5. Елліни на берегах незамерзаючого Понту

— Сировинний характер давньогрецької колонізації Північ­ного Причорномор'я очевидний. А хто заготовляв тут зерно: скіфи чи греки?

У промислових масштабах, на експорт — греки. Технологія зали­шалася за ними.

Зерно вивозили в амфорах, які вантажили на торговельні кора­блі спеціальним способом. Як і наш час, вони належали не завжди капітанам, а якимось третім особам. Існувало поняття фрахту і щось подібне до страхування вантажу — відшкодування збитків, якщо ко­рабель тонув із провини команди. З рідкісних щодо виявлення діло­вих листів на свинцевих пластинах дізнаємося, що кораблі курсува­ли найчастіше певними встановленими морськими лініями (марш­рутами].

Сама логіка ресурсної, аграрної колонізації зумовила характер освоєння колоністами місцевості на кшталт: поліс+хора. Xopa — це сільськогосподарські округи навколо великого населеного пункту міського типу. Навколо Ольвії хора складала з кількох сотень таких поселень дрібного та великого розмірів. Згодом хори розросталися, а разом із ними й воєнно-політичний вплив полісів.

— Якщо чесно, я думав, що амфори — це посуд для перевезен­ня вина...

Амфори — це універсальні морські контейнери античної ци­вілізації. Греки їх навмисно виготовляли зі широкими горловина­ми. Обсяг такого посуду сягав 20 л і вино в них везли дорогою до Причорномор'я. Виробники вина дуже ревно стежили за експортни­ми нормами, так би мовити. Кожен центр виноробства виробляв свою пізнавану і закріплену тільки за ним форму амфори. Спеціальні чино­вники — астиноми — стежили за дотриманням єдиного параметра літражу всіх партій амфор, а також особливостей їхніх типологічних ознак, за якими покупець міг безпомилково визначити, звідки саме надійшло вино. Власне, те саме відбувається і в наш час, щоправда, крім форми пляшки для маркування використовують ще й етикетку. У Стародавній Греції також існували й підпільні цехи контрафактної продукції, які підробляли форму посуду відомих і дорогих виробни­ків вина, вливаючи в них щось своє. Типологія амфор настільки добре розроблена археологами, що навіть за уламком віночка професіонал

Настінний розпис склепу Боспорського царства із зображенням юрти кочівників

легко визначить час її виробництва та місце. На цьому принципі ґрун­тується побудова хронології досліджуваних пам'яток.

Назад із Причорномор'я в амфорах вивозили зерно і навіть солону рибу. Шельф моря у поєднанні з лиманами та гирлами річок, сприяв рибальству. До речі, назва Пантікапей — столиця Боспорського цар­ства, перекладається з грецької як «Шлях риби».

— Закритий комплекс виробництва...

Але зерно все ж залишалося в пріоритеті. Хори та території по­лісів загалом завжди витягувалися вздовж морського узбережжя вузькою смугою. Віддалені від узбережжя ділянки степу греки не освоювали, побоюючись (чи не бажаючи) дуже віддалятися від рід­ної стихії та головної транспортної артерії — моря. Hy, а скіфи, як ми вже казали, всю цю справу чудово «дахували».

Взагалі, в історії появи греків у Північному Причорномор'ї мене найбільше вражає одна річ. Зараз постараюсь сформулювати... Іноді корисно навідувати руїни стародавніх міст. Особливо тих, навколо яких уже ніколи не відроджувалося життя. Дивно бачити, як швид­ко людина могла зробити колосальні гроші, створити культуру, іс­торію, архітектуру на колись порожньому місці. У район тієї самої Ольвії, в голий степ між двома балками, порослими чагарником, на­прикінці VII в. до н. е. Якогось дня тут висадилися зі своїми пожит­ками перші кілька сімей колоністів. Хтось із них устромив лопату в землю, щоб збудувати землянку для зимівлі своєї родини. Й уже за кілька століть ця перша подія в історії міста виллється в розпо­відь Геродота про царя Скіла або про облогу Зопіріона. Повітря, вода Бузького лиману, родючий чорнозем і рельєф місцевості — самі со­бою пасивні константи. Додаток до них людського розуму та праці незабаром дозволив отримувати з довкілля вигоду, добувати зі зем­лі дохід, за яким колоністи сюди й прибули, адже романтиками ніхто з них не був. Гроші з'явилися настільки великими, що їх вистачало на будівництво тисяч дрібних і великих населених пунктів по всьо­му Чорноморському узбережжю. Як напрочуд швидко після відходу людини з «вічних міст» типу Ольвії всі первинні константи поверта­ються в стан рівноваги, а колишня розкіш перетворюється на руїни.

Ось це, на мій погляд, і є найдивовижнішим у феномені Великої грецької колонізації. Греки вперше принесли на «береги Понту», що не замерзає, саме міську культуру. До них тут такого не було. З усією сукупністю ознак: кам'яним домобудівництвом, плануванням вулиць, із громадськими будівлями, мощениям, системою водогону та водовідведення, з апаратом міського управління тощо. Місто — основа античної цивілізації.

Коли за діяльністю постійно маєш справу з втраченим минулим, мимоволі починаєш задаватися двома запитаннями: звідки народи з'являються, куди вони потім зникають? І чому. Катастрофи куль­тур — одна з найзагадковішйх і найцікавіших тем історичної науки.

Перші грецькі поселенці витягують глину з-під землі, на тому ж березі лиману, де щойно висадилися. З неї на вогні виготовляють кераміку, черепицю для будинків, а природний камінь на будівниц­тво будинків лупають по навколишніх балках. Людина змушує втра- чати рівновагу всю природну систему, що перебувала до її появи в стані спокою. Надалі все збудоване, виліплене та виплавлене лю­диною неминуче прагне свого початкового нуля, тобто, стану спо­кою. Фундамент будинку норовить просісти, стіна розвалитися, дах протекти й обвалитися, кераміка розбитися та повернутися назад у землю, на смітник... Людина докладає колосальних зусиль, аби про­тистояти цим природним властивостям матерії і, зрештою, їй про­грає. Міста замінюють руїни, на місці руїн наростає чорнозем, який вкривається степовою травою. Отже, історія припиняється саме тоді, коли людина перестає рухатися.

— Чиста синергетика — теорія самоорганізації систем...

