Доступність механізмів оскарження судових рішень

2.2.1. Засади інстанційної побудови судової системи

Питання оскарження рішень суду першої інстанції є одним із визначальних у дослідженнях доступності правосуддя. В ор­ганізаційному плані воно відбивається в ієрархічній побудові судової системи по вертикалі.

Наше завдання ускладнюється тим, що ні в працях науковців, ні в міжнародно-правових актах не існує єдиних підходів до ви­значення кількості та сутності судових інстанцій; у кожній кра­їні їх побудова зумовлюється історичними й національними традиціями. Також невизначеними залишаються сутність і при­рода доступності інстанцій з оскарження судових рішень.

Проведене нами анкетування суддів щодо визначення ступе­ня впливу низки чинників на забезпечення доступності апеля­ційної (касаційної) інстанції дало такі результати: на можливість скористатися допомогою професійного представника (юриста, адвоката) вказали 41,9 % респондентів; на використання апеля­ційною (касаційною) інстанцією своїх повноважень щодо зміни рішення нижчого суду — 40,0 %; на строки перегляду справи вищою інстанцією — 38,9 %; на строки касаційного (апеляцій­ного) оскарження — 23,8 %; на територіальну наближеність апеляційного (касаційного) суду — 23,0 %; на порядок ініцію­вання апеляційного (касаційного) оскарження — 19,5 %; на розмір судових витрат — 14,2 %.

Як бачимо, найважливішими виявилися такі чинники, як можливість скористатися допомогою професійного представни­ка (юриста, адвоката), використання апеляційною (касаційною) інстанцією своїх повноважень щодо зміни рішення нижчого суду та строки перегляду справи вищою інстанцією.

Що стосується забезпечення доступності правосуддя, то важливим є з’ясування співвідношення права на оскарження судового рішення і права на його перегляд. Так, у підп. 8 п. 3 ст. 129 КУ закріплено такий вихідний принцип правосуддя, як забезпечення апеляційного (касаційного) оскарження рішення суду, окрім випадків, установлених законом. Аналогічні норми містяться в Законі «Про судоустрій України» і процесуальних кодексах. За ст. 12 Закону учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним за­конодавством, мають право на апеляційне (касаційне) оскаржен­ня судового рішення. Кодекси України — ЦПК (ст. 13), КАС (підп. 6 п. 1 ст. 7), КПК (статті 349 і 387), ГПК України (статті 91 і 107) — використовують аналогічний термін.

Звернімося до аналогічних положень міжнародних актів. Згідно з п. 5 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і по­літичні права 1966 р., кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб вирок щодо нього було переглянуто ви­щестоящою судовою інстанцією відповідно до закону [212], тобто йдеться лише про кримінальне судочинство, про перегляд рішення суду, а не оскарження.

За ч. 2 ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції кожен, кого суд ви­знав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного йому вироку або призначеної міри покарання. Дотримання цього пра­ва, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснено, ре­гулюється законом [145]. Таким чином, ідеться знов-таки лише про кримінальне судочинство, а здійснення зазначеного права може зазнавати певних обмежень. Зауважимо, що в англійському варіанті Конвенції застосовується термін «review», що в пере­кладі означає «перегляд».

Рекомендація Комітету міністрів РЄ «Про введення в дію і вдосконалення функціонування систем і процедур оскарження із цивільних і торговельних справ» містить стандарти стосовно процедури оскарження судових рішень та обмеження відповід­ного права в цивільному процесі. Відповідно до її ст. 1 повинна існувати можливість контролю за будь-яким рішенням нижчого суду — першої інстанції з боку вищого суду — другої інстанції. Якщо буде визнано доцільним передбачити будь-які винятки із цього принципу, вони мають ґрунтуватися на законі й відповіда­ти загальним принципам справедливості. Сторонам потрібно надавати інформацію щодо їх права на оскарження і стосовно того, у який спосіб його слід здійснювати, зокрема про терміни, в які треба подавати скаргу. Суддям вищих судів має бути за­боронено брати участь у перегляді тих справ, розглядом яких вони займалися в нижчому суді.

У ст. 2 Рекомендації вказано, що питання правового спору повинні вирішуватися на рівні суду першої інстанції, якому мають подаватися всі можливі претензії, факти й докази. У ст. 3 цього документа встановлено можливі обмеження права на апе­ляцію (питання, що виключаються з права на апеляцію). Для забезпечення того, щоб суд другої інстанції розглядав тільки належні питання, державам необхідно розглянути можливість ухвалення деяких (або всіх) наведених заходів: а) виключити низку категорій справ, наприклад позовних вимог на незначну суму; б) увести вимогу про отримання дозволу суду на подачу скарги; в) установити конкретні граничні строки для здійснення права на оскарження; г) відстрочувати здійснення права на оскар­ження деяких проміжних питань в подачі головної скарги в основній справі [287, с. 299-304].

Ураховуючи викладене і звертаючись до чинного законодав­ства й положень міжнародно-правових актів, можемо підсуму­вати, що за міжнародно-правовими актами право на перегляд (оскарження) судового рішення може зазнавати законних об­межень, що встановлено й КУ (підп. 8 п. 3 ст. 129). Співвідно­шення права на оскарження і права на перегляд рішень суду можна розуміти так, що реалізація першого може бути пов'язана з дотриманням певних вимог (підстав) для подання відповід­ного клопотання, тоді як друге означає автоматичний розгляд справи судом вищої інстанції.

Як же з'ясувати відмінності між правом на оскарження і пра­вом на перегляд судового рішення? Незважаючи на близькість і, на перший погляд, тотожність цих понять, між ними є суттєві відмінності. Вважаємо, що перше по суті є правом на подачу скарги до суду вищої інстанції, тоді як друге — правом на по­вторний розгляд фактичних і юридичних аспектів справи судом вищої інстанції. Можна провести певну аналогію з правом на позов. Так, у процесуальному значенні право на позов є фактич­но необмеженим: будь-яка особа може звернутися з позовом до суду, зазначивши свої вимоги, але не в кожному випадку суд їх задовольняє. Тут уже йдеться про право на позов у матеріально­му аспекті, яке тотожне праву на задоволення вимог позивача відповідно до норм матеріального права.

Право на оскарження можна порівняти з правом на позов у процесуальному розумінні, тобто йдеться про ймовірну можли­вість ініціювання провадження в суді вищої інстанції. Однак на­явність цього права ще не означає початок такого провадження. Для цього особа, яка його ініціює, має дотриматися певних вимог, установлених законом, перш за все отримати право на перегляд судового рішення. Останнє рівнозначне вимозі на початок судо­вого провадження з повторного розгляду справи й може бути прирівняне до права на позов у матеріальному розумінні.

Наведене не заперечує тісного зв'язку права на оскарження судового рішення і права на його перегляд, оскільки перше є пе­редумовою другого. Проаналізовані нами норми міжнародних правових документів свідчать, що право на оскарження судово­го рішення і право на його перегляд (адже вони ототожнюються у відповідних текстах) можуть бути обмежені, але фактично об­меження зазнає право на перегляд судового рішення, оскільки його виникнення зумовлене певними вимогами, які необхідно виконати стороні у справі. Відповідно й доступність інститутів оскарження судових рішень може бути законно обмеженою.

Виникає питання: скільки ж елементів по вертикалі має містити судова система? Важливим для відповіді на нього є ана­ліз досвіду інших країн. Так, судові системи за кількістю еле­ментів можуть бути дворівневими, трирівневими або чотири- рівневими. Це залежить насамперед від розмірів і масштабів країни. У деяких англосаксонських правових системах ця сис­тема ускладнена, а компетенція судів іноді не має чітких меж, через що й виникає конфлікт юрисдикцій.

Дворівнева (місцеві суди і верховний суд) судова система зустрічається досить рідко, у невеликих державах із простим адміністративно-територіальним устроєм і невеликою чисель­ністю населення. Суд першої інстанції створюється в судових округах, виступає основним і розглядає більшість справ, а суд верховний виконує функції апеляційної та касаційної інстанцій. Така судова система існує в деяких постсоціалістичних держа­вах, які мають районний поділ, але не мають обласного.

