Tammp про Еймунда

Тут починається таттр про Еймунда та конунґа Олава.

[ 1 ] Вступний розділ

Був собі в Норвегії король (konungr) на ім’я Грінґ — він жив в Уппландії⁴²⁸. Та (окрема) провінція (fylki) [в Уппландії] називалася Грінґарікі, й він правив там як король.

Грінґ мав трьох синів, і всі вони стали королями; найстаршого звали Гререк; другого — Еймунд; третього — Даґ. Усі вони були суворими воїнами, всі брали участь, заступаючи свого батька, у вікінґівських (піратських) походах і здобули там велику славу. Це відбувалося в ті часи, коли в Уппландії правив король Сіґурд Свиня (пом. 1015 p.)⁴²⁹∙ Він мав (за свою дружину) Асту Ґудбрандсдоттір, матір Св. Олава. Її сестру звали Торню, і її сином став Св. Гальвард. Ще одна сестра, Ісрід, була бабусею Стейґара Topipa.

Олав Гаральдссон та Еймунд Грінґссон, майже одного віку, були названими братами й разом виховувалися. їх учили всього, що потрібно людині для слави. Вони жили почасти в короля Сіґурда, а почасти в короля Грінґа, Еймундового батька. Коли король Олав відплив до Англії, Еймунд його супроводжував. Разом з ними туди вирушили також Раґнар Аґнарссон, онук Раґнара рюкілла, який був сином Гаральда Світловолосого, та багато інших достойних людей. І що далі вони мандрували, то їхні імена ставали все визнач­нішими та славетнішими, як це можна бачити на прикладі Св. Олава, чиє ім’я знали в усьому північному краї (Nor?r halfimar).

Коли він (Олав) став королем Норвегії (1014/1015 рр.), він взяв під свою владу всю країну. Він також змістив усіх обласних королів, як розповідає саґа, вдаючись до різних способів, про що писали добре обізнані (fro?i) люди.

Грінґ разом із Гререком і Даґом були зметені цією недолею (бук­вально «повінню»). Еймунд і Раґнар ярл Аґнарссон знаходилися у вікінґівських походах, коли сталися ці події. Після всього цього вони, Грінґ і Даґ, покинули батьківщину й певний час жили зі збройних наскоків. Потім обидва подалися на Схід до Готланду й довго там правили. Король Гререк був позбавлений зору й зали­шився з королем Олавом. Потім він [Гререк] зрадив його, піднявши заколот серед його васалів (hir?menn), які почали вбивати один одного. Він [Гререк] напав на короля Олава в день Вознесіння На­шого Господа в клиросі Христової церкви. Він подер на клапті коштовний одяг, в якому був король; але Бог виявився милостивим, і сам король (залишився) неушкоджений. Через цей випадок король розгнівався на нього й послав його до Ґренланду (якщо вітер буде сприятливий) з Торарінном Невульссоном. Проте вони прибули до Ісландії, де й залишилися з Ґудмундом Багатим, спершу в Мод- рувеллірі, потім у Ейяфйорді, і він (Гререк) помер у Кальвскінні.

[2] Про Еймунда й Patnapa

95. По-перше (треба) сказати, що незабаром по тих подіях Еймунд і Раґнар повернулися до Норвегії з багатьма кораблями. Король Олав був тоді далеко. їм розповіли про все описане нами вище.

Еймунд скликав тінґ (збори) жителів провінції (lands-menn) і звер­нувся до них із такими словами: «Важливі події сталися тут, на нашій батьківщині, поки ми були в чужих краях. Ми втратили [кількох] із наших близьких людей (fr?ndr), а кілька з них зазнали гіркої недолі, зігнані зі своєї рідної землі. Відчуття сорому і втрати тяжко пригні­тило нас після загибелі та вигнання наших шляхетних і достойних родичів (fr?ndr). Тепер залишився тільки один король у Норвегії, тоді як раніш їх було багато. Я думаю, що ця держава (гікі), якою править мій названий брат, розвиватиметься добре, хоча він і дуже суворий у своєму правлінні (гікі).

Тут друзі обох почали радити йому зустрітися з королем Олавом і з’ясувати, чи не надасть він йому титул короля.

Еймунд відповів: «Я особисто ніколи не підійму свій бойовий щит (her-skjoldr) проти короля Олава, не виступлю я проти нього й з ворожою силою. Проте після всіх цих жахливих подій, які сталися між нами, я не можу дозволити собі [залежати] від його ласки й [самохіть] зрікаюся свого високого титулу. Що ж тоді, на вашу думку, нам роби­ти, якщо ми не хочемо укласти з ним мир, так ми не повинні з’явити­ся перед його очі? Я знаю, що він надасть мені високі почесті, якщо ми побачимося і якщо я не важитиму на його державу (гікі); а проте я гадаю, друзі мої, що вам гидко й образливо бачити, в яку ганьбу й по­невіряння вкинуто ваших родичів (fr?ndr). І якщо ви від мене цього за­хочете, ми всі можемо опинитися у великій небезпеці, позаяк нам дове­деться спочатку присягти йому на вірність і дотримуватися цієї присяги».

Нащо люди з Еймундового почту (li?s-menn) відповіли: «Що ж ти порадиш нам робити, якщо ми не повинні ані укладати з ним мир, ані з’являтися перед його очі, ані збирати проти нього збройну силу, хоч ми й опинилися поза законом і далеко від наших мает­ностей?»

Тоді слово взяв Раґнар: «Еймунд сказав майже те саме, що почу­ваю і я: я зовсім не вірю в те, що ми змогли б домогтися успіху в боротьбі проти короля Олава (якому доля завжди всміхалася). Але, втікаючи звідси й залишаючи тут наші маєтності, ми повинні знати напевне, що знайдемо собі кращу долю, аніж доля яких-небудь торговців (at per ?ikin ?a vera m?iri en a?rir kaupmenn)».

Еймунд сказав: «Якщо ви прислухаєтеся до моєї поради і схвали­те обміркований мною план, я зроблю, що я задумав. Зі Сходу надійшла звістка, що смерть щойно (15 липня 1015 р.) забрала ко­роля Вальдамара (Володимира Великого), який правив Ґардарікі (Руссю) і що троє його синів, усі відомі князі, успадкували його імперію. Проте навряд чи він розділив свої землі між ними порівну, позаяк частина, що її одержав Буріцлав, найстарший із трьох бра­тів, більша, аніж обидві ті, які дісталися його братам, Яріцлейвові (Ярославу Мудрому) та Вартілавові (Брячеславові).

Проте зараз між ними виникла незгода щодо [розділу] їхніх зе­мель. Той (Буріцлав), який володіє найбільшою та найкращою час­тиною розділеного королівства, невдоволений, що має менше, аніж мали його батьки. Більше того, через цю різницю він почуває себе нижчим за своїх предків. Так от мені й спало на думку: чи не здає­ться вам, що нам би варто було податися туди й познайомитися з цими королями та найнятися на службу до одного з них, і я волів би служити тому, котрий, задоволений часткою, яку виділив йому батько, обмежиться тим, що боронитиме свою власну спадщину». І всі вони погодилися на цю пропозицію.

Декотрі з них мріяли про багатство, але залишатися в Норвегії, де вони мусили б мститися за сподіяні кривди, їм було небезпечно, тож вони воліли радше покинути батьківщину, ніж залишатися тут і стати жертвами насильства з боку короля та своїх ворогів. Тому вони вирішили приєднатися до Еймунда й Раґнара, які спорядили кораблі й відпливли з великим військом — добірними воїнами, уславленими своєю мужністю. Вони взяли курс на Аустрвеґ (Східну Європу).

Король Олав, який довідався про все це лише по їхньому від­плитті, сказав, що дуже шкодує, що вони з Еймундом не зустрілися й не поговорили. «Бо ми мали б розлучитися ще ліпшими друзями, ніж були, — сказав він, — а натомість він тепер затаїв проти нас невдоволення і, як можна здогадатися, підтримує та плекає ворожі умисли проти нас. І ось він покинув країну в такому настрої, цей чоловік, якому ми завжди ладні були віддати всі почесті, крім титулу короля!»

Королю Олаву також розповіли про ту промову, яку Еймунд виголосив перед зборами (?ing), і король відповів, що він ніколи й не сумнівався в тому, що Еймунд спроможний знайти добрий вихід із будь-якої халепи. А що нам немає більше чого сказати про це, то повернімося до Еймунда та ярла Раґнара, про яких і буде наша по­дальша оповідь.

[3] Еймунд прибуває в Ґардарікі (літо 1016р.)

97.

Король Яріцлейв був зятем Олава(Скаутконунґа, 995—1020/22 рр.), короля Швеції. Він (Яріцлейв) одружився з його (Олава) дочкою Інґіґердою. Як тільки король почув про їхнє прибуття в його країну, він послав кількох людей зі свого почту запропонувати їм притулок та гостинність, водночас запросивши їх на розкішний бенкет. Це запрошення вони прийняли з великою радістю. За столом король і королева стали розпитувати їх про новини з Норвегії та про короля Олава Гаральдссона. Еймунд відповів, що про нього та про його правління можна сказати багато доброго, додавши, що він вихову­вався разом з королем як його названий брат і товариш. Але він не захотів розповідати про вже згадувані обставини, які завдали йому стільки клопоту.

Еймунд і Раґнар незабаром здобули велику повагу у короля, а передусім до королеви, бо вона була найшляхетнішою та найвелико- душнішою з усіх жінок. Хоча, як відомо, король Яріцлейв не сла­вився щедрістю, він був водночас мудрим правителем і владним королем (Jarizleifr konungr var ekki kalla?r mildr af fe sinu en var Stjomnsamr konungr ok riklunda?r).

[4] [Перша] угода Еймунда з королем Яріцлейвом [на час від літа 1016 р. до літа 1017 р.]

98. Потім король запитав про мету їхньої подорожі, й вони так йому відповіли: «Ми чули, повелителю, що ти ризикуєш втратити частину королівства через своїх братів. З огляду на обставини, ми мусили покинути свою батьківщину й шукати собі притулку тут, на Сході, вҐардарікі (наРусі), — от ми й вирішили ближче запізнатися з вами, трьома братами. Ми готові піти на службу до того з вас, який найбільше схильний обдарувати нас славою та шаною, бо ми хочемо здобути багатство й славу та отримати високі почесті від [одного з] вас. Ми подумали, що ти захочеш мати біля себе хоробрих людей, коли хтось із твоїх близьких родичів, які тепер стали тобі ворогами, вирішить зазіхнути на твої права.

