6. Від Європейської Сарматії до Кримської Готії

— Сарматська археологія настільки ж щедра на золото, як і скіфська?

Гучних золотих знахідок значно менше. І вони гірші за якістю. Загалом тепер при сарматах спостерігається деградація тваринного стилю, він стилізується у бік орнаменту.

— Село Роксолани на Одещині, на лівому березі Дністровського лиману — не відлуння степової топографії тих часів?

Цю назву воно отримало пізніше, за радянщини. Спершу селище було турецьким: Гері Богазіна, що перекладається як «Вхід у прото­ку».

— Тоді українка Роксолана?

Її також звали інакше: чи то Анастасія, чи то Олександра. Пізня літературна традиція надала їй сарматський флер. Адже юна налож­ниця походила з тієї ж Європейської Сарматії, з території тодішньої Польщі на початку XVI ст. (тепер це Івано-Франківщина). Можливо, це вплинуло на вибір псевдоніма. Роксоланія — так називалися землі Київської та Галіцької Русі у однойменній поемі Себастьяна Кленовича від 1548 року. Все це не дарма, позаяк мода на сарматів, що зароджувалася в Польщі як елемент міфології шляхти, особливу увагу приділяла жіночій статі, слухаючи розповіді Геродота про сар­матських войовниць амазонок. Жінці пощастило — вона вийшла за­між за султана Османської імперії, посадила на трон свого сина — на­півкровного українця.

— Наскільки ці легенди про амазонок відповідали дійсності?

Вони небезпідставні. Археологія дає безліч цікавих матеріалів на цю тему. 1982 року у селі Михайлівна Саратського району Одеської області, що за 120 км від Орлівської переправи на Дунаї, розкопали один чудовий курган. Сам насип належав до епохи бронзи й осно­вне поховання «господаря» кургану нічим примітним не вирізня­лося. Сюрприз чекав археологів осторонь, під пологом насипу, біля його краю. Тут було заховане поховання так званого ґрунтового типу. У період його створення курган був вищим і компактнішим, тому могильну яму викопали поряд, здійснили обряд, засипали її, не залишивши жодних ознак на поверхні. За минулі тисячоліття насип обплив, накривши собою похоронний комплекс. Принаймні, в інтерпретації автора розкопок, професора Андрія Добролюбського. Позаяк археологи зобов'язані при розкопках кургану розбирати його цілком, то в процесі вийшли на ту ж сарматську могилу. У ній лежав кістяк молодої жінки, всипаний золотом. Поховання виявилося не пограбованим. Тут варто зауважити, що кочові культури ділилися на дві основні групи щодо стратегії забезпечення спокою своїм аристо­кратичним мерцям: перша ховала їх під демонстративно високими і масштабними насипами.

— Як скіфи...

Друга ж діяла з точністю до навпаки: небіжчиків ховали потай, без жодних ознак на поверхні, щоб зберегти могилу від зазіхань гра­біжників. Таку тактику обрали сармати, гуни та багато інших народів.

— Tq6mo ця «принцеса» у Михайлівці була захована від гра­біжників?

Правильно. І тому залишилася цілою. На її шиї було чудове золо­те намисто з камінням в оправах. На зап'ястях — гнуті масивні бра­слети. Біля узголів'я — цілий скляний римський глечик, в ногах — курильниця. Одяг також був розшитий золотом: нитки та бляшки вкривали кістяк із голови до ніг.

— Скляний посуд був гідний поховання аристократки?

Скло ледве навчилися виготовляти в ті часи. На рубежі ер у Стародавньому світі лише два центри — Олександрія Єгипетська та Сирія — володіли секретом скляної справи.

— Де тепер усе це золото?

Його експонують в Одеському археологічному музеї, у золотій коморі. Точніше, так було до війни з Росією. Наразі золото евакую­вали. Маю сказати, що намисто дасть фору багатьом відомим подіб­ним прикрасами сарматської культури. Я бачив подібне в скарбни­ці Ермітажу і, на мій непрофесійний погляд, Михайлівська знахідка йому не поступається.

Ще одна археологічна ознака особливого ставлення сарматів до своїх жінок — штучно деформовані черепи. Деяким представницям слабкої статі, можливо, потенційним жрицям, сармати (переважно аланські племена) з дитинства сповивали голови таким чином, щоб череп при зростанні витягувався по поздовжній осі. Носії таких чере­пів відрізнялися від звичайних одноплемінників і мали виглядати, як чужопланетяни, люди іншого ґатунку. Можливо, це демонструва­ло їхній привілейований соціальний статус.

— Експерименти з деформаціями черепів зустрічаються і сьогодні, це не новинка...

Але у сарматів це захоплення було повсюдним. Перейдемо від принцес до царів. Степових вождів тягнуло до Ольвії, як бджіл на мед. Місто за інерцією мало, вочевидь, якусь сакральну привабли­вість, хоча втратило колишню славу та велич. Утім, архітектура, обо­ронні мури й урбаністична інфраструктура залишалися головним атрактором для кочової аристократії степу. Все це можна було вико­ристати, як і раніше. У 60-70-х роках першого століття в ньому обла- штувався цар Фарзой, взявши місто під свій протекторат. Виявлення царства Фарзоя — класичний приклад кабінетного відкриття. Його вичислив учений-нумізмат по емісії ольвійської монети з ім'ям Фарзоя.

Сармати брали достатньо активну участь у міжнародній полі­тиці Причорноморського регіону, втручаючись у питання політич­ного устрою Вірменії, а також Боспорського царства зі столицею в Пантикапеї. У першій третині І ст. вони підкорили своїй владі ще й кримську Скіфію за допомогою боспорських царів. Сарматський висуванець боспорської креатури зайняв трон у Неаполі Скіфському, що супроводжувала масова інфільтрація сарматів до складу населен­ня кримської Скіфії. У західній частині понтійського регіону сармати чинять постійний тиск на кордони Римської імперії, то шантажуючи, то домовляючись із намісниками провінції Мезія, то наймаючись на службу до римського війська. Частина цих найманців навіть встигла повоювати за Рим у Британії. Основою сарматського війська були катафрактарії.

— Як це тлумачать?

З грецької: «вкритий бронею». Це прообраз кінного лицаря се­редньовіччя, одягненого в панцер від копит коня до верхівки верш­ника. Сарматські вершники використовували важкі довгі списи й як наступальна одиниця складали грізну силу. Саме цей рід військ, мож­ливо, сарматського походження, брав участь у битві при Каррах 53 року, виснажуючи римських легіонерів.

— Катафракти були у парфян, проти яких Рим при Каррах виступив, тому не факт...

Справді, цей винахід навряд чи можна приписати лише автор­ству сарматів. Захищений вершник із обладунками був відомий і в Скіфії.

— Це означає, що обробка металу у них була поставлена на найвищому рівні?

На доволі високому, щоб забезпечити масовим виготовленням обладунків усіх охочих. Скоріше за все, центр металургійного вироб­ництва у сарматів розташовувався на Північному Кавказі та пов'яза­ний з їхнім племенем калібес. Свого часу проводили експерименти в рамках історичної реконструкції за матеріалами розкопок, в резуль­таті яких стало зрозуміло, скільки часу та ресурсів за оптимальної кількості людей, могло бути витрачено на створення обладунків ка- тафрактарія.

їзда на коні та кавалерійська війна в ті часи вирізнялася одним недоліком: відсутністю сідла та стремен. їх кочівники ще не ви­найшли і триматися на коні без цих пристосувань, тим більше зав­давати ударів верхи, було не так просто без добре відпрацьованих навичок. Так чи інакше, катафрактарії зробили свою справу і полко­водець римського війська, знаменитий тріумвір Марк Ліціній Kpacc втратив там голову, яку парфяни насадили на кавалерійський спис. Можливо, сарматський.

— Це була найдальша східна цятка на малі тодішньої ойку­мени, якоїдосяг Рим. Сарматиу Причорномор'ї пробули приблиз­но до IH cm. Куди вони зникли?

— Частина попрямувала до римських провінцій, інша залиши­лися у Причорномор'ї, вступивши у військово-політичні союзи но­вих, зайд — варварських племен. Мрія всіх кочових народів — взя­ти якесь багате місто під свій протекторат, або розграбувати якусь багату імперію, або ж найнятись туди на роботу. Запорізькі козаки в XVI — на початку XVII ст., по суті, ті ж степовики, ходили на татар і поляків, або прагнули «легалізуватися», найнявшись на військову службу до Польського королівства.

— Реєстрові козаки?

— Боротьба за розширення списку реєстрових козаків, тоб­то тих, хто одержує стабільну зарплату від корони, інколи дося­гала мало не принципового значення у перемовинах навіть у пе­ріод Хмельниччини. Щось подібне повторилося і в 1783 році, коли значна кількість запорізьких козаків, після розгону Катериною II Запорізької Січі, вирушила служити під російський прапор за ста­більний, так би мовити, прибуток. І назву ці з'єднання отримали від­повідну: «Військо вірних запорожців». Отже, були ще й «невірні», які перейшли за Дунай і там влаштувалися у добруджанському степу, як свого часу скіфи Атея.

Для сарматських степовиків таким джерелом перспективного доходу була Римська імперія. І для багатьох наступних міграцій­них хвиль варварських племен, що вийшли до Дунаю з Північного Причорномор'я.

— Рим, зрештою, розвалився...

— Не впоравшись із викликами, в основному, з причорномор­ського степу. Це природний, закономірний результат.

— Про які військово-політичні союзи йдеться, коли говоримо про пізніх сарматів?

— Союз із тими ж готами. Це осілі землероби, які прийшли на територію теперішньої України у середині III ст. У союз цих племен вдало вписалися алани, які у битвах з римлянами виконували функ­цію легкої кавалерії. В описі битви при Адріанополі влітку 378 року з військами імператора Валента — він загинув, до речі, на полі бою...

— Один із небагатьох в історії Римської імперії. Випадок майже унікальний...

— Якщо мені не зраджує пам'ять, їх було лише два — коли ім­ператори гинули від зіткнень зі зовнішнім ворогом. Першим від­крив рахунок Децій Траян, який загинув разом із своїм сином від руки тих же. готів у битві при Абріті 251 року... Так ось, в описі битви при Адріанополі зустрічаємо характерну тактику нападу аланської кінноти. Вони вилітали з-за позицій готів, і цо дотичній мчали повз фронт римського війська, поливаючи його стрілами. У тактиці на­скоку головне — не затримуватись. Пролетівши стрімголов, пощи­павши римлян, вони відразу ховалися в запілля для перезаряджання луків і поповнення сагайдаків. За мить — нова виснажлива хвиля наскоку.

Коли готський племінний союз був розгромлений навалою гу- нів, частина колишніх мешканців степів сховалася, за традицією, у Криму. Острів дуже добре виконував роль консерванту розгромле­них народів. Багато років тому мені пощастило взяти участь у роботі археологічної експедиції на Мангупі. Біля підніжжя цієї фортеці про­водили розкопки ранньосередньовічного могильника — гото-алан- ського, як вважалося. Це були гробівці, вибиті в лесовому ґрунті й які здебільшого зберегли свою архітектуру. Кераміку похоронного ін­вентарю дослідники інтерпретували як аланську, а стрілчасті скле­піння гробівців належали до «готичного» типу, що вкупі вказувало на змішане етнічне походження похованого тут колись населення.