Три рівні організації загальних судів притаманні деяким країнам із дворівневим адміністративно-територіальним поді­лом, коли на кожному його рівні створено свій суд, а очолює всю систему верховний суд (наприклад, народні районні суди, об­ласні суди й Верховний Суд у Казахстані). Рівні організації су­дової системи не завжди пов'язані безпосередньо з адміні­стративно-територіальним поділом, як, приміром, у Швеції, де існує понад сотню окружних судів, близько 20 апеляційних і Вер­ховний Суд. Більшість сучасних судових систем є саме трирівне- вими (як-то: федеральна судова система та більшість судових систем штатів США, Франції, Італії, підсистеми адміністративних, трудових і соціальних судів ФРН, суди загальної юрисдикції і тру­дові суди Фінляндії та ін.). Зустрічаються й складніше організо­вані судові системи (у Великій Британії, Ізраїлі, деяких американ­ських штатах) [453, с. 335; 39, с. 194].

Судова система України об'єднує елементи трирівневої і чо- тирирівневої системи (суди загальної юрисдикції — три рівні, спеціалізовані — чотири).

Суттєвим є звернення до позиції з розглядуваного питання видатного дореволюційного вченого Є.

1. Наявність другої інстанції дисциплінує представників правосуддя першої. Знаючи, що їх рішення в разі оскарження сторонами будуть перевірені і, якщо виявиться їх незаконність, будуть скасовані, судді першої інстанції, які з певних причин бажали б відступити від безсторонності на користь однієї зі сторін у справі, утримуються від такого вчинку не тільки з огля­ду на його недоцільність, а й через те, що небезпідставно будуть побоюватися, що їх недбалість або несумлінність будуть помі­чені вищою інстанцією і враховані при вирішенні питань щодо службового підвищення. Отже, можливість оскарження рішень запобігає порушенню суддями принципу безсторонності. Апе­ляція, безспірно, корисна, оскільки, з одного боку, вона є засобом зміни несправедливого рішення, заснованого на злочинному умис­лі, незнанні або помилці, а з другого — способом попередження умисних несправедливих рішень через їх невиконання.

2. Існування другої інстанції дає громадянам відчуття за­хищеності від суддівського свавілля, упевненість у тому, що вони можуть добитися правосуддя й отримати захист своїх справед­ливих вимог один до одного.

3. Не всі рішення судів першої інстанції переходять за скар­гами сторін до другої, тому кількість апеляційних судів може бути незначною, проте вони мають бути укомплектовані най­більш здібними, освіченими й досвідченими суддями, що забез­печить якісний розгляд справ.

4. Судді другої інстанції поставлені у сприятливіші умови діяльності, які краще забезпечують обґрунтованість їх рішень. Справи надходять до них у спрощеному, уже опрацьованому вигляді, після того, як процесуальні матеріали розроблені й від­працьовані, обставини справи встановлено, головне відділено від другорядного, сформульовані спірні позиції, тобто частину завіси, яка покриває істину, знято. Завдяки цьому суддя цієї ін­станції має перед собою рішення судді першої інстанції і тому «бачить» далі, ніж він.

5. Становище суду другої інстанції є вигіднішим, тому що він є більш віддаленим від сторін у справі й відповідно зазнає меншого впливу на місцях.

6. Оскарження рішення суду першої інстанції навіть у разі залишення рішення нижчого суду без змін є корисним, оскільки в такому разі воно підтверджується судом вищої інстанції [58, с. 181-184].

Із позицією Є. В. Васьковського стосовно принципу двох інстанцій збігаються й міркування І. А. Приходька, на думку якого, доступність правосуддя щодо другої інстанції означає не формальне прийняття і формальний розгляд скарги, а повно­цінне судове провадження, можливість для осіб, які беруть участь у справі, повно викласти свою правову позицію, а для суду — сприйняти й осмислити їх обґрунтування, детальніше вивчити матеріали, докази, що є у справі, проаналізувати норми закону, які мають бути застосовані у спірних правовідносинах. Апеляційне провадження є найбільш ефективним способом виправлення судо­вих помилок, у зв'язку з чим друга інстанція має бути тільки апе­ляційною (у Росії, на відміну від України, на сьогодні це не так), здійснювати повторний розгляд справи без права направлення її на нове провадження до суду першої інстанції [282, с. 672].

Аналіз наведених аргументів свідчить, що суд апеляційної інстанції має виконувати важливу функцію забезпечення закон­ності й обґрунтованості рішення у справі завдяки більш висо­кому статусу в судовій ієрархії, а також більш високому ступеню компетентності суддів. Це, однак, не означає, що апеляційному перегляду автоматично мають підлягати всі рішення суду першої інстанції. Переглядатися повинні лише ті, законність та обґрун­тованість яких з певних причин викликає сумніви. Автоматичний перегляд усіх рішень суду першої інстанції у вищому суді ставив би під сумнів авторитет першого. Саме цим обумовлено те, що такий перегляд не відбувається в абсолютно кожному випадку, а територіальна віддаленість, тобто поширення юрисдикції цьо­го суду на значно більшу територію, ніж суду першої інстанції, не свідчить про обмеження доступності апеляційного суду. Така віддаленість останнього, з точки зору Є. В. Васьковського, з якою ми повністю погоджуємося, сприяє підвищенню рівня право- судності рішень вищого суду з огляду на зменшення можливос­тей різноманітного впливу на його суддів [58, с. 182].

2.2.2. Проблеми забезпечення доступності правосуддя в апеляційній інстанції

Розглянемо інститут апеляції згідно з чинним процесуальним законодавством під кутом зору доступності правосуддя. Одно­часно з'ясуємо, наскільки доступними є й мають бути інстанції з оскарження судових рішень. Вимоги до змісту апеляційної скарги встановлено процесуальними кодексами України — ст. 295 ЦПК, ст. 187 КАС, ст. 350 КПК, ст. 94 ГПК. Їх умовно можна класифікувати на формальні та змістовні. До формальних слід віднести такі вимоги: письмова форма подання заяви; на­йменування суду, до якого подається заява; ім'я (найменування) особи, яка подає заяву, її місце проживання і знаходження; ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце прожи­вання або місцезнаходження; дата подання заяви про апеляційне оскарження; рішення або ухвала, що оскаржуються; перелік до­кументів, які додаються. Усе це визначено в ст. 295 ЦПК України. Інші процесуальні кодекси містять аналогічні вимоги з дещо ін­шим текстуальним формулюванням, тому не будемо докладно на них зупинятися. Іншими словами, це ті загальні відомості про справу та сторони в ній, які не стосуються її суті.

Щодо змістовних вимог, то названі норми процесуальних законів України вказують на обов'язковість обґрунтування апе­ляційної скарги із зазначенням того, у чому саме полягає неза­конність рішення суду першої інстанції, а також суті прохання особи, яка подає апеляцію (підпункти 5-7 п. 2 ст. 295 ЦПК, під­пункти 5 і 6 п. 3 ст. 187 КАС, пп. 4 і 5 ч. 1 ст. 350 КПК, п. 3 ч. 1 ст. 94 ГПК). Особливо детально вимоги до апеляції викладені в підп. 5 п. 2 ст. 295 ЦПК України: у чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота визна­чення обставин, які відіграють важливу роль у справі; неправиль­ність установлення обставин, які мають значення для справи; унаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, непра­вильного їх дослідження чи оцінки; неподання доказів із поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встанов­лених судом обставин правовідносин). Крім того, за підп. 6 п. 3 ст. 295 ЦПК України в апеляційній скарзі мають бути названі: нові обставини, які підлягають з'ясуванню; докази, які вимагають до­слідження чи оцінки; обґрунтування поважності причин непо­дання доказів у суд першої інстанції; заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції. У підп. 7 п. 3 ст. 295 ЦПК йдеться також про клопотання особи, яка подала скаргу.

Формулювання, що міститься в КАС України, є також досить детальним: обґрунтування вимог особи, яка подала апеляційну скаргу, із зазначенням того, у чому полягає неправильність чи неповнота дослідження доказів, установлення обставин у спра­ві та (або) застосування норм права (підп. 5 п. 3 ст. 187). У підп. 6 п. 3 ст. 187 КАС України також йдеться про клопотання особи, яка подає апеляційну скаргу, про витребування нових доказів, виклик свідків тощо.

За ГПК України вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу, й підстави, за якими порушується питання про перегляд рішен­ня, мають підтверджуватися посиланням на відповідне законо­давство та матеріали, що є в справі або подані додатково (п. 3 ч. 1 ст. 94).

