«Саґа про Еґіля» («Egils saga Skalla-Grimssonar»)

Вступ

«Egils saga» була також створена бл. 1200—1230 рр. і збереглася в десятьох фрагментах із рукопису XIII ст. (AM 162, fol., позначених грецькими літерами від а до к; чотири аркуші δ датуються приблизно 1250 р.), у двох пергаменних AM MSS (132, fol.

Критичне видання було підготовлене Фіннуром Йонссоном (Kbh., 1886—1888; SUGNL. — Т. 17)¹³⁸, на ньому ґрунтується видання Сіґурдура Нордала в другому томі серії IslenzkFornrit (Rvik., 1933. — CV. — 319 с.). Новий англійський переклад був зроблений Ґвіном Джонсом у 1960 р.¹³⁹; німецький переклад Фелікса Ніднера з’явився в 3-му томі серії Thule (2-ге вид., 1963, 268 с.)¹⁴⁰. Опублікований англійською мовою аналіз дається Т. М. Андерссоном у «The Family saga» (рр. 97—110). Див. також: Bjami Einarsson. Egils saga Skalla- Grimssonar. — Med. Scand., 1993. — С. 155—157; Simek. — С. 65—67.

Вибрані уривки та аналіз

Загальні дані

У цій сазі розповідається про «найоригінальнішого, а також най- різностороннішого зі скальдів»¹⁴¹ Еґіля (бл. 910—990 рр.), «суворого й винахідливого воїна, який умів люто ненавидіти, наполегливого у своїх домаганнях, обдарованого надзвичайною життєвою снагою, глибоко обізнаного в магічних ритуалах кохання, а проте напрочуд вразливого й здатного на глибокі почуття; він поєднував у собі лю­дину дії з поетом»¹⁴². «Egils saga» належить до групи «Borgfir?inga sogur», тобто до саґ, у яких розповідається про могутні ісландські родини «людей із Борґа».

«Egils saga» має велику цінність для дослідника східноєвропей­ської історії, тому що малює яскраву картину проникнення вікінгів із норвезьких провінцій Галоґаланду до Лапландії, Фінляндії, Ка­релії, Бярмаланду та Курландії¹⁴³.

Існують різні думки щодо авторства цієї саґи, котра, як ми вже зазначали, належить до найдавніших «islendinga sogur». Я схильний розділити погляд, який спочатку обстоював С. Нордаль, а нещо­давно висловив і Лі М. Голландер: «Багато вчених вважають її одні­єю з найкращих, якщо не найкращою, серед великих саґ; і були наве­дені вагомі докази, які дозволяють приписати її авторство Сноррі Стурлусонові, найбільшому серед письменників, яких дала світові Ісландія. Але, зважаючи на подиву гідну конкретність деяких епі­зодів, можна не менш аргументовано припустити, що текст саґи складено із спогадів самого скальда, до яких зусиллями його родичів було додано кілька анекдотів та історію родини, а все це потім ском­поновано в одну зв’язну оповідь якимсь талановитим автором — хоч би ким він був»¹⁴⁴.

Саґа починається з розповіді про доісландське минуле аристокра­тичного клану, очоленого Ульвом Бялвасоном, представники якого правили (як незалежні володарі) норвезькою провінцією Галоґа- ланд, знаменитою своїми багатими уловами риби. Вона також викладає причини, з яких вони вирішили переселитися до Ісландії.

Один з онуків Ульва, Торольв Квельд-Ульвссон (нар. бл. 853 р., пом. бл. 890 р.)¹⁴⁵, який доводився братом батькові героя саґи, пішов на службу до норвезького короля, Гаральда Світловолосого (бл. 875—945). Інші представники клану були проти цього вчинку Торольва, бо вони не любили короля. Водночас його родич Бард Брюнйольвссон з Торґара, що в Галоґаланді (сьогодні Torgo), теж найнявся на цю службу¹⁴⁶. При дворі Гаральда Торольв і Бард стали близькими товаришами. Перед своєю трагічною загибеллю Бард зробив Торольва своїм спадкоємцем¹⁴⁷. Незабаром по тому Торольв одружився із вдовою Барда Сіґрід¹⁴⁸.

