§ 4. Правила і можливі помилки в ситуаціях аргументацій і спростувань

Аргументуючи чи спростовуючи тезу, важливо дот­римуватись певних правил аргументації/доведення і спро- стування/критики, а також бути обізнаним з найтипо- вішими можливими помилками, шо можуть зустрічатись.

Відповідно до трьох складових частин аргумента- ції/доведення і спростування/критики існують три групи правил:

I. Правила щодо тези;

II.Правила шодо аргументів;

НІ. Правила шодо форми аргументації, або шодо де­монстрації.

Дотримання цих правил (деякі з них є специфічними і стосуються тьтьки доведення) допоможе уникнути різного роду помилок.

Водночас зауважимо: коли маємо справу з формаль­но-логічним доведенням (тези), то у випадку зустрічі з формально-логічною помилкою ми завжди можемо по­слатись на те, які саме закони і правила формальної логіки порушені. Коли ж мова йде про аналіз міркувань в гуманітарних науках, у повсякденному житті — ми не можемо сформулювати якусь обмежену KLTbKicTb вимог. Усіх ситуацій, які призводять до неповноцінних, “по­шкоджених" у якомусь відношенні міркувань передбачи­ти просто неможливо. Тому, звертаючись до аналізу змістовного обгрунтування деякої думки (тези, положен­ня) важливо зафіксувати не тьтьки певні правила, які до­помагають забезпечити коректність (у різних відношеннях) міркування, але й зафіксувати типові ситу- ЯЦІЇ SHiiMKHci⁵HH НеКОреКТНИХ ЗМІСТОВНИХ MipKyBrtHb разом з фіксацією певних хитрощів, які часто-густо зустрічаються і застосовуються у різних ситуаціях супер­ечок. Найчастіше хитрощі грунтуються на софізмах, тобто на логічних помилках, які здійснюються навмисне. У за­гальному вигляді хитрість в суперечці можна визначити як засіб, за допомогою якого намагаються або полегшити суперечку для себе, або ж утруднити стан противника в суперечці (тобто так чи інакше ввести його в скрутне становише).

Інколи говорять про “дозволені" та “недозволен!" хитроші. До перших відносять, зокрема, “зволікання із відповіддю/запереченням" (коли, потрапляючи в скрутну ситуацію, свідомо зволікають із відповіддю, виграють час для пошуків потрібних аргументів і лише після нього да­ють відповідь); “утаєння тези" (спочатку висувають аргу­менти, затим домагаються, шоб опонент погодився з ни- ми, а вже потім із цих (погоджених з опонентом) аргу­ментів виводять свою тезу).

І. Правила і помилки щодо тези

Правило перше: теза повинна бути сформуль­ована чітко і ясно. Сторони, шо сперечаються повинні чітко усвідомлювати, шо являє собою предмет суперечки. Нечітко сформульована теза може призвести до логомахії (така суперечка, коли опонент і пропонент не погоджу­ються один з одним тільки тому, шо використовують не- уточнені поняття для висловлювання своїх думок, для формулювання тези, яка може, в такому разі, тлумачи­тись по-різному, в багатьох сенсах; у результаті — сторо­ни будуть сперечатись про різні речі). Дотримання пер­шого правила вимагає:

По-перше, чітко визначити всі двозначні і. можливо, незрозумілі поняття, що складають деяку тезу і перекона­тись у тому, чи цілком зрозумілою є сформульована теза для сторін, що сперечаються.

По-друге, позаяк тезу звичайно формулюють у ви­гляді деякого твердження, необхідно визначити кількісну характеристику цього твердження, тобто визначити кількість (множину) предметів, про яку у ньому йдеться (тобто про всі предмети, про їх більшість, меншість, чи тільки про один предмет).