Пунктом 4 ч. 1 ст. 350 КПК вимагається наявність в апеляції вказівки на те, у чому апелянтом вбачається незаконність ви­року, ухвали, постанови та які маються доводи на її підтверджен­ня. Одночасно зауважується, що при обґрунтуванні прокурором і захисником необхідності зміни чи скасування вироку, ухвали, постанови апеляція повинна містити по силання на відповідні аркуші справи (ч. 2 ст. 350). У п. 5 ч. 1 ст. 350 КПК України також ідеться про необхідність викладу прохання особи, яка подала апеляцію.

Закріплення в законі таких жорстких вимог до змісту апеля­ції, з одного боку, спрямоване на полегшення роботи судді, який розглядатиме відповідну справу, і не є проблематичним для про­фесіоналів — прокурорів, професійних представників сторін (адвокатів та інших фахівців-правників). Якщо ж особа само­стійно відстоює свої інтереси в суді, то для подання апеляції вона вимушена звертатися до послуг професійного представника, оскільки за відсутності відповідної підготовки в галузі права досить складно уявити ситуацію подання апеляції з дотриманням усіх вимог, які закон висуває до її змісту.

З метою забезпечення доступності апеляційної інстанції для громадян доцільно розглянути досвід, приміром, ФРН щодо спрощеної форми апеляційної скарги. КПК цієї країни перед­бачає дві форми подачі апеляції — усну і письмову. Апеляційна скарга повинна бути подана до суду першої інстанції в письмовій формі або занесена до протоколу суду протягом тижня з момен­ту проголошення вироку. Якщо останній проголошено за від­сутності підсудного, у цьому випадку строк рахується з моменту вручення йому вироку (§ 314).

Обвинувачений, який перебуває під вартою, вправі зробити заяву про оскарження шляхом занесення її до протоколу діль­ничного суду, в окрузі якого знаходиться місце його тримання. Для додержання строку оскарження достатньо того, щоб у цей період було складено протокол (§ 299). Обґрунтування апеляцій­ної скарги може бути подано протягом тижня по закінченні строку на оскарження вироку. Якщо ж до цього часу вирок під­судному не було вручено, то обґрунтування скарги відбудеться шляхом занесення до протоколу суду першої інстанції або у фор­мі письмової скарги (§ 317 КПК ФРН).

Існує можливість відкликання апеляційної скарги й відмови від неї до закінчення строків оскарження. У судовому засіданні це допускається тільки на початку судового розгляду справи. Якщо апеляційна скарга була подана своєчасно, канцелярія суду по закінченні строку для її обґрунтування (незалежно від того, була вона обґрунтована чи ні) повинна передати матеріали спра­ви до прокуратури. Якщо прокуратура сама подала апеляційну скаргу, вона представляє підсудному документ про подання й об­ґрунтування апеляційної скарги (§ 320) і пересилає матеріали справи прокуророві при апеляційному суді. Ця прокуратура про­тягом тижня передає матеріали справи голові суду (§ 321). Пи­тання про оскарження вирішується вироком апеляційного суду. На ухвалу може бути подана термінова скарга (§ 322). Апеляцій­ний суд вправі відхилити апеляційну скаргу як неприпустиму, якщо вважає, що не дотримано встановленого порядку її подан­ня. З наведеного можна зробити висновок, що правила подання апеляційної скарги за КПК ФРН спрямовані на забезпечення доступу підсудного до апеляційної інстанції, що варто запози­чити для кримінального судочинства України.

Названі вище змістовні вимоги щодо форми апеляції є нічим іншим, як установленням правових обмежень для оскарження рішення суду першої інстанції, і служать передумовою набуття права на перегляд рішення нижчого суду. Одночасно вони тісно пов'язані з межами апеляційного розгляду справи, який прова­диться лише щодо тієї частини рішення суду першої інстанції, законність та обґрунтованість якої оспорюється у скарзі, про що теж ідеться в кодексах України.

Так, згідно з п. 1 ст. 195 КАС суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляції, якщо під час апеляційного про­вадження будуть установлені порушення, допущені судом пер­шої інстанції, що призвело до неправильного вирішення справи. Аналогічне положення міститься й у п. З ст. 303 ЦПК: «Апеля­ційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосу­вання норм матеріального права або порушення норм процесу­ального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення». За ч. 2 ст. 101 ГПК апеляційний господарський суд не пов’язаний доводами апеляційної скарги (подання) і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарсько­го суду в повному обсязі.

Що стосується кримінального судочинства, то судове слідство в апеляційному суді провадиться лише щодо тієї частини вироку, законність та обґрунтованість якої оспорюється в апеляції (ч. 5 ст. 362 КПК). Вирок, ухвала чи постанова суду першої інстанції перевіряються апеляційним судом у межах апеляції. Висновки суду першої інстанції стосовно фактичних обставин справи, які не оспорюються й щодо яких відповідно до вимог КПК докази не досліджувалися, не перевіряються (ч. 2 ст. 365 КПК).

Таким чином, бачимо, що найширші межі апеляційного роз­гляду справи встановлені у ГПК України. Формулювання цього Кодексу з точки зору доступу особи до суду є найбільш при­йнятними, оскільки забезпечують найповніший і найвсебічніший перегляд справи в другій інстанції. На практиці часто буває складно розділити судову справу на окремі частини, адже всі матеріали взаємопов’язані. Крім того, при розгляді справи в апе­ляції може виявитися, що оскаржувана частина рішення суду є законною, а неоскаржувана, навпаки, — не відповідає вимогам процесуального або матеріального права. У такому разі апеля­ційний суд має бути наділений повноваженнями вийти за межі скарги задля забезпечення захисту прав і законних інтересів сторін у справі. Це явно суперечить загальній судово-правовій тенденції щодо обмеження активності суду, однак, вважаємо, за умов становлення демократичного суспільства й масових ви­падків порушення чинного законодавства суд апеляційної інстан­ції повинен бути наділений таким правом із метою утвердження засад законності й верховенства права в державі.

З огляду на викладені міркування є незрозумілою логіка за­конодавця, який надає відповідні повноваження апеляційному суду в цивільному й адміністративному судочинстві, а в кримі­нальному обмежується обсягами поданої апеляції. Можливість виходу суду за межі скарги в кримінальному судочинстві зумов­лена ще й принципом публічності процесу, тому таке повноважен­ня суду має бути нормативно закріплене. З точки зору доступу особи до суду найбільш оптимальними є положення ГПК; норми ЦПК й КАС також можна вважати прийнятними. Що ж до КПК України, то його положення з цього питання потребує змін.

Порядок і строки подання апеляції є важливими гарантіями доступності правосуддя. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини доступ громадян до інститутів оскарження судо­вих рішень зумовлюється ще й можливістю вільного, на власний розсуд заінтересованої особи, ініціювання відповідного прова­дження. З цієї причини Судом було визнано неефективною, а на національному рівні в межах малої судової реформи 2001 р. ска­совано наглядову інстанцію. В ухвалі від 4 травня 1999 р. про неприйнятність заяви № 41974/98 О. В. Кучеренка проти Укра­їни Суд зазначив, що «не можна вважати ефективним оскаржен­ня рішення суду, здійснення якого залежить від його дискрецій­ного права», і що «для того, щоб оскарження вважалося ефек­тивним, воно має бути саме доступним, — а це означає, що за­інтересована особа повинна мати змогу самостійно розпочати процедуру оскарження».

Відповідно до чинної на той час редакції ст. 384 КПК Укра­їни скаргу в порядку нагляду з метою перегляду остаточних судових рішень міг розглядати лише прокурор чи голова відпо­відного суду або його заступники, тобто подання скарги в по­рядку нагляду зумовлювалося думкою посадових осіб. Суд дій­шов висновку, що «скарга в порядку нагляду, подана матір'ю заявника О. В. Кучеренка Голові Верховного Суду, не становить вичерпання національних засобів правового захисту в значенні п. 1 ст. 35 Конвенції. Отже, остаточним рішенням на національ­ному рівні у значенні п. 1 ст. 35 Конвенції є в цій справі рішення Верховного Суду від 7.06.1997 р., постановлене ним як судом касаційної інстанції, а скаргу в порядку нагляду не можна брати до уваги при визначенні компетентності Суду гаііопе 1етрогІ8» [430, с. 49-51].