Ця подія мала особливе значення, тому що Торольв — як і його батько Брюнйольв та його дід Бйорґольв раніше (обидва вони були b?ndr Торґара) — був одним із місцевих syslumenn (королівських управителів) і в цій ролі «давно мав за обов’язок [покладений на нього норвезькими королями] здійснювати «поїздку до Лапландії» (Jinnferd), [укладати торговельні угоди в Лапландії (finn-kaup)}^⁹ та збирати finnskatt, або данину з лопарів» (?eir fe?gar, Brynjolfr, hqf?u Iengi haft finnfer? ok Iinnskatt)¹⁵⁰.

Данина з лопарів і поїздка до Лапландії

Збирання данини з лопарів було важливою монополією нор­везьких королів, які мали право призначити або скинути такого збирача податків¹⁵⁴.

Отже, ми читаємо в цій сазі, що король Гаральд Світловоло­сий (бл. 875—945 рр.) підтвердив надане Брюнйольвові з Торґара

право «їздити до Лапландії, здійснювати королівське управління над горами й торгувати з лопарями (hann fek honum ok finnfer?, konuhgssyslu a fialli ok finnkaup)»¹⁵⁵.

Далі: «Після цього король (Гаральд) зробив Торольва (Квельд- Ульвссона) землевласником і підтвердив за ним право на володіння всіма прибутками, які раніше мав Бард, та на поїздку до Лапландії (f?r honum finnfer?ina) на тих самих умовах, на яких раніше це робив Бард»¹⁵⁶.

Але згодом король був обурений помпезністю Торольвового дво­ру і втратив до нього довіру. Внаслідок цього він передав управління Галоґаландом, яке раніше здійснював Торольв, синам Гільдірід, їм же таки передав він і право на поїздку в Лапландію (?a fekk konungr і hqnd Hildiridarsonum syslu ?a a Halogalandi, er a?r haf?i ?orolfr haft ok sva fmnfer?). Король перебрав у свою власність будинок у Toprapi та майно, яким раніше володів Брюнйольв, і передав усе це синам Гільдірід. Король відрядив посланців, давши їм доручення по­бачитися з Торольвом і повідомити його про ухвалені ним рі­шення...»¹⁵⁷.

Для «данини з лопарів» (Jinnskattr) використовується описовий вираз gra-vara, буквально «сіре хутро», «сірі білячі шкурки»¹⁵⁸.

Передача зібраної з лопарів данини королю двічі досить яскраво описана в сазі.

«Тепер, коли Торольв виїхав з дому [в Торґарі] [на острів Альост], він [Торґільс ґялланді, bu-stjori Торольва або управитель дому в Торгарі] підготував данину, зібрану з лопарів, яку він [Торольв] привіз із гір для короля (?a haf?i hann til greitt fmnskatt ?an allan, er hann hafoi haft af fιalli ok konungr atti), доручивши її турботам Торґільса й розпорядившись, щоб той передав її королю, якщо він сам не повернеться додому, перед тим як король покине північ і вирушить на південь. Торґільс наготував великий і гарний вантажний корабель, який належав Торольвові, переніс данину (skattr) на борт і взяв із собою майже два десятки людей. Він поплив на південь слідом за королем і наздогнав його в Наумудалі. Коли Торґільс до­мігся зустрічі з королем, він передав йому вітання від Торольва і пояснив, що прибув сюди з даниною від лопарів, яку Торольв йому посилає (att hann for ?ar me? fmnskatt ?ann, er ?orolfr sendi honum)¹⁵⁹.

