«Саґа про Гаральда Суворого»

Вступ

Як говориться в одній історії зі збірника «Morkinskinna»²⁷³, були в Ісландії творці саґ, які розповідали «Саґу про Гаральда Сіґурдар- сона Суворого» (1015—1066), зведеного брата Олава Святого, коли цей герой був ще живий.

Друга версія, де сни та надприродні події відіграють вельми важливу роль, зосереджується на поході Гаральда до Англії та його трагічній загибелі в 1066 р. Гаральд зображується там як невро­тичний чоловік, якого переслідує лиха доля, неспроможний обрати правильне рішення і, зрештою, покинутий навіть Олавом Святим²⁷⁴.

Перша версія є основою «Haralds saga har?ra?a» в тому її вигляді, в якому вона подається в трьох збірниках «Саґ про королів Норвегії» («Morkinskinna», «Fagrskinna», «Heimskringla»). Друга версія збереглася переважним чином у «Hemings ?attr»²⁷⁵.

Наш аналіз відомостей про Гаральда організований у такі п’ять тем:

1) Гаральд як воєначальник у Новгороді (бл. 1031—1035 рр.);

2) Гаральд як воєначальник у Візантії (бл. 1035—1043 рр.);

3) Ярослав Новгородський і Гаральдові скарби;

4) Елліпальта(р);

5) Гаральд і Еллісів (Єлизавета).

Вибрані уривки й аналіз

1) Гаральд як воєначальник у Новгороді

(бл. 1031—1035 рр.)

У битві під Стікларстадіром (1030 р.) король Олав Гаральдссон (Олав Святий) був убитий, а його пораненого п’ятнадцятирічного зведеного брата Гаральда Сіґурдарсона врятував Рьоґнвальд Бруса- сон²⁷⁶.

У «Heimskringla» читаємо²⁷⁷:

«Наступної весни (1031 р.) вони (Гаральд і Рьоґнвальд Брусасон) добули корабель і влітку вирушили на схід, до Ґардарікі, до двору короля Яріцлейва (Ярослава) (ok foru um sumarit austr і Gardariki a fund Jarizleifs konungs) й залишалися там усю зиму. Так оповідає Бйольверк (Арнорссон)...²⁷⁸

Король Яріцлейв (Ярослав) зустрів Гаральда й тих, хто його су­проводжував, прихильно. Гаральда призначили начальником (при­кордонної) охорони (Iandvamamadr), яким був [до нього] Ейлів, син ярла Рьоґнвальда (Ульвссона). Так оповідає Тйодольв [Арнорс­сон]...»²⁷⁹.

2) Гаральд як воєначальник у Візантії (бл. 1035—1043 рр.)

Ця тема досліджувалася двома візантологами, росіянином Ва­силем Григоровичем Васильєвським (1838—1899)²⁸⁰τa ісландцем Сіґ- вусом Бльондалем (1874—1950)²⁸¹. Навряд чи можна додати щось важливе, особливо до монографії другого із згаданих учених, на нинішньому етапі наших знань. Ми також не ставили собі завдання, в рамках нашої книги, здійснити нове дослідження цих проблем. Ми лише використаємо реалії цієї саґи як основу для порівняння з відомостями про ісландців, які були на службі у візантійських імпе­раторів, що їх ми знаходимо в «Islendinga sogur»²⁸². Але, роблячи так, ми не станемо порушувати такі теми, як стратегічні задуми Га­ральда, описи облог та битв, оскільки їх завжди легко знайти у скарбниці фольклору про греко-варязькі взаємини²⁸³.

[Гаральд стає воєначальником варягів]²⁸⁴

«У той час правила в Греції цариця Зоя ін ріка («Могутня»; 1028—1052 рр.) разом з [своїм чоловіком] Михаїлом Каталактом (Katalaktes, 1034—1041 pp.). І коли Гаральд прибув у Міклаґард (Кон­стантинополь; бл. 1035 р.), він мав там зустріч із царицею, і вона відразу взяла його до себе на службу, і восени він вийшов на кількох галерах разом із флотом у Ґрікландсгаф (Грецьке море).