Король Яріцлейв відповів їм такими словами: «Нам дуже потріб­на ваша допомога, так само як і ваша порада, бо ви розумні люди й тверді духом норди. Але я не знаю, яку винагороду ви попросите за свою службу».

Еймунд відповів: «Насамперед ти повинен надати нам велике кам’яне приміщення, де ми могли б оселитися з усім своїм військом, а потім постачати нас такою кількістю доброї провізії, яка нам потрібна».

«Я погоджуюся на це», — сказав король.

«В такому разі, — відповів Еймунд, — наші воїни підуть на чолі твого війська боронити твоє королівство. [Ми ставимо за умову], щоб ти платив кожному з наших воїнів по унції срібла, а кожному шкіперові корабля на півунції більше».

Король відповів: «Цього ми зробити не можемо».

«Ти можеш це зробити, повелителю, — заперечив Еймунд, — бо ми згодні взяти плату не сріблом, а бобровими й соболиними хутрами (?uiat u?r sculum taka j ?etta fe bior ok safala) та іншим добром, якого є безліч тут, у твоїй країні. Ми самі робитимемо йому оцінку, а не полишатимемо її на наших людей. Таку платню, проте, ти нам даватимеш лише під час війни, в часи миру ми проситимемо менше».

Король погодився на все це, й умови укладеної між ними угоди мали бути чинними протягом наступних дванадцяти місяців.

[5] Еймунд здобуває перемогу в Ґардарікі

99. Після цих переговорів Еймунд розпорядився повитягати свої кораблі на берег і помістити їх у надійному та безпечному місці. Король Яріцлейв звелів побудувати для них кам’яний дім (Steinholl) з великою залою, оздобленою оксамитом; він також дав їм найкра­щу провізію, якої вони потребували. Воїни проводили кожен день (влітку 1016 р.) разом із королем та королевою у великих веселощах і розвагах.

Але втішатися цим безтурботним життям їм довелося недовго. Незабаром від Буріцлава надійшов королю Яріцлейвові лист, у якому той вимагав віддати йому кілька волостей та торговельних міст, розташованих на кордонах його королівства, щоб він міг обкласти їх податками (at hann b?iddizst nockurra hera?a ok kauptuna af konungi er n?st Iiggia riki hans ok quat ser ?at uel falla til aftekta).

Король Яріцлейв повідомив короля Еймунда про вимоги свого брата.

Він (Еймунд) відповів на це так: «Порада, яку я міг би тобі дати в цій справі, багато не важить, але щодо нашої допомоги, то ти можеш користатися з неї, як забажаєш. Треба, щоб ти поступився домаганням брата, якщо він вчинить по-доброму. Проте якщо він, одержавши це, стане, як я підозрюю, вимагати більшого, тоді тобі доведеться вирішувати, хочеш ти чи не хочеш відмовитися від свого королівства, і чи станеш ти боронити його збройною силою, довівши ворожнечу з братом до крайньої межі—це в тому разі, як ти відчуваєш, що зможеш вистояти проти нього. Крім того, хоча для тебе й менш небезпечно погодитися віддати йому все, що він вимагає, проте — для багатьох — таке рішення може здатися вчинком боягузливим і принизливим для твоєї королівської гідності. Я також не бачу, навіщо ти утримуєш чужоземне військо (ut-lendan her), якщо не хочеш покластися на його допомогу. А тепер вирішуй, як визнаєш за слушне».

Король Яріцлейв відповів, що в нього й на думці немає посту­питися своїми землями без боротьби.

«В такому разі, — сказав Еймунд, — ти повинен відповісти посланцеві свого брата, що маєш намір боронити своє королівство. Більше того, не давай йому часу зібрати проти тебе велике військо, бо, як кажуть мудрі люди, ти маєш більше шансів на перемогу, воюючи у власній країні, аніж у країні твого супротивника».

Гінці повернулися до свого короля й розповіли йому, як оберну­лися події і як король Яріцлейв заявив їм, що не віддасть братові найменшої частки свого королівства, а навпаки, готовий боронити свою землю, якщо він (Буріцлав) нападе.

«Якщо він має нахабство, — сказав король (Буріцлав), — вва­жати, що зможе вчинити опір нашій силі своєю силою, то це означає, що він розраховує на чиюсь допомогу. Чи прийшли до нього якісь чужоземці, щоб допомагати йому порадами і військом?»

Гінці відповіли, що чули, ніби там перебуває якийсь дрібний ко­роль із Норвегії, а з ним шість сотень скандинавів (Nordmenn).

«Отже, це вони дали йому таку пораду», — сказав Буріцлав.

Він (Буріцлав) негайно зібрав своє військо. Король Яріцлейв зве­лів пронести по всьому своєму королівству бойову стрілу (her-or — застосовувалася як сигнал оголошення війни), і армії двох королів були незабаром зібрані.

Далі події стали розвиватись, як і передбачав Еймунд: Буріцлав перейшов через кордон своєї країни й вирушив на брата. В тому місці, де вони (двоє братів) зустрілися, був великий ліс на берегах річ­ки (Дніпро біля Любеча). Дві армії поставили свої шатра на цих бере­гах, одна навпроти одної; їхні сили виявилися приблизно однако­вими. Король Еймунд та його скандинави напнули свої шатра окремо.

Два ворожі війська стояли одне навпроти одного протягом чоти­рьох ночей⁴³⁰, і ніхто не розпочав битви.

«Чого ми чекаємо? — запитав Раґнар. — Чому ми зволікаємо?» Король Еймунд відповів: «На думку нашого короля, військо во­рога ще не досить велике; якщо сказати правду, його плани нічого не варті».

Після цього вони пішли до короля Яріцлейва і запитали, чи не час, аби дати сигнал до початку битви.

«Здається мені, — відповів король, — що у нас чудове й велике військо, яким ми можемо пишатися».

Але король Еймунд відказав: «Я аж ніяк не поділяю цієї вашої думки, повелителю; коли ми тільки-но сюди прибули, я помітив, що в кожному з шатрів (ворога) було зовсім небагато воїнів. Тепер усе стало інакше. Відтоді вони мусили поставити більше (шатрів), а частині їхніх людей навіть довелося отаборитися просто неба. Тим часом чимало твоїх вояків уже розбіглися по домах, отож на своє військо ти більше розраховувати не можеш».

«Що ж тепер робити?» — запитав король.

«Усе стало набагато важчим, ніж було на початку, — сказав Ей­мунд, — позаяк через нашу затримку перемога уже втекла від нас. Але протягом цього часу я та мої норди не сиділи згорнувши руки. Ми відправили всі свої човни зі зброєю та обладунками вгору по річці. Тепер ми підемо туди зі своїм військом і нападемо на них із тилу, а наші шатра хай поки що стоять тут порожні. Ти ж маєш поквапитися й розпочати битву зі своїм військом якомога скоріш».

Так вони й зробили. Засурмили сурми, замаяли стяги, і військо вишикувалося для битви. Дві армії зійшлися, і закипіла люта битва, яка незабаром перейшла в нещадну різанину. Король Еймунд та Раґнар енергійно атакували короля Буріцлава та його почет, зне­нацька напавши на них із протилежного боку щитів (= з тилу).

Після запеклої й упертої битви та великої різанини основний корпус Буріцлавового війська було зім’ято. Воно почало відступати (осінь 1016 р.). Тоді король Еймунд зі своїми воїнами розітнули військо Буріцлава надвоє й влаштували таке страшне побойо- висько, що важко навіть перелічити імена тих, які там полягли. Після цього військо ворога в повному безладі кинулося навтіки, і ніхто вже навіть не думав про якийсь опір, усі намагались якомога скоріш перетнути луг і сховатися в лісі. Незабаром пішла також чутка, що король Буріцлав загинув десь у цій колотнечі. В тій битві король Яріцлейв захопив велику здобич, більша частина якої діста­лася королю Еймундові та його нордам.

Вони здобули велику шану, але їхній тріумф пояснювався також тим, що все було згідно з договором, бо Icyc Христос, наш Господь, був присутній при цьому, як і в усіх інших наших діяннях.

Звідти вони вирушили додому, і король Яріцлейв здобув собі не лише обидва королівства, а й велику здобич, яку захопив у тій битві.

[6] Еймундова порада

100. Протягом усього літа (осені) та наступної зими (1016—1017) повсюди панував мир; не відбулося жодної важливої події, і король Яріцлейв правив двома королівствами, прислухаючись до порад короля Еймунда та під його наглядом. Норди тішилися тоді висо­кими почестями й були у великій шані. Вони стали щитом оборони королівства як завдяки своїм мудрим порадам, так і завдяки своїй хоробрості. Але, бачачи, який спокій панує в його краях, і пові­ривши в те, що він більше не потребує чужоземної допомоги, позаяк його брат, король, загинув, король (Яріцлейв) затримав їхню (нор- дів) платню.

Після того як минула дата виплати, король Еймунд пішов до короля Яріцлейва і звернувся до нього з такими словами: «Ми вже досить довго перебуваємо в твоєму королівстві. Вирішуй тепер, чи ми продовжимо наш союз, чи волієш, щоб угода, яку ми з тобою уклали, втратила чинність, і тоді нам доведеться піти на службу до іншого князя; бо ти почав затримувати нам платню».

«Річ у тому, — сказав король, — що, як на мене, ми сьогодні менше потребуємо вашої допомоги, аніж раніш, а платня, яку ви просите, вимагає від нас дуже великих витрат».

«Це правда, повелителю, — сказав король Еймунд, — бо на сьо­годні ти заборгував нам по унції золота на кожного воїна з моєї дружини й по півмарки на кожного корабельного шкіпера (skips- tjomnar-ma?r)».

«В такому разі,—відказав король,—я волію розірвати нашу угоду».

«Роби як знаєш, — відказав король Еймунд, — але чи ти певен, що Буріцлав мертвий?»

«Думаю, що так», — відказав король.

«Справді, — сказав Еймунд, — вони поставили йому чудовий надгробний пам’ятник, але чи міг би ти напевне мені сказати, де його могила?»

