РОЗДІЛ X Епоха Дунаю на Русі
У «Слові» читаємо:
«Галичкы Осмомыслѣ Ярославе!
Высоко сѣдиши
на своемъ златокованнѣмъ столѣ, подперъ горы Угорскыи своими желѣзными плъки, заступивъ королеви путь, затворивъ Дунаю ворота, меча бремены чрезъ облакы, суды рядя до Дуная»1.
Серед географічних назв міст і рік у «Слові», які, на думку професора Кінана, названі анахронічно, є також ріка Дунай2. В іншому місці своєї праці, де професор Е. Кінан спеціально займається пасу- сом із «Слова» і центральною дійовою особою є князь Ярослав Ocmo- мисл, учений пише: «Тут багато загадок», — це одинокий текст, в якому Ярослав Володимирович Галицький (бл. 1130—1187 рр.), названий Осмомислом, все одно, що б слово Осмомисл не означало, більша частина тексту цього пасусу не піддається задовільній інтерпретації: «Подперъ горы Угорскыи своими желѣзными плъки, заступивъ королеви путь, затворивъ Дунаю ворота... суды рядя до Дуная». Тут маемо перед собою один із багатьох вказівників нашого тексту на так звану ґаліційську точку зору, про яку сказано повище. Більшість коментаторів згодні, що Карпатські гори і р. Дунай тут названі, але вказувалося на те, що Ярослав не мав контролю або не будував міста на Дунаї.
Одначе В. Татищев однозначно пише, що Ярослав укріплював міста на Дунаї, і, очевидно, це було як і у зв’язку з ґабсбургсько- російсько-османською дипломатією 1790 р. Австрійська Ґаліція вважалася ключем до Дунаю. Правдоподібно, Татищев був джерелом інформації про багатства Ярослава у «Слові» («златъ», «златокованный столъ»)3.
На жаль, проф. Е. Кінан звик промовляти пишномовно, але не вважав за потрібне звернутися до джерел XI—XIII ст. Тому я в цьому розділі хочу коротко потрактувати епоху Дунаю на Русі.
У ПВЛ Дунай уперше названий у вступній частині без хронології серед рік Європи4, а теж як прабатьківщина слов’ян5; навіть на Дунаї тепер, у часах редактора ПВЛ, там були Угорська земля і Болгарська6.
Засновник Києва князь Кий ішов походом на Царгород: «...при- де къ Дунаеви, и възлюби мѣсто, и сруби градокъ малъ, и хотяши сѣсти с родомъ своимъ, и не даша ему ту близь живущии; еже и донынѣ наречють дунайци городище Киевець»7. Це, як побачимо, є предтечею дій історичного Святослава Ігоревича. Тут ще треба згадати, що «улучи и тиверьци сѣдяху бо по Днѣстру присѣдяху къ Дунаеви»8.
Історичні події
Рік 944 — Ігор, ідучи на Царгород, «дошед Дуная»9.
Рік 967 — «Иде Святославъ на Дунай на Болгары»10.
Останній похід Русі на Царгород відбувся у 1043 р.: «Посла Ярославъ сына своего Володимера на Грькы, и вда ему вой многы, а воеводъство поручи Вышатѣ, отцю Яневу. И поиде Володимеръ в лодьях, и придоша в Дунай, и поидоша к Цесарюграду»11. Класичним текстом про економічну роль Дунаю для Київської Русі є слова Святослава, звернені до своєї матері, княгині Ольги, — це водночас своєрідна енциклопедія товарів, які перевозили через Дунай:
969 рік — «Рече Святославъ къ матери своей и къ боляромъ своимъ: «Не любо ми есть в Киевѣ быти, хочю жити в Переяславци на Дунай, яко то єсть середа земли моей, яко ту вся благая сходятся: отъ Грекъ злато, поволоки, вина и овощеве разноличныя, изъ Чехъ же, из Угоръ сребро и комони, из Руси же скора и воскъ, медъ и челядъ»12. Останні відомості, які збереглися тільки в Іпатіївському літописі ПВЛ:
Рік 1116: «...йде Леонь царевичъ [візантійський претендент], зять Володимерь [Мономаха], на куръ от Олексия [Комнена, 1081— 1118] царя, и вдася городовъ ему дунайскихъ нѣколко; и в Дельстрѣ городѣ [Доростол у Пониззі Дунаю] лестию убиста и два сорочинина (мусульманина), посланая царемъ, мѣсяца августа въ 15 день»13.
