«Саґа про Маґнуса Сліпого і Гарольда Гіллі»

Вступ

Ця саґа, яка описує події, що відбувалися в 1030—1036 рр., уні­кальна, бо вона подає детальну розповідь про незвичайний напад вендів (слов’ян із Західної Померанії) у 1135 р.

настільки зруйноване, що вже ніколи не набуло свого колишнього значення. '

Вибрані уривки та аналіз

Напад вендів на Конунґагеллу в 1135 р.

Цей напад провіщався лихими знаменнями від Великодня до Вознесіння³²¹: «Щоночі мешканці міста чули за вікнами гуркіт — і такий лункий, ніби то король марширував вулицями з усім своїм військом». Насправді ж це сталося внаслідок тогочасної міжнарод­ної ситуації³²².

Варцислав І, князь Західної Померанії (бл. 1124—1147/48 рр.), розраховуючи на підтримку німецького короля Лотара III фон Супплінбурґа (1125—1127), робив спроби визволитися з-під сюзере­нітету польського князя Болеслава III Кривоустого. Останній уклав союз із данським королем Ніколасом/Нільсом І Свейнссоном (1104—1134), і союзне військо примусило Варціслава повернутися до попередньої васальської залежності. Але як тільки Нільс І помер у 1134 р. і внутрішня боротьба між його наступниками паралізувала данську воєнну ефективність, Варціслав І послав велику армію під керівництвом свого брата Рацібора (згодом князя, 1147/48—1155/ 56 рр.)³²³, Щоб вона напала на Данію. А за рік до того вендські пірати (мабуть, з острова Ре/Рюґен) пограбували Роскільде, столицю кра­їни.

Цього разу данська розвідка завчасно довідалася про наміри вендів, і ланці мали змогу підготуватися до оборони. Оскільки обставини змінилися на краще, Рацібор визнав за недоцільне ви­саджуватися з військом на берег Данії й тому спрямував його на найближче торговельне місто Норвегії Конунґагеллу.

Сноррі Стурлусон дає живий опис подальших трагічних подій у двох розділах (10-му й 11-му) та в епілозі³²⁴.

З його слів ми довідуємося, що в 1135 р. в гавані Конунґагелли «стояли біля причалів дев’ять кораблів, які належали купцям, що торгували зі Сходом (тобто з Руссю), який тоді називали Аустрфа- рар» (Austrfarar).

Далі подаємо переклад відповідних розділів.

[Розділ 10. Вендський флот нападає на Конунґагеллу]³²⁵

«Тринадцять купецьких кораблів були готові відпливти з міста [Конунґагелли] до Бергена, й одинадцять із них пішли на дно разом з командою, вантажем і всім, що мали на борту. Дванадцятий зазнав аварії. Команда врятувалася, але вантаж було втрачено. Проте Лопт Семундарсон, священик, відплив до Бергена й дістався туди цілим і неушкодженим. У той день, коли затонули купці, було свято святого Лаврентія (10 серпня). Ейрік (II), король Данії (1134—1137), і архієпископ (Лунду) Оцур (Свейнссон, 1104—1137), обидва послали гінців до Конунґагелли й просили громадян бути насторожі, бо вен­ди (Vin?r) зібрали велике військо й пустошили християнські землі, заходячи далеко в глиб тих земель і скрізь здобуваючи перемоги.

Проте городяни звернули мало уваги на це застереження, а по тому як минув деякий час після тих жахіть, що їх довелося їм пере­жити, і геть забули про нього.

У переддень Святого Лаврентія, коли у храмі вже правили службу Божу, Реттібур(Рацібор І, 1136—1156 рр.), король вендів (у Західній Померанії), підійшов до Конунґагелли, маючи під своєю орудою п’ятсот п’ятдесят швидкохідних вітрильників, на кожному з яких було по сорок чотири воїни і по два коня. Дуніміцом (Дунімислрм) звали сина королевої сестри й Унібуром (Унібором) — воєначальни­ка, який очолював більшу частину війська. Ці два вожді та частина їхнього флоту піднялися вгору по східному рукаву (річки) повз острів Гісінґ і в такий спосіб підійшли до міста згори, а друга частина війська наблизилася до міста по західному рукаву. Ейнар, зять Андреаса (Брунссона, священика Конунґагелли), приніс новину про це до замкової церкви, бо міський люд зійшовся туди на службу Божу, і Ейнар з’явився саме тоді, коли Андреас читав проповідь.