— На Мангупі розташовувався Дорос, столиця кримських го­тів...

Готи примудрилися зберегтися в гірському Криму на багато на­ступних століть. Фінал кримської Готії розтягнувся на 700 років. Італійці, які прибули на півострів у XIV ст., прибережні кримські

Мангуп, околиці. Фото А. Красножона

території називали Капітанство Готія. Якщо це й данина традиції — подібно до назви Скіфія на середньовічних мапах Східної Європи, то історично обґрунтована.

— Відома байка чи то переказ про Катерину Велику, як відо­мо, німкеню за походженням, до якої під час її подорожі до Криму 1787 року у Бахчисараї підвели місцевого жителя і представили його як нащадка готів. Нібито між ними навіть відбулася роз­мова німецькою...

Байка і не більше. Гадаю, що на початку XVI ст. жодних готів у Криму вже не було. Всі ці справи потім марно реанімував гер Гітлер у пошуках свого міфічного Асґарда в кримських передгір’ях або приазовських степах, як сакральне обґрунтування ініційованого ним Drang nach Osten.

— Sud-Osten у цьому випадку... Готи зараз заведуть і нас в ін­ший степ. Повернімося на кілька століть раніше...

Будь-яка дія породжує протидію. Тиск сарматів на Рим через переправи Нижнього Подунав’я привів імперію до необхідності ви­конання цілого ряду превентивних заходів щодо оборони кордону. У грецьких містах Північно-Західного Причорномор'я з'являються римські «військово-морські бази» — гарнізони, які квартирували у вибудуваних цитаделях Ольвії та Тіри, хоча формально ці міста не входили до складу Римської імперії. Гарнізон у Tipi з'являється наприкінці II ст., пробувши там до середини наступного сторіччя. У 260-х роках будинок вексиляції Першого Італійського легіону, збу­дованого серед цитаделі, гине у пожежі і більше не відроджується. Швидше за все, місто постраждало від навали готів, які спускалися з верхів'їв Дністра у свій знаменитий похід проти Риму, що завер­шився аж у Східному Середземномор'ї.

— А що таке вексиляція?

Це особливий, невеликий загін легіону, який був виділений для участі у конкретних бойових діях у той час, як основна частина ле­гіону була в іншому місці, виконуючи інші завдання. Після вико­нання завдання вексиляцію розпускали, вона з’єднувалася зі своїм легіоном. У Tipi ця будівля була обнесена потужними фортечними

Римська Імперія, близько 395 р. Суспільне надбання

Вгорі: Tipa. Руїни.вексиляції римського гарнізону По центру: Tipa. Оборонні стіни

Внизу: Tipa. Античний склеп Фото А. Красножона мурами з однією виявленою гострокутною вежею (розкопали лише частину стін). На території гарнізону був жертовник, біля якого знайшли посвятний напис військового римського моряка Ульпія Валента, за яким ми можемо зробити висновок про присутність у Нижньому Подністров'ї частин Мезійської ескадри, основні сили якої базувалися за сотні кілометрів на південь, у гирлі Дунаю біля прикордонної фортеці Новіодунум. Такий собі аналог Шостого флоту США, розташованого в Середземномор'ї.

Знавці-колеги можуть заперечити, що фортечні стіни Тіри (ма­ється на увазі куртина № 37) належали до раннього періоду грець­кої історії міста і датуються III ст. до н. е.,але тут я готовий поспере­чатися. Втім, не в цій розмові, а на сторінках спеціалізованих часо­писів. Так само суперечки відбуваються і про датування так званих Траянових валів у Буджаку та Бессарабії, які, либонь, стали другою лінією захисту римського лімесу в цих краях.

— Траян, імператор Риму початку H ст. Підкорювач даків...

Всім відома Колона Траяна — унікальний лапідарний документ, що зображає результат його успішної війни з даками. Спорудження цих валів імператору приписує пізня традиція. Якщо поглянути на мапу, то можна побачити, що два безперервні земляні укріплення з ровом (Верхній і Нижній) протягнуті на дві сотні кілометрів (у су­купності) верхів’ями Буджацьких лиманів, вміло використовуючи топографічні переваги місцевості. Вони формують продуману систе­му оборони в південно-західній околиці степового коридору, спря­мовану на захист підступів до нижньодунайських переправ із боку степів (оскільки рів обернений на північ). На жаль, археологічно ці вали вивчені погано і досі немає чіткої відповіді хто і коли їх збуду­вав. Датування супутніх археологічних матеріалів укладається в ді­апазон І—VI ст., але не всі ці артефакти чітко прив’язані до періоду первинного етапу будівництва валів. Ясно одне — комплекс споруд такого штибу міг бути створений лише зі залученням одночасно ве­ликої кількості людей і фахівців із будівництва та фортифікації висо­кого класу. А таке під силу лише потужному державному утворенню, з високою ймовірністю загрози, порівнянної витраченим на ство­рення оборонної лінії зусиллям.

—Якщо шукати, кому ці вали були вигідні, на роль будівничо­го Римська імперія цілком надається?

Цілком. Є ресурси, є й мотив — замкнути на ключ «дунайський замок» раз і назавжди. Особливо з початком просування сарматів за Дунай. Риму контроль над переправою в Орлівці був потрібен більше за інших.

— Де розташовувався центр сарматських земель у При­чорномор'ї?

В умовах кочового способу життя він мав відзначатися скупчен­ням родових могильників, особливо царських. Для скіфів Це була область Герр, у пониззі Дніпра. Концентрація сарматських царських поховань припадає на Прикубання та Подоння для архаїчних часів, а щодо епохи межі ер, то таких центрів можна виділити щонайменше два: Нижнє Подніпров'я та Крим.

— Чи відомі у сарматів поховання, подібні до скіфських — коли в курган услід за царем укладали табун коней?

Мені не доводилося про таке чути.

— Вражаючі скіфські масові поховання челяді та табунів, нагадують азійські вчинки —у китайців також було так...

Авжеж, є багато асоціацій у той бік.

— Влада та держава: матріархат чи все ж чоловіча тради­ція правління?

Чоловіча. Є, звісно, винятки — цариця Томіріс, приміром, яка правила у VI ст. до н. е. масагетами в Середній Азії, яких вважають пращурами сарматів чи спорідненим народом. Але імена сармат­ських царів Причорномор’я дійшли дотепер лише у чоловічому роді. Багато в чому подальшої романтизації жінок-воїнок у сарматів і вза­галі створенню цього образу, ми зобов'язані Геродоту з його розпо­віддю про амазонок.

— Яка релігія була у сарматів ?

Язичництво, як і в усіх нормальних кочівників. Я навіть сказав би шаманізм.

— Але знову ж таки, шаманізм із ухилом у бік жіночих куль­тів, чи ні?

Багато жіночих поховань інтерпретують як жрецькі. Відання не регулюється ознаками статевого диморфізму. Кому духи щось нашіптують, той і гідний виконувати цю роль на думку спільноти. Свого часу на Алтаї мені пощастило побувати в гостях у шаманки, в глухому гірському селищі. Харизматична, спокійна і прониклива жінка сиділа в напівтемному аїлі, в оточенні якихось пучків трав і шкір. Зустріла нас спокійно, без усіх цих танців із бубнами. Ми були в компанії з друзями, один із яких спершу їхав у гори для консуль­тацій із алтайським відуном. Він мав застарілу міжхребцеву грижу і він був упевнений у тому що без консультацій такої людини ніяк не обійтися. Ми проїхали сотні кілометрів бездоріжжям, увійшли в аїл, і жінка, терпляче вислухавши його історію про грижу, про причини її появи, які визначалися не інакше як пристрітом і негативною енер­гією підлеглих працівників (він був власником великої корпорації), поцікавилася навіщо ми приїхали до неї. «Як навіщо? — зніяковів мій знайомий. — Я хочу отримати пораду». Шаманка замислилася на мить і видала: «Пораду? Зверніться до травматолога!».

— Прислухався до поради?

Аякже, це його переконало. Полетів до Європи і звернувся... Гадаю, сармати мали особливе ставлення до каміння. Мається на увазі, віра в особливі властивості каменів і здатність впливати на пе­ребіг подій, на долі власників. Такі традиції властиві багатьом кочо­вим народам середньовіччя, відомі вони і серед тибетських жителів аж до сьогодення, де гірський кришталь, до прикладу, вважається магічним каменем і де особливе ставлення до бірюзи.

— Про велику кількість бірюзи в сарматській ювелірці ми. згадували...

Атож, і гірський кришталь теж трапляється. Найвідомішим і дуже витонченим, на мій погляд, виріб — це кришталева фібула-бро- шка у вигляді дельфіна зі золотою головою, плавцями і хвостом з Ногайчинського кургану в Криму. До речі, поховання було жіночим і в ньому чи не вперше в історії причорноморської археології вияви­ли перли. Ми вже розмовляли про важливу роль кам'яних пірамідок серге, які слугували дороговказами у відкритому степу. Такі стави­ли в межах видимості, на пагорбах. Під ними можна було зробити привал, відправити культи, приготувати їжу чи поховати небіжчика, який помер у дорозі день чи кілька днів тому.

— Як поштова станція за тисячу років...

Не всі сармати насипали свій власний новий курган. Набагато частіше підзахоронювали в старі насипи. У тому ж Ногайчинському кургані згадане жіноче поховання виявилося впускним. Ці кургани наповнювалися новоприбулими небіжчиками з часів ямників аж до кінця XVIII століття.

У Золотій коморі Ермітажу експонують кілька цікавих срібних чаш із одного сарматського поховання. Зовні вони схожі на сучас­ні чаші з потовщенням на ніжці, як у весільних келихів з районно­го РАЦСу доби перебудови. Різниця в тому, що потовщення на ніж­ці є порожньою сферою, в яку запаяні три кульки. Вони розміщені всередині у вільному становищі і відразу дзеленчали, щойно чашу підіймали на бенкеті. Вважається, що їхній передзвін відлякував злих духів, які завжди літали над бенкетами, намагаючись вселити­ся в захмелілого громадянина, який більш вразливий для духів, ніж тверезий. Через тисячі років цей старий забобон змушує нас сьогодні цокатися келихами при застіллі. Ми його повторюємо, але не знаємо суті. Тим самим, гадаю, можна пояснити застільну традицію не цо­катися за небіжчиків — якщо це свій дух, його відлякувати не треба.

— Сармати створили державу як таку чи ні?

Державу кочового типу.

— Це таку, що постійно переміщається з місця на місце?