1116 рік - «...ходи Вячеславъ [Мономахович, ↑1125 р.] на Дунай с Фомою Ратиборичемъ и, пришедъ къ Дьрьсту [Доростола], и не въспѣвше ничто же, воротишася»14.
Дані Київського (Іпатіївського літопису) під роком 1145 подають інформацію про спроби Івана Ростиславича Берладника відібрати Галич у свого дядька Володимирка (↑1153) і сина Володимирка, Ярослава Осмомисла: «Володимир же, почувши [про це], зібрав дружину, і прийшов на нього до Галича, і став навколо города. Та, виїжджаючи з города, билися кріпко [галичани], і багато падало з обох [сторін], і билися вони близько трьох неділь. А в м’ясниці, в неділю на ніч, виступив на них Іван із галичанами, і багато вони билися. І побили в Івана дружини багато, і відрізали його од города, і не можна було йому вернутися в город. І пробіг він крізь [чуже] військо до Дунаю, а звідти полем прибіг до Всеволода в Київ. Галичани ж усю неділю билися після Івана з Володимиром, та поневолі одчинилися йому в масляну неділю; Володимир же, увійшовши в Галич, багатьох людей порубав, а інших покарав карою лютою»15.
Я не буду далі подавати виїмки з Іпатіївського літопису, в яких згадується Іван Ростиславич Берладник; для нашої цілі в цьому розділі більш важливим є копія оригінальної грамоти князя Івана Берладника, яка дійшла до наших часів. У цій грамоті з 1144 р. подані важливі інформації про торговельні зв’язки Руського Пониззя із сусідами, а також митна структура у Дунайській Русі. Ось текст грамоти: «Азъ Іванко Ростіславовічь от стола галічского, кнѣзь берладсьскы свѣдчую купцемъ (меси) бриськьмъ, да не платѣтъ мытъ у градѣ нашемъ (у Ма)ломъ у Галічі на ізкладъ (складське право), развѣ у Берладі і у Текучомъ и (у г) радохъ нашіхъ а на ізъвозъ (перевіз товарів транзитом) розьнымъ товаромъ тутошнымъ і угръсь- скымъ і руськымъ і чес(ькымъ), а то да платѣть ніколіжъ, развѣ у Маломъ у Галічі. А кажіть воевода. А на том обѣтъ. (Въ лѣто) от рожь- ства Христова тісѣщу і стъ і трдстъ і четіре лѣтъ мѣсяца маѣ к. днь»16.
Оця грамота, яка була видана у центрі Руського Пониззя в м. Малому Галичі (нині м.
Галац у Румунії) на Дунаї, має велике значення для нашої теми. А також ще два важливі середньовічні терміни з міжнародної торгівлі: ізкладь (складське право) та ізьвозь (перевіз товарів транзитом). Ім’я князя подано в типово галицькій формі із суфіксом -ко: Іван-ко, Василь-ко (↑ 1124), Володимир-ко (t 1153). Також писар, який скопіював цю грамоту, помилився в її датуванні, яке було подано буквами, що репрезентують відповідні числа. У давньоруській практиці буква А (з одним зубом) означала «ЗО», а буква M (з двома зубами) означала «40», одначе часто в старих рукописах другий зуб букви «М» не зберігся, і через те повстала ситуація в рукописах замість «40» — «ЗО».В Іпатіївському літописі назва Дунай згадується востаннє у зв’язку з татарським нашестям (1241) на Європу: «Билися їхні війська, [і] побігли угри, і гнали їх татари до ріки Дунаю». Дунайське місто останній раз названо в 1252 р. в Іпатіївському літописі з нагоди побуту князя Романа Даниловича у Відні, коли він прибув туди, щоб княжити як чоловік Гертруди — останнього нащадка австрійської династії Бабенбергів17.
