РОЗДІЛ VIII. Ранньо - слов’янська доба

Часи великого переселення народів (375 - 800)

Так зване велике переселення народів було найважливішою історич­ною подією в першій половині І тисячоріччя по Xp. Воно сильно змінило етно­графічну карту центральної та східньої Европи і спричинило падіння світо­вої Римської імперії.

Початок тому дали гуни — тюрко-монгольська орда, що з’явилася в Европі у половині IV ст. Властиво була це етнічна маса в центральній Азії, то складалася з різних кочових монгольських племен і дістала назву гунів від панівного серед неї племени. Про причину переходу їх в Европу розпо­відає одне з тогочасних китайських літописних джерел. У рр. 68 - 67 до Xp., - сказано в ньому, -- настала така велика посуха в землі гунів, що близько 9/10 усієї людности та її худоби вигинула з голоду. Катастрофічна ситуація вимагала негайного діяння. Шлях на схід був перегороджений великим ки­тайським муром, побудованим у рр. 255 - 209 до Xp. саме для оборони проти центрально-азійських номадів, і тому залишки гунів подалися через Джун- гарську браму, повз Байкальське озеро на захід і зупинилися в киргизьких степах по східньому боці Каспійського озера. В другій половині IV ст. вони вже були настільки сильні, шо продерлися аж до берегів Дону і підкорили там аланів. Через двадцять років після того (375 р.) гуни разом з аланами напали на готів у Подністров’ї, де поклали кінець їхньому пануванню в Укра­їні, перейшли згодом через семигородські перевали і вгору Дунаєм на Угор­ський низ і зорганізували там між Дунаєм і Тисою своє князівство під керу­ванням Аттіли (445 - 453). Поселень і поховань гунів в Україні досі ще не виявлено, і тільки деякі окремі знахідки потверджують історичні відомості античних авторів (Амміян Марцелін, Йордан, Саксон Граматик) про їхнє там перебування.

Багато краще досліджені аланські пам’ятки старовини за знахід­ками V - VII ст. на Кубанщині і Підкавказзі.

Аланські городища розташовані були вздовж кавказького підгір’я для доброї контролі гірських перевалів. Мешкали алани здебільша у хатах-ліп- лянках, мабуть, ще без комина, і дим виходив крізь двері та вікна. У хаті не було ще казана, завішеного на залізному ланцюгу над вогнищем, і їжу ва­рили в горщиках просто на вогні. Хліб у вигляді плескатих паляниць пекли на розпеченому камінні. Припаси зерна зберігали в ямах біля хат.

У другій половині 1 тисячоріччя по Xp. аланів підкорила нова орда — хозар и, і з того часу походить аланський катакомбний могильник у Верх­ньому Ca л тов і, Старосалтівського р-ну, Харківської области, досліджу­ваний В. Бабенком,^[1006] О. Федоровським,^[1007] Г. Тесленком.^{[1008] [1009] [1010] [1011] С. Семеновим-Зусе- ром,‘ Н. Мерпертом,3 та антропологом Г. Чучукалом." Писав про нього істо­рик Ю. Готьє.[1012] Майже в кожній катакомбі цього могильника було три-чотири}

Катакомба в могильнику у Верхньому Салтові на Харківщині.

(за В. Бабенком)

поховання, і тому могильний виряд був доволі багатий. В склад його входив чорно- і сіролощений кружальний посуд, залізні мечі, бойові сокири, ножі, металеві дзеркала, багато різноманітних прикрас із срібла, бронзи, олова, намистин і навіть дармовиси із срібних арабських монет-диргемів 778 і 786 рр.

Поховання яванської верхівки з IV-V ст., виявлені в Керчі, в кам’я­них гробницях, відзначаються дуже багатим могильним вирядом, який мало чим поступається перед вирядом скитських царських могил.

