Додаток: «Саґа про Св. Едварда»
Вступ
Анонімна саґа про Едварда Святого Сповідника, короля Англії (1042—1066; нар. 1003 р.; канонізований 1161 р.) була, певно, перекладена староскандинавською мовою або створена не раніш як наприкінці XIII — на початку XV ст.601.
Вона дійшла до нас передусім у двох великих ісландських кодексах XIV ст., які також доступні у фототипних виданнях: перший — це збірка житій ісландських святих Biskupa sogur (SKB 5, fol.); вона була опублікована у факсимільному виданні Йоном Гельґасоном (Jon Helgason) в CCl, т. 19 (Kbh., 1950). Другий кодекс — це знаменита Flateyjarbok (GKS 1005, fol.), факсимільне видання Фіннура Йонссона (Finnur Jonsson) в CCl, т. 1 (Kbh., 1930)602..«Jatvar?ar saga» складається з двох неоднакових за обсягом частин. У першій, яка має три розділи, розповідається про короля Едварда та про Англію. Вона відкривається описом Едвардової генеалогії та його якостей як святого, а далі переходить до легенд про Вільгельма Бастарда. Другий розділ присвячений правлінню Едварда; тут реальність переплітається з видіннями короля та описами його чудотворних зцілень. У третьому розділі розповідається про Ґодвіна та його синів, а також про смерть Едварда і про битви біля Стемфордського мосту та під Гастінґсом (1066).
Для створення цієї частини саґи укладач використав кілька джерел, таких як «Speculum Historiale» Венсана де Бове та «Настанови до дня Святого Едварда», схожі на ті, які було знайдено в Ексетер- ському требнику603.
Друга частина — а нас цікавить тут лише вона — розповідає про еміграцію англосаксів до Візантії. Її можливе джерело, неопубліко- ваний розділ «Chronicon Universale Anonymi Laudunensis», було нещодавно досліджене Крайніе Сіґаар (Krijnie Ciggaar)604.
« * «
Існують два окремі видання «Jatvardar saga». Перше було опубліковане К. К. Равном та Йоном Сіґурдссоном (C.
C. Rafh та Jon Si- gur?sson) на основі SKB 5, fol.: Saga Jatvar?ar konungs hins helga, udgiven efter Islandske Oldboger af det Kongelige Nordiske Oldskrift-Selskab (Kbh., 1852), 43 c., 1 факс.Друге видання здійснене Ґудбрандом Віґвуссоном (Gudbrand Vig- fusson) як додаток до його видання Orkneyinga saga у Rerum Britanni- CaramMedii Aevi Scriptores. Icelandic Sagas..., fol. 1 (London, 1887), с. 388—400. Англійський переклад сера Ґ. В. Дасента (G. V. Dasent) вийшов у тій самій серії як т. З (London, 1894), с. 416—428.
Основна література:
R. М. Dawkins. «The Later History of the Varangian Guard — Some Notes» H Journal of Roman Studies. — T. 37 (1947). —C. 39—46, esp. c. 42—43.
H. L. Rogers. «An Icelandic Life of St. Edward the Confessor» H SagaBook. — T. 14:4 (London, 1956—57). — C. 249—272.
Christina Fell. «The Icelandic Saga of Edward the Confessor: the Hagio- graphic sources» H Anglo-Saxon England. — T. 1.1 (Cambridge, 1972). — C. 247—258.
Jonathan Shepard. «The English and Byzantium: A Study of their Role in the Byzantine Army in the Later Eleventh Century» H Traditio. — T. 29 (New York, 1973). — C. 53—92, esp. c. 80—92.
Jonathan Shepard. «Another New England? — Anglo-Saxon Settlement on the Black Sea» H Byzantine Studies. — T. 1:1 (1974). — C. 18—39.
Krijnie Ciggaar. «L’emigration anglaise a Byzance apres 1066: Un nouveau tate en Latin sur les Varangues a Constantinople» H Revue des Etudes Byzantines. — 32 (1974). — C. 301—342.
Christine Fell. «The Icelandic Saga of Edward the Confessor: Its Version of the Anglo-Saxon Emigration to Byzantium» H Anglo-Saxon England. — T. 3 (1984). — C. 179—196.
