Початки саґи'

1

За визначенням, поданим Паулем Шахом у «Medieval Scandina­via» (1993. — С. 561), «saga» — ісландське слово, яке перейшло в англійську мову і означає старонорвезький прозовий переказ.

Передумовою для виникнення прозового жанру саґи було відоме вже майже 150 років ознайомлення з християнством і класичною культурною спадщиною, яка втягнула у свою орбіту західну середньовічну культуру.

Звідси окреслюються чотири процеси:

1. Виховання духовенства у дусі абстрактного схоластично-філо­софського мислення готує ґрунт для інтелектуального розвитку.

2. Дотеперішнє міфічно-циклічне мислення (наприклад, старо- ісландська збірка «Едда») замінено лінеарним мисленням Біблії. Таким чином пізніше серед еліти північних народів могла розвину­тись історична перспектива. Див. ще с. 1171—1175.

3. Потреби церковної практики і права створили локальну місіо­нерську мову в прозі (dqnsk tunga), в якій у Ісландії бл. ИЗО—1140 рр. («Перший граматичний трактат»^[2] Галля Тайтссона) вже, крім «духовної перекладної літератури» (?y?ingar helgar) і закону (Iqg), можна було знайти також генеалогічні родоводи Арі «дотепно-гострий історич­ний переказ», первісний ступінь ісландського Landndmabok.

Я приєднуюсь до думки ісландських дослідників, (зокрема Барді Гудмундссона і Свейнбйорна Равнссона), що зайняття старих іс­ландців колонізацією Ісландії не слід трактувати як антикварне заці­кавлення.

Згідно з «Книжкою», Арі Торґільссон (1067—1148) ґрунтовно засвоїв середньовічний метод. Він мав звичку знаходити свідків — очевидців досліджуваних ним подій і їхні свідчення брати до уваги лише тоді, коли він їх критично перевірить.

Оскільки в Ісландії не було жодних актів з давніх часів, то як підтвердження часто використовували строфи скальдів—давньо- нордичних поетів та співців. Ця традиція повинна розглядатись як другорядний продукт нової шкільної освіти, оскільки в середньо­вічній риториці (історія тоді вважалася частиною цієї дисципліни), як правило, тези підпирались авторитетом класичних поетів.

4. 1133 р. у північній Ісландії (в Тінґейрарі) заснований перший монастир, який незабаром відзначиться у жанрі житія. Спочатку послуговувалися латинською мовою, а згодом використовували також і північні версії, зокрема варіант житія нордичних святих. Перша половина XII ст. в Скандинавії характеризується як творчим неспокоєм, так і внутрішньою боротьбою. Вперше стає помітною ідео­логія, і її зовнішнє вираження — як ми це незабаром побачимо — виявиться у використанні dqnsk tunga для прозового самостійного опрацювання проблем часу.

Сігурд, який здійснив подорож до Єрусалима (1103—11 ЗО), мав свої плани щодо створення архіепископства, і саме не у Нідароссі, а у своїй столиці. Сноррі Стурлусон (1178—1244) описує як головну подію саґи Магнуса Сліпого (1130—1139), детальне тогочасне зображення несподіваного наступу вендів — західнослов’янських племен — на місто Конунґагелла 1135 р. Виникає питання, чому було потрібно саме тут наводити детальний опис, коли всі його дійові особи не зустрічаються в жодній подальшій частині «Геймс- крінґлі». Правда, якщо взяти до цього кілька параграфів із саґи Ci- ґурда (який був батьком Маґнуса), то матимемо цілком чітку кар­тину. Коли Сігурд перебував у Єрусалимі, то, згідно з «Геймс- крінґлею», він отримав від короля Балдуїна і від патріарха Арнульфа уламок Святого хреста «з умовою, що він із дванадцатьма своїми мужами заприсягнеться насамперед, наскільки в його силах, поши­рювати християнство і, якщо зможе, заснувати в краю архіепис­копство. Хрест повинен знаходитися там, де спочиває святий король Олаф (тобто в Нідароссі)». Повернувшись до Норвегії, Сіґурд не цікавився більше Нідароссом: це місто він повністю передав своєму братові Ейстейну. Він залишається на півдні і намагається місто Конунґагелла, яке завдяки своєму географічному положенню на той час було справді місцем зустрічі скандинавських королів (бл.

