Перші спроби сучасної біографії (Грюґґрстюккі) і «Саґа про короля Сверріра»

«Hryggjarstykki» Ейріка Оддссона

«Hryggjarstykki» Ейріка Оддссона, написана десь у хронологічно­му проміжку 1150^:—1170 рр., позначила собою перехід від ісланд­ських синоптичних текстів до королівських саґ.

Що ж до того, наскільки успішно в «Hryggjarstykki» було здійсне­но монографічний та біографічний підхід, можна лише теоретизу­вати, адже конкретного матеріалу від цього твору залишилося зовсім мало.

Про «Hryggjarstykki» див. Bjami Gudnason. Fyrsta sagan. — Rey­kjavik, 1978 та у вступному розділі до цього тому (с. 40).

Сверріс-саґа

Вступ

Сверріс-саґа — це найперша норвезька біографічна монографія, яка дійшла до нас, хоча, як вважають дослідники, і не у своїй первіс­ній формі. Перша частина саґи (Gryla) була написана Карлом Йонс- соном (пом. 1213 р.), який був ігуменом монастиря в Тінґейрарі (на північному заході Ісландії) протягом 1169—1181 рр. і 1187—1207 рр. Як згадується в його вступі, саґу було написано за участю героя саґи, короля Сверріра Сіґурдарсона (1184—1202), який справді опублікував принаймні її початкову частину. Цей твір написано у жвавій манері з яскравим зображенням характеристик описуваних осіб. У всіх своїх аспектах він засвідчує, що його автор був добре обізнаний і мав хист до письма. Xona_i король і брав участь у напи­санні твору, твір, проте, цілком об’єктивний. Сверріс-саґа поділена на дві частини: у першій ідеться про роки 1185—1188, у другій — 1188—1202²¹.

«Це була безпрецедентна подія в анналах Норвегії, — пише ста­рійшина норвезьких істориків Галвдан Кут, — але, якщо ми поди­вимося на тогочасний світ Західної Європи, ми відкриємо, що ко­роль Сверрір лише наслідував приклад інших королів та державців. Можна навіть сказати, що XII століття було періодом найбільшої активності в офіційній історіографії Європи. Протягом п’ятнадцяти років, аж до своєї смерті в 1152 р., великий французький державець аббат Сюже напружено трудився, пишучи життєпис двох королів, Людовіка VI і Людовіка VII, яким він служив як їхній найближчий конфіденційний радник. Наприкінці 1150-х рр. один з найбільших істориків середніх віків єпископ Ottoh із Фрайзінґа написав історію царювання свого небожа, імператора Фрідріха Барбаросси, і сам імператор надав йому матеріал для цієї праці. Десь наприкінці того сторіччя якийсь царедворець, либонь, канцлер або скарбник, напи­сав історію короля Англії Генріха II, і ця робота продовжувалася за правління Генріхових синів та наступників, Річарда Левове Серце та Джона Безземельного»²².

Сверріс-сага збереглася в кількох рукописах, які дійшли до нас із XIV—XV ст., а саме: AM 327, 4° (Ісландія; бл. 1300), «Eirspennill» (=AM 47, fol.; Норв.; початок XIV ст.), «Flateyjarbok» (GkS 1005, fol.; Ісланд.; бл. 1380—1394), а також у «Skalholtsbok yngsta» (Ісланд.; бл. 1450).

Критичне видання саґи, на основі Cod. AM 327,4°, було підготов­лене !^ставом Індребьо в Крістіанії в 1920 p., LXXVIII, (1), 214 с.; Ґудні Йонссон включив цю саґу в другий том своєї серії «Konunga sogur» (Rvik., 1957. — С. 1—342).

Англійський переклад зробив Джон Сефтон й опублікував в 1899 р. в четвертому томі: Northern Library. The Saga of King Sverri of Norway. — XXX. — 288 c. — 8 карт. Скорочена німецька версія Фелікса Ніднера з’явилася друком у вісімнадцятому томі серії Thule (Jena, 1925; передрук. 1965. — С. 19—113, з новим «Післясловом» Siegfried Beyschlag-a. — С. 380—386). Існує також російський переклад М. І. Стебліна-Каменського, опублікований його учнями А.

Вибрані уривки

Нижче подаються уривки з чотирьох параграфів Сверріс-саґи. У трьох із цих параграфів (№ 59, № 113, № 115) розповідається про діяння Ейріка (пом. 1190 р.), який називав себе сином короля Ci- гурда Гаральдссона муннра (1136—1155 рр.) і «братом» самого Свер- ріра Сігурдарсона, а в четвертому — про місію Грейдара «посланця» (пом. 1209 р.), починаючи від 1195 р.

Ейрік очолював походи вікінгів, які ті здійснювали в Балтійсько­му морі аж до Естляндії, а Грейдар привіз золоту буллу від імпера­тора Алексія III Ангела.

