Особливості етнонаціональних конфліктів у різних країнах

Отже, розглянемо деякі етнонаціональні конфлікти на пострадян­ському просторі.

Міжетнічні проблеми в незалежній Латвії. Тривалий час пробле­мним залишалося питання про становище російського і російськомов­ного населення в Латвії.

Через складні міжнаціональні відносини російськомовне населення було витіснене з політичних процесів і позбавлене можливості працю­вати в державних і муніципальних організаціях. Як наслідок, більше половини всіх підприємців в Латвії є представниками російської діас­пори. Іншої сфери діяльності для активної частини населення з цієї громади просто не існувало. Сьогодні це викликає занепокоєння у представників титульної нації, але змінити ситуацію силовими мето­дами вже неможливо, оскільки демократичні процеси мають незворо- тний характер. Позбавлення багатьох постійних мешканців (негрома­дян) права шляхом виборів представляти свої інтереси у державній політиці призводить до значної напруженості в суспільстві. Правляча еліта забезпечує собі привілейовані умови за рахунок громадських ін­тересів. Місцева еліта побоюється, що зменшення кількості негрома­дян приведе до розбудови політичної структури і втрати власних полі­тичних позицій.

Значною проблемою і приводом для серйозного занепокоєння є згортання викладання російською мовою. Перспектива втрати навіть існуючих можливостей отримання освіти рідною мовою все частіше провокує протести російськомовного населення. У 1999 році був за­критий останній латвійський ВНЗ, де викладання велося російською мовою.

Етнонаціональні проблеми в Естонії. Якщо за останнім радянсь­ким переписом 1989 року естонці становили 61,5% населення країни, то в 2000 році їх частка зросла до 67,9%. Сталося це виключно завдяки зменшенню чисельності російськомовного населення: все населення країни між двома переписами скоротилося з 1 мільйона 566 тисяч до 1 мільйона 377 тисяч чоловік. Втім, в точності останнього перепису фа­хівці сумніваються, вважаючи, що насправді населення на той час бу­ло на 60—70 тисяч більше.

Традиційно все неестонське населення називають російськомов­ним, але етнічно воно не зовсім однорідне: основну частину складають етнічні росіяни (близько 25% усього населення), є й українці (понад 2%), білоруси (2%), фінни (менше відсотка) та представники інших національностей.

Російськомовні мешканці Естонії за своїм статусом поділяються на три категорії: громадяни Естонії, громадяни іноземних держав (насам­перед Росії, за даними перепису 2000 року їх було 86 тисяч), а також особи без громадянства, які мають так званий «паспорт іноземця» (за даними департаменту громадянства і міграції Естонії, у 2006 році їх було 136 тисяч, в 2000 — 170 тисяч).

Для багатьох російськомовних громадян Естонії зміна країни, сус­пільного ладу та статусу виявилися нелегким психологічним випробу­ванням. Загальною проблемою залишається мовна політика, і перш за все діяльність Мовної інспекції, яка (відповідно до Закону про мову і підзаконних актів) вимагає знання державної мови не тільки від дер­жавних та муніципальних службовців і, скажімо, лікарів, а й від пра­цівників приватного сектора. В органах влади та державних або муні­ципальних установах без знання естонської на дуже хорошому рівні працювати неможливо, крім того, Мовна інспекція домагається до­тримання вимог мовного законодавства і в приватному секторі.

У цілому в Естонії після відновлення незалежності зберігався мі­жнаціональний мир.

Сьогодні можна впевнено говорити про те, що Прибалтика є одні­єю із найбільш конфліктних зон на пострадянському просторі.