Святий хрест, який, незважаючи на напад вендів, все ж було врятовано, привласнив собі Маґнус, позашлюбний син Сіґурда. Та реліквія йому не допомогла: хоч під час битви з Гаральдом Гіллі він ніс хрест перед собою, але противник не тільки переміг його, а й осліпив та кастрував.

Хранителі культу святого Олава не залишили у спокої навіть матері Сіґурда. Її зображали в одному «чуді» злою жінкою.

Не можна, очевидно, вважати випадковим, що Сіґурд (не так як його данський колега Ерік) не відвідав Рим під час своєї палом­ницької подорожі. Його маршрут охоплював Франкію, Іспанію, Сицилію, Єрусалим і Константинополь. Можливо, що він хотів підпорядкувати своє «хрестоноське» архіепископство (тут я хотів би вказати на «хрестовий похід» у Смоланд) патріархові Єрусалима. У центрі його столиці Конунґагеллі повинен стояти не Святий Олав, а лише Христос.

Зате мусив би Сіґурд — на думку нідаросської партії Святого Олава — розглядатися як грішник, а його син, як і його столиця, відповідно бути покараними.

З цього можна зробити висновок, що тут йдеться про перший своєрідний політичний памфлет мовою dqnsk tunga, який мав бути прикладом⁴.

Його автор Ейрік Оддсон, який деякий час жив у Конунґагеллі — у всякому разі жив 1135 р., і пережив також смерть Маґнуса Сіґур- дарсона (пом.

Я розвинув тезу Конрада фон Маврера (з 1867 р.)⁵, а саме, що Ейрік Оддсон був сином Одда Кольссона, головною авторитетною особою Арі з питань норвезької традиції. Цю тему можна обґрун­тувати й розвинути далі.

Оддр Кольссон належав до ісландського роду Сідуменнів, які з давніх-давен Підтримували тісні стосунки з Норвегією.

Ейрік здобув, без сумніву, духовну освіту і був пов’язаний напевно зі своїми кузенами — Сідуменнами другого ступеня, котрі як єпископи нової (північної) єпархії,Голар змінювали один одного: Йон Егмундарссон (1106—1121) і Кетіль Торстейнссон (1122—1145); а також монастир цієї єпархії в Тінґейрарі, який переніс жанр житія в Ісландію.

Сноррі Стурлусон називає Ейріка автором «Грюґґярстюккі». Як відомо, цей твір зберігся лише в уривках Сноррі і в «Моркінскінна», так що й тепер триває дискусія про його розміри (останнім часом Бярні Гуднасон. Fyrsta sagan. — Reykjavik, 1978). Спираючись на дані Сноррі, я прийшов до такого результату:

1. Exemplum про страшну долю Маґнуса Сліпого і міста Конунґа- гелла як Господньої кари Сіґурдові, батькові Маґнуса, яким заво­лоділа єретична ідея заснувати єпархію не в місті Олава Нідароссі- Трондгеймі, а в Конунґагеллі;

2. Страждання мученика Сіґурда Слембідякна;

3. Біографія світського героя Ґреґоріуса Даґссона.

Коли виникла ідея скласти збірку історій про норвезьких королів в одній книжці королів, то твори Ейріка було узгоджено з новими вимогами та інтерпретовано як біографії Гаральда Ґіллі, його синів Інґі і Сіґурда, а також Маґнуса Сліпого і Сіґурда Слембідякна.

Своєю збіркою «Грюґґярстюккі» Ейрік Оддсон започаткував жанр житія мовою dqnsk tunga. Він мав не тільки послідовників — цей жанр став модою. Самі вірші нордичних поетів скальдів більше не задовольняли їхніх меценатів. Правителі й вожді бажали тепер мати біографії. Так була написана прижиттєва біографія Ерлінґа Скаккі, могутнього регента Гйордаланду/який змінив Грегоріуса Даґссона, котру використав абат Карл Йонссон у своїй «Сверріс- сазі»⁶.

