Основні теми, які мають відношення до Східної Європи

Ми об’єднали нашу добірку навколо шести головних тем і одного додатка:

1) Юний король Олав здійснює збройні набіги на Ейсюслу;

2) Юний король Олав здійснює збройні набіги на Фінляндію й Балаґардссіду;

3) Шведська східна політика й плани видати Інґіґерду за Олава Святого;

4) Інґіґерда виходить заміж за Яріцлейва;

5) Покарання Яріцлейва за його гордість;

6) Олав Святий у Ґардарікі.

Додаток: Чудеса Олава Святого.

1) Юний король Олав здійснює збройні набіги на Ейсюслу

У сагах Ейсюслою називають великий естонський острів Сааре­маа, Ozel по-німецькому й Ezel по-англійському⁶⁰. В усіх сагах та синоптичних історіях згадується про подвиги юного Олава (йому було тоді 12 років — початок зрілості у Скандинавії) на цьому остро­ві. Згідно з традицією ісландських анналів⁶¹, ісландські історики датують ці події 1007 р.⁶². Проте найточніші дані про них можна знайти в «Historia Norwegi?» (бл. 1211 p.). З цих фактів можна зро­бити висновок, що початковою метою його походів був Голмґард (Новгород Великий) і що, крім Ейсюсли, Олав нападав також на Курляндію.

Ось відповідний текст⁶³:

«Istis temporibus Olavus fιlius Haraldi grenscensis in Ruscia clarus habe- tur. Hic quia herili solo privates erat, piraticam exercere necesse habebat. In ea poli, quam nos Holmgardiam appelamus, haud minuta classe Stipates hiemare solebat; qui ?stivo tempore cunctos gentiles per ambitem Baltici maris depr?dando Iacessendo non desistebat urgere. Insulam quoque Eysyslam valde spatiosam ac populosam ex toto vastavit; sed et alias duas colonum frequentia et magnitudine huic aequales, scilicet Gotorum insulam (Gotland) et Eynorum (Oland), adeo demolitus est, ut illarum incolae, quamdiu in Ruscia morabatur, immania redderent tributa.

Item in fmibus Curorum non minimas de ipsis dans strages Celeberrimo exaltabater triumpho.

У «Легендарній сазі» про це сказано дуже коротко⁶⁴: «Після битви з Сотою Вікінгом [на схід від Сотаскера, у Швеції] Олав спрямував свої кораблі в Балтійське море (til ?ystra sallz), і він бився на сході біля Ейсюсли (austr n?st і ?ysyslu)».

Коротка згадка в «Fagrskinna» схожа за своїм змістом⁶⁵: «Олав у свій перший збройний похід вирушив на схід від Сотаскера; після цього він пішов у Балтійське море (і Œystra sallt), і бився на сході біля Ейсюсли (austr і (Eysilo), і здобув там перемогу».

«Heimskringla» описує цю подію детальніше⁶⁶.

«Тут нам розповідають, що як тільки настала весна, [воїн]-король [будучи в поході з вікінґами] Олав підняв вітрила й поплив на схід до Ейсюсли спустошувати ті землі.

Він висадився на суходіл, але чоловіки Ейсюсли [Eysyslir] вийшли на берег і стали битися з його воїнами. [Воїн]-король Олав здобув над ними перемогу, він переслідував їх, убивав та грабував і пустошив ту землю. Нам розповідають, що спочатку, коли [воїн]- король Олав прибув на Ейсюслу, тамтешні селяни запропонували сплатити йому данину. Та коли вони прийшли з даниною, він рушив їм назустріч зі своїм військом, зі зброєю напоготові, і тоді все сталося інакше, аніж сподівалися селяни, бо й вони прийшли на берег не з даниною, а радше зі зброєю в руках, і вони вступили з королем у битву, як розповідалося раніше».

Далі йде відповідна станца скальда Сіґвата⁶⁷.

2) Юний король Олав здійснює збройні набіги на Фінляндію й Балаґардссіду

Почнімо з того, як пише про ці події Сноррі⁶⁸:

«Після того він поплив на кораблях назад до Фінляндії (til Film­lands), висадився там з військом і захопив ту країну, а тамтешні люди повтікали в ліси, забравши зі своїх домівок усе майно. [Воїн]-король та його воїни пішли далі в' глиб суходолу й через ліси, аж поки вийшли в долину, де було селище, яке називалося Гердалар. Там вони знайшли дуже мало добра, а людей в тому селищі не було.

Далі йде відповідна станца скальда Сіґвата⁶⁹. Даний текст важливий тому, що там згадується назва Балаґардссіда. Цей топо­нім, досі загадковий і нелокалізований, заслуговує на особливу увагу. «Легендарна сага» дає дуже цікаве визначення цього топо­німа⁷⁰.

«Утретє він (Олав) воював у Фінляндії (a fmnlande) на сході й мав там успіх. Звідти він подався до Балаґардссіди в Сіоланді й учинив збройний напад на ті землі (?a?an hellt hann til Dasagauzsidu⁷¹ a Siolande ос h?ria?e ?ar)».

З процитованого вище тексту очевидно, що Балаґардссіда була в провінції Сіоланд⁷². Цю назву слід радше тлумачити не як добре відомий данський острів, а як шведську провінцію, серцевиною якої було Рослаґенське узбережжя поблизу Стокгольма. Ось як описує її Сноррі⁷³: «Четверту [шведську провінцію] називають Аттундаланд [на схід від озера Меларен та річки Фюрі]; п’ята [провінція] — це Сьяланд і суміжні з ним землі на схід понад морем (er ?ar Iiggr til it eystra me? hafmu)”.

Арнґрім Йонссон (1568—1648) подає цей текст у своєму латин­ському варіанті в «Додатку», написаному в 1595—1596 рр., «Ad cata- Iogum RR.

«4. Atianda Land.

5. Sialand. Est Iatus Sveciae orientate et maritimum».

На підставі цього зв’язку Балаґардссіди зі Сьяландом/Сіоландом можна вважати, що: 1. Балаґардссіда була розташована у шведській сфері впливу Східної Європи і 2. Це узбережжя лежало десь на південь від шведського узбережжя, але було на схід від Естонії, яка в наших джерелах розглядається окремо.

3) Шведська східна політика і плани видати Інґіґерду за Олава Святого

Після того як Олав Гаральдссон став королем Норвегії в 1014/ 15р., він вирішив спробувати укласти мир із Олавом Скаутконунґом Ейрікссоном, королем Швеції (995—.1020/22), який на той час — після скасування правління ярла — вважав себе [також] правителем Норвегії.

Цей мир можна було б стабілізувати, якби вдалося укласти шлюб між норвезьким королем і (законною) дочкою шведського короля Інґіґердою. Олав відрядив до Швеції досвідченого політика, мар­шала (Stallari) Бйорна Товстого, з дорученням залагодити цю дел і- катну справу. Його супроводжував королівський скальд Сіґват Top- дарсон (пом. 1045 р.), який описав цю дипломатичну місію до Швеції у своєму творі «Austrfararvisur» («Станци про мандрівку на Схід»)⁷⁵. Родич покійного короля Олава Трюґґвасона (пом. 1000 р.) і друг Бйорна, впливовий ісландець Гялті Скеґґясон, також брав участь у тій місії.

Двір Рьоґнвальда Ульвссона правив за штаб-квартиру для по­сольських виправ до Швеції. Рьоґнвальд був ярлом Західного Ґаут- ланду, провінції, яка безпосередньо сусідила з Норвегією, і тому він мав із цією останньою спільні економічні інтереси. До того ж дружиною Рьоґнвальда була Інґібйорґ, сестра Олава Трюґґвасона.

У самій Швеції ідея шведсько-норвезького союзу мала своїх прихильників у найвищих колах. До цього союзу прив’язувалися наміри здійснювати спільну шведсько-норвезьку колоніальну полі­тику в Східній Європі, зокрема на східному узбережжі Балтійського моря. Головним речником такої політики виступав речник закону Тіюндаланду Торґнюр Торґнюссон (який до того ж був родичем Рьоґнвальда) — провінційний речник закону (Iqgman) найвищого рангу.

Інґіґерда, дочка короля, також виявляла найактивнішу цікавість до політики, підтримуючи фракцію Торґнюра.