[Гаральд конфліктує з Ґюрґіром]²⁸⁶

«Одного разу, коли вони йшли суходолом і готувалися стати на нічний постій біля лісу, варяги прибули першими на місце, де мали намір отаборитися на ніч, і вони обрали для своїх наметів найзруч­ніші та найвищі місця, оскільки земля там була болотяна й ставити намети в низинах там не годилося, адже їх би затопило, якби пішов дощ. Потім прибув і Ґюрґір, командувач війська, і коли він поба­чив, де варяги поставили свої намети, він звелів їм звільнити це місце й отаборитися деінде, зауваживши, що він сам бажає поста­вити там своє шатро. Гаральд відповів йому так: «Якби ти прибув першим на місце нічного постою, ти обрав би собі, де тобі поставити свій намет, а ми мусили б пошукати собі інше зручне для нас місце. Зроби так само й ти зараз і звели напнути своє шатро десь-інде. Мені здається, що тут, у країні грецьких царів, нам, варягам, надано привілей бути вільними й ні в чому ні від кого не залежними, бо ми служимо тільки царю й цариці й тільки їм підкоряємося».

Вони сперечалися про це з великим запалом, і їхня суперечка зайшла так далеко, що обидві сторони схопилися за зброю і мало не почали битися. Тоді втрутилися розумніші люди й розборонили їх, сказавши, що ліпше їм досягти в цьому питанні якоїсь домовле­ності й дійти чіткого порозуміння, аби надалі не виникало причин для подібних конфліктів. Було влаштовано зустріч із найдостойні- шими та наймудрішими, які взялися їх розсудити. На тій зустрічі, згідно з порадою цих найдостойніших та наймудріших, усі пого­дилися, що грекам і варягам треба кинути жереб, кому бути перши­ми в корабельному чи кінному строю і також кому надається право першим знаходити місце для своїх кораблів у гавані чи для своїх наметів — на суходолі.

Але Гаральд обхитрував і свого суперника, і того, хто кидав жереб.

[Гаральд стає воєначальником над варягами й латинянами]²⁸⁷

«Протягом літа військо брало участь у збройних сутичках і чини­ло грабунок [у сільській місцевості]. Коли все військо було разом, Гаральд та його воїни ухилялися від битви або принаймні намага­лися воювати там, де небезпека виявлялася найменшою, і Гаральд пояснював це тим, що не бажає втрачати своїх людей. Та коли ва­ряги залишалися самі, їхній вождь із таким шалом кидався в битву, що для нього вже не було іншого виходу, ніж перемогти або вмерти. Тому часто бувало, що коли Гаральд ішов попереду, він здобував перемогу, а Ґюрґірові здебільшого перемогти не вдавалося. Воїни це помітили і сказали, що вони домоглися б більшого, якби Гаральд очолив усю армію, і стали докоряти командувачеві, що ані він, ані його люди не досягають великих успіхів.

Ґюрґір сказав, що варяги не хочуть підтримувати його, і зажа­дав, щоб вони пішли кудись-інде й дали змогу йому та решткам його армії досягти того, чого вони могли досягти. Тоді Гаральд покинув армію разом з варягами та латинянами (Idtinumenn). Ґюрґір же залишився зі своїм військом греків...»

[Гаральд проривається крізь браму під час облоги однієї фортеці на Сицилії]²⁸⁸

«Згадують про двох ісландців, які були в Гаральдовому війську. Одним із них був Галльдор, син Сноррі ґоді, — він і приніс цю роз­повідь до Ісландії; другим — Ульв, син Оспака, сина Освіва інн спакі. Дуже сильні й дуже хоробрі, обидва ці хлопці були близькими друзями Гаральда. Обидва брали участь у іграх. Ці змагання від­бувалися кілька днів, і тоді оборонцям фортеці захотілося показати, які вони сміливі, і вони вийшли на мури неозброєними, залишивши браму відчиненою. Побачивши це, варяги одного дня прийшли на гру, ховаючи під плащами мечі, а під шапочками — шоломи. Позма­гавшись якийсь час, вони помітили, що оборонці фортеці втратили пильність.