По-третє, необхідно уточнити деякі характеристики твердження-тези, які так чи інакше пов’язані із більш загальним контекстом. Наприклад, уточнити час і місце, про які йдеться у твердженні, вияснити, чи справді стверджується, що деяка властивість притаманна предме­ту завжди, чи вона наявна інколи і тільки за певних умов. Важливо уточнити значення таких займенників і при­слівників (якщо вони зустрічаються у формулюванні те­зи), як “ми”, “ви”, “вони”, “нам”, “тоді”, “завтра”, “від­нині”, “відтепер”, “вчора”, “завтра”, “забагато”, “сьо­годні”, “задовго” і т.

Четверте, встановити логічні відношення між понят­тями, які складають тезу.

П’яте, важливо визначити, чи стверджується, що теза є істинною, чи тільки правдоподібною (імовірною).

З першим правилом щодо тези пов’язані хитрощі, які досить часто зустрічаються під час суперечок:

а) “Вимога надмірного уточнення тези”, тобто вимога пояснювати очевидні речі або цілком зрозумілі вислов­лювання. Така суперечка може вести до “дурної бескінечності” запитань і відповідей.

б) “Умисне нерозуміння тези”. Опонент може змінювати значення висловлювання пропонента, а разом із цим змінювати сенс тези не на користь пропонента.

в) “Необгрунтоване звинувачення в неясності”. Суть такого псевдо-звинувачення: із тексту пропонента висми­кують окремі фрази, смисл яких поза контекстом дійсно неясний і на цій підставі висувають звинувачення в схильності до схоластичного теоретизування.

Правило друге: теза повинна залишатись незмінною протягом усієї аргументації або спростування. Це правило випливає із вимог закону тотожності. Його порушення призводить до помилки “підміна тези”. Така підміна може здійснюватись як свідомо (коли начеб-то не відмовляються від тези, удають, шо весь час дотримують­ся її, а насправді змінюють її), так і ненавмисно. У ре­зультаті, аргументують (або спростовують) не те, шо ви­магається; після того, як підмінена теза заргументована (або спростована) врешті решт неправомірно виснову­ють, шо довели, підтвердили аргументами (або спросту­вали) саме початкову, а не підмінену', тезу.

Можливі помилки, пов’язані з порушенням другого правила щодо тези:

1) “Розширення тези”, або “підміна аргументованої тези більш сильним твердженням”.

Твердження X є більш сильним, ніж твердження Y тоді, коли твердження Y слідує із твердженням X (яке припускається нами як істинне), але не навпаки.

Іншою назвою зазначеної помилки є “хто багато до­водить, той нічого не доводить”;

2) “Звужування тези”, або “підміна тези, що крити­кується бітьш слабким твердженням”.

Таку помилку (1) по відношенню до спростування на­зивають “хто багато спростовує, той нічого не спросто­вує”.

Зазначені помилки можна пояснити, наприклад, так: думка, яку висловлювали із певними застереженнями щодо умов, за яких вона є істинною підмінюють цією ж думкою, але висловленою “взагалі”, без усіляких застере­жень і умов. І навпаки: те, що раніше стверджувалось безумовно, пізніше стверджується із певними застере­женнями.

Розглянемо дві тези: а) “Всі люди егоїсти” і б) “Люди егоїсти”. Якщо пропонент доводить другу тезу, а опо­нент, сперечаючись, спростовує замість неї першу тезу, то маємо випадок, можливо навмисного, розширеня тези з боку опонента. Якшо ж відбувається так, що пропонент на початку суперечки висунув першу тезу, а затим почав обстоювати не стільки й, скільки другу тезу, то маємо ви­падок, можливо свідомого, звужування тези. У реальних ситуаціях суперечок часто трапляється так, шо пропонент намагається звузити свою тезу (бо так її легше захищати), а опонент намагається розширити тезу, яку висуває про­понент, бо в такому розширеному вигляді її легше спрос­товувати. У таких випадках маємо справу з навмисним "перекрученням” тези в залежності від інтересів пропо- нента, або опонента.¹⁴’

3) "Спростування не по суті”. Спростовують не суть тези, а деякі неважливі, другорядні деталі, шо можуть су­проводжувати деяку' висловлену думку. Врешті решт. після спростування цих другорядних деталей стверджують про спростування самої тези. Такий відступ від завдань суперечки називають “підміна суттєвого пункту незгоди несуттєвим”.