Проте король Олав Скаутконунґ плекав неприховану неприязнь до норвезького Олава, що його називав не інакше, як «отой товс­тун». Вважалося, що Гялті як нейтральний ісландець має більше шансів уплинути на шведського короля, і тому він прибув до сто­лиці раніше за офіційних послів. Та тільки-но він порушив цю тему в розмові з королем, як той негайно й рішуче сказав своє «ні». Але тим часом Гялті й Олав Скаутконунґ досить швидко заприятелюва­ли. В цьому місці саґи король подає свої думки про переваги швед­ського королівського правління на півночі в досить цікавий спосіб⁷⁷:

«Цього товстуна ніхто при моєму дворі не назве королем, і поми­ляються ті, хто вважає, ніби він чогось вартий, і ти теж зі мною погодишся, коли я скажу, що немає жодного смислу в тому союзі, який я міг би укласти завдяки цьому шлюбові: бо я вже десятий король в Уппсалі, люди з нашого роду сходили на престол один за одним і були єдиними королями у Шведській державі й над багатьма іншими великими країнами, і всі вони були королями над іншими королями на півночі (ос verit allir yfirkonungar annarra konunga a Nordlqndum). Але в Норвегії є лише маленькі поселення, і ті розки­дані. Там правили не королі, а всілякі дрібні царки... (smakonungar)...»

Навіть втручання Інґіґерди, за підказкою Гялті, не дало резуль­татів. Проте її аргументація, коли вона намагається пояснити бать­кові цю перспективу, заслуговує уваги⁷⁸:

«Даремно ти домагався влади над Норвегією.

Якщо мені дозволено щось сказати, то ти більш не домагайся панувати над Норвегією, а ліпше поведи своє військо на східні береги Балтійського моря (і Austrveg), щоб відновити свою владу там, де її раніше мали королі Швеції, ту саму, яку наш родич Стюр- бйорн [Олавссон, помер 984 р.] здобув зовсім недавно, й залиш Олавові Товстому його батьківську спадщину й спробуй із ним домовитися».

Після того як втрутилася Інґіґерда, речник закону Торґнюр виго­лосив справжню промову, більше схожу на ультиматум⁷⁹:

«Сьогодні зовсім інша вдача у шведських королів, аніж вона була колись. Торнюр, батько мого батька, пам’ятав Ейріка Емундарсона [бл. 890—893], короля Уппсали, й розповідав про нього, що коли він був у розквіті свого віку, він щоліта вирушав збирати податки й добирався до багатьох країн, підкоряючи своєму впливу Фін­ляндію і Карелію, Ейстляндію і Курляндію та великі території на Сході (ok vi?a um Austrlqnd)⁸⁰.

І досі можна бачити земляні укріплення (jar?borg) та інші великі споруди (stor-virkr), які він [там] поставив; і він не був таким гордієм, щоб не слухати людей, які хотіли обговорити з ним важливі справи. Торґнюр, мій батько, тривалий час перебував біля короля Бйорна [ґамлі, бл. 93?—96?], бо я ходив із ним часто у збройні походи (herfqr). Він розширив володіння шведів і боронив їх доблесно. До нього легко було підійти з порадою. Але той король, якого ми сьогодні маємо, якщо й дозволяє комусь говорити у своїй присутності, то тільки те, що йому хочеться від нього почути, тільки цьому він і приділяє увагу; але він же таки дозволяє країнам, які повинні спла­чувати йому данину, ухилятися від свого обов’язку, бо йому бракує енергії та кмітливості, щоб примусити їх до цього. Він плекає амбіції здобути владу над Норвегією, чого раніше не прагнув жоден швед­ський король, і це може завдати великих прикростей багатьом. Так от, тепер ми, землевласники (varr boandanna), бажаємо, щоб ти уклав мир із Олавом Товстим, королем Норвегії, й віддав йому свою дочку Інґіґерду. І якщо після цього ти захочеш повернути собі ті землі в Аустрвезі, що ними там володіли твої родичі та предки, ми всі пі­демо туди за тобою й зробимо, як ти скажеш. Але якщо ти не зробиш того, чого ми від тебе хочемо, ми вчинимо на тебе напад, уб’ємо тебе і не станемо терпіти твоє беззаконня та ворожість. Саме так робили колись наші предки: в Мула- (=? Mopa-) тінґу [недалеко від Уппсали] вони втопили в колодязі п’ятьох королів⁸¹, тому що ті так само роздималися від пихи, як ти тепер роздимаєшся перед нами. А зараз відповідай мені негайно, як ти збираєшся вчинити».

Оскільки люди, присутні на тому зібранні, схвалили промову Торґнюра, король зрозумів, що йому доведеться змиритися з неми­нучим злом, і погодився дійти згоди з Олавом норвезьким. На тому ж таки зібранні було ухвалено, що Інґіґерда має вийти заміж за норвезького короля, і Олав Скаутконунґ наділив ярла Рьоґнвальда всіма повноваженнями щодо підготовки до весілля⁸².

Проте коли наступного літа Олав Гаральдссон вирушив у ве­сільну подорож, щоб забрати свою наречену, шведський король зла­мав свою обіцянку й не прибув до Конунґагелли⁸³.

Згодом з’ясувалося, що Олав Ейрікссон знайшов інше рішення для здійснення своєї східної політики. Коли скальд Сіґват прибув у маєток ярла Рьоґнвальда в західному Ґаутланді, щоб порадитися, до яких дій їм удатися, «він довідався з листа принцеси Інґіґерди, що посли від короля Яріцлейва, який правив у Голмґарді, на Сході, з’явилися до Олава, короля Швеції, просити, щоб він, Олав, швед­ський король, віддав свою’дочку Інґіґерду Яріцлейвові за жінку; довідався він і про те, що король Олав пристав на цю пропозицію вельми охоче (at til Olafs Sviakonungs hqfdu komit sendimenn Jarizleifs konungs austan or Holmgardi at bi?ja Ingigerdar, dottur Olafs Sviakonungs, til handa Jarizleifi, ok ?at med, at Olafr konungr tok ?essu allv?nt)⁸⁴.

Тоді Сіґварт уклав план, згідно з яким Олав Гаральдссон мав одружитися з Астрід, незаконнонародженою дочкою шведського короля, яка на той час гостювала в ярла Рьоґнвальда й залюбки погодилася на таку пропозицію. Цей шлюб не вимагав королів­ського дозволу, і весілля відбулося влітку 1016 р.⁸⁵.

«Agrip» згадує про ці події дуже коротко:

«Після цього Олав [Гаральдссон] попросив собі за жінку Астрід, дочку шведського Олава, сестру Інґіґерди, яку обіцяли йому раніше; але її батько зламав свою обіцянку, бо гнівався [на Олава Га- ральдссона], і видав її за Ярітлава, який був королем Аустрвеґа (ok gifti Jaritlafi Austrvegs konungi)»⁸⁶. ‘

Коротко згадавши про цю подію, «Fagrskinna» називає також ім’я Ярославового батька Володимира⁸⁷:

«Шведський Олав видав свою дочку Інґіґерду за короля Яріц­лейва, сина короля Вальдамара, що правив у Голмґарді (Olafr sven- ski gifti si?an Ingigerdi dottur sina Jarizleifi kononge syni Valldamars ko- nungs i Holmgar?i).

«Historia Norwegi?» помилково називає Інґіґерду Маргаретою й ідентифікує її як сестру шведського короля⁸⁸:

«Tunc Olavus Norwegensis sororem [помилка — замість «дочку»] Olavi Sveonensis nomine Margaretam, quam diu digna Vicissitudine intimi amoris privilegio dilexerat, in ipso discessu desponsavit, sed frustra, nam eandem rex Iarezlafus de Ruscia fratre cogente invitam duxit uxorem. Quod factum maximam odiorum atque discordiarum fomitem inter tres illos nobilissimos principes subministrasset, si non Sapientissima soror Margaretae per consilium sui nutritoris disruptam prioris desponsationis copulam aptissime redintegrasset; hanc etenim Olavus in matrimoniam sibi sociavit...»

4) Інґіґерда одружується з Яріцлейвом

Ця подія, важлива для історика Східної Європи, найкраще опи­сана в «Heimskringla». Позиція Інґіґерди дуже цікава. Хоч вона стала дружиною правителя Русі, її головною турботою була східноєвро­пейська політика Швеції. Ключем до Східної Європи стала Ладога/ Альдейґюборґ, звідки були легко доступні всі важливі річкові шля­хи. А тим часом це ключове місто потрапило до рук новгородсько- київського князя⁸⁹. Тепер Інґіґерда вимагала, щоб цей ключовий, в економічному та політичному значенні, пункт перейшов під владу шведської династії. Ситуація до певної міри виявилася аналогіч­ною тій, за якої візантійська принцеса Анна поставила свої вимоги батькові Ярослава Володимирові. В обмін на цей шлюб Володимир мусив повернути Херсонес/Корсунь, який мав таке саме центральне значення на півдні, як і Ладога — на півночі.