Король розгнівався на Торольва Квельд-Ульвссона, а тому від­клав передачу данини, отож управителеві Торольва Торґільсу дове­лося просити королівського скальда Ельвіра гнува Карасона, щоб той замовив за нього слово перед королем: «...згодом Ельвір прий­шов до короля і так йому сказав: «[Торґільс] дуже просить, щоб ти знову зустрівся з ним. Будь такий ласкавий, королю, прийди й сам подивися, бо ніхто ще ніколи не бачив сірого білячого хутра такої високої якості (?vi at engi mun set hafa jafngo?a gravqru)». Король не відповів йому нічого, та все одно пішов туди, де стояв корабель. Торґільс відразу виніс свій товар і розклав його перед королем... Він подарував йому також кілька бобрових шкур (bjor-skinn), які надіслав Торольв, та інші цінні речі, добуті ним у горах»¹⁶⁰.

’ А ось другий опис цього самого процесу:

«Тієї ж таки осені сини Гільдірід¹⁶¹ вирушили в дорогу з даниною й привезли її королю.

«То оце й уся данина, яку ви зібрали для мене у Фінмарку?» — запитав він.

«Атож, повелителю», — відказали вони.

«Тоді мене цікавлять дві речі, — сказав король. — Данина, яку ви мені привезли, набагато менша й бідніша, аніж була тоді, коли її збирав Торольв, а проте ви вважаєте, що він був нечесний у стосун­ках зі мною».

«Це добре, королю, — відповів Гарек, — що ти усвідомлюєш, яка велика данина звичайно надходить із Фінмарку, бо в такому разі ти зрозумієш і те, як багато ти втрачаєш, коли Торольв при­власнює всю належну тобі данину з лопарів. Нас було тільки трид­цятеро людей у Фінмарку цієї зими, бо досі твої управителі брали їх із собою саме стільки. Але потім там з’явився й Торольв, і помічників у нього була аж сотня. Ми одержали звістку про нього й про те, що він намислив убити нас, братів, і повбивати всіх, хто нас супроводжував; а причина в тому, як він сам пояснив, що ти настановив нас своїми управителями замість нього. Ми зрозуміли, що найліпшим виходом для нас було не потрапляти йому на очі й рятуватй свої життя, і тому ми встигли пройти лише короткий шлях від поселення до поселення в тих горах, тоді як Торольв об’їздив увесь Фінмарк із цілою армією людей і забрав увесь прибуток собі. Саме йому сплатили лопарі данину, бо він заприсягнувся, що й ноги твоїх управителів більше не буде у Фінмарку...»¹⁶².

Боброві шкури лопарів, певно, були рідкістю в Норвегії, і тому синам Гільдірід пощастило досить легко обмовити Торольва, якого вони ненавиділи. Гарек, старший із двох, розповів королю таку істо­рію: «Він [Торольв] надіслав тобі в подарунок три боброві шкури, але мені достеменно відомо, що він привласнив собі тридцять із тих, які належать тобі по праву...»¹⁶³.

Кількість данини, яку приносили лаппи, великою мірою залежала від вправності та впливу правителя: «Лаппи ставилися до цих прави­телів [синів Гілдіріда] із значно меншою пошаною, ніж до Торольва ^,03-3.₂ ■ за часів його подорожі, тому й данина, яку лаппи мусили би принес­ти, була з усіх поглядів гірша»¹⁶⁴.

Щоб відвернути увагу короля від своєї невдачі в збиранні данини, сини Гільдірід повідомили короля Гаральда, що Торольв посилає купецький корабель (knqrr) до Англії. Сказав Гарек: «Я думаю, що це судно добре навантажене сірим хутром, і як на мене, то там знайдеться набагато більше бобрових і соболиних (safali) шкур, аніж Торольв надсилав тобі»¹⁶⁵.

Підсумовуючи, скажемо, що саґа називає п’ятьох людей, які вдостоїлися честі бути призначеними «королівським управителем гір». Троє з них були представниками трьох послідовних поколінь одного й того самого клану:

1. Бйорґольв із Toprapa (Галоґаланд)¹⁶⁶,

2. Брюнйольв, його син¹⁶⁷,

3. Бард Брюнйольвссон, онук Бйорґольва¹⁶⁸.