Після цього всі побігли в місто, до своїх осель, озброїлися й вибігли до причалів. Тут вони відразу й зрозуміли, що йдеться про війну — і то з величезною кількістю ворогів. Дев’ять кораблів, які належали купцям, що торгували зі Сходом (тобто з Руссю), стояли біля причалів (Austrfararskip niu flutu і anni fyrir bryggjum, er kaupmenn attu). Венди напали спочатку на них і вступили в бій із купцями. Купці озброїлися й боронилися довго й мужньо. Відбулася тяжка і тривала битва, перш ніж вони зазнали поразки. В тій битві венди втратили сто п’ятдесят [180] човнів з усіма людьми, які на них були. В самому розпалі битви городяни стояли на причалах і стріляли з луків у поган; та коли битва вщухла, вони втекли до міста. А потім усі збіглися у фортецю зі своїми цінностями та майном, яке були спроможні забрати із собою.

Сольвейг (жінка священика Андреаса), її дочки та ще дві жінки втекли далі на материк. Коли венди здолали опір на купецьких кораблях, вони причалили до берега й зібрали своє військо, спочатку підрахувавши втрати. Деякі відразу побігли в місто, інші видерлися на купецькі кораблі й тягли звідти все, що трапляло під руку. Потім підпалили місто, і воно згоріло дощенту, як і всі кораблі. Після чого військо підступило до фортеці, щоб узяти її приступом».

[Розділ 11. Венди беруть у облогу фортецю й грабують місто]³²⁶

Король Реттібур запропонував оборонцям фортеці вийти і зда­тися, пообіцявши, що збереже їм життя й дозволить залишити при собі зброю, одяг і золото. Проте всі закричали, що не здадуться, й вибігли на мури. Одні стріляли з луків, інші кидали каміння й за­гострені кілки, і була запекла битва. Люди гинули з обох сторін, але більше у вендів.

Сольвейг добулася до Сольбярґірських маєтків і розповіла там про все, що сталося.

Чоловіки кинулися за ним подивитися, що в нього вийде і чи не зможуть вони стати йому чимось у пригоді. Та коли він підбіг настільки близько до фортеці, що погани змогли його бачити, на­зустріч йому кинулися восьмеро озброєних чоловіків. І коли вони зійшлися, погани оточили його зусібіч. Ольвір підняв сокиру і вда­рив вістрям одного з тих, які були позад нього, в горло, розрубавши йому щелепу й гортань, і той упав на спину. Тоді він змахнув соки­рою поперед себе і влучив ще одного супротивника по голові, ро­зітнувши її до плечей. Тоді всі інші кинулися на нього, і він убив ще двох, але й сам дістав тяжкі рани. Але ті четверо, що залишилися, кинулися навтіки від нього. Ольвір побіг за ними навздогін. Попе­реду був рівчак, і двоє поган упали в нього, і Ольвір убив обох. Але на той час він і сам застряв у рівчаку, і двом із восьми поган по­щастило від нього втекти.

Чоловіки, які побігли за Ольвіром, витягли його з рівчака й узяли з собою до Скурбаґара, і він повністю вилікувався від своїх ран. І всі тоді казали про те, що ніхто інший не бився з ворогами так доб­лесно.

До Скурбаґара прибули два землевласники, Сіґурд Ґюрдарсон, брат Філіппуса, і Сіґард, і з ними прийшло шістсот (720) людей.

Венди пішли на приступ фортеці, але їхній король та їхні вожді не брали в цьому участі. В одному місці, де зібралися венди, стояв чоловік, який стріляв із лука й убивав людину кожною стрілою. Попереду нього двоє людей затуляли його своїми щитами. Тоді Семунд [husfreyja] (королівський дворецький у Конунґагеллі] сказав своєму синові Асмундові, щоб він вистрілив у лучника водночас із ним — «але я стрілятиму [в одного з тих], хто затуляє його щитами». Так він і зробив, і коли щитоносець сам затулився від стріли щитом, Асмунд послав свою стрілу між щитами, і вона влучила лучникові в лоб, і вийшла вістрям на потилицю, і той упав Мертвий. Коли венди побачили це, всі вони завили, як собаки або вовки.

Тоді король Реттібур знову запропонував оборонцям фортеці здатися, пообіцявши зберегти їм життя, та вони не захотіли його слухати. Після чого погани знову пішли на відчайдушний приступ. Один опинився перед самою брамою замку й кинувся на захисника фортеці, який там стояв. Але вони [зустріли його] стрілами й ка­мінням. Той нападник бився без щита, але був такий обізнаний у чаклунстві, що його не брала ніяка зброя. Тоді священик Андреас узяв освячений вогонь і благословив його. Він підпалив ним трут, настромив його на вістря стріли, а стрілу передав Асмундові. Той пустив цю стрілу з лука в чоловіка, захищеного чарами, і цей постріл не був марний — нападник упав мертвий. Тоді погани знову завили, як і раніш, завили і загарчали. Потім усі з’юрмилися навколо свого короля, і християни подумали, що вони влаштували нараду й хочуть відступити.