Ось що ми читаємо в тексті Сноррі⁹⁰:

«Наступної осені [мабуть, у 1015 р., див. нижче] посли короля Яріцлейва прийшли до Швеції з Голмґарда на сході (komu til Svi- ?jo?ar sendimenn Jarizleifs konungs austan or Holmgar?i). їм було дору­чено висунути перед королем Олавом [шведським] вимогу, щоб він виконав домовленість, досягнуту минулого літа [тобто в 1015 р.⁹¹.], й віддав свою дочку Інґіґерду за жінку королю Яріцлейвові.

Вона [Інґіґерда] відповіла їм так: «Якщо я маю вийти заміж за короля Яріцлейва, тоді я вимагаю, щоб моїм весільним дарунком були Альдейґюборґ і те графство (jarlsriki), яке йому належить». Посли Ґардійські (тобто Русі) (sendmenn inir gerzku) дали на це згоду від імені свого короля. Тоді Інґіґерда сказала: «Якщо вже мені треба вирушати на схід до Ґардарікі, тоді я мушу взяти із собою такого чоловіка зі Швеції, який, на мою думку, може мене супроводжувати. Я мушу також поставити умову, що там, на сході, він посідатиме не менш високе становище, аніж тут, і користуватиметься не менш високою пошаною».

І [шведський] король, і посли дали на це згоду. Король урочисто пообіцяв, що так і зробить, те саме пообіцяли, у свою чергу, й посли. Тоді король запитав Інґіґерду, кого вона хоче взяти з собою. Вона відповіла: «Цей чоловік — мій родич, ярл Рьоґнвальд Ульвссон». [Шведський] король відповів: «Я вирішив заплатити ярлові Рьоґн- вальду іншою монетою за те, що він зрадив свого короля, за те, що подався до Норвегії з моєю донькою і віддав її в наложниці отому товстунові [Олавові Святому], котрий, як йому відомо, є нашим найбільшим ворогом; і за це він теліпатиметься в зашморгу цього літа».

Інґіґерда попросила батька, щоб він виконав обіцянку, яку їй щойно дав; і вона таки домоглася своїми благаннями, що король погодився дозволити Рьоґнвальдові мирно покинути Швецію, але Олав наказав, щоб той більш ніколи не з’являвся йому на очі і не повертався до Швеції, поки він, Олав, буде тут королем. Після чого Інґіґерда послала гінців до ярла [Рьоґнвальда], повідомляючи його про досягнуту домовленість і призначивши місце, де вони мали зустрітися. І тоді ярл вирушив прямо до Східного Ґаутланду, де він роздобув кораблі й поплив зі своїм почтом на місце зустрічі з прин­цесою Інґіґердою. Згодом усі разом вони помандрували на схід до Ґардарікі — це сталося влітку [1016 р.]. Потім Інґіґерда одружилася з королем Яріцлейвом. У них народилися такі сини: Вальдамар (Во­лодимир, 1020 р.), Віссівальд (Всеволод, 1030 р.) і Гольті інн фрьокні (“Хоробрий”)⁹². Королева Інґіґерда подарувала ярлові Рьоґнвальду Альдейґюборґ та графство, яке належало цьому місту. Ярл Рьоґн­вальд жив там довго. Він виявився людиною дуже славетною. Си­нами ярла Рьоґнвальда та Інґібйорґ були ярли Ульв та Ейлів».

Традиційна ісландська хронологія, яку вважають не надто надій­ним джерелом для подій XI ст., датує одруження Інґіґерди з Яросла­вом 1019 р.⁹³.

Проте ця дата явно пізня. На наш погляд, добре обґрунтовані поправки А. І. Лященка мають бути прийняті, і цю дату слід пере­сунути на три роки далі в минуле, тобто до 1016 р.⁹⁴.

5) Покарання Яріцлейва за його гординю

Збірка «Morkinskinna» (бл. 1210—1222 рр.) починається майже анекдотичним описом епізоду, який, мабуть, стався десь після 1024 р. (рік народження Маґнуса), але до перебування Магнуса Олавссона при дворі Ярослава (1027—1035)⁹⁵.

У тексті читаємо:

«Король Яріцлейв правив над Ґардарікі, а королева Інгіґерда, дочка шведського короля Олава, була наймудрішою серед жінок і дуже гарною на вроду. Король Яріцлейв мав чудову бенкетну залу, яку збу­дував для себе й оздобив золотом та коштовним камінням; він прий­мав там людей найшляхетнішого походження (me? go?om drengiom), котрі дбайливо добиралися за їхнім досвідом, вбранням та озброєн­ням... Щодо опорядження й оздоблення зала не знала рівних. Вона була прикрашена дорогоцінними речами та розкішними тканинами.

[Одного дня] сам король, [вбраний] у королівську мантію, сидів на троні. Він запросив багатьох своїх друзів і влаштував розкішний бенкет. Отоді й увійшла королева Інґіґерда зі своїм почтом, який милував око. Король підвівся, щоб привітати її, а тоді звернувся до неї з таким запитанням: «Де ще доводилося тобі бачити так чудово опоряджену й так досконало збудовану залу і таке блискуче това­риство, яке тут зібралося? І де ще доводилося тобі бачити залу, оздоблену стількома коштовностями?» І ось як відповіла йому коро­лева. «Володарю, — сказала вона, — ця зала опоряджена дуже добре, й нелегко знайти таку, яка могла б із нею зрівнятися, а тим більше, що тут зібралися разом у одному місці стільки хоробрих і сильних мужів, а також багато доблесних і славетних вождів. Але краще опорядженою є та зала, де сидить король Олав Гаральдссон, хоча її стелю й підтримує лише одна колона». Король розгнівався на ці слова й так відповів: «Твої слова вкривають тебе ганьбою, бо свідчать про те, що ти любиш короля Олава»⁹⁶.1 він дав їй ляпаса. Вона сказала йому: «Існує велика різниця між вами двома, а ще більшою є любов, аби я могла передати її словами».

І вийшла звідти, дуже розгнівана. Вона сказала своїм друзям, що негайно покине його [Яріцлейвове] королівство й більш ніколи не зазнаватиме від нього такої образи»⁹⁷.

Проте їхні спільні друзі намагалися втрутитися в цю справу й урятувати їхній шлюб. Яріцлейв визнав свою провину, й Інґіґерда погодилася простити його за умови, що він візьме Маґнуса, сина Олава Святого, за свого прийомного сина. Ця її умова була великим ударом для Яріцлейвової гордині. Прийнявши її, він ніби визнавав, що він нижчий за своїм рангом, аніж король Олав.

«Morkinskinna» так розповідає про те, що сталося далі⁹⁸: ’ «“Ти повинен зараз, — сказала йому вона, — послати корабель у Норвегію до короля Олава, бо, як мені розповідали, він має не- законнонародженого сина; запроси його сюди й пообіцяй, що ти піклуватимешся про нього й виховуватимеш його. А щодо тебе та короля Олава, то існує давнє прислів’я: at sa ег ogaufgari, er o?rum fostrar bamn⁹⁹, тобто: хто виховує чиюсь дитину, той не такий шля­хетний, як її батько”.

І король Яріцлейв звелів відрядити корабель до Норвегії; ці люди (Яріцлейвові посли) добулися до двору короля Олава й передали йому пропозицію своїх короля й королеви. Він [Олав] відповів їм такими словами: «Я дуже радий прийняти цю пропозицію. Немає інших людей, кому я з більшою охотою довірив би свого сина, як король Яріцлейв та його королева, яка є дуже достойною дамою». І тоді він відрядив свого сина Маґнуса з ними (послами). Вони (Яріцлейв та Інґіґерда) прийняли його з усіма почестями й піклува­лися про нього та виховували його з не меншою прихильністю та любов’ю, аніж своїх власних синів».

Сьогодні неможливо визначити реальну вартість цього анекдо­тичного епізоду як історичного джерела. Перебування Маґнуса при Ярославовому дворі — це незаперечний історичний факт, і немає жодних підстав сумніватися в тому, що Ярослав став прийомним батьком для сина Олава Святого. Проте в жодному джерелі не зга­дується, що Маґнус, який народився близько 1024 p.^l0°, з’явився на Русі раніше, аніж влітку 1029 р., коли він прибув туди разом зі своїм батьком шукати політичного притулку¹⁰¹.

6) Олав Сйятий у Ґардарікі

Коли данський король Кнут інн рікі (1014—1035) завоював Норвегію в 1028 р., Олав Святий утік до шведської провінції Нерікі. Сноррі так описує другий етап його подорожі у вигнання¹⁰²:

«Та коли наблизилося літо, король (Олав) став готуватися до того, щоб покинути країну, і спорядив кораблі. Він вирушив у до­рогу того ж таки літа й не зупинявся, аж поки прибув у Ґардарікі на сході й там зустрівся з королем Яріцлейвом та його дружиною Інґі- ґердою (fyrr en hann kom austr і Gardariki afund Jarizleifs konungs ok ?eira Ingigerdar drottningar). Королева Астрід і принцеса Ульвгільд залиши­лися у Швеції, але, помандрувавши далі, на схід, Олав забрав із собою свого сина Маґнуса. Король Яріцлейв зустрів його привітно, запросив його залишитись і дав йому досить землі, щоб він міг про­годувати себе і свій почет. Король Олав прийняв запрошення й зали­шився там».

Далі цей самий автор так описує життя Олава на Русі¹⁰³:

«Після того як король Олав прибув у Ґардарікі, він весь час пере­бував у задумі, обмірковуючи, що йому робити далі. Король Яріц- лейв і королева Інґіґерда запросили короля Олава оселитися в них і розташуватися в королівстві (riki)_i що називалося Вулгарія (мабуть Волзька Буртасія; див. ще с. 387)^l°⁴, яке було частиною (hlutr) Ґарда­рікі, населеною людьми поганської віри (Jarizleifr konungr ok Ingigerdr drottning bu?u Olafi konungi at dveljask me? ser ok taka upp riki ?at, er heitir Vulgaria, ok er ?at einn hlutr af Gardariki, ok var ?at folk heidit i ?vi landi).

Король Олав міркував, чи прийняти йому це запрошення; та коли він запитав, якої думки про це його люди, всі вони порадили йому не оселятися тут і почали умовляти його повернутися на захід (у тексті: nordr)^,°⁵.

«Fagrskinna» дає приблизно схожий текст¹⁰⁶:

«Олав подався до Швеції навідати Енунда [Олавссона], свого шуряка. Він (Енунд) дав йому корабель, і він (Олав) вирушив на схід у Ґардарікі, до короля Яріцлейва (for hann sidan austr і Gardariki a fimnd Iaruzleifs konongs), і був зустрінутий там дуже гостинно. Він (Олав) залишився там на другу зиму, і з нйм був його син Маґнус; його (Маґнусову) матір звали Альвілльд».

Чотирма рядками нижче, згадуючи про це перебування Олава на Русі, «Fagrskinna» вживає термін AycrppiKi для позначення цієї країни¹⁰⁷: «Влітку король Олав помандрував до Аустррікі (for і Austr- riki), ярл Гакон повів свої кораблі на захід, до Англії».

«Легендарна сага» також дає відомості з невідомого (і навряд чи надійного) джерела, яке твердило, що Астрід помандрувала на Русь зі своїм чоловіком¹⁰⁸: «Король Яріцлейв із щирою приязню зустрів короля Олава та королеву Астрід і всіх тих, хто їх супроводжував».

Згідно з традицією, яку записав ще Теодорік Монах, визначаль­ним фактором, що вплинув на рішення Олава, повертатись чи не повертатись йому до Норвегії, був сон. У тій версії цього сну, яку подає Сноррі, Олавові приснився його родич Олав Трюґґвасон. Він заборонив йому «приймати владу від чужоземних королів, яких ти не знаєш»¹⁰⁹.

«Після того як король Олав вирішив, що мусить повернутися на батьківщину [коли він одержав звістку про смерть ярла Гакона в 1029 р.], він повідомив про це своє рішення короля Яріцлейва та королеву Інґіґерду. Вони намагалися відмовити його від цього наміру, сказавши йому, що в їхніх володіннях він матиме стільки влади, скільки йому годиться мати, і просили його не віддавати себе в руки своїх ворогів, адже воїнів у нього було зовсім мало.

Тоді король Олав розповів їм про сон і сказав, що, на його думку, це воля Божа. І коли вони зрозуміли, що король твердо вирішив повернутися до Норвегії, вони запропонували йому всю допомогу, яку тільки могли надати для того, щоб його подорож була успіш­ною, якщо він погодиться її від них узяти.

Король подякував їм щирими словами за це бажання зробити йому добро і сказав, що радо прийме від них усе, що може знадо­битися для його походу.

Відразу після Різдва (1029/1030) король Олав розпочав приго­тування. Він мав із собою близько двохсот [=240] людей. Король Яріцлейв дав усім коней і все спорядження, якого вони потребували. І коли король Олав зібрався, він вирушив у дорогу, з усіма почес­тями проведений королем Яріцлейвом та королевою Інґіґердою. Свого сина Маґнуса він залишив під опікою короля Яріцлейва. А тоді король Олав помандрував на захід, і спочатку вони йшли по кризі замерзлих річок — і так до самого моря. А коли настала весна і крига скресла, вони приготували кораблі й із першим сприятливим вітром підняли вітрила і без особливих пригод відбули морську по­дорож. Король Олав спрямував свої кораблі до острова Ґотланд, і там він одержав новини зі Швеції й Данії, а потім і з Норвегії...»¹¹⁰

Але, як нам здається, справжньою причиною, яка вплинула на рішення Олава (і набагато прозаїчнішою, аніж причина агіогра­фічна), було те, що провідний політик у Норвегії змінив рішення на користь Олава. В «Heimskringla» читаємо¹¹¹:

«Маршал Бйорн (stallari) одержав звістку про те, що ярл Гакон пішов із життя. І тоді він розкаявся, бо порушив вірність королю Олавові. Він відчув, що вже не зобов’язаний дотримуватися угоди, до якої пристав лише тому, що мусив коритися ярлові Гакону, і подумав, що якби тепер король Олав прибув до Норвегії, він мав би певні шанси повернути собі своє королівство — адже країна зали­шилася без володаря.

Отож він швидко приготувався до від’їзду з кількома людьми, і потім вони подорожували і вдень, і вночі: верхи на конях, коли була змога, а там, де цього вимагали обставини, — на кораблях; і так вони не зупинялися, аж поки взимку [1029 р.] на святки добулися на схід, у Ґардарікі, й знайшли там короля Олава. І король зрадів неймовірно, коли побачив Бйорна. Згодом король одержав відо­мості про інші події, які сталися на півночі¹¹², в Норвегії. Бйорн роз­повів йому, що ярл загинув, а тому країна залишилася без володаря. Люди, які пішли з королем Олавом, коли він залишив Норвегію, і мали там маєтності, родичів і друзів, з великою радістю сприйняли цю новину, бо тужили за домівками й мріяли туди повернутися. Бйорн розповів королю ще багато чого такого, про що той хотів довідатися. Потім король став розпитувати про своїх друзів і про те, чи зберегли вони йому вірність...»

Ці події коротко описані в тогочасних оповідях про норвезьких королів.

Уже згадуваний Теодорік писав¹¹³:

«Inde [з Швеції] profectus ist in Ruscian ad Jaritzlavum regem, qui duxerat Ingigerthi, quam ipse ut paulo ante dixi desponsaverat et habere nequiverat. Moratus est ibi anno uno honorifice et Officiosissme a rege Jaritz- Iavo susceptus, cujus etiam tutelae comiisit fιlium suum Magnum, puerum quinque annorum, quern ex concubina susceperat».

Далі Теодорік пише¹¹⁴:

«Olavus itaque ut fertur admonitus in somnis redire eum oportere in Nor- wagiam, vale faciens Iaritzlavo et Ingigerthi relictoque ibi filio suo Magno reversus est ad generum suum Olavum regem in Swethiam ibique anno illo moratus est».

У тексті, який зберігся від «Першої саґи» (alt Osh), можна знайти таку коротку примітку, яка майже дослівно повторюється в «Леген­дарній сазі»:

«Звідти він (Олав) помандрував (навесні) на схід до Ґардарікі й залишився на другу зиму в Голмґарді з королем Яріцлейвом та Інґіґердою, дочкою Олава шведського і сестрою Астрід, з якою був одружений король Олав (?a?an for harm of varit austr i Gar?a riki ос er hannannan vetr і Holmgar?i me? Iaritzleifi konungi ok Ingiger?i...y

Дивно, що в цьому випадку «Agrip» не згадує ім’я Ярослава¹¹⁶:

«Звідти він (Олав) [помандрував] ще далі від [своєї] країни — на чотирнадцяту зиму після того, як він прийшов у [свою] країну [як її король — у 1015 р.], а потім він подався до Аустрвеґа (і Austrvega); він мав із собою свого сина, Маґнуса годі”.

Додаток. Чудеса Олава Святого

Вшанування Олава Гаральдссона як святого почалося відразу після його трагічної смерті. Вже в 1031 р. його мощі було перенесено до церкви Святого Клемента в Нідароссі/Трондгеймі, й тамтешні служителі стали занотовувати чудеса (jar-tegn), які здійснювалися за його посередництвом¹¹⁷.

На 1050 р. Олав уже шанувався як святий у Англії; ми знаємо це з відомостей (піврічні дані за 1030 р.), наведених у «Давній англій­ській хроніці» («Old English Chronicle»), яка створювалася в той час у Абінґдоні¹¹⁸.

Адам Бременський, що писав бл. 1070 р., знає про чудеса, які творилися біля гробниці Олава Святого, куди сходилися великі юрми людей; на той час 29 липня вже було оголошено днем, коли вшановували пам’ять Олава Святого¹¹⁹.

Поворотним пунктом у прославленні Св. Олава стали відвідини Нідаросса папським легатом Ніколасом Брейкспіром у 1153 р., який підтвердив, що Святий Престол схвалює даний культ і підняв єпар­хію Нідаросса/Трондгейма до рангу архіепископства¹²⁰.

Головними джерелами про чудеса Олава Святого є такі:

1. «Translatio Sancti Olavi» — хроніка, написана в Нідароссі в пам’ять про перенесення мощей святого в 1031 р., але нині втрачена. Вона була, ймовірно, використана Теодоріком у його «Historia de antiquitate regum Norwagiensium» (близько 1177—1180 pp.)^,2l∙

2. «Geisli» («Сонячний промінь») — символічна поема Ейнара Скуласона (народився бл. 1090—1095 рр., пом. бл. 1165 р.), про­декламована в 1153 р. самим поетом у Нідаросському соборі (Krist- kirkja) в присутності новопризначеного архієпископа Йона Бір- ґіссона (1152—1157 рр.) і трьох королів Норвегії. Він брав свої дані почасти із свідчень Ейндріді унґі, який служив у варязькому корпусі в Константинополі й щойно повернувся додому в 1149 р.

Поема зберігається в двох рукописах на веленевому пергамені: кращий текст у «Bergsbok» (SKB 1, fol.; бл. 1400, Ісландська)¹²²; і «Fla- teyjarbok» (GkS 100, fol.; бл. 1380—1394, Ісландська)^,23.Вона була опублікована Ґуставом Цедершйолдом — Geisli Einarr Skulason orti (Lund, 1874. — (2). — П.—73. — (2) с.) і Ґудбрандуром Віґвуссоном — F. York Powell-ем, СРВ (Oxford, — 1883. — Т. 2. — С. 283—294), зі скороченим англійським перекладом. '

Вона також включена до збірника скальдичної поезії, укладеного Фіннуром Йонссоном (Kbh., 1912 [репр. 1967]. — Т. І. — С. 459— 473) і Ернстом Коком (Lund, 1946. — Т. І. — С. 211—219).

3. «Acta Sancti Olavi», збірник оповідей про чудеса Олава Святого, був укладений латиною третім архієпископом Нідаросським/Тронд- геймським Ейстейном Ерлендссоном (1161—1188). Найкращий його рукопис (виготовлений у Англії в кінці XII ст.) можна знайти в «Corpus Christi College», Oxford; він має назву: «Passio et Miracula Sancti Olavi», опублікований у Крістіанії в 1880 р. Ґуставом Стормом у його збірнику «Monumenta Historica Norvegi?» (т. 1. — С. 125—144).

4. «Перша саґа про Олава Святого» (до 1180 р.), див. с. 63—72 цієї книжки.

5. «Норвезька книга проповідей», зберігається в AM 619,4° (бл. 1200), опублікована Ґеорґом Тобіасом Фломом {Codex AM 619 quar­to)'. «Old Norwegian Book of Homilies», Containing the «Miracles of Saint Olaf» and Alcuin ⅛ «De Virtutibus et vitiis». — Urbana, III, 1929. — 240 c. — 10 facs. — University of Illinois Studies in Language and Literature. — Vol. XIV. — № 4) і Ґуставом Індребьо («Gamal norsk homiliebok». — Codex AM 619, 4°. — Oslo, 1931; 64,171 c.). Існує також факсимільне видання, здійснене Фредріком Поске в CCL — Kbh., 1935. — Т. 8.

6. Три саґи про королів Норвегії: «Morkinskinna», «Fagrskinna» і «Heimskringla», див. с. 66—69 цього тому.

Чудеса, які мають стосунок до Східної Європи

Ми тут зосередимо увагу лише на дев’ятьох чудесах Олава Свя­того, здійснених у трьох східних країнах і рівномірно там розпо­ділених:

A) Три чуда в Новгороді

(1) Олав Святий чудесно зцілює хлопчика (1029 р.);

(2) Олав Святий рятує людей у підпаленій церкві (1152 р.);

(3) Олав Святий зцілює німого служника (дата не дається);

Б) Три чуда у Візантії

(4) Олав Святий допомагає Гаральдові Суворому втекти з в’язни­ці (бл. 1043 р.);

(5) Олав Святий дарує варягам перемогу в битві в Печінавеллірі (H23p.);

(6) Меч Олава Святого Гнейтір допомагає варягам перемагати в битвах (бл. 1123—1143 рр.);

B) Три чуда на вендському кордоні

(7) Олав Святий дарує перемогу своєму синові Маґнусу на Глюрс- коґському пустищі (28 вересня 1043 р.);

(8) Олав Святий допомагає одному данцеві врятуватися з неволі (десь між 1103—1130 рр.);

(9) Олав Святий повертає одному чоловікові дар мови (20 липня 1152 р.).

А) Три чуда в Новгороді (Голмґарді)

(1) Олав Святий чудесно зцілює хлопчика (1029 р.)

Це чудо, що, як припускають, сталося вже під час перебування Олава Святого в Новгороді в 1029 р., описує тільки Сноррі («Olafs saga helga»)¹²⁴:

«Розповідають, що коли король Олав був у Ґардарікі, син однієї заможної вдови став скаржитися на печію в горлі, і незабаром хлоп­цеві зробилося так погано, що він зовсім не міг ковтати їжу, й усі думали, що він помре. Мати хлопчика пішла до королеви Інґіґерди, бо вона була з нею знайома, і показала їй сина. Королева сказала, що не знає, як вилікувати хлопця. «Іди до короля Олава, — порадила їй вона. — Він тут найкращий серед усіх цілитель; і попроси його, щоб він поклав руки на те місце, де хлопцеві болить, а якщо він почне відмовлятися, то передай йому моє вітання».

Вдова зробила все так, як порадила їй королева, і коли вона прийшла до короля, то сказала йому, що її синові, либонь, не су­дилося жити на цьому світі, бо в нього велика печія в горлі, й по­просила, щоб король поклав руки на те місце, де йому пече. Король відповів їй, що він не лікар. Вона відповіла, що це королева пора­дила звернутися до нього, «і вона просила мене передати тобі від неї вітання й сказати, щоб ти застосував ті ліки, про які ти знаєш, і вона сказала, що ти найкращий лікар серед усіх тих, які тут є». Тоді король поклав свої долоні хлопцеві на горло й не відривав їх від болючого місця доти, доки той почав ворушити губами. Потім ко­роль узяв окраєць хліба, розломив його навпіл, поклав дві поло­винки у вигляді хреста собі на долоню, а тоді засунув хліб хлопцеві в рот, і той його проковтнув. Відтоді горло йому вже не боліло. За кілька днів він цілком одужав. Його мати дуже зраділа, і дуже зраділи також усі родичі хлопця та всі ті, хто його знав. Тоді спочатку всі подумали, що король Олав має у своїх руках цілющу силу, таку саму, якою бувають наділені люди, чиє ремесло — лікувати хворих накладанням рук; але згодом, коли вже стало відомо, що він творить чудеса, всі дійшли висновку, що й це було одне з його чудес».

(2) Олав Святий рятує людей у підпаленій церкві (∏52p.)

Тоді як згадка про перше Чудо збереглася лише в праці Сноррі, два інші новгородські чуда ми маємо записаними: і латиною — в «Acta Sancti Olavi», і місцевою говіркою — в «Легендарній сазі». Во­ни, безперечно, належать до того самого збірника чудес, який був підготовлений для святкової церемонії 1153 р.

У латинському тексті це чудо описується такими словами¹²⁵:

«In civitate quadam Rusciae, quae Holmegarder appellatur, contigit tale incendium subito devenisse, ut totius urbis vastatio videretur imminere; cujus habitatores nimirum timore resoluti ad quendam Sacerdotem Iatinum, nomine Stephanum, qui in ecclesia beati Olavi ibidem ministrabat, Catervatim confluunt, ut in tanta necessitate experiantur beati martyris auxilium et certis probent indiciis, quae de ipso fama referente didicerant. Sacerdos autem haud segnis eorum favet voluntati, imaginem ejus arripit brachiis suis, ignibus opposuit; sed nec ignis ulterius transgreditur et pars relicta civitatis ab incendio liberator».

Як уже згадувалося вище, майже ідентичний його опис також подано в збірнику чудес «Легендарної саґи». Проте можна помітити, що тут автор так описує місце дії¹²⁶: і Gar?um austr at ?ll?r kom і kaupb? ?ann, er Holmgardr h?itir, то є: «у Ґардур на сході огонь вийде у торго­вому місті Голмґард».

Опис цього чуда має своє доповнення в «Першому новгород­ському літописі» під роком 6660/1152¹²⁷:

«23 квітня згоріла церква св. Михаїла, яка [стояла] в торговель­них кварталах міста, і це спричинилося до великого лиха; згоріли також усі торговельні квартали, а також усі дворища аж до струмка й далі, до Славно¹²⁸; а ще згоріли вісім церков, а дев’ятою [була] Варязька [церква Св. Олава]”.

Тут важливо зазначити, що про цю подію, яка сталася в 1152 р. в Новгороді, в Норвегії довідалися вже наступного року, і тоді ж таки вона була там записана.

(3) Олав Святий зцілює німого служника (дата не подається)

Третє новгородське чудо відбулося з німим рабом, який належав одному варягу на Русі¹²⁹. В латинському тексті говориться:

«Varingus quidam in Ruscia servum emerat bonae indolis juvenem, sed mutum; qui cum nihil de seipso profιteri posset, cujus gentis esset, ignorabatur. Ars tamen, qua erat instructus, inter Varingos eum Conversatum fuisse prodebat, nam arma, quibus illi utuntur, fabricare noverat. Hic cum tamdiu ex venditione dominica diversa probasseζ admercatorem quendam postmodum devenit, qui ei pietatis intuitu jugum Iaxavit servile. Hic optata Iibertate potitus in civitatem devenit, quae Holmegarder appellatur, in domo cujusdam religiosae matronae hospitalitatis gratia suscipitur; mansit per dies aliquot. Mulier autem in beati martyris Olavi honore existens sedula,adomneshorasinejus ecclesia Orationibus procumbebat. Noctumi igitur temporis hora visus est a se videri beatus martyr Olavus praecipiens sibi, ut praefatum secum puerum ad ecclesiam deducat; quod statim ad matutinales horas properans exsequitur. Cumque in ecclesiam simul venirent, puer haud diu moratus sopore resolvitur, et qui mulieri prius apparens curandum ad ecclesiam adduci praecepit, vultu et habitu probatur postmodum idem divina favente gratia Curationem puero apparens contulisse».

У «Легендарній сазі» латинський термін Russia передається як Gardr¹³⁰.

Б) Три чуда у Візантії

(4) Олав Святий допомагає Гаральдові Суворому втекти з в’язниці (бл. 1043 р.)

Це чудо, що ввійшло до всіх трьох збірників саґ про королів Нор­вегії, творилося за таких обставин.

Візантійська цариця Зоя (1042—1054), щоб не дати Гаральдові повернутися до Норвегії, звинуватила його в привласненні свого майна і вкинула до темниці¹³¹.

«Та коли Гаральда підвели до тюрми, — пише Сноррі¹³², — йому явився святий король Олав і сказав, що порятує його. Згодом на тій вулиці збудували каплицю, присвячену королю Олаву, і відтоді та каплиця завжди там стоїть. В’язницею була висока башта, вгорі відкрита, куди заходили крізь двері з вулиці. В тій башті й замкнули Гаральда, а з ним — Галльдора й Ульва.

Наступної ночі одна жінка вельможного стану вилізла по драбині на башту з двома своїми слугами. Вони спустили вниз мотузку і витягли нею в’язнів нагору. Це була жінка, яку Олав Святий зцілив, він явився їй і сказав, щоб вона визволила його брата з тюрми. Опи­нившись на волі, Гаральд відразу пішов до варягів, усі вони по­підхоплювалися й вітали його. Після чого все військо озброїлося й рушило до царської спальні. Вони зробили царя своїм бранцем і викололи йому очі».

(5) Олав Святий дарує варягам перемогу в битві в Печінавеллірі (1123 р.)

Опис цього чуда розповідає про перемогу, яку Олав Святий дарував варязькому корпусові, що був на службі у Візантії, в славетній битві в Печінавеллірі. Так називалася долина біля міста Beppoea (сьогодні Стара Заґора) в Македонії, де в 1122 р. відбулася вирішальна битва між варязьким корпусом, який служив у імпера­тора Іоанна II Комнена (1118—1143), та об’єднаними силами пе­ченігів і валахів¹³³. Скандинавська форма цієї назви Pezina-vellir («Рів­нини печенігів») була утворена від слова «печеніги»¹³⁴.

Опис чуда дається в «Geisli» (станци 51—56), в збірнику «Acta Sancti Olavi»¹³⁵, в «Першій сазі» (сьомий фрагмент) та в «Норвезькій книзі проповідей» (розділ 3).

Спочатку ми дамо в перекладі версію чуда, як воно описане в «Першій сазі»¹³⁶:

«Ці чудесні події сталися в Константинополі (Miklagardr): булгари (тобто печеніги Булгарії) вирішили пограбувати місто, й імператор (Gardskonungr) відрядив їм назустріч чужоземних найманців (Iidi ut), і вони зустрілися на полі Печіна (a Pezinavqllum), і було там воїнів шістдесят проти одного. Першими в битву вступила кіннота греків (Grikkjar), але вони не мали успіху. Потім наперед вийшла кіннота франків (Frakkir), але й вони не здобули перемоги. Імператор оплакав свої втрати і став докоряти воїнам. Але вони сказали йому: «Пошли в битву оті бурдюки з вином, своїх варязьких дружинників». Імпе­ратор вважав, що не слід наражати цих чудових воїнів на таку сер­йозну небезпеку. Проте Topip із Гельсінґяланда, який командував у ті дні варягами, відповів: «Навіть коли б тут палахкотів пекельний вогонь, ми пройшли б крізь нього, якби це принесло тобі мир». Імператор сказав: «Покличте собі на поміч свого короля, Олава Святого», і вони пообіцяли, що покличуть. Після цього варяги роз­горнули свої лави в бойовий порядок і рушили на поган. Поганський король запитав: «Скільки воїнів у їхньому війську?», і вони йому відповіли, що там не більш як жменька людей. «А хто отой величний і славний муж, що гарцює попереду їхніх лав на білому коні?» — запитав поганський король. Але його люди відповіли, що нікого вони там не бачать. Потім їхнє військо охопила паніка й жах, і вони кинулися навтіки, а варяги — навздогін за ними разом з греками та франками — повбивали стільки ворогів, скільки мали змоги. По­ганський король був сліпий, і він попросив, щоб його охрестили, розповівши про своє видіння. Згодом у Константинополі збудували церкву, присвячену Олавові Святому».

«Легендарна саґа» (яка описує двадцять три чуда) слідує за цим же таки текстом, просто цитуючи його¹³⁷. Ця версія опису битви характерна тим, що ім’я ворога не називається.