«Я достоту не знаю», — відповів король.

Еймунд сказав: «Одначе ж не годиться тобі, королю, не знати, в якому місці лежить похований твій уславлений брат. Але здається мені, що твоє військо поширило чутку про його смерть, аби зробити тобі приємність, і що всієї правди вони не знають».

Король запитав: «А чи знаєш ти щось більш певне, в чому ми могли б не сумніватися?»

«Я маю відомості, — відповів Еймунд, — що минулої зими ко­роль Буріцлав жив у Бярмаланді. І мені відомо напевне, що він зби­рає там проти тебе велике військо. Не сумнівайся, що ці відомості набагато ближчі до істини, аніж усі інші чутки».

«І коли ж він буде в нашому королівстві?» — запитав король.

«Мене запевнили, — відповів Еймунд, — що він буде тут за три тижні».

На цю звістку король Яріцлейв роздумав відпускати військо нордів, і угоду було поновлено на наступні дванадцять місяців (літо 1017 р. — літо 1018 р.).

І король запитав Еймунда: «Що ж нам тепер робити? Знову зби­рати військо й знову битися?»

«Так, я вважаю, — відповів Еймунд. —Якщо ти хочеш захистити Ґардарікі від короля Буріцлава».

Ярослав запитав знову: «Чи треба, щоб моє військо зібралося тут, чи хай воно відразу рушає назустріч ворогові?»

«Треба, — сказав йому Еймунд, — зібрати тут у місті (til borgarin- паг) всіх чоловіків, спроможних носити зброю; а коли все військо збереться разом, ми обміркуємо план, який, я сподіваюся, дасть нам найбільші шанси на успіх».

[7] Битва між двома братами

101. Негайно по цьому король Яріцлейв послав заклик (her-bo?) у всі кінці свого королівства, щоб усі збиралися на війну, і велике військо землевласників (bonda-herr) зійшлося до нього. Після того король Еймунд послав своїх людей у ліс, щоб вони там зрубували дерева й тягли їх до крил (мурів) міста [Києва] (borgar-armr), де він тоді перебував зі своїм військом. Він звелів покласти зрубані дерева гіллям, яке було вкрите листям, назовні, щоб не дати ворогові змоги стріляти з луків по місту, а потім також наказав викопати навколо мурів глибокий рів (diki). Він розпорядився забрати землю й напов­нити рів водою. Потім звелів присипати стовбури дерев, щоб здава­лося, ніби вони міцно сидять у землі.

Щойно було закінчено цю роботу, коли надійшла звістка, що король Буріцлав, перетнувши кордон Ґардарікі (влітку 1017 р.), наближається до укріпленого міста [Києва], де перебували обидва королі. Король Еймунд подбав про те, аби поставити озброєних воїнів перед обома брамами міста (borgar-hli?), які він добре укріпив із наміром захищати їх в разі потреби, організувати крізь них вилаз­ку (brott-gongu).

Тепер, перед самою з’явою ворога, Еймунд попросив жінок одягнути найкоштовніші шати, прикраси, дорогоцінності і підня­тися на мури міста, підіймаючи вгору палиці з надітими на них золотими перснями, аби привернути до себе якнайбільше уваги.

«Я думаю, — сказав він, — що ці коштовності розбудять жадіб­ність бярмів. Коли їхні очі будуть засліплені блиском золота та коштовних тканин, що сяятимуть на сонці, вони бездумно кинуться вперед, аби швидше добігти до мурів міста».

Все сталося, як і передбачив Еймунд. Військо Буріцлава вийшло з лісу, прямуючи до міста. Зненацька вони побачили їх (жінок) святково вбраними на мурах і сприйняли це як добрий знак, (поду­мавши), що поява Буріцлава виявилася цілковитою несподіванкою для городян. Тому вони хоробро рушили вперед і, не помітивши [рову], кинулися бігти, щоб якнайшвидше добутися до мурів. Але багато з них попадали в рів, де й знайшли свою смерть.

Король Буріцлав був у хвості своєї колони й, зрозумівши, що його військо потрапило в пастку, вигукнув: «Взяти це місто буде не так просто, як ми гадали! І треба визнати, що ці норди — справді чудові радники!»

Потім, роздивляючись, звідки найкраще почати штурм, він по­бачив, що всі коштовності, які щойно так привабили їхній зір, по- зникали і що всі брами зачинені, окрім двох, але ті дві брами були так добре укріплені й захищало їх стільки війська, що були вони фактично неприступними.

В цю мить військо, яке зібралося в місті, кинуло свій бойовий клич (her-op) і приготувалося до атаки. Обидва королі, Яріцлейв і Еймунд, стояли кожен біля двох відчинених брам до міста (Києва). Закипіла жорстока битва, і багато людей загинуло з обох сторін. Вороги атакували браму, яку боронив король Яріцлейв, із таким шаленим натиском, що їм пощастило пробитися крізь прохід. Ко­роль був тяжко поранений у ногу (en konungr varr s?rdr a f?ti mijok), і багато його людей полягли навкруг нього, перш ніж вороги змогли пробитися крізь браму до міста (Києва).

Тоді король Еймунд сказав: «Тепер доля обернулася проти нас, бо наш король поранений, ми втратили багато людей, і ворог ось- ось прорветься в місто; я полишаю на твій вибір, Раґнаре, чи ти й далі боронитимеш цю браму, чи підеш на допомогу королю та його війську».

Раґнар відповів: «Я спробую стримати ворогів тут, але ти йди до короля, оскільки там зараз вкрай потрібна добра порада (ra?)».

Еймунд побіг туди з багатьма воїнами й побачив, що чимало бярмів уже проникли у місто (Київ).

Він повів своїх воїнів у шалену атаку, і Буріцлав утратив багато людей.

Еймунд не ослаблював тиску, безперервно підбадьорюючи своїх воїнів. Ще ніколи така нещадна битва не тривала так довго. Нарешті всі ті бярми, яким пощастило уникнути меча, кинулися навтіки з міста (Києва); король Буріцлав сам вирішив утікати, побачивши, що його військо зазнало повної поразки.

Король Еймунд та його люди переслідували охоплених панікою ворогів до лісу й убили штандартоносця (merkis-ma?r) короля. І тоді вдруге поширилася чутка про загибель Буріцлава. То була блискуча перемога, і в тій битві Еймунд був увінчаний новою сла­вою.

Таким чином, мир було поновлено. Вони (норди) мали високі почесті у короля Яріцлейва й тішилися глибокою шаною серед людей тієї країни.

Але потім їм знову затримали платню, як і раніш, і знову це ста­лося всупереч пунктам укладеної угоди.

[8] Про [заходи] Еймунда

102. Сталося так, що одного дня король Еймунд прийшов до короля (Яріцлейва) вимагати, щоб той нарешті віддав (нордам) їхню

затриману платню, тобто повівся так, як годиться такому могут­ньому володарю..

Він сказав, що його воїни принесли йому більше золота, аніж треба для того, щоб виплатити їм платню. «Здається мені (сказав він), що з твого боку вкрай нерозумно настроювати їх проти нас, тим більше, якщо ти відчуваєш, що тобі не обійтися без нашої допомоги».

«Мабуть, усе буде гаразд, — сказав король, — навіть якщо ви не надасте мені своєї допомоги. Це правда, що ви були мені в дуже великій пригоді, але говорять також про те, що ваші люди занадто вимогливі й догодити їм неможливо».

«Мені важко зрозуміти, що це означає, — відказав Еймунд, — адже тобі самому вирішувати, чого вони можуть вимагати, а чого — ні. Проте багато моїх людей були тяжко поранені; одні втратили ногу, інші — руку або були скалічені в якийсь інший спосіб; тож наші витрати теж значні. Тому буде тільки справедливо, якщо ти нам їх відшкодуєш; отже, вирішуй, повелителю. Або так, або ні».

«Я не хочу, щоб ви від мене пішли, — сказав король, — але я не можу дати вам великої платні, оскільки нема жодних ознак близької війни».

«Нам потрібні гроші, — сказав Еймунд, — і мої воїни хочуть заробляти більше, аніж їм треба на харчі та житло. Якщо з тобою вони не зможуть домовитися, ми радше пошукаємо собі слави в іншому королівстві. До того ж і справді ніщо не вказує на близьку війну. Ти ж бо точно знаєш, що король Буріцлав загинув, хіба не так?»

«Оскільки ми захопили його штандарт, — сказав король, — то маємо всі підстави вважати, що так, (він загинув)».

«То ти знаєш, де його могила?» — спитав Еймунд.

«Цього я не знаю», — відповів король.

«Але ж, — заперечив Еймунд, — з твого боку це непрощенна необачність не довідатися про це».

«А звідки тобі відомо й чому ти такий упевнений, — запитав король, — що ті, хто це стверджує, насправді цього не знають?»

Еймунд відповів: «Як на мене, то людині легше розлучитися з прапором, аніж із життям. Я думаю, — провадив він, — що Бу­ріцлав утік і всю цю зиму (1017—1018) жив у Тюркланді. Там він готує нове вторгнення в твою країну на чолі величезного війська тюрків, печенігів⁴³¹ та інших бридких народів (ok eru ?at Tyrkir ok Blokumenn ok morg qnnur ill ?jo?). Як мені казали, він має намір відректися від своєї християнської віри, і якщо йому вдасться ві­дібрати в тебе Ґардарікі, він заселить її цими хижими племенами. І якщо це станеться, то немає жодного сумніву, що він повиганяє з країни всю твою рідню».

«І скільки часу йому знадобиться, — запитав король, — щоб прибути сюди з тим окаянним військом?»

«Два тижні», — відповів Еймунд.

«І що ж нам робити? — запитав король. — Бо тепер мені конче потрібна порада від твоєї обачності».

Раґнар був тієї думки, що їм (нордам) слід забратися звідси, і нехай король сам дає собі раду.

Але Еймунд сказав йому: «Ми накличемо на себе цілком слушні звинувачення, якщо покинемо короля в годину такої близької і грізної небезпеки. Бо він жив у мирі, коли ми до нього прийшли, і я вирішив, що покину його лише тоді, коли допоможу йому зберегти цей мир у його країні. Тому краще буде, якщо ми укладемо з ним нову угоду на наступні дванадцять місяців (літо 1018р. — літо 1019р.) за умови, що він підвищить нам платню, як ми з ним домовлялися».