Аналогічне рішення Суду мало місце і стосовно РФ. Питан­ня про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту було поставлено ним у рішенні у справі «Тумілович проти Росії», у якому Суд установив, що наглядова інстанція не є ефективним засобом правового захисту, оскільки її використання належить до дискреційних повноважень органів державної влади [356, с. 5]. У Росії вичерпання внутрішніх засобів правового захисту закінчується касаційною інстанцією. Однак, як справедливо за­уважив суддя А. Ковлер в окремій співпадаючій із рішенням Суду думці у справі «Калашников проти Росії», скарга від заявника у цій справі була прийнята навіть без касаційного оскарження вироку суду першої інстанції [248, с. 6].

Процесуальними кодексами України встановлено строки й порядок апеляційного оскарження рішень суду першої інстан­ції. За КАС і ЦПК цей строк становить 30 днів із дня проголо­шення рішення (ст. 186 і ст. 249 відповідно). Причому він скла­дається зі строку подання апеляційної заяви (10 днів) та апеля­ційної скарги (20 днів). Перша зумовлена наміром подання апе­ляції, а друга має становити змістовне обґрунтування апеляцій­них вимог. За ст. 93 ГПК апеляційне оскарження можливе про­тягом 10 днів із моменту прийняття або належного оформлення рішення суду. За ст. 349 КПК строк подання такого оскарження складає 15 діб із моменту проголошення вироку, а на деякі ухва­ли, указані в ч. 5 цієї статті, — 3 доби. У всіх процесуальних кодексах закріплено, що апеляція подається через суд першої інстанції, який постановив рішення. Стосовно кола осіб, які мають таке право, то це є сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також які не брали участі в ній, але суд вирішив пи­тання про їх права й обов'язки (ст. 292 ЦПК, ст. 185 КАС, ст. 348 КПК, ст. 91 ГПК).

Порядок і строки подання апеляційної скарги з точки зору забезпечення цього права мають бути оціненими з огляду на розумність відповідного строку і свободу її подання. Щодо ро­зумності строків, то оптимальними є положення цивільного й адміністративного судочинства. У господарському судочинстві короткий строк подання апеляції обґрунтований необхідністю забезпечити оперативність діяльності суб'єктів господарювання, які в більшості випадків є юридичними особами та мають мож­ливість забезпечити професійне представництво власних інте­ресів у суді.

У кримінальному процесі строк подання апеляції на певні ухвали суду в 3 доби вважаємо занадто коротким зважаючи на можливість сторін реалізувати своє право на оскарження судо­вого акта. Можна погодитися з пропозицією встановити загаль­ний — 15-добовий строк апеляційного оскарження рішень міс­цевих судів, який має починатися, коли справа повністю оформ­лена головуючим (виготовлені копії судового рішення, протокол судового засідання) і здана до канцелярії суду, що дасть змогу сторонам у справі ознайомитися з рішенням у письмовому ви­гляді й реалізувати своє право на оскарження [174, с. 16].

З точки зору свободи подання апеляції положення процесу­альних кодексів відповідають позиції Європейського суду з прав людини, оскільки таке подання не залежить від розсуду посадо­вих осіб. Важливим, на нашу думку, є також те, щоб суд першої інстанції, який приймає апеляцію, не створював перешкод для надіслання апеляційної скарги до відповідного вищого суду. Для цього доцільно закріпити положення про обов'язок відповідних посадових осіб місцевого суду автоматично направляти справу в суд апеляційний.

Порівняльний аналіз процесуальних кодексів України (ст. 307 ЦПК, ст. 198 КАС, ст. 103 ГПК, ст. 366 КПК) дозволяє констату­вати, що суд апеляційної інстанції уповноважений приймати такі рішення, які є аналогічними для всіх названих нормативно- правових актів: 1) залишати рішення суду першої інстанції без змін, а апеляції — без задоволення; 2) змінювати рішення суду першої інстанції; 3) повністю або частково скасовувати рішення першої інстанції та постановляти нове по суті справи; 4) скасо­вувати рішення суду першої інстанції і закривати провадження у справі (за ЦПК — також залишати заяву без розгляду); 5) ска­совувати рішення суду першої інстанції та повертати йому спра­ву на новий розгляд (за КПК — також повертати справу проку­ророві на додаткове розслідування).

Єдина відмінність повноважень суду апеляційної інстанції передбачена в ГПК України, який не містить останнього з на­ведених положень. Зауважимо, що стосовно доступності право­суддя таке положення має суттєве значення, оскільки воно значно впливає на ефективність роботи апеляційної інстанції і стабіль­ність її рішень. Практика свідчить, що наявність можливості в апеляційних судів загальної юрисдикції повернути справу на додатковий розгляд до суду першої інстанції замість постановлен- ня остаточного рішення спричиняє ситуацію, коли апеляційні ін­станції зловживають цим правом. Повноваження апеляційного суду щодо повторного дослідження всіх фактичних і юридичних обставин справи є досить широкими, але вони не використову­ються в повному обсязі. Повернення справи на новий розгляд негативно позначається на оперативності вирішення справи, має наслідками невиправдану тяганину, матеріальні й часові витрати як сторін у справі, так і ресурсів судової системи. Одночасно діяльність підсистеми господарських судів свідчить, що суди апеляційної інстанції, які не наділені цим повноваженням, пра­цюють ефективніше.

2.2.3. Проблеми забезпечення доступності правосуддя в касаційній інстанції

У процесі розгляду питання доступності касаційної інстанції необхідно перш за все виходити з того, які функції виконує цей суд, якими повноваженнями наділений. Це дасть можливість відповісти на запитання, чи повинен він взагалі бути доступним для громадян. У разі позитивної відповіді слід визначити, якими засобами можна забезпечити доступність цієї інстанції. Касацій­ний перегляд судових рішень, на відміну від апеляційного, є ха­рактерним для романо-германських правових систем. Країни загального права традиційно не знають такого інституту, оскар­ження рішень здійснюється у формі апеляції, яка, до речі, сут­тєво відрізняється від касації за змістом [453, є. 338].

Сутність касаційного провадження полягає в перегляді ма­теріалів справи на предмет наявності порушень процесуального і матеріального законодавства. Інакше кажучи, перегляд здій­снюється, як правило, у межах скарги і тільки за матеріалами, що містяться в ній і в судовій справі. Межі касаційного прова­дження також різняться; зустрічаються розширена касація (яка тяжіє до апеляції), жорстка (розглядаються тільки питання пра­ва) та інші її різновиди. Касаційний тип суду другої інстанції був характерний для соціалістичних країн (зауважимо, що модель касації постійно змінювалася: від жорсткої — до розширеної, від широкого кола суб'єктів — до вузького і т д.).

Більш поширеним є інше тлумачення природи касаційного суду, який виступає не як суд другої, а як виключної (певною мірою — третьої) інстанції. Він розглядає матеріали справи за скаргою, поданою в інтересах закону і лише з питань права, хоча й на підставі конкретного судового рішення. Рішення суду пер­шої й апеляційної інстанцій на момент подачі скарги повинно набути чинності. Наслідки для учасників процесу взагалі не на­стають: касаційний суд може визнати наявність помилок у ква­ліфікації, у призначенні міри покарання тощо, проте його рішен­ня має обов’язкову силу для наступних процесів, служить для них своєрідним орієнтиром правильності застосування норми права. Така модель касаційного суду має назву французької, оскільки саме в цьому режимі донедавна функціонував Касацій­ний суд Франції. Він може розглядати справи і в іншому каса­ційному режимі, коли зміст рішення матиме значення для учас­ників процесу. Приводом для зміни моделі стало рішення Євро­пейського суду з прав людини у справі «Сіве проти Франції» [92, с. 463]. Подібний характер має і процедура ревізії, яка становить зміст компетенції вищих судів ФРН [20, с. 15].