А ось якими словами описує цю ж таки битву Сноррі (в «Hakonar saga her?ibrei?s»). Цей опис заслуговує на пильну увагу дослідників воєнної тактики кочовиків¹³⁸:

«Ось що сталося в Греції: у ті часи там правив цар Кірялакс¹³⁹ [так помилково названо Іоанна II], і був похід на Блокуманналанд (= «країну волохів та печенігів у Валахії»). Коли цар привів своє військо на поле Печіна, поганський король виступив проти нього з непере­можною ордою. Вони мали військо вершників і величезні фургони з бійницями вгорі. А перед тим як розташуватися на ніч, вони ото­чили свої шатра фургонами, поставленими щільно один біля одного, а навкруг фургонів прокопали широкий і глибокий рів, тобто спо­рудили дуже потужне укріплення, на зразок фортеці. Поганський король був сліпий. І коли грецький цар прибув зі своїм військом, погани вишикувались у бойовий порядок перед своїм укріпленням із колісниць, а греки розгорнули свій бойовий стрій перед ними. Обидва війська зійшлися в битві, і результат її був нещасливий для греків. Вони втекли з поля бою, залишивши там багато вбитих, і погани здобули перемогу.

Тоді цар виставив проти поган військо з франків і фламандців (fylking af Frqkkum ok Flaemingjum), і вони вступили в бій, і їм повелося так само, як і першим, і багато з них було вбито, а ті, кому пощас- тил о залишитися живими, втекли з поля битви. І тоді грецький цар розгнівався на своїх воїв, а вони у відповідь попросили, щоб він послав у бій варягів, отих відомих пияків (буквально «свої бурдюки з вином»). Король відказав, що він не хоче втратити своє найкраще військо, пославши так мало воїнів, нехай і хоробрих, проти такої незліченної орди.

І тоді Topip з Гельсінґяланда, який у той час командував варя­гами, відповів цареві такими словами: «Навіть коли б перед нами палахкотів вогонь, я звелів би своїм воїнам кинутись у нього, якби знав, що в такий спосіб я добуду для тебе мир, мій царю».

Цар сказав: «Тоді помоліться святому Олавові, вашому королю, щоб він допоміг вам і дарував перемогу».

У війську варягів було чотириста п’ятдесят [=540] людей. Вони дали врочисту обітницю, пообіцявши збудувати церкву в Міклаґар- ді за власний кошт і за допомогою добрих людей і присвятити цю церкву на вшанування і прославлення святого короля Олава.

Після цього варяги вибігли на поле битви, і коли погани це по­бачили, вони сказали своєму королю, що на них наступає ще одне військо грецького царя, але, — сказали вони, — це тільки жменька людей.

Тоді їхній король запитав: «А хто отой чоловік із царською пос­тавою, що їде на білому коні попереду їхніх лав?»

«Ми такого не бачимо», — відказали вони.

Між двома арміями була така велика різниця в кількості, що шістдесят поган билися проти одного християнина, проте варяги йшли на битву з доблесною незворушністю. Та тільки-но супротив­ники зійшлися, страх і жах опанували військо поган, і вони відразу кинулися врозтіч, а варяги — їм навздогін і за короткий час повби­вали їх дуже багато. Коли побачили це греки й франки, які раніше втекли від поган, вони теж погналися за втікачами. На той час варяги вже проникли в укріплення, споруджене з фургонів, і влашту­вали там велику різанину. Женучись за поганами, варяги полонили й забрали з собою поганського короля. Потім християни захопили шатра поган та захисний вал із фургонів».

(6) Меч Олава Святого Гнейтір допомагає варягам перемагати в битвах (близько 1123—1143 рр.)

Стосовно церкви Олава Святого в Константинополі існує ле­генда ще про одне чудо, де можна знайти чимало цікавих фактів із життя варязького корпусу. Цікаво також те, що через неї передається ланцюг традиції. Сноррі брав свої відомості з «Geisli» (станци 43— 50) — твору, написаного, як уже згадувалося, спеціально для цере­монії вшанування Олава Святого, що відбулася в Нідароссі/Тронд- геймі в 1153 р.

Про чудо з варягами розповів Ейнарові очевидець Ейндріді унґі, який у 1149 р. повернувся з Константинополя до Норвегії.

Нижче ми подаємо опис чуда у версії Сноррі («Hakonar saga her?i- brei?s»)¹⁴⁰:

«Як уже розповідалося раніше, в битві біля Стікларстадіра ко­роль Олав, коли його поранило, викинув свій меч Гнейтір. Тоді ж один чоловік, який походив зі шведів, зламав свого власного меча, і він підібрав меч Гнейтір і бився ним. Тому чоловікові пощастило вернутися живим з поля битви, і разом з іншими втікачами він діс­тався до Швеції й повернувся на свій хутір. Він володів мечем усе життя, а після нього ним володів його син, а потім меч переходив із рук у руки від одного його родича до іншого. І кожен, хто передавав меча комусь іншому, розповідав, як він називається і звідки він узявся.

Минуло не так багато часу, і в дні Кірялакса [=Іоанн II, 1118— 1143], імператора Міклаґарда, в цьому місті було численне військо варягів. І так сталося, що одного літа, коли імператор пішов у якийсь воєнний похід, усе військо спало у своїх наметах, а варяги стояли на варті й охороняли імператора. Вони лежали на землі за табором. Між собою вони поділили ніч на зміни, і ті, хто відбув свою чергу в охороні, лягали поспати. Усі вони знаходилися при повній зброї. У них було так заведено, що кожен, хто лягав спати, мав шолома на голові, накривався щитом і клав меча собі під голову, а пальці правої руки — на його руків’я. Один з їхніх товаришів, кому за жеребом випало вартувати в останню зміну, вдосвіта прокинувся і виявив, що його меч зник. Та коли він став шукати його, то поба­чив, що він лежить на землі неподалік. Він узяв меча, подумавши, що це так пожартували товариші, які щойно відбули свою зміну, витягши з-під нього меча, поки він спав. Але товариші сказали, що вони цього не робили. Те саме повторювалося три ночі поспіль. І сам той чоловік був страшенно здивований, і дуже дивувалися всі ті, хто це бачив або про це чув, і його стали розпитувати, що все це могло б означати. І тоді він розповів їм, що той меч називався Гнейтір і що він належав Олавові Святому й той мав його при собі в битві біля Стікларстадіра, далі він повідав їм і про те, що сталося з мечем потім. Через якийсь час усе це дійшло до вух імператора Кір’ялакса. Він звелів, щоб власника меча привели перед його очі і дав йому вдесятеро більше золота, аніж був вартий той меч, наказав, щоб меча віднесли до церкви Олава Святого, яка утримується варягами, й повісили над вівтарем. Ейндріді унґі перебував у Мікла- ґарді в той час, коли там відбувалися ці події. Він розповів про них. у Норвегії, як засвідчує Ейнар Скуласон у драпі [«Geisli»], яку він склав про святого короля Олава і в якій згадано про той випадок».

В) Три чуда на вендському кордоні

(7) Олав Святий дарує перемогу своєму синові Магнусу на Глюрскоґському пустищі (28 вересня 1043 р.)

Як завдяки втручанню Олава Святого було здобуто вирішальну перемогу над вендами, описується уже в «Geisli» (станци 28—ЗО) і в трьох збірниках саґ про королів Норвегії.

Ось як розповідається про цю подію в «Heimskringla»¹⁴¹:

«Тоді король Магнус підхопився на ноги і наказав сурмити в сурми й підіймати військо. На той час полчища вендів уже посунули на них через річку. Тоді все королівське військо піднялося й стало йти назустріч поганим. Король Маґнус скинув із себе кольчугу. На ньому був червоний шовковий каптан. Він схопив бойову сокиру Гел, що належала самому королю Олавові. Він біг на ворожі лави попереду свого війська і, вимахуючи сокирою, яку тримав обома руками, став валити одного ворога за іншим. Так оповідає Арнор Ярласкальд...

Ця битва не тривала довго. Воїни короля билися люто й завзято. І там, де вони стрічали ворогів, венди падали, утворюючи кучугури трупів, високі, як хвилі під час припливу, а ті, хто був у задніх лавах, кинулися втікати й були зарубані, як худоба. Сам король переслі­дував їх через усе пустище, і скрізь лежали трупи ворогів. Так го­ворить Тйодольв у цьому вірші...

Як усім відомо, за християнських часів у північних краях ніколи не знали такої різанини, як оте винищення вендів на Глюрскоґському пустищі. Але у війську короля Маґнуса загинуло зовсім мало воїнів, хоча було багато поранених. Після битви король Маґнус звелів перев’язати рани своїх людей, але у війську не знайшлося б стільки лікарів, скільки потрібно. Тоді король став підходити до своїх воїнів, які здавалися йому придатними для цього діла, і обмацувати їхні руки. В такий спосіб він відібрав дванадцятеро, що, як йому зда­лося, мали найм’якші долоні, і звелів їм перев’язувати поранених. Ніхто з цих людей раніше рани не перев’язував, але всі вони згодом стали чудовими лікарями. Серед них були і два ісландці, Торкел Ґейрасон з Люнґара й Атлі, батько Барда Чорного з Селардаль, чимало чиїх нащадків згодом стали вправними лікарями.