Діяння Ейріка Сігурдарсона («сина короля»)²³

7. (№ 59)

«Тієї самої весни [1181 р.] Ейрік [Сіґурдарсон], про якого говори­ли, що він син короля Сіґурда [муннра] Гаральдссона [1136—1155 рр.], прибув до короля Сверріра. Він довго мандрував чужими краями, побував аж у Єрусалимі і заходив у воду річки Йордан, тримаючи в руці запалену свічку. Згідно з його словами, що їх підтвердили його люди, він заявив, перед тим як увійти в річку, що Бог не дасть погаснути його свічці, “якщо, — сказав він, — я справді син короля Сіґурда”. Ті, котрі супроводжували його до річки, сказали, що він вийшов із води на берег зі свічкою, яка все ще горіла. Ейрік був на службі в імператора Мануїла в Константинополі (Еігісг haf?i verit і Micla-gar?i a mala vi? Manula konungi, то є Мануїл Комнен, 1143— 1180) і також зустрічався з багатьма людьми високого становища по всіх-усюдах південних країв (Su?rriki); він був ґречний, добре обізнаний, невисокої статури й нічим не примітний на вигляд. Він попросив короля Сверріра, аби той дозволив йому відбути випро­бування, щоб він міг приєднатися до родини, яку вважав своєю, і довести, що він син короля Сіґурда.

Король Сверрір спочатку обговорив цю справу з вождями підлег­лих йому кланів, питаючи їхньої поради; потім говорив про це саме й на зустрічі зі своїми найближчими дружинниками, кажучи, що хотів би, аби все його військо погодилося на це випробування.

2. (№ 113)²⁴

«Після смерті короля Магнуса [Ерлінґссона, 1162—1184] Ейрік — син короля [Сіґурдарсон] звернувся до свого брата, короля Свер- ріра, з проханням, щоб йому дали вищий титул, аніж він тоді мав, а також виділили йому якусь частку королівства. Але король звелів йому залишатися в дружині й командувати окремим загоном вій­ська, як і барони, з тією умовою, що його вважатимуть найпершим серед них за рангом; а ділити країну король відмовився.

Ейрік виявив невдоволення, але протягом якогось часу все зали­шалося, як і раніше. В загоні, яким він командував, було багато людей, а що Ейрік виявився до них щедрий, а прибутки мав невеликі, то незабаром він витратив усі свої гроші.

Наступної зими [1189 р.] він почав готуватися залишити країну і вирушив на кораблях до східного узбережжя Балтійського моря грабувати землі поганських племен (ос vetri sidar byria?i hann fer? sina or Iandi at fara i Austrveg ос heria til hei?inna landa). Частина коро­лівського війська пішла до нього на службу, щоб іти з ним у цей морський похід, і він спорядив п’ять кораблів: Ецурр преет коман­дував одним із них, Тйодолв Рік — другим, а Гермунд Квада — третім.

Улітку вони перепливли через Балтійське море до Естляндії і по­грабували Вік (?eir helldu um sumarit in Austrveg til Eistlanz ос herio?u ?ar sem heitir i Picum).

Потім вони добули багато скарбів і повернули назад до Готланду і, посварившись із саксонцями, відбили в них два кораблі (koggr) і взяли величезні скарби (?eir fengo mikit fe ос sneru aptr til Gotlanz ur?u ?ar missattir vi? Saxa oc unnu af ?eim, ii, kuga, tocu ?ar ugrynni fiar).

Після чого вони попливли до Швеції й навідали короля Кнута (1167—1196).

[Тієї осені] король Сверрір був у Віку, і він розділив країну зі своїм братом Ейріком, давши йому землю від Свіннасунда на сході до Рюґярбіта (що лежить між Аґдером і Ґренландом) на півночі, а також усю Уппландію.

Водночас він ушанував його титулом ярла. Після цього Ейрік набрав власне військо і став дуже великим вождем. Він одружився з жінкою, яку звали Аса».

3. (№ 115)²⁵

Того самого року [1190], коли впав Варбельґір, ярл Ейрік захво­рів. Він був тоді в Тунґсберзі; і коли йому стало гірше, він пішов у монастир і одяг на себе чернечу рясу²⁶.

Пролежавши там п’ять днів, він помер, і в той же таки день по­мерла його дружина Аса, а через два дні помер і їхній син, якого звали Маґнус. Ці події спричинилися до різних чуток, і багато хто казав, що лихі люди, певно, дали їм отруту й спровадили їх на той світ. Після цього король Сверрір забрав собі володіння, які нале­жали Ейрікові, і послав туди своїх намісників.

Про Грейдара «Посланця»²⁷

(№ 127)

«Грейдаром звали одного чоловіка, який був родом з Віка і який надовго покинув свою країну й мандрував по всіх-усюдах.

У те літо [1195 р.] він прибув до Норвегії, привізши листа та сувій, що називався «Золота Булла» (gullbulu-scra; «Bulla aurea»). Цей сувій був надісланий Кірялаксом, царем греків (Алексієм III Ангелом, 1195—1203), королю Сверрірові, а в листі було написано, що король Сверрір повинен надіслати цареві греків десять сотень добрих воїнів (х. с. go?ra hermanna). Він [Кірялакс] вирядив чоловіка на ім’я Петр, якого називали Петр Іллска («Злий»), з таким самим посланням у Данію, до короля Кнута [VI, 1167—1196]. Третього чоловіка він послав до короля Швеції (Кнута, 1167—1196).

Грейдар сендіман часто розмовляв із королем про це послання, і король спочатку поставився до нього прихильно, кажучи, їцо він про це поміркує. Тому Грейдар залишився в короля й на наступну зиму...»

3.