Помираючи, Бард передав свою посаду — і король визнав закон­ність цієї передачі — своєму другові з іншого впливового галоґа- ландського клану: Торольвові Квельд-Ульвссону, правнукові Ульва інн оарґі.

Але існувала давня недовіра між кланом Інґлінґів (королів Нор­вегії) і кланом Квельд-Ульвів¹⁶⁹. Король скористався з нагоди, яка йому трапилася, й звільнив Торольва з його посади, що тепер знову відійшла до клану Бйорґольва; але Гарек і Гререк були дітьми Бйор­ґольва від його другої дружини Гільдірід, жінки низького походжен­ня, і незабаром їх убив Кетіль генґ ат Гофі, праправнук Ульва інн оарґі¹⁷⁰.

Якщо ми візьмемо до уваги, що Кетіль генґ ат Гофі був онуком Кетіля оенґа із Графністи, який, у свою чергу, був батьком Ґріма Лодінкінні, ми зрозуміємо, чому всі герої саґ «Fornaldarsogur» із циклів Галоґаланд-Графніста — «Qrvar-Odds saga», «Ketills saga h?ngs», «Grims saga Іодіпкіппа» та ін.— походять саме з цього клану.

Кюльвінґи, квени та кіряли

У десятому розділі цієї саґи описується поїздка Торольва Квель- да-Ульвссона до Фінмарку для збирання данини з лопарів. Цей опис має особливе значення, тому що там згадується про таємничих кюльвінґів¹⁷¹.

«Взимку Торольв вирушив у гори, взявши із собою великий загін війська, в якому налічувалося не менш як дев’яносто людей. Раніше управителі (syslumenri) мали звичай брати із собою лише три десятки воїнів супроводу, а іноді навіть менше. Він також узяв із собою багато товарів (hann haf?i me? ser kaupskap mikinn). Незабаром він улаштував зустріч із лопарями (finпа г), зібрав із них данину й став із ними торгувати. Все відбувалося між ними спокійно й по-друж­ньому, хоча лопарі дещо його побоювалися.

Торольв подорожував по всій їхній країні. Коли він рушив на схід, у напрямку гір, він довідався, що зі сходу прийшли кюльвінґи (Kylfmgar) й мандрували там, торгуючи з лопарями (finn-kaup), а подекуди і вдаючись до грабунків.

Торольв доручив лопарям стежити за пересуваннями кюльвінґів, а сам тим часом рушив слідом за ними, щоб напасти на них іззаду.

Він натрапив на тридцятеро людей, які були в одній ватазі, й повбивав усіх, так що нікому не вдалося втекти, а пізніше він зустрів їх разом п’ятнадцять чи двадцять. Загалом вони вбили там майже сотню людей, захопивши незліченні багатства, і після всіх цих не­легких трудів навесні вирушили назад. Торольв тоді повернувся до Санднеса (в Галоґаланді) й залишався там тривалий час»¹⁷².

Наступний похід Торольва описано в чотирнадцятому розділі:

«В ту зиму Торольв знову вирушив до Фінмарку, взявши із собою близько сотні людей. Цього разу він ішов тією самою дорогою, що й минулої зими, торгуючи з лопарями (atti kaupstefnu vi? Finna) й мандруючи по всій їхній країні.

Та коли він добувся далеко на схід і розійшлася чутка про його пересування, до нього прийшли квени (Kvenir) і сказали, що їх посла­но, щоб його знайти, і що цей наказ дав Фаравід (Faravi?), їхній король.

Вони сказали, що його країну пустошать кіряли і що він [король] просить, аби Торольв прийшов йому на допомогу.

Це послання супроводжувалося такою обіцянкою: Торольв мати­ме рівну частку здобичі з королем, а кожному з його воїнів діста­неться стільки, скільки матимуть троє квенів.

До того ж серед квенів існував закон, що королю діставалася третина здобичі порівняно з тією, яку отримував його почет, а на додачу він забирав усі боброві, соболині та куничні хутра як свою особисту частку.