З

Папське посольство кардинала Ніколауса Брейкспіра на дівніч (1152—1153)⁷ мало наслідки; по-перше, всеохоплююче церковне законодавство для Норвегії, тобто включення країни у реформо- творчість універсальної церкви, і по-друге, створення архіепис­копства Нідаросс (Троцдгейм), північної церковної провінції, що, крім Норвегії, охоплювала також райони єпископського урядування на островах, передовсім обидві ісландські єпархії (Скалагодьт і Го­дар). Новий порядок, застосований до Ісландії, означав кінець старо­го економічного і суспільного ладу. Нова система вимагала, щоб ісландські аристократичні церквовладці (Ґодар) відреклися від своїх церковних маєтків, хоч ті були основою добробуту цього класу. Не дивно, що go?ar із могутнім Йоном Лоптссоном (пом. 1197 р.) на чолі, нащадки норвезької династії по лінії матері, не хотіли нічого знати про реформу і всіма силами противилися їй. Крім того, представляючи також інтелектуальну еліту країни, вони могли створити теорію, що захистила б їх перед новим порядком. Згідно з нею, норвезька церковна реформа пов’язувалась із особою другого Олава (Святого), тоді як ісландський порядок старший: адже він ґрунтувався все ж на авторитеті першого Олава (Трюґґвасона), який був предтечею Олава Святого. У зв’язку з цим з’явилася ідея кано­нізації Олава Трюґґвасона. Проте виникли певні труднощі, бо про чудеса Олава Трюґґвасона у переказах нічого не йшлося. Все ж шукали і «знайшли», як це переконливо довів⁸ Дітріх Гофман, розв’язку, а саме уявний прецедент: «літературна канонізація Інґвара Мандрівника, котрий, як і Олав Трюґґвасон, діяв на Русі».

Новозаснований (1133)Тінґейрарський монастир у єпархії Толар став після відвідин Брейкспіром Норвегії «науковим центром» переказів про Олава Трюґґвасона з головною метою — підготувати латинською мовою життєпис (Vita) цього короля і опублікувати його. Ця рання дата обґрунтовується з уривка у «Флатейярбук», в якому мовиться про те, що обидва монахи Ґуннлауґ Лайфсон і Одд Сноррасон, котрим було доручено написати життєпис, розпитували кількох старших авторитетних осіб. До них належав також і третій абат із Тінґейрара, Асґрім Вестлідасон, який приступив до служби 1158р., але вже 1161р. помер⁹.

Одд Сноррасон, крім житія Олава Трюґґвасона, написав ще одне— Інґвара Мандрівника (див. прим. 8).

Ще один факт, здається, вказує на те, що еліта Ісландії у другій половині XII ст. цікавилася Олавом Святим.

У нас випадково зберігаються дві збірки біблійних проповідей приблизно з того ж самого часу (1200 р.). Одна книжка біблійних текстів походить з Норвегії (AM 619,4°), а друга — з Ісландії (SKB mbr 15 4°). Незважаючи на те, що у двох збірках знаходяться ті ж самі одинадцять біблійних проповідей, в них наявні розбіжності, про які варто згадати. Норвезька книжка містить старонордичний переклад архієпископа Ейстейна скороченого житія Олава Святого із двадцяти чудес цього святого. Чи слід завдячувати лише ви­падкові, що ці учительні тексти повністю відсутні в ісландській книжці проповідей?

Звичайно, Ейстейн, який студіював у головному центрі рефор­маційного руху (школа Гуґона Св. Віктора в Парижі), не корис­тувався доброю славою в ісландців, наприклад у Йона Лоптссона.