З) Ярослав Новгородський і Гаральдові скарби

Багато з тогочасних джерел погоджуються, що Ярослав був вельми обачний і жадібний правитель. Можливо, саме тому Гаральд вирішив довірити йому на зберігання свої скарби. «Heimskringla» має два фрагменти, які стосуються цієї теми:

(1)

«Гаральд протягом багатьох років був у Африці (певно, йдеться про басейн Євфрату) і надбав там багато добра — золота та всіляких коштовностей. Але все набуте в такий спосіб майно, якого він не потребував для свого повсякденного вжитку, він передавав через надійних людей на північ до Голмґарда (Новгорода) королю Яріц- лейву (Ярославу), щоб той його зберігав (sendi hann me? truna?ar- mqnnum sinum nor?r i Holmgard i vald ok g?zlu Jarizleifs konungs); у такий спосіб було зібрано величезні скарби, як і слід було сподіватися, адже Гаральд воював і чинив грабунок у тій частині світу, яка най- багатша на золото та скарби, а ще з огляду на його воєнні успіхи, бо він, як уже правдиво зазначалося раніше, здобув вісімдесят фор­тець»²⁸⁹.

(2)

«Коли Гаральд прибув до Голмґарда, король Яріцлейв (Ярослав) привітав його дуже щиро. Він залишався там усю зиму і перебрав у своє володіння все золото, яке раніше прислав сюди з Міклаґарда (Константинополя), з багатьма іншими скарбами. Разом набира­лося стільки, скільки досі не мала у своїй власності жодна людина на Півночі.

Гаральд здійснював polutasvarf («грабунок палаців») тричі²⁹⁰ за той час, поки був у Міклаґарді (Константинополі). Там існує такий звичай, що кожного разу, як помирає грецький імператор, варягам дозволяється здійснювати polutasvarf. Тоді їх вільно допускають у всі polutir імператора, де зберігаються його скарби, і кожен може взяти там усе, що трапить йому до рук»²⁹¹.

Іншу історію про скарби Гаральда ми знаходимо в «Hemings ?attr»; згідно з нею на роль охоронця скарбів Гаральд обрав свою жінку Єлизавету/ Еллісів²⁹².

4) Елліпальта(р)

Довідавшися, що Маґнус, син Олава Святого, став королем Норвегії (1035 р.) і Данії (1042 р.), Гаральд вирішив повернутися додому й покинув службу в грецького царя. Та коли цариця Зоя довідалася про це, вона розлютилася й звинуватила його в тому, що він незаконно привласнив майно грецького царя, яке Гаральд набув у збройних походах тоді, коли командував його [грецького царя] військом.

Марія — так звали одну вродливу молоду дівчину. Вона була дочкою брата цариці Зої. Гаральд попросив руку дівчини, але ца­риця Зоя заборонила цей шлюб. Якщо вірити варягам, котрі служи­ли солдатами в Міклаґарді й повернулися до Ісландії, добре обізнані люди розповідали там, що цариця Зоя сама хотіла одружитися з Гаральдом і що саме це стало головною причиною, чому вона зви­нуватила Гаральда, коли він захотів покинути Міклаґард (Конс­тантинополь), хоча людям говорили зовсім інше...»²⁹³.

Гаральда схопили й замкнули у високій башті, але він визволився звідти завдяки втручанню Олава Святого: «Наступної ночі одна жін­ка вельможного стану вилізла драбиною на верх башти разом з дво­ма слугами. Вони спустили вниз мотузку і витягли нею в’язнів наго­ру. Це була жінка, яку Олав Святий зцілив, він явився їй і сказав, щоб вона визволила його брата з тюрми. Опинившись на волі, Га­ральд відразу пішов до варягів, усі вони попідхоплювалися й вітали його. Після чого все військо озброїлося й рушило до царської спаль­ні. Вони зробили царя (Константина Мономаха; 1042—1054 рр.) своїм бранцем і викололи йому очі»²⁹⁴.

В цьому місці Сноррі цитує станци двох скальдів, які погодилися, що йдеться справді про імператора, а не про принца, герцога або графа.