Звернімося до аналізу поглядів видатних дореволюційних учених на суд касаційної інстанції. І. Я. Фойницький писав: «Касаційний суд призначенням своїм, подібно іншим судам, має забезпечувати правильність правосуддя. Це завдання досягаєть­ся двома шляхами: по-перше, шляхом негативним, який полягає в скасуванні вироку, що порушує закон, і, по-друге, шляхом по­зитивним, який полягає у вирішенні юридичного питання, що зустрічається в конкретній справі. Подібно іншим судовим уста­новам, він постановляє рішення, котрі мають для даної справи силу закону, який виходить від касаційного суду. Від інших су­дових установ касаційний суд відрізняється лише тим, що він не вдається до обговорення справи по суті, обмежуючись оцінкою його юридичної сторони. Касаційними рішеннями, у цих межах постановленими, забезпечується єдність судової діяльності в державі. Один на всю імперію касаційний суд у цьому сенсі спрямовує всю судову практику й керує нею. Якщо далі в інших справах судові установи не погоджуються з рішеннями касацій­ного суду, то останній при надходженні до нього цих справ у по­рядку оскарження має всі можливості наполягати на попередньо­му тлумаченні або погодитися з іншим» [437, с. 166].

На думку Є. В. Васьковського, завданням цієї третьої інстан­ції є перевірка юридичної сторони рішень апеляційного суду. Вона не розглядає справи по суті, а перевіряє правильність тлу­мачення й застосування матеріальних і процесуальних законів, законність цих рішень із внутрішньої і зовнішньої сторони. На­уковець наводить низку вимог до цієї інстанції: «1) вона повинна бути єдиною, оскільки при розподілі її функцій між декількома судами не може бути встановлена одноманітність судової прак­тики. Із цією ж метою необхідно вводити спеціалізацію в цій інстанції, створювати різні підрозділи для розгляду різних кате­горій справ; 2) до її складу мають входити найвидатніші юристи, авторитетні серед населення і здатні до наукової інтерпретації права; 3) функцією цього суду має бути перевірка законності процесуальних дій судів і постановлених ними рішень на під­ставі скарг сторін, але не слід обмежуватися вказівками у скарзі, за необхідності виходячи за її межі; 4) якщо друга інстанція вчинила певну процесуальну помилку при встановленні фактич­них обставин справи і тому необхідне нове їх дослідження, то третя інстанція, до функцій якої не належить розгляд справи по суті, повинна скасувати рішення й передати справу на повторний розгляд до суду другої інстанції; 5) надані судом третьої інстан­ції роз’яснення закону у певній справі не мають обов’язкового значення для судів при розгляді іншої справи, а можуть бути для них лише прикладом, і з цією метою вони мають бути опубліко­вані» [58, с. 210-219].

Як вважає правознавець, немає жодної потреби в наближе­ності цього суду до населення, оскільки він не розглядає справ по суті, а обмежується перевіркою правильності застосування законів нижчими судами [58, с. 200]. За судовою реформою 1864 р. функції касаційного суду були зосереджені в спеціальних департаментах Сенату [58, с. 179], який знаходився в Петербур­зі, — один на величезних просторах Російської імперії.

В Україні функції касації стосовно системи судів загальної юрисдикції зосереджені у ВС України в Києві. Вищий господар­ський і Вищий адміністративний суди, які є вищими ланками судів спеціалізованих, також розташовані в столиці. Вважаємо, призначення касаційної інстанції, покликаної на засадах найви­щого професійного рівня виправляти суттєві помилки нижчих судових інстанцій і забезпечувати єдність судової практики без розгляду справ по суті, не потребує її максимального територі­ального наближення до населення. В Україні після малої судової реформи 2001 р. функції касаційної інстанції стали виконувати Верховний Суд України та вищі спеціалізовані суди. Згідно з КУ Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції (ст. 125 КУ), який: а) переглядає справи у зв’язку з винятковими обставинами в порядку, установ­леному процесуальним законом; б) переглядає справи в касацій- ному порядку у випадках, установлених законом; в) у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов'язані з виключ­ними обставинами (ст. 47 Закону «Про судоустрій України»). Цим Законом також закріплено, що ВС України забезпечує однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції (ст. 47). Вищі спеціалізовані суди теж розглядають у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції та інші справи у випадках, визначених процесуальним законом (ст. 39).

Досліджуючи природу касаційної інстанції, А. Й. Осетин­ський доходить висновку, що касація, виступаючи додатковою гарантією захисту суб'єктивних прав і законних інтересів гро­мадян, юридичних осіб і держави шляхом виправлення судових помилок, фактично є певною формою судового контролю, ін­струментом формування єдиної судової практики й однакового тлумачення і застосування законодавства, надання методичної допомоги судам нижчого рівня. Касація виконує роль правового інституту, що забезпечує організаційну та функціональну єдність судової влади, її самостійність у реалізації функції правосуддя і незалежність у системі взаємодії з іншими гілками влади й ши­роким колом інституцій суспільства [258, с. 4]. Такий підхід, що ґрунтується на аналізі чинного законодавства, а також норматив­них актів інших країн, нами повністю поділяється. Отже, касація є одночасно стадією судочинства й механізмом, спрямованим на забезпечення нормального функціонування всієї судової системи, причому останнє, на нашу думку, є першочерговим.

Інститут касації за чинним українським законодавством за низкою процесуальних аспектів має багато спільного з апеля­цією. Майже аналогічними є: а) коло осіб, уповноважених на касаційне оскарження; б) вимоги до оформлення касаційної скарги; в) правила розгляду справи; г) підстави для скасування рішень нижчих судів; д) межі касаційного оскарження. Най­суттєвіші відмінності випливають, власне, з природи інституту касації: а) у цій інстанції перевіряється правильність застосу­вання нижчим судом норм матеріального чи процесуального права, правової оцінки обставин у справі, б) не можуть дослі­джуватися докази, в) установлюватися та визнаватися доведени­ми обставини, що не були зазначені в судовому рішенні, й г) вирішуватися питання про достовірність того чи іншого доказу (ст. 220 ЦПК України).

Отже, доступ до касаційної інстанції може зазнавати суттє­віших обмежень, ніж до апеляції, що виявляється в такому: по- перше, касаційна інстанція є найбільш територіально віддаленою від особи; по-друге, звернення до неї зумовлено не лише вико­нанням низки формальних вимог щодо змісту заяви, а й поперед­нім розглядом справи апеляційною інстанцією. Такий підхід підтримується в Рекомендації Комітету міністрів РЄ державам- членам «Про введення в дію і вдосконалення функціонування систем і процедур оскарження із цивільних і торговельних справ». У ній вказано, що при розгляді можливості вжиття за­ходів, які стосуються суду третьої інстанції, державам слід мати на увазі, що справи вже пройшли слухання у двох інших судах (п. Ь ст. 7), що скарги до нього повинні подаватися в першу чер­гу в таких справах, які заслуговують третього судового розгляду, наприклад таких, які розвиватимуть право або сприятимуть єдності тлумачення закону. Їх коло має бути також обмежено скаргами у тих справах, що стосуються питань права і мають значення для всього суспільства в цілому. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування того, чому її справа сприя­тиме досягненню таких цілей (п. с ст. 7). З метою обмеження кількості справ, що потребують третього судового розгляду, у за­коні можна було б визначити конкретні підстави, які дозволяли б суду третьої інстанції обмежувати свій розгляд лише деякими аспектами справи, наприклад при наданні дозволу на подачу скарги або при відхиленні після скороченого розгляду справи скарги в тій чи іншій частині (п. Р ст. 7) [287, с. 299-304].

Таким чином, з нашої точки зору, варто ввести певні обме­ження на подання касації і в українське процесуальне законодав­ство. Одне з таких обмежень вже визначено законами про вне­сення змін до КАС, ЦПК, КПК від 16 березня 2006 р. й 12 січня 2006 р., якими передбачено порядок і підстави вирішення суддею-доповідачем одноособово питання про відмову у від­критті касаційного провадження. Однак цього, як виявляється, недостатньо. Є сенс запозичити положення ЦПК ФРН, відповід­но до якого апеляційний (або ревізійний) суд дозволяє подати скаргу в порядку ревізії, якщо справа має принципове значення; рішення ревізійної інстанції необхідне для розвитку права або забезпечення єдності правосуддя (§ 543 ЦПК ФРН) [80, с. 169]. Апеляція, а після неї — ревізія можливі лише у справах, за яки­ми ціна позову перевищує 600 євро (§ 511 ЦПК ФРН) [80, с. 158]. Обмеження щодо кола справ, які можуть бути оскаржені у вищих судових інстанціях, притаманні практично всім європейським країнам. Як правило, вони пов'язані з ціною позову, значущістю справи для правозастосовної практики, з наданням судом нижчої інстанції дозволу на оскарження рішення.