Відтворення людством цивілізацій і підтримка їх на належному рівні — це постійна, побудова нових, штучних систем, катастрофа яких у результаті неминуча. Але хаос знову породжує лад. Цей про­цес циклічний і нескінченний. У цьому сенсі вся історія людства — суцільне повторення пройденого. В уявленні античного світу — все, що настало сьогодні, вже колись було. Не в буквальному розумінні, а екзистенційному.

Зіткнення двох світоглядних позицій можна проілюструвати на прикладі Одеси, де ми зараз ведемо бесіду. Точніше, на окремому прикладі проблеми її заснування. Скільки ратищ зламали у боротьбі двох груп опонентів у пошуках відповіді на запитання: хто заснував Одесу, литовці у 1415 році чи росіяни у 1794 році? Правильна від­повідь: ні литовці, ні росіяни, а термін «заснування» тут узагалі не застосовують. Тобто теперішні сперечальники оперують категорія­ми, які зовсім не відповідали поглядам персонажів, призначених на роль «батьків-засновників». Перші будівничі міста Одеса наприкінці XVIII століття зовсім не засновували його на «порожньому» місці чи на «місці турецького Хаджибея». Вони лише відроджували антично­го попередника.

Катерина II з Иосифом Дерибасом дуже здивувалися б, якби дізна­лися, що нащадки призначили їм роль «засновників» Одеси. І ще біль­ше здивувалися б, якби їм сказали, що група опонентів намагається «перезаснувати» Одесу по-своєму, віддаючи цю роль князю Вітовту.

Дерибас чудово знав праці античних авторів про цей регіон, се­ред них і перипл (опис берегів) Чорного моря давньоримського воє­начальника Флавія Арріана. У ньому вказане місто під назвою Одес, яке вирізнялося серед інших модними в епоху Просвітництва алюзі- ями на гомерівський епос. За Арріаном це грецьке місто лежало десь у районі захопленого Дерибасом турецького Хаджибею, але де саме достеменно відомо не було. І коли за перших земляних робіт росій­ських солдатів на плато у колишнього замку знайшли античні вази (їхні уламки досі знаходять археологи під час розкопок у цій історич­ній частині міста), вони переконалися в тому, що знайшли саме Одес.

Атож, Дерибас помилився в його локалізації на ЗО км, що можна пояснити тогочасним рівнем науки.

Одеса. Фото П. Обухова з архіву А. Красножона

Дерибас та інші «батьки-засновники» діяли та мислили в рамках парадигми античної цивілізації, культурними спадкоємцями якої самі себе вважали. Таким був дух епохи. Дерибас — італієць іспан­ського походження, який жив у дитинстві в Неаполі та знав, що таке антична давнина змалку.

Номенклатурний міф про Одесу як місто власне «засноване» створив набагато пізніше Аполлон Скальковський, молодий чи­новник при канцелярії генерал-губернатора М. С. Воронцова, напи­савши 1837 року «твір» під назвою «Первое тридцатилетие исто­рии города Одессы 1793-1823». Причому він сам плутається у датах власної версії: у назві надав 1793-й, у тексті — 1794-й рік. За його абсолютно християнським, лінійним мисленням, таке місто як Одеса — та й узагалі, будь-яке місто у світі — має бути обов'язково кимось закладене з нуля, засноване у якійсь своїй першій цеглині, закладному камені. А вже його логіку підхопили протиборчі сторони у згаданій вище суперечці, де «двохсотрічники» захищають дурни­ці Скальковського, а «шістсотрічники» їх спростовують, виставля-

Одеса. Фото П. Обухова з архіву А. Красножона

ючи натомість свій міф про заснування, але з новими персонажами з Литви, в якому чомусь залишається саме та назва міста, яка дана імперською адміністрацією («Одесі — 600»]. Всі ці суперечки на­стільки ж безпідставні, як і безглузді. Гадаю, стародавні греки легко зрозуміли б, про що це я.

— А де насправді розташовувався Одес, згідно з периплом Арріана?

У гирлі Тилігульського лиману, на північ від теперішньої затоки. Біля сучасного села Кошари. У перші місяці повномасштабного втор­гнення Росії 126-та бригада територіальної оборони, сформована в Одесі, при облаштуванні позицій знайшла там амфори. Ця історія набула резонансу в ЗМІ, позаяк амфори бійці акуратно витягнули та здали в археологічний музей, тоді як російські військові крали все, що могли, по містах і селах окупованих ними територій. Гарна демон­страція того, що це війна протилежних світоглядів, різних цивіліза­цій, якщо хочете.

— Яке місто у Північному Причорномор'ї з'явилося першим?

Борисфеніда, у найдальшому закутку північно-західної акваторії. Тобто греки спершу зайшли максимально на північ, виявили межі вигину берегової лінії, влаштувалися там, а потім розпочали коло­нізацію вже базових населених пунктів по гирлах річок. Ця колонія була заснована приблизно 645 року до н. е. на острові Березань, у гирлі Дніпро-Бузького лйману, навпроти закінчення Кінбурнської коси. Це один із нечисленних островів у Чорному морі. Щоправда, під час колонізації він був півостровом, частиною материкового сухо­долу. У наступному столітті містечко досягло піка свого добробуту,

володіючи всіма урбаністичними ознаками, коли жителі решти май­бутніх міст краю ще тільки будували свої землянки. Перші грецькі колоністи жили в нерозривному зв'язку з метрополією, бувши орі­єнтованими на Східне Середземномор'я як у частині торговельних взаємин і всіх інших питань політичного та соціального устрою своїх міст. Майже всі поліси чорноморського басейну зобов'язані своїм іс­нуванням іонійському місту Мілет. За свідченнями стародавніх авто­рів, ця метрополія вивела у Чорне море чи не 90 колоній — макси­мальна кількість серед решти учасників давньогрецької колонізації.

— З чим це пов'язано?

З жвавою політичною боротьбою серед громадян метрополії. Мілет розмістився у Східному Середземномор’ї (його руїни — біля сучасного Ізміру), у т. зв. Іонійській Греції, де давнє сусідство зі схід­ними деспотіями перського зразка, ймовірно, породило моду на ти­ранічний спосіб правління в цьому й інших містах. Еллада та демо­кратія — поняття зовсім не тотожні, як могло б здатися, на перший погляд. Демократія — лише один із багатьох способів правління в давньогрецьких державах, поряд з олігархією, тиранією і навіть мо­нархією. Єдиної в політичному сенсі Греції ніколи не існувало. Еллада як збірний термін для зазначених територій швидше відбивав їхню культурну єдність. У міжнародну моду його ввів мало не Александр Великий у відомому листі до Дарія II 331 року до н. е.