На початку VI ст. в степову частину України прийшла тюркська орда болгари, відома під назвами утургурів, оногурів і кутургурів. Частина її (чорні болгари)” спинилася в ІІриозів’ї і зорганізувала там, за візантійськи­ми істориками, Стару або Велику Болгарію. Друга частина під проводом Acnapyxa перейшла причорноморськими степами далі на захід, перебула якийсь час в куті між Дністром і Дунаєм, перейшла 679 р. в Добруджу і там поселилася, підкоривши собі місцеву хліборобську людність.^{[1013] [1014] [1015] [1016] [1017]}

У половині VI ст. прийшли в Україну авари. В 558 р. вони були вже біля долішнього Дунаю, потім перейшли на Угорський низ, розгроми­ли германських гепідів і поселилися в Панонії. Після них на початку VII ст. надійшла ше одна тюрко-татарська орда, хозари, яка підкорила надо- зівських болгар, зайняла частину Криму з Пантікапеєм і зорганізувала на тих землях свою державу. Вкінці, на переломі VIII/IX ст. прийшли угри- м а д я р и.

На такому історичному тлі ранньослов’янські племена антів роз­вивали в Україні свою політично-соціяльну організацію і культуру в добі великого переселення народів.

Менше спустошеним азійськими кочовиками було Правобережжя, як на це вказує більша кількість виявлених там поселень VII-VlII ст. Вони не- укріплені, з наземними хатами-ліплянками та півземлянковими житлами з глинобитними печами і кам’яними вогнищами, з великою кількістю грубо- стінного, переважно, ліпного посуду і залізного знаряддя' праці. Біля по­селень були тілопальні могильники з урновими похованнями. Поселення такого типу знайдено на терені пізніших княжих городів Києва (гори Киселівка та Старокиївська)” і Чернігова (Єлецький горб, Млиновище, те­рен Спаського монастиря)” і в ряді інших місцевостей. У районі м. Канева вони датовані керамікою на VlIl-IX ст.

В лісовій частині Правобережжя подивуються тепер пам’ятки, по­селення (Запасіка біля Райковецького городища) та поховання (Корчак біля Житомира),’^{[1018] [1019] які ясно вказують на те, що в тих околицях у половині І тисячоріччя по Xp.}

На долівці жител і під залишками печей зібрано багато уламків гли­няного посуду, ліпного й кружального з прямолінійним і гребінцевим хви­лястим орнаментом. При цьому було багато кісток свійських і лісових тварин. Поселення датується VTI-IX ст.”' і може бути пов’язане з літопис­ними деревлянами. До пізніх черняхівських пам’яток на східній Волині на­лежать також поселення в с. Яготині, Ружинського р-ну, на Житомирщи­ні, де знайдено амфору VI-Vll ст.

Розкопи на горі Киселівці в Києві дали кераміку ліпного типу, при­крашену пальцівкою на верху вінців, іноді хвилястим орнаментом. Таку са­му кераміку виявлено на поселенні біля великого скитського городища в районі Канева. Дуже рідко подибувався там кружальний посуд, і таке саме взаємовідношення обох сортів кераміки завважено на поселеннях бі­ля с. П е н ь к і в к и, Новогеоргіївського р-ну, Кіровоградської области, та біля с. C т е ц і в к и, Чигиринського р-ну, Черкаської области. У першій з цих місцевостей в кам’яній нечі одного з півземлянкових жител виявлено залізний скарб шість серпів, леміш-наральник, дві сокири, два долота, три вістря до списів і дужки від деревл’яних відер.”

Окремі житлові й господарські комплекси у вигляді залишків пів­землянкових жител з глинобитними й кам’яними печами та залишків сиро­дутних горнів для витоплювання заліза, при тому дуже багато ліпного й кружального посуду, виявлено також на городищі біля с.

Дещо відмінним щодо характеру знахідок від загального типу є по­селення на городищі в с. Пастирському, Златопільського р-ну, Чер­каської области. Житла на ньому були також наземні й півземлянкові, пе­чі теж були викладені гранітними каменями, одначе серед керамічного ма- теріялу зустрічаються чорні й сірі лощені посудини кружального типу і інші дуже подібні до посудин з Верхньо-Салтівського могильника. Тому дуже можливо, що в поселенні мешкала серед ранніх слов’ян деяка кіль­кість аланів.

Цікавою знахідкою на Пастирському городищі були залишки кузні з повним комплектом приладдя. В другому місці розкопано зруйноване сиродутне горно, іцо вказує на витоплювання заліза на самому таки по­селенні.”

