РОЗДІЛ IV Монополії конунґа та карбування монети

Гаральд Світловолосий (пом. 945 р.) заклав основи коро­лівських фінансів, запровадивши монополію (yeizla) конунґа на торгівлю хутром на півночі (в Лапландії) і на збирання так зва­ного finnscat²*^x.

Скандинавські військові конунґи навчилися мистецтва карбувати монети в другій половині IX ст., коли оселилися в Англії (Йорку) та Ірландії (Дубліні). Але в самій Скандинавії тільки наприкінці X ст. данський король Свейн Гаральдссон Вилобородий (бл. 985— 1014 рр.), норвезький король Олав Трюґґвасон (995—1000) і швед­ський король Олав Скаутконунґ («Грошовий король», 995—1020/ 1022) почали карбувати свої власні срібні монети, отримавши тепер важливе джерело королівських прибутків²⁸². Прикметно, що вага і зовнішній вигляд найдавніших скандинавських монет були зорієнтовані на монети нещасливого англійського короля Етельреда II (968—1016; див. нижче).

Нестача срібла невдовзі змусила припинити карбування монет, які тільки-но почали відігравати роль об’єднавчого чинника і в Нор­вегії (з 1000 до бл. 1050 р.), і у Швеції (десь із 1050 до 1170 р.). Тільки в Данії карбування монет не припинялось — вочевидь завдяки нез­мірним податкам, які мали назву Danegeld (або heregeld) і які з 992 р. сплачувала Англія під час урядування згаданого вище Етель­реда II, щоб відкупитися від данських напасників. З 994 по 1012 р. до Данії вивезено близько 124 000 фунтів англійського срібла. 1018 р. Кнут Великий теж стягнув з Англії величезну суму — 72 000 фунтів срібла²⁸³. (Тут можна лише відзначити, що не було жодної істотної різниці між аварами — «кочовиками степу» — і данцями — «кочо­виками моря»: і ті, й інші однаково нещадно обдирали підвладні їм території.)

Для західноєвропейських великих феодалів карбування монети в обмежених масштабах становило прибуткову монополію (moneta- gium). 1075 р. король Данії оголосив іноземну валюту (особливо типу «вічних грошей») нечинною для данської внутрішньої торгівлі й по­чав карбувати власні монети з обмеженим терміном чинності, пере­важно для цілей оподаткування.

Коли термін обігу монет закінчувався (в багатьох випадках навіть менше ніж через рік), вони були вже «старі» і втрачали значну частину своєї вартості, тож піддані охоче платили своєму володарю земельний податок і збір на полегшу від карбування, щоб запро­вадити постійні монети (stabilis moneta Iabeatur = давньодан. for stathig mynt).

За даними «Liber Census Daniae» (бл. 1230 p.), річний прибуток короля був такий: з монетного двору в Лунді — 1200 марок срібла (= 2400 марок срібла в монетах) і 8 марок золота; з монетного двору в Роскілле — 900 марок срібла (= 1800 марок срібла в монетах). Ці суми були більші за королівські податки з сільських територій відпо­відних земель (Сканії і Сьєланду)²⁸⁴. (За даними того самого джерела, 1230 p. загальний прибуток данського короля становив близько 50 000 марок срібла; 1916 р. Ерік Apyn визначив, що ця сума еквіва­лентна 25 мільйонам німецьких рейхсмарок)²⁸⁵.