РОЗДІЛ II Вплив західної церкви
Вступ. Скандинавський варіант християнству
Навернення до християнства не спричинило негайних змін у структурі скандинавських суспільств297. Дехто з місцевих проводирів (her- sar∖ в Ісландії go?ar), що раніше були пов’язані з виконанням поганських обрядів у священних гаях, тепер став проповідником християнської віри.
Замість давніх поганських храмів з’явилися церкви, обрано священиків, яким платили навколишні селяни. Целібат духівництва був ще невідомий, тож виникло чимало священицьких династій. З іншого боку, деякі могутні клани прагнули привласнити для своєї рідні сан єпископа (згодом архієпископа).Хоча за тогочасними західними нормами священики мали мізерну освіту, ці поборники нової релігії швидко здійснили неминущий вплив на культуру селян, познайомивши їх зі Святим Письмом та уявленням про книжну науку.
1. Вплив церковних реформ та діяльність чернечих орденів у Скандинавії
Після того як супра-конунґи, тільки-но набувши такої гідності, протягом другої половини X—на початку XI ст. запровадили у своїх країнах християнство (досить прикметно, що водночас вони запровадили й карбування монет), у Скандинавії відбулися далекосяжні й вирішальні зміни. Порядок тих змін відповідав загальному культурному рівню Скандинавії: спочатку їх зазнала Данія, потім Норвегія і нарешті Швеція, або, точніше, Ґаутланд. Це мало велике значення, бо саме наприкінці XI ст. здійснювалася видатна григоріанська реформа латинського християнського світу й утверджувалася схоластична наука. Нові християнські школи, колегіальні церкви (де збирались капітули ченців-августиніанців), чоловічі та жіночі монастирі — все це підвищувало культурний рівень населення.
Найдавніший колегіальний будинок, що служив єпископській церкві в єпархії Лунд, засновано в Дальбю бл. 1066 р. Невдовзі чернечі капітули були створені в Лунді (що 1085 р.
замінив як центр єпархії Дальбю) і Роскілле (1088 р.). За капітулами з’явились і перші чернечі ордени: клюнійці (бенедиктинці з Клюні — в монастирях Аллегельґен/Лунд, 1089 р.; Сент-Мікаель/Шлезвіґ) і бенедиктинці (Оденсе, 1100 p.; Нествед, 1135 р., Рінґстед, 1135 р., Сем, Ольборг, Ессенбек, 1140 р.). Цистерціанці з французького монастиря Клерво, що знову запровадили працю серед ченців та уславилися своїми успіхами в сільському господарстві, були запрошені до Швеції 1143 р. (Альвастра, Нюдала), до Данії 1144 р. (Герревад) і до Норвегії в 1146—1147 рр. (Люса, Говедо). За ними невдовзі прийшли премонст- ранти (Томмарп, Данія, 1165 р.) і ордени жебрущих ченців — домініканців, францисканців та ін.298.2. Переоцінка цінностей: відмова від піратства
Нове духівництво змінило’спосіб життя колишніх вікінгів і, прищепивши уявлення про християнське спасіння, запровадило нову шкалу вартостей, основану на самопожертві та новій моралі. Від піратства, що колись становило основу економіки військової аристократії, у Норвегії відмовились бл. 1100 р. — доба вікінгів закінчилася.
Заборонили піратство й християнські королі. Яскравим прикладом їхнього ставлення до піратства є оповідь (у цьому томі цієї праці) про те, як данський король св. Кнут Свейнссон (1080—1086) покарав сумнозвісного борнгольмського пірата Блот-Еґіля.
3. Перша міжнародна зустріч трьох скандинавських королів у Конунґагеллі, 1101 р.
Протягом IX—XI ст. скандинавські королі зустрічалися дуже часто, але звичайно з однією метою: укласти союз проти певного ворога.
