Першим автором, який згадав Балтійське море, був римський історик Корнелій Таціт (бл. 55—120 рр.), що 98 р. н. е. розповідав про нього в своєму творі «Germania» (глава 45).

Назва, яку він ужив, — Suebicum Mare, «Свебське море». Таціт писав:

«Проминувши Суйонес [Свіїв ], ми побачили ще одне море зі спокійними, майже стоячими водами. Це море вважають за межу, яка оперізує землю, бо останнє сяєво сонця, яке сіло за обрій, не згасає тут до світанку, своїм блиском затьмарюючи зорі...

Термін «свеби» був колективною латинською назвою дуже ак­тивної гермінонської (Herminones) племінної галузки германських народів: алеманів, маркоманів, квадів. Під час великого переселення народів свеби, як жили тоді на берегах верхнього Дунаю, утворили союз з асдінґськими та сілінґськими вандалами (а також із північно- іранським плем’ям аланів з Північного Кавказу) й рушили на захід до Ґаллії. ЗО грудня 406 р. біля Моґунтії (Майнца) вони перейшли замерзлий Рейн, а через три роки вступили до Іспанії й після запеклої війни з вестготами заснували своє королівство в іспанській Галісії (429 р.). Це королівство успішно боронилося від іспанських вестготів аж до 584 р.².

Жодних інших даних про Балтійське море не зареєстровано аж до кінця IX ст.³, коли Альфред Великий (пом. 899 р.) у своєму пе­рекладі космографії Павла Оросія (V ст.) подав оповідь про такого собі Вульфстана. Той Вульфстан був моряк і називав Балтійське море Est-mere, а для прилеглих до моря земель використовував назву Est-Iand⁴.

На думку автора цього дослідження, та назва означала «море естів», бо германські народи саме так називали балтійських фінів — естонців, осілійців, курів (див. нижче розділи про прусів та Естонію).

Ця сама назва, хоч у варіанті, позначеному впливом народної етимології, з’являється (бл.

«[Гудфред, данський король, у місцевості, яка називається Слієст- орп (Гедебю)], взявся зміцнювати... державний кордон супроти сак- сонів і насипав вали, тож кордон мав бути зміцнений уздовж північ­ного берега річки Айдер (Egidora)_b [тягнучись] від Східного моря (ab orientali maris)_b яке вони [данці] називають Остарсалт (quern Uli Ostarsalt dicunt)_b до Західного [Північного] моря»⁵.

Давньонордичні тексти, відомі з кінця XII ст. (їх розглянуто в цьому томі), передають ту назву як Eystrasalt^b.

Магістр Адам Бременський, канонік у Бремені, написав «Історію архієпископів Гамбурзьких» («Gesta Hammaburgensis Ecclesiae Pon- tificum») бл. 1072—1076 pp., у якій подав точну інформацію про бал­тійські землі, отриману від Свейна Естрідсена (1047—1076), тодіш­нього данського короля. Автор подає географічний опис земель нав­коло Mare Balticum_b уперше використавши для позначення Балтій­ського моря назви Balticum Fretum і Balticum Mare¹. Він наводить ще й латинську етимологію назви, якої дехто з учених дотримувався аж до 1953 р.⁸:

«Цю затоку (Sinus) місцеві жителі називають Балтійською (Balti- cus)_b бо вона схожа на перев’язь (in modum baltei)_b тягнучись на велику відстань у глиб скіфських земель і сягаючи навіть Греції»⁹.

Видатний мусульманський учений Бїрунї (пом. 1040 р.) з Хорезма в Середній Азії у своїй космографічній праці «ат-Тафгїм», написаній

бл. 421 року гіджри (1030 р.), використовує кілька різних назв Бал­тійського моря, зокрема називає його Bahr Warank₉ Варязьке море. Він пише:

«[Атлантичний океан] тягнеться на північ уздовж землі Єакаліба (Слов’янської), що лежить поряд із краєм мусульманських [волзьких] булгар. Затока (al∙xaRg) відома як Bahr Warank₉ ця назва походить від назви народу, що живе на її берегах»¹⁰.

Назва, що означає «Варязьке море», з’явилася й у вступному роз­ділі IJBJI₉ укладеної бл. 1118 р.: «море Варяжьское» (див. нижче).

Данський учений Клавдій Классон Сварт (Claudius Clavus), пер­ший картограф Півночі й перший епігон Птолемея за ренесансної доби, 1425 р. створив описову карту північних земель. Два примір­ники цієї праці збереглися до наших днів — один у французькому місті Нансі, а другий у Відні.

Якщо текст з Нансі використовує термін Mare Balticum¹¹ для назви Балтійського моря (що тягнеться від Данії до Готланду), віденський рукопис використовує назву Oceanus Ostrogothorumⁿ.

Нині важко дізнатися напевне, чи спиралася форма Oceanus Ostrogothorum на давньоскандинавську традицію. А проте ми знаємо, що готи жили на берегах нижньої Вісли в II—IV ст. н. е., і тут уже можна робити здогад, що Остготське королівство Герма- наріха (IV ст. н. е.) поширювалось і на естландський (як говорити загалом) берег Балтійського моря. Тож відомі нам назви Балтій­ського моря можна розмістити в такому хронологічному порядку: