До середини XIX ст., коли діячі національно-політичного відро­дження перейняли німецьку назву Eesti, естонці називали себе Maa- rahvas, «краєвий народ», а свою мову—Маа-кееі, «країнна мова»115.

Назва Eesti дуже давня й має освячену віками історію. У своєму творі «Germania», написаному бл. 98 р., Таціт, римський історик Півночі, вперше згадує Aestii й розміщує їх на «Бурштиновому березі» Балтійського моря.

Учені ще не дійшли згоди, до якого народу, чи, радше, до якої лінгвістичної групи належали Aestii¹¹⁶. Найбільший вплив мають дві історичні школи: одна заявляє про балтійське (литовсько-лати­ське) походження естів, друга приписує їм феннське походження. Давні фенни були предками сучасних естонців та фінів.

Вступати в полеміку про походження естів або етимологію їхньої назви було б марною річчю, зате можна вважати загальновизнаним, що, починаючи з Йорданової «Getica», назву Aestii, незважаючи на її походження, вживали германські народи (зокрема готи), познача­ючи нею народ, що контролював східні береги Балтійського моря. Іншими словами, ести були тотожні предкам історичних курів, лівів та естонців.

Внаслідок провідного становища естів, яких інколи ще називали Osti, Балтійське море й дістало свою німецьку назву Ostsee (< Oster- see)^π7. Цю назву вперше згадано в тому місці, де Альфред Великий (пом. 899 p.)ⁿ⁸ у своїм перекладі Оросія подає розповідь Огтере. Отже, германські народи мали слушні причини називати Балтійське море Ostsee. Протягом VIII—XIII ст. Естонія, посідаючи унікальне стратегічне становище на воротах із земель Mare Balticum до Східної Європи, була сценою боротьби між Заходом і Сходом за контроль над тією територією. За той контроль змагалися самі давні «естонці», давні данці, шведи, новгородці і псковитяни, згодом Київська й Пів­нічно-Західна Русь і, нарешті, німці-саксонці, особливо Ганза.

Топонімічні дослідження, зокрема Пауля Йогансена і JIaypi Кет- тунена¹¹⁹, беззаперечно довели, що предки естонців були «автохтон­ним» народом. Давні естонці — це ще й перший народ східнобал- тійських земель, згаданий у давньонордичних письмових джерелах.

Скальдична поезія дає такі слова, як Eistr, естонець, і Eistneck, естонський; форма estlat (=?stland, тобто Естонія) з’являється в ру­нічному написі, датованому десь IOOO р. (термін ?ist-fari, «мандрів­ник до естів», теж є в цьому джерелі)¹²⁰. На ці самі форми назв Естонії та естонців натрапляємо і в саґах¹²¹. •

«Повість временных літ» та інші давньоруські джерела використо­вують збірну назву чудь (однина — чудин) для позначення Естонії та естонського народу. Слово чудь германського походження й етимологічно пов’язане з готським словом ?iuda, «народ»¹²². У давньоруських джерелах слово чудь позначає не тільки власне Естонію (зокрема й Осілію/Сааремаа), а й водські землі, торговельне місто Ладогу й землі за волоками, через які можна було потрапити в басейн Північної Двіни, — так звану Заволоцьку Чудь (Sauloke норвезько-новгородського договору 1326 p.)^,23∙

За переказом з «Повісті временных літ», чудь разом із вепсами (вессю) відіграла важливу роль у створенні політичної організації, що охоплювала й Великий Новгород.

Як ми бачили, давньоруські джерела, і письмові, і усні, засвід­чують близьке знайомство з естонською міфологією та епічною пое­зією. Носіями такої інформації були, напевно, руси естонського (чудського) походження. Це цілком зрозуміло, бо й проводирі, і простолюд естонського (чудського) походження відігравали важливу роль у Новгороді й Києві ще в 1060-х роках. Боярина на ймення Микула Чудин згадано в ПВЛ як одного з семи кодифіка­торів «Руської правди» (бл. 1072 р.), — мабуть, тому, що він був знайомий із різними муніципальними кодексами, чинними на той час у країнах Mare Balticum. «Повість временных літ» згадує ще й про двір Микули Чудина в Києві та його брата Тукі (пом. 1078 р.), військового вождя¹²⁴. А у Великому Новгороді була Чудинцева ву­лиця¹²⁵ і Чудинцеві ворота¹²⁶.

Цікаво, що й давні естонці, і давні руси вживали для позначення одні одних німецькі назви.

2

Хоча письмові джерела з самої Естонії почали з’являтись тільки після данського походу 1219 р., дані з письмових джерел сусідніх народів, а також результати різноманітних археологічних та лінгвіс­тичних досліджень, попри свою нечисленність, дають змогу відтво­рити таку картину.

У період до Біркської доби, тобто до 770 р., естонське узбережжя лише часово правило за арену, на якій конкурентні харизматичні клани шведів, данців та готів грабували місцеве населення та зма­галися між собою за здобич. Дехто з ватажків цієї боротьби, як-от

Старкад, згаданий у данській епічній традиції, мав естонське похо­дження.

Естонія вийшла на історичну сцену в Біркському періоді (770— 975 рр.), коли на Півночі встановилися торговельні зв’язки між Заходом і Сходом. Естонія стала брамою між народжуваними куль­турами Mare Balticum і Східної Європи, а далі й мусульманським світом — світом, де навіть форма самої країни визначатиметься її участю в міжнародній торгівлі.

На смугах необроблених земель і «березових» островах сформу­валася система торговельних шляхів і центрів. Виникли гавані й пор­ти, а сільські замки й містечка поблизу великих озер стали невід­дільною частиною краєвидів. За зміною середовища йшло й форму­вання естонської культури та складної системи децентралізованого врядування..

Естонія стала інтегральною частиною мережі міжнародних торговельних шляхів — мережі, що йшла через землі Mare Balticum і тягнулась до басейну Волги й далі до Азії. Естонські колонії на схід від самої Естонії, а також вепські (весь) і слов’янські (вендські) міста втягнись у конкурентну боротьбу міжнародних торговельних громад і харизматичних кланів Північної Балтики.

Близько 1000 р. Готландська колонія місто Реваль (Лінданісе) набула провідного політико-економічного становища. Протягом цього періоду Естонія повернулася на Захід, посередником у її торго­вельних відносинах був Ґотланд.

Наприкінці Біркського періоду окремі райони Естонії опинились на якийсь час у складі Новгородського князівства. Спершу Естонії на невизначений час накинув свою владу Володимир Святославич (970—1015). Потім, 1030 р., Ярослав Володимирович захопив Tap- бату (Тарту) і збудував там руське місто, що простояло тридцять років, аж поки 1060 р. естонці спалили його. Ізяслав Ярославич ви­магав данини з Осілії. Шведські й данські володарі, чий вплив поши­рювався аж до Старої Ладоги (Альдейґюборґа) на сході, також намагалися підкорити певні естонські території. І, зрештою, про­тягом XI—XII ст. естонські пірати та работоргівці й далі становили серйозну загрозу як для шведських і данських харизматичних кланів, так і для руських Новгородського і Псковського князівств.

У першій чверті XIII ст., після двадцятирічної боротьби (1207— 1227), німецькі й данські хрестоносці поклали край естонській неза­лежності, і в цьому їм нерозважливо допомагали псковитяни та нов­городці, з якими естонці мусили воювати 1212, 1214, 1217, 1219 і 1223 рр.