Тоді тлумач, який розумів по-вендському, став прислухатися, що там каже вождь Унібур. А він говорив таке: «Це люди відчайдуш­ні, і зладнати з ними нам буде важко. Навіть якщо ми заволодіємо всім добром, яке тут є, то чи не мали б ми більше вигоди, якби взага­лі сюди не прийшли, адже тоді ми не втратили б стільки людей і вождів.

Справді, захисники фортеці робили все так, як він сказав, і в першу ніч бездумно витрачали стріли й каміння. Та коли християни побачили, що в них стає все менше й менше кілків і палиць, вони переламали кожний дрюк навпіл. Погани знову йзнову йшли на приступ, перепочиваючи в перервах. Обидві сторони втомилися й мали багато поранених. Під час одного з перепочинків між атаками король знову закликав оборонців фортеці здатися, обіцяючи збе­регти їм життя, а ще, мовляв, їм буде дозволено залишити при собі зброю і взяти із собою стільки добра з фортеці, скільки вони зможуть підняти.

На той час дворецький короля Семунд уже загинув, а ті з його людей, які залишилися живими, порадили городянам здати фортецю й самих себе під владу поган, а це було вкрай нерозумно робити, бо погани недотримали свого слова й забрали всіх у полон, і чоловіків, і жінок, і дітей, повбивавши багатьох, і передусім тих молодих лю­дей, які були поранені й не могли добре пересуватися. Вони забрали все добро, яке знайшли у фортеці, а потім удерлися в церкву Святого Хреста й пограбували її прикраси.

Священик Андреас дав Реттібурові єпископську патерицю, оз­доблену сріблом, а Дуніміцові, синові його сестри, — золотого перс­ня. Через те вони подумали, що він людина впливова в місті, і тому поставилися до нього з більшою пошаною, ніж до інших. Вони взяли Святого Хреста й винесли його з церкви. Потім узяли вівтарний образ, який стояв перед вівтарем, — той самий, що його король Сіґурд [Маґнуссон Йорсалафарі, 1103—1130 рр.] замовив у Греції й привіз додому. Вони кинули його на приступку перед вівтарем. По­тім вони залишили церкву. А тоді король сказав: «Цей дім будували з великою любов’ю до бога, який ним володіє, і здається мені, що і цей дім, і саме місто не оберігали як годиться; бо я бачу, що Бог розгнівався на людей, яким належало охороняти їх».

Король Реттібур віддав у розпорядження священика Андреаса церкву, і раку зі святими мощами, і книгу відпущення гріхів, і чоти­рьох прислужників. Але погани спалили і церкву, і всі будинки у фортеці. Проте вогонь, який вони розпалювали в церкві, двічі зга­сав. Тоді вони сокирами обвалили стіни церкви, і вона спалахнула і згоріла, як і решти будівель.

Після цього погани навантажили кораблі здобиччю й зібрали своє військо. Та коли вони побачили, скільки їхніх людей загинуло, вони забрали в полон усіх [городян], розподіливши їх між кораб­лями.

Священик Андреас та його прислужники зійшли на королівський корабель зі Святим Хрестом у руках. Після цього великий Страх опанував поган, а потім сталося чудо: на кораблі короля раптом зробилося так гаряче, що всім здалося, вони зараз згорять. Король звелів тлумачеві запитати в священика, чому так сталося. Той від­повів, що всемогутній Бог, у якого вірують християни, подав це як знак свого гніву на тих, котрі посміли осквернити символ його мучеництва й котрі не вірують у свого Творця. «І таку силу має цей Святий Хрест, що він часто подавав різні знаки поганам, які сміли його торкатися, і деякі з цих знаків були навіть грізнішими, ніж сьогодні».

Король звелів посадити священнослужителів у шлюпку, й Андре­ас заховав Хреста в себе на грудях. Погани провели шлюпку вздовж корабля, навколо носа, назад під протилежним бортом до корми, потім баграми відіпхнули її до причалу.

Вночі, в дощ і зливу, священик Андреас пішов із Хрестом до Сольбярґіра і заховав Хреста в надійному місці.

[Розділ 12]³²⁷

«Король Реттібур та рештки від його війська повернулися до Вендланду, і багато тих людей, яких забрали в полон із Конунґагел- ли, залишалися там у неволі протягом тривалого часу. Але ті, кому пощастило викупитися й повернутися в Норвегію до своїх маєтків,, уже не процвітали, як раніше; і купецьке місто Конунґагелла вже ніколи не мало того впливу, який мало воно колись»³²⁸.