§ 5. Сучасні проблеми теорії аргументації

Сучасна теорія аргументації є інтегральною дис­ципліною, що об’єднує зусилля дослідників різних галу­зей науки: логіків, філософів, лінгвістів, психологів, фахівців по створенню комп’ютерних технологій, дослідників в галузі теорії дій, теорії прийняття рішень та ін.

Позаяк аргументація — це завжди комунікативний, діалоговий процес, її можна розглядати з семіотичної

точки зору. Тобто будь-яка аргументація має три виміри: синтаксичний, семантичний і прагматичний.

Синтаксичний вимір аргументації визначається перш за все послідовністю тез, аргументів і контраргументів під час діалогу. Саме тут виявляють умови “правильної” ар­гументації і намагаються відповісти на питання: як вигля­дає “правильна” аргументація (яка її структура); які аргу­менти вважаються допустимими; яким чином належить обгрунтовувати тезу; що можна вважати доведенням тези; якою повинна бути послідовність тез та аргументів в ар- гументативному діалозі. Основним питанням дослідження аргументації на синтаксичному рівні є: яким чином (за допомогою яких правил, за наявності яких умов) із деякої сукупності засновків (аргументів) можна отримати істинний висновок (тезу).

Семантичний вимір аргументації визначається її предметом, темою аргументативної дискусії і має справу із дослідженням змісту конкретних аргументів і тез. Якщо синтаксичні дослідження пов’язані із правильністю аргу­ментації, то семантика вивчає питання про істинність аргументів і тези.

Прагматичний аспект аргументації полягає в дослідженні принципів та правил, що забезпечують до­речність, дієвість та успішність аргументації. До кола прагматичних проблем аргументації належать, зокрема, дослідження закономірностей формування та зміни цін­нісних орієнтацій людини, а також — цілей, які пе­реслідують учасники аргументативних діалогів, системи їх намірів, що безумовно сприяє розв’язанню проблеми прийняття людиною деякого рішення.

Для прагматичного виміру характерним є аналіз таких відношень: а) “пропонент/опонент і акт аргументації” (дослідження типів аргументів, що використовуються, а також способів їх введення до аргументативного діалогу: твердження, прогноз (передбачення), оцінка і т. ін.);

б) “пропонент і опонент” (дослідження прийомів впливу на співрозмовника з метою зміни його поглядів, а також дослідження сили аргументів та послідовності їх введен­ня); в) “пропонент/опонент і зовнішній світ” (дослід­ження проблем прийняття людиною рішення).

Основними компонентами аргументації є: ко­мунікативний, логічний та ціннісний. Дійсно, процес ар­гументації завжди реалізується в ситуаціях спілкування людей і, отже, передбачає встановлення деяких гранич­них умов, дотримання яких робить можливим спілкування взагалі і аргументацію зокрема.

Аргументації притаманний і логічний компонент, по- заяк аргументація — це завжди деяке міркування, деяке певним способом організоване мислення, в якому усві­домлюються вимоги послідовності, доказовості, предмет­ної визначеності і т. ін.

Ціннісний компонент аргументації виявляє себе в то­му, що аргументація завжди передбачає досягнення дея­кого практичного ефекту: переконати в чомусь опонента, або бажаним чином зорієнтувати його поведінку.

Сучасні підходи до вивчення аргументації розмежо­вують логічну і прагматичну аргументації. Традиційно логічний погляд на аргументацію пов’язує її перш за все з характеристиками првильності та істинності: аргумен­тація — це демонстрація правильності логічного виводу, який, за умови наявності істинних аргументів, гарантує істинність тези (за такого підходу основну увагу зверта­ють на логічні процедури аргументації). Теорія прагма­тичної аргументації, шо будується в межах т. зв. когнітивного підходу, тлумачить аргументацію як проце­дуру, яка змінює (формує) систему поглядів об’єкту аргу­ментації і таким чином впливає на процес прийняття лю­диною рішення. Прагматична теорія аргументації скеро­вана на дослідження важливих проблем сьогодення: про­блем соціальної взаємодії людей.

У сучасних дослідженнях теорії аргументації уточ­нюється низка важливих термінів, наприклад: а) “ви­словлена думка”; б) “точка зору”; в) “раціональне оцінювання”.