Відомо, що близько 40—50 % населення Естонії та Латвії склада­ють не балтійські етноси. Але за останні роки неприязнь прибалтів до інших етносів стала нормою, і хоча до відкритого протистояння тут не доходить — ситуація залишається дуже складною. На сьогодні ці кра­їни — єдині серед нових незалежних держав, які не дали свого грома­дянства колишнім підданим CPCP, які залишаються на їхній території. До отримання незалежності 30% населення Естонії (переважно росій­ському, більшість якого народилася в цій республіці) було відмовлено в громадянстві. Росіяни, як іноземці, отримали особливі паспорти жо­втого кольору. Крім того, до них застосовують заборони на професій­ну діяльність: наприклад, 700 тисяч росіян, які проживають в Латвії, не можуть займатися 23 видами діяльності. Політичне керівництво країни закриває очі навіть на те, що завдяки цьому такі гіганти приба­лтійської промисловості, як Ризький радіозавод чи Інгалінська AEC, не мають необхідної кількості кваліфікованих кадрів. Фактично росіян поступово витісняються з більшості сфер суспільного життя.

Політичне керівництво Латвії та Естонії намагається штучно ство­рити мононаціональні держави і таким чином віддалитися від «вели­кого сусіда», і причини прагнення розриву — насамперед політичні. Розмежування населення за національною ознакою в даному випадку відіграє, скоріше, другорядну роль. Слід визнати, що в результаті такої політики для прибалтійських країн було спрощено членство в Раді Єв­ропи, надані всі умови для швидкої інтеграції в європейські структури. Очевидно, що для Ради Європи важливі не самі Латвія чи Естонія, а те, що Росія позбавляється доступу до п’яти балтійських портів, а права людини продовжують порушуватися.

Українська етнополітична проблема пов’язана з Кримським півос­тровом.

Серпневий путч 1991 року істотно прискорив розпад Союзу. Про­голошення державної незалежності України каталізувало розвиток по­дальших подій у Криму.

Підвищена конфліктогенність цього регіону, крім загальних для всього пострадянського посттоталітарного простору, обумовлена ще й його специфічними факторами, особливим демографічним складом та динамікою етносів, що населяють півострів.

Згідно з останніми статистичними даними, із 2,7 млн жителів Кри­му більше 60% становлять росіяни, переважна більшість яких — пере­селенці, які заселяли землі, занедбані після депортації корінного насе­лення, в ході кількох повоєнних міграцій. Близько чверті населення належить до етнічних українців, в основному істотно русифікованих.

За останніми даними, кримські татари, які повернулися із заслання, в основному із Середньої Азії, частково з Росії, складають близько 10% всього населення. Решта припадає на національні меншини. Ди­наміка істотної зміни етнічного складу населення за останні кілька ро­ків в основному пов’язана зі зростанням частки кримських татар.

Незважаючи на відносно невеликий відсоток кримських татар у зага­льній чисельності населення Криму, кримсько-татарський фактор відіграє найважливішу роль у політичному, економічному та соціальному житті півострова. Як відзначають деякі аналітики, російський сепаратизм виче­рпав себе. На політичній арені все більш виразно виступає кримсько­татарський сепаратизм, набагато радикальніший у своїх діях, який має міжрелігійний характер і є проявом ісламського фундаменталізму.

Відомі й турецькі інтереси щодо Криму. Предметом конкретної туре­цької політики є розширення економічної (через мережу банків і комер­ційних структур з турецьким капіталом), а потім і політичної присутності в Криму. Україна опинилася між двох вогнів на тлі того, що в Росії відсу­тнє розуміння ісламської загрози в Криму і триває мусирування кримської проблеми в антиукраїнському контексті. В результаті виявляється, що для України Туреччина і Росія в цьому сенсі знаходяться на одному боці.

Особливості етнічного конфлікту Придністров’я. Проблема поля­гає у тому, що незалежне придністровська держава, хоча й не визнана міжнародною спільнотою, де-факто існує більше десяти років. Керівни­ки Придністровської молдавської республіки охоче обговорюють різні варіанти взаємин з Кишиневом, але практично їх вже важко зрушити із завойованих позицій. Примітно, що наприкінці 2000 року Гагаузія зая­вила про намір стати третім учасником переговорного процесу щодо формування «спільної держави». Між гагаузами та Придністров’ям була підписана угода про торговельно-економічне, культурне та інші види співробітництва. Як і у випадку з іншими самопроголошеними респуб­ліками, час працює на Придністровську молдавську республіку.