До різновиду помилок “підміна тези” можна віднести низку' заборонених полемічних прийомів (т. зв. логічних диверсій).

4) “Втрата тези”. Під час суперечки свідомо “забу­вають" початкову тезу (і взагалі вихідну тему) і перево­дять розмову на іншу' тему (тобто висувають іншу' тезу).

5) "Читання в серцях”. Полягає в тому, шо опонент зайнятій не стільки спростуванням висунутої тези, скіль­ки пошуками таємних, прихованих мотивів, які начеб-то спричинились до її (тези) виголошення пропонентом.

6) Суперечку стосовно деякої тези свідомо переводять на суперечність між поглядами пропонента (які засвідчені тезою) і його вчинками, діями. Це також є випадком своєрідної “втрати тези”. Класична ситуація застосування такого різновиду логічної диверсії: солдату доводять, шо треба йти на фронт і воювати, а він відповідає: “Так беріть рушницю і йдіть”.^!5)

7) Інколи взагалі обмежуються не спростуванням те­зи, а доведенням (або просто констатацією) її небезпеки для влади, суспільства, держави, моралі. Тобто можливі ситуації, коли необхідно довести, що деяка теза є істин­ною (чи хибною), а реально доводять її корисність чи шкоду і саме на цій підставі висновують істинність, чи хибність доводжуваної тези).

Свого часу (1851 р.) одним із “аргументів" заборони викладання філософії на терені колишньої Російської імперії було: “Користь філософії недоведена, а шкода очевидна".

Наведемо ще один приклад міркувань такого типу, шо пропонує Фрідріх Нішіїе:¹⁶’ 1) Кожний батько виховує так свого сина. “Вважай це істинним. — каже він, — ти сам звідаєш яку це приносить користь".¹⁷¹

2. Правила і помилки щодо аргументів

Правило перше: у випадку доведення — аргу­менти повинні бути доведеними (логічно чи фактично) твердженнями або істинними судженнями; у випадку ар­гументації — аргументи повинні бути обгрунтованими (повністю або частково) твердженнями.

Вимоги цього правила стосовно доведення очевидні. Якшо хоча б один із аргументів є хибним твердженням, то його кон’юнкція з іншими аргументами сформує хибне складне судження, із якого може випливати все що зав­годно, тобто як істинна, так і хибна теза. Те ж саме трап­ляється і у випадку аргументації, коли тезу обгрунтовують аргументами, серед яких існують такі, шо фіксують не вірогідне, а імовірне знання.

Порушення цього правила призводить до низки взаємопов’язаних помилок, і, відповідно, може викори­стовуватись у вигляді полемічних хитрощів під час супер­ечок, а саме:

1) “Недоведений засновок" (у випадку доведення), або “необгрунтований засновок (аргумент)" (у випадку аргументації). Окремим випадком цієї помилки є помил­ка “хибний аргумент" (або “основна помилка"): застосу­вання очевидно хибних тверджень (тобто таких, які фак­тично суперечать дійсному стану справ, або є самосупер- ечливими. або таких, шо є істинними стосовно певної області предметів, а їх приймають як істинні твердження стосовно більш широкої області предметів).

2) “Випередження основи". У ролі аргументу викори­стовують твердження, істинність якого ще не встановле­на. Таке твердження саме ще потребує доведення і, поза­як воно є недоведеним, то лише випереджає, а не обгрун­товує тезу і тому не є, строго кажучи, засновком (аргументом).

