Саґи

Для того щоб повністю осягнути еволюційний процес ісланд­ських саґ, які були записані і збереглися переважно у редакціях XIII—ХУ/ ст., необхідно розглянути культурний розвиток Ісландії протягом двох попередніх століть, а саме — XI і XII^і.

Безперечно, саґи про героїчні подвиги розповідали з давніх-давен у казармах вікінґів/варягів (Новгород, Константинополь), так само як і після їхнього повернення додому, наприклад, на Альтінґу (Al- ?ing) в Ісландії².

Усне мистецтво розповіді саг в Ісландії вочевидь досягло визнач­ної стадії розвитку ближче до середини XI ст., оскільки на оповідь самої лише саґи про діяння Гаральдра Суворого у Візантії (бл. 1035— 1043 рр.) потрібно було витратити два тижні³.

Позаяк у нашому розпорядженні не може бути записів усних car XI cτ., неможливим виявляється й чіткий аналіз складових частин усної саґи тих часів. Та принаймні три базові компоненти такої гіпо­тетичної усної саґи слід передбачати в усній традиції:

1) генеалогічні родоводи;

2) географічні дані щодо іноземних країв;

3) оповідки (frasagnir) та короткі історії (??ttir), що розпові­дають конкретний епізод з життя героя.

Серед спеціалістів побутує загальне переконання, що ісландські генеалогічні родоводи, особливо ті, що належать провідним кланам Ісландії, Норвегії і Данії, є, назагал, вірогідними. «Взагалі, — пише Гальвдан Кут (Koht), — генеалогії car, з усякого погляду, варти дові­ри і подають корисну інформацію, важливу у соціальному і навіть політичному розумінні. Це стосується не лише Ісландії, а й також історії Норвегії [і Данії. — О. /7.]...»⁴.

Географічні дані саґ слід вивчати якнайпильніше; саме тому вони становлять головний предмет дослідження у цій книзі. Саґи дуже часто містять деталі, невідомі класичній географії та середньовічним латиномовним ученим; а оскільки просто придумати таке обдаро­ваний письменник не зміг би, раз у раз доводиться відносити їх, зрештою, до усної традиції Доби Вікінгів.

Frasagnir і ??ttir мали вже традиційно усталену схему оповіді. «Навіть якщо деталі змінювалися, — пише Теодор М. Андерсон, — оповідна традиція була сталою, тобто головна сутність історії зали­шалася постійною»⁵.

Втім, шлях від усної традиції до писаного літературного твору виявився неблизьким. Насамперед треба було відкрити прозу (в цьо­му випадку — під впливом західноєвропейської християнської літературної традиції), далі навчитися висловлювати думки за допомогою прози, і аж допоки цього не сталося, поезія залишалась єдино відомою формою літератури.

Al?ing Ісландії прийняв християнство бл. 1000 р. А вже з середини XI ст. ісландці почали писати, спочатку латиною (Credo, Pater Noster₉ церковні молитви та формули), а потім й «ісландською» мовою. Під «ісландською» тут слід, ймовірно, розуміти культурне койне, dqnsk tunga, що сформувалося на базі західнонорвезьких діалектів, які виникли у XII ст. у місті Бергені. Це місто було засноване бл. 1070 р. і невдовзі стало комерційним та культурним центром тієї частини світу, де діяли ісландці⁶.

Першими вчителями ісландців стали британські клірики. По­дальшому розвиткові літератури «ісландською» мовою сприяло те, що тоді на Британських островах саме література рідною мовою виявилася якнайкраще розвинутою. Алфавіт, запозичений для «іс­ландської» мови, був британською версією каролінгського мінус­кулу, яким користувалися в Англії для написання латинських текстів⁷.

Перші місіонери, що діяли в Ісландії — це переважно, англійці або саксонці і німці, хоч у джерелах іноді згадуються «вірмени»⁸. Року 1056, з приватної ініціативи представника одного з провідних кланів (Іслейв Гіцурарсон), було влаштовано постійну резиденцію для єпископів у Скалагольті, в північно-західній частині острова.

Тривалий час ця єпархія тішилася незалежністю, оскільки її безпосереднє керівництво (1056—1104 рр. — архієпископ Бремен­ський і Гамбурзький; 1104—1152 рр. — архієпископ Данської землі) не вважало своїм обов’язком приділяти увагу справам цього відда­леного острова⁹.

Тим часом, року 1106, у північній Ісландії також з’явився власний єпископ з резиденцією в Толарі.

Перші монастирі були засновані на півночі Ісландії, і належали вони бенедиктинцям. Монасїир Тінґейрар було закладено 1133 р., а монастир Мунка-Твера — в 1155 p.. На півдні Ісландії, у ?ykkvib?r, перший монастир заснував орден авґустинців 1168 р. Монастир Відей, заснований 1226 р. в Рейкявіку, також став важливим куль­турним центром.

