РОЗДІЛ І Дві основні причини розпаду давньої родової системи. Діяльність вікінґів у попередньому періоді

Загальний огляд

Діяльність вікінґів, як і багато інших пов’язаних із ризиком справ, могла, з одного боку, стати джерелом нагромадження вели­чезного багатства (здобич, загарбана під час успішних походів, her egeld, плата, яку одержували найманці), а з іншого — призвести до зубожіння, якщо раптом не поталанить; чоловіків, що залишали вдома родини, могла спіткати нагла смерть, вони могли позбутися всього свого майна.

L Спеціальні організації соціального захисту

Протягом вікінґської доби сформувалися два різновиди органі­зацій соціального захисту: сезонні товариства і місцеві братства; ці обидві організації були набагато ширші, ніж окрема родина або рід. Залучаючи людей до своїх лав, ці громади і товариства, без­перечно, сприяли ослабленню родових зв’язків, що мали велику силу в суспільствах вікінґської доби.

Перший тип організації не був пов’язаний ні з рідним селом, ні з власністю на землю. То було швидше інтернаціональне, засноване на felag партнерство, тобто партнерство на основі спільного капі­талу в торговельних оборудках, на основі піратства або найманства (наприклад, Viking, Veering). Кожного партнера називали felagi, «то­вариш»²⁸⁸.

Братства мали назву gildi («гільдія»)²⁸⁹, і цих гільдій було при­наймні два різновиди. Передусім існували купецькі братства, органі­зовані на фризький зразок. Першу норвезьку ґільдію-братство тако­го типу створив Олав Тихий (1067—1093) в Бергені (див. с. 521).

Купецькі гільдії були надзвичайно могутніми.

Другий різновид гільдій — загальні братства під покровитель­ством якогось святого; ці братства створювали задля певної гро­мадської діяльності та взаємного страхування. До таких братств належала гільдія Св. Олава в Західній Ісландії (Рейкяголар), згадана в джерелах ще 1119 р.²⁹¹.

2. Поселення вікінгів. Виникнення класу haul?ar-ie

Новосформована провідна заможна верства вікінгів (hqf∂ingjar)²⁹² почала осідати на землі. Тепер вікінґи вже мали змогу тиснути на зубожілі родини, змушуючи їх спродувати майно. Прикупивши землі, ці колишні вікінґи могли утверджуватись (поряд із давньою верствою герсірів, якщо вони самі ще не належали до неї) як новий клас земельної аристократії. Через кілька поколінь вони вже на­зивалися haul∂ar (одн. hql?r)™, тобто власники невідчужуваної «предківської» землі (o?al). Власність на певне майно (наприклад, ферму) протягом принаймні чотирьох поколінь правила критерієм визнання за hql?r.

3. Внутрішня колонізація і поселення ?r?lar

Порівняно невеличкі первісні селянські володіння, об’єднуючись у руках одного господаря, перетворилися на великі сільськогоспо­дарські маєтки. З’явилися селяни без землі, почався процес внут­рішньої колонізації, якому сприяла наявність незайнятих земель у «безлюдних» марках {mqrkr).

Першим етапом, що відбувся у Скандинавії десь в XI ст., було за­провадження набагато рентабельнішого двопілля, а трохи згодом — трипілля (особливо на рівнинах; див. с. 672). Ченці-цистерціанці²⁹⁴ допомогли запровадити західні сільськогосподарські методи, зокре­ма замінити традиційний плуг значно важчим (не пізніше 1150 р.). Оскільки після 1066 р. вікінґські «перспективи зайнятості» (гра­біжницькі виправи, найманство) практично зникли, енергію мо­лоді можна було спрямувати на очищення широких незаселених лісових просторів.

Свідченням такої колонізації є топоніміка. До цього періоду належать назви, що закінчуються на -thorp∕-torp (< ON ?orp; > -trup- rup), «хутірна форма поселення» (надто популярна в Данії) і -rod, -ryd (давньодан. гид), «розчищена ділянка». Першим компонентом завжди є якесь християнське ім’я в його середньовічній формі; такі назви увічнили пам’ять про перших невідомих нам давніх піонерів²⁹⁵.

5. Виникнення Ieiglendingar (класу орендарів)

Селянин (bondi) міг здати свою землю в оренду іншому селя­нинові, якщо з певних причин не міг обробляти її сам. Фермер- орендар у Данії та Швеції мав назву Iandbo (colonus), а в Норвегії та Ісландії — Ieiglendingr (colonus)∖ своєму землевласникові він спла­чував ренту (натурою), яка називалася IandskylcP^9fi. Орендар був вільною людиною, проте не міг дістати спадкових прав на оренду. Термін оренди здебільшого був короткий і ставав ще коротший там, де існувала розвиненіша економіка: звичайно 6—8 років у Швеції, З роки в Норвегії і лише один рік у Данії. Цей термін можна було продовжити тільки з дозволу землевласника, що за певних обставин мав право зігнати свого орендаря ще до кінця терміну оренди.

За даними джерел XI cτ., Ieiglendingar у Норвегії спочатку вва­жали за рівню землевласникам, тож вони зберігали всі свої полі­тичні права.

Проте згодом і соціальний, і правовий статус Ieiglendingar погір­шився. Оскільки багатим гаулдарам тепер дозволили купувати землю і вони вже були незацікавлені в її оренді як Ieiglendingar, орендарями залишились тільки або зубожілі селяни, що втратили чи продали свою землю, або вільновідпущеники; натомість їхні землевласники стали гаулдарами. За таких обставин соціальні контакти між цими двома групами порвалися. З іншого боку, щоб краще забезпечити своє право власності, землевласники (гаулдари) перестали здавати землю в оренду на тривалий термін. Це призвело до пауперизації багатьох Ieiglendingar, що тепер уже не мали змоги подорожувати на далекі відстані до центрів нових провінційних тінґів.