4

Хоч Олав Гаральдсон — один із скандинавських королів, на до­лю якого випала найбільша слава і найбільш поширений культ», ми все ж не маємо жодних ранніх біографічних і агіографічних мате­ріалів про нього. У рукописі, написаному бл. 1073 р., що зберігається сьогодні у Британському музеї і є викладом його богослужби (offi- сіит), відсутні будь-які тексти про його життя (passio) і чудеса (miracula)∖ у рукописі наявні лише глави (capitula) із «Вульґати» — так пише Арно Малін, — що містять уривки, перекладені переважно із книги Еклезіаста, які без сумніву стосуються життя Олава. Також можна погодитись, що оскільки у той час уже існували в уривках легенди про Олава, то вони або втрачені, або злились із «Passio» Ейстейна¹⁰. Архієпископ Ейстейн Ерлендссон (1161—1188) відзна- чився як безкомпромісний поборник ідеї універсальної церкви і верховенства духовного меча. Він використав політичне становище, нав’язав могутньому норвезькому регентові Ерлінґу Скаккі ідею, що Норвегія повинна назавжди залишитись землею Олава Свято­го — цього вічного короля Норвегії. У цьому зв’язку Ейстейн велів розширити кафедральний собор Hinapocca. Йому був потрібен також поліпшений варіант легенди Святого Олава (життя і чуда), в якій чудеса повинні були подаватися з найновішого погляду. На думку фахівців, Ейстейн написав такий твір у 70-х чи 80-х роках. Він зберігся у двох рукописах з початку XIII ст. — один в Оксфорді, другий у Гельсінкі.

5

Рік 1177-й можна розглядати звичайно лише із сьогоднішньої перспективи як поворотний у середньовічній історії Норвегії. На арену виступає геніальний претендент — священик Сверрір із Фарерських островів, який вже у 1181 р. розгромив армію правите­ля Ерлінґа; у битві загинув також регент. Ситуація на війні стала зрозумілою. На одному боці стояв коронований король Маґнус Ерлінґссон, вікарій Святого Олава, підтримуваний архієпископом Ейстейном, поборником цієї та інших реформ, на другому боці — колишній священик, тепер король Сверрір, що удавав із себе за­хисника старого трондського ладу. Причому він посилався так само на Олава Святого, який буцімто вві сні призначив його своїм пра­пороносцем (merkima?r).

Таким чином уперше в норвезькій історії сформувалися два чіткі ідеологічні табори, до речі, обидва противники оголосили одного й того ж патрона своєю «духовною власністю».

Як відомо з пізніших подій, Сверрір володів даром пророцтва (vision) і творчою силою. Він відразу усвідомив: для досягнення своїх прав він мусить якнайшвидше мати докладну біографію у вигляді легенди Олава Святого. Завдяки постійним стосункам з ісландцями він знав про існування тінґейрарського «дослідного інституту Олава Трюґґвасона», як сьогодні назвали б цю ісландську «установу». Ми маємо пряме свідчення про зацікавленість Сверріра ісландською справою. Одд Сноррасон цитує у своїй сазі про Олава Трюґґвасона коментар Сверріра про дії Олава Трюґґвасона під час Свольдської битви.

Сверір уповноважив, ймовірно, ще у тому самому 1181р. Карла Йонссона, абата монастиря, написати легенду про Олава Святого, адже обидва Олави були майже сучасниками, так що зібраний у Тінґейрарі матеріал у багатьох випадках може стосуватися й Олава Святого. Таким чином стає зрозумілим, чому Кари у тому ж 1181 р. залишив свої службові обов’язки. Через три роки, 1184 р., він поїхав до Сверріра, звичайно, не з порожніми руками. У міжчассі він зі своїми однодумцями міг завершити легенду про Олава Святого і передати її своєму покровителеві.

