«Саґа про Еґіля Однорукого» («Egils saga einhenda ok Asmundar berserkjabana»)

Вступ

Ця саґа виникла бл. 1425 р.¹¹⁷. Вона збереглася в трьох пергамен­них рукописах XV ст. (AM 343,4⁰; AM 577, 4⁰; AM 589е, 4°).

Цюсаґу було включено до збірника FSN (вид.

Вибрана бібліографія

Simek, Rudolf. Zur Egils Saga Einhenda, Osterreichische Zeitschrift fur Volkskunde, 1981. — T. 35 (84). — C. 154—161; R. Simek. Egils Saga Einhenda, Med. Scand., 1993. — C. 154—155; Simek, c. 65.

Саґа починається з такого опису правління короля Гертрюґа¹¹⁸.

Цей опис має надзвичайну цінність, бо свідчить про те, що Русь і Ґардарікі спочатку не були двома різними термінами для позначення однієї країни. А це означає, що територія, яка згодом стала відома як Ґардарікі, спочатку не ідентична з «Руссю» або «Новгородом». А що Гуналандом тут, звичайно ж, називається Хозарський каганат, то назва Ґардарікі в «Сазі про Еґіля», певно, позначала не Новгород, а Альдейґюборґ (Стару Ладогу).

Країна, розташована в IX ст. між Старою Ладогою (Ґардарікі) і Хозарським каганатом (Гуналандом), була волзьким каґанатом Русь (=Russia у «Сазі про Еґіля»).

Ім’я Гертрюґ (Hertryggr) для позначення короля Ґардарікі згаду­ється також у «Hrings saga ok Tryggva>>ⁿ⁹ та в «Hringsritnur»™.

Гертрюґ мав двох дочок, чиї імена редактор узяв з «Vqlsunga

saga»: Брюнгільд і Беккгільд¹²¹, яких викрали велети, і король по­обіцяв високу винагороду тому, хто поверне їх йому.

Еґіль, син короля Грінґа зі Смалонду та Інґібйорґ із Ґаутланду, вирішив спробувати щастя. Дорогою він зустрівся з Асмундом, си­ном Оттара, короля Галоґаланду (північна Норвегія) та Сіґрід із Йотланду. Після двобою вони стали друзями на все життя.

Йотунгейм

Разом вони вирушили на пошуки дочок короля¹²²: «Вони провели літо, оглядаючи далекі від берега острови, шхери та гори, і на осінь уже були на далекій півночі, в Йотунгеймі (еп at vetri varu?eir komnir nor?r at Jqtunheimum). Там вони причалили до суходолу, покритого густим лісом, витягли свій корабель на берег і зручно розташува­лися».

Потім вони пішли до Арінневї, королеви, яка правила тією краї­ною. Вона була вісімнадцятою й наймолодшою дочкою велета Неку­да, одруженою з богом Тором. На прохання королеви друзі розпо­віли їй про свої пригоди.

Таттарія, Блокуманналанд. Visinn

Історія Асмунда, до того як він зустрівся й подружився з Еґілем, виявилася такою. Він був другом Арана, сина Родіана, короля Тат- тарії¹²³. Обидва вони добулися до Таттарії і там довідалися, що двоє братів із Блокуманналанду¹²⁴ [Половецький Степ] убили Родіана¹²⁵. Вони були синами ярла Ґорма (Ґорм — типове данське ім’я) і прибу­ли туди з дванадцятьма військовими кораблями і двома чудовими довгими кораблями з головами драконів. Для нас становить інтерес ім’я другого сина Вісінна, оскільки вчені загалом приймають етимологію К. Мюлленгоффа, який пов’язує це ім’я з балтійським феннійським етнонімом, Γe(p)s-b^l26. Аран став королем, але він рано помер. Асмунд пережив таємничі пригоди з тілом свого мертвого друга та з двома його живими дядьками, Гререком і Сіґґейром (імена взято із «Саґи про Босі»), які були берсерками. Повбивавши їх, Асмунд дістав прізвисько берсеркябані.

Геррауд (ім’я, що нагадує нам про Герруда, короля Гуналанду, про якого розповідається в «Сазі про Орвара-Одда», брат і наступ­ник Арана) дав Асмундові корабель. На ньому він вирушив у нап­рямку країни короля Русі Гертрюґа (по Волзькому шляху?).

Після того як Еґіль розповів їм про себе, їхня господиня — королева Арінневя — так описала своє життя¹²⁷:

«Був собі велет на ім’я Ескруд, який прийшов із Йотунгейму.

Його жінкою була Кула, і він мав двох братів, яких звали Ґаут і Гільдір. Мої батько й мати захворіли й померли, потім їх закопали, і вони повернулися під землю до тролів. Ми, сестри, успадкували всі гроші, які після них лишилися, а Ґаутові та Гільдіру дісталося королівство. Вони погано розумілися між собою...»

