹.

В останній чверті XII ст., певне, тоді, коли полоцька династія набула впливу, ліви визнали владу Полоцька над собою (принаймні з 1180 р., див. вище). Німці, вперше вступивши до Лівонії (1184— 1186 рр.), вже знали про тісні зв’язки лівів і Полоцька. Але до 1212 р. Володимир, князь Полоцький, уже відступив свої права на лівів ні­мецькому єпископові Ризькому.

Ліви, як уже згадано вище, були першим народом на східнобал- тійських територіях, що навернувся до християнства, і то добровіль­но. Тому вони й тісно співпрацювали з німцями, охоче переймаючи їхні релігійні та політичні ідеї. Лівонська верхівка змішалася з німецькою аристократією й великою мірою посприяла денаціона­лізації лівів. Лівонський простолюд, лишившись без проводирів, теж укладав мішані шлюби, проте з латгалами, що працювали на німців. Таким чином, більшість лівів стала латишами, збагативши латиську мову як пам’яттю про своє походження десь двома тисячами слів, запозичених із лівонської мови.

3.