У зв’язку з проблемами тематики цього розділу вартує подати пасус із цікавого тексту, який зберігається у Новгородському першому літописі під назвою: «А се имена всѣм градом рускым, далним и ближним».
Список починається руськими містами на Дунаї:
«На Дунай: Видычевъ град, о седми стѣнах каменных; Mдинъ. И об ону страну Дунаа: Терновъ, ту лежить святаа Пятница. А по Дунаю: Дрествинъ, Дичинъ, Килиа. А на усть Дунаа: Новое село, Аколякра. На морѣ: Карна, Каварна. А на сеи сторонѣ Дунаа, на усть Днѣстра над моремъ: Бѣлъгород, Чернъ, Ясьскыи торгъ на Прутѣ рѣцѣ, Романовъ торгъ на Молдовѣ, Нѣмѣчь в горах, Kopo- чюновъ камень, Сочява, Сереть, Баня, Чечюнь, Коломыя, Городокъ на Черемошѣ. На Днѣстрѣ Хотѣнь. А се Болгарскыи и Волоскии гради: Каменець, Иловечь, Браслаль, Соколечь, Звенигород, Черкасы, Черленъ, Новый городок, Вѣничя, Скала, Бакота»18.
Текст цього списку руських городів, який зберігся у Новгородському першому літописі, як стверджують фахівці, походить із XIV ст.19, але немає сумніву, що компілятори списку вживали давніші матеріали. Там, наприклад, засвідчений Тмуторокань, який не згаданий в наших середньовічних джерелах після XII ст., отже, він поданий з раннього середньовіччя. Що цікаво, у списку київських городів є м. Тмуторокань:
А се Киевьскыи гроди: Дверенъ на Рши, Корсунь, Треполь на Днепрѣ, Каневъ, Глинескъ, Переяславль Русский, Юрьевъ, Пересѣченъ, Василевъ на Стугнѣ, Бѣлгород на Рпенѣ, Чернъгород, Киевъ, деревянъ, на Днепрѣ;
а церкви: свята Богородиця десятиннаа, камена, была о полутре- тьятцати версѣх; а святая Софиа о 12 версѣх. Вышегород, Мило- славици, Тмуторокань, Острѣчьскыи на Деснѣ Черниговъ, Омѣлники, Сновескъ, Брянескъ, Ростовець, Унеятинъ, Новгород Сѣверьскыи, Трубческъ, Путивль на Сѣми, Рылескъ, Курескъ на Тускорѣ, Коршовъ на Соснѣ. А на Сулѣ Снепород, Съкнятин, Грошинъ, Чемесовъ, Утѣшковъ, Синеч, Кляпечъ, Роменъ, Ковила, Ворона, Салъ, Песьи кости, Хотѣнь...»20
Отже, яв вважає професор Е. Кінан21, інформація про Русь на Дунаї походить з часів російської цариці Катерини II (1762— 1796 рр.). Фальсифікатор «Слова» запозичив інформацію про Дунай від історика Василя Микитовича Татищева, автора XVIII ст. (1686— 1750 рр.). Одначе аналіз джерел з XI—XIII ст., поданий в цьому розділі, доводить, що Русь знала Дунай з часів легенди про заснування Києва. Руські князі, зокрема галицькі, будували там міста, засновували митниці, і навіть на Пониззі великих Середньоєвропейських рік стимулювала Візантійську церковну адміністрацію створити окрему митрополію Нової Русі (Nεd tPωσiα) у місті Mavρoκdστpov, сьогодні Білгород-Дністровський.
В одному Візантійському «Списку єпархій Константинопольської патріархії» (Codex Coislinianus 211, f.