З розповіді Арінневї вони довідалися, що ці двоє братів по бать­кові Ґаут і Гільдір і були тими, хто викрав дочок у короля Русі. Друзі вирішили напасти на них і спрямували свої кораблі до їхньої резиденції, яка називалася Ґялландібру («Міст Ґялланді»). Вони вбили велетів, урятували королівен і одружилися з ними.

Аустрвеґ

«Після бенкету Еґіль і Геррауд підняли вітрила і взяли курс на Східну Балтику (іAustrveg), але Асмунд залишився, бо він мав стати королем Ґаутланду, якби Грінґ помер. На той час, коли вони повер­нулися до Таттарії, король Гертрюґ помер, отож Еґіля настановили там королем, і відтоді і він, і Беккгільд там і жили... Після цього вони вже не повернулися на північ (до Скандинавії).

Асмунд повернувся додому в Галоґаланд і правив там протягом тривалого часу... Брюнгільд довго не прожила, й Асмунд одружився знову. Його другою жінкою стала дочка Соддана (< Султана), короля Серкланду. Було домовлено, що Асмунд прибуде на весілля на одному кораблі, бо вони хотіли його ошукати. І тоді Асмунд звелів побудувати собі корабель, якому він дав ім’я «Ґнод», і то був найбільший корабель, який будь-коли вийшов на воду північніше від Середземного моря (ок hefir ?at skip st?rst gqrt verit, sva at menn viti,fyrir nor?an GriMandshafpy^v2*.

Гуналанд і Таттарія

Однією з найпомітніших характеристик цієї саґи є різниця між вступним описом і самою сагою. У вступі згадується Гуналанд, тоді як у самій сазі про нього немає мови; там ідеться лише про Татта- рію, яка, у свою чергу, не згадується у вступному фрагменті.

Велике значення має і твердження про те, що настав період, коли зв’язки між цією країною і Скандинавією обірвалися. В сазі, зокрема, розглядаються ті контакти, що їх налагоджували зі сходом Ґаутланд і Галоґаланд. Поза цим, Русь (Russia з давнім -5-, а не германським -Z-) відіграє у сазі маргінальну роль: у ній навіть не названо жодного міста цієї країни.

Проблема Йотунгейма обговорюється в наших коментарях до ?orsteinns ?attr b?jarmagns^ng.

І нарешті, слід приділити певну увагу деталям, включеним у пакт клятвеного братерства, який уклали між собою Аран і Асмунд. Вони пов’язані з похоронними традиціями вікінґівських поховань¹³⁰:

«І тоді Аран сказав Асмундові: «Я хочу, щоб ми дали один одному клятвену обіцянку братерства, і щоб кожен пообіцяв по­мститися за другого в разі потреби, і щоб ми порівну ділилися своїми грішми тепер і надалі».

І вони також домовилися, що той із них, кому випаде жити довше, має насипати поховальний курган над тим, хто помре, і покласти в нього стільки грошей, скільки він визнає за потрібне; і той, хто залишиться живий, повинен просидіти біля могили померлого три ночі, а після цього він буде вільний іти, куди йому заманеться».

А насправді все відбулося так¹³¹:

«...Аран помер несподівано... Тіло вбрали для похорону згідно зі звичаєм. Асмунд звелів насипати над Араном поховальний курган, а біля його мертвого тіла поставити коня під сідлом та з вуздечкою, покласти його штандарти та зброю, посадити його яструба й мисливського собаку. Аран сидів на стільці у повному обладунку. Асмунд звелів принести в яму ще одного стільця й сидів на ньому і навіть після того, як уже насипали курган».

Далі йде опис, який почасти передає пізнішу інтерпретацію віру­вань автора саґи, пов’язаних із поховальним ритуалом¹³²:

«У першу ніч Аран підвівся зі свого стільця й убив сокола та собаку і з’їв їх. У другу ніч він також підвівся зі стільця, убив коня й розрубав його на шматки; після цього став гризти кінське м’ясо зуба­ми, і кров струменіла з його рота весь час, поки він їв. Він запропо­нував Асмундові розділити його трапезу, але Асмунд до нього не озвався. На третю ніч Асмунда здолав сон, і не встиг він прийти до тями, як Аран схопив його за вуха й відірвав їх. Тоді Асмунд вихопив свого короткого меча й відтяв Аранові голову, після чого розклав вогонь і спалив Арана на попіл».

Фінал цієї церемонії був дуже прозаїчним¹³³:

«Асмунд ухопився за мотузку, і його витягли з ями, після чого отвір у кургані знову засипали.

Асмунд забрав із собою всі скарби, які були в кургані».