Mare Balticum

I

Коли 512 р. одна група північноґерманського племені герулів вирішила покинути свою нову батьківщину в середній течії Дунаю й повернутись на свою прабатьківщину на Скандинавському пів­острові, їм спершу довелося пройти через землі всіх слов’янських народів.

Ми знаємо, що й варни в 580-х роках покинули свою давню бать­ківщину, хоч і не можемо точно визначити, як довго лишалася неза- селеною територія між Ельбою і Віслою.

Зате можна реконструювати деякі події, що сталися після 630 р., — передусім завдяки повідомленням франкського історика Псевдо- Фредеґара (бл. 658 р.) про крролівство купця Само, а також оповідям Константина Багрянородного (948—952) про міграції сербів і хорва­тів. Див. також Екскурс І в цьому томі.

II

У 558—568 рр. невеличкий гурт обдарованих організаторів та будівничих імперій із Центральної Азії — молодь двох народів, наз­ваних «вар» і «хунні» — з’явився на північно-східних кордонах Візантії. Спершу прибульці уклали з візантійським урядом якісь угоди, а невдовзі перетнули Дунай і встановили свій кочовий Pax із центром у Паннонії.

Як і будь-який кочовий Pax, аварська, або, якщо бути точним, псевдоаварська державна організація мала два головні джерела прибутку: походи й шантажування якоїсь осідлої імперії, в даному разі Візантійської, а також міжнародну торгівлю.

Поки імперські орди (чи, за термінологією, узвичаєною в цій

книжці, харизматичні клани) псевдоаварів переймалися здебільшого підтримкою Pax та своєї військової могутності, їхні торговельні опе­рації перебували в руках професійних міжнародних купців із Се­редньої Азії, переважно іранського й тохарського походження. Рівновага між обома групами та їхньою діяльністю підтримувалась відповідно до традиційної моделі співпраці між кочовиками й ман­дрівними купцями.

Аварам, здається, щастило в усіх їхніх заходах, бо протягом 250 років, поки їхній Pax існував у Центрально-Східній Європі (568— 800), вони незмірно збагатилися. Ось що писав Ейнгард (бл. 817— 830), біограф Карла Великого, коли впала столиця аварів: «Були захоплені всі гроші та скарби, які вони нагромадили, жодна війна, в якій франки на пам’яті живого покоління коли-небудь брали участь, не давала їм такого багатства й таких здобутків»⁷².

Як сказано вище, авари заблокували скандинавський шлях до Візантії, призвівши до зубожіння півострова. Отже, аж до 800 р. авари становили головне джерело небезпеки для двох найбільших європейських держав — Візантії і Франкської імперії, — надто відколи вже мали з ними спільний кордон.

Авари були порівняно нечисленним народом (лише кількадесят тисяч чоловік), і тому їм доводилося покладатись на завойовані народи, зокрема слов’ян, для підтримки достатньої кількості війська. Вони використовували чоловіків-слов’ян двома способами: як «гар­матне м’ясо» для воєнних походів по Європі і як постачальників хліба. Авари витворили дуже складну систему, яка мала забезпечу­вати виконання цих завдань. Див. Екскурс І у цьому томі.

Таким чином, авари посприяли початку так званої слов’янської міграції. Слов’яни (або Sclavi, щоб уживати нейтральний термін) стали колонізувати території, залишені німцями, десь у VI—VII ст. Першими серед цих територій були землі, які згодом зайняли серби, велатаби і ободрити.

III

Франкський історик Псевдо-Фредеґар (бл. 660 р.) повідомляє про вендське повстання проти аварів, що сталося 623 р.

Війна вендів з аварами тривала принаймні два-три роки, тож слушно припустити, що остаточна перемога Само над аварами ста­лася після їхньої зухвалої, але марної спроби завоювати разом із Персією Сасанідів Константинополь (626 р.). Вендська перемога спонукала Даґоберта І піти 631 р. у похід проти Само.

Ця катастрофа мала особливий вплив на внутрішній устрій авар­ського Pax: оногури, наймогутніші партнери аварів, стали вимагати, щоб верховного володаря — кагана — вибирали з їхнього харизма­тичного клану. Болгари, зосереджені в Боспорі на Азовському морі, проголосили свою незалежність (Kyбрат і його «Magna Bulgaria»). Праве крило західних тюрків окупувало Північний Кавказ аж до Волго-Донського вигину й заснувало свою державу, відому як Хо­зарський каганат.