Наведемо приклад із класичного твору “Логіка Пор- Рояля”: “Однак Галілей справедливо звинувачує Арістотеля в тому, що він припускається такої помилки, коли хоче обгрунтувати шляхом отакого доведення тезу, що Земля знаходиться в центрі світу.

Важкі предмети за природою своєю линуть до центру світу, а легкі віддаляються від нього.

Досвід засвідчує, що важкі предмети линуть до центру Землі, а легкі віддаляються від нього.

Отже, центр Землі — той же, що і центр світу.

Ясно, шо в більшому засновку цього доведення є оче­видне випередження основи. Тому шо ми, звичайно, ба­чимо, що важкі предмети линуть до центру Землі, але звідки Арістотелю відомо, що вони линуть до центру світу, якшо він не припускає, що центр Землі — той же, що і центр світу? А це і є висновок, який він хоче об­грунтувати за допомогою наведеного доведення”.¹⁸’

Помилка “випередження основи” найчастіше зустрічається у формі “порочного кола в доведенні”.

3) Із порушенням першого правила ¹⁹’ пов’язують ще й таку помилку (або хитрощі, що нерідко трапляються в суперечках), як “підміна критики тези критикою аргу­ментів”.

На підставі факту спростування аргументів говорять про спростування тези. Однак, очевидно, що спростуван­ня аргументів свідчить лише про недоведеність тези, але аж ніяк не про її спростування. Прийом підміни критики тези критикою аргументів часто зустрічаємо в судовій практиці, коли “розбиваючи” аргументи обвинувачення адвокат робить висновок про те, шо звинувачений не ви­нен. Ясно, що в основі хибного висновку: “Виправданий, значить не винний у скоєнні почину”, — наявна засвідчена нами підміна.

Підміна критики тези пропонента може існувати у вигляді вказівки на те, що аргументи пропонента супер­ечливі. Таким способом також не доводиться хибність тези, а лише послабляється вся система аргументації.

4) Дуже близькою до зазначеної підміни є ситуація “за недосвідченістю”. Схеми такої ситуації:

Правило друге: аргументи повинні бути твердженнями, істинність яких визначена незалежно від тези.

Основи теорії аргументації

225

Порушення цього правила призводить до помилки “коло в доведені”. Її суть: тезу обгрунтовують за допо­могою аргументів, які (або, принаймні, деякі з них), в свою чергу, обгрунтовують цією ж тезою. Для ілюстрації наведемо міркування: “Уніфіковані закони про шлюб — хороші закони, позаяк законодавство, шо вносить єдність в норми шодо шлюбу, знижує кількість розлучень... А знижує воно кількість розлучеь тому, шо уніфіковане шлюбне законодавство стандартизує норми, які стосують­ся одруження”.²⁰’

Правило третє: аргументи повинні бути дос­татніми засновками для тези.

Можливі помилки, що виникають внаслідок пору­шення цього правила:

1) “Доведення за допомогою авторитету”. Процедуру аргументації підміняють посиланнями на авторитети.

Згадаймо настанови Мефістофеля майбутньому сту­денту:

“Найкраще й тут — одного лиш держіться

І на слова учителя кляніться, Тоді вам прикростей не знать”. ^2υ Схеми ситуацій “зловживання авторитетом”:

Таку ситуацію інколи називають “ситуацією снобізму”.

Зворотньою стороною “зловживання авторитетами” є абсолютне їх заперечення, що також може використову­ватись як певний прийом у суперечках.

2) “Аргумент до особи”. Загальна схема ситуації “аргументу до особи”:

Процедуру аргументації підміняють посиланням на особисті якості людини, жонглюванням негативними ха­рактеристиками пропонента, які не мають ніякого відно­шення до справи і предметом яких є особа пропонента..