Торольв про все розповів своїм воїнам і дав їм вільний вибір, підуть вони чи не підуть. Більшість погодилася на те, аби ризикнути, адже йшлося про дуже велику здобич, і було вирішено, що вони вирушать на схід слідом за посланцями»¹⁷³.

♦ ♦ ♦

Далі дається цікавий географічний опис¹⁷⁴:

«Фінмарк (Фінмьорк) — країна дуже велика. На захід від неї ле­жить море, а з моря заходять у суходіл глибокі й вузькі затоки, і те саме можна бачити на півночі та далеко на сході; але на півдні зна­ходиться Норвегія, і територія Фінмарку тягнеться досить далеко 10* ’

на південь, аж до узбережжя Галоґаланду. На схід від Наумудаля лежить Ямталанд, далі Гельсінґяланд, далі Квенланд, далі Фін- ланд, ще далі — Кірялаланд. Але Фінмарк тягнеться на північ через усі ці території, й там повсюди є поселення, де люди добувають хутра, деякі в долинах, а деякі — на берегах озер.

У Фінмарку є надзвичайно великі озера, і навколо цих озер стоять дрімучі ліси, а високі гори тягнуться вздовж усієї країни, і називаються вони Кьольські гори».

♦ ♦ ♦

Після цього опису далі йдеться про похід Торольва:

«Коли Торольв прибув на схід у Квенланд і зустрівся з королем Фаравідом, вони приготувалися до походу, в них було три сотні вояків; разом із жителями Півночі стало чотири сотні. Вони пішли верхньою дорогою через Фінмарк (Фінляндію) і в горах натрапили на того самого Кіряла; котрий раніше завоював квенів.

Як тільки вони побачили своїх ворогів, вони вишикували своїх вояків і пішли проти них; цього разу, як і до того, вони сподівалися на перемогу. І коли битва розгорілася, північани почали сильно наступати. Далі вони зустріли більш запеклу оборону, ніж у Квенів. Тоді битва перетворилася на кровопролиття в армії Кіряла; багато вояків почало тікати. Король Фарвід і Торольв захопили багатство, що було там, і повернулися до Квенланду, але пізніше Торольв із своїми товаришами відійшов геть до [Фін]-Марку. Король Фаравід і він розійшлися в дружбі».

Згодом Торольв і король зійшлися в сутичці, а потім Торольв був убитий, а його батько і дядько Скалла-Ґрімр (батько поета Еґіля) оселилися в Ісландії. Брат Еґіля, Торольв Скалла-Ґрімссон, потовари­шував із новим королем Норвегії Ейріком Гаральдсоном blodox (Кривавою Сокирою) (945—948)¹⁷⁵.

«Однієї весни король Ейрік готував експедицію до Бярмаланду, докладаючи великих зусиль, збираючи сили для такої мандрівки. Торольв вирішив піти разом з ним; він плив попереду на своєму човні і тримав свій прапор. Торольв виглядав тепер більшим і сильнішим, ніж інші люди, і був подібним до свого батька. Довелося б дуже довго розповідати про цю експедицію. Ейрік мав велику битву в Бярмаланді на Віні (Північна Двіна), отримав там перемогу, про яку записано в поемах про нього»¹⁷⁶.

Походи на Курландію

Еґіль уперше покинув Ісландію бл. 927 р.¹⁷⁷, і відтоді він часто бував у чужих краях із різних причин. Приблизно в 955 р.¹⁷⁸ разом зі своїм братом Торольвом він став вікінґом у Східній Балтиці (Austr- vegr), де вони здебільшого нападали на Курландію¹⁷⁹:

«Торольв і Еґіль жили в Topipa, будучи з ним у щирих стосунках, але навесні вони спорядили великий довгий корабель, набрали на нього матросів і влітку відпливли у Східну Балтику (Austrvegr), де чинили піратські напади й награбували величезне багатство: вони брали участь у багатьох битвах. Вони добулися до Курландії й виса­дилися на берег, два тижні відпочиваючи там і торгуючи. Після цього знову вирушили чинити збройні наскоки й виходили на сухо­діл у багатьох місцях.

