Форми прояву етнонаціональних конфліктів

Природа ж етнонаціональних конфліктів пояснюється характером етносів і націй як державно-політичних, соціально-економічних та со- ціокультурних спільнот людей, комплексних, багатосторонніх взаємо­відносин між ними.

Інтереси ж формуються: для етносу — як інтереси замкнутої гру­пової організації людей і групового мислення, де індивід не відокрем­лює себе від групи, і для нього будь-яка інша група є ворожою, «чу­жою» по відношенню до своєї, для нації — як інтереси ширшої, не замкнутої, але все ж таки відокремленої, самостійно існуючої, держав­но оформленої спільності, яка набуває своєї соціально-економічної та соціокультурної основи.

Протистояння етносів породжується їх груповою замкнутістю, від­сутністю спільних цінностей, що спонукають їх до взаємної співпраці. Єдині релігійні вірування або тривале співіснування в рамках якого- небудь соціального простору можуть блокувати ворожість етносів і створювати передумови для їх злиття (як це відбувалося в Європі). Конфліктність у взаєминах між націями виникає в умовах ущемлення інтересів однієї і панування інтересів іншої. Будь-яка нерівність — по­літична, правова, економічна, культурна, нарешті, конфесійна, пов’я­зані з пануванням одних над іншими, перешкоджає самостійному роз­витку національних спільнот і викликає протиборства. Причому ущем­лення інтересів може виявлятися й усвідомлюватися в різних сферах життя, не обов’язково в політиці. Поле конфлікту формується в різних ракурсах. Джерелом його може бути будь-яка історична проблема, яка має бути вирішена; захоплення території — життєвого простору етно­су; руйнування його системи культурних цінностей і нав’язування чу­жих цінностей; деградація з вини іншого екологічного середовища; го­сподарсько-економічна експансія; мовна нерівноправність та ін.

Оскільки втілюється національна ідея, її націоналізм, завжди пов’язаний з конкретною етнонаціональної спільністю, так чи інакше відображає потреби й інтереси останньої, то в історії існували й існу­ють різноманітні види націоналізмів. В Індії, скажімо, — це індуський, мусульманський і сикхський націоналізми.

У країнах Близького Сходу існує націоналізм арабський, що також представлений у різних проявах. Із західним націоналізмом народи світу познайомилися на прикладі такої його антилюдської форми, як фашистська ідеологія і практика. У республіках колишнього CPCP до­зріли численні націоналізми (український, молдавський, вірменський та ін.), які зруйнували, врешті-решт, єдину велику країну і стали дже­релом національно-етнічних конфліктів. Національні рухи, так само як і конфлікти, агентами яких вони є, та націоналізми, що лежать в їх ос­нові, не завжди є руйнівними. Коли із форм визвольної боротьби вони перетворюються у форми насильницького утвердження панування од­нієї нації над іншими (вкрай радикальна форма націоналістичного ру­ху — фашизм), то вони стають руйнівними. Межа між національним та націоналістичним рухами відносна: перехід першого у другий зумо­влюється протиставленням національного демократичним принципам, прагненням до незалежності і самостійного розвитку національно- етнічної спільності за рахунок обмеження, а то й нехтування демокра­тичних норм суспільного життя для інших, проголошення інтересів ці­єї спільності єдино законними та вищими. У кінці 80-х — на початку 90-х років у радянському суспільстві виявилося три типи етнонаціона- льних конфліктів. Один з них сформувався між радянською багатона­ціональною спільнотою, яка представлена єдиною федеративною дер­жавою з домінуючим російським народом, і національними групами, які мали формальну державну самостійність (у вигляді союзних рес­публік). Зважаючи на різноманіття цих груп, загальний тип конфлікту конкретизований у специфічних видах, кожен з яких по-своєму фор­мувався, розвивався і завершувався.

Другий тип конфлікту — всередині республік: між так званою ко­рінною національністю і національними меншинами. У кожної коли­шньої союзної республіки після її відокремлення від Союзу утворили­ся такі меншини з числа російськомовного населення та інших етносів. І в переважній більшості виникли незалежні держави, в яких стали фо­рмуватися подібні конфлікти.

Третій тип конфлікту характеризував (і сьогодні характеризує) ет- нонаціональні відносини всередині власне CPCP. Це конфлікт між утвореннями, які до «перебудови» не мали статусу державності, ко­лишніми автономіями як суб’єктами Російської Федерації та російсь­ким співтовариством у цілому. Звичайно, цей тип конфлікту виявлявся по-різному (достатньо співставити національний рух у Татарстані і Чечні, щоб зрозуміти їх суттєву різницю і за джерелами, і за характе­ром розвитку, а тим більше результатами). Повернемося до аналізу першого типу конфлікту.

5.