Далі він пише так:

«У ту саму ніч Гаральд та його люди пішли в дім, де спала Марія, і силоміць забрали її з собою. Потім вони вирушили туди, де стояли на якорі галери варягів. Вони захопили дві з них і вийшли в затоку Золотий Ріг (Sjavi?arsund), а коли наблизилися до того місця, де на вході до затоки були натягнуті залізні ланцюги, Гаральд наказав, щоб люди на обох кораблях з усіх сил налягли на весла, а всім тим, хто не веслував, він звелів перебігти на корму зі своїми спальними мішками в руках. Завдяки цьому носи галер піднялися й обидві з розгону наїхали на ланцюги. І коли вони втратили інерцію і майже зупинилися, Гаральд звелів, щоб усі бігли на ніс. Тоді галера, на якій був Гаральд, нахилилася вперед і, гойднувшись, зісковзнула з ланцюга; але друга галера міцно застряла на ланцюгу й переломи­лася навпіл, і багато людей потопилися, хоча декого вдалося вряту­вати. В такий спосіб Гаральд утік із Міклаґарда (Константинополя) і вийшов у Чорне море (Svartahaf). Але перш ніж відпливти від сухо­долу, він висадив дівчину на берег, давши їй добру охорону, щоб вона змогла повернутися в Міклаґард (Константинополь). Він по­просив її переказати Зої, своїй родичці, яку велику силу вона над ним мала, і [запитав у неї], чи та сила, якою володіла цариця, змогла б йому перешкодити забрати дівчину. Після цього він поплив на північ до Елліпальтара, а звідти вирушив у далеку подорож через усю Аустррікі (Русь)»²⁹⁵.

Географічна назва «Елліпальтар», яка тут згадується, — це hapax давньоскандинавської літератури. Це Азовське море, яке через Ci- верський Донець веде до внутрішніх регіонів Східної Європи; ним, зокрема, повертався додому великий князь Русі Ігор, після того як зазнав поразки від візантійців у 941 р.²⁹⁶

Слово «Елліпальта(р)» ми знаходимо також у географічному трактаті ал-Ідрїсї (1154 р.), котрий — як завжди слід пам’ятати — працював у Палермо при дворі норманського короля Сицилії Родже­ра II (1095—1154) й тому черпав із тієї самої давньоскандинавської традиції²⁹⁷.

5) Гаральд і Еллісів

Еллісів — це давня нордична форма імені (Єлизавета) дочки ко­роля Ярослава, який правив у Новгороді (Голмґарді).

Це ім’я спочатку зустрічається в «Morkinskinna»²⁹⁸, пізніше — в розповіді Сноррі про втечу Гаральда з Візантії.

Ярослав прийняв Гаральда дуже сердечно; він був — як зазнача­лося раніше — охоронцем Гаральдових скарбів. Він також погодив­ся видати за Гаральда свою дочку Єлизавету.

«У цій подорожі (через Елліпальтар до Новгорода) Гаральд склав любовні вірші (gaman-visa), всього шістнадцять, з одним приспівом для всіх: «Досі та білявка в Ґарді (на Русі) / знай цурається мене».

Ці слова стосувалися Еллісів, дочки короля Яріцлейва, який правив у Голмґарді (Новгороді)²⁹⁹.

«В ту зиму [1043 р.] король Яріцлейв (Ярослав) віддав свою доч-

ку заміж за Гаральда. То була Єлизавета, яку норди називали Еллі- сів. Свідок тих подій Стуф блінді...»³⁰⁰

(2)

Наступної весни він вирушив із Голмґарда (Новгорода) до Аль- дейґюборґа (Старої Ладоги). Там він роздобув кораблі й улітку від­плив зі сходу, звернувши спочатку до Швеції, і кинув якір у Cir- туні.

Так розповідає Вальґард із Поля...³⁰¹

(3)

«Там Гаральд зустрівся зі Свейном Ульвссоном (з Данії). Він утік від короля Магнуса (Олавссона) в ту осінь, після битви під Гельґа- нессом (1044 р.)³⁰². 1 коли вони зустрілися, обидва дуже зраділи. Олав соенскі [(«шведський», = скаутконунґ, король Швеції (995—1022)] був дідом Еллісів, Гаральдової дружини; а Естрід, Свейнова мати, була сестрою короля Олава Святого. Гаральд і Свейн увійшли до спілки й уклали міцну угоду...»³⁰³.