— Я вам не скажу за всю Елладу... перефразовуючи класику.

Александр уперше в усій ойкумені «образився» саме за Елладу. Дарій йому пропонував вирішити у перемовинах особисті питан­ня, а той відповідав, висуванням спільних, національних інтересів. Еллада — це набір безлічі різних країн числом більш ніж півтори сотні, в т. ч. наших — північнопричорноморських полісів. Але маючи єдиний мовний, культурний та економічний простір багато греків намагалися скидати своїх тиранів, користуючись відомими, успіш­ними прикладами інших держав. Давньогрецька цивілізація не була б собою, якби виявлених бунтівників у таких містах карали смертю. Хочеш жити по-новому? Валіза — галера — Понт Евксинський! Свої політичні експерименти всі охочі можуть проводити як завгодно, але подалі від батьківщини. Ось за що ми всі так любимо давньогрецьку культуру. Величезна кількість пасіонарних, молодих людей, рішучих і заповзятливих, змушували до виселення з рідного міста у вигляді покарання. Саме ці громадяни становили ядро колоністів. Хоча для колонізації були ще й економічні, соціальні та зовнішньополітичні причини (еміграція через військову загрозу, яку Мілет. зазнавав із боку азійських царів).

— З історіїз Фемістоклом із дитинства ми знаємо про ос­тракізм — покарання у вигляді виселення з міста шляхом таєм­ного голосування вільних громадян на черепках (остраконах)...

Цілком гуманний, не кровожерливий метод усунення політичної конкуренції. У цьому сенсі він зрівнював між собою демократичні Афіни з яким-небудь тиранічним Самосом чи тим же Мілетом.

— Проте не можна відмовити самому процесу колоніза­ції в якійсь системності й організованості на найвищому, так би мовити, державному рівні. Що цікавило метрополії насам­перед: прокладання нових торговельних шляхів чи винятково налагодження постачання зерна шляхом налагодженого у ко­лоніях виробництва?

І те, й інше. Якщо говорити про північнопричорноморські степи, то торгувати спершу особливо не було з ким. Хіба що з тими самими кблойістами, які продовжували використовувати у побуті звичну ке­раміку з метрополії, а також вина, олію й інші групи товарів. Гадаю, перші 50 років життя будь-якої північнопричорноморської коло­нії — навпаки, вимагали суттєвих дотацій із метрополії. Про жодну торгівлю чи промисловий експорт зерна у початковий період навіть не мови не було. Наш університет займався розкопками первинної ділянки заселення колоністів у Гавані Істріан, що на Приморському бульварі в Одесі. Поселенці влаштувалися на мисі біля теперішнього Воронцовського палацу наприкінці VI ст. до н. е. із явним розрахун­ком на швидкий розвиток апойкії до розмірів поліса. Та їм не вдало­ся — колонія припинила своє існування за десять-п’ятнадцять ро­ків. Відродження колонії відбулося аж через століття, за спокійніших і ситніших часів, та й то — лише на обмеженій частині прибережного плато. Не думаю, що перші колоністи їхали за море з чіткою метою навмисно вирощувати зерно для улюбленої метрополії. Просто так сталося, що займатися на виселках можна ще й цим.

— У сучасній Україні також виїхала за кордон під впливом війни велика кількість громадян...

І це не останні люди. За кордоном вони беруться за роботу, фор­мують українські спільноти, клуби, пересилають у метрополію гума­нітарну допомогу та пожертви. Що казати, у XVI—XVIII століттях так була колонізована Америка, в обох її континентах.

— Лише багато хто втікав від релігійних переслідувань, як протестанти, приміром...

А в другій половині XIX століття в Північній Америці влаштува­лися вихідці з Галичини, чия діаспора в Канаді зараз становить по­над два мільйони людей. Історичних аналогій справді багато, тому Мені здається, що греки не унікальні, вони лише задали тренд.

На початку VI до н. е. Мілет також потрапив під коток греко-пер- ських воєн. Це лише посилило відтік населення новостворені колонії, що сприяло зростанню їхнього населення та підтримувало належ­ний рівень міської культури. Страбон порівнював кількість грецьких міст, що виникли на березі Понту, і факторій, із жабами, які оточили озеро по колу.

— А яка роль ойкіста?

Ойкіст грецькою — «той, що поселяє». Провідник перших коло­ністів, засновник колонії. Головний авторитет у експедиції за море. Невдоволені, які сідали на галери і вирушали додому, вибирали його зі своїх лав. Він підбирав місце для висадки колоністів, керував вино­сом місць під перші будівлі міста. Місто, у розумінні давніх, це грома­дяни, а не стіни. Усі разом вони вигадували назву. Зазвичай, її давали за ім'ям річки або особливостями місцевості. Ольвія, до прикладу, означало «Щаслива». Ніконій — «Місто перемоги». Tipa — на честь річки, де вона стояла.

— Херсонес...

«Півострів» — грецькою. Ну, він спершу називався Гераклеєю Понтійською — на честь відомого міфологічного персонажа. За при­кладами колоній ми бачимо, що ойкісти діяли в усіх випадках більш- менш однотипно. Для майбутнього міста вибирали рівну, як стіл, частину степу, що примикає до моря чи лиману. Обов’язковою є на­явність двох берегових терас. На нижній закладають порт та інфра­структуру, т. зв. нижнє місто. На горішній утворюють храм, централь­ну площу (агора), теменос із його культовими функціями та будівлі суспільного характеру. За межами міських стін із напільного боку роз­бивають місто мертвих — некрополь. І все це має бути оточене дво­ма глибокими балками для природного захисту міста, обов’язковою є наявність природних виходів до води. Отже, вибір потрібного міс­ця — справа нелегка. На його ретельні пошуки витрачали багато часу. У цьому сенсі Березань могла слугувати базовим пунктом для подаль­ших розвідок перших колоністів у всьому регіоні.

— Чому Велика грецька колонізація була спрямована саме у бік Чорного моря?