На східньому Поділлі надзвичайно важливою ранньослов’янською па­м’яткою є поселення IV-VI ст. в с. І в а н к і в ц я х, Новоушиїїького р-ну, Хмельницької области. В його західній частині виявлено три кам’яні ідоли у вигляді чотиригранчастих стовпів, завершених зображеннями людської голови. На двох із них голова з одним лицем має доволі виразно зазначені очі, ніс, губи, бороду, волосся і вуха, на третій з трьох сторін заглиблени­ми лініями і ямками зазначені тільки овал обличчя, очі й губи.

Біля них знайдено чотири ями, розташовані в одному ряді, з улам­ками кераміки черняхівського типу. Навколо найбільшої з них виявлено випалену глину і ями від чотирьох стовпів, а побіч прямокутне невелике (140x60 см.) місце, дбайливо вимощене камінням. Мала споруда із стіна­ми на стовпах мала, мабуть, культове призначення, а кам’яне в ній вимо- щення правило за жертівник. Культове місце ранніх слов’ян, досліджуване В. Довженком (1950)’“ і М. Брайчевським (1951)“ в Іванківцях над серед­нім Дністром — це досі єдина такого роду пам’ятка на українських зем­лях, яка роз’яснює також проблему збручанського ідола “Світовита”.

Найважливіші ранньослов’янські могильники на Правобережжі до­сліджувано у великому коліні Дніпра біля с.

В другому похованні знайдено намисто з просвердленою римською монетою, яка датує його V ст.“

Г а в р и л і в с ь к и й могильник мав кістякові й тілопальні похован­ня. Інші з них були в сіроглиняннх кружальних урнах черняхівського типу або в невеличких ямках. Біля покійників знайдено велику кількість сірогли-

КАРТА XVI.

ПАМ’ЯТКИ ВЕНЕДСЬКОГО Й ЛИПИЦЬКОГО ТИПІВ

няного кружального посуду, прикрашеного сітчасто-ромбовим орнаментом, кістяні гребені, бронзові пряжки від ременів, залізні ножі, кресала та різні особисті прикраси. У раніїпих похованнях III-IV ст. подивувався ще скля­ний девізний посуд, у пізніших V-Vl ст. його вже не було. Це вказує, ма­буть, на те, що гуни вже перервали торговельні звязки Придніпров’я з Причорномор’ям.²²

Ранньослов’янські пам’ятки дніпровського Лівобережжя представле­ні поселеннями у сс. Соснині і ПІестовиці на Чернігівщині, у Волинцевому та Харівці на Сумщині і в Ново-Покрівці на Харківщині, де виявлено та­кож їхні могильники. На поселеннях у Coc ниці²³ і В о л и н ц е в б му* житла були такі, як і на Правобережжі, прямокутні, півземлянкові, з вхо­дом із півдня. Прямокутні глинобитні печі були звернені челюстями до дверей, щоб улегшити вихід диму. На місці одного з волинцівських жител збереглися обгорілі підвалини з чотирьох колод, обтесаних з внутрішньої сторони. В іншому волинському житлі виявлено три глинобитні, вог­нем сильно випалені печі, а біля них куски залізного шлаку і криці. Це була гамарня, де добували залізо з місцевої залізної руди.

Здобутий розкопами на тих посе­леннях глиняний посуд був здебіль- ша грубий, ліпний, менше його бу­ло кружальної роботи. Орнамент на посудинах гребінцевий, прямолі­нійний і хвилястий. Поруч з улам­ками кераміки подивуються залізні наральники, які вказують на наяв­ність плуга в хліборобстві, і дрібні предмети побутового вжитку.

На Харківщині, на поселенні біля с. Нової Покровки, Чугу­ївського р-ну, кружальний глиня­ний посуд має ознаки прикметні для посуду салтівського типу. Це вказує на деякі зв’язки місцевої людности з сусідніми аланами.²⁵

Усі могильники названих вище місцевостей були тілопальні, без мо­гильних насипів. Іноді в одному по­хованні знаходили декілька урн-по- ^{[1020] [1021]}

Кераміка волинцівського типу VII-VIII ст. з городища біля с. Битиці на Сумщині.