Як і можна було сподіватись, і оногурсько-болгарський володар Кубрат, і хозарський каган негайно заприязнились із візантійським імператором Іраклієм І (610—641). Франкський король Даґоберт І (623—639) 629 р. теж підписав договір про дружбу з Іраклієм, виз­навши візантійського імператора за свого володаря. Отак набув чинності союз чотирьох держав.

Але авари не занедбали своїх середньоазіатських зв’язків і не тіль­ки й далі торгували в межах Європи, а й, як свідчать археологічні дані, протягом 630—700 рр. до них безперервно линув постійний, хоч і невеличкий потік середньоазіатських товарів.

Серед іранських народів у межах аварського Pax₉ що, на нашу думку, здебільшого тільки торгували, були серби (Serbi₉ Surbi₉ So- rabi)₉ хорвати (Xrobati)₉ ободрити і велатаби.

Наступна звістка про франків і сербів прийшла до нас лише через 150 років. 789 р. після довгих готувань Карл Великий, провідний представник другої франкської династії—Каролінґів, пішов у похід проти велатабів. Цього разу серби (Sorabi в «Annales Fuldenses») і ободрити зі своїм королем Wacan-OM були на боці франкського ко­роля⁷⁵. Ободрити, здається, заприязнилися з франками бл. 738 р., невдовзі по тому, як Карл Мартелл здобув 732 р. велику перемогу над арабами⁷⁶.

IV

Усі три іранські «купецькі племена» жили за межами басейну Ель­би—Зале—Одеру.

Добре відомо, що хорвати були одним з двох панівних «племен» у Богемії протягом X ст., бо саме вони разом із сербами контролю­вали Дунайсько-Адріатичний регіон. У зв’язку з цим слід мати на увазі, що ніколи не існувало «загальносербської» або «загальнохор- ватської» слов’янської мови: просто серби й хорвати, можливо, за­своювали незалежно місцеві слов’янські мови.

Ельбських ободритів у «Geographus Bavarus» названо Nort- Abtrezi. Автор відрізняв їх від Oster-Abtrezi, названих ще Praede- necenti^τj. Вони контролювали перехрестя торговельних шляхів у Бранічево — важливому торговельному та гірничому центрі Ду­найського регіону, що стояв поблизу місця, де річка Морава впадає в Дунай.

Після падіння аварського Pax дунайські болгари зайняли ту тери­торію.

Слов’янсько-тюркську етимологію слова «велатаби» (< Welat- aba) пояснено в Екскурсі І цієї праці, так само як і її тотожність із назвою іншої галузки цього «племені» — уличів, що, за ПВЛ, жили на території (тобто контролювали її) між нижнім Дністром і Дніпром.

V

1960 р. опубліковано збірку праць із назвою «Siedlung und Verfas- sung der Slawen zwischen Elbe, Saale und Oder» за редакцією Герберта Людата. В цій публікації три провідні німецькі фахівці з історії зако­нодавства слов’ян басейну Ельби—Зале—Одеру, працюючи неза­лежно один від одного, дійшли майже однакових висновків при ана­лізі юридичних та урядових структур сербів (Вальтер Шлезінґер)⁷⁸, велатабів (Манфред Гельман)⁷⁹ і ободритів (Вольфґанґ Г. Фріце)⁸⁰.

. З початку своєї історії (VII—VIII ст.) в усіх цих племенах був один верховний спадковий володар. Він мав визнання з боку фран­ків, проте не підтримував прямого зв’язку з «племінною» системою вендських земель. *

Територія, на якій вони жили, поділялася на чотири територі­ально-племінні об’єднання («Баварський географ» називає їх Regio- nes), що, на думку цього автора, наслідували середньоазіатську «кочову» систему, яка давньотюркською мовою називалася tort bu- Iung, або «чотири сторони [світу]».

Проте наприкінці першого десятиріччя IX ст., невдовзі по тому як аварський Pax припинив існувати як незалежна політична держа­ва, франки ліквідували посаду верховного короля й допомогли regiones, тобто складовим частинам з їхніми «племінними» reguli∕ priores, визволитися від центральної влади.

Державою, найближчою до франків і саксонів (після їхньої інте­грації до франкської системи в 772—785 рр.), була держава сербсько­го верховного короля, отож проти неї й почався концентрований наступ. 849 р. франки створили вздовж тюрінгсько-сербського кор­дону Limes Sorabicus, що став прелюдією до поступової окупації та анексії сербських територій. Закінчив цей процес саксонський ко­роль Генріх І у 929—932 рр.