Крім того, у касаційній інстанції не досліджуються нові об­ставини справи, тому присутність заінтересованої особи не є безумовною вимогою. Так, за ст. 213 КАС України касаційна скарга може містити клопотання особи про розгляд справи за її участю. За його відсутності вважається, що особа не бажає взя­ти участь в судовому засіданні суду касаційної інстанції. Кодек­сом також передбачено письмовий порядок розгляду справи в разі небажання осіб, які беруть участь у справі, бути присут­німи на засіданні суду (ст. 222). Аналогічні норми варто вклю­чити і в інші процесуальні кодекси, адже вони спрощують каса­ційне провадження.

Найсуттєвішими порушеннями права особи на доступ до суду касаційної інстанції, на нашу думку, слід вважати порушен­ня розумного строку розгляду справи. Чіткий строк розгляду справи таким судом установлено у ст. 111⁸ ГПК — 2 місяці й у ст. 394 КПК — 30 діб. КАС і ЦПК України проголошують ро­зумний строк розгляду справи, але не більше 2-х місяців. Через окремі недоліки при внесенні змін під час судово-правової ре­форми ВС України виявився перевантаженим касаційними скар­гами з цивільних справ. Нині нерозглянутими залишаються майже 35 тис. справ [14]. Унаслідок цього Європейський суд з прав людини визнав порушення Україною своїх зобов'язань за ст. 6 Конвенції [262]. Це є додатковим аргументом на користь уведення правових обмежень на подання касаційних скарг.

Далі зупинимося на аналізі практики Суду з питань оскар­ження рішень судів першої інстанції. Суд виходить із того, що в разі передбачення законодавством можливості багатоінстан- ційного судового розгляду недостатньо, щоб лише суд першої інстанції діяв згідно з вимогами справедливого правосуддя; необхідно, щоб і вищі інстанції дотримувалися цих вимог. Так, у рішенні у справі «Екбатані проти Швеції» зазначається: «Від­повідно до практики Суду до держави, де створено апеляційні або касаційні суди, висувається вимога забезпечити особам, які

притягаються до відповідальності за законом, право користува­тися в цих судах основними гарантіями, що містяться в цій статті» [110, с. 582-590]. Однак, у який спосіб ці гарантії засто­совуються, має залежати від конкретних особливостей того чи іншого розгляду. Згідно з прецедентним правом Суду потрібно враховувати загальну кількість слухань, проведених у системі національного права, законодавчі й практичні функції апеляцій­ного органу, а також повноваження й методи, за допомогою яких здійснюється представництво та захист різних сторін [216, п. 54]. Таким чином, у вказаній статті не міститься як такого права на різноманітну апеляцію або посилань на методи здійснення по­дібних апеляцій [231, с. 8-9].

Доступ до процесуальних засобів оскарження рішень юрис- дикційних органів може зумовлюватися потребою виконання певних умов, якими можуть бути: а) обов’язкова участь адвока­та; б) мінімальна сума позовних вимог; в) вимоги щодо форми та змісту скарги; г) строки давності; д) сплата державного мита [3, с. 199]. Наведені положення практики Суду не можна тлума­чити в тому плані, що вимогу доступності слід безапеляційно поширювати на всі інстанції з оскарження судових рішень. Ідеть­ся, скоріше, про інші гарантії, передбачені ст. 6 Конвенції. Су­довим інстанціям з оскарження рішень належить бути доступ­ними з урахуванням усіх наведених міркувань. Безперечно, ви­мога доступності повинна розумітися як право та можливість особи ініціювати процес оскарження, але воно може бути об­межене на підставі закону. Ця позиція співвідноситься з практи­кою Суду, який наголошує, що «сумісність обмежень, які перед­бачені внутрішнім правом, з правом доступу до правосуддя, визнаним п. 1 ст. 6 Конвенції, залежить від особливостей відпо­відної стадії процесу, і необхідно враховувати процес у цілому, що провадиться відповідно до внутрішнього правопорядку, і роль, яку в ньому відіграє Верховний Суд, причому умови прий­нятності скарги в касаційній інстанції можуть бути більш суво­рими, ніж в апеляції» [92, с. 298].

Окремо варто звернути увагу на принцип правової визна­ченості, який прямо не закріплений у текстах міжнародних актів, але застосовується в практиці Суду як один із складників верхо­венства права, його необхідний наслідок та умова реалізації [54, с. 94]. Аналогічна концепція розвивається і в праві Європейсько­го Союзу: Судом ЄС правова визначеність визнана загальним принципом права. Згідно із цим принципом люди повинні мати змогу планувати свої дії з упевненістю, що знають про їх право­ві наслідки. Він вимагає, зокрема, щоб правові акти заздалегідь були простими, точними, зрозумілими, чіткими й несуперечли- вими. Застосування їх має бути передбачуваним для індивідів, що збільшує автономію особи щодо держави і, врешті-решт, за­безпечує її свободу [269, с. 42-53].

Одним з елементів принципу правової визначеності є практика одностайного застосування закону, яка означає, що державна влада зобов’язана дотримуватися обраної правової позиції і не відхиля­тися від неї, доки не з’являться вагомі та виправдані підстави змі­нити її і звернутися до нового розуміння тієї чи іншої норми [269, с. 52]. Таким засобом забезпечення одноманітного оперування за­коном і є інститут касаційного оскарження судових рішень, призна­чення якого полягає саме в забезпеченні єдності судової практики. Оцінюючи українську правову дійсність, С. П. Погребняк доходить висновку, що в судовій практиці існують порушення цієї вимоги. Яскравим прикладом цього є стан розгляду справ, пов’язаних із податком на додану вартість, операціями з передачі векселів за ін­досаментом, господарськими судами першої, апеляційної і касацій­ної інстанцій [270, с. 40-42].

На нашу думку, крім усього наведеного, наявність надмірної кількості судових інстанцій із перегляду судових рішень є по­тенційним порушенням принципу правової визначеності, оскіль­ки в такому разі застосування права не буде передбачуваним для індивідів. Це не сприятиме постановленню остаточних судових рішень в аспекті найбільш короткого, розумного строку, адже доведеться довго чекати на рішення всіх судових інстанцій. Отже, є доцільним визначення достатньої, оптимальної кількос­ті судових інстанцій.

Виникає ще одне важливе питання — щодо співвідношення інстанцій з оскарження судових рішень та їх організаційного втілення в ланках судової системи. З точки зору доступності оптимальним є варіант «одна судова інстанція = одна судова ланка». Проте цього принципу не завжди є змога дотриматися. Порівняльно-правовий аналіз свідчить, що в більшості країн світу суди, особливо вищі, часто поєднують функції двох-трьох інстанцій. Так, у РФ Федеральний Суд республіки, суди області, краю, міст федерального значення, автономних округів та авто­номних областей є одночасно судами першої, другої і третьої інстанції, а арбітражний цього ж рівня — судом першої і другої інстанції [236].

Прикладом судової системи, у якій яскраво втілюється прин­цип «одна судова ланка = одна судова інстанція», на пострадян­ському просторі є Естонська Республіка, за Конституцією якої ієрархія судів має такий вигляд: 1) повітові, міські й адміністра­тивні суди; 2) окружні суди; 3) державний суд (статті 148 і 149) [164, с. 715-744]. Повітові, міські й адміністративні є судами першої інстанції. Окружні — судами другої інстанції, які роз­глядають в апеляційному порядку рішення судів першої інстан­ції. Державний суд (який, по суті, є Верховним судом) — вища судова інстанція держави — розглядає судові рішення в касацій­ному порядку. Він є одночасно органом конституційного нагля­ду [164, с. 715-744; 278, с. 382-383]. Така побудова судової системи досить приваблива з погляду її зрозумілості й простоти. Але слід мати на увазі, що Естонія є досить невеликою за роз­мірами і територією країною, загальна площа якої 45,2 тис. кв. км, а населення — 1,44 млн [278, с. 382] (що приблизно дорівнює населенню м. Харкова).

Можна (хоча з певним застереженням) навести приклад су­дової системи Швеції, де судами першої інстанції є сесійні суди, кожен із яких має свій, установлений урядом, судовий територі­альний округ. Надворний суд є вищою інстанцією у справах, які розглядаються нижчими судами, і здійснює нагляд за тими суда­ми, що належать до його відання. Верховний суд цієї країни вважається за законом кінцевою інстанцією, у якій може бути розглянуто справу. Він також має право слухати низку справ по першій інстанції (в основному справи, пов'язані з конституцій­ною відповідальністю міністрів і вищих посадовців держави), тобто тут зазначений принцип порушується [123, с. 339-341].