Тепер треба було порадитися, в який спосіб найкраще зібрати військо. «Чи хочеш ти, повелителю (сказав Еймунд), щоб ми, норди, самі боронили твою країну, а ти залишатимешся незворушним свід­ком битви, дозволивши своїм власним воїнам вступити в неї лише тоді, коли нас розіб’ють?»

«Я волів би так і зробити», — відповів король.

«Не будь таким поквапним у своїх рішеннях, повелителю, — остеріг його Еймунд. — Буде набагато ліпше, якщо два війська об’єднаються й битимуться разом; у такій битві, я гадаю, ти здобу­деш набагато більше честі; звичайно ж, ми, норди, не будемо тими, які перші кинуться врозтіч. Бо, як мені відомо, є багато таких, що волітимуть рятуватися втечею, коли опиняться перед вістрями списів (spjots-oddr) ворога. І я не знаю, як витримають випробування ті, на кого ти покладаєш найбільші надії в цій війні. А яким буде твоє бажання, повелителю, в тому випадку, якщо нам удасться добутися до короля Буріцлава? Убити нам його чи не вбити? Бо я не бачу кінця цій війні, доки ви обидва живете на світі».

Король відповів: «Я не робитиму ані так, ані так. Я нікого не підбурюватиму битися (особисто) з королем Буріцлавом, але й не стану дорікати тому, хто його вб’є».

З цим вони й розійшлися, причому король не став ані збирати військо, ані готуватися до війни. На превеликий подив усіх, у час такої нагальної небезпеки не було вжито жодних заходів до обо­рони. Незабаром надійшла звістка, що король Буріцлав перетнув кордон із великим військом, яке складалося з багатьох злих наро­дів. Проте король Еймунд поводився так, ніби нічого не знав про те, що відбувалося, і пішла навіть чутка, що він не наважиться би­тися з Буріцлавом.

[9] Еймунд убиває короля Буріцлава

103. Одного дня, рано-вранці, Еймунд послав по Раґнара, свого родича (fr?ndi), та десятьох інших людей і велів сідлати для них коней. Ці дванадцятеро виїхали з міста самі, залишивши головне військо позаду. Серед них був один ісландець на ім’я Бйорн, були Ґарда- Кетілл та Аскель і двоє чоловіків, які обидва мали одне ім’я — Торд. Еймунд доручив їм привести коня, нав’юченого зброєю та при­пасами. Всі вони були вдягнені як торговці, і ніхто не знав, що означає ця виправа і яку хитрість замислив їхній ватаг. Вони загли­билися в ліс і їхали цілий день. Уже надвечір вони виїхали з лісу й зупинилися біля великого й розлогого дуба, що стояв посеред пре­гарної й широкої рівнини.

«Зупинімося, — сказав король Еймунд. — Мені повідомили, що саме тут король Буріцлав має намір поставити цієї ночі своє шатро».

Вони оглянули місцевість навколо дерева й перетнули широку рівнину, роздивляючись, де найкраща місцина для того шатра.

Потім король Еймунд сказав: «Безперечно, що саме тут король Буріцлав звелить напнути своє шатро, бо мені розповіли, що він завжди ставить свої шатра біля лісу, аби у разі потреби забезпечити надійне місце схованки для себе та для своїх людей».

Після цього король Еймунд узяв мотузку й дав її своїм людям, наказавши принести її в те місце, де стояло дерево. Він звелів одному з них залізти на верхівку дуба й прив’язати мотузку до гілки, що вони й зробили. В такий спосіб вони по черзі пригнули всі гілки до землі, так що дерево мовби згорнулося, а його верхівка торкалася землі.

«Отак буде добре, — сказав Еймунд, — і згодом це нам знадоби­ться».

Потім вони натягли мотузки й закріпили кінці. І коли вони за­кінчили цю роботу, вечір уже наполовину минув (була шоста го­дина).

Потім вони почули, як наближається військо короля (Буріцла­ва), негайно посідали на коней, яких залишили в лісі. Звідти вони побачили велике військо й розкішну колісницю (?inn dyrligann vagnn), супроводжувану почтом воїнів. Попереду колісниці несли королів­ський штандарт. Колісниця наблизилася до лісу й зупинилася біля того місця, яке король Едмунд визначив якнайзручніше для того, щоб розбити там табір. Усе це тривало до самої ночі. Королівське шатро було розкішне й гарне; воно було поділене на чотири кім­нати й припнуте до високого стовпа, увінчаного золотою кулею з флюгером. Дивлячись на все це з лісу, вони (Еймунд та ті, хто з ним був) зберігали глибоку мовчанку. Коли зовсім споночіло, в шатрах засвітили каганці і свічки, а поблизу розпалили велике вогнище, на якому, безперечно, збиралися приготувати вечерю.

Тоді король Еймунд сказав: «У нас мало провізії, і це погано; я візьму на себе турботу про поповнення наших припасів і піду в їхній табір».

Сказавши так, Еймунд перевдягся жебраком, наліпив собі ца­пину бороду й пішов, опираючись на милиці. Отак перевдягнений він увійшов до королівського шатра й підходив до кожного, кого там зустрічав, просячи дати йому чогось поїсти. Потім він увійшов до наступного намету й там робив те саме; а коли зібрав досить провізії й належно подякував кожному за гостинність, яку йому надали, він покинув табір, навантажений харчами. Потім, після того як усі добре попоїли та випили, запала тиша. Король Еймунд роз­ділив своїх людей на дві групи, залишивши шістьох у лісі охороняти коней та тримати їх напоготові на випадок потреби. Еймунд та інші шестеро вийшли на відкрите місце, так ніби й не було небезпеки.

А коли вони підійшли до наметів, він звернувся до своїх людей з такими словами: «Роґнвальде, і ти, Бйорне, та інші ісландці, пі­дійдіть до дуба з того боку, де ми пригнули його до землі. Потім, — провадив він, давши кожному в руки сокиру, — оскільки ви чоло­віки дужі й спроможні завдати доброго удару, ви матимете змогу показати, на що ви здатні, коли буде треба!»

Отож вони підійшли до дерева з того боку, де були нахилені гілки. Тоді король Еймунд сказав: «Один із нас стане на дорозі, яка веде на рівнину. Йому не треба буде робити чогось іншого, а тільки тримати в руці мотузку й відпустити її, коли ми йому скажемо. Ми, інші, триматимемо її з другого кінця, і коли все буде готове, як ми за­планували, той, кому я скажу, вдарить по мотузці сокирою, і той, хто її (мотузку) триматиме, відразу відчує, коли вона забринить від удару або іншого сигналу, який ми дамо. І коли ми подамо цей сигнал, необхідний для успіху нашого задуму, той, хто триматиме мотузку, попередить тих, котрі стоятимуть із сокирами напоготові біля пригнутих до землі гілляк, гілляки будуть унизу перерубані й злетять угору. Цей наказ, який він дав, був нами виконаний дуже точно».

Бйорн пішов з королем Еймундом та Раґнаром до шатра, де вони зробили морський вузол і приладнали його до списів, якими й під­няли вузол до самої верхівки стовпа, що підтримував королівське шатро, а потім підняли його ще вище й накинули на (золоту) кулю, якою той стовп увінчувався.

Все це було зроблено без найменшого шереху. До того ж воїни в усіх наметах спали непробудним сном, бо були натомлені після походу й добряче п’яні.

Після цього скандинави міцно вхопилися за кінець мотузки, за- тягли вузол і зробили все, що там іще треба було зробити, а король Еймунд став біля королівського шатра, щоб бути там, коли воно злетить у повітря. По мотузці вдарили сокирою. Той, хто за неї три­мався, відчувши, що вона забриніла, попередив тих, котрі мали перетяти гілляки. Ці люди змахнули сокирами, гілляки підсмикну­лися вгору, й зненацька королівське шатро відірвалося від землі й упало на деякій відстані від того місця, де стояло, ближче до лісу — при цьому всі каганці та свічки погасли.

Перед тим як усе налаштувати, він (Еймунд) ввечері подбав про те, щоб розвідати, з якого боку шатра спав король Буріцлав; він кинувся туди, вбив короля й повбивав багатьох інших. Відрубавши королю голову, він забрав її з собою, і він та його люди побігли до лісу, і ніхто за ними туди не погнався.

Ті з охоронців короля Буріцлава, яким пощастило залишитися живими, були геть приголомшені цією жахливою подією,

А король Еймунд, приостроживши коня, разом зі своїми супут­никами примчав додому десь на світанні й пішов до короля Яріц- лейва, щоб повідомити йому новину — цього разу, безперечно, доб­ру — про смерть короля Буріцлава.

«Поглянь, повелителю, на цю голову (сказав він королю Яріц- лейвові), -÷- ти її впізнаєш».

Побачивши голову, король густо почервонів, а Еймунд йому сказав: «Ми, норди, здійснили цей великий і славний подвиг, пове­лителю. А ти тепер маєш поховати брата пристойно та з усіма почес­тями».

Король Яріцлейв відповів: «Ви зробили цю справу з великим поспіхом і цим наклали на нас тяжку відповідальність. Тож ви й повинні подбати про його похорон. Але яке рішення ухвалять тепер ті, хто за ним ішов?»

«Я не сумніваюся, — сказав Еймунд, — що вони зберуться на раду й почнуть підозрювати одне одного в скоєному, тому що вони нас не бачили. Таким чином між ними спалахнуть чвари, і вони пересваряться, проклинаючи один одного. Крім того, я гадаю, мало хто з цих людей потурбується про те, щоб поховати свого короля».

Після цього норди покинули місто й, посідавши на коней, знову повернулися до того лісу та до шатрів, де незабаром відбулися події, які повністю підтвердили передбачення Еймунда.

Союзники Буріцлава справді пересварилися між собою, розді­лилися, і кожен повів своє військо своєю дорогою. Тоді король Ей­мунд виїхав на рівнину до того місця, де лежав труп короля Буриц- лава, залишений його підданими. За наказом короля Еймунда його люди підняли тіло, притулили до нього голову й привезли його до­дому. Вони подбали про похорон, і після цього вже багато людей знали, де його (короля Буріцлава) могила.