В основу якої покладене не створення інфраструктури у вигляді міст і торговельних шляхів, а постійне екстенсивне захоплення зе­мель, необхідних для прокорму худоби, що зростає. У такій державі люди не є ресурсом. Дохід приносить випас худоби та набіг на сусідів. Війна — одна з основ її економіки. Держава осілого типу ґрунтується на інфраструктурі. Дохід приносить стабільну присутність людини на одному місці з метою обробітку земель та підвищення врожайно­сті внаслідок їхньої інтенсивної обробки, а потім організації системи продажу врожаю або його збереження. Сільському господарству вій­на протипоказана — вона загрожує економічній основі такої держа­ви. Мобілізований селянин згоден воювати лише у період міжсезон­ня, коли потрібно виходити на сільськогосподарські роботи. Щойно настає весна, він прагне дезертувати: якщо поле не буде оброблене, наступний рік для його родини буде голодним. Свого часу соціолог Симон Кордонський описав Росію саме як ре­сурсну державу. Такий тип організації — пряма спадщина ординської або ко­чової історії цієї держави. Захоплення територій — прямі наслідки бажання розширити екстенсивним шляхом ре­сурсну базу. Філософія відлучення за­безпечує постійний перерозподіл при­власнених ресурсів серед панівного класу. Кочова держава, зазвичай, роз­сипається зі смертю її вождя. У цьому сенсі застереження спікера Держдуми «Немає Путіна — немає Росії» — суто чингісханівська тема. Помер Чингісхан й імперія монголів розпалася. Позаяк в основі такої держави немає економіки, її ніщо не утримує від впливу відцентрових сил, крім авторитету правителя, який ство­рив систему управління винятково під себе.

Чингісхан

Скіфи та сармати створили серію держав, або військово-політич­них об’єднань у степу. Але зшити ці землі в єдину імперію не вдало­ся жодному з цих народів. Забігаючи наперед, можна помітити, що в цьому ж причина, через яку свою державу не зуміли створити й запорізькі козаки. Авжеж, вони швидко йшли до того, щоби створи­ти власну державу, особливо в період Богдана Хмельницького, але надто багато сил забирали у них зовнішні загрози. Зрештою, Україна епохи воєн і революцій початку XX століття — як перший у її історії успішний, хоч і короткочасний державний проект, виросла з аграрної прагматичної ідеології осілості, а не войовничої козацької романти­ки. Втім, сьогоднішні події демонструють, що Україна б не відбулася і не вижила без поєднання цих двох протилежних чинників.

— Повертаючись до сарматів, якщо центр їхніх територій пов'язаний із теперішньою південною Україною та кубанськими степами, яким боком поляки прив'язували теорію сарматизму до своєї нації?

Ну, цей центр постійно зміщувався, а крім того, таких центрів взагалі було кілька в той самий проміжок часу. Поляки — жертви епохи романтизму. У всьому винний Птолемей Старший, який наз­вав Сарматією всю територію Східної Європи. У птолемеївській ін­терпретації частина польських земель підпадала під його визначен­ня. Юрія Хмельницького джерела другої половини XVII ст. не дарма без сорому називали «сарматом» згідно зі загальноприйнятим уяв­ленням про шляхетський родовід того періоду та місце проживання. Моделювання героїчної біографії власної нації — цілком зрозумілий процес. Румуни, приміром, вважають себе нащадками гето-даків, розставляючи пам'ятники Буребісті чи не в кожному місті. І водно­час спадкоємцями римлян, які цих даків били.

— Чим гети відрізняються від даків?

Гети і даки — споріднені народи фракійського конгломера­ту племен, які проживали на східних Балканах із ранньої залізної доби до межі ер. Частково у ранні періоди вони поширювали свій вплив на території південно-західної України. Дуже своєрідний на­род. Практикували хтонічні культи та різного штибу містерії. Тобто все пов'язане з підземним світом, потойбічним царством. їхній бог Залмоксис мешкав у підземному житлі, а не на небі, як у більшості релігій. Гети сповідували культ смерті, посилаючи кожні п'ять років на зустріч до свого бога обраного за жеребом посланця. Щасливчику передавали усні інструкції та побажання для Всевишнього, після чого скидали зі скелі на встромлені в землю вістрям вгору списи.

Цар гетів Буребіста бере владу в руки в першому столітті до н. е. На той час Рим уже вийшов на межі гето-дакійських земель і сучас­ник царя Юлій Цезар серйозно збирався походом на нього, однак не­сподівано його зарізали заколотники в сенаті у 44 році до н. е. Цікаво, що й Буребісту вколошкали свої ж домашні змовники того ж року. Форс-мажор відклав війну даків із Римом на півтора століття, до ча­сів імператора Доміціана, а потім і Траяна. Але перед тим, як померти, Буребіста встиг набешкетувати у Північно-Західному Причорномор’ї, прийшовши зі своїм військом під стіни грецьких міст.

— Тобто він прийшов зі Заходу?

З території сучасної Румунії, через Дунай. Але раніше розгромив Скіфське царство в Добруджі, яке визнало в останні роки свого іс­нування владу Риму. 70 року до н. е. він об'єднав племена гетів і да­ків. У наших землях дійшов до Тіри й Ольвії близько 50 року до н. е.,

,√>A1

WTit h<.0⅛∙t otι*

Фрагмент середньовічної карти із землями сарматів і скіфів

розоривши їх. Життя в містах в обох випадках потім відроджуєть­ся, але руйнування настільки відчутні, що ті жалюгідні споруди, що з'явилися після навали, виділені археологами в окремий хроноло­гічний період, названий «після гетського розгрому». У будь-якому випадку справа обмежилася набігом і приєднувати до своєї держа­ви ці землі Буребіста не захотів. Сучасники повідомляли, що греки «за руйнування міста [Ольвії] перестали приїжджати туди, позаяк не знаходили одноплемінників, які могли б їх прийняти, а самі скіфи не бажали і не вміли влаштувати їм торгове місце за еллінським зраз­ком». Малися на увазі скіфи, які осіли в пізніх городищах вздовж бе­регів Нижнього Дніпра.

— Чому ж з'явилися невдоволені у державі такого успішного царя?

Подейкують, що його вбивство — справа рук давньоримських спецслужб. Та в мене інша версія. Його прикінчили свої ж і тільки вони, тільки-но він спокусився на святе, заборонивши співгромадя­нам займатися виноробством, бо країна нібито поринала в пияцтві, втрачаючи дисципліну. Ось, що буває з першими особами держав, які намагаються позбавити довірений йому народ єдиної втіхи та насо­лоди — келиха вина на ніч, перед сном. Особливо на винних Балканах. Через дві тисячі років його помилку повторив Горбачов, запровадив­ши сухий закон на теренах CPCP, у т. ч. соціалістичній Молдавії. Так звані показові безалкогольні весілля комсомольців провалилися з тріском, оскільки молдавська молодь привчилася розливати вино зі заварювальних чайників у сервізні горнятка. Чим закінчив генсек після цього, нагадувати не стану.

Сказане — до питання про користь алкоголю, позаяк про його шкоду написано і так багато слів. Адже хтозна: якби Буребіста не був непитущим, Рим отримав би гідного суперника в незручний для себе період політичних негараздів, і куди б покотилося колесо Історії? Від гетів у Північно-Західному Причорномор’ї збереглася у творах давньоримських авторів відповідна топоніміка. До прикла­ду, Страбон згадує якусь «Гетську пустелю» у районі Дністровського лиману.

— Чому пустеля — все знищили?

Без роздумів я сказав би так, якби на правому березі лиману справді не було пустелі в природному значенні цього слова. Але вона є. Від самого моря і до стін Білгород-Дністровської фортеці, на 20 км неширокою смугою вздовж лиману простяглися піщані бархани та пустки. Зараз ця місцевість ушляхетнена виноградника­ми, але є й первозданні ділянки. Це залишки заплави стародавньо­го пра-Дністра. Тому пісок має темний відтінок, через домішку мулу. У XVII столітті турки називали цю місцевість Камр ал-Кум, що озна­чає Каштанові піски, або Пустеля джинів.

Про гетів і походи Буребісти несподівано згадали румунські вче­ні в 1943 році, які стали на службу пропаганді режиму Антонеску. Чудовий фахівець із преісторії Раду Вулпе, археолог із гучним у на­уковому світі ім'ям, виступаючи на національному радіо перед спів­громадянами, пояснював зі знанням справи причини, з яких армія королівської Румунії перейшла Дністер і окупувала Придністров'я, аж До низовин Південного Бугу. Виявляється, вся річ у гетах — так чинили ці славетні предки. Нічого нового — румунський солдат у по­шуках Гетики, яку втратив дві тисячі років тому.

— І все ж. У ході нашої бесіди мене не покидає думка, що на­роди на території теперішньої України зовсім не зникали, а ніби «Перетікали» з одного в інший. Чи це свідчить на користь ав­тохтонного походження сучасного українського етносу?

Що ви маєте на увазі під «перетіканням»?

— Спершу були сармати, частина їхніх племен — алани, які об'єдналися на пізніх етапах із готами. Готи збереглися до пе­ріоду середньовіччя, а то й пізніше, у тому ж Криму тощо...

Ви як сучасний мешканець цих земель і громадянин України по­чуваєтесь готом? Я — ні. Хоча, якщо плюнути на ватну паличку і зда­ти її генетикам на аналіз гаплогруп, гадаю вони там не лише хромо­соми готів знайдуть. Вся справа у самосвідомості — основний крите­рій визначення етносу. Набагато наочніше «перетікають» гени — від одного нашого родича до іншого. Але я залишаюся самим собою при цьому знанні, а мій прапрадід не є моєю частиною, ми навіть не були знайомі. Тобто його наявність у моєму родоводі ніяк не впливає на мою індивідуальну самооцінку сьогодні. Хоча ми родичі і наступність більш ніж очевидна. З народами ці паралелі провести ще складніше, адже вони менш надійні щодо доказів і менш наочні — особливо на історичній відстані в кілька тисячоліть.

— Ну, ось у польської шляхти була власна етнічна самосвідо­мість: вони вірили у своє сарматське походження без жодних генетичних експертиз за своєю власною системою доказів...

Ви достеменно відкоригували напрямок цих міркувань: історич­на спадкоємність народів, які проживали на одній і тій же терито­рії — це справді питання віри. А віра та комплекс міфологічних уяв­лень створюють основу для етнічної самосвідомості.

— У простих, так би мовити, громадян так, а у вчених? Що вони кажуть про етногенез українців? Від обивателя науковець відрізняється тим, що сприймає на віру те, що підлягає перевір­ці дослідженням.,.

Повинен відрізнятися, але багато дослідників є представника­ми своїх народів і тому схильні до самоцензури, залишаючись під впливом тієї ж віри, соціального або навіть державного замовлен­ня. Вчене середовище добре тим, що воно не монопольне за своєю природою — будь-яка сказана авторитетна дурість не втримається в історіографії, якщо не буде обґрунтована та доведена. Колись нау­ковці вірили в те, що Земля перебуває в центрі Всесвіту. Навіть були переконані в цьому. Доки один із них не довів протилежне. Етногенез будь-якого народу — складна річ. Народи схильні як переміщатися з місця на місце, так і залишатися там, куди прийшли, опираючись наступним потокам міграцій. Як цей крутий заміс, постійний броу- нівський рух, народжує нові народи — лише Бог знає. Я прихильник синергетичного підходу до пояснення генези культур.