Внаслідок християнської місіонерської діяльності 968 р. у Магде­бурзі створено спеціальне архіепископство для завойованих терито­рій. Невдовзі після того королівство велатабів зіткнулось із низкою внутрішніх труднощів, а наприкінці X ст., після загального «слов’ян­ського» повстання 983 р., зникло взагалі, поступившись конфедера­ції чотирьох земель, якою керувала громадська асамблея (commune placitum). Ця конфедерація була пов’язана з поганським святилищем у Ретрі на території ретаріїв і проіснувала до 1068 р., коли внутрішні заворушення спричинили її розпад. Її наступник — об’єднання ранів, пов’язане зі святилищем в Арконі (1068—1168 рр.), — мало вже знач­но меншу територію.

Тим часом десь наприкінці XI ст. утворилося кілька невеличких спадкових держав. Найважливішою з них було князівство стодора- нів. Останній князь Прибислав-Генріх (1124—1150; він не мав нащадків) передав його своєму німецькому приятелеві-христия- нину Альбрехтові І Ведмедеві, графу фон Балленштедт і маркграфу Північної марки (з 1134 p.). То був початок німецької Бранден- бурзької марки, де правила енергійна Дсканійська династія.

Єдиною державою, що після свого поділу в IX ст. (щоправда, тільки на два політичні утворення: ободритів і ваґрів) здійснила спроби до возз’єднання в середині XI ст., було королівство обод­ритів, яке підтримувало тісні взаємини із скандинавськими динас­тіями, зокрема з данською.

Варто нагадати, що данський король Гаральд Синьозуб (бл. 940—985 рр.)* взяв собі за жінку ободритську принцесу Тофу, яка наказала вирізьбити рунічний напис на честь свого батька Містуя. Шведський король Олав Скаутконунґ, тесть князя Новгородського і Київського Ярослава (1015—1054), взяв собі за жінку ободритську князівну Астрід, натомість дружиною ободритського короля Ґотес- калька (1044—1066) була Сіґрід, донька данського короля Свейна Ульвссона (1047—1076).

Данський принц «Пан» Кнут, зять Мстислава, князя Новгород­ського і Київського (1125—1132), запрошений у 1128/1129 р. правити як король ободритів, заходився організовувати на Балтійському уз­бережжі активну торговельну діяльність. Данський король вважав це за потенційну небезпеку для свого королівства, і 1131 р. Кнут загинув від руки вбивці.

Ніклот І (1131—1168), його наступник на ободритському троні, заснував середньовічну династію німецьких князів і герцогів Мек- кленбурзьких.

VI

При вивченні історії політичних організацій сербів, велатабів і ободритів складається загальне враження, що там не було міцного зв’язку між династією верховних королів і reguli таprimores. Останні здебільшого належали до слов’янських територіально-племінних об’єднань. Якщо верховні королі охоче переймали християнство як необхідний крок у розвитку високої цивілізації (тобто і християн­ської монархії), reguli та їхні племена були проти таких новацій. Навпаки, вони докладали всіх зусиль, щоб оживити поганську релігію і сформувати якусь антихристиянську культову систему.

Наслідком стало те, що ці народи не могли сформувати христи­янської цивілізації з опорою на місцеві елементи, тому єпископства на їхній території неминуче мали німецьку орієнтацію, і не створю­вали бази для розвитку національної культури. Саме релігія стала вирішальним чинником онімечення цих трьох князівств. Для місце­вих народів висока християнська цивілізація стала синонімом чужої німецької культури.

VII

Щоб не відступити від головної теми, нам потрібно зробити деякі підсумки:

1. Держави сербів, велатабів і ободритів мали торговельну орієн­тацію. Свідченням такої орієнтації є скарби куфічних монет та інших предметів і коштовностей, знайдених на їхній території, а також дуже раннє утворення торговельних пунктів та портів уздовж західної частини Балтійського узбережжя (VII-VIII ст.). Видається слушним висловити здогад, що дансько-ободритський конфлікт 808—809 рр. з приводу емпорїї Рерік був боротьбою за гегемонію на Балтиці після краху аварського Pax.

2. Кожне князівство мало свої харизматичні клани, зацікавлені в експансії; ці клани були визнані як партнери з боку франків і скан­динавських династій.