Ілюстрацією псевдоаргументації з використанням аргументу до особи може бути діалог із класичного твору Івана Котляревського “Наталка Полтавка”. Коли Возний звертається до Виборного із проханням “хитро, мудро і недорогим коштом” зісватати Наталку і вважає, що тут “можна і брехнути для обману, приязні ради”, то між ними відбувається такий діалог:

“Виборний. Для обману? Спасибі за це!... Бреха­ти і обманювати других — од бога гріх, а од людей сором.

В о з н и й. О, простота, простота!”

Свій “аргумент до особи” Возний посилює аргумен­том “авторитету більшості”: “Всі брешуть”. ²²⁾

3) “Аргумент до людини”. На підтримку своєї точки зору висувають аргументи, які раніше були запропоновані іншою стороною (тобто в процесі аргументації посила­ються на те, що вже визнано іншою стороною).

Існує полемічний прийом “зворотнього удару”, який пов’язаний із “аргументом до людини”. Наведемо харак­терний фрагмент політичної дискусії: “...прем’єр-міністр, виправдовуючись перед людьми, нищівну критику на свою адресу пояснив тим, що певні політичні сили рвуть­ся до годівниці. Це й дало привід опонентам відразу ско­ристатися необережно сказаним словом: якщо дехто до годівниці рветься, то дехто за цю годівницю тримається обома руками”. ²³³

4) “Аргумент до публіки”. Замість наведення об’єктивних аргументів з метою обгрунтування істинності чи хибності тези намагаються вплинути на почуття публіки.

Наведемо відомий приклад: “...на одній з дискусій з приводу теорії походження видів Ч. Дарвіна епіскоп Вільберфорс звернувся до Слухачів з питанням, чи були їх предки мавпами. Біолог Т. Хакслі, шо захищав дану теорію відповів на це, що йому соромно не за своїх мавп’ячих предків, а за людей, яким не вистачає розуму і які не спроможні серйозно поставитись до висновків Дарвіна”. ²⁴⁾

Різновидом прийому “аргумент до публіки” є ситу­ація “приписування негативної оцінки” деякому поло­женню з метою дискредитації його і подальшим виснов­ком про його хибність.

Можлива й ситуація “посилання на афоризм”. На­приклад: необхідність збереження сталого складу уряду в кризовій економічній ситуації можуть обгрунтовувати ви­словлюванням “Коней на переправі не міняють” або, на­впаки, ситуацію необхідності серйозних кадрових змін в уряді можуть пояснювати тим, шо “Ліс рубають, тріски летять”.

5) “Аргументи від сили”. На думку однієї із сторін такий аргумент повинен бути прийнятий іншою сторо­ною (і, дійсно, дуже часто приймається) з огляду на оче­видні небезпечні наслідки (юридичні, соціальні, мо­ральні, фізичні і т. ін.), шо можуть виникнути в разі відвертого заперечення такого “аргументу від кулака”. В узагальненому вигляді подібні ситуації можна відтворити так: “Двічі два є чотири — каже розум. Двічі два є п’ять — каже варвар, ударяючи мечем по столі, де розкладені розумові пляни й рахунки. І поки той меч на столі, двічі два є п’ять...”²⁵* Опонент в прихованому вигляді пропонує дилему: пропонент повинен або прийняти аргумент, або зазнати, м’яко кажучи, неприємностей.

6) Ще одна можлива помилка: “від сказаного у пев­ному значенні (за певних обставин, тобто умовно) до ска­заного безвідносно, в безумовному значенні”.

Твердження, шо є істинним тільки у певному, визна­ченому смислі і за певних умов (часу, місця і т. д.) вико­ристовують як істинний аргумент в будь-якому значенні, за всіх умов (часу, місця і т. ін.). Поруч із цією помилкою можна зустріти ситуацію “неправомірного переходу від властивостей частини до властивостей цілого”. Часто ці дві помилки об’єднують під назвою “хибного узагальнен­ня”. Згадаймо ще раз аргумент Возного: “Всі брешуть!”