Одного дня вони стали на якір біля гирла великої річки.

Там був ліс, і, маючи намір піти в глиб суходолу, вони розбилися на групи по дванадцятеро людей. Вони ввійшли в ліс і незабаром натрапили на село. Там вони зайнялися грабунком, кількох людей убили, але інші повтікали, не вчинивши їм справжнього опору. Десь уже вдень Торольв просурмив сигнал своїм людям, щоб усі верта­лися на берег. Почувши звуки сурми, його воїни, хоч би де вони на той час були, повернулися до лісу, але побачити їх усіх стало можли­вим тільки тоді, коли вони вийшли на берег.

Отож, вийшовши до моря, Торольв зрозумів, що Еґіля з ними немає, але починало вже сутеніти, і вони знали, що вночі не можна вирушати на його пошуки.

Коли Еґіль зі своїми дванадцятьма людьми перетнув ліс, перед ними відкрилася широка рівнина, і вони побачили там кілька сіл. Зовсім недалеко від них була якась садиба, і вони попрямували туди, а підійшовши, відразу вдерлися в дім; вони нікого там не знайшли, але взяли стільки добра, скільки могли підняти. Там були ще будівлі, тому вони дещо забарилися, а коли повибігали назовні й відійшли від садиби, ціла хмара людей перетнула їм шлях до лісу. Між ними й лісом стояв високий паркан. Еґіль наказав своїм людям притиснутися до нього, щоб їх не змогли атакувати зусібіч. Еґіль ішов попереду, а всі інші — за ним, і так близько один до одного, щоб ніхто не зміг утиснутися між ними. Кури не давали їм і хвилини спокою, але здебільшого тільки штрикали їх вістрями списів та обсипали стрілами, а впритул до них не підходили. Йдучи попід самим парканом, Еґіль та його люди не бачили, чим це закінчиться, але раптом із протилежного боку виріс іще один паркан, і незабаром кури загнали їх у глухий кут між двома парканами; одні підколю­вали їх крізь паркан мечами та списами, інші кидали на них усілякі лахи, щоб вони не могли застосувати зброї. Незабаром усі вони були поранені, і кури забрали їх у полон, пов’язали й повели назад до садиби.

Чоловік, якому належала та садиба, був впливовий і багатий. Він мав дорослого сина. Згодом між курами зчинилася суперечка з приводу того, що їм робити з полоненими. Хазяїн садиби сказав, що як на нього, то було б добре повбивати їх по черзі, одного за од­ним. Але його син заперечив, що вже настала ніч, і в темряві вони не матимуть великої втіхи, катуючи їх. Тому він був тієї думки, що треба дочекатися ранку, отож усіх їх повкидали до якоїсь прибудови й міцно пов’язали. Еґіля, за руки та за ноги, припнули до стовпа. Потім навкруг садиби поставили надійну охорону, і кури пішли в залу, де стали їсти, пити й веселитися. Еґіль довго смикався на всі боки, випробовуючи міцність стовпа, і зрештою йому таки вдалося його розхитати. Стовп упав, і Еґіль зумів звільнитися від нього. Потім він зубами розв’язав собі руки, а коли руки вивільнилися, розв’язав і пута на ногах. Після цього він звільнив від пут і своїх товаришів.

Коли всі вивільнилися з мотуззя, вони стали оглядати дім, мір­куючи, як їм вибратися назовні. Стіни були викладені з грубих колод, але з одного боку була гладенька перегородка між кімна­тами, об яку вони вдарилися з розгону й змогли її проломити. Вони опинилися в іншій кімнаті, де також були стіни з грубих колод. Десь унизу чулися людські голоси, отож вони пильно оглянули підлогу і знайшли там ляду. Піднявши її, вони побачили внизу глибокий льох. Саме звідти й долинали людські голоси. Еґіль запитав, хто там у дідька є, і хтось відповів йому знизу, сказавши, що його звуть Акі. Еґіль запитав, чи не хотів би він вибратися нагору, й Акі відповів, що він ні про що інше й не мріє. Тоді Еґіль та його люди спустили в льох мотузку, якою вони були пов’язані, й витягли нагору трьох чоловіків. Акі сказав, що двоє інших — його сини і що вони данці (?eir varu menn danskir)^°, які потрапили в полон минулого літа.