(за І. Пяпушкіном)

513

птльниць з перепаленими кістками, тобто поховання були групові (Волинцево, Сосниця). Урни переважно грубі, ліпні, рідше кружальні. В похованнях було доволі багато спалених вогнем предметів із бронзи, заліза, глини й скла. В могильнику біля с. Нової Покровки перепалені кістки лежали про­сто в невеликих ямах, без попільниць, що треба, мабуть, вважати за окре­мий місцевий звичай.

Основною галуззю господарства антів було хліборобство. Візан­тійські автори не раз згадують спустошення їхніх полів під час воєн з кочовиками, а ІТсевдо-Маврікій пише про великі припаси пшениці, проса та іншого роду збіжжя, які зберігалися в селищах антів. Хліборобський ха­рактер їхнього господарства засвідчують також знайдені залізні нараль­ники, серпи та ротаційні жорна. На поселенні між сс. Сабатинівкою та Синицівкою, Грушківського р-ну, Одеської области, виявлено “руч­ний млин” під піддашшям господарської будівлі.°* Жорна на окремій де­рев’яній підставі вживається по селах України донині.

У сільське господарство антів входило також плекання худоби. На це вказують викопувані на поселеннях кістки свійських тварин і залізні ножиці стригти овечу вовну. Волів використовувано як тяглову силу під час орання, а коней потребувала антська кіннота, про яку часто згадуєть­ся у візантійських історичних джерелах.

З різних родів антських ремесел археологічними знахідками най­краще засвідчені витоплювання й обробка заліза, ганчарство та золотар­ство. Залізну сировину-крипю витоплювали анти сиродутним способом з багатих місцевих покладів залізної руди. До речі найкращі щодо кілько- сти і якости на сході Європи і одні з найкращих у світі покладів залізної руди знаходяться в басейні Кривого Рогу над р. Інгульцем, допливом до­лішнього Дніпра. Часті знахідки залізного шлаку на ранньослов’янських поселеннях ми згадували вже.вище.

Велика кількість глиняного посуду виявляє сильний розвиток ган- чарського ремесла. Посуд виготовлялось за допомогою ганчарського ко­ла, яке прийшло до ранніх слов’ян не від римляїн, а від кельтів, посередньо

Ганчарська піч з Голння біля Калуша, (за Б. Янушом)

^m М. Брайчевськнн, Східнослов'янські племена, Нариси, 332.

подібними до пальців

через гетів — носіїв липинької культури. Готовий посуд випалювалося в печах, залишки яких виявлено в Неслухові, Голині і в інших місцевостях.

Третьою найбільш репрезентативною галуззю ранньослов’янського антського ремесла було ю в і л е р с т в о-золотарство, що досягло особли­во високого розвитку в половині І ст. тисячоріччя по Xp. і в сторіччях після того. Ювелірна продукція стає різноманітнішою і складнішою з за­стосуванням таких технічних засобів, як оздоблювання виробів виїмчас­тим емалем, сканню, зерню, амальгамою і т. п. Найкращими і найбільш своє­рідними були предмети, оздоблені різнокольоровим емалем.

Техніка виїмчастого емалю полягала в тому, що на поверхні від­литих з бронзи предметів залишали неглибокі виїм'ки-гнізда, в які наси­пали кольоровий (червоний, голубий, жовтий, і білий) скляний порошок і сильно його розігрівали. Коли цей порошок стоплювався, він укривав виїмку тонким шаром яскравого емалю. Скань — орнамент з налютовано- го на поверхню предмету тонісінького скрученого дроту, зернь — орнамент із дуже дрібних кульочок срібла або золота, налютованих рядками або пі­рамідками, амальгама — стоп золота і живого срібла. З предметів, оздоб­лених виїмчастим емалем, найбільше поширені фібулі різних типів, круглі, трикутні, ажурні, арбалетні,, пальчасті. Останні з вигадливими щитиками у вигляді людських фігурок, головок тварин і птахів з виростками.

Окрему працю присвятив цим фібулям німець­кий археолог Й. Вернер (Мюнхен), який вирізнив між ними три групи: І. фібулі з людською маскою на ніжці і похідні з них (Подніпров’я, Подунав’я, