Норвезька ферма

Як сказано вище, норвезькі ферми (або хутори) були й досі є алодними (o?al) і перебувають у родинній (?tt) власності. Спершу голова родини не мав права відчужувати власність — ні повністю, ні почасти.

Залежно від природних умов у Норвегії сформувалося два типи хуторів. У бідній гірській південній частині країни були поширені невеличкі індивідуальні господарства. В багатих регіонах, як-от в Трьонделаґу, в Гейдмьорку та Західній Норвегії, земельні маєтки існували, здається, з доісторичних часів⁵⁰. Відтоді традиційна велика норвезька ферма поділилася на кілька господарств із спільним дво­ром, де стояв будинок кожного з індивідуальних господарів. Фермі належало черезсмужжя присадибних ділянок біля самого хутора, і кожне господарство мало у своїй індивідуальній власності одну або кілька тих смуг. Далекі від хутора ділянки перебували у колектив­ній власності, система якої була дуже складною.

Після «конфіскації o?al» і християнізації країни протягом 900— 1066 рр. індивідуальні ферми, що перебували у власності чи то го­ловних церковних інституцій, чи то дворянства, і далі мали двох, а то й більше власників, одним з яких був сам селянин, тоді як дру­гим — або його родич, або представник дворянства, або власник церковного маєтку. Отже, вільний селянин міг бути водночас і влас­ником, і орендарем (Ieiglendingr,див. с. 731), і як орендар він платив власникові ренту (Iandskyld)⁵'. Починаючи з XIII ст. термін Iandskyld набув у Норвегії двох значень: 1) податку, який селянин сплачував державі на основі оцінки розмірів та вартості його земельної ді­лянки; 2) ренти, яку сплачував орендар і яка становила певну час­тину (що зазнавала змін аж до XVI ст.) загального Ianа третє засіювали ози­миною»⁶⁰.

Внаслідок внутрішньої колонізації зростала площа культи­вованих земель, що вимагало нового розподілу земельних ділянок. Сформувалася нова система, що йшла за рухом сонця, через те її й названо solskifte. Як пише Стуре Болін, «solskifte означала, що земельні смуги в кожній групі розподіляли відповідно до розміщення господарств у селі. Наприклад, у селі, де повністю панувала система solskifte, садиба певної групи, розміщена на схід від якоїсь іншої садиби, мала в цій групі смугу землі, що лежала на схід від ділянки тієї іншої садиби»⁶¹.

«Право власності на частину села означало володіння tomt (Шве­ція) або toft (Данія). То була земля, де стояли фермерські садиби, до яких могли прилягати й клаптики поля. Цей другий варіант був за­гальним правилом у Данії, де toft міг займати цілий гектар. Коли в селі будували нову садибу, їй звичайно діставався toft поряд із' /o/z-ами інших господарств...»⁶²

Перерозподіл земельних смуг та визначення ширини нив та лук залежали від Ьуатаї, «сільських мір», що дуже варіювались від окру­ги до округи⁶³.

У Данії найпопулярнішою «сільською мірою» був bol (mansus), що відповідав великому господарству, натомість у Швеції набув поширення attung (octonarius), що, певне, становив одну восьму частину села.

Згодом, у другій половині XIII ст., давня сільська міра посту­пилася грошовим оцінкам (in censu), основаним, очевидно, на ренті, що її фермер-орендар сплачував за землю, яка належала великим землевласникам.

Таким чином, оцінки, основані на грошовій одиниці (срібній мар­ці — mqrkr = marca), утвердились і в селах, заступивши сільські міри. В Данії bol став однією marca terrae in censu. У Свіаланді така одиниця, названа markland (marca terrae), поділялася на вісім oresland (orae terrae) = 24 ortugland (solidi terrae) = 360 peningland (denarii ter­rae). В Ґаутланді була поширена одиниця attung (octonarius); два ґаутландські attungar-v. дорівнювали одному шведському марклан- дові⁶⁴.

За Фольке Доврінґом, причиною запровадження системи оціню­вання, на підставі маркланду/аттунґу, «було прагнення великих зем­левласників відрегулювати розмір ренти, яка надходила з відданих в оренду земельних ділянок, та право орендування цих ділянок»⁶⁵.

б) Родинна (приватна) власність

Родинні володіння (маєтності королів і магнатів), що спершу складалися з доти ніколи не культивованих земель (а отже, й вилучених із сфери, на яку поширювалися закони сільської громади), відокремлювались від селянських земель особливими межовими знаками. Крім того, приватною власністю певної особи чи інституції (корони, церкви) могли бути здебільшого орні землі та луки, а іноді й цілі нещодавно утворені села.

Такі приватні володіння (enem?rke) в Данії називали ornum_y у Свіаланді — urfj?ll, а в Східному Ґаутланді — hump**.

У Норвегії власник не керував своїми маетностями, а звичайно здавав їх в оренду.

в) Пасовиська

Пасовиська, великі ліси та некультивовані землі, що безпосеред­ньо прилягали до сіл та селянських нив, вважалися громадською власністю (al-menning)⁶¹. Якщо вони були дуже великі, то належали певним провінціям та округам (hundra? і herra?). Невеликими па­совиськами здебільшого користувалися жителі села або, якщо бути точним, усі, хто мав певну мінімальну смугу орної землі в цьому конкретному селі.

Але, тільки-но утворившись, така інституція, як корона (ланд- конунґ, що правив кількома землями), висунула претензії на повну або часткову власність на всі незаселені та необроблені землі. Цих вимог здебільшого ніхто не оскаржував, хоч інколи траплялись і певні угоди, укладені між володарем і його підданими.