«Минулої зими до мене ставилися тут добре, — признався він. — Я здебільшого працював наглядачем на фермі хазяїна, але хлопців перетворили на кріпаків, і вони зненавиділи свою долю. Навесні ми вирішили втікати, але нас спіймали і тоді вкинули в цей льох».

«Ти маєш добре знати план будинку, — сказав Еґіль. — Де нам буде найлегше вибратися назовні?»

Акі сказав, що тут є іще одна перегородка.

«Проломіть її, і ви потрапите в комору, а звідти вже неважко буде вийти надвір».

Еґіль та його люди зробили, як він сказав, проломили перего­родку, вийшли в комору, а звідти — назовні. Було темно хоч око виколи. Його товариші мали одну думку, що тепер їм треба пряму­вати до лісу.

«Якщо ти добре знаєш садибу, — знову звернувся Еґіль до Акі, — то ти приведеш нас туди, де ми зможемо чимось поживитися».

Акі підтвердив, що в цьому домі не бракує добрих речей.

«Тут є велика горішня кімната, де спить хазяїн. Там у нього чима­ло зброї».

Еґіль наказав, щоб він повів їх на те горище, та коли вони піднялися сходами, то побачили, що двері там відчинені, а кілька служників застеляють у тій кімнаті ліжка. Еґіль дав наказ кільком зі своїх залишитись назовні й простежити, щоб нікому не вдалося втекти, а сам забіг до кімнати, схопив зброю¹⁸¹ (а її там справді не бракувало) й повбивав усіх, хто там був. Усі вони озброїлися до зубів, а тоді Акі повів їх туди, де була ляда в підлозі і підняв її, сказавши, щоб усі спустилися в нижню кімнату. Вони запалили світло й пішли туди. Там у хазяїна стояли скрині з грішми, були там, крім того, всілякі коштовності й багато срібла. Вони наван­тажилися цим добром і винесли все назовні. Еґіль просунув руку в дужку великого барильця з медом і виніс його в себе на лікті. Вони відразу попрямували до лісу, та щойно туди ввійшли, як Еґіль звелів усім зупинитися.

«Не годиться нам робити так боягузливо й не по-солдатському, — сказав він. — Ми обікрали хазяїна, а він навіть про це не знає. Ми не повинні скотитися до такої ганьби. Отож вертаймося в садибу й дамо їм знати про все, що сталося».

Усі висловилися проти, бо не хотіли нічого іншого, як най­швидше добутися до корабля. Але Еґіль поставив на землю барильце з медом і прожогом побіг назад до садиби. Добігши туди, він по­бачив, як із кухні виходять із тацями служники й несуть їх до зали. Він помітив, що в кухні палахкотить жаркий вогонь, а на ньому стоять кілька великих горщиків. Саме туди він і зайшов. Вогнище було розкладене з великих поліняк, і за звичаєм, який існував у тій країні, спочатку згорав тільки один кінець поліняки, а потім вогонь поступово пожирав її всю. Еґіль вихопив із вогню таку поліняку, поніс її до зали і тицьнув запаленим кінцем у піддашок. Смужки березової кори, якими був покритий дах, відразу зайнялися й запалахкотіли, але ті, що сиділи в залі й пили, помітили це тільки тоді, коли полум’я охопило всю покрівлю. Вони кинулися до дверей, але вискочити надвір було не так просто — і через вогонь, і через Еґіля, який чатував на них у дверях. Він убив кількох і в дверях і перед дверима, а сталося це за кілька хвилин до того, як охоплені вогнем стіни зали обвалились. Всі люди там і загинули, а Еґіль повернувся до лісу й приєднався до своїх товаришів, які на нього чекали. Він сказав, що барильце меду, яке він ніс, забере собі як свою особисту здобич; потім з’ясувалося, що воно було наповнене не медом, а сріблом.