Усі люди з Буріцлавового королівства присягнули на вірність королю Яріцлейвові. Таким чином він став королем двох королівств (ег hann nu konungr у fir ?vi riki), які раніше формально були розділені між ними двома (Яріцлейвом і Буріцлавом).

[10] Еймунд залишає Яріцлейва (і йде на службу) до його брата

104. Протягом літа (осені) й наступної зими (1018—1019) не відбу­лося нічого особливого, лише й того, що їм (нордам) знову затри­мали платню. Крім того, серед царедворців короля було кілька таких, які часто нагадували йому про те, як було вбито його брата. Вони [також] казали, що норди вважають свою гідність вищою за гідність короля. В день видачі платні вони (норди) прийшли до королівського палацу; король привітав їх ласкаво й запитав, що привело їх до нього так рано.

Король Еймунд відповів йому такими словами: «Вельми можли­во, повелителю, що надалі ти не потребуватимеш нашої допомоги. Тому ми просимо тільки, щоб ти видав нам ту платню, яку заборгу­вав нам за минулий час».

«Ваша поява тут, — сказав король, — спричинила багато по­дій».

«Це правда, повелителю, — промовив Еймунд, — що без нашої допомоги тебе вже давно вигнали б з твого королівства, а щодо смерті твого брата, то тут усе гаразд, адже ти сам дав на це згоду».

«І що ви збираєтеся робити тепер?» — запитав король.

Еймунд відповів: «А чого тобі найменше хотілося б?»

«Не знаю», — відказав король.

Еймунд відповів: «Зате я знаю це дуже добре. Найменше всього ти хотів би, щоб ми пішли на службу до короля Вартілава (Бряче- слава), твого брата, і саме туди ми й підемо, і ми збираємося за­пропонувати йому всю допомогу, на яку ми спроможні, — нехай Бог не обминає тебе своїми щедротами, повелителю!»

І, сказавши ці слова, вони вийшли з палацу й відразу попряму­вали до берега, де їхні кораблі були вже стягнуті на воду й готові до відплиття.

«Тепер вони поквапно відбувають звідси, — сказав король Яріц- лейв, — і не чекаючи, поки ми дамо їм на це дозвіл».

«Якщо ти посварився з Еймундом, — сказала королева, — ти нажив собі грізного супротивника, з яким тобі, можливо, ще дове­деться зустрітися на полі битви».

Король сказав: «Було б добре, коли б нам пощастило якось об­хитрувати його».

«Це треба зробити, — сказала королева, — поки вони не накли­кали на тебе якогось лиха або ганьби».

Сказавши це, вона пішла на берег до кораблів разом з ярлом Роґнвальдом Ульвссоном та кількома іншими озброєними людьми. Еймунд та його люди були вже на борту (своїх суден), і йому (Ей- мундові) попросили переказати, що королева бажає поговорити з ним. (Він) сказав: «Ми не повинні особливо їй довіряти. У неї більше розуму, ніж у короля (Яріцлейва). Проте я не відмовлюся від розмо­ви з нею».

«В такому разі, — сказав Раґнар, — я піду з тобою».

«Не треба, — відказав Еймунд. — Ми не перебуваємо з ними в стані війни, і навряд чи нам її проголосять. І те військо, яке до нас наближається, не таке вже й велике».

Еймунд був одягнений у плащ із застібками (tugla-mottul), і в руці він тримав меча. Вони сіли на пагорок, біля підніжжя якого була глина.

Королева та ярл Роґнвальд сіли поруч із ним [Еймундом] і приту­лилися до його одежі.

«Мені дуже прикро, — сказала королева, — що ви з королем Яріцлейвом розлучилися в такий спосіб. Як на мене, то я воліла б помирити вас, аніж бачити, як ви стали зовсім чужі один одному».

Та поки вона так до нього говорила, ані в нього, ані в неї руки не лежали спокійно; він розстібав застібки свого плаща, а вона діставала рукавичку, яку підняла високо над головою.

Еймунд зрозумів відразу, що вони його зрадили. Він також збагнув, що королева наказала своїм людям убити його в ту мить, коли підійме вгору рукавичку.

І справді, одержавши сигнал, вони вже збиралися кинутись на нього, але Еймунд, розгадавши їхню хитрість, несподівано для них підхопився на ноги, залишивши в них у руках свій плащ, який вони вхопили.

Раґнар, котрий зі свого корабля бачив усе, що відбувалося, стриб­нув на берег; ще кілька людей вистрибнули за ним. Вони вже хотіли повбивати озброєних охоронців королеви, але Еймунд їм цього не дозволив.

Вони просто скинули їх униз із глинястого пагорка й забрали їх у полон.

«Чуєш, Еймунде, — сказав Раґнар, — ми навіть не станемо пита­тися твоєї думки, а заберемо цих людей у полон».

«Нам не годиться робити так, — сказав Еймунд, — нехай вони йдуть собі з миром. Я не хочу розлучатися з королевою в такий спосіб».

Тим часом ця остання повернулася додому, вкрай невдоволена зі своєї невдалої спроби. А норди підняли вітрила своїх кораблів і пливли не зупиняючись, поки не прибули в королівство короля Bap- тілава (Брячеслава).

Вони відразу ж пішли до короля. Він прийняв їх добре й став розпитувати про новини. Еймунд розповів йому про все, що сталося між ним і королем Яріцлейвом від своєї появи при королівському дворі до тієї хвилини, коли вони розлучилися.

«І які плани в тебе тепер?» — запитав король.

«Я попередив короля Яріцлейва, — сказав Еймунд, — про наш намір піти від нього й найнятися на службу до тебе, повелителю. Я боюся, що він міркує про те, аби відкраяти кілька клаптів від твого королівства, як це намагався з ним зробити його брат. А тепер, пове­лителю, подумай, чи ти волієш відіслати нас геть, чи залишити в себе на той випадок, якщо тобі знадобиться наша допомога».

«Звичайно, я хотів би, щоб ви тут залишилися, — відповів ко­роль, — але скільки ви просите за свою службу?»

«Ми служитимемо тобі на тих самих умовах, —сказав Еймунд, — які нам запропонував твій брат».

«Дайте мені трохи часу, — відповів король, — щоб я міг пора­дитися зі своїми людьми, бо це вони постачають мене грішми, навіть якщо я ними й розпоряджаюся».

Король Еймунд на це погодився, і король Вартілав покликав на раду (?ing) своїх найближчих людей, сказавши їм, що він оце одер­жав вісті про свого 6paτa_i короля Яріцлейва, який зазіхає на його королівство, і що король Еймунд прийшов пропонувати йому свій захист та оружну допомогу.

Вони (люди Вартілава) стали палко переконувати його, щоб він узяв їх (нордів) на службу. Після цього між ними було вкладено угоду, і король Вартілав домовився, що час від часу буде з ним (Ей- мундом) радитися.

«Я навіть менш обачний і менш схильний ретельно все обмір­ковувати, ніж мій брат, король Яріцлейв, а проте недоброзичливці змогли посварити вас із ним. Ми часто радитимемося з тобою, і ми платитимемо вам стільки, скільки між нами домовлено».

Отже, вони (норди) залишилися служити королю (Вартілавові). їх шанували й добре до них ставилися при його дворі.

[11] Мир між братами Яріцлейвом і Вартілавом

105. Так сталося, що прибули гінці від короля Яріцлейва, вима­гаючи, щоб король Вартілав (Брячеслав) віддав кілька сіл та міст (at b?ida ?orpa ok borga), розташованих біля кордонів його коро­лівства. Він (Вартілав) повідомив про це Еймунда, а той сказав йому: «Треба порадитися про це, повелителю».

Король мовив: «Ось і виникла така ситуація, коли ти повинен дати мені пораду, як було між нами домовлено».

«Ось яка моя думка, повелителю, — відповів Еймунд. — Від жа­дібного вовка завжди чекай раптового нападу. Якщо ти задоволь­ниш цю вимогу, вони зажадають більше; а проте відпусти гінців із миром».

Він провадив: «Вони (Яріцлейв та його королева) незабаром зрозуміють, що ми надумали. А скільки тобі треба часу, щоб зібрати військо?»

«Два тижні», — сказав король.

«Отже, повелителю, — сказав Еймунд, — зараз ти повинен вирі­шити, де ви зустрінетеся для битви, і сказати гінцям, щоб вони пере­казали це своєму королю».

Так вони й зробили.

І гінці поїхали додому. Незабаром два війська приготувалися до воєнних дій. Вони вирушили в дорогу й прибули на місце, обране як поле битви й розташоване на кордоні (між двома королівствами).

Вони поставили свої шатра, кожне на своєму боці, й залишалися там протягом кількох ночей.

Король Вартілав сказав: «Чого ми сидимо тут без діла? Нам треба бути обачними, щоб перемога не вислизнула з наших рук».

Еймунд на це відповів: «Дозволь мені про це подбати, бо я від­чуваю, що відкласти на потім аж ніяк не означає програти. Королева Інґіґерда ще сюди не прибула. А саме її порада важить над усі інші, хоча король особисто командує військом. Я хочу ще поспостері­гати».

«Роби як знаєш», — сказав король.

Вони залишалися там із військом протягом сімох ночей. Та однієї буремної й темної ночі король Еймунд та Раґнар покинули своє військо, заглибилися далеко в ліс і сіли там біля стежки.

Король Еймунд тоді сказав: «Це та стежка, якою їхатимуть верш­ники короля Яріцлейва. А якби я хотів заховатися, то заховався б ось тут. Але посидьмо поки що тихо».

Та коли вони посиділи там якийсь час, король Еймунд сказав: «Мабуть, ми робимо дурницю, що сидимо тут».

Проте невдовзі вони почули тупіт коней і побачили, що серед верхівців була жінка. Вони помітили, що один з вершників їде по­переду жінки, а другий — позаду.

«Це королева, — сказав король Еймунд. — Станьмо по обидва боки дороги, і коли вони будуть поруч із нами, ти заколи коня під нею, Раґнаре, і схопиш її».

Вершники порівнялися з ними, і перш ніж вони встигли зрозу­міти, що сталося, кінь під королевою впав мертвий, а вона зникла з їхнього поля зору. Другий (вершник) сказав, що він лише мигцем помітив, як хтось перебіг через стежку; але жоден із них не посмів постати перед королем (Яріцлейвом), бо вони не були певні, чи то перед ними промайнула людина, чи троль.