Christine Fell. «English History and Norman Legend in the Icelandic Saga OfEdward the Confessor» // Anglo-Saxon England. — T. 6 (1977). — C. 223—236.
Helen Carron. «Jatvardar Saga» H Med. Scand., 1993. — C. 340.
Переклад і аналіз
Англійський флот із трьохсот п’ятдесяти кораблів під проводом ярла Сіґурда з Глостера (Сіва’рда Барна) відплив із Англії вздовж узбережжя Галісії (в Іспанії), пройшов крізь Ньорва-сунд (Ґібралтар) і прибув до Константинополя (Міклаґарда) в той час, коли «поганські народи обложили місто з моря і з суходолу.
Кірялакс був тоді імператором, і він тільки-но прийшов до влади (Алексій І Комнен, 1081—1118)605. [Англійці усунули загрозу з боку моря; імператор] подякував їм за цю велику перемогу, яку вони здобули для того, щоб дати йому мир та безпеку. Якийсь час вони перебували в Міклаґарді, й завдяки їм не було ніяких сутичок у країні грецького царя. Цар Кірялакс (Алексій) запропонував їм залишитися там і стати його охоронцями, оскільки відчувалася нестача у варягах, які були на його царському утриманні, але ярлові Сіґурдові та іншим вождям здалося, що не випадає їм перебувати до старості на цій службі, не маючи власного володіння, яким вони могли б правити; і тоді вони попросили царя, щоб він надав у їхнє розпорядження кілька міст, якими вони володіли б і які змогли передати у спадок своїм нащадкам. Але цар вирішив, що не годиться йому зганяти інших людей з їхніх земель. І коли вони прийшли до нього, щоб поговорити про це, цар Кірялакс сказав їм, що знає про землю, яка лежить далеко на півночі в морі і яка в давні часи була під владою візантійського імператора, але потім погани підкорили її собі й там оселилися. Почувши про це, англійці взяли з царя Кірялакса слово, що та земля належатиме їм та їхнім нащадкам без сплати податків і мита, якщо вони відвоюють її в поган. Цар дав їм таку обіцянку. Тоді англійці покинули Міклаґард і попливли на північ у [Чорне] море; але деякі вожді воліли залишитися в Міклаґарді й піти на службу до імператора.Ярл Сіґурд та його люди добулися до тієї землі, і мали там не одну битву, і відвоювали ту країну, повиганявши звідти всіх людей, які жили там раніше. Після цього вони взяли її собі у власність і назвали Англією. Всім містам, які були в тій країні та які вони там збудували, вони дали назви англійських міст. Вони назвали їх [Новим] Лондоном і [Новим] Йорком і дали їм назви багатьох інших великих міст, які були в Англії.
Вони не захотіли жити за законом Святого Павла (православним), що діяв у Міклаґарді, а знайшли собі єпископів та інших священнослужителів у країні мадяр (католиків).
Ця країна лежить за шість днів і ночей подорожі [Чорним] морем на схід і північний схід від Міклаґарда; там — найкраща земля, яку тільки можна собі уявити; і відтоді люди жили там завжди».
* * *
У своїх недавніх дослідженнях Джонатан Шепард захищає історичність цих відомостей про заснування «іншої Нової Англії». На його думку, втікачі-англійці заснували свою нову країну в Криму та навкруг Азовського моря. їх слід ототожнити з тими саксами- християнами, які в XIII ст. належали до ордену ченців-францисканців і на той час ще зберігали свою мовну ідентичність. Близько шістьох назв їхніх колоніальних поселень — серед них Лондіна, Варанґолімен і Ваґрополі — ми знаходимо на картах берегових ліній (портулаків), зроблених італійськими та каталанськими мореплавцями XIV— XVI ст. Ці кримські та північночорноморські-північноазовські «сакси» (чужоземці, здається, воліли називати їх саме так, а не «англійцями») були, як вважає Шепард, «таким собі резервуаром рекрутів для візантійської армії (варязького корпусу охоронців)» до падіння Константинополя в 1204 р.»606.