Латґалія

Як і слово Semigallia, термін Letthigallia має балтійське походжен­ня і складається з двох частин; другий компонент обох назв — *gal— означає «край». Перший елемент назви Letthigallia, що в давніх джерелах передається як Let- (Летьгола, Letti і т.

Найдавніша згадка про Латґалію міститься в ПВЛ, укладеній бл. 1117—1123 рр.

Латґали жили на північ від середньої течії річки Західна Двіна. Генрик Ловмянський слушно описав їхню територію як прямокут­ник, обмежений на заході Лівонією, на півночі Естонією, на півдні річкою Двіна. Східний кордон, як уже згадано, був кордоном із Псковом і Новгородом (північна частина) і Полоцьком (південна частина)⁷¹.

Близько 1200 р. Латґалія поділялася на чотири провінції: Толова, Адзелле, Кукенойс і Ґерцике¹².

Провінція Толова (лат. Talava) займала більшу частину північної половини Латґалії, розміщеної в середній течії річки Ґауя (Aa). Вона складалася з кількох округів, найважливішим серед них був Тріка- шуа (лат. Trikata), де стояв Беверін — головна фортеця краю.

На південний захід від цієї фортеці на річці Ґауя знаходилося місто Кесь (лат. Cesis); таку назву подає Перший Новгородський літопис. За даними цього джерела, новгородці намагалися захопити місто 1222 і 1228 р.⁷³, бо 1206 р. німці збудували там фортецю, назвавши її Венден (Wenden) з огляду на тамтешнє (балто-)слов’ян- ське населення. Генріх Латвійський теж розповідає про цей народ, називаючи його вендами:

«Під ту добу венди справді були смиренним і злиденним народом, бо їх прогнали з Вінди (Venta), річки в Курландії (Curonia). Потім вони жили на Старій Горі (так званій Nussberg), поблизу якої тепер стоїть місто Рига.

За словами Генріха Латвійського, лати Толови «вже платили данину» Псковській Русі (Rutheni)⁷⁵. Він описує (під 1216 р.), як псковитяни прийшли «своїм звичаєм у землі толовських латів збирати свою данину»⁷⁶. Тієї ж пори, «збираючи данину, вони спалили фортецю Беверін», — «певно, тому, що мали якусь угоду з німцями»⁷⁷. Г. Латвійський пише й про те, що коли німці почали місіонерську діяльність у Латґалії і лати «зраділи, що прийшов свя­щеник: адже на них часто нападали литовці, і їх завжди пригноб­лювали ліви, а тепер вони сподівалися від німців полегшення своєї долі й захисту», руси змусили толовських латів навернутись до православної віри⁷⁸.

На схід від Толови й на захід від Псковської землі (частини Нов­городської республіки) лежала провінція Адзелле. Ця назва ліво- естонського походження й репрезентує фенську форму *Adesele (пор. лат. Atzele)⁷⁹. Здається, що аборигенне населення цього регіону було швидше фінського, ніж балтійського походження, оскільки в Першо­му Новгородському літописі його названо чудь («йде... на Чудь, на Очелу»). В тому джерелі цю назву в її давньоруській формі Очела згадано двічі — у зв’язку з грабіжницькими нападами двох новго­родських князів з однаковим ім’ям — Мстислава Мономаховича (1111 р.)⁸⁰ і Мстислава Ростиславича (1179 р.)⁸¹. Літописець згадує, що під час другого з цих походів новгородці спалили всю землю Очела, частину людей повбивали, а інші були змушені тікати в море.

Близько 1205 р. на південний захід від Толови нижче по річці Дауґава лежало князівство Кукейнос. Його столицю місцеві жителі називали так само, проте німці називали її Кокенгузен (лат.

Вячко прийшов до Риги 1207 р., шукаючи допомоги Альбрехта, єпископа Ризького, проти Литви й «запропонував йому (єпископові) половину своїх земель і свою фортецю»⁸³. Єпископ пожадливо схо­пився за пропозицію, але modus vivendi тривав недовго. 1208 р. німці окупували все князівство.

На схід від Кукейносу знаходилася територія ще одного латгаль­ського князівства під владою русів — Ґерцике. Укріплене місто з цією самою назвою (лат. Jersikd) було засноване на правому березі річки Дауґави, напевно, десь у IX—X ст. Згодом, у XII—XIII ст., розвиток цього міста посприяв заснуванню інших міст південно- східної Латґалії вздовж кордону з Полоцькою землею, зокрема Дубене, Лепене, Беберніне, Зеесове (лат. Cesvaine), Ґердіне, Асоте і т. ін. Річка Дауґава пов’язувала Ґерцике як із Балтійським морем, так і з Полоцьком та Руссю. Князівство контролювало ще й шляхи на Псков, в Естонію та Литву. На підставі подій 1209 р. можна твердити, що Ґерцике було дуже багатим містом. Того року німці спершу захопили Кукейнос, а потім усе німецьке військо «лишалося того дня в місті [Ґерцике], зносячи здобич з усіх його закутків — пишні убрання, гаптовані сріблом та червінню тканини — і зганяючи чимало худоби. Вони забрали'з собою дзвони, ікони, інші оздоби, гроші й величезну кількість різноманітного церковного начиння і добра»⁸⁴. На той час у Ґерцике правив король Wissewalde (Всеволод Мстиславич-Борисович із полоцької династії, що по­первах була галузкою смоленської династії). Німці змусили його зректися Ґерцике, а потім прийняти його від них як феод (1209 р.), хоча невдовзі все князівство стало частиною німецької колоніальної імперії на Балтійському морі.