Клан Ільвінґів

Ще одна саґа (включена до збірника «Саґа про Тідріка») повідом­ляє, що вихователем Тідріка та його близьким товаришем був воїн Гільдібранд, meistari клану Ільвінґів, трагічний суперник свого (не­визнаного) сина Алібранда¹⁸⁸.

Історичність «Саґи про Тідріка»

У науковій літературі робилися спроби з’ясувати два дуже істотні питання:

1) наскільки історичними були війни, що їх вело королівство віль­кінів;

2) чи існує зв’язок між Ільясом і Grecia/af Greka та Іллею Му­ромцем із руського епосу (билин).

Результати досліджень, здійснених Веселовським і Гауптом, були розкритиковані в 1931 р. Еллою Студер¹⁸⁹. Ми тут обмежимося ко­ротким резюме першої з цих двох проблем.

Веселовський намагався довести, що війни королівства вількінів мають бути ідентифіковані як боротьба між германцями й Руссю в першій чверті XIII ст. за басейн (Західної) Двіни. Він інтерпретував ім’я Ільяс af Greka як Ільяс із Ґерцике. Ґерцике було центром одного з руських князівств, які входили до системи Полоцьких земель. Про це згадується в джерелах періоду 1205—1239 pp.^,9°.

Проте Гаупт вважав, що в сазі віддзеркалені три цикли битв між саксами та слов’янами під час правління імператора Лотара III Cyn- плінбурґа (1106—1133—1137)¹⁹¹.

Елла Студер підсумувала: «Історичний стимул для вількінських воєн можна вважати ймовірним, проте неможливо точно прив’язати їх до певних конкретних ПОДІЙ»¹⁹².

Я дотримуюся такої самої думки. Як на мене, то аж ніяк не можна ідентифікувати факти, що реально не існували. Релевантними й основоположними треба вважати стимули — а не факти. Одним із таких стимулів у сазі, які спричинилися до війн вількінів, була колишня економічна та військова могутність (на той час уже ліквідована) західнослов’янських вількінів у басейні Балтійського моря плюс їхня роль на території пізнішої держави Великий Новго­род¹⁹³. Це могло бути не пізніше як у X ст., а можливо, й раніше — десь у VIII—IX ст., до того як Великий Новгород посів своє дина­мічне становище.

Але назви руських міст — Смоленськ, Полоцьк і Новгород — служать тій самій меті зовнішнього декору, що й Сусат (Coecr) — столиця Атіли.

Слухачеві (або читачеві) в другій половині XII й у першій поло­вині XIII ст., такому, як німецький купець із ганзейських міст, треба було подати ситуації, які були релевантними в його дні. В той час Великий Новгород став торговельною столицею на східному узбе­режжі Балтійського моря, а Полоцьк (система Двіни) і Смоленськ (система Дніпра) — головними транзитними центрами Східної Європи й добре відомими на Заході.

Щодо Соеста, то це було одне з найбільших і найважливіших ганзейських міст у той самий період, оскільки воно перетворилося на головний центр торговельного шляху між Вестфалією та Ниж­ньою Саксонією. Кодекс муніципальних законів Соеста (1164— 1165), Jus Susataense₉ виявився одним із найдавніших і найдоскона­ліших кодексів, який став моделлю навіть для Любека¹⁹⁴. Тож цілком очевидно, чому це місто мало бути столицею могутнього Атіли, правителя гунів (=аварів).

Що ж до Вількіналанду, то не випадає сумніватися, що в ті дні — переважно серед саксів — пам’ять про лютих вількінів (яких зни­щили ті ж таки сакси в другій половині XII ст.) була ще зовсім сві­жою. Отже, «Саґа про вількінів» стала ніби панахидою по цьому колись небезпечному ворогові.