Оскільки ми поступово підбираємося до готів за хронологією та сюжетом, згадаю інший приклад на цю тему. У Радянському Союзі історикам не рекомендувалося пов'язувати черняхівську археоло­гічну культуру з готами. За рівнем свого розвитку, пізнаваності та блиску матеріальної культури вона порівнянна з Трипіллям, але для III—IV ст. Свого часу також існувало табу на оголошення знахідок ва­рягів на Русі.

— А як можна змусити приховати археологічний факт?

Наукові публікації суворо контролювали партія й Академія наук, часописи були монополізовані. Тематично неугодну статтю просто не брали до друку. Інтернету, певна річ, не було. Ось і сиди зі своїми знахідками та переконаннями сам на кухні. А могли ще й викинути з професії.

— Із чим ця цензура була пов'язана?

З давньою суперечкою норманістів із антинорманістами. Перші репрезентували ленінградську школу археології та сповідували мігра- ціонізм. Другі — московську, бувши прихильниками автохтонізму.

— Це тягнеться з часів Міллера, Шльоцера та Ломоносова?

Атож, коли перші відстоювали правдивість повідомлення «По­вісті минулих літ» про запрошення варягів на князювання до Новгорода, а Ломоносов патріотично суперечив їм: мовляв, росій­ській людині не вимагалося допомагати будувати російську держав­ність. Іронія в тому, що ці пісні співав Михайло Васильович за часів управління Російською імперією обожнюваної ним і палко коханої Софії Авґусти Фредерики фон Ангельт-Цербстської з міста Штетин (нині Щецин). У перекладі українською: Катерини Олексіївни, са­модержиці всеросійської. Без краплини тієї самої російської крові в жилах, вона займала російський трон 34 роки як наочне підтвер­дження норманської теорії, яку заперечували її холуї. Історія з цією суперечкою багатошарова і нам її не розібрати у форматі цієї бесі­ди. Тому добропорядний радянський археолог не пов'язував би чер- няхівців із готами в жодному разі. На території України мають бути лише слов'яни — від Трипілля до Черняхова у різних своїх іпостасях. У повній відповідності до інструкцій ЦК.

Реконструкція будинку Черняхівського поселення

— І одначе факт присутності готів уже не заперечують...

Розвалився CPCP, зникло соціальне замовлення, Академія наук втратила монополію на заняття наукою, багато талановитих учених перекочували до університетів, здобувши фінансову незалежність. Над науковими темами та напрямками зник Дамоклів меч ідеоло­гії. Пригадую, коли у 1994 році вийшла книга Марка Щукіна «На межі ер», з якої я вперше дізнався, що слов’яни виникли за межами Радянського Союзу — у Вісла-Одерському міжріччі, це справило не­абияке враження. До речі, це мала батьківщина Катерини II...

— Ado того?

Насамперед слов’ян у нас вважали винятково місцевими, радян­ськими, родом із українського Прикарпаття — так, щоб місце їх­нього народження географічно припадало на центр країн-учасниць Варшавського договору, територією якого вони колись і розселилися.

— Спроба археологічного обґрунтування політичної єдно­сті...

Втім, невдала. Лакуни в ланцюжках спадкоємності археологічних культур (які вибудовують за «перетікаючими» типологічними озна­ками предметів матеріальної культури) були очевидними, а всі спро­би затягнути їх чимось — непереконливі.

— Отже, готи, повторюючи шлях Фарзоя, знову прагнуть до Ольвії. За них це місто стає центром чергового царства, очолю­ваного Германаріхом. Знову спрацював синдром святого місця?

Королівство Германаріха — це кінець готської історії в Пів­нічному Причорномор’ї (він загинув у 376 році в результаті гун- ського вторгнення), і в Ольвії він не сидів, хоча така думка й поши­рена. Дослідники констатують, що життя в полісі припиняється на­прикінці третьої чверті IV ст. у той час, як навколишні черняхівські поселення продовжують існувати ще якийсь період. Якби Ольвія була їхнім політичним і культурним центром, навряд чи це стало б можливим.

— Отже, Ольвія існувала з кінця VII до н. е. до кінця IV сто­ліття нашої ери. Тисячі років. Чимало...

І більше не відроджувалася. З її загибеллю почалася дуже склад­на і водночас захоплива історія Великого переселення народів, що сколихнула всю Європу і перевернула світ догори дриґом. З прихо­дом гунів у причорноморські степи місцева античність завершила­ся. В історичному розумінні це умовність. Але хронологічний маркер історики обрали успішно.

Глек із сільськогосподарським календарем. Черняхівська культура, IV ст., с. Ромашки, Київська обл.

— Звідки готи прийшли у ці землі?

Вони прийшли з берегів Балтики. Нам пощастило, бо у них був свій історик, на ім’я Йордан і його книги збереглися. У 260-х роках готи пограбували Tipy на правому березі Дністровського лиману. Римляни вивели свій гарнізон, життя там жевріло ще століття, доки не згасло оста­точно. З готами археологи спів­віднесли черняхівську археоло­гічну культуру, що з’явилася на території України у синхронний період, займаючи практично її правобережжя, досягаючи Руму­нії по річці Прут. Якщо навіть студенту-першокурснику на ар­хеологічному розкопі вперше по­казати, як виглядає черняхівська кераміка, то далі він визначатиме її безпомилково — настільки вона впізнавана за своїм виглядом.

Здебільшого, вона чорнолощена й обов’язково сіроглиняна, тобто виготовлена в печах без доступу повітря, за особливою технологією.

— Що таке лощення?

Спосіб обробки поверхні кераміки, після якого вона блищить, як мокра спина дельфіна. Черняхівська кераміка дзвінка, різнома­нітних форм і чудової якості. Серед фахівців побутує думка, що цю кераміку в черняхівському конгломераті племен виготовляли артілі кельтів. Начебто це західні технології на ті часи. Черняхівці будували довгі будинки на своїх поселеннях, з кількома осередками та хлівом під одним дахом.

— За типом будинків у німецьких колоніях півдня України XIXcm.

Саме так. За типом діяльності вони землероби. Як і трипільців, цю культуру відкрив на межі століть згаданий вище Вікентій Хвойка. Він першим і оголосив її слов’янською.

— Даруйте, кельти археологічно простежені на території України?

Не можу нічого сказати про археологію. Якщо й так, то як винят­ки. Начебто якісь умбони їхніх щитів знайшли на Боспорі — сліди перебування найманців. Територія їхнього основного розселення — Західна Європа, від якої Україну відокремлюють хребти Карпатських гір. Але через гори, по сусідству, лежить Богемія — давня територія проживання боїв, одного з кельтських племен. У Карпатах відома на­родність бойки, яких вважають нащадками тих самих кельтів. Іван Франко походив із бойків.

— Прізвище Бойко — дуже поширене...

Римляни називали кельтів галлами, греки — галатами (союз кельтських племен, що вдерлися на Балкани й у Малу Азію у сере­дині III ст. до н. е.). Дехто схильні цим пояснювати назву історичного західноукраїнського Галича, столиці того самого князівства. Галати дали назву однойменному району у Стамбулі.

Ще на початку нашої розмови ми говорили про теорію генерато­рів народів. Якщо дотримуватися цієї концепції і надалі, то готи ви­являться представниками першої хвилі з балтійського «генератора народів», що пройшла діагоналлю від Балтики до Чорного моря ліні­єю північний захід — південний схід. Потім хвилі з цього «генерато­ра» повторюватимуться як розселення слов’ян, норманів, експансії Литовського князівства, агресії Московської, а потім і Російської дер­жави. Цей «генератор» не вистиг досі (на відміну від східного, сте­пового): російські ракети зараз летять у тому ж напрямку в Україну, підкоряючись цій діагоналі. Йордан у VI ст. сам уперше дав подібне порівняння власного народу в період його розселення: готи вийшли зі Скандинавії, як бджолиний рій із вулика.

— Як потім і германці...

Причини цього раптового переселення не зрозумілі. Ймовірно, знову спрацював кліматичний чинник. Готи вийшли з прабатьків­щини у пошуках кращих земель. І вони їх знайшли. Це сталося не в Скандинавії, а тут — на східноєвропейських чорноземах. Саме тут готи приймуть християнство — раніше за Візантію, в першій чверті IV ст. Звідси вони підуть війною на Рим у середині III ст., а потім при­йдуть під Адріанополь у 378 році. Тут вони поділяться на вестготів і остготів, перші з яких переселяться до північної Італії, а потім до Андалусії, де проживуть аж до VIII ст., ставши свідками нашестя ара­бів на чолі з полководцем омейядських халіфів, Таріком ібн-Зіядом, на честь якого (і двох скель Гераклових стовпів) назвали протоку Гібралтар.

— Йордан, історик готів, головною причиною висування сво­їх предків зі Скандинавії на території сучасної України називає освоєння родючих земель. Звідки переселенці дізналися на по­чатку третього століття до н. е. про існування чорноземів за дві тисячі кілометрів на південний схід?

Відповідь дає археологія. Нещодавно під час пошукових робіт останків солдатів Другої світової війни в Сумській області випадково виявлені набагато давніші поховання, що стосуються першого сто­ліття нашої ери. Але також солдатські. Коли на місце знахідки при­були археологи та провели дослідження, виявилося, що некрополь складається з чотирнадцяти могил германських дружинників. їхню етнічну приналежність визначили за амуніцією, зокрема, шоломами кельтського типу. Як ці воїни опинилися на Сумщині, проти кого во­ювали та як загинули — це вже інше питання.

— Найманці...

Безперечно. Незабаром іще один могильник дружинників знайшли на північний схід від цього місця, з такими ж шоломами, у Курській області. Саме ці люди виконували роль свого роду інформа­торів та розвідників ще задовго до початку масштабної готської ко­лонізації. Тож не можна сказати, що готи короля Філімера наприкінці II століття вирушили в повну невідомість. Інформація про родючість теперішніх українських чорноземів з’явилася серед скандинавських племен набагато раніше за їхнє фактичне висування по тій же діа­гоналі від Балтики до Чорного моря. Та їхній рух не був стрімким, як у кочівників. Спершу готи перепливли Балтику та висадилися у Помор’я, у місцевості, яку називали Готіскандзою. Звідти почався поступовий рух на південний схід уздовж течії річок Вісла, Німан, Дніпро. Представники цього населення в Польщі залишили по собі археологічну культуру під нейтральною назвою «вельбарська», наз­вану так за ім'ям локального топоніма, хоча первинні її назви місти­ли слово «готи».

— Готи, германці — на території Польщі після Другої світо­вої, у тому самому данциґському коридорі...

Атож, у місцевих повоєнних археологів увімкнулась самоцензура. Адже саме ці наративи — просування готів на Схід — використову­вали свого часу ідеологи Третього рейху. Свіжий переказ. На почат­ку III ст. група готських племен з’являється у межах сучасної України, виходить на правобережжя Дніпра, проникає до Молдови та зупи­няється біля східних відрогів Карпат. Протилежний кордон ареалу їхнього розселення виходить далеко за лівобережжя Дніпра аж до пів­нічних кордонів теперішньої Курської області. Робота «розвідників» передувала і скіфському вторгненню до причорноморських степів — вперше вони з'явилися тут у VII ст. до н. е., за СТОЛІТТЯ ДО ОСНОВНОЇ хвилі. Безперечно, розвідувальними можна вважати також і два по­селення давньогрецьких мореплавців у далеких куточках Північного Причорномор’я та Приазов’я синхронного періоду — Таганрозьке та Березанське. А самій появі перших ознак системної колонізації греків передувала міфологічна експансія до цього регіону — рух аргонавтів за Золотим руном, поселення Ахілла на острові Левке.

— Аз чим пов'язаний такий повільний характер розселення готів на південь від Балтики?

Народ осілий, землеробський, поспішати їм не було куди, та й не було на чому. Гадаю, що у дуже загальному вигляді повторився сценарій просування трипільської культури. Річ у тому, що черняхів- ці практикували перекладний тип землеробства, коли виснажені в процесі землеробства поля змінювали нові, незасвоєні ділянки. Це призвело до аграрної експансії — освоєння кожної нової ділянки ви­магало просування вперед, а на землі, що «відпочили», приходили одноплемінники. Істотна відмінність від трипільців полягала в тому, що черняхівці використовували при оранці важкий плуг зі залізним оралом.

— А трипільці?

У них плуг був дерев’яний, дряпав поверхню. На Одещині навіть відома знахідка одного такого, у підкурганному похованні, в 1980- х роках. Залізне рало давало черняхівцям можливість перевертати грудки землі, що уповільнювало мінеральне виснаження ґрунту. Такий плуг — унікальний винахід, колишні народи подібного не мали. Черняхівці ж ішли за врожаями.

— І все ж: черняхівці чи готи?

Черняхівці — це археологічна категорія, а готи — етнічна. Вони не ототожнюються повного мірою, позаяк ця археологічна культура синкретична, складається з різних компонентів: кельтського, гер­манського, сармато-аланського та римського. Внаслідок змішання з'явилося щось нове. Феномен цієї культури виражений у наявності кругової кераміки, скляної продукції, фібул, кістяних гребенів тощо. Генеза культури припала на початок III ст. Ареал зародження: землі Буго-Дністровського міжріччя, у верхній частині. Процес формування черняхівської культури виявляється складнішим, ніж можна було припустити з першого погляду. Професійний археолог розпізнає чер- няхівське поселення за низкою яскравих ознак, характерних лише для нього. Серед них — довгі наземні будинки поряд із поглиблени­ми спорудами загальноєвропейського типу. Перші формують само­бутній показник. Крім того, на їхніх некрополях поширене спалення померлих, кремація. Величезна кількість різьблених кістяних гре­бінців дозволили навіть вибудувати внутрішню хронологію розвит­ку цієї культури, простеживши еволюцію їхніх типів. Ці гребінці ви­користовували представники обох статей. Культ волосся в готів був украй поширений. Волосся відрощували, за ним ретельно стежили, підрізали чубчики, а коси закручували в «бублики-вісімки», покла­дені на бік, над скронею (так званий свевський вузол). Культ волосся потім увійде й до Середньовіччя.

— Волосся беріг біблійний Самсоін, оскільки в ньому полягала його сила...

Антична цивілізація до свого волосся ставилася спокійніше. Готи з їхньою загостреною національною самосвідомістю відрізняли­ся від інших мешканців Імперії своїм костюмом і зачіскою. Взимку 399/400 рр. війська повстанців, серед яких служило найму чимало готів увійшли до Константинополя. Міське ополчення, що повста­ло, серед решти громадян Імперії, легко вичисляло воїнів готського походження по довгому волоссю до плечей і чубчиків, що затуляли чоло. Загалом було перебито сім тисяч готів.

— Черняхівця можна, либонь, порівняти з homo soveticus як універсальне позначення жителя CPCP. Тоді як Радянський Союз був сплетений з локальних, самобутніх етнічних спільнот: від латишів до узбеків...

При цьому єдність археологічних ознак матеріальної радянської культури очевидна: від Клайпеди до Владивостока, від Ленінграда та до Одеси. Це пам'ятники Невідомому матросу з Вічним вогнем, па­нельні багатоповерхівки однотипних проектів, двосекційні автобуси «Ікарус» жовтого кольору з «гармошкою».

— Тобто, «Черняхівська держава» — це CPCP із титульною нацією та нацменшинами у всьому їхньому різноманітті?

Але етнічне розмаїття нівелювалось Центром із метою створен­ня єдиного вигляду матеріальної культури. До прикладу, узбек епохи застою цілком вважав себе радянським громадянином, забувши про етнічність, якщо його доля закинула в якесь велике місто. Він носив костюм трійку, чіпляв на лацкан комсомольський значок, бездоган-

но розмовляв російською і цурався тюбетейок із ха­латами. У мене була одна така знайома в Петербурзі, родом із середньоазійської країни, вчителька. Вона посилено вигулювала своїх дітей по Ермітажу, театрах і різноманітних пам’ятках. У її розумінні це називалося «привчати дитину до прекрасного». У розумінні культур­ної антропології вона займалася перепрошивкою культурного коду дітей, вибудовуючи їм те коло асоціацій і навичок, яке, на її думку, принесе успіх у житті. Проте, антрополог фізичний має справу з ні­мим скелетом, фенотйпи якого по-зрадницьки для його прижиттє­вого власника повідомляють реальну етнічну приналежність. Адже радянська самосвідомість на фізичній будові кісток ніяк, дяка Богу, не відбивалася. «Допит» скелетних останків черняхівських могиль­ників вказує, що за своїм виглядом вони характеризувалися балт- ським і кельтським типами.

Монети Теодоріха Великого

— Державність у готів була?

Якщо варварські королівства можна до таких зарахувати, то так. Але найбільше вони мали комплексів перед Римом. Попри століття співжиття та регулярних спроб інтеграції, готи все одно наполягали на своїй національній ознаці. Але при цьому постійно прагнули стати частиною Імперії — споконвічний комплекс варвара перед цивіліза­цією, поєднання заздрощів і ненависті до об'єкта поклоніння. Теодоріх Великий наприкінці історії західної гілки готів претендував мало не на реанімацію Римської величі у своїй скромній іпостасі. До речі, там — в Італії, у VI ст. — народився той самий історик готів, Йордан, старан­нями якого ми стільки знаємо про його одноплемінників.

— Вже готською мовою?

Певна річ.

— Що в готів було на території сучасного Києва?

Я не великий знавець археології Києва, боюся збрехати. Найвідоміше — це поселення біля однойменного селища Черняхове, неподалік від сучасної столиці України.

— Там була переправа чи якісь торжища?

Біля Черняхового? Мені важко сказати.

— Отже, готи у пошуках землі обітованої...

І свого сільськогосподарського щастя в країні Ойум... Забув від­значити, що черняхівці володіли металургійними технологіями — заліза виготовляли багато та самостійно. Вони ж уперше заміни­ли традиційну з часів неоліту зернотерку на жорна, ефективність яких непорівнянна. Висікали їх із вулканічного туфу — достатньо щільної геологічної породи, поклади якої виявили на Вінниччині. Скло також видували власними силами, що, звісно, саме собою чудово.

— А що це за країна Ойум?

Таку назву готський історик Йордан дав тим заморським землям, куди прагнули його пращури під проводом короля Філімера, прина­джені «великим розмаїттям тих країв». Взагалі, навколо цього drang nach Zud-Ost у стародавніх скандинавів сформувалася барвиста та захоплива міфологія. Не можна ж мотивувати одноплемінників зні­матися з рідних місць одним лише закликом до пошуку сільсько­господарських угідь. На додачу непогано б створити приманку у ви­гляді якогось загадкового, райського Асґарду в гирлі далекої річки, що перетинає родючі рівнини.

— Як Нижній Дон...

Аякже, античний Танаїс привабив чимало шукачів у пошу­ках матеріальних підтверджень цієї готської легенди про Асґард. Мандрівник і романтик, норвезький вчений Тур Геєрдал на почат­ку 2000-х виїжджав кілька сезонів поспіль до Азова з археологічною експедицією у прагненні знайти шукане кавалерійським наскоком у стилі Шлімана.

— За покликом скандинавських предків...

Поклик його й підвів. Нічого путнього з тієї витівки не сталося.

— Які передумови мав Геєрдал, плануючи експедицію в Азов?

В Азов-Асхоф-Асґард. Він керувався вказівками з стародавніх германських саг: «Молодшої Едди» та «Кола Земного». Приміром, у сазі про інлінгів територію сучасної України названо «Великою» або «Холодною Швецією». Через неї, з півночі на південь, до Чорного моря стікає Танаїс, тобто теперішній Дон. Ця річка поділяє континент на Азію — по лівий берег від неї, й Європу — по правий. Азійську части­ну називали країною асів зі столицею у місті Асґард, тобто «Місто асів». Правителем її вважали Одіна.

— То ось у чому секрет давніх союзницьких відносин між Швецією скандинавською та Швецією українською?

Коло асоціацій виникає найрізноманітніше, але якщо серйоз­но — ні Мазепа, ні Карл XII аж так глибоко не копали. Останній, якщо не помиляюсь, взагалі так і не навчився читати за все життя.

— Але слухати умів?

Не виключено. На відміну від норвезького мандрівника та рекон­структора, набагато більше пощастило українським археологам на березі іншої річки — Дністер у районі с. Комарова, в її верхів'ях. Там вони виявили черняхівську склодувну майстерню початку V ст. зі за­пасами сировини, фрагментами бракованих виробів і залишками го­тової продукції, яка розташовувалась біля руїн кам’яної будівлі, ква­дратної у плані (можливо, оборонної вежі). Ось що дивує по-справж­ньому, то це передові ремісничі технології свого часу, які впали на черняхівців буквально відразу завдяки прийшлим майстрам. Жодної винахідливості на місцевому рівні — все найкраще зі закордону. Те ж стосується високої якості кераміки, яку виробляли на гончарному колі з технологією випалу в двоярусних печах. Відомі печі, які могли бути завантажені кількома сотнями одиниць посуду водночас. Скла та кераміки на черняхівських поселеннях так багато, що навіть піс­ля першої археологічної розвідки будь-який студент-першокурсник легко буде її впізнавати. Черняхівці виготовляли скло високої якості, прозоре, іноді поліхромне з різними орнаментальними напайками. Перевагу віддавали чашам конічної форми з гострим дном, які не­можливо поставити на стіл, доки вміст не випитий.

— Як роги на Кавказі...