Гаральд, звикнувши до необмеженої свободи, не міг довго ходи­ти в путах одного шлюбу. Повернувшись до Норвегії, він узяв собі іншу жінку, Тору, як уже згадувалося в іншому місці цієї кни­ги³⁰⁴.

У сагах про королів Норвегії можна знайти такі відомості про долю Еллісів та двох її дочок, Марії та Інґіґерди:

(1)

«...Король Гаральд мав двох дочок від королеви Еллісів. Першу звали Марія, другу — Інґіґерда»³⁰⁵.

(2)

«Перш ніж відпливти з Трондгейма [до Англії в 1066 р.], король Гаральд домігся, щоб його сина Магнуса проголосили королем, і посадив його на трон, перед тим як покинути країну. Тора, дочка Торберґа (друга дружина Гаральда), також залишилася в Норвегії, але королева Еллісів вирушила з ним, узявши й обох своїх дочок, Марію та Інґіґерду. Олав, [інший] син короля Гаральда, теж покинув країну разом із батьком»³⁰⁶.

(3)

«У понеділок (26 вересня 1066 р.), після того як Гаральд Сіґур- дарсон добре поснідав, він наказав сурмити висадку на берег.

З кожного підрозділу двом воїнам було велено зійти на берег, одному — залишитися... з тих, хто залишився охороняти кораблі,

були Олав, син короля... а також Ейстейн Oppi, син Торберґа Ap- насона, який на той час був найвизначнішим серед тих, що ви­садилися на берег, і він дже був у набільшій ласці в короля, який пообіцяв віддати йому в дружини свою дочку Марію...»³⁰⁷

(4)

«Олав, син короля Гаральда, повів своє військо з Англії, від­пливши від Графнсейра, й під осінь прибув на Оркнеї. Й там він довідався, що Марія, дочка короля Гаральда Сіґурдарсона, неспо­дівано померла в той самий день і о тій самій годині, що й її батько, король Гаральд...»³⁰⁸

(5)

«Олав (Гаральдссон) залишався там протягом зими, а як настало літо, відплив назад до Норвегії. Там його обрали королем, разом з його братом Маґнусом. Королева Еллісів та її дочка Інгіґерда су­проводжували пасинка королеви Олава, коли він відплив на схід»³⁰⁹.

«Magnuss saga berf?tts» і «Magnussona saga»

Вступ

Згідно з Фіннуром Йонссоном, уже близько 1180 р. було створено саґу про діяння войовничого короля Маґнуса Босоногого (1093— 1103) та його синів (1103—ИЗО)³¹⁰.

Але нам тут ідеться не про героїчні подвиги вищезгаданого ко­роля, здіснені переважно в Ірландії, де він знайшов також свою смерть, а про коротку розповідь, у якій згадується про похід до Бяр- маланду в 1093 р. під проводом його сина Гакона, коротко записану вже як у «Morkinskinna»³¹¹, так і в «Fagrskinna»³¹². Згадує також про це Сноррі у своєму короткому некролозі про Гакона Маґнуссона:

«Король Гакон [Маґнуссон] досяг приблизно двадцятип’ятиріч­ного віку (коли він помер, переходячи через гори в 1093 р.). Він був одним із тих вождів, яких найдужче любив народ Норвегії. Він ходив на північ [в 1093 р.] до Бярмаланду (hann haf?i farit погдг til Bjarma- Iands), воював там і здобув перемогу»³¹³.

Вибрані уривки й аналіз

Кругове плавання Скопті Еґмундарсона

«Magnussona saga» розповідає про Ейстейна Маґнуссона (1103— 1122), Сіґурда Маґнуссона Хрестоносець (1103—1130) та Олава Маґ-

⁵ 3-3,г нуссона (1103—1116) — саме їм трьом дісталося королівство Норве­гія після падіння їхнього батька, короля Магнуса Босоногого, у 1103 р.

В обох сагах розповідається про плавання Скопті Еґмундарсона (помер близько 1100 р.) та його послідовників і при цьому даються цікаві географічні відомості. Три епізоди з цієї історії наводяться в «Magnuss saga berf?tts», а в «Magnussona saga» дається епілог.