3. Члени харизматичних кланів цих князівств мали — як і в руській династії — імена, взяті з різних культурно-лінгвістичних сфер залежно від політичної ситуації. Ці імена, скажімо, могли бути германського (Ґоделейб, розквіт 808 р.; Цеадраґ, розквіт бл. 820 р.; Сіґтрюґґ, розквіт 950 р.; Ґутскальк, пом. 1066 р., і т. ін.), іранського (наприклад, Wacan, розквіт 789 р.) і слов’янського (Славомир, роз­квіт 817—823 рр.; Гостомисл, пом. 844 р.; Містуй, пом. бл. 990 р., і т. ін.) походження.

4. Оскільки князівства сербів, ободритів і велатабів не брали пря­мої участі в східній торгівлі, члени їхніх харизматичних кланів могли сподіватися зробити собі кар’єру і в Східній Європі. Такі припу­щення можна підтвердити: в середині X ст. Малък Любечанин, родом з ободритського міста Любіки⁸¹, лишивсь у Новгороді, а згодом став дідом по матері Володимира Великого (пом. 1015 р.).

Висновки

1. Порівняльний аналіз країн навколо Балтійського моря протя­гом 800—1200 рр. дав змогу виявити кілька доти невідомих або ма­ловідомих важливих фактів.

Не всі народи Балтійського моря були мореплавцями. Гер­манців свебів (І—IV ст. н. е.) можна вважати за перший народ, що плавав на Балтиці. За ними йшли остґоти — ще один герман­ський народ.

Складається враження, що ні болти (предки литовців і латишів), ні східні слов’яни не мали жодного інтересу до моря й не прагнули дослідити його. За доби вікінгів Балтійське море, на відміну від Північного й Середземного морів та Атлантичного океану, не пере­бувало під контролем скандинавів. Воно було сферою впливу естон­ських {чудь, як називали їх давньоруські літописи) піратів і купців, звідси й назва Est-mere, «море естів». Однією галузкою естонців були кури. В XI ст. вендські (балто-слов’янські) пірати стали справжньою небезпекою і для данців, і для саксонів, що спонукало ці два народи до спільних дій проти вендів.

2. Після того як більшість Германських народів покинули тери­торію між Ельбою та Віслою (VI—VII ст.), там оселилося кілька слов’янських племен (майбутні венди), що втекли від аварів. Нев­довзі вони навчилися мореплавства від тих германців, які ще лиша­лися на старій території. В IX ст. венди (слов’яни) утвердились і на берегах озера Ільмень у Східній Європі, ставши згодом однією з трьох груп, що заснували Великий Новгород (іншими двома були ести (чудь) і весь (вепси), див. нижче⁸²).

Тієї доби вепси контролювали торговельні шляхи, зокрема й шлях з Балтійського моря до Білого моря, де їм доводилося контак­тувати з норманами. Нормани називали їх біармійцями, а в давньо­руських літописах вони відомі як Заволоцька Чудь⁸³.

Ще один торговельний шлях вів до Волзької Булгарії й до східно- іранського міста Хорезм. Ісламські джерела називали вепсів (V)Tsu.

3. Балтійськими вендами правили три іранські харизматичні кла­ни з великими торговельними інтересами; ці три клани — ободрити, велатаби і серби — прийшли з Середньої Азії до Центральної Єв­ропи разом з аварами.

Між ободритами і велатабами існувала напруженість з самого початку їхнього переселення. Коли Каролінґи знов утвердили франкську політичну й економічну могутність (що репрезентувала франксько-фризькі торговельні інтереси), ободрити, що селилися й на Дунаї, здебільшого були союзниками франків. Розпад аварсько­го Pax (бл. 800 р.) спонукав франків почати дві війни на користь ободритів: одну — з Ґодфрідом, королем данців, що, зруйнувавши ободритський порт Рерік, мав змогу перетворити своє новозбудо- ване місто Гедебю на центр міжнародної торгівлі (808 р.); другу — з дунайськими болгарами (824— ?) на користь дунайських ободри­тів⁸⁴.

* * *

4. Бравеллірська битва, що сталася бл. 770 р., була вирішальною для утвердження франксько-фризького впливу і в Швеції, і в Данії. Місцевий харизматичний клан — Скйолдунґи — зазнав поразки, і фризький клан уперше прибрав собі провідну роль на Півночі. В наступному сторіччі фризькому кланові довелось поділитися своєю владою з іншими династіями: «шведськими» Інґлінґами, готськими Ільвінґами, Семінґами і т. п.

♦ * *

Ці події можна вважати західною увертюрою до утвердження в Східній Європі руського Pax.