Поняття “висловлена думка” використовують для вказівки на власне предмет аргументації (яким можуть бути деякі факти, ідеї, теорії, дії, вчинки, відношення, установки і т. ін.).

Поняття “точка зору” фіксує оприлюднене (екстерн- алізоване) відношення до висловленої думки з боку мов­ця (пропонента чи опонента).

Наприклад, якщо твердження “Жінкам притаманна власна логіка” є предметом аргументації (тобто висловле­ною думкою), то пропонент і опонент можуть сформува­ти, принаймні, дві точки зору: позитивне і негативне ставлення до зазначеного твердження.

Поняття “раціональне оцінювання” має на увазі власне процес аргументації на захист позитивної чи нега­тивної точки зору з метою виправдання або відхилення висловленої думки.

За допомогою зазначених понять можна виділити певні стадії дискусії.

I. Стадія конфронтації (або екстерналізація супереч­ки):

— Мовець А формулює позитивну чи негативну точку зору стосовно деякої висловленої думки Д\

— Мовець В піддає сумніву точку зору Мовця А.

II. Початкова стадія (Мовці А і В вирішують провести аргументативну дискусію):

— Мовець В оспорює захист мовцем А висловленої думки Д;

— Мовець А “приймає” сумнів мовця В\

— Мовець А і мовець В вирішують спробувати розв’язати суперечку за допомогою аргументативної дис­кусії;

— Мовець А і мовець В вирішують, хто з них викону­ватиме роль пропонента (протагоніста), а хто — опонента (антагоніста);

— Мовець А і мовець В погоджують правила дискусії;

— Мовець А і мовець В погоджують, коли дискусія вважатиметься завершеною.

III. Аргументативна стадія (стадія висування аргу­ментів і реакції на них):

— Протагоніст висуває аргументи на захист своєї точ­ки зору;

— Антагоніст реагує на аргументацію протагоніста, сумнівається з природу низки тверджень, які констатують аргументацію протагоніста.

IV. Заключна стадія (встановлення того, як (чим) за­вершується дискусія):

— Дискусія завершилась на користь протагоніста;

— Дискусія завершилась на користь антагоніста;

— Дискусія не завершена.

Позаяк процеси аргументації відбуваються перш за все в ситуаціях реальної мовної комунікації (в діалогових ситуаціях), зазначимо основний принцип і відповідні правила (максими) комунікації, дотримання яких очікується від учасників аргументативного діалогу’².

Основний принцип — “принцип кооперації”. “Твій комунікативний внесок на деякому кроці ділогу повинен бути таким, якого вимагає спільно визнана мета (напрямок) цього діалогу”. Цей принцип деталізують чо­тири правила (максими), дотримання яких забезпечує виконання вказаного принципу:

1) Максима повноти інформації (або максима кількості):

а) “Твоє висловлювання не повинно містити в собі менше інформації, ніж вимагається (для виконання по­точних завдань діалогу)”; б) “Твоє висловлювання не по­винно містити в собі більше інформації, ніж вимагається (бо зайва інформація інколи вводить в оману, викликаю­чи запитання і міркування, що не відносяться до справи; зайва інформація може викликати побічний ефект: слухач може припустити (запідозрити) наявність якоїсь особли­вої мети або особливого смислу в передачі цієї зайвої інформації).”

2) Максима якості: “Старайся (дбай), щоб твоє ви­словлювання було істинним”, тобто а) “Не говори того, що ти вважаєш хибним”; б) “Не говори того, для чого в тебе немає достатніх підстав”.

3) Максима відношення (релевантности: “Не відхиляйся від теми”.³³

4) Максима способу (манери) стосується не власне предмета розмови, а скоріш того, як про цей предмет го­ворять: “Висловлюйся ясно”. Тобто “уникай незрозумі­лих висловлювань, неоднозначності, багатослів’я, будь послідовним”.

Безумовно, зазначені комунікативні постулати є до­сить очевидними і корисними речами. Однак, варто звернути увагу і на те, що метою мовного спілкування є не лише (не просто) максимально ефективна передача інформації, але й вплив на інших людей: можливість “примушувати” інших людей змінювати свої погляди і, більше того, керувати їх поведінкою.