Авжеж, застільні чи ритуальні чаші. Найчастіше з рельєфною поверхнею. Скло зеленого або синього кольорів. На той час це шик. Такі чаші були чи не в кожному трипільському будинку. Незабаром моноетнічний, якщо так можна сказати, готський контент на зем­лях Східної Європи перетворився на особливу провінційну форму римської цивілізації. Сюди починають стікатися у пошуках кращого життя навіть римські ветерани, відставники або частини римських підрозділів, які перейшли на бік варварів після невдалих змов проти знаті або імператорів на «материку». Разом із ними йшли технології, умільці та навіть мода на нові культи. Справи в Ойумі, вочевидь, йшли настільки непогано, що мешканці почали накопичувати надлишки грошової маси. Користувалися вони римською монетою. Відомі скар­би з числом монет від однієї тисячі до чотирьох. Чотири тисячі монет складали 10-12 кг срібла. Монети імператора Марка Аврелія залиша­лися найпоширенішими, позаяк пізніші номінали були зіпсованими і не сприймалися варварами як ліквідні. Торгові операції з Римом за­лишалися широкими та стійкими. Однією з ознак цього є величезна кількість знахідок амфор середземноморських центрів. Торговими шляхами в амфорах доправляли вантажі аж до теперішньої Курської області. Контрагентами виступали кримські та північнопричорно- морські грецькі колонії на околицях Імперії.

— З яким населенням, із якою політичною ситуацією мали зіштовхнутися готи у Причорномор’ї на початку III cm.?

На момент їхньої появи римляни зберігали військову присутність у найбільших містах регіону. Насамперед у Tipi, Ольвії та Херсонесі. Останній, мабуть, був основною військово-морською базою в ре­гіоні, подібно до того, як у XVIII—XXI ст. цю роль перебрав на себе Севастополь, розташований тепер на його руїнах.

— Що й не дивно — зручні, глибокі шхери сприяли розміщен­ню флоту за всіх часів...

У Херсонесі дислокувалась когорта 1-го Італійського легіону, а в Tipi—на протилежному березі північно-західної акваторії Чорного моря, її вексиляція (загін особливого призначення). В Ольвії, либонь, також. При цьому, Мезійська ескадра курсувала між усіма точками присутності, що відомо за різними присвятами та надгробками вій­ськових моряків. Когорта — це з’єднання чисельністю від 500 до 800 солдатів, що входила до складу легіону, штат якого сягав 4 000 осіб.

— Батальйонно-тактична група у сучасному розумінні...

Розміщення з'єднань було розраховане таким чином, щоб час підскоку з бази в Херсонесі був приблизно рівним для всіх точок у Північному Причорномор'ї, від Тіри у гирлі Дністра до Пантікапею у Керченській протоці. Але, як знаємо, у середині 60-х рр. III ст. під час «готських воєн» цих сил виявилося недостатньо, щоб стримати наступ варварів на східні провінції Римської імперії. Ці війська були нечисленними і не змогли чинити серйозного опору масам варварів, що насувалися з північного заходу. Гарнізони покинули ці міста і вже ніколи не поверталися. Будівля вексиляції в Tipi гине у пожежі на по­чатку 260-х рр. Повного розгрому зазнала Ольвія. Вплив Риму у пів­нічно-причорноморському регіоні починає сходити нанівець.

— Як реагують сармати на поступове вторгнення готів до їхньої, здавалося б, землі?

Доки північні гості ще тільки готувалися до своєї подорожі, сар­матам у другій половині II ст. було чим займатись. До появи тут готів сарматський союз не був таким потужним, аби завадити вторгнен-

ню. Сармати у 169 році вторглися до Паннонії — це рівнинна зона на території Угорщини, на захід від Карпатських гір. В 175 році рим­ський імператор Марк Аврелій перемагає їх у битвах біля кордонів, отримавши почесне прізвисько Sarmaticus. Вісім тисяч катафрактарі- їв переходять на службу до римської армії, з яких п’ять із половиною тисяч відправили на охорону Адріанового валу в Північній Британії, на інший кордон Імперії. Відомі імена тамтешніх сарматських коман­дирів і воїнів із численних знайдених надгробків. На одному з них зображений вершник із сарматським прапором у вигляді бронзової голови змія, до якої прикріплений довгий хвіст із ганчірки. Такі ж є і на Колоні Траяна.

— Дуже схожий на китайські святкові дракони...

Або на тканинний покажчик напрямку вітру з аеродрому. Є думка, що функції покажчика він виконував і на полі бою — для луч­ників сарматів. Швидше за все, значення будь-якого полотняного бо­йового прапора в історії спершу було суто утилітарним — полегши­ти лучникам завдання прицілювання з урахуванням напрямку вітру та його сили. Поки готи на чолі з Філімером підкоряли Готіскандзу в південній Прибалтиці, Північне Причорномор’я наче розслабилося. Нагадаю, що сармати освоюють лівий берег Дніпра вже до І ст. до н. е. і закріпитися на правому їм наразі заважали укріплені скіфські горо­дища в Нижньому Подніпров'ї.

У цей час, 5 0 року до н. е. дакійський цар Буребіста, скориставшись переходом Цезаря через Рубікон і громадянською війною, що поча­лася в результаті цього в Римі, захопив грецькі міста, що перебували під протекторатом римлян на західному березі Чорного моря, вчинив страшний розгром Ольвії та Тіри. Своєю чергою, це підірвало сили нижньодніпровських скіфів. Як наслідок, уже до середини І ст. відбу­лося зрушення сарматських племен у західному напрямку, на правий берег Дніпра. Вони швидко просуваються степами до Орловської пе­реправи та переходять Дунай. Сарматська «принцеса» з Михайлівки, закопана одноплемінниками посеред Буджацьких степів — резуль­тат тих самих походів. У цей період у всьому Причорномор’ї з’явля­ється ціла серія подібних, на диво багатих поховань із речами звіри- но-бірюзово-золотого стилю, на яких зображені звірі, що кусаються, б'ються і роздирають один одного.

У цей самий час (45—49 роках) на іншому боці Північного При­чорномор'я боспорський цар Мітрідат виношував певні плани, небез­печні для Риму, про що його молодший брат Котіс доніс імператору Клавдію. У результаті десант римських військ висадився в Пантікапеї, Мітрідату вдалося втекти і він заручився підтримкою царя сармат­ського племені сираків Зорсіна. Того ж таки 49 року в Ольвії почав карбувати бронзові та золоті монети якийсь цар із сарматським ім’ям Фарзой, що стало наочним результатом переходу сарматів через Дніпро. Про присутність сарматів у цьому грецькому місті свідчать і дві знайдені там постаті мармурових левів, які, ймовірно, стояли ще з IV ст. до н. е. перед якоюсь громадською будівлею. Вони суцільно поцятковані сарматськими тамгами. Тамга — це знак власності знат­ного роду та герб, сакральний знак. Тамгу у вигляді двох сполучених перемичкою напівовалів зображено і на золотих монетах Фарзоя. Судячи з поширення монет, а також різних артефактів зі зображенням цієї тамги, володіння Фарзоя простягалися від Дніпра та до Пруту, а на півночі — до широти Бердичева-Тернополя. Карбуванням золо­тої монети Фарзой демонстрував незалежність свого царства, що не могло не хвилювати римлян, які претендували на політичне доміну­вання у цьому регіоні. Відома також спроба намісника Мезії, Плавтія Сільвана 62 року втихомирити сарматів, які «здійняли хвилювання», і карбування монет Фарзоя припиняється. Але коли через громадян­ську війну римляни свої війська вивели, емісію відновили, зберігаю­чи її до 80-х років.

— А куди поділися кельти? У розпал подій вони ніяк себе не проявили?

Як політичне утворення вже ні. Кельтська цивілізація, що охо­плювала колись майже всю Європу від Единбурга та Лісабона до Ужгорода, практично перестала існувати: Юлій Цезар завоював Галлію у 58-50 роках до н. е., одночасно Буребіста вирізав племена кельтів у Середньому Подунав’ї. Але все ж, не всіх їх знищили й їх традиції тією чи іншою мірою зберігалися. Згодом вони були інте­гровані у культуру черняхівців. До прикладу, германці, які почали поступовий рух з Поельб’я на південь, зі своєї Готіскандзи, на зем­лі, що колись були зайняті кельтами, виробили специфічний стиль культури, одним із проявів якого стали своєрідний тип чорнолоще- ної кераміки. У результаті просування готів на південний схід ста­ло процесом «повзучої» міграції, з колонізацією «земель, заселених слабко або заселених слабкими», земель колишньої зони «взаємного страху та жаху», що майже пустувала, за словами Тацита, що колись відділяла «Германію» від «Сарматії». Отже, кельти знайшли своє місце у черняхівській культурі попри все. Приміром, сіроглиняна та чорнолощена кераміка — візитна картка черняхівської культури. Дослідники давно питають: звідки черняхівські гончарі запозичили цю техніку, де взяли прототипи цих форм?

— Стародавні греки навчили, у своїх містах Причорномор'я — найближча цивілізація...

Можна було б припустити, але все набагато цікавіше. Парадокс у тому, що «черняхівська» гончарна кераміка з’явилася на цих пам’ят­никах до того, як ця культура сформувалася. Її поява посідає період лише формування культури межі II—III століть. Пошуки аналогій спричинили світ кельтів. Кельти як такі майже не існували на мо­мент утворення черняхівської культури, але технології керамічного виробництва залишилися.

— Як таке можливо?

Можна назвати їх колишніми кельтами, романізованими, які зберегли тією чи іншою мірою свої традиції. У рамках черняхівської культури вони зазнали свого «кельтського ренесансу».

— Закріпившись в Ойумі, готи налагоджують контакти з рештою навколишнього світу — не лише варварським, а й циві­лізованим. Мабуть, ми маємо справу з демонізацією готів, коли чуємо про те, що їхніми данниками була сама Римська імперія?

Це не перебільшення. Римська імперія переживала різні стадії своєї могутності, та завжди відрізнялася обороноздатністю. До при­кладу, багатьом зараз дивно чути, що Московське царство перестало виплачувати поминки (данину) кримському хану лише за Петра І, 1700 року, коли з’явилися сили відмовити. Перші неприємності спіт­кали Рим вже в першій половині III ст. У 234 році солдати вбили імпе­ратора Александра Севера, начебто, без особливого приводу. Імперія розпадалася, гроші знецінилися, почалися нескінченні громадянські війни і бої з варварами, які наступають з усіх боків. На цьому тлі рим­ляни в 246 році вирішили, що платити готам — це несправедливо і відмовилися від виплат, за що відразу ж поплатилися. Готський ко­роль Острогота зі своїм племенем в 248 році перейшов Дунай, спу­стошив Мезію та Фракію.

У 262 та 263 роках гревтунги-остроготи переправилися на ко­раблях через Чорне море (вирушивши з пониззя Дністра) і погра­бували Малу Азію, висадившись в Ефесі. У 264 році нападу зазнала Каппадокія. Саме тоді потрапили в полон дід і бабка майбутнього хрестителя готів і перекладача Біблії готською мовою, єпископа Ульфїли.

Візантійська мозаїка із зображенням Костянтина в Соборі святої Софії, Костантинополь

З гирла Тірасу-Дністра вийшло 2 000 кораблів, 320 тис. чоловіків із дружинами, дітьми та худобою рухалися суходолом. Вони йшли, «випиваючи річки та виводячи ліси», йшли різні племена — «пєвки, гревтунги, австроготи, візи, гепіди, кельти, герули». Це була спроба переселення та завоювання. Незабаром боронити свою провінцію Дакію у Риму вже не було сил, тож за наказом Авреліана звідти ви­вели війська і виселили римських колоністів. До 275 року ця опера­ція була закінчена і землі зайняли тайфали та готи, вирішивши цим проблему перенаселеності, що штовхнула їх на навалу в 269 році. Переселення германських варварів захлинулося, а Імперія потроху почала виходити з кризи. Наступними реформами Діоклетіана, вста­новленням системи тетрархії його було подолано. Склалися нові вза­ємини з причорноморськими варварами. З 275-го по 375 рік не було жодного скільки-небудь масштабного вторгнення з цього боку.

— Відомо, що готи були християнами. Наскільки ця віра се­ред них була повсюдною і чому вони її прийняли?

Хрестили готів на землях теперішньої України, тож це одна з найраніших територій християнської ойкумени пізньоантичного періоду. Не апостол Андрій приніс віру на береги Дніпра, а Ульфіла — єпископ готський, у середині III ст.

— Візит першого — безпе­речна вигадка?

А другого — ні. Але цей хло­пець був першим. Джерела по­відомляють ім’я його учителя. Перший вселенський собор хри­стиянських єпископів Костянтин Великий провів у Нікеї 325 року, де під документами, поруч із під­писом Кадма, єпископа Бопора, стоїть також підпис Феофіла, ми­трополита Готії. Де була його ми­трополія, не зовсім ясно. У Криму, на Нижньому Дунаї чи іншому місті Причорномор’я? Можливо, в античній Tipi у гирлі Дністра. Існує думка, що така могла бути і на Середньому Дністрі, в районі с. Собар, де археологи знайшли, ймовірно, руїни готської церкви. До заснування Києва залишається ще кілька сотень років.

Імператор Костянтин 330 року перебрався до Константинополя, який активно будував, перетворивши його на столицю Імперії. І готи брали у будівельних роботах певну участь. З готами було укладений союз-феодус, за яким їм виплачували щорічну стипендію-аннону золотом, сріблом та одягом. Є підстави вважати, що територія Готії взагалі розглядалася як частина імперії, хоч і зі своїм особливим ста­тусом. У відповідь готи зобов’язувалися не пропускати до кордонів Імперії інших варварів і за необхідності надавати допоміжні війська для участі у заходах римського імператора. Крім того, вони зобов’я­зувалися щороку постачати 40 тисяч рекрутів до римського війська. Відпрацьовували вони свій хліб дуже справно.

Важко однозначно сказати, який варіант християнської віри спові­дував Ульфіла та його послідовники. Якщо Нікейський собор засудив аріанську секту, то, можливо, готський єпископ не ставив би підпис під документом, бувши представником цієї секти. Так чи інакше, вже нова єресь — авдіанство, дуже скоро проникла в Готію — після вигнання туди її послідовників за імператора Констанція II. Вигнанці прийшли на чолі зі старцем Авдієм. Ідучи вперед, у саму внутрішню Готію, вони оголосили християнство вченням багатьох готів і з того часу в са­мій Готії виникли монастирі, гур­тожитки, обітниці безшлюбності та суворе подвижництво.

В останній рік життя Костян­тина до нього прибуло посольство готів, серед яких був і молодик, на ім’я Ульфіла. У майбутньому він стане тлумачем Біблії готською мовою, один із примірників якої, записаний на пурпуровому пер­гаменті срібними літерами, ймо­вірно, у VI ст. при дворі короля остготів Теодоріха в Італії, дійшов до нас і зараз зберігається у біблі­отеці Університету Упсали.

Ім’я Ульфіла — вовченя — свід­чить про готське походження єпи­скопа. Його мати була донькою греків-християн, яких полонили під час морських набігів у 264 чи 266 році на Каппадокію, одного з цен­трів тогочасного християнства. Звідси й релігійні захоплення хлоп­чика. Після смерті Костянтина посольство ще якийсь час залишалося в Константинополі і незабаром Ульфіла, попри свою молодість (йому було близько 20 років), був висвячений на єпископа митрополитом Євсебієм. Сталося це приблизно в 341 році. Він пробув на посаді 40 років і помер 381-го року. Отримавши сан, подався до готів пропові­дувати християнство.

Переклад Євангелія, зроблений Ульфілою (Уппсальський університет, Швеція)

— А чому, в такому разі, вважається, що Ульфіла був послі­довником аріанської версії?

Позаяк це не очевидний факт, є варіанти для інсинуацій. Вихідна позиція базується на тому знанні, що варварам початку нової ери було важко осягнути прийнятий ортодоксальною Церквою догмат про триєдність Бога Отця, Бога Сина та Бога Святого Духа. Варварам це мало здаватися абсурдним. У вченні Арія було все простіше: Христос не «єдиносущий» із Богом Батьком, а лише «подібносущий», сам Христос Богом не є і не існує вічно, він лише посередник між Богом Батьком і людьми. Таке уявлення легше укладається у свідо­мості простих людей і варварів.

— Ульфіла прибув до Готії не через причорноморські міста, приміром, Tipy?

Tipa після готського розгрому початку 260-х років практично припинила своє існування, хоча деякі будівлі після готської навали на руїнах археологи все ж виявили. За часів Ульфіли це вже не було таке велике місто, як раніше. Проте первинна портова інфраструк­тура тут достеменно -мала ще функціонувати й Ульфіла цілком міг сюди прибути для початку подорожі по самій Готії. Паства Ульфіли навряд чи вдавалась у тонкощі трактування Трійці та приймала християнство «у простоті душевній». Він проповідував тут упродовж семи років. Після чого готський король Атанаріх ініціював гоніння на християн у Готії в 347 році, внаслідок яких Ульфіла та його попліч­ники були змушені покинути країну, оселившись у районі Нікополя в Мезії на території Імперії. Там вони тривалий час фігурували під ім'ям «малих готів», з яких походив і Йордан, історик готів.

— Християнство можна також віднести до феномену чер- няхівської культури?

Її феномен — у дивовижній для варварів цивілізованості, части­ною якої була й нова монотеїстична релігія. Інша річ, що її поши­рення не можна назвати повсюдним. Носіям культури черняхів була властива грамотність, володінням «високими технологіями» вироб­ництва, причини чого крилися у постійних контактах із Імперією, за­безпечених феодусом із Костянтином. Виплати Римом готам срібла забезпечили відносний добробут і демографічний вибух. За зростан­ня кількості населення підростають нові покоління молоді, частина якої не знаходить собі застосування у повсякденному житті та звер­тається до військової справи. Наприкінці 360-х років стосунки готів із Римом загострюються. Імператор Валент форсує Дунай у районі Орловської переправи, де розбиває військо Атанаріха. Археологи на­віть знайшли частину дороги римського вигляду з мощениям, яка була перекинута від зрізу води до корінного берега заболоченою заплавною частиною навпроти переправи (на теперішньому україн­ському боці). Здолавши супротивника, Валент уклав угоду з візаві, причому перемовини вели на турах у гирлі Дунаю.

— Подібно до того, як століттями пізніше тут же вів свої перемовини руський князь Святослав із візантійським імпера­тором Іоанном Цимисхієм...

Атанаріх заприсягнувся не ступати на ворожу землю Риму, щоб не осквернити себе. В той же період остаточно припиняється життя на городищах Ольвії та Тіри — останні з відомих монет античного періоду, знайдені тут, належали саме Валенту. Нова угода позбавля­ла готів звичних виплат, кордон замикався, для торгівлі залишили лише два пункти на Дунаї. У відповідь Атанаріх розгортає гоніння на християн, які були серед його підданців. Послідовники старця Авдія були змушені покинути країну. Два десятки жертв гонінь Атанаріха були пізніше зачислені католицькою церквою до лику святих.

— У підручниках історії нас учили, що події минулого розви­ваються поступово. Ось, за готами прийшли гуни і перші ніби зникли...

Якби все було так просто. Поява гунів викликала ланцюжок при- чинно-наслідкових зв’язків, які в певних ланках нам сьогодні важко збагнути.

На краю імперії двох Римів

— Чим гуни так налякали Європу? У чому причина капітуля­ції готів у відповідь на цю навалу?

Це загадка. Не знаю, мабуть, своїм виглядом налякали. Вони були першими тюркомовними монголоїдами у низці степових міграцій після звичних іраномовних індоєвропейців. У гунів був зовсім інший, дикий зовнішній вигляд. їхня ворожість доповнювалася невідомі­стю через культурні та мовні бар’єри. Гуни з’явилися надто рапто­во і стрімко, щоб можна було підготуватися до їхнього візиту хоча б морально. Вони остаточно змішали карти на геополітичній дошці Європи. Показово й те, як Йордан пише про гунів, відображаючи весь комплекс расових забобонів свого часу, як сказали б сьогодні право­захисники: «...гуни страшніші з усіх своєю дикістю, малорослі, огид­ні та сухопарі, які живуть серед боліт. Можливо, вони перемагали не стільки війною, скільки вселяючи найбільший жах своїм страшним виглядом, вони тікали, бо їх образ лякав чорнотою. їхня люта зов­нішність видає жорстокість їхнього духу. Дітям чоловічої статі вони розтинають щоки залізом, аби раніше, ніж сприйняти харчування молоком, спробували випробування раною. Тому вони старіють без­бородими. При людській подобі живуть у дичині звірини».

— Аттіла пройшов наскрізь Готію, не залишившись тут на­довго?

Аттіла — це все ж перша половина V століття. А гуни з'явили­ся на землях теперішньої України століттям раніше. Це один із піз­ніх вождів і він вважав за краще базуватися в Паннонії — там був центр його кочової держави. Яка, втім, після його смерті в 453 році розпалася. Аттіла запам’ятався більше за інших, оскільки потрапив у поле зору європейських монархів та істориків набагато наочніше за інших — адже він дійшов до Каталаунських полів, на території те­перішньої Франції, де прийняв свою останню і невдалу для себе бит­ву. Християнські автори називали його «Божий батіг» — покарання Господа, втілене у дикому варварі за гріхи європейців.

— А звідки прийшли гуни?

Це перші тюрки, в основі їхнього етносу лежить народ хунну, ко­чував на кордоні Китаю та сучасної Монголії. Ця навала частково ви­тиснула готів за Дунай, частково до Криму, а дехто з них увійшов до складу гунського союзу і дійшов до Каталаунських полів. Тож зміни народів, як за підручником, там не спостерігалося.

— Чому уславлені в боях і безстрашні воїни — готи, вандали, герули, алани — піддалися загальній паніці й раптом кинулися на Захід, назавжди залишаючи вже освоєні землі?