Після цієї битви новина про чудо, яке сотворив святий король Олав, поширилася далеко по всіх краях; і всі потім казали, що немає сенсу збройно виступати проти короля Маґнуса Олавссона, бо ко­роль Олав, його батько, завжди перебуває так близько від нього, тому ніхто не спроможний його перемогти».

(8) Олав Святий допомагає одному данцеві врятуватися з неволі (десь між 1103—1130 рр.)

Опис цього чуда подано в «Норвезькій книзі проповідей» (розділ 5) і в «Heimskringla» («Magnussona saga»).

Ось як розповідається про це в другій¹⁴²:

«Один молодик, данець за своїм народженням (danskan at o?li), потрапив у полон до поган, і вони його привели в країну вендів (ok fluttu til Vindlands), де поводилися з ним, як і з іншими бранцями. Вдень він був сам-один, закутий у кайдани, але вночі його іїрико- вували ланцюгом до хазяйського сина, щоб він не зміг утекти. Але той нещасливець не міг ані спати, ані бути в спокої, бо його гризла гірка печаль, адже ані вночі, ані вдень він не переставав думати про те, як би йому врятуватися. Він дуже боявся, що тепер на все життя залишиться рабом, боявся голоду й тортур; не сподівався він і на допомогу родичів, бо раніше їм уже доводилося двічі викупо­вувати його з поганського полону; тому він гадав, що для них було, б надто дорого і надто клопітно робити це втретє. Якими щасливими уявлялися йому ті люди, котрим не довелося пережити все те, що пережив він! Він не бачив тепер перед собою іншого виходу, як спробувати втекти з неволі, якщо щастя виявиться до нього при­хильне. Отож уночі він убив хазяйського сина, відрубав йому ногу й зумів дістатися до лісу, як і був, закутий у кайдани. Але наступного ранку, вдосвіта, охоронці все виявили й погналися за ним із двома собаками, навченими йти по сліду втікачів, і вони знайшли його в лісі, де він лежав,намагаючись від них заховатися. Його схопили і стали жорстоко бити, знущаючись із нього, як тільки могли.

Потім вони поволокли його назад у село, мало не забивши до смерті й не виказуючи до нього анінайменшого жалю. Його тягли на тортури, щоб потім закатувати, але спочатку вкинули до в’яз­ниці, де вже сиділо шістнадцятеро людей, усі християни, міцно зв’я­завши його мотуззям та закувавши в ланцюги.

І тоді страждання й муки, які він витерпів раніше, здалися йому лише тінню тих, які доводилося терпіти тепер. Він не сподівався пощади від жодного із своїх тюремників. Ніхто не мав жалю до безталанного бідолахи, крім християн, які лежали поряд, також за­куті в кайдани. Вони оплакували його страждання та свої власні лихі пригоди й недолю. Та ось одного дня вони порадили йому, щоб він присвятив себе святому королю Олавові, пообіцяв стати вірним слугою в оселі його слави, якщо Божою ласкою та його мо­литвами йому пощастить визволитися з в’язниці. Сердега радісно пристав на цю пропозицію і відразу ж заприсягнувся, що служитиме в тому [святому] місці, як вони йому порадили. Наступної ночі, коли він заснув, йому наснилося, що перед ним постав чоловік середнього зросту й заговорив до нього такими словами:

«Гей, бідолахо, — сказав йому він, — чому ти не підводишся на ноги?»

«А хто ви, пане, такий?» — запитав сердега.

«Я король Олав, якого ти кликав».

«О мій добрий пане, — відказав бранець, — я залюбки підвівся б, якби міг, але я лежу тут, обплутаний мотуззям і ланцюгами, разом з людьми, які також закуті в кайдани».

Тоді король Олав знову озвався до нього і сказав таке:

«Вставай-но зараз же і не бійся^ бо, запевняю тебе, ти вже не зв’язаний».

Після цього бранець прокинувся й розповів своїм товаришам по в’язниці, що йому наснилося. Тоді вони порадили, щоб він спро­бував підвестися на ноги і з’ясувати, чи це правда. І він підвівся й відчув, що вільний від пут. Тоді інші в’язні сказали, що все одно з цього нічого не буде, бо ж двері в’язниці замкнені і ззовні, і зсере­дини. Але озвався один старий чоловік, геть замучений, і сказав, щоб він не ставив під сумнів ласку того, хто вивільнив його від пут: «Ти зрозумій, що він сотворив це чудо задля тебе, аби ти скористався з його допомоги й утік звідси, ^,a зовсім не для того, щоб ти й далі терпів тут муки й тортури. А зараз поквапся, — сказав старий, — біжи до дверей, і якщо ти зможеш вибратися назовні, ти врятований».

Так він і зробив; двері перед ним відчинилися, він швидко вибіг назовні й знову подався в ліс. Ті, що тримали його в полоні, про це довідалися й випустили на нього собак і погналися за ним так швид­ко, як тільки могли; а він знову ж таки впав на землю, той бідолаха, ховаючись від них і бачачи, як вони шукають його. Та тільки-но собаки наблизилися до нього, як відразу ж загубили його слід, а люди так і не змогли побачити його, хоч він лежав зовсім поруч, майже в них під ногами. І тоді вони повернулися назад, сердиті й роздратовані, що не змогли зловити його.

Король Олав не дозволив, щоб йому було завдано будь-якої шкоди, після того як він увійшов у ліс. Він повернув йому слух і здоров’я, хоча перед тим вони так жорстоко побили його, що по­шкодили йому голову, і він оглух. •

Незабаром по тому йому, разом з двома іншими християнами, яких довго там катували, вдалося знайти корабель, і вони зуміли вийти на ньому в море й утекти з того краю.

Пізніше він знайшов дорогу до святилища короля Олава. На той час він уже був бадьорий і дужий. Тому він пожалкував, що дав таку обітницю, і зламав свою обіцянку доброму королю; одного дня він утік звідти й надвечір попросився в хату селянина, який дав йому притулок Бога ради. Після цього, уже вночі, коли він заснув, він побачив, як до нього наблизилися троє гарних дівчат. Вони відразу ж заговорили до нього і стали суворо докоряти йому за те, що він припустився такого зухвальства — утік від доброго короля, який зробив йому таку велику ласку, спочатку допомігши йому вивільнитися з ланцюгів, а потім і вирятувавши його з не­волі; як же він міг кинути великодушного володаря, якому чесно служив?

Він прокинувся, охоплений моторошним жахом, відразу ж під­хопився на ноги, ще вдосвіта, і розповів господареві дому [про свій сон]; і той добрий селянин сказав, що йому нічого іншого не ли­шається, як тільки повернутися в те святе місце.

Той, хто вперше записав розповідь про ці чудеса, бачив на власні очі того чоловіка й рубці від ланцюгів у нього на тілі».

(9) Олав Святий повертає одному чоловікові дар мови

(20 липня 1152 р.)

Це чудо мало великий розголос. Про нього розповідається в «Geisli» (станци 40—42), «Acta Sancti Olavi»¹⁴³, «Першій сазі»¹⁴⁴, «Нор­везькій книзі проповідей» (розділ 6), «Heimskringla» («Haraldssona sa­ga») Сноррі й у «Легендарній сазі» (де про нього згадується двічі)¹⁴⁵.

Ось версія Сноррі¹⁴⁶:

«У дні синів Гаральда Ґіллі (1130—1136) так сталося, що один чоловік на ім’я Галлдор потрапив у полон до вендів. Катуючи його, вони розрізали йому горло, витягли крізь той розріз язика й обру­бали його біля самого кореня. Після цього він прийшов до місця, де впокоївся прах Олава Святого, і звернувся всіма своїми думками до цього Божого чоловіка і, проливаючи рясні сльози, попросив короля Олава повернути йому дар мови та здоров’я. Незабаром дар мови повернувся до нього [завдяки] ласкавому заступництву добро­го короля, і на все своє подальше життя він став його вірним слугою, став чудовою людиною, твердою у своїй християнській вірі. Це чудо сталося за півмісяця до свята Олава Святого (20 липня), у той самий день, коли кардинал Ніколас [Брейкспір] ступив на землю Норвегії».

У латинській версії бракує двох важливих елементів: імені нор­вежця і дати, коли сталося чудо. Ім’я Vindir у латинському тексті передається як Slavi.

2.