26 lv.) Notitiac Episcopaturum подана митрополія «Маврокастрона або Нової Русі» (Mαvρokdστρov ητoι Neaζ Pωaιaζ). Анджей Поппе22 ідентифікує цю назву з Черніговом. У своїй ще не опублікованій статті, яка має вийти у HUS23, я заперечую таку можливість із двох причин. По-перше, що Нова Русь ніколи не може відноситися до Чернігова, який був одним із трьох центрів Русі par excllence (Київ, Чернігів, Переяслав); по-друге, назва Чернігів із візантійських джерел починається від Константина Багрянородного Tζεpvιγωγa у слов’янській формі Tζεpvιγωγa. Maυpokdστpov є добре документована назва для сьогоднішнього Білгорода-Дністровського (Аккермана), який лежав дійсно у колоніальній Новій Русі.Тут треба ще процитувати «Плач Ярославни»24, а теж радість дунайських городів з приводу визволення зятя Осмомисла, Ігоря Святославича, із половецької неволі.
«Плач Ярославни»:
«На Дунай Ярославнынъ гласъ ся слышитъ,
зегзицею незнаема рано кычеть: “Полечю, — рече, — зегзицею по Дунаеви, омочю бебрянъ рукавъ въ Каялѣ рѣцѣ, утру князю кровавыя его раны на жестоцѣмъ его тѣлѣ”.
Ярославна рано плачетъ
въ Путивлѣ на забралѣ, аркучи:
“О вѣтрѣ вѣтрило!
Чему, господине, насильно вѣеши?
Чему мычеши хиновьскыя стрѣлкы на свою нетрудною крилцю на моея лады вой?
Мало ли ти бяшетъ горѣ подъ облакы вѣяти, лелѣючи корабли на синѣ морѣ?
Чему, господине, мое веселие по ковылию развѣя?”
Ярославна рано плачетъ
Путивлю городу на заборолѣ, аркучи:
“О Днепре Словутицю!
Ты пробилъ еси каменныя горы сквозѣ землю Половецкую.
Ты лелѣялъ еси на себѣ Святославли насады
до плъку Кобякова.
Възлелѣй, господине, мою ладу къ мнѣ,
а быхъ не слала къ нему слезъ на море рано».
Ярославна рано плачетъ
въ Путивлѣ на забралѣ, аркучи:
«Свѣтлое и тресвѣтлое слънце!
Всѣмъ тепло и красно еси:
чему, господине, простре горячюю свою лучю на ладѣ вой?
Въ полѣ безводнѣ жаждею имъ лучи съпряже, тугою имъ тули затче?» Прысну море полунощи;
идутъ сморци мылами.
Игореви князю богъ путь кажетъ
изъ земли Половецкой на землю Рускую, къ отню злату столу»25.
Ярославна плаче в Путивлі, Чернігівській землі, резиденції Ігоря Святославича, але своїми думками у теперішньому горі вона повертається до своєї любої батьківщини, до Галича. Там була недалеко могутня річка Дунай, що могла би їй допомогти.
Ігор і Дунай
У тому ж «Плачі Ярославни» згадується теж Ігор Святославич і його відношення до Дунаю:
«Солнце свѣтится на небесѣ — Игорь князь въ Руской земли»: Дѣвици поютъ на Дунай, — вьются голоси чрезъ море до Киева.
Игорь ѣдетъ по Боричеву къ святѣй богородици Пирогощей. Страны ради, гради весели».
Як відомо, Ігор Святославич був зятем Ярослава Осмомисла, князя Г алицького. Отже, його доля не могла бути чужою для Г алича, який тут репрезентує велика річка Дунай. Автор «Слова» пише згідно із менталітетом XII—XIII cτ., нічого не опускаючи.
21 Keenan Е. — Р. 234, 328.
22 Поппе А. В. Русские метрополии константинопольской патриархии в XI столетии // Византийский временник.— M., 1968. — Т. 28. — С. 97—98.
23 Pritsak О. Turkic Etymology of the Word Qazaq [Cossack] // HUS. — 2006. — Vol. XXVIII. — N 3/4. — P. 198—215.
24 «Слово». — C. 26—ЗО. Див.: Соколова Л. В. Плач Ярославны // Энциклопедия «Слова». — Т. 4. — С. 109—116.
25 «Слово». — С. 26—28. Див.: Творогов О. В. Дунай // Энциклопедия «Слова». — Т. 2. — С. 149—151.
26Ibid.-С. 30—31.