Перемога комуністів на дострокових парламентських виборах 25 лютого 2001 року і обрання президентом країни першого секретаря ЦК ПКРМ В. Вороніна створюють непогані умови для вирішення при­дністровської проблеми. Як справедливо зауважує російський політо­лог С. Марков, комуністи завжди займали тут менш жорсткі позиції. До того ж, і це головне, зменшилася загроза розчинення Молдови в Румунії, чого найбільше побоювалися в Придністров’ї. Час покаже, чи вистачить новому президенту політичної волі, щоб зрушити з мертвої точки переговорний процес, змінити його принципи й остаточно вре­гулювати придністровський конфлікт. Адже очевидно й те, що еконо­мічні та політичні реалії змушують конфліктуючі сторони, у яких, зро­зуміло, є й власні інтереси, шукати конструктивних комплексних рішень придністровської проблеми. Вони, можливо, і приведуть бага­тонаціональний народ Молдови до довгоочікуваного добробуту.

Віимено-азеибайджанський конфлікт. Хоча початком цього конфлі­кту з лютого 1988 року стала Нагірно-Карабахська автономна область Азербайджану, яка оголосила себе незалежною Нагірно-Карабахською Республікою (HKP), підґрунтя вірмено-азербайджанського збройного протистояння більш складне і багатопланове. Крім власне територіаль­ного спору, тут присутнє і історико-культурне суперництво з елемента­ми міжнаціональної ворожнечі між вірменами й азербайджанцями, про­тиріччя між принципом суверенітету і цілісності держави, ідеологія національного самовизначення, взята на озброєння новими елітами Вір­менії та Азербайджану, їх суспільно-політичними об’єднаннями (Комі­тет «Карабах». Вірменський загальнонаціональний рух, Народний фронт Азербайджану та ін.), а також маневри тодішнього союзного Центру з метою зберегти республіки Закавказзя в орбіті впливу Москви. А для цього треба було ослабити і розколоти національно-визвольні рухи. На­решті, з 1993 року — інтрига навколо каспійської нафти і шляхів її тра­нспортування, яка з часом перетворилася чи не в головний чинник гео- політичного суперництва у регіоні.

Ні Баку, ні Єреван за шість років не зробили жодного кроку назу­стріч одне одному. Переговорний процес, незважаючи на зусилля чис­ленних посередників (Мінська група ОБСЄ, Росія, США, Туреччина, Іран), фактично торпедується. Не вдалося домогтися прориву у вирі­шенні конфлікту і в ході двосторонніх зустрічей азербайджанського і вірменського президентів, що відбулися у 1999—2000 роках. І в тій, і в іншій країні спроби їх лідерів піти на взаємні поступки викликали гос­тру політичну кризу. Остання зустріч Алієва і Кочаряна, яка відбулася у вересні 2000 року в Нью-Йорку на Самміті тисячоліття ООН, не ма­ла яких-небудь результатів. Перевага, як і раніше, віддається апеляції до громадської думки. У цілому ж протиріччя між конфліктуючими сторонами — щодо статусу Нагорного Карабаху, захоплених азербай­джанських територій, біженців та інше — залишаються не вирішени­ми, відповідно, слабкою є надія на мирне вирішення конфлікту.

Невирішеність грузино-абхазького конфлікту завдає шкоди наро­дам Абхазії та Грузії, негативно позначається на стабільності всього Кавказу, викликає занепокоєння Російської Федерації щодо спокою на своїх південних кордонах. До конфлікту виявляють інтерес США, які заявили про свої «життєві інтереси» в даному регіоні. До врегулюван­ня конфлікту підключені ООН, ОБСЄ, міжнародні дипломатичні місії.

Аналіз грузино-абхазького, як і будь-якого іншого етнонаціональ- ного конфлікту, показує, що цю проблему неможливо вирішити без урахування історичних, етнічних, демографічних, територіальних і правових аспектів, виправлення раніше допущених правових помилок.