Велатаби

Ейнгард (пом. 840 р.), біограф Карла Великого, стверджує, що слово Welitabiⁿ (деякі вчені думають, що в ІбрагТма бен Я'куба [бл. 965—966 рр.] цю назву передано як Walatabahⁿ) було самоназвою народу («ргоргіе vero, id estsua Iocutione, Welitabi dicuntur»), франкська назва котрого — вілці («Francisca autem Wiltzi vocantur»).

Ця назва вперше засвідчена у франкських анналах (під 789 р.), коли Карл Великий очолив експедицію в землю велатабів. Там їх називали WiltiAVilzi (Winidos, qui dicuntur Wilzi)³⁰. Згідно з «Geographus Bavarus» (бл. 845 p.), Vuilci мали дуже багато Civitates, загалом 95 (порівняйте, що у ободритів — 53), й були поділені на чотири regiones^3x.

У примітці 16 (17) «Chronicon» Адама Бременського (бл. 1072— 1076 рр.) твердиться, що на час свого запису вже мало десь сотню років:

«Кіццини і Цірципани живуть по цей бік річки Пене, а толенці і ретарії на іншому боці річки Пене. Ці чотири народи за їхню сміли­вість прозвано Wilzi або Leuticv?².

Останній варіант назви велатабів — у формі лютичі — з’являє­ться, як сказано вище, у вступному розділі ПВЛ. Назви Leutici/ лютичі нема у відомих джерелах аж до 991 р.³³ (див. с. 472).

Вілці були єдиними вендами, що стали темою циклу давньонор- дичних саґ, відомого як «Саґа про Вілцінів», у рамках «?i?reks saga af Bern» (див. с. 469).

Наприкінці IX ст. центральну роль серед велатабів відігравали стодорани, інакше звані гавелдами. Альфред Великий писав про них так: «Вілти, яких називають гефельдами»³⁴.

Край стодоранів лежав уздовж річки Гавел між середньою течією річки Зале на заході й середньою течією Одеру на сході. Назва стодо­рани відома арабському письменнику ал-Мас‘удї (бл. 943 р.), що передавав її як ^,str⁴nh, тобто ⁴Ustutrana³⁵. їхньою столицею було місто Бренна(бурґ) на Гавелі, засноване, на думку археологів, у VIII ст.³⁶.

Другим важливим містом стодоранів був Гавелберґ, заснований десь у IX—X ст.³⁸. Саме Гавелберґ 948 р. став осідком другої єпис­копської кафедри, яка проіснувала аж до антихристиянського повс­тання 983 р.

* * *

Тепер нам слід повернутися до «класичних племен» велатабів: кіццинів, цірципанів, толенців і ретаріїв.

Кіццини (Chizzini_i Kycini_i Kyssini і т. ін.) були мореплавцями, що жили вздовж Балтійського узбережжя між сучасним Ростоком і Штральзундом. їхній центр, назва якого вперше зустрічається в так званім «Annalista Saxo» (бл. 1150 р.) у формі Kizun (під 1121 р.), стояв на річці Варнов (ON Gu?akrsa) поблизу сучасного Кесіна (на Шлос­бергу)³⁹.

Цірципани (Cirzipani або Zcirispani) жили на південь від кіццинів і на схід від варнів, на лівому боці річки Пене, що правила за кордон між ними й толенцями, які жили на південь. Уперше їхню назву зга­дано 955 р. У внутрішній боротьбі велатабської конфедерації (1057— 1060) цірципани перемогли три сусідні територіально-племінні об’єднання — кіццинів, толенців і ретаріїв.

Толенці(77ю/виг/, Tolemsane) заселяли територію вздовж річки Тол- лензе між землями кірципанів і ретаріїв. У другій половині XII ст. їхню територію анексували померанські володарі.

Ретарії (Rhetariii_i Radewer — 946 p.; Rieder — 965 р.) жили на південь від толенців і на північ від стодоранів. У X—XI ст. вони відігравали провідну роль у конфедерації велатабів (вілців). Адам Бременський (1072—1076 рр.) писав: «їхнє [ретаріїв] місто, загально­відоме як Ретра, — осередок ідолопоклонства. Там споруджено великий храм на честь демонів, головний серед них — Редіґаст.

Тітмар Мерзебурзький (1013—1014 рр.) саме те місто називав Riedegost_i а ім’я головного поганського божества подає як Zuarasici, тобто як добре відомого слов’янського бога сонця Сварожича⁴¹.

Питання про те, де саме шукати місто Ретра (Рідегост), тривалий час було предметом наукових суперечок. Археолог Й. Германн не­давно висунув думку, що фортеця на Breiter Lucinsee («Замкова гора» у Фельдберґу) якраз і є місцем, де стояла Ретра⁴². Храм зруйновано 1068 р., і центр як поганського культу, так і політичної гегемонії перейшов до міста Аркони на острові Рюґен..

* ♦ ♦

З велатабами пов’язані ще два територіально-племінні об’єднан­ня: моріци та укри.

Моріци (Morizi, або Murizzi) були південними сусідами стодо­ранів, їхня назва походить від назви невеличкого озера Мюріц (45 кв. миль), і про них згадано вперше 946 р. їхньою столицею став Мальхон (або Малехове; тепер Мальхов), що стояв на острові на річці Ельде, яка сполучала озера Плауер-Зе і Флезен-Зе на шляху з річки Ельде до річки Пене⁴³. Місто згадано вперше 1147 р.

На схід від ретаріїв уздовж річки Укер, що впадає в (Малу) Ще­цинську затоку, жили укри, або украни, вперше згадані 934 р.⁴⁴. У першій половині XII ст. вони були приєднані до Західнопомеран- ського князівства.

3.