Спростування, црго структура і види
Спростування — це процесс встановлення хибності або недоведеності деякого положення за допомогою логічних засобів та вже доведених раніше істинних тверджень.
Спростування нерідко тлумачать як різновид аргументації.
Дійсно, спростування має таку саме структуру як і аргументація: 1) теза спростування (твердження, яке потрібно спростувати); 2) аргументи (засновки) спростування (твердження або факти, за допомогою яких спростовують тезу); 3) демонстрація спростування (ло-гічна форма побудови спростування). Більше того, позаяк з хибності деякого твердження випливає істинність його заперечення, то спростування можна визначити як встановлення істинності заперечення вихідного твердження. У розширеному значенні (наприклад, у випадках використання не лише логічних засобів) про спростування говорять як про критику.Загалом можна виділити три способи спростування:
1) спростування тези (в залежності від спрямованості міркування розрізняють: а) пряме спростування або спростування тези шляхом обгрунтування антитези; б) непряме спростування шляхом приведення до абсурду);
2)спростування аргументів;
3)встановлення неспроможності демонстрації.
Зазначимо, що спростування опонентом аргументів- засновків пропонента або встановлення опонентом неспроможності демонстрації не завжди засвідчує хибність тези, яку обстоює пропонент. Дійсно, теза може все ж таки залишатись істинною, незважаючи на те, шо вона обгрунтовується хибними аргументами або не випливає з деяких аргументів.
Вкажемо і на можливу помилку “неповного спростування”. На захист тези висувають низку аргументів. Із сукупності аргументів опонент вибірково спростовує лише декілька, найбільш слабких або таких, що найефективніше спростовуються (опонент одночасово розраховує і на ефект “аргументу до публіки”). На цьому опонент закінчує процедуру спростування і робить неправомірний висновок про спростування всієї аргументації пропонента в цілому, хоча дуже часто про найбільш суттєве і важливе мова може і не йти.
Найбільш ефективним є спростування за допомогою фактів. Наприклад, спростування тези “поселення трипільців розташовувались виключно на високих плато” (і, водночас, доведення антитези “трипільці селились як на відкритих місцях високих плато, так і внизу, в долинах між плато, в ярах, на берегах невеликих річок, що текли в Дніпро”) можливо здійснити за допомогою посилання на розвідки археологічної науки: “Тотожність кераміки в трипільських селищах на плато і в долині біля річок довела, що ми маємо справу з синхронними поселеннями, з поселеннями одного й того ж самого часу”.10’
Наведемо ще один красномовний приклад: “Філософські дебати часто нагадують перегони по східцях в небо, де переможець, що опинився на більшій висоті, вже без великих зусиль може розправитися з переможеним суперником. Відточена техшка контраргументації стала головною зброєю словесних двобоїв, а самим ефективним засобом в цьому арсеналі є приклад, що спростовує вихідні доводи. На одному з витончених семінарів в Англії, в доповіді філософа-лінгвіста говорилось про те, що подвійне заперечення в деяких мовах означає заперечення, в той час, коли в іїппих мовах воно має стверджувальний смисл. Однак, науці невідомі мови, в яких подвійне ствердження означало б заперечення. Очевидці розповідають, шо в цей момент професор Сідней Mop- генбесер, шо сидів в задньому ряді, глузливо протягнув: "Так-так, та-а-ак”. Аудиторія вибухнула одностайним сміхом, а репутація оратора була заплямована незмивною ганьбою".11’
Непряме спростування можливо здійснювати за вже відомою схемою "зведення до абсурду".
У XVII ст. французький філософ Рене Декарт започаткував новий напрям у філософії. Він брав під сумнів усе, шо могло б викликати сумнів, намагаючись поставити знання людини на твердий грунт. Згідно з Декартом, тьтьки те, шо не береться під сумнів можна вважати дійсно відомим, пізнаним. Розгортаючи свою "програму сумніву", Декарт був готовий дотримуватись її, навіть якшо вона приводила до твердження, шо єдиною річчю, яку він знає є те, шо нічого неможливо пізнати напевне.
Розглянемо докладніше твердження: “Напевне відомо тьтьки те, шо нічого невідомо напевне". Якшо відомо напевне, шо нічого невідомо напевне, тоді є істинним, шо нічого невідомо напевне (позаяк, все те, шо відомо напевне є істинним). З іншого боку, якшо відомо напевне, шо нічого невідомо напевне, тоді шось (дешо) таки є відомим напевне (а саме, відомим напевне є те, шо нішо не є відомим напевне). Таким чином, вихідне твердження призводить до суперечності: нішо не є відомим напевне і дещо (шось) є відомим напевне. Дійсно, знати певно, шо нічого невідомо напевне, неможливо.
З вихідного твердження Q ми вивели суперечність R λ~R, а отже спростували Q.
Скороченою формою зведення до абсурду може бути: якщо Q τ>~Q, тоді -Q. Дійсно, будь-яке припущення, яке веде до заперечення самого себе повинно бути відкинутим.і2)