Християнські посади в Ісландії — єпископа, абата, священи­ка — перебрали собі (й утримували до останніх десятиліть XII ст.) представники шляхетського класу вождів, що мали титул go?i. В дохристиянські часи ці go?i були жерцями давніх скандинавських богів, головно Тора. Тепер династії goді стали династіями єпископів (целібат в Ісландії ще не був обов’язковим).

Року 1152 папський легат Ніколас Брейкспір (потім — папа Адріан, єдиний папа — англієць за походженням) заснував архі­єпископську кафедру в Трондгеймі (Нідаросс), столиці Норвегії, і підпорядкував собі обидві ісландські єпархії. Величезне значення цієї акції полягає в тому, що вона поклала край відчуженню Ісландії від європейського поступу (Всезагального Церковного Руху). Разом з Норвегією цей острів пройшов усі фази розвитку, починаючи з відділення церкви від держави у XII ст.

З самого початку обидві єпархії підтримували й розвивали вченість та культуру серед аристократів Ісландії. Були засновані школи під орудою здібних керівників. Незабаром діти всіх про­відних кланів здобули добру освіту, та майже всі go?i висвятилися на панотців.

У єпархії Скалагольт школи існували в Гаукадалі та в Одді. Першу заснував Тейт Іслейфссон (бл. 1040—1110 рр.)—син першого єпископа. За прикладом свого батька він навчався у Саксонії, у бенедиктинській школі в Герфорді (Вестфалія). Один із перших студентів Тейта, Арі Торґільссон Мудрий (1067—1148), став ви­датним істориком-критиком. Школою в Одці спочатку керував священик, Семунд Сіґфуссон Мудрий (1054—1133), що здобув освіту в Парижі (вірогідно, у школі Нотр-Дам перед 1076—1078 рр.) і став першим істориком Ісландії.

Головним центром ученості та навчання в єпархії Толар був монастир Тінґейрар, де спеціалізувалися на літературі життєписів (vita) та розвивали агіографічний стиль. Основне досягнення цієї творчої школи полягає у тому, що головну увагу там приділяли стилю і формі, спочатку у творах, написаних латиною, а згодом — ісландською мовою. Ісландський стиль склався у Тінґейрарі (а потім у Мунка-ТверА), спочатку на підставі перекладів латиномовних го­ловних творів християнства: повчань, апокрифічної апостольської історії Псевдо-Авдія¹³, енциклопедичних праць Ісидора Севіль­ського і т. ін. У такий спосіб ісландці навчалися висловлювати свої думки у дисциплінованій формі прози;

Протягом перших п’ятдесяти років школа Тінґейрара вивчала й переповідала, головним чином, біографії святих та їхні чудеса. Наступним кроком стало застосування цього методу та досвіду для того, щоб підготувати житія своїх святих в однаковій формі чи то латиною, чи то dqnsk tunga∖ Св. Олав (пом. 1030 р., «Перша сага про св. Олава» [перед 1180 р.] та «Саґа легендарна про св. Олава [бл. 1200 р.]; Олав Трюґґвасон (пом. 1000 р.); Одд Сноррасон: «Olafs saga Tryggvasonarw [бл.1190 р.] і Ґуннлауґ Лейфссон «Olafs saga Tryggvasonarw [перед 1200 р.]; оригінали обох car, що не збереглися, були написані латиною).

Втім, повний перелом настав, коли Сверрір Норвезький (1177— 1202) замовив у ігумена Карла Йонссона з Тінґейрара (1169—1181; 1190—1207; пом.

З огляду останніх наукових досліджень, загадку художньої прози ісландських саґ можна розв’язати таким чином: школа Тінґейрара підготувала засади для виникнення їх художньої форми й мистецької техніки розвитку сюжету, тоді як південна школа дала авторам саґ необхідну історичну методологію та фактографічний джерельний матеріал¹⁴.

Схематично походження засадничих груп саґ можна представити у такий спосіб:

Жанр саги досяг своїх вершин у період бл. 1230—1270 рр. («Heims- kringla», «Egils saga», «Laxd?la saga», «Njals saga») і розвивався доти, доки провідний літературний стиль не набрав іншого напряму у середині XIV ст.; з поступом ліризму та потягом до надприродних і неприродних пригод його заступили ?vintyri (оповіді іноземного походження, що ілюстрували певну моральну засаду) й особливо гітиг (оповідна поезія, буквально «рими»).

Саґи тут, відповідно до прийнятої наукової класифікації, поді­лено на чотири групи:

1. «Королівські саґи».

2. «Родинні саґи».

3. «Героїчно-легендарні саґи».

4. «Романтичні (казкові) саґи».