Тому обидва таємно повернулися до себе додому й нікому не показувалися на очі. А королева сказала названим братам: «Ви, норди, мабуть, ніколи не перестанете глумитися з мене!» А Еймунд їй відповів: «Ми обійдемося з вами як годиться, пані, але я не певен, що сьогодні ви зможете поцілувати свого короля».

Після цього вони повернулися в табір короля Вартілава (Бряче- слава) і сказали йому, що до них прибула королева.

Він привітав її і взяв під свою особисту охорону.

Але наступного ранку вона попросила, щоб король Еймунд прийшов до неї. І коли він прийшов, королева йому сказала: «Най­ліпше буде, якщо ми помиримося. Я пропоную свої послуги для укладення угоди між вами. Але я мушу вас попередити, що насам­перед я дбатиму про інтереси Яріцлейва».

«Про це треба домовлятися з королем», — сказав король Еймунд.

«Але ж, — відповіла королева, — твоя порада важить для нього найбільше».

Еймунд тоді пішов до короля Вартілава й запитав у нього, чи згоден він, щоб королева виступила посередником між двома сто­ронами.

Король відповів: «Мені здається, що цього робити не варто, бо вона вже погрожувала поменшити мою частку спадщини».

«А ти будеш задоволений, повелителю, — запитав Еймунд, — якщо твоя частка залишиться такою, як і була?».

«Авжеж, буду», — відповів король.

«Як на мене, — сказав Еймунд, — то я не назвав би це справедли­вістю, якщо він не додасть земель до твоєї частки, яку ти досі мав, адже в тебе ті самі права, що й у нього (Яріцлейва), на спадщину свого брата».

«Позаяк ти начебто хочеш, щоб я обрав королеву за того, хто нас розсудить, то хай так і буде», — сказав король Вартілав.

Після цього король Еймунд пішов повідомити королеву (Інґі- ґерду), що Вартілав погоджується, аби вона виступила посередни­ком між королями.

«Це ти йому дав таку пораду, і він її прийняв, — сказала коро­лева, — а якщо так, то ти мусиш також знати, як поділити між ними землі так, щоб було якнайменше труднощів, а отже, і як треба захо­дитися коло цього».

Король Еймунд сказав: «Я не можу вирішувати за твою королів­ську величність — твоя гідність цього не потерпіла б».

Негайно було подано сигнал для великих зборів і оголошено, що королева Інґіґерда має намір звернутися до обох королів та до їхніх воїнів.

І коли зійшлися обидва війська, королева Інґіґерда виїхала до них разом із королем Еймундом та нордами.

Тоді король Вартілав подав знак, що королева може починати.

Це замирення та розподіл територій було схвалено всім наро­дом, який населяв ті землі.

(Крім того, сторони дійшли згоди, що) всі суперечки мають роз­в’язуватися королем Еймундом та королевою Інґіґердою.

Після чого кожен повернувся у своє королівство.

Король Вартілав (Брячеслав) прожив після цього не більш як три зими; він захворів і помер. А він був королем, якого любили якнайбільше.

Після його смерті король Яріцлейв забрав собі королівство (Ки­ївське) й відтоді правив обома королівствами.

А король Еймунд певний час правив своїм королівством, але він не дожив до старості. Він помер, не залишивши спадкоємців. Його забрала в могилу тяжка хвороба, і його смерть стала великою втратою для тамтешніх людей, бо ніколи доти в Ґардарікі (на Русі) не бачили такого мудрого чужоземця, яким був король Еймунд.

І жоден ворог не вторгнувся в країну, поки він боронив її за дору­ченням короля Яріцлейва.

Захворівши, король Еймунд передав своє королівство Раґнарові, своєму названому братові, оскільки вважав, що той найбільше на це заслуговує; він зробив це з дозволу короля Яріцлейва та королеви Інґіґерди.

Роґнвальд Ульвссон залишався, як і раніше, ярлом Адельґюбор- ґа (Старої Ладоги). Він і королева Інґіґерда були дітьми двох сестер. Він був великим воєначальником (hof?ingi) та данником (skatt-gildr) короля Яріцлейва, і він дожив до старості.

Коли Олав Гаральдссон прибув у Ґардарікі, він навідав Роґн- вальда Ульвссона, і вони стали близькими друзями, бо всі визначні люди прагнули віддати шану королю Олавові, коли він там був.

Проте ніхто не був із ним у таких близьких стосунках, як ярл Роґнвальд та королева Інґіґерда; бо кажуть, ніби ця остання таємно любила його (Олава Святого).

Аналіз і висновки

При будь-якій спробі проаналізувати таттр про Еймунда важли­во пам’ятати про те, що цю працю не можна розглядати ані як історичний опис певного періоду існування Русі, ані як додаток до відповідних розділів Початкового літопису Русі (ПВЛ). Її єдиною метою було описати діяння скандинавського героя Еймунда. Тому факти тут подано не з погляду Київсько-Новгородської Русі. Нато­мість таттр пропонує читачам-скандинавам захопливу й екзотич­ну оповідь про рицарські пригоди доблесного й хитромудрого героя. Все, що могло служити цій першочерговій меті, було викладено з усіма подробицями, а решту пропущено.

З другого боку, ми.не повинні забувати, що хоча «Flateyjarbok», яка містить у собі основний текст таттру про Еймунда, є відносно давнім збірником саґ (бл. 1380-—1394 рр., тобто лише на сімнадцять років молодша за Лаврентіївський літопис (1377 р.) і приблизно на тридцять—сорок років старша за Іпатіївський літопис (1424), її версія даного таттру, звичайно ж, не є первісною. Проте ми ніяк не можемо знати, скільки інших редакцій цієї історії — після того як вона потрапила до Ісландії близько 1019 р. — існувало до появи нині відомої версії або якого вони були обсягу.

Еймунд на службі в Яріцлейва

Прибуття Еймунда в Голмґард (Великий Новгород) може бути вихідною точкою. Вчені погоджуються, що ця подія сталася влітку 1016 р.⁴³² (у скандинавській хронології «літо» починалося з середини квітня)⁴³³.

1) Перший рік служби: літо 1016 р. — літо 1017 р.

Протягом цього першого року київський князь Буріцлав зажа­дав від Яріцлейва кількох провінцій. Але, за порадою Еймунда, Яріцлейв відмовився задовольнити вимогу брата, і почалася війна.

В тому місці, де зустрілися дві ворожі армії, «був великий ліс на берегах річки. Дві армії поставили свої шатра на цих берегах, одна навпроти одної»⁴³⁴. Ця розповідь нагадує про схожу ситуацію, що передувала битві під Любечем, описаній у ПВЛ, під р. 6524/101 б⁴³⁵.

Очевидно, що текст тієї редакції таттру про Еймунда, яку ми маємо, не в усьому точний, принаймні там, де він описує тривалість часу, протягом якого обидва війська стояли бездіяльно⁴³⁶.

В тексті таттру про Еймунда читаємо: «Два ворожі війська стояли одне навпроти одного протягом чотирьох ночей»⁴³⁷. Не випадає сум­ніватися, що стояли вони бездіяльно протягом не кількох ночей, а кількох місяців, як повідомляється в ПВЛ: «Стояли так один проти одного три місяці»⁴³⁸.

Прийнявши другу альтернативу, ми зрозуміємо, чому Еймунд був такий невдоволений до початку битви. Еймунд нарікає на те, що своєю нерішучістю, яка тривала досить довго, Яріцлейв створив для себе небезпечну ситуацію, надавши своєму супротивникові час зміцнити свої сили й разом з тим давши своєму військові привід для дезертирства.

Очевидно, що ім’ям Буріцлав тут називається суперник Яріц- лейва/Ярослава в битві біля Любеча, а саме Святополк Володимиро­вич (1015—1016; 1018—1019).

Битва закінчилася перемогою Яріцлейва/Ярослава. Згідно з ПВЛ, його супротивник, Святополк, утік «до ляхів»⁴³⁹. Ми не маємо підстав сумніватися в достовірності цього джерела інформації. Свя­тополк залишався в Польщі до літа 1018 р., коли він повернувся на Русь зі своїм тестем та союзником, польським королем Болеславом Хоробрим (992—1025)⁴⁴⁰. Встановлено, що два війська потім зустрі­лися на річці Західний Буг 22 червня 1018 р.⁴⁴¹. Болеслав завдав роз­громної поразки Ярославові. Зрозуміло, що таттр зберігає мовчанку про цю нещасливу для свого героя подію. Але автори попередньої редакції таттру мусили знати, що реальним ворогом Ярослава був не його брат Святополк, а Болеслав. Десь пізніше і в якійсь пізнішій редакції обидва вороги Ярослава злилися в одну постать, яка дістала ім’я Буріцлав; це просто давній скандинавський спосіб передавати вендське (західнослов’янське) ім’я Болеслав.

У розповіді про діяння Еймунда ми читаємо, що після першої битви з Буріцлавом/Святополком останній перебув зиму 1016— 1017 рр. у «Бярмаланді».

Звістка про це дуже стривожила Яріцлейва, який, довідавшись про такий розвиток подій, вирішив найняти на службу Еймунда та його військо й на наступний рік — 1017/1018⁴⁴².

2) Другий рік служби: літо 1017 р. —літо 1018 р.

Оскільки Святополк у цей час був у Польщі, його не можна ото­тожнити з Буріцлавом, який утік до Бярмаланду.

Спочатку О. О. Шахматов, а нещодавно й М. М. Ільїн піддали сумніву вірогідність відомостей, які даються в хроніці за 6523/1015р., написаній з певною конкретною метою⁴⁴³. Жодне зі стародавніх руських джерел не називає реальної дати смерті братів Бориса та Гліба⁴⁴⁴. Дата Борисового вбивства — 24 липня (згідно з літописом за 6523/1015 р.) — є, як з’ясував Шахматов, не чим іншим як датою битви на річці Альта в 1019 р., яка принесла Ярославові тріумфальну перемогу над його суперником Святополком⁴⁴⁵.