Торольв та його люди дуже зраділи, коли Еґіль повернувся на корабель. Як тільки почало розвиднятися, вони вийшли в море й попливли далі. Акі та його сини залишились у війську Еґіля. Під кінець літа вони взяли курс на Данію, дорогою підстерігаючи купе­цькі кораблі й грабуючи їх щоразу, коли виникала нагода».

Три походи в Аустрвеґ

«Саґа про Еґіля» дає також три короткі розповіді про три останні походи у Східну Балтику (Аустрвеґ).

1

Перший — бл. 890 р. — очолив Торольв Квельд-Ульвссон, після того як він покинув службу в короля Гаральда Світловолосого (бл. 875—945); «[Торольв] мав добрий попутний вітер і взяв курс на південь, на Данію, а звідти — у Східну Балтику (pk?a?an і Austrveg), але сезон виявився для нього неприбутковим»¹⁸².

' 2

Другий похід організували Бйорн Брюнйольвссон і Торольв Скалла-Ґрімссон, які в той час були найманцями на службі в короля Гаральда Світловолосого. «Після того (бл. 940 р.), як Бйорн і Торольв перебули зиму в Норвегії, вони з настанням весни підго­тували корабель, набрали на нього матросів і цього ж таки літа по­дались у вікінґівський похід у Східну Балтику (foru ит sumarit і viking і Austrveg), повернувшись додому восени з великою здобиччю»¹⁸³.

з

Третій похід був спільно організований братами Торольвом та Еґілем Скалла-Ґрімссоном бл. 947 р.

«Після того як зиму змінила весна, Торольв та Еґіль стали готу­ватися до вікінґівського походу. Закінчивши приготування, вони знову вирушили у Східну Балтику (?eir varu bunir, ?a halda ?eir enn і Austrveg). Діставшись до Віка, вони попливли від Ютландії на південь і чинили там піратські напади; потім вирушили до Фрисландії, де надовго зупинилися того літа, а тоді знову взяли курс назад, у напрямку Данії. Коли дісталися до кордону, що розділяє території Данії та Фрисландії, і кинули там якір, одного вечора сталося так, що коли матроси вже вкладалися спати, на корабель прийшло двоє людей і сказали, що мають для Еґіля послання. їх привели до нього. Вони повідомили, що послав їх Акі інн аудґі, звелівши, щоб вони переказали йому таке: «Ейвінд скрейя («Хвалько») стоїть на якорі біля Ютландського узбережжя й го­тується перехопити вас, коли ви проминатимете його, пливучи а півдня. Він зібрав таку велику силу, що у вас немає жодних шансів здолати його, якщо ви зустрінетеся з усім його військом; але зараз він пливе лише 3 двома легкими кораблями (me? lettiskipum tveimr) і перебуває зовсім близько від вас».

Почувши цю новину, Еґіль звелів негайно згортати вітрила на кораблях, і вони встигли захопити зненацька Ейвінда з його людьми ще вдосвіта там, де ті стояли на якорі, і напали на них негайно, метаючи стріли й каміння. Багато з Ейвіндових воїнів там і за­гинули, але сам він стрибнув за борт і дістався до берега плавом, а з ним і решта його людей, яким пощастило врятуватися. Еґіль та його люди захопили кораблі, а також одяг і зброю своїх супротив­ників і того ж таки дня повернулися до своїх і зустрілися з To- рольвом. Той запитав Еґіля, де він, у біса, був і де він узяв ці кораблі, на яких вони припливли. «Ці кораблі належали Ейвіндові Хваль­кові, — сказав Еґіль, — але ми їх у нього забрали». А тоді Еґіль заспівав...¹⁸⁴

7.