Розглянемо можливість втілення принципу «одна судова лан­ка = одна інстанція» в судовій системі України. Перш за все ви­никає запитання: чи можливо організаційно поєднати функції двох інстанцій в одній судовій ланці? В одному з проектів Закону «Про судоустрій», розробленому В. І. Шишкіним, пропонувалося ство­рити п'ять окремих судових ланок, які мали б апеляційно-касаційну ієрархію відповідно до правової спеціалізації.

З метою наближення інстанцій з оскарження судових рішень передбачалося запровадити інститут мирових суддів, які обира­лися б мешканцями села (кварталу в місті) з числа найбільш шанованих громадян (не обов’язково з юридичною освітою). Вони могли б розглядати деякі цивільні справи (майнові між подружжям; про відшкодування збитків, заподіяних сусідськими суперечками; про захист честі й гідності та ін.) й адміністратив­ні, тобто ті, де покарання не передбачає застосування адміністра­тивного арешту. Апеляції на рішення мирових суддів здійсню­вали б окружні (дільничні) суди, які виконували б функції основ­ної першої інстанції.

Наступний рівень — обласні (регіональні) суди, які викону­вали б функції судів апеляційних (щодо рішень районних (місь­ких), гарнізонних судів) і касаційних (щодо рішень громадських (мирових) суддів). Ці суди також мали приймати рішення як перша інстанція у випадках, передбачених законодавством. Го­ловними судовими ланками були б вищі спеціалізовані суди (кримінальний, цивільний, господарський, адміністративно- фінансовий, військовий), які виконували б функції вищих апе­ляційних інстанцій (щодо рішень обласних (регіональних) судів), касаційних (щодо рішень районних (міських), окружних, гарні­зонних судів), а також судів першої інстанції у випадках, перед­бачених чинним законодавством. Верховному Суду України відводилася роль касаційної інстанції щодо судових рішень усіх судів України [466, с. 10-12].

У розглянутому проекті, який не було взято до уваги авто­рами Закону «Про судоустрій України», наводилася можливість поєднання двох-трьох інстанцій в одній судовій ланці. Такий підхід є помилковим, оскільки він порушує основні засади по­будови судової системи. По-перше, виконання функцій декількох інстанцій має організаційні вади: часто неможливо забезпечити, щоб справи в порядку касації чи апеляції слухали різні судді. У такому разі суддя навряд чи відхилиться від власного поперед­нього рішення і, по суті, виступатиме суддею у власній справі (в оскарженні йдеться про спір сторони із судом, який ухвалив рішення), а також прямо порушується безсторонність суду. Окрім того, процесуальним законодавством прямо передбача­ється заборона участі одного й того ж судді в розгляді справи в різних судових інстанціях, а також у тій же інстанції при скасуванні попереднього рішення судом вищого рівня (ст. 21 ЦПК, ст. 28 КАС, ст. 55 КПК).

По-друге, у касаційний суд, який має бути вищим судовим органом і виконувати насамперед функцію забезпечення єдності судової практики, призначаються судді з більшим стажем роботи, до яких висуваються суворіші вікові обмеження як певні гарантії їх фахової компетентності. Аналогічна кореляція має місце і сто­совно суддів першої та другої (апеляційної) інстанції. Так, Законом України «Про статус суддів» установлено, що на посаду судді пер­шої інстанції може бути рекомендовано громадянина України не молодше 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше 3-х років; судді апеляційного суду — гро­мадянина України, який досяг 30 років і має стаж роботи в галузі права не менше 5-ти років, у тому числі не менше 3-х років на по­саді судді. Вік судді вищого спеціалізованого суду не може бути меншим 30 років, а стаж роботи в галузі права — не менше 7-ми років, у тому числі не менше 5-ти років суддівського стажу. Суддею Верховного Суду України може стати громадянин України, який досяг на день обрання 35 років, має стаж роботи не менше 10-ти років, включаючи як мінімум 5 років на посаді судді.

Свої вимоги передбачені й в інших країнах. Так, в Італії існує система підвищення судді в ранзі з відповідним переведенням до вищого суду після завершення певного строку перебування на посаді. Щоб одержати ранг судді, необхідно мати 2-річний стаж роботи на посаді судді-стажиста. Після 11 років перебуван­ня на посаді судді суду можна одержати ранг судді суду апеля­ційного. Щоб стати суддею касаційного суду, необхідно мати 7-річний стаж роботи на посаді судді апеляційного суду. Після подальших 8-ми років стажу роботи суддю можуть оголосити гідним займати найвищі адміністративні посади (очолювати вищі суди). Підвищення в ранзі відбувається відразу по досяг­ненні суддею відповідного стажу роботи за рішенням Вищої ради суддів на підставі звіту компетентної Ради суддів (місцевого до­радчого органу, що діє при кожному апеляційному суді) [237, с. 16]. Отже, при суміщенні функцій декількох інстанцій в одно­му суді порушується вимога компетентності суду, а значить, і принцип доступності правосуддя.

Третій аргумент, який можна навести проти суміщення кіль­кох інстанцій в одному суді, міститься в рішенні КС України у справі за конституційним поданням 62 народних депутатів щодо відповідності КУ (конституційності) п. 3 ч. 2 ст. 18, статей 32-37, підп. 5 п. 3 розд. VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про судоустрій України» (справа про КС України). У п. 4.2 мотивувальної частини цього рішення зазначено: «Сис­темний аналіз положень частин 2, 3, 4 ст. 125 і п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України засвідчує, що побудова системи судів за­гальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, від­повідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і ка­саційній інстанціях). За змістом цих положень апеляційною ін­станцією названі апеляційні суди, а касаційне провадження може здійснюватися у відповідних судах, визначених ст. 125 Консти­туції України» [369]. Функції останніх нині виконують вищі спеціалізовані суди й ВС України, що, по суті, суперечить прин­ципу «одна судова ланка = одна інстанція».

Донедавна ВС України теж фактично виконував функції декількох інстанцій. За ЦПК України (1963 р., який втратив чинність) ВС України по першій інстанції розглядав справи за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність ЦВК, а також заяви останньої про скасування реєстрації відповідної особи як кан­дидата на посаду Президента України (статті 243⁶ і 243¹⁶ ЦПК) та скарги на рішення державного органу України у справах ре­лігії, прийняті щодо релігійних організацій (ст. 248¹² ЦПК) [446]. Така ситуація порушувала право особи на оскарження судового рішення, оскільки ВС України є найвищим органом у системі судового устрою держави. Новий ЦПК (2004 р.) застосував принципово інший підхід, згідно з яким усі справи, що підляга­ють вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядають­ся районними, районними в містах, міськими й міськрайонними судами, тобто місцевими (ст. 107).

Зважаючи на наведені аргументи, слід розглянути доціль­ність існування Апеляційного суду України, існування якого передбачено Законом «Про судоустрій України» (статті 25 і 26). Створення цього суду зумовлено необхідністю переглядати в апе­ляційному порядку судові рішення у справах, розглянутих по першій інстанції апеляційними загальними судами, у тому чис­лі військовими апеляційними. З огляду на забезпечення доступ­ності правосуддя існування цього суду вважаємо недоцільним. Пояснимо нашу позицію.

1. Апеляційні загальні суди по першій інстанції розглядають незначне коло справ, які на практиці зустрічаються не досить часто. Відповідно до ст. 34 КПК України це справи про злочини: а) проти основ національної безпеки, передбачені статтями 109-114 ККУ, і б) за вчинення яких ККУ передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі (ст. 34, п. 3 ст. 26 КПК України). За ст. 36 КПК України військовим судам регіонів, ВМС як судам першої інстанції підсудні справи про злочини: а) вчинені особами, які мають вій­ськове звання полковника, капітана І рангу й вище; б) вчинені осо­бами, які займають посаду від командира полку, командира корабля І рангу й вище, а також рівними їм за службовим становищем; в) за які в умовах мирного часу законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі.