6

Появу «Аґріпа» (бл. 1190 р.) Сверрір зрозумів правильно — як виклик офіційної церкви. Тепер треба було видати під його наглядом справжню книжку королів. Саги обох Олавів знаходилися в стадії перекладу (саґа Одда про Олава Трюґґвасона), першій ступінь легендарної саґи про Олава Святого, доповнена збірка «Грюґґяр- стюккі» і «Ґрюля» (розділи 1—31: до літа 1178 р.)¹¹. Далі треба було заповнити люки. Тут йшлося головним чином про Гаральда Су­ворого. Хоч «Аґріп», якого взято за основу, ворожо не протистояв, як це робив Теодорік, та все ж цей автор міг лише навести кілька анекдотів про Гаральда. Фактично Гаральд Суворий був яскравою постаттю. Він провів понад п’ятнадцять років найманим солдатом у Візантії. Разом з ним служило багато ісландців, і, що особливо важливо, серед них було багато талановитих скальдів — старо- нордичних поетів і співців. Ці ісландські найманці не лише воювали у різних середземноморських країнах, а й мали можливість знайомитись із товаришами з інших країн і обмінюватися з ними житейськими історіями та іншими оповідями про подвиги. Таким чином, у варязьких казармах Візантії і Русі¹² (приблизно з середини X ст., див. саґу Гравнкеля), а згодом в ісландському Альтінґу, по­чало розвиватися особливе мистецтво в жанрі оповіді. Деякі зразки цього багатомовного мистецтва (епізодичні короткі історії) вміщені під 1070 р. у найстарішій редакції Літопису Київської Русі старо­слов’янською мовою. Тут можна простежити варязькі матеріали, що через 200—250 років були зафіксовані письмово в Ісландії. Вони могли виникнути приблизно в середині XI ст., наприклад, смерть Олега (Helgi), вбитого його улюбленим конем; цей мотив з’являється пізніше у «Сазі Орвар-Одда». Яким шляхом потрапила саґа з Візантії до Ісландії, дізнаємося ще з «Halldors ?attr Snorrasonar», переказаного у «Моркінскінні». Саме так називається книжка королів, яка датується приблизно 1200 р. в Норвегії (я йду тут за Яном де Фрісом). Книжка розпочинається там, де закінчується саґа про святого Олава, тобто 1030—1035 рр. Коли ж брати за основу видання «Моркінс- кінни» Samfund-a, то випливає цікавий факт: найбільша частина твору, тобто 286 із усіх разом 462 сторінок друку, присвячені Га- ральду Суворому і його племіннику Магнусу. Це навряд чи може бути випадковим.

Казармена белетристика (пор. середньовічна чернеча бе­летристика), мнемотехнічно підтримана строфами скальдів, була перенесена в Ісландію, де вона від покоління до покоління впро­довж бл. 150—200 років розвивалася в особливому доліте- ратурному жанрі — комбінації вірша і вільної прози. До того часу, тобто 1190—1200 рр., цей жанр перебував поза межами «високої літератури» й оцінювався як розважальна оповідь sagna- skemtan. Нам відомо про це із «?orgils saga ok Hafli?a», яку, між іншим, згадує король Сверрір.

Оскільки стає очедидним, що це «розважання» містить такий ба­жаний матеріал з часу Гаральда Суворого, то видавці сверрірської книжки королів зібрали матеріал і його літературно опрацювали відповідно до принципів класичної риторики. Таким чином виник спочатку літературний тип ?attr. Тут йдеться про епізодічну оповідь, яка виникла з конкретної ситуації — поперемінних стосунків між ісландцями і норвезьким королем (зокрема Гаральдом Суворим).

Отже, перше влиття оповіді у художню високолітературну струк­туру виявилося дуже продуктивним. Місіонерська і правова мови півночі, dqnsk tunga, піднесені до ранґу літературної мови. Я можу тут повторити разом з Gabriel Turville-Petre: «Автор, або ми повинні його краще назвати компілятором «Моркінскінни», міг би відкрити нам багато таємниць про історію ісландської літератури¹³. Однією з них є викладене тут походження літературного виду ?attr.

Подальшим ступенем структурної «ісландизації» старонордичної літератури була ісландська родинна сага. Зображення конфліктів і помсти між двома ісландськими родами, викликаних новими соціально-політичними обставинами часу Стурлунґів (XIII ст.), висунуло потребу в новій літературній виражальній формі. Міня­лися розміри. Проміжок часу тепер охоплював довший період, тому що конфлікт трьох-чотирьох поколінь був довгим, тобто тривав приблизно 100 років.

Я можу додати: щодо хронології перспектива родинних саг по­чинається з того самого періоду що й ?attr. середина XI ст.

2.