Розглянемо міркування героя твору Антоненка- Давидовича: “Певно, якась маленька домішка польської крові текла в жилах викладача латинської мови в Ox- тирській гімназії Олександра Едуардовича Александрови­ча. Про це свідчило тільки те, шо ніхто в Охтирці не вмів так віртуозно танцювати мазурку, як він”.²⁶’

Аргументація в даному міркуванні базується, зокрема, на прихованому твердженні, що є результатом “хибного узагальнення” і яке вважається істинним: “Всі, хто віртуозно танцює мазурку є людиною польського поход­ження”.

7)Ситуація помилкового обгрунтування причин­ності: “Якщо після того, значить по причині того” (змішування послідовності фактів у часі з причинним зв’язком цих же фактів).

8) Ситуація “множення (збільшення) аргументів”. Цей прийом має на увазі повторення одного й того ж са­мого аргументу у різних словесних формах. У результаті складається враження про багатоманітність аргументів. У п’єсі Мольєра “Лікар мимоволі’’ Жеронт вимагає пояс­нень від Сганареля щодо причин хвороби своєї доньки. Між ними відбувається діалог:

“С г а н а р е л ь... заявляю вам, шо ваша дочка німа.

Жеронт. Так-то воно так, проте я дуже хотів би, щоб ви мені пояснили, з чого ж постає ця недуга?

Сганарель. Нічого немає легшого! Це постає з того, шо їй відібрало мову.

Жеронт. Чудово, хте причина?...

Сганарель. Всі наші найславетніші вчені ска­жуть вам, що це — наслідок утруднення орудувати язи­ком.

Ж е р о н т. А ваша особиста думка щодо цього ут­руднення орудувати язиком?

Сганарель. Арістотель каже щодо цього... багато гарних речей.

Жеронт. Та, мабуть.

Сганарель. О, то була велика людина!

Жеронт. Безперечно.

Сганарель. Справді велика людина; (піднімаючи вгору руку) людина, що була вище від мене ось на стільки. Отже, вертаючись до нашого обміркування, я стверджую, що до цього утруднення орудувати язиком спричинилися певні соки, що їх ми, вчені, звемо шкідливими соками, тобто... шкідливими соками; а через те що гази, які формуються під впливом випарів, що утворюються у сфері хвороб, доходячи... так би мовити... до... [...] Оце, власне кажучи, й спричинилось до того, що донечка ваша оніміла”.²⁷’

Цей комічний діалог ілюструє одноразово декілька помилок: “множення аргументів”, “аргумент до авторите­ту”, “посилання на думку більшості”, “коло в доведенні”, а також полемічну хитрість “голослівності (або безпідставності) ”.

У випадку голослівності людину спантеличують пото­ком якихось несенітниць, безглуздих фраз, за якими не криється ніяка думка. При цьому розраховують на те, що люди звикли: якщо звучить мова, то за словами завжди повинні стояти якісь думки.

Сганарель міг би бути хорошим учнем Мефістофеля, який “щиро” радив майбутньому студенту:

Мефістофель

І взагалі, держіться слова,

І в храм пізнання путь готова.

Учень

Але ж до слів потрібно і понять! Мефістофель

Авжеж, це так, міркуючи сумлінно;

Та де понять не стане, неодмінно

Словами слід їх підмінять.

Словами спорять на всі теми, Словами творять всі системи, Словам тим віри всі діймають, Із слова букв не викидають”.²⁸'

Зауважимо, шо ситуації “множення аргументів” і “голослівності” виникають у випадку або слабкості аргу­менту, або його незручності.

9) Досить розповсюдженим є так званий “жіночий аргумент”.

Багато питань припускають можливість декількох своїх вирішень. Деякі з цих вирішень є протилежними. Всупереч здоровому глазду і елементарній логіці (які ви­магають враховувати всі можливості вирішення), особи­ста думка може захищатись так: із всієї множини уявних і мислимих рішень вибирають надміру крайнє, недоладне і безглузде вирішення і протиставляють його своїй думці. Разом із цим пропонують вибирати: або визнати безглуз­дя, або погодитись із запропонованою особистою дум­кою. Причому всі інші можливі вирішення навмисне за­мовчують.