Перша зустріч трьох скандинавських королів як рівних між собою володарів для обговорення спільних мирних питань сталася тільки 1101р. Місцем своєї зустрічі вони обрали вестерґаутландське місто Конунґагеллу299, що стояло поблизу гирла річки Ґаут-Ельв, яка впадає в протоку Скагеррак. То було зручне місце, до якого легко можна було добратися з усіх трьох королівств. Сноррі Стурлусон описав цю історичну зустріч так:
«Улітку [1101р.]...була влаштована зустріч королів, що відбулась у Конунґагеллі на річці [Ґаута]-Ельв.
На цю зустріч приїхали Маґнус, король Норвегії, Інґі, король Швеції, і Ейрік Свейнссон, король Данії. Запорукою безпеки цієї наради (тінґу) були взаємні запевнення. Коли вона почалась, три королі вийшли вперед на рівнину, покинувши свої почти, й розмовляли втрьох якийсь час, а потім повернулися до своїх придворних. Далі була укладена угода, що кожен з них має володіти королівством, яким володіли його предки (skyIdi hverr ?eira hafa ?at riki, sem a?r hqf?u haft fe?r ?eira), і кожен з королів мав відшкодувати іншим за взяту військову здобич і за вбитих людей. Кожен з них мав відшкодувати заподіяне зло.Король Маґнус мав узяти за жінку Маргрет, доньку короля Інґі; відтоді вона назвалася Фрідголла (Жінка Миру).
Люди розповідали, що ще ніколи не бачили таких поважних чоловіків, як ці три королі. Король Інґі був найвищий з-поміж них і мав найкремезнішу статуру, тож усім він здавався найвеличнішим. Зате король Маґнус був найдіяльніший і справляв найбільше враження, натомість Ейрік був найгарніший. Але всі троє були високі, гарні, шляхетні та елегантні.
Уклавши угоду, королі роз’їхалися»300.
4. Переоцінка цінностей: ідея єдності
Для всіх примітивних поганських релігій характерна вузька локальна обмеженість. У будь-якій релігії завжди співіснували кілька зумовлених місцевими обставинами релігійних систем, місцевих варіантів поганських божеств і особливих обрядів. Усе це відображувало ту стадію розвитку людського розуму, коли могли сформуватись та бути прийнятними тільки місцеві ідеології, обмежені родовою спільнотою.
Християнство як універсальна релігія, що називає себе Світовою Церквою, не визнавало й не визнає жодних чи то територіальних, чи то національних обмежень. Його догматична й теоретична струк- тура спирається на віру в єдність Бога для всього людства. Коли зважити, що в XI ст. християнство вже мало високорозвинену та об’єднану церковну організацію, так само як і єдиний юридичний кодекс — канонічне право — для керування великими адміністративно-церковними одиницями (єпархіями) та регулювання їхніх обов’язків, то можна зробити висновок, що християнство рішуче посприяло об’єднанню окремих земель у великі утворення, які згодом дістали назву держав301.
5. Утвердження ідеї про постійну столицю
Як і будь-яка інша світова релігія, християнство сформувалося серед міського населення в осілому суспільстві. Воно вимагає не тільки постійних місць богослужіння (церков) та куйьтурних інституцій (шкіл і бібліотек), а й постійних адміністративних центрів для церковних провінцій. Отже, з самого зародження християнської церкви її проводирі засвоїли римську імперську адміністративну систему, тож столиця кожної провінції стала осідком єпископської кафедри. Після свого охрещення скандинавські володарі теж наслідували цей приклад. Отож норвезький король Олав Тихий (1067— 1093), засновник Бйорґвіна (Бергена), відмовився від давнього звичаю постійних королівських переїздів з одного маєтку (husaby) до іншого. Він і його дружина принаймні вже зимували в одному з великих міст, звичайно в Бергені або Трондгеймі302. Таким чином зародилась ідея про постійну адміністративну столицю.
6. Король як національний Святий
Священний характер монаршої влади в дохристиянських германських суспільствах вимагав, щоб і нова релігія — християнство — надавала династії нової харизми. І церква, і король розуміли необхідність такої гри, результатом якої стало створення національних монархів-святих, чиє життя поєднувало германську ідею про сміливість (коли полеглого героя вітають у брамі Валгалли, щоб він жив там щасливо під опікою бога Одіна) з християнською святістю (мучеництвом).