Борис і Гліб були сини болгарської принцеси⁴⁴⁶, тому вони посі­дали особливе місце в лінії Володимирового престолонаслідування. Вони правили територією колишнього Руського каґанату⁴⁴⁷: Борис був князем Ростовським, а Гліб княжив у Муромі. Іншими словами, їхні землі сусідили з територією, яку скандинави називали Бярма- ландом⁴⁴⁸. Очевидно, що братів розглядали як небезпечних супер­ників Ярослава. Дуже ймовірно, що в одній з давніших редакцій таттру про Еймунда говорилося про двох суперників Ярослава, які, налякані перемогою Ярослава, втекли до сусідньої країни, тобто до Бярмаланду. Бярмаланд був найпівнічнішою частиною степової імперії, яка в той час належала печенігам.

Багато давніх руських літописів повідомляють про великий на­пад печенігів на Київ (але редактори ПВЛ чомусь викинули цю ін­формацію зі свого очищеного видання). Печеніги вдерлися до міста і спалили його. Саме тоді згоріла щойно збудована церква Святої Софії⁴⁴⁹.

Таттр про Еймунда згадує про цей напад на Київ у своєму описі подій, які відбулися влітку 1017 р., хоча саме місто (borg) жодного разу прямо не називається. Завдяки стратегічним і тактичним хитро­щам, які застосував Еймунд, напад було відбито, і Буріцлав та його союзники мусили відступити.

Тоді Еймунд знову порадився з Ярославом, і знову козирна карта була в його руках. Він довідався, що Буріцлав перебуває зиму 1017— 1018 рр. у Тюркланді й готує там велику армію степовиків, щоб знову піти на Ярослава війною.

Тюркландом тут називається королівство Ябґу Оґузів, давнього союзника Володимира Великого, з його центром на Сирдар’ї та біля Аральського моря⁴⁵⁰.

3) Третій рік служби: літо 1018 — літо 1019 рр.

Головною подією цього періоду стала битва між Еймундом і військом Буріцлава та його союзників. Її апогеєм стало здійснення хитромудрого плану Еймунда, коли він із кількома друзями (серед них були й ісландці, які згодом розповіли про подвиги Еймунда, внас­лідок чого вони й стали темою таттру⁴⁵¹) проникли в шатро Бу­ріцлава й убили цього князя. Тут варто згадати про те, що М. М. Ільїн указав на схожість між загибеллю Буріцлава й смертю Бориса, як її описано в ПВЛ (перша битва на річці Альта). Обидві події сталися вночі; в обох випадках діяло лише кілька змовників; в обох випадках убивці не зустріли ніякого опору й утекли непоміченими; в обох випадках була присутня тема відтятої голови. Місце зустрічі супро-

тивників відповідає тому, як описується сцена битви на річці Альта (в ПВЛ, під роком 6523-м)⁴⁵².

Ім’я Буріцлав/ BypumeiiB(BurizlafrZBurizleifr) слід розглянути у світлі його двох складових частин: Buriz — це, очевидно, Борис; Leif (г) — це скорочення від давнього скандинавського відповідника давньо­руського імені Гліб. Одне слово, Буріцлав/ Буріцлейв (BurizlafrZBu- rizleifr) включає в себе імена двох братів, суперників Ярослава в боротьбі за престол, — Бориса й Гліба.

Мабуть, у якийсь момент редактор таттру був збитий з пантелику двома збірними іменами «Буріцлав» (Буріцлав = Болеслав + Свято- полк і Буріслав = Борис + Гліб) і перетворив дві пари князів на одну постать, «колективного Буріцлава»⁴⁵³.

Тобто, всупереч думці А. І. Лященка⁴⁵⁴, я не можу ідентифікувати подію, під час якої помер Буріцлав, з («другою») битвою на річці Альті (6527/1019 р.) і загибеллю Святополка.

До того ж Еймунд не міг брати участі у тій битві. Вона відбулася, як ми вже зазначали, 24 липня 1019 р. А договір, укладений між Ярославом та Еймундом, закінчився в кінці зимової половини року, себто в середині квітня 1019 р. Влітку 1019 р. Еймунд уже не був на службі в Ярослава.

Якщо ми візьмемо все це до уваги, то таттр про Еймунда дає нам надзвичайно важливі відомості: Бориса вбили влітку 1018 р. під час першої битви на річці Альті. ПВЛ зберегла назву річки, поблизу якої відбулася зустріч; а таттр про Еймунда називає рік події й імена прямих та непрямих убивць.

Еймунд на службі у Вартілава

Вище ми відзначили структурні відмінності між першою та дру­гою частинами (Еймунд і Ярослав) таттру про Еймунда (розгля­дуваними як одне ціле) і його третьою частиною (Еймунд і Вартілав). Існують і інші ознаки, які вказують на окреме походження цих двох частин. Наприклад, перша характеризує Київ (Кенуґард) як «най­краще королівство Ґардарікі»⁴⁵⁵, тоді як третя дає Києву зовсім іншу оцінку — «найвища за своїм значенням частина Ґардарікі, якою є Голмґард», і «Кенуґард (Київ), який є другим значним королівством (після Голмґарда)»⁴⁵⁶.

Нелегко встановити хронологію події, що її таттр описує як «Укладення миру між братами Яріцлейвом і Вартілавом (Вартілав = Брячеслав)». У ПВЛ Брячеслав зображується як діяльний лідер лише в літописі 1021 р. Але він був для Ярослава небезпечним су­перником. У ПВЛ повідомляється, що Брячеслав здійснив похід на Великий Новгород, узяв це місто й повернувся звідти, забравши із собою полонених та їхнє добро. Коли звістка про цю жахливу подію дійшла до Ярослава, який був тоді в Києві, він перестрів на­падника через тиждень, завдав поразки його війську й дав змогу новгородцям повернутися у своє місто; Брячеслав утік до Поло­цька⁴⁵⁷.

Проте важко пов’язати замирення між двома братами з подіями 1021 р., оскільки літопис нічого не говорить про замирення. Текст таттру, який ми маємо у своєму розпорядженні, радше вказує на те, що ця подія, певно, сталася ще в 1019 р. відразу після того, як Еймунд покинув службу в Ярослава.

Але взявши до уваги, що Ярослав у той час воював зі Свято- полком, важко уявити собі, що інцидент із Брячеславом міг статися в той самий «драматичний» рік і лишитися непоміченим ПВЛ.

Незабаром по тому розпочалася боротьба між Ярославом та Мстиславом Тмутороканьським, яка теоретично тривала аж до 1024 р. Проте, зважаючи на силу Мстислава, Ярослав не наважу­вався перенести свою столицю до Києва до самої смерті останнього (тобто до 1036 р.)⁴⁵⁸. Лише тоді Ярослав назавжди оселяється в цьому місті (Києві) й розпочинає свою знамениту діяльність у архітектурній та культурній галузях (продовжуючи її щонайменше до 1051 р.), яка перетворила це відносно скромне місто на один з найбільших культурних та політичних центрів Східної Європи. Як ми бачимо з усього цього, в проміжку 1019—1036 рр. Ярослав справді не мав часу для якихось дій великого масштабу, пов’язаних із Брячеславом.

Неминучим висновком із вищенаведених аргументів буде, що ми маємо справу з двома різними оповідями про перебування Еймунда на Русі, «штучно» стуленими докупи. Тому ми не знаходимо якоїсь позитивної ознаки, що вказувала б на стартову точку хронології подій, описаних у третій частині таттру.

Проте таттр пропонує іншу, більш перспективну основу для хро­нології; брати домовилися про мир за три роки до смерті Брячесла- ва⁴⁵⁹. Дата його смерті відома нам з ПВЛ — це сталося в 1044 р.⁴⁶⁰. Тому ми маємо підстави гіпотетично висловити здогад, що мирову угоду було укладено десь у 1041—1042 рр. ПВЛ про ці роки дає надто короткі повідомлення: в 1041 р. Ярослав ходив походом на Литву, а в 1042 р. його син Володимир — князь новгородський — здійснив невдалий похід на Ямь (Фінляндію)⁴⁶¹. Але в 1043 р. відбу­лася надзвичайна подія — третій і останній похід Русі на Констан­тинополь. Теоретично той похід очолив новгородський князь Воло­димир, син Ярослава, але реально військом командував воєвода Вишата (Остромирич)⁴⁶². Оскільки напад на Константинополь був найвищим випробуванням для всієї військової потуги Русі, Ярослав міг дозволити його собі лише за умов миру зі своїм полоцьким су­сідом. Отже, 1042 рік видається дуже ймовірним часом для укладення такої угоди, виходячи з відомостей, які даються в таттрі про Еймун- да, а також із ситуації, яка склалася тоді на Русі та у Східній Європі.

Не викликає сумніву той факт, що протягом якогось часу Бряче- слав сидів на київському троні. В 1068 р. «двор Брячеславль» (або палац Брячеслава) ще стояв у Києві⁴⁶³. В той час там виникли заво­рушення з метою вигнати Ізяслава Ярославича з Києва й посадити на трон Всеслава, Брячеславового сина. Тут треба додати, що згідно з київською системою престолонаслідування лише син одного з чле­нів династії, який уже правив у Києві, міг бути посаджений на «київ­ський стіл».

Підбиваючи підсумок, маємо всі підстави сказати, що таттр про Еймунда може бути перспективним і точним джерелом з історії Русі в першій половині XI CT.⁴⁶⁴. Але він послужить цій меті лише в тому випадку, якщо ми не шукатимемо в ньому того, чого там не може бути. Позитивний аналіз вимагає, щоб ми спершу добре зрозуміли структуру цього складного історичного джерела.

Висновки

«Eymundar ?attr Hringssonar» (Е. ?.) дійшов до нас у рамках великої «Olafs s. helga», а отже, був записаний десь у 1380—1394 рр. Події, описувані в Е. ?., відбуваються на Русі (в Ґардарікі) в першій поло­вині XI ст., тобто десь на 350—370 рр. раніше, аніж був створений текст, який ми сьогодні маємо.

Нам пощастило, оскільки деякі події та епізоди, описувані в Е. ?., ми можемо ідентифікувати за допомогою відомостей з давньору­ських джерел, передусім із «Повісті временних літ» (=ПВЛ).

Я хотів би тут зупинитися на кількох найважливіших у світлі розглядуваної проблеми моментах:

1. В Е. ?. згадується, що, за оцінкою супротивників, кількість воїнів-скандинавів у війську Еймунда, яке перебувало на службі в Ярослава, котрий на той час був королем у Новгороді, налічувало 600 чоловік, тоді як ПВЛ оцінює їх кількість у тисячу чоловік.