Не лише туди. Головно, але не тільки. Першою колонією, засно­ваною греками, вважається Пітекуса зовсім у протилежному боці, на невеликому острові в Неаполітанській затоці, що з'явилася там у VIII ст. до н. е. Чорне море ще до початку колонізації було відоме грекам. Це частина середземноморського ареалу, який був для них чужим. Що відображено, зокрема, у міфах. Згадаймо скелі Симплегади в гирлі Босфору, що періодично зсуваються. Або похід аргонавтів за золотим руном до Колхіди (сучасна Грузія). Гадаю, що й всесвітньо відомий на той момент Геродот не зацікавився б Північним Причорномор'ям, якби воно здавна не перебувало на вустах освіченої публіки.

Адже саме в Чорному морі богиня Фетіда знайшла притулок для духа свого мертвого сина Ахілла, який так славетно загинув у Троянській війні. Зумисне для нього, на думку стародавніх гре­ків, вона підняла з дна морського острів Левке (Білий), який тепер

Острів Зміїний. Фото А. Красножона

називається Зміїний. До речі, білий — це колір мертвих, потойбіччя. Назву йому греки дали невипадково. Матросам кораблів, що прохо­дили повз, забороняли залишатися там на ніч. Залишив пожертву в храмі Ахіллеса Понтарха і пливи собі далі, не затримуйся. Острів не оберігає кораблів, а становить для них небезпеку.

Я ходив на Зміїний свого часу на вітрильній яхті. Тож усю логіку цих давніх ритуальних заборон відчув на собі. Вирушили ми з Одеси ще вдосвіта. З приладів — лише компас і рація. Вітри гуляють навко­ло острова, який хоч і має високі стрімкі береги, але сам по собі на­стільки маленький, що прикриттям служити не здатен. Будь-якої миті судно може розвернути на власному якорі й ударити об скелі. Тому підводні археологи знаходять навколо острова велику кількість свинцевих античних якорів — команда рубала канати, щойно вітер небезпечно змінювався. Біля Зміїного в останній чверті IV ст. до н. е. затонув грецький торговельний корабель, заповнений вантажем амфор та імпортної чорнолакової кераміки. Археологи назвали його «Патроклом» на честь друга Ахілла, який першим загинув під час об­логи Трої. Цей корабель досліджували багато років, він є унікальним об'єктом підводної археології хоча б тому, що є чи не найдавнішим із відомих кораблів античного світу, що затонули.

Періодично грецькі колонії у Чорному морі потрапляли в кон­текст великої світової політики. Зокрема, вважається, що Перикл — афінський архонт V ст. до н. е. часів розквіту свого поліса після пе­ремоги у греко-перських війнах, організував експедицію на береги Понту. Її метою була агітація за залучення причорноморських коло­ній до Афінського морського союзу. Вчені досі сперечаються, відвіду­вав він Ольвію чи ні.

— Це було добровільне об'єднання чи нав'язана вертикаль з боку Афін?

Афінське архе — це військово-політичний союз, який був орга­нізований із ініціативи головного переможця у цих війнах із метою створення спільної каси на військові витрати, які дозволять запо­бігти нападу персів у майбутньому. В архе вступали добровільно, після рекомендацій чи вмовлянь Афін. Касу зберігали на острові Делос, але руки до неї все частіше запускали самі Афіни, залучаю­чи кошти на зовсім не оборонні проекти. Тому Перикл був зацікав­лений у своєрідному мережевому маркетингу та залученні нових донорів.

— Що це за проекти?

Будівництво того ж таки Парфенону — головного храму не лише Афін, а й усієї Еллади. Фінансування творчості придворного скуль­птора Фідія, приятеля й улюбленця Перикла. Перед Парфеноном він установив величезну статую богині Афіни, обшиту золотом до не­пристойності. Передбачуваною була реакція учасників союзу на такі дії Афін — обурення та декларація виходу з договірних взаємин. Усе це, як і належить нормальній демократії, закінчилося гучним скан­далом на всю Елладу. Перикл правив 15 років поспіль і помер від чуми на початку нових і катастрофічних для Афін воєн зі сусідньою Спартою. До речі, в Північне Причорномор'я в цей період саме Аттика стає основним постачальником дорогого та розкішного столового мальованого посуду.

Якщо поглянути на мапу Чорноморсько-азовського басейну, то згадана Борисфеніда перебуватиме у його крайньому північно-за­хідному закутку, а в крайньому північно-східному — Таганрозьке поселення, неподалік від гирла Дону. Воно — ровесник березансько- го, судячи з тамтешньої кераміки. Тобто першим своїми колонізацій­ним марш-кидком греки виставили свої факторії на максимальній відстані від метрополії, у крайніх точках. Таганрог нам демонструє, що випадок зі заснуванням поселення на о. Березань не є ексцесом. Вважається, що наступним кроком греків був т. зв. «стрибок на су­ходіл» і створення вже великих портових міст з капітальними люд­ськими й економічними вкладеннями.

— Відсутність військового протистояння на цих територі­ях під час колонізації — одна з найдивовижніших речей...

Можна було б це пояснити тим, що ці території — нічийні. Воювати нема з ким. Але колонізація відбувалася у Північному Причорномор’ї. Греки розселялися всюди, а по сусідству були скіфи. Мені здається, що тут могли реалізовуватися попередні домовлено­сті, які ґрунтуються на якихось фінансових взаємних вигодах. Майже на всіх досліджуваних пам'ятниках міського типу землянки перших колоністів мають характер тимчасового житла, які замінюються на кам'яниці з фундаментами та черепичними дахами приблизно на початку V ст. до н. е. Згодом навколо кам’яних будинків з'являються і фортечні мури, поліс міцніє і шукає контактів із навколишнім вар­варським світом, пропонуючи йому взаємодію, а не конфлікт.

Скіфи у процесі цих контактів, певна річ, розтратили свою пер­винну пасіонарну сутність. Не допомогла навіть внутрішня боротьба за чистоту моралі.

— Ви сказали, що Березань, яка сьогодні острів, у період засе­лення греками таким зовсім не була. Звідки такі дані?