На це запитання відповіді немає. З появою в Причорномор'ї гу- нів починається унікальне явище, що отримало назву «великого пе­реселення народів». Чому вони не дали бій, не відстояли свої землі? Ми можемо констатувати якийсь дивний збіг цілої низки обставин. Грубо кажучи, якби 375 року кровник не завдав жорстокої рани своє­му одноплеміннику, королю Германаріху, то, зрештою, можна припу­стити, що це врятувало б життя імператору Риму Валенту, а в 410 році Вічне місто не було б пограбоване Аларіхом.

— Що це за історія з кровниками?

Згадаймо, хто такий Германаріх. Як відомо, готи розділилися в результаті гунського нашестя на візиготів та остроготів. їх традицій­но називають вест і остготами, тобто, західними та східними. Король остроготів, старий Германаріх, «задумався з приходом гунів», хоча мав славу переможця багатьох племен. Один неприємний внутріш­ній інцидент, що стався напередодні вторгнення і до якого причет­на жінка, призвів до того, що короля поранили в результаті кровної помсти два брати — мстили за приниження сестри. Поранення при­звело до того, що король знітився, втратив бойовий настрій, тягну­чи життя хворої та стомленої життям людини. Дізнавшись про це, Баламбер, король гунів, рушив війною на ті причорноморські землі, які займали остроготи. Візиготи від них, із якоїсь причини, вже відо­кремилися і прагнули потрапити за Дунай. Постарілий Германаріх, не перенісши гунських набігів, помер на сто десятому році життя — якщо античні автори нічого не прибрехали. Налякані гунами візиго­ти відрядили послів до імператора Валента з проханням передати їм для поселення область Фракії чи Мезії, які від степових просторів Причорномор’я були прикриті широким Дунаєм.

Вважають, що нашестя гунів відбулося в 375 році і з цього мо­менту розпочинається відлік Великого переселення народів. Дата сумнівна. Фахівці з цього періоду дають гунам широкий тимчасовий діапазон вторгнення — між 369 та 376 роками. У цьому інтервалі відбувалися події, що розтягнулися значно довше, ніж на один рік. Дізнавшись про поразку східних родичів, король візиготів Атанаріх із військом улітку 376 року виходить до меж своїх володінь, що про­лягали вздовж Дністра. Там він будує свій укріплений табір біля так званого валу Гревтунгів.

— Траянів вал?

Спокусливо так вважати. У нижній течії Дністра, від теперішніх Бендер справді починається т. зв. Верхній Траянів вал, що простягся на 120 км на захід, до Пруту. Значна частина готів, як уже згадувало­ся, прийняла свого часу християнство і в цей критичний період була очолювана Фрітігерном. Він був королем по крові, але лише «дуксом, керуючим замість короля». Саме ця група готів починає домовля­тися з римлянами про перехід через Дунай, випрошуючи собі права федератів. Атанаріх про еміграцію і думати не хотів — у нього була клятва перед батьком, згідно з якою його нога не повинна ступити на римську землю. Втім, невдовзі її довелося порушити.

Змієві вали на Київщині

— Служити в римській армії, бути федератом вважалося у готському середовищі престижним?

Але не для всіх. Частина остроготів Германаріха залишилася на своїх місцях у Причорномор’ї і перейшла під владу гунів, які 433 року розширили свої володіння до Паннонії, куди перенесли став­ку нового правителя Аттіли. Адже гуни претендували на владу на данину але не на угіддя. Тому черняхівська культура з археологіч­них датувань доживає до початку V ст. Отже, на початку осені 376 року готи, які вирішили переселитися під тиском гунів, на околицях Імперії; скупчилися в пониззі Дунаю. Римляни планували розсели­ти їх на вільних ділянках Фракії та Мезії як колонів, тобто залежних людей. Що означало роззброєння переселенців, мати зброю їм не годилося.

Це було зовсім не те, на що розраховували готи. Вони мріяли про службу в ранзі військових найманців. Попри розчарування й обра­зи, варіантів для них не було. Переправа через Дунай почалася, і си­туація одразу Вийшла з-під контролю римлян. Валенту, знайомому з Фрітігерном ще з 369 року здавалося, що кількість прихильників цього вождя не повинна бути надто великою. Але до Фрітігерна приєдналися для переправи не лише християни. Прикордонна вар­та налічила 200 тисяч готів, які переправилися, і по тому збилася з рахунку. Таку низку біженців треба було не лише десь розселяти, а й годувати. Згідно з імператорським наказом, вони — прості поселенці за статусом і нічого крім порожньої ділянки землі їм не належалось. Та за фактом це озброєне плем’я. Надворі глуха осінь, про годуван­ня з посівів говорити пізно, про роззброєння не могло бути й мови. Почалися спалахи стихійних бунтів. Повстанцям відмовлялися допо­магати лише «малі готи» — послідовники єпископа Ульфіли. Вони як справжні християни виступали проти будь-яких насильницьких дій.

— У цьому причина давніх гонінь на них із боку Amanapixa — вчення Ульфіли загрожує самим засадам готської державнос­ті?

Християни також були різні, як показала історія згодом. Дивне інше: імператор Валент не вдається до жодних зусиль щодо вирішен­ня конфлікту, що назріває, займаючись своїми справами в Антіохії як ні в чому не бувало. Готи ж тим часом осіли у Фракії, провівши все літо у сутичках, не зумівши облаштуватись і засіяти поля. Знову голодна зима. Тільки в травні 378 року Валент зі східною армією з'являється у Константинополі. Населення столиці зустрічає його без захоплення і навіть вороже. Імператор відводить армію до Адріанополя, щоб готуватися до рішучої битви з готами, які повстали. У цей момент до нього до табору доправили якогось християнського пресвітера, особистого таємного посла від Фрітігерна, під яким підозрюють са­мого Ульфілу. Посол пропонує вирішити справу миром і скаржиться, що не може стримати лють своїх земляків. Мовляв, римська місцева адміністрація не зуміла організувати облаштування готів і спричи­нила до нерозуміння. Однак Фрітігерн не дорівнював за статусом Валенту, тож посла вислухали мовчки. Генеральна битва стала не­минучою. Вона відбулася 9 серпня 378 року. Результат битви багато в чому вирішив тактичний прийом кінноти аланів під назвою «коло, що обертається». Війська Риму розгромлені. Імператора важко пора­нено. Його занесли в селянську хижу, де був влаштований останній рубіж оборони. Готи не стали турбуватися і хижу просто спалили ра­зом з ним.

— Зате Валент уникнув ганьби полону...

Жорстока поразка завдала непоправного удару Імперії. У бою за­гинули 40 тисяч загартованих у боях на Сході воїнів. Хоча держава проіснувала ще сто років, та це був уже смертельно хворий організм.

— Дивно, звісно: готи дали чортів римській армії, наймогут- нііиоїу світі на той час, а злякалися гунів...

Після Адріанополя готи взяли в облогу східну столицю імперії — Константинополь. В той самий час командувач східної армії органі­зував у Малій Азії превентивну різанину готських солдатів і офіцерів, які перебували там на службі. їх викликали нібито для видачі платні та ліквідували. Це, природно, долило оливи у вогонь римсько-гот­ської міжнаціональної ворожнечі. У результаті, від неприступних стін столиці повстанці відійшли, і весь 378 рік, що залишився, займа­лися грабунками на Балканському півострові.

— А що ж Атанаріх зі своєю присягою?

Після битви при Адріанополі, він став побоюватися змови сво­їх власних родичів і одноплемінників із перелічених вище осіб і по­просив притулку у нового римського імператора Феодосія. Короля візиготів урочисто зустріли у Константинополі 382 року. Імператор особисто вийшов йому назустріч із брами міста — честь як для візан­тійського етикету небувала. А коли Атанаріх за два тижні несподіва­но помер, йому влаштували не менш урочистий похорон.

— Вміння потішити хворобливе самолюбство варварів не раз іще врятує Візантію...

Готи стали народом-армією. У розореній Фракії їм місця не було. Навички ведення сільського господарства за сім років війни втра­чені. Наступний король візиготів, Аларіх, зажадав від Риму видати одноплемінникам інші провінції замість розорених. Тим більше, що гуни взимку 394/395 рр. перейшли Дунай льодом і напали на Фракію. Готам видали Іллірію. Вони вважали, що отримали провінцію в повне своє розпорядження, але за римським поняттям усе інакше: Аларіха призначили лише командиром над військами, а адміністративна та фіскальна політика залишалася за римською адміністрацією. Це призвело до нових непорозумінь і готи взялися грабувати сусід­ню Елладу. Після їхнього розгрому 393 року перестали проводити Олімпійські ігри після дванадцятьох століть. Восени 401 року Аларіх намагається переселитися до Італії. Невдало. 408 року він знову йде на Італію, намагаючись обложити імператора Гонорія в Равенні та вимагаючи відступних. Зазнавши невдачі, повертає на південь і під-

ходить до стін Риму. Вимагає величезного викупу з містян і ті потріб­ну суму зібрали. Однак повторилася фракійська історія: у розореній місцевості готи стали голодувати. Вони могли хизуватися в золотих прикрасах і трофейних шовкових туніках, але не могли купити собі хліба та м’яса. Як і 250 років тому, готи Аларіха знову намагаються знайти свою обітовану землю і десь спокійно осісти. В 410 році роз­дратований Аларіх наказує розграбувати Рим — жест, який не мав практичного значення, але справив неабияке враження на сучасни­ків. Італія розорена, влаштуватися готам тут явно не вдасться. Аларіх планує перебратися до північної Африки, але для цього бракує ко­раблів. Того ж таки В 410 році він помер, королем обрали Атаульфа. Після цього готи переселяються до Іспанії — це римські провінції, які для Імперії були вже давно втрачені. Так землі в районі Толедо на понад двісті років стануть доменом вестготів.

— А що зі східними готами? Яка доля остготів після Германаріхау Причорномор'ї?

Після його смерті королем обрали Вітімира, який намагався бо­ротися з гунами, але загинув у битві. Інформація з джерел, на жаль, дуже невиразна. Будь-які спроби опору гунам закінчилися. Готи ско­рилися. Нащадки Германаріха стають послідовно королями остго­тів на початку V ст. з фактичним визнанням влади вождів гунів. На чолі остготів стояли дві гілки: прямі нащадки Германаріха і нащадки великого конунга Вутульфа, змінюючись по черзі. Готи у помітній кількості залишалися під гунським пануванням в ареалі колишньої черняхівської культури, вочевидь, зберігаючи її вигляд. Коли в 445 році Аттіла став єдиновладним правителем, перемістившись на за­хід у Паннонію, остготи пішли за ним. І в битві при Каталаунських полях, неподалік від теперішнього Орлеана, в 451 році східна готська аристократія воювала на його боці. І програла разом із ним. В 455 році відбувається переділ держави Аттіли і готський король Валамір із братами просить собі землі у візантійського уряду в прикордонні Паннонії й Іллірика, куди переселяються, ймовірно, залишки остго­тів із Причорномор’я, носії тієї самої черняхівської культури.