X ст. ці держави складалися з невеликих локальних селянських гро­мад, кожна з яких мала свої власні закони і самоврядування, крім того, — з кількох недовговічних вікінґських paces.

По-третє, поділ Скандинавії на три країни — Данію, Норвегію, Швецію — за давніх часів не існував. Отже, можна тільки погодитись із Гальвданом Кутом, що писав: «Зокрема провінції Данії були тісно поєднані між собою міцною сув’яззю морських шляхів, а от на великих суходільних просторах Норвегії і Швеції, поділених непрохідними горами та лісами, могли б сформуватися ще два або три королівства, якби не втручання нових рушійних сил розвитку»³.

Браку єдності в Скандинавії сприяв і такий безпосередній чин­ник, як неоднаковість природних умов. Якщо Данію омивали і Балтійське, й Північне моря, а Норвегія мала ще кращий доступ до моря — протоку Скагеррак⁴, Північне, Норвезьке, Баренцове і Біле моря, — то у Швеції був вихід тільки до Балтійського моря.

Проте діяли й могутні об’єднавчі фактори. «Норвезька» династія (Інґлінґи) імовірно походила з монаршого дому шведської провінції Уппсали, а Ютландом з 890 по 940 р. правив один шведський клан. Інколи траплялось і таке, що один король, скажімо Кнут Великий (1014—1035; Knutr inn riki), правив усіма трьома країнами.

Три майбутні скандинавські держави почали формуватися тільки в 1152—1153 рр., коли британський кардинал Ніколас Брейкспір зреформував північну церкву, зробивши її незалежною від німецького архіепископства Гамбурзько-Бременського й додавши до архіепис­копства Лундського (заснованого 1104 р.) архіепископство Тронд- геймське (1153 р.); 1164 р. утворено й архіепископство Уппсальське⁵.

По-четверте, скандинавські суспільства мали одну характерну рису, яка з давніх-давен становила неодмінну прикмету всієї сканди­навської історії. Ця риса полягає в тому, що селянство дотримува­лось ідеї як особистої, так і політичної свободи, усвідомлювало необ­хідність панування закону й шанувало це панування;

По-п’яте, головні структурні зміни скандинавських суспільств були спричинені їхніми контактами з християнською культурою Mare Nostrum.

Англія відігравала вирішальну роль посередника між християн­ською культурою Mare Nostrum і варварською культурою Сканди­навії, що згодом розвинулась у культуру Mare Balticum (див. с. 494). Місіонерська діяльність св. Анскара Гамбурзького (801—865) в Ютланді та шведському Уппланді з 826 по 854 р., а також воєнні успіхи німецького (саксонського) імператора Оттона І в Данії через сто років після св. Анскара (бл. 960 р.) відкрили Скандинавію, зокре­ма Данію, впливам німецько-саксонського варіанта християнства. Проте ще більше значення мали зв’язки Данії з Англією під час коро­лювання в обох країнах Кнута Великого. А в середині XI ст. Свейн II Естрідсен (1047—1076) встановив прямі контакти з Римом, і саме цього короля вчені (зокрема Аксель Е. Крістенсен) вважають пред­течею короля Вальдемара та його доби⁶.

Швеція, до 1100 р. борючись із поганською реакцією, залишалась більш-менш ізольованою від європейських впливів аж до середини XII ст. Лише король Сверкер 1(1134—1155) завдяки своєрідній осо­бистій унії зрештою об’єднав землі свіїв і ґаутів, а його суперник і наступник Ейрік IX (1150—1160) започаткував реорганізацію швед­ської християнської церкви, наслідуючи реформований західний взі­рець. Ейріка IX вбито і згодом канонізовано як першого шведського святого.

♦ ♦ ♦

Безперечно, в розвитку територій, на яких згодом сформувалися три скандинавські держави, існували певні розбіжності. Але ці роз­біжності дуже часто не мали принципового характеру: скажімо, якісь зміни відбувались на одній території раніше, ніж на інших двох. У таких випадках я обмежував свої загальні зауваження станом справ у Норвегії, історія якої найкраще задокументована. З усіх загальних досліджень я вилучив як окремий випадок Ісландію, хоча нарис її політично-культурного розвитку подано у вступних розділах до ко­ролівських саґ і юридичної літератури.

♦ ♦ ♦

Піднесення Русі, хоч якого вона походження, і її утвердження як провідної сили Східної Європи сталося десь між 800 і 930 р.

Навряд чи можна заперечити, що в цьому піднесенні брали участь і скандинави, проте визначити, до якого саме народу належали ті скандинави, й дослідити справжній характер їхнього впливу — зав­дання, яке ще вимагає розв’язання.

Кілька підказок містяться в тогочасних письмових джерелах, на­приклад, згадка про Sueones у статті 839 «Бертинських анналів» (див. т. 1, с. 38). Але замість того, щоб провадити безвартісні схоластичні суперечки про справжнє значення згаданого в тому джерелі слова Sueones₉ видається доцільнішим визначити, яку структуру мала Швеція в IX ст. і яким був потенціал цієї країни порівняно з потенціалами інших тогочасних держав. ^,

Джерельна база історії Скандинавії IX ст. вкрай бідна й вочевидь недостатня для створення повної історичної картини. Отже, необ­хідно покладатися й на ретроспективний метод, щоб краще визна­чити особливості досліджуваного періоду. Див. Kai Horby. The So­cial History OfMedieval Danmark // Danish Medieval History. — New Cur­rents, Kbh., 1988. — C. 36—53.

Хоча при викладі матеріалу інколи взято до уваги й пізніші події (до 1280-х років), ми зосереджуємося здебільшого на періоді з 800 по 950 р.