Красномовним діалогом-ілюстрацією у цьому відношенні є:

— Чому ти так холодно повелася із ним. Він, бідолаха, почувався у нас дуже незручно.

— А як з ним накажеш поводитись? Притулити в ку­ток замість ікони і молитися?²⁹*

3. Правила і помилки щодо демонстрації або форми аргументації

Перелічені можливі помилки стосовно аргументів можна підвести і під загальну рубрику помилки “не підтверджує”, або “не слідує”, “не випливає”.

Загальне правило і основна вимога по відношенню до демонстрації доведення є необхідність наявності відно­шення логічного слідування між аргументами і тезою.

Якщо засновки (аргументи) істинні і наслідок (теза) логічно випливає з них, то він завжди буде істинним.

Самі по собі ні теза, ні засновки, навіть якщо вони представлені істинними твердженнями, ше не складають доведення. Доведення існує тільки там, де істинна теза випливає (логічно виводиться, слідує) із прийнятих істинних засновків.

По відношенню до форми аргументації основною ви­могою буде: відношення між аргументами і тезою повин­но бути принаймні відношенням підтвердження. Пору­шення цього загального правила провокує помилки під рубрикою “не підтверджує”.

Розглянемо міркування: “Якщо Шекспір великий драматург, то його п’єси ставлять у театрах. П’єси Шекс­піра ставлять у театрах. Отже, Шекспір — великий драма­тург”. Доводжувана теза-висновок “Шекспір — великий дрматург” є істинним твердженням, так само як і відповідні аргументи-засновки: “Якщо Шекспір великий драматург, то його п’єси ставлять у театрах” і “П’єси Шекспіра ставлять у театрах”. Однак, виникає питання, чи дійсно між засновками і висновком (між аргументами і тезою) наявне відношення логічного слідування, чи дійсно висновок з логічною необхідністю випливає із за­сновків? Для відповіді на це запитання зафіксуємо логічну структуру міркування, використовую­

чи мову логіки висловлювань:Зазначену логічну

структуру представимо у вигляді формули логіки вислов­лювань:Після цього відповідь на по­

ставлене вище запитання зводиться до технічної задачі встановлення виду даної імплікативної формули. Якщо вона буде тавтологією (логічним законом), тобто, якщо між засновками і висновками існуватиме відношення логічного слідування, тоді відповідне міркування щодо Шекспіра буде правильним і доводжувана теза дійсно ви­пливатиме (слідуватиме) з аргументів. В усіх інших ви­падках міркування буде неправильним.

Очевидно, що наведена імплікативна формула не є логічним законом. Отже, між засновками і висновком міркування відсутнє відношення логічного слідування. Це означає, що таке міркування є неправильним: незважаю­чи на свою істинність, теза не випливає з аргументів.

Помилка “не випливає” може виникати і в ситуаціях “неправомірної аналогії”. Схема таких ситуацій:

Основи теорії аргументації 231

Між висновком-тезою і засновками-аргументами не існує відношення логічного слідування. Наявність власти­вості R у предмета Y насправді лише імовірна. Це озна­чає, що за допомогою зазначеної схеми ми можемо “доводити” як істинну, так і хибну тезу.

Звернемо увагу і на можливість ситуації “зворотнього виводу”, коли насправді міркування рухається у зворот­ньому напрямку: від тези-висновку до аргументів- засновників (а інколи, до ніяких аргументів-засновників взагалі). Прикладом такої ситуації може слугувати міркування обвинуваченого перед судом: “мій захисник говорить безумовну істину; бо зверніть увагу на те, що випливає із його промови: я повинен бути виправда­ним”³⁰.