2. За єдиним винятком (Якун/Гакон у ПВЛ, який я вже розглядав у своїй книзі «Походження Русі» (т. 1. — С. 440—454), у староруських джерелах не називаються імена скандинавських володарів, не кажучи вже про людей із їхнього оточення; в них жодного разу не згадується ані ім’я шведської жінки Ярослава, ані ім’я його сла­ветного зятя, норвежця Гаральда Суворого. Тому не варто диву­ватися, що Еймунд та його люди в тих джерелах усі втиснуті в одну загальну категорію «варягів».

3. В E.?. говориться про трьох найголовніших спадкоємців трону по смерті Володимира Великого (15 липня 1015 р.), а також пра­вильно називаються столиці їхніх держав: Буріцлав правив у Києві (Кенугарді), Яріцлейв — у Новгороді (Голмґарді) і Вартілав — у Полоцьку (Палтескї).

4. Тоді як імена обох королів, що їм служив Еймунд, більш або менш збігаються з їхніми слов’янськими оригіналами, імена обох їхніх головних супротивників мають епічне походження. В обох випадках ми маємо одне ім’я — Буріцлав. Цим «збірним ім’ям» ісландці мали звичай ідентифікувати слов’янських королів, як, на­приклад, у «Olafs saga Tryggvasonar». Ім’я «Буріцлав», котре ми знаходимо в Е. ?. (розділи 96—100), стосується двох осіб: мал ©значу­щого київського князя Святополка та його славетного войовничого тестя й союзника — польського короля Болеслава Першого.

Другий Буріцлав (розділи 101—103) завдячує своє існування тому факту, що імена обох братів — синів князя Володимира Вели­кого — Борис і Гліб (староскандинавське Hleifr>Leifr) в якомусь тексті були написані одним словом, і в такий спосіб утворився ще один варіант імені Буріцлав або Буріцлейв (Burizleifr = Buriz ÷ Leifr).

5. Такі дії, як, наприклад, укладення угоди між скандинавськими найманцями та руським королем у Е. ?., знаходять свої паралелі в ПВЛ (див. у літо 980).

6. Велика битва на березі великої річки (в 1016 р. — на першому році Еймундової служби) згадується в обох джерелах. Проте Е. ?. не називає ані річки (Дніпро), ані місця дії (Любеч).

7. При цьому обидва джерела відзначають тактику зволікання, застосовану Ярославом. А втім, ПВЛ дає щодо цього точніші відо­мості: там говориться, що війська не починали битви протягом трьох місяців, тоді як Е. ?. згадує лише про чотири дні, що не є такою вже істотною затримкою, аби спеціально на ній наголошу­вати. Безперечно, що тут (в Е. ?.) ми маємо справу з образним уза­гальненням, у якому дні символізують місяці.

8. В обох джерелах (Е. ?., ПВЛ) відзначається одна надзвичайно важлива подробиця тієї битви. Ярослав тоді отримав поранення в ногу.

Ця інформація дістала переконливе підтвердження в 1940 р., коли доктор Д. Г. Рохлін за дорученням Академії наук Радянського Со­юзу зробив обстеження Ярославового скелета в рентгенівських про­менях. При цьому було виявлено, що Ярослав справді був у зрілому віці тяжко поранений у коліно⁴⁶⁵. *

9. В 1017 р. печеніги, які в IX—XI ст. панували в східноєвро­пейських степах, облягли Київ. Хоча в ПВЛ про цю подію нічого не сказано, одначе про неї згадується в інших давньоруських літо­писах. Про зруйнування Києва під час тієї битви наголошує і того­часний німецький автор Тітмар із Мерзебурга (пом. 1018 p.). В Е. ?. описано ті події, причому дуже точно щодо хронології (це сталося на другому році Еймундової служби, тобто в 1017/1018 рр.).

Звичайно ж, цю розповідь треба сприймати з великими поправ­ками на умовність. Місто в цьому контексті ніде не називається, хоча на початку опису руських пригод Еймундами натрапляємо на назву Кенуґард. Замість печенігів у Е. ?. використано стандартну ісландську назву, застосовувану до всіх східноєвропейських «напів- варварів», — бярми.

10. Обставини вбивства Бориса в Е. ?. (на третьому році Еймун­дової служби, тобто в 1018—1019 рр.) збігаються з тими відомос­тями, які даються в давньоруських джерелах: убивство було здійсне­не вночі невеликою групою скандинавів (згідно з Е. ?., був серед них і один ісландець). Убивці проникли в шатро Бориса й не зустріли там жодного опору.

І в тих, і в тих джерелах важливу роль відіграє відтята голова. Тільки що в ПВЛ голову відрубують не Борисові, а його епічно вірному слузі мадяру Георгію (типовий locus communis у давньору­ській житійній літературі).

11. Найважливішою подією під час другого періоду перебування Еймунда на Русі, коли він найнявся на службу до Брячеслава (Варті- лава) Полоцького, стало захоплення Еймундом у полон Інґіґерди (Ярославової жінки) та третейський суд Інґіґерди, який поклав край тривалій боротьбі між Ярославом та Брячеславом. Згідно з E.?., це сталося лише за три роки до смерті Брячеслава, А що Брячеслав, як відомо, помер у 1044 р., то цю подію можна датувати 1042 р.

Руські літописи, які розповідають про війну між Ярославом та володарем Полоцька, обминають цей мир мовчанкою. Річ у тому, що полоцьку гілку династії особливо ненавиділи в Новгороді й нехтували її, як ото нехтують перевертнів. Проте Ярослав у той період мусив шукати замирення, бо саме тоді він збирався здійснити найважчу мету з тих, які він поставив перед собою за весь час свого правління, — організувати похід на імператорський Константино­поль, який відбувся в 1043 р. і закінчився для Русі катастрофічною поразкою.

12. За ухвалою вже згадуваного (в Е. ?.) третейського суду Інґі- ґерди Брячеслав повинен був одержати у своє володіння Київ як друге за своїм значенням місто на Русі. Про те, що Брячеслав володів Києвом, ніде в руських літописах прямо не згадується. Але ми маємо два натяки, які такої можливості не виключають. По-перше, існував у Києві XI ст. двір Брячеслава. По-друге, в 1068 р. кияни обрали Брячеславового сина Всеслава своїм князем, тобто наділили його титулом, який, за київською системою престол ©наслідування, міг належати тільки старшому синові колишнього володаря.

13. Таким чином E.?. складається з двох зв’язних послідовностей Еймундових пригод на Русі: розділи 95—103 (у «Flateyjarbok») розповідають про три роки Еймундової служби при дворі Яросла­ва: 1016 (староскандинавський рік починався в четвер, який був най­ближчим до 16 квітня)—1017, 1017—1018 і 1018—1019.

В другій частині Е. ?. йдеться про діяння Еймунда на службі у Вартілава (Брячеслава) (розд. 104).

14. З найважливіших критеріїв, якими можна обґрунтувати цю класифікацію, слід назвати такі:

(а) Перша частина впорядкована за принципом відносної хроно­логії, тоді як у другій частині ніякого хронологічного порядку не­має.

(б) Як найважливіше місто на Русі в першій частині називається Київ: erhannbeztnkij0lluGar∂aπki(fl^. вищес. 168), тоді як у другій частині ця роль відводиться Новгороду: hinn ??sta hlut Gardarikis (див. с. 187).

15. У випадку ісландця Бйорна, з яким ми зустрічаємося в першій частині Е. ?. (див. вище с. 179—180), — як цілком слушно припускає Фіннур Йонссон, тут, певно, йдеться про скальда Бйорна гітдела- каппі (вбитого в 1024 р.), — то він повернувся з Русі до Ісландії приблизно 1019 р., тож, певно, саме він і привіз туди розповідь про подвиги Еймунда в тій країні, здійснені до 1019 р.

Отже, пригоди Еймунда’з полоцьких часів (десь до 1044 р.), ймовірно, описав якийсь інший очевидець.

16. Природно, ЩО bE.?.C свої типові вчені (риторичні) topoi, як і свої епічні «наративні» кліше, що їх ми тут, звичайно, розглянути не можемо, тим більше, що ними займався Роберт Кук (Cook) в 1986 р.

Попередні результати аналізу:

1. Десь до першої половини XIII ст. в Ісландії ще не існувало зв’язної, освяченої традицією оповіді про Еймунда Грінґссона (Е. ?. цитується в Стюрміра Карасона, в «Lifssaga» близько 1230 р.). Те, що ми сьогодні маємо, — це окремі membra disjecta. Тому непродуктивно намагатися реконструювати якусь праформу Еймун­дової біографії.

2. Деякі з цих membra є дуже давніми й правдоподібними, як, наприклад, поранення Ярослава в ногу, географічні назви головних місць тощо, власні імена головних персонажів. Натомість епічними є власні імена ворогів та їхня приналежність до того чи того народу.

3. Перш ніж використовувати такі membra як історичні джерела, необхідно кожен окремий зв’язний фрагмент тексту очистити від риторичних та епічних loci communes.

4. У Е. ?. пропорційно (порівняйте його, наприклад, із «Саґою про Гаральда Суворого», організованою як каталог інших перед­бачених стратегічних ходів) переплетені між собою багато правдо­подібних membra**. Це відбулося, мабуть, тому, що норвезький герой першої половини XI ст. навряд чи міг бути добре відомий у Ісландії XIII ст.

5. Те, що Е. ?. не є стародавньою саґою, а являє собою лише набір окремих архаїчних membra disjecta, стулених в одну розповідь, видно також із того, як там оповідається про Київ, столицю Русі в X-XII ст.

Це місто як таке в Е. ?. не існує, воно лише входить складовою частиною в певні формули; ці формули можуть також бути напов­нені різним змістом:

(a) Burizlafr hefιr Kasnugard ok ег hann bezt riki i ollu Gardariki... (с. 168);

(b) Vartilafr skal hafa Kaenugard ?at er annat bezt riki... [в Новгород] (с. 187).

Тож Київ залишається містом без назви, коли Е. ?. згадує його у зв’язку з облогою печенігів (=бярмів) після битви на Альтському полі, не повідомляючи також, хто ним тоді володів (див. вище с. 175—176).