(1)

«Скопті, син Еґмунда, Торбергерового сина, був дворецьким ко­роля й людиною вельми знатного роду (Iendr ma?r ag?tr). Він жив у Ґізкі в Південному Мьорі. Він був одружений з Ґудрун, дочкою Торда Фоласона. Вони мали дітей: Егмунда, Фінна, Торда; а [його дочка] Тора стала дружиною Асольфа Скуласона...»³¹⁴.

(2)

«Скопті Еґмундарсон мав сутичку з королем Магнусом. Вони посварилися за спадщину одного небіжчика, яка дісталася Скопті, але яку король вимагав собі — і то з такою лютою затятістю, що виникла небезпека серйозного конфлікту між ними».

Скопті, а згодом його сини Фіни і Еґмунд намагалися перекона­ти короля в обґрунтованості претензій відносно Скопті, але король не змінив своєї думки³¹⁵.

(3)

Наступної весни Скопті Еґмундарсон став готуватися до виходу в море. Він мав п’ять військових кораблів, і всі добре споряджені. Його сини, Еґмунд, Фіни і Торд, приєдналися до нього. Вони трохи припізнилися з початком своєї подорожі й восени відпливли до Фландрії (Flaemingjaland) і залишалися там протягом зими. Рано на початку наступної весни вони відпливли на захід до Франкії (Val- Iand), а влітку пройшли крізь Ґібралтарську протоку (Norvasund) і восени дісталися до Рима. Там Скопті помер, і всі його сини також знайшли свою смерть під час цієї подорожі. Найдовше серед них прожив Торд. Він помер на Сицилії (Sikiley). Кажуть, що Скопті був першим норвежцем, який провів свого корабля крізь Ґібралтар­ську протоку, і ці мандри здобули велику славу»³¹⁶.

(4)

«Коли сини Маґнуса зійшли на престол (1103 р.), люди, які виїха­ли в далекі краї з Скопті Еґмундарсоном, повернулися з Палестини (Jorsalaheim), а деякі з Візантії (Miklagardr). Вони зажили великої слави й могли розповісти про багато подій; і ці розповіді розпа­лювали в багатьох бажання теж вибратися в такі мандри. Казали, що у Візантії норди, які влаштовувалися там на військову службу найманцями, могли здобути велике багатство (ѵаг ?at sagt at і Mikla- gar?i fengu Nor?menn fiills?lu ijar, ?eir er a mala vildu ganga). Від королів стали вимагати, щоб котрийсь із них, або Ейстейн, або Сіґурд, пого­дилися очолити флот, який споряджали для такої далекої експедиції. Королі погодилися й спорядили експедицію коштом обох. Чимало вождів приєдналося до неї з тих, хто мав землі, даровані королем (Iendir menn), і багаті орендарі (rikir b?ndr). А коли приготування завершилися, було вирішено, що Сіґурд очолить експедицію, і Ей­стейн залишиться правити країною за обох королів»³¹⁷.

* * *

Як добре відомо, Сіґурд Маґнуссон (пом. 1130 р.) в роки 1108— Illl воював на іспанському та португальському кордонах проти мусульман і у Візантії, а також брав участь у хрестовому поході до Єрусалима. Він став героєм цілої низки романтичних та пригодни­цьких історій, яким ми не можемо приділити уваги в цій книзі. Ми, проте, нагадаємо читачеві той факт, відзначений Гальвданом Кутом, що внаслідок цього творці саґ ніколи не наважувалися по­в’язувати ім’я цього улюбленого героя з внутрішніми справами Нор­вегії, хоча, повернувшись додому, він виявив блискучі здібності в практичному управлінні державою³¹⁸.

* ♦ ♦

Починаючи з «Olafs saga kyrra»³¹⁹ в кінці кожної саґи додано опо­віді про чудеса, здійснені за посередництвом Олава Святого, в Нор­вегії та за кордоном, передусім у трьох місцевостях, де норди були дуже активними в XI та XII ст.: у Новгороді, Візантії та на венд- ському кордоні.

«Magnussona saga» включила історію про те, як Олав Святий до­поміг одному данцеві врятуватися з неволі у вендських краях. Її помі­щено в розділі саґ про Олава Святого³²⁰.