Норвезький король Олав був першим національним святим монаршої крові303. Він загинув улітку 1030 р., сміливо б’ючись у Стік- ластадірі з норвезьким військом, що підтримувало англійського короля Кнута Великого. Але тільки через рік, коли норвезькі прихильники Кнута розчарувались у режимі його англійської коханки Альґіфу, Олава проголосили норвезьким мучеником-святим і покро-
вителем незалежності всієї Скандинавії від Кнута і від Англії304. Цей культ швидко поширився, невдовзі досягши навіть Англії.
Культ данського монаршого святого — Кнута Свейнссона (1080—1086), що його вбили селяни-повстанці в церкві Св.
Альбана в Оденсе HOO p., незадовго до створення архіепископства Лунд- ського, визнав папа Пасхалій II305.Шведський король Ейрік (1156—1160) загинув в Уппсалі 1160 р., коли данський принц Маґнус Генріксен (пом. 1161 р.), маючи підтримку шведських бунтівників, напав на королівську резиденцію. Ейріків син Кнут (1167—1196) сприяв утвердженню культу свого батька, що вже уславився своїм хрестовим походом проти поган — фінів (див. с. 539)306.
Таким чином, наприкінці XII ст. усі три майбутні скандинавські нації (Данія, Норвегія, Швеція) мали не тільки власні архіепископства, а й національних святих. Послідовність була така: Норвегія (1031 рЭ, Данія (бл. 1100 р.), Швеція (бл. 1160—1170 рр.).
7. Запровадження десятини
Давню єврейську ідею про десятину як обов’язковий для всіх податок вартістю одна десята частина загальної вартості майна і прибутків кожної окремої людини як податок, що мав іти не тільки на утримання єпископа та духівництва, а й на допомогу злидарям і недужим, християнська церква почала активно засвоювати бл. 400 р. Наприкінці VIII ст. у джерелах уже є згадки про перше практичне запровадження цієї ідеї — у Франкській імперії Карла Великого та в Англії. В X—XI ст. десятина поширилась в усій Західній церкві.
У Скандинавії першою запровадила десятину норвезька церква (з ініціативи короля Сіґурда Хрестоносця, 1103—1130) десь одразу після 1100 р. Accep (1104—1137), перший архієпископ Лундський, зробив десятину обов’язковою в Данії приблизно до 1135 р. У Швеції цю реформу проведено теж у XII ст.307.
Запровадження десятини (за якою невдовзі йшов «гріш св. Петра»—Roma-skattr) мало велике значення для економічного розвитку північних королівств. То було перше регулярне оподаткування, відоме місцевому населенню, що тепер привчалося платити податки грішми, і невдовзі цю систему перейняли супра-конунґи для своїх фіскальних цілей308.
8. Право заповідати землю церкві
1085 року данський король Св. Кнут (1080—1086) подарував Лунд- ській церкві 52 боли (див. с. 667) землі в селах Сканії та Сьєланду309. Цей прецедент скоро стали наслідувати селяни, особливо бездітні, заповідаючи своє майно церкві. Право заповідати отак майно великою мірою посприяло скасуванню заборони на відчуження власності, якою раніше володіли тільки родини (пор. с. 665; див. також наступний підрозділ).
9. Церковні землі
Наслідком християнізації стала ще одна зміна — збільшення земельних володінь монастирів, єпископств і духівництва взагалі; ті всі церковні землі мали назву Kirkju-Iand, Цей процес почався в Данії за врядування Свейна Естрідсена (1047—1076) завдяки як його політиці, так і скасуванню заборони на відчуження родинної власності. Проте важливим чинником соціально-економічного розвитку Скандинавії він став набагато пізніше — в XII—XIII ст. (у Норвегії після 1163 р., а в Швеції ще пізніше)310.