За даними судової статистики, у 2005 р. апеляційні суди по першій інстанції розглянули й закінчили провадження по 1 тис. справ (0,015 % від загальної кількості справ, розглянутих усіма судами по першій інстанції). У 2006 р. ця цифра склала 974 справи (0,013 % від загальної кількості). По регіонах України кількість таких справ є різною: апеляційний суд Вінницької об­ласті у 2006 р. розглянув по першій інстанції 37 кримінальних справ, Рівненської — 4, Закарпатської — 9, Івано-Франківської і Тернопільської — по 10 [13].

2. Як зазначено у наведеному вище рішенні КС України, по­будова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі ста­діями судочинства, відповідними формами провадження (зо­крема, в апеляційній і касаційній інстанціях) [369]. Існування Апеляційного суду України не узгоджується із цим положенням, адже функції цієї інстанції разом із ним виконують інші апеля­ційні суди. І хоча Законом «Про судоустрій України» (ч. 2 ст. 25) його теж віднесено до судів апеляційних, фактично він становить іншу, відокремлену ланку судової системи.

3. Фінансування окремого суду потребує значних фінансових та організаційних витрат держави, що, вважаємо, є недоцільним через незначний обсяг повноважень, якими він наділений.

4. Апеляційний суд України має бути створено у столиці [286], а це віддаляє апеляційну інстанцію з огляду на територі­альний аспект.

5. Слід зауважити, що при прийнятті у 2002 р. Закону «Про судоустрій України» діяв ЦПК України 1963 р., за яким суди другої ланки розглядали по першій інстанції низку справ. За ст. 123 цього Кодексу військовим судам регіонів, ВМС як судам першої інстанції були підсудні скарги на незаконні дії і рішення військових службових осіб та органів військового управління на рівні військових об'єднань і вище. Згідно зі ст. 124 цього Кодек­су цивільні справи, у яких однією зі сторін був районний (місь­кий) суд, військовий суд гарнізону, розглядав відповідно Верхов­ний суд Республіки Крим, обласний суд, Київський і Севасто­польський міські суди, військовий суд регіону, ВМС. Отже, з прийняттям нового ЦПК України (2004 р.), за яким усі цивіль­ні справи по першій інстанції розглядає місцевий загальний суд (ст. 107), кількість справ, які має переглядати Апеляційний суд України, значно зменшилася, як і потреба в діяльності цієї судо­вої установи.

Наведені аргументи дозволяють дійти висновку про недо­цільність запровадження такого інституту, як Апеляційний суд України, і запропонувати зосередити розгляд усіх відповідних справ по першій інстанції в місцевих загальних судах. Це під­силить статус суддів місцевого суду, адже в такий спосіб ви­словлюється довіра до них. Та й у КПК України зазначено, що розгляд справ про злочини, за які законом передбачена можли­вість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, у суді першої інстанції відбувається у складі двох суддів і трьох народних засідателів (ч. 3 ст. 17), тобто слухання більшої части­ни справ, підсудних апеляційному загальному суду по першій інстанції, є колегіальним. Для підвищення рівня компетентнос­ті розгляду відповідних справ є сенс запровадити їх колегіальне слухання в місцевому загальному суді (у тому числі й у військо­вих судах).

На сьогодні в судовій системі України принцип «одна судова ланка = одна інстанція» повністю дотримано лише в цивільному судочинстві (місцевий суд, апеляційний суд, ВС України). У кри­мінальному судочинстві й підсистемі військових судів додатко­вою ланкою виступає Апеляційний суд України, щодо якого ми вже висловили свої міркування.

У господарському судочинстві наведений принцип повністю не дотримується, оскільки існує порядок перегляду рішень Ви­щого господарського суду ВС України. Отже, функцію касацій­ного перегляду розподілено на дві судові ланки. Стосовно недо­сконалості механізму повторної касації науковцями було ви­словлено достатньо зауважень, які нами повністю поділяються. Якщо порівняти підстави перегляду справи Вищим господар­ським судом і ВС України в порядку повторної касації, бачимо досить суттєву різницю. Так, у першому випадку йдеться про порушення матеріального чи процесуального закону нижчим судом (ст. 111 ГПК України), а ВС України переглядає справи:

1) за мотивами застосування Вищим господарським судом закону або іншого нормативно-правового акта, який суперечить КУ;

2) при невідповідності рішенням ВС України або іншого вищого спеціалізованого суду з питань застосування норм матеріального права; 3) у разі виявлення різного застосування Вищим господар­ським судом України одного положення закону або іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах; 4) на підставі визнання рішень національного суду міжнародними судовими установами, юрисдикція яких визнана Україною, такими, що по­рушують міжнародні зобов’язання України (ст. 111¹⁵ ГПК).

Аналогічна ситуація існує в адміністративній юстиції, де судові рішення в адміністративних справах можуть бути пере­глянуті ВС України за винятковими обставинами з таких підстав, як-то: 1) неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї ж норми права; 2) визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України (ст. 237 КАС України).

Ситуація з існуванням двох касаційних інстанцій у судовій системі України зумовлена положеннями КУ, де закладено саме таку модель (ст. 125).

Крім того, в адміністративній юстиції функції суду першої інстанції виконують: 1) місцевий загальний суд, який розглядає адміністративні справи: а) у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службо­ва особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які під­судні окружним адміністративним судам; б) з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності (ч. 1 ст. 18 КАС України); і 2) адміністративний окружний суд, що слухає справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади АРК, їх посадова чи службова особа, крім справ із приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки (ч. 2 ст. 18 КАС Укра­їни). Це зумовлено вимогою забезпечення територіальної на­ближеності адміністративного суду до населення, що узгоджу­ється з принципом доступності правосуддя.

У КАС України також закріплено, що Вищому адміністра­тивному суду України як суду першої й останньої інстанції під­судні справи щодо: 1) встановлення ЦВК результатів виборів або всеукраїнського референдуму і 2) скасування реєстрації канди­датів на пост Президента України (ч. 4 ст. 18). Таке положення зумовлено тим, що складність і виняткова важливість для сус­пільства цих справ (а це передусім спори про встановлення ре­зультатів виборів і референдуму) вимагають їх швидкого роз­гляду компетентними, досвідченими суддями, які найменш під­даються політичному чи іншому тиску. Для слухання цих спорів передбачено лише одну стадію і недопустимість оскарження судових рішень з огляду на швидкоплинність виборчого про­цесу й необхідність якнайшвидшого досягнення юридичної визначеності у тих чи інших відносинах.

У Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стан­дартів систему судових інстанцій пропонується організовувати з урахуванням необхідності забезпечення учасникам судочинства рівних прав на оскарження судових рішень. Для цього кожен суд має виконувати функції лише однієї інстанції: місцеві суди — першої, апеляційні суди — апеляційної, вищі суди — касаційної, ВС України — касаційної інстанції (у виняткових випадках). Такий підхід пояснює потребу утворення в системі судів загаль­них вищих судів — цивільного і кримінального як касаційної інстанції відповідних юрисдикцій (п. 3 розд. ІІІ Концепції). Така ситуація декларує принцип «одна судова ланка = одна інстанція», однак при цьому суттєво звужується роль ВС України: він фак­тично втрачає статус найвищої інстанції і можливість суттєво впливати на спрямування судової практики, перетворюючись на установу з перегляду справ у виняткових обставинах. Іншим варіантом розв’язання цієї суперечності може бути ліквідація вищих спеціалізованих судів і зосередження функцій касаційної інстанції у ВС України, що приведе до підвищення статусу цьо­го органу і збільшить у декілька разів обсяг навантаження на нього. Крім того, такий підхід зумовить необхідність внесення змін до КУ, у якій прямо передбачено запровадження вищих спеціалізованих судів (ст. 125).

Підсумовуючи викладене, слід зауважити, що у побудові судової системи по вертикалі доступність має виражатись у дотриманні принципу «одна судова ланка = одна інстанція». Розгляд справ по суті має здійснюватися щонайменше двома судовими інстанціями (місцевим і апеляційним судами) з метою забезпечення права особи на перегляд рішення суду. Загально­доступними мають бути суди першої інстанції; право на пере­гляд справи судом апеляційним підлягає встановленим законом обмеженням. Касаційна інстанція опосередковано впливає на доступність правосуддя: забезпечуючи єдність судової практи­ки, вона виступає механізмом виправлення судовою системою власних помилок, так би мовити, «страхує» її від можливих «збоїв» у роботі. Звернення до цього суду є необхідним перш за все для забезпечення ефективного функціонування судової сис­теми і тому пов’язане із найбільшими обмеженнями.

2.3.