На півострів на сторінках наукових публікацій цей кам'яний ос­трівець, розташований навпроти гирла Дніпро-Бузькогб лиману, перетворювався буквально на моїх очах. Йдеться про визнання оче­видного науковим співтовариством знавців античності з опорою на дані геології. Палеогеографічні реконструкції ще кілька десятків років тому сприймали якщо не вороже, то з часткою недовіри. Але наука не стоїть на місці, з'являються нові дані, додаткові аргументи. Сьогодні навіть уявити, що зовсім недавно були дослідники, які сер­йозно вважали, що Березань при греках залишалася островом, про­сто неможливо. У геологічному розумінні цей залишок є крайнім, що підноситься над водою на 21 м, краєм стародавнього мису, завдов­жки понад два кілометри. У міру наближення до материка він різ­ко знижувався — і цей перешийок за останні 27 століть був зруйно­ваний впливом хвиль. Незначні глибини між островом і материком свідчать про те, що сполучення між ними було втрачене в результаті трансгресії, тобто підвищення рівня моря.

— Але ж ніякої частини міста не втрачено?

Втрачено і, мабуть, істотна, що розташовувалась якраз у напрям­ку зниження, до перешийка. Заселення саме цього зниженого боку могло бути пов'язане з геологією водозбору, бо в ній накопичувалися підземні води. На Березані розкопки виявили криниці, але тепер вони порожні. У давнину водозбір формувався зі значно більшої площі, ніж сьогодні, інакше колодязі не функціонували б там. Ще чверть століття тому балачки, подібні до цього, прирівнювали до наукового екстреміз­му. Твердження, ніби у VII чи VI століттях до н. е. Березань була півос­тровом, вважали спробою жбурнути хустку в обличчя авторитетам...

—...які вважали, що це острів.

Якийсь час тому, «коли ми жили в горах», а до Пітера ходив пря­мий потяг з Одеси, мені довелося бути присутнім на доповіді одно­го шановного археолога на тему історії розкопок на Березані. Бувши одним із мастодонтів антикознавства, піддаючись силі геологічних аргументів, він таки визнав можливість такої версії. І ніби підігрую- чи цій аргументації, раптом згадав, що на Березані колись знайшли псалії. Це такий елемент кінської збруї. Шановний доповідач висну­вав, що геологи, мовляв, мають рацію — можна обговорювати ймо­вірність з'єднання острова зі степом.

— Якщо вже коні заходили на нього пішки...

Авжеж, приблизно так. Присутні хихотіли, бо це не показник — коней можна привезти на човні, притягти можна лише псалії в кишені і загубити їх. Загалом теперішні суперечки про геологічне минуле Березані вже не спалахують.

— А що можна сказати про культурне життя колоній: му­зика, поезія, театр?Якісь нотатки збереглися?

Згадаю приклад тієї ж Одеси, бо вона також є результатом схо­жих колонізаційних процесів. Як і будь-яка антична колонія, Одеса в перші роки свого існування зазнавала неймовірних труднощів, під питанням залишалася сама перспектива її подальшого існування. Місто сформувалося за античною схемою — між двома глибокими балками, з правильним гіподамовим плануванням кварталів, з ниж­ньою портовою терасою та горішньою, міською. Й ось у 1806 році, че­рез 12 років після виділення перших коштів імперської влади на бу­дівництво міста та порту, починається будівництво театру. Навколо нього швидко формується центр сакрального, соціального та куль­турного життя міста. Театр був дуже важливим для виживання міста як проекту. Те ж відбувалося і в грецьких колоніях. Про наявність те­атру в Ольвії нам відомо з писемних джерел. Щоправда, його досі не знайшли, хоча свого часу споряджали спеціальні експедиції для його пошуку. Єдине місто в усьому Північному Причорномор’ї та Криму, де театр розкопали та відкрили для відвідувачів — Херсонес.

Надзвичайною повагою користувався спорт. В Ольвії виявили руїни гімназіуму навпроти агори та двох головних храмів міста. Це місце, де молодь проводила час у спортивних змаганнях чи вправах. До речі, сам міський храм — не лише центр відправлення релігійних ритуалів, а й сховище скарбниці. На площі перед храмами, на агорі, були виставлені скульптури богів, місцевих політичних лідерів або громадян, які прославилися, а також різного штибу декрети — напи­си на мармурових або вапнякових стелах із нагоди важливих подій або вчинків громадян, які їх прославили. Від площі через усе місто тягнулися головні вулиці до фортечної брами в оборонних мурах. Відповідно, на виїзді за межами стін, уздовж доріг починалося місто мертвих. Щодо музики, поезії — дані археології практично нічого не можуть повідомити, а інформації з писемних джерел недостатньо.

— Релігійні культи?

Без цього нікуди. Улюбленим богом причорноморських греків був Ахілл. Без культу не можна було вести комерційну діяльність чи займатися сільським господарством. Останнім опікувалася Деметра. Точніше, вона відповідала за перебіг часу. Образившись на щось, ця дамочка запросто могла зупинити час і тоді врожай переставав доз­рівати, пагони не сходили. Щоб її задобрити, треба було постійно насолоджуватися жертовними приношеннями. Бог Аполлон — його місяць червень, таргеліон грецькою — був божественним учасни­ком свята збирання врожаю. Власне, назву місяця так і тлумачать: «жнива, дозрівання плодів». Свято Таргелії влаштовували на честь Аполлона, воно було одним із найважливіших в еллінському світі й особливо в північнопричорноморських колоніях, що спеціалізували­ся на виробництві зернових. Недарма Аполлона вважають сонцели- ким. Найімовірніше, саме ці давні культи лягли в основу слов'янсько­го свята Івана Купали на честь збирання першого врожаю.

— Тобто Івана Купала — це не наше язичництво, а грецька традиція?

Не виключене й спільне коріння. Обидва відповідають за перший урожай, обидва — сонячні персонажі. Не знаю, чи вони пов'язані між собою прямо, але подібність є.

— Ахілл був найулюбленішим, бо він свій, місцевий?

Либонь, вплинуло святилище на острові Левке. Гомерівський епос був відомий кожному, і героїка цього персонажа не вимагала

Тендрівська коса «Ахіллів біг». Фото А. Красножона

коментарів. Культ Ахілла у Причорномор’ї став повсюдним. У коло­ністів він відповідав за всі справи: за лікування, за мореплавання (Ахілл Понтарх) і спортивні змагання на його честь проводили (адже він був почесним бігуном). Ахілл собою заміняв тут усіх богів. На його честь Тендрівська коса називалася «Ахіллів біг» (Ахіллів Дром). Це місце проведення своєрідних регіональних спортивних змагань. Там це робити легко та приємно, позаяк коса — витягнутий посеред моря плаский піщаний клаптик суходолу. У двадцяті роки XIX століт­тя російський капітан Критський зафіксував там залишки стародав­нього святилища на честь божества. Описав його, назбирав монет, розповів про побачені написи на мармурі.

— Чи збереглися записані якісь тексти цього періоду з коло­ній?

Лише на мармурі. Декрети, посвяти — загалом уся та сукупність текстів, що називається словом «епіграфіка». Звід цих написів, зібра­ний за кілька століть розкопок справді чималий. На честь Ахілла та­кож відомі написи. У тому числі знайдений в Одесі, на Молдаванці. Ця мармурова плита дивує тим, що не прив’язана до якогось кон­кретного пам’ятника археології. Знахідка дуже дивна. Плита вистав­лена в експозиції Одеського археологічного музею. Греки були вкрай марнославними та ласими на славу. Найкращою заслугою вважалося прославитися у століттях за рахунок виготовлення містом якогось пам’ятного напису на честь шляхетного вчинку. Таку стелу вистав­ляли на загальний огляд і вона тішила самолюбство як самого героя, так і його нащадків. Для нас зараз такі тексти безцінні. Це основні джерела політичної історії північно-причорноморських колоній.

Свої святилища греки облаштовували на будь-яких визначних чи помітних природних місцях: миси, незвичайні острови, скелі, розще- лини, узвишшя тощо. Острів Зміїний для чорноморського басейну ви­глядає більш ніж дивно. Він єдиний по всьому водному просторі і до найближчого суходолу — 50 км. На березі Одеської затоки, між двома лиманами, височіє пласка, як стіл, Жевахова гора. Це глиняне плато, рештка висотою понад 40 м, що привертає увагу своєю незвичністю. Греки влаштували тут доволі велике святилище IV—III ст. до н. е. із відправлянням культів на честь Деметри.

— Овідій був десь у цій частині чи це міф?

Поет настільки знаменитий, що всі хочуть бачити його саме у своїй місцевості. Насправді його заслали у місто Томи за Дунаєм, на південь від нас. Тут він ніколи не був. Коли перші російські колоністи освоювали цю чудову землю, відібрану у турків наприкінці XVIII ст., у їхньому уявленні вони перебували на землях, оспіваних Овідієм, а не лише Геродотом. В Аккерманській фортеці навіть одна вежа но­сить ім'я цього поета, неофіційно, природно. Ця епоха набула слави в пізньому Відродженні, античність володіла розумами. Згадаймо хоча б, коли Наполеон прийшов до Єгипту 1799 року...

—...вивозити культурні цінності.

Насамперед — воювати з мамлюками. Але за солдатами до краї­ни увійшли французькі вчені. У разі раптового нападу на армію, над­ходила команда: вчених і віслюків — у центр! Тобто найцінніше хова­ли від загрози. Вчені взялися вивозити цінності, зарисовувати, роз­шифровувати — інакше кажучи, відкривати Стародавній Єгипет для Європи. Приблизно те саме відбувалося й на Півночі Причорномор'я з приходом російської армії наприкінці XVIII ст. В уявленні сучасни­ків, вони йшли в ті ж землі, про які читали у Геродота, Овідія, Флавія Арріана. Так стало, що тимчасово цими землями володіла варварська цивілізація мусульман. І ось вони, росіяни — християни та європей­ці, ніби не завойовують Причорномор’я, а повертають його назад у лоно європейської цивілізації.

Іноземці на російській службі, такі, як той же Дерибас, Деволан, здобували класичну освіту з оригіналів грецьких чи латинських авторів. Вони не просто вивчали латину, вони ще й розуміли анти­чну історію. І, звісно, знали, що вся ця топоніміка ховається десь тут, і сліди цих стародавніх міст треба шукати. Багато хто з них ки­нувся шукати руїни Ольвії, найвідомішого міста регіону завдяки Геродоту.

— Вони створювали собі легітимність у такий спосіб?

Аякже, створювали легітимність цього вторгнення на територію Османської імперії. Потрібно було пояснити собі і світові, що вони тут роблять і навіщо прийшли. Створення цієї легітимності було ак­том пропаганди. Ця поведінка була щирою, сповненою впевненості.

— Яким був кінець грецьких полісів у Північному Причорно­мор'ї?

Вони проіснували загалом 900 років. Пік процвітання припав на середину V ст. до н. е. Але вже в першому столітті до н. е. наші міста зазнали спустошливого набігу армії гетьського царя Буребісти, який правив своєю державою на території Фракії, в сучасній Румунії та Болгарії. Він пограбував Tipy, дійшов до Ольвії. Але життя після ге- тів на цих теренах відродилося. До наступної навали — готської.

Остаточно всім цим колоніям поклали край нові степові кочівники гуни, які у 3 70-х роках усе тут зачистили. Міста після гунів залишалися в руїнах ще 900 років, аж до кінця XIII століття. Потім їх нишком стали розбирати на будматеріали — когось раніше, когось пізніше. Tipy — у XIII ст. для будівництва середньовічного Білгорода на Дністрі. Ольвію — на початку XVII ст. для будівництва Очаківської фортеці.

— А Херсонес?

Античне місто послужило каменоломнею для створення серед­ньовічного Корсуня. Єдине місто, що існувало безперервно і дожило до розвиненого середньовіччя. Крим і його міста більш-менш потра­пили до орбіти Візантійської держави та центр середньовічної істо­рії півдня України перемістився сюди. Сам же степ перетворився на пустелю, «дике поле», через які покотилися з початком середньовіч­чя кочові хвилі степовиків.

— Чергова зміна степових народів — поява сарматів, яким часом датується?

Вони з'являються в Причорноморських степах у другій половині III — початку II століття до н; е. Знову ж таки, це конгломерат пле­мен, адже сармати — назва збірна.

— Якщо у скіфів своєрідним історіографом служив Геродот, то у сарматів Овідій?

Аж ніяк. Сарматам не пощастило у цьому сенсі так, як скіфам. Овідій був поетом і він відверто хандрив на берегах Понту, а не за­ймався цілеспрямованим збором етнографічної інформації та по­літичних новин. Сидячи у Томах у своєму засланні, він приречено зізнавався у тому, що «між савроматами міг би стати талантом». З інтелігентською недбалістю він не ускладнює собі життя розбором відмінностей між кочовими сарматами та осілими гетами, — їхніми сусідами по Дунаю. Що ті, що інші одне слово — варвари. Весь опис їхнього способу життя зводиться до того, що «великі полчища сар­матів щодня, щогодини ходять туди-сюди». І жоден із цих варварів ні бельмеса латиною чи грецькою. Живуть вони війною і соромно тим серед них, хто не зайнятий грабунками. Ці слова ілюструють ситу­ацію початку першого століття нашої ери (Овідія заслали в Томи 8 року), коли сармати проникають із походами на правий берег Дунаю. За п'ять століть до того Геродот короткою фразою дав нам знати, що в його період кочівля сарматів простягалися на схід від Дону. Він же подає міф про сарматських войовниць — амазонок, які вступили в бо­ротьбу зі скіфами. Втім, археологія дещо із цього таки підтверджує.

Сармати доволі швидко потрапляють у зону уваги давньоримських письменників, географів і хроністів, щойно виходять до кордонів Імперії. Однак першими, хто помітив їхню появу в степах теперішньо­го півдня України, були понтійські греки кількома століттями раніше.

— Що логічно, адже їхні міста оточували степи...

Ми могли б і не дізнатися про цей чудовий факт, якби не винят­кова для стародавнього.світу пристрасть до слави у століттях, якою були заражені всі нормальні представники античної цивілізації. Однією з найрозкішніших нагород, про яку могла лише мріяти душа стародавнього грека, це статуя (бажано, прижиттєва) з розгорнутим написом про скоєні героєм вчинки, зведена вдячними сучасниками. Греки знали, що така дисципліна як історія існує, вони зналися на віч­ності й усіма силами мали намір змусити нащадків говорити про себе.

— Комплекс Герострата як продукт грецької культури...

Герострат також хотів прославитися, як можна бачити. Але ро­бити в житті вмів лише одне — підпалювати об'єкти соціально зна­чущої інфраструктури. З погляду встановлених завдань його вибір упав достеменно на храм Артеміди Ефеської, позаяк уже давні дода­ли цю споруду в число Семи див світу. Зробив він це для того, аби прославитись і покарання отримав від суддів відповідне — співгро­мадянам його рідного Ефеса наказали забути Герострата назавжди, забороняли навіть згадувати його ім’я. Це покарання було настільки незвичайним, що ефект стався цілком протилежний: народ увесь час уточнював, як звати того хлопця, чиє ім’я необхідно забути?

— Свого він досяг, бо ми говоримо про нього навіть через дві з половиною тисячі років...

Свою славу він отримав, але не найкращої якості. Ідеально ж було прославитися у віках героєм. Людиною, про яку згадуватимуть із вдячністю. Адже не кожному доступна слава рівня Аристотеля — таких іще пошукати. У греків існував культ взаємного прославлення, на який працювала ціла індустрія, у ній розробили правила і своєрід­ний кодекс. Суспільство пропонувало співгромадянам різні страте­гії прославляння на вибір, залежно від природних талантів. Однією з таких був спорт — унікальний винахід греків. Згадаймо, що саме отримував переможець в Олімпійських іграх.

— Лавровий вінок...

Простий вінок із лавра за перемогу на олімпійських змаганнях. Цінність його мізерна. Матеріальна, але не символічна. Цей вінок уособлював звитягу, а перемога закріплювалася у свідомості сучас­ників і нащадків. Ну, і, певна річ, статуя на додачу з підписом на батьківщині героя. Навіть гончарям і вазописцям не чужими були почуття корпоративного снобізму. Відомі авторські підписи авторів на червонофігурних античних вазах: «Гончар Євкситей, вазописець Євфроній». Показовою є репліка на творі конкурента з іншої май­стерні Афін: «Євфімід, син Поліаса, намалював це так, як це ніколи не вмів Євфроній».

Найнадійнішим матеріалом передавання інформації нащадкам є камінь. Один із таких каменів — мармуровий блок із написом на двох сторонах, у 1822 році виявив один селянин на руїнах Ольвії. Текст був посвятою на честь громадянина цього міста, на ім'я Протоген. Складений він приблизно наприкінці ПІ ст. до н. е. з описом подій, що відбувалися в середині того ж століття. Однією з найцінніших згадок у ньому є ім'я царя сарматів Сайтофарна.

— Ae чому причина встановлення самої стели? У чому були досягнення Протогена?

У меценатстві. Це був родовитий і дуже заможний громадянин Ольвії. За свою щедрість він і отримав ось цей камінь. І, як бачимо, не помилився — про Протогена згадуємо досі. Сайтофарн прийшов до стін Ольвії з вимогою данини. Для її виплати громадяни заклали якомусь іноземцю священний храмовий посуд. Протоген його вику­пив і повернув місту. Крім того, він збудував фортечні мури вздовж берега, з боку лиману, який мали намір перетнути по льоду найближ­чої зими варварські племена скірів, галатів та ін., щоб зайнятися гра­бунками.

— З боку Бузького лиману Ольвія залишалася не захищеною? Адже місто існувало на той час уже п'ятсот років...

Чому ж, вона була захищена, на думку містян. Але стін не було. Греки — дуже раціональний народ. Продавці до глибини кісток, вони мислили практично. За всього романтизму епохи, яку ми приписує­мо їм заднім числом. Навіть героїзм якихось трьохсот спартанців мав під собою раціональну основу, просто з високими ставками. Але їхні дії точно не були безрозсудними.

— Смерть під Фермопілами — чудовий спосіб прославитися у віках...

Що й сталося. Так і з фортечними мурами Ольвії — спершу їх збу­дували там, звідки очікувався нападу, з напільного, степового боку. А Бузький лиман, дуже широкий у цьому місці, сам собою був водною, природною перепоною. Витрачатись на прибережні стіни тут — дія

безглузда та нераціональна. їхня відсутність також показує, що гре­ки в Причорномор'ї впевнено почувалися на морі, позаяк були єди­ними, хто його контролював. Не було кому зібрати флот і загрожува­ти їхнім містам із води.

— То що ж трапилося наприкінці третього століття до н. е., коли раптом необхідність у прибережних мурах з'яви­лася?

Змінився клімат. На той час зими стали настільки холодними, що на прісноводному лимані (по суті, розширеному гирлі Гіппанісу), став з’являтися міцний, довготривалий і повсюдний льодовий по­крив. У декреті Протогена так і сказано: варвари, збагнувши, що ба­гату Ольвію можна взяти з лівого, східного (відкритого до степів) бе­рега лиману, вирішили повернутись до ідеї штурму взимку, коли на­стане крига. Здебільшого, будь-яке зміцнення будується за фактом оформленої загрози як відповідь на очікуваний, але оформлений виклик. Передбачити такий виклик у довготерміновій перспективі дуже складно. Зміна клімату на різко континентальний, з довгими холодними зимами і коротким літом — швидше за все й стала стар­товою причиною т. зв. Кризи третього століття в давньогрецьких ко­лоніях Північного Причорномор'я.

У тексті декрету не згадують, що Сайтофарн був сарматським ца­рем, проте це зрозуміло з його імені. Його поява під стінами Ольвії свідчить про нові соціально-політичні зміни у регіоні. Кочові народи просувалися євразійським степовим коридором за принципом до­міно, коли племена підтискали один одного в боротьбі за контроль над кочами, вичавлюючи сусідів на захід, доки низка переміщень не досягала Дунаю. З другої половини IV століття цей процес руху на­буде настільки відчутного характеру, що в історіографію він увійде під терміном «Велике переселення народів». Ослаблі скіфи до другої половини ПІ ст. до н. е. явно звільнили шлях на захід своїм давнім сусідам по степу, сарматам. З тексту декрету випливає, що і в Ольвії справи були кепські. Скарбниця, зважаючи на все, була порожня або близько того. Археологія свідчить про суттєве скорочення міської території у цей період.

— Де цей декрет зараз?

У Російській національній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна у Петербурзі. Дивно, що навіть не в музеї. Мармурова плита прикра­шає собою хол бібліотеки при парадних сходах. Отже, Протоген до­мігся свого — немає вже давно його рідного міста, знесені під фун-

дамент оборонні мури, могила його невідома, вистиг слід і від усього на­копиченого ним золота, проте головне капіталовкладення махляра — у власну посмертну славу — було здійснено вда­ло. Знахідка цього декрету дало життя іншій, цілком чудесній історії, що про­славила вже самого Сайтофарна на весь підмісячний світ і не лише його, бо це знову історія про марнославство.

— Tiapa Сайтофарна?

Саме так. Ольвійські старожитності, що перебувають у великих кількостях

серед руїн біля села Парутине, неподалік від теперішнього Очакова, покликали до життя цілу професію серед місцевих: шукач давніх скарбів. В Одесі жили двоє братів — Шепсель і Лейба Гохмани, які досягли успіху в перепродажі старовини. їхня тактика просунулася далі пошуку античних раритетів у полі. Вони взялися виготовляти їх самостійно, наповнивши ринок підробками. Створити фальшивку виявилося набагато простіше, дешевше та швидше, ніж шукати ар­тефакти в степу, покладаючись на удачу. Перше, з чого почали бра­ти — виготовлення фальшивих античних написів. Для цього було необхідно знайти якийсь шматок стародавнього, вкритого пати­ною мармуру — на руїнах тієї ж таки Ольвії, решта — справа техні­ки. Шрифти, тексти, технологія різьблення та сюжетні нитки — все це здійснювали зі знанням справи та копійованої епохи. Серед клі­єнтів братів Гохманів був відомий і досвідчений колекціонер Іон Суручану, знавець старожитностей із Кишинева. Лише у лапідарній частині колекції в нього налічувалося більш ніж дві сотні предме­тів, серед яких було чимало підробок. Варто зазначити, що деякі з них колекціонер розпізнавав пізніше і влаштовував гучні скандали своїм постачальникам. Деякі він так і не «вичислив», і після смер­ті все це накопичене добро придбав археолог Віктор Гошкевич для поповнення заснованого ним Музею історії та старожитностей у Херсоні. Тепер ці підробки «прикрашають» лапідарій цієї устано­ви як унікальні експонати людської винахідливості. Піком кар'єри братів Гохманів стало створення ними у 1895 році тіари царя Сайтофарна, проданої за шалені гроші в Лувр, де її тривалий час експонували як оригінал. Тіара є золотим виробом, вагою близь- ко пів кілограма, з майстерним карбуванням сюжетів античного жанру.

— Вона була копією з якогось недоступного оригіналу?

Ні, це не підробка, а приватне замовлення з нуля. Продукт вільної фантазії Гохманів від початку до кінця. Ми не знаємо про Сайтофарна нічого, крім фрази з декрету на честь Протогена. Цей текст і надихнув братів на створення предмета, який міг би належати царю сарматів. Якщо був цар, отже, в нього мала бути тіара. У своїй винахідливості Гохмани додумалися для більшої переконливості вліпити грецький напис на виріб: «Царя великого і непереможного Сайтаферна, Рада і народ ольвіополітів». Мовляв, ольвіополіти скинулися на корону непроханому прибульцю, набравшись нахабства свій дар підписати. Потім це збентежило перших скептиків. Не знаю, які солодкі про­мови махлярі вливали у вуха провідних антикознавців Європи того часу, але підробку купив Лувр, найавторитетніший музей світу.

— Адо чого тут марнославство?

Річ у тому, що брати Гохмани були авторами ідеї. Але виконавцем їхнього замовлення виступав одеський ювелір Ізраїль Хацкалевич Рухомовський, який мешкав на вулиці Успенській в Одесі. В Європі вибухнули суперечки серед професійних археологів і мистецтвоз­навців про те, оригінальна ця річ чи ні. При цьому багато хто оцінив високу якість ювелірної роботи невідомого майстра. Рухомовський тривалий час терпів, спостерігаючи збоку за полемікою в пресі зі супроводжувальною похвалою невідомому майстру. Але, зрештою, вирішив відкритися світові з викривальним зізнанням авторства. Одеським журналістам талановитий ювелір заявив: «Талмуд каже, що для кожної людини свого часу настане її година. Для мене моя година настала тепер». У Париж він привіз із собою матриці для кар­бування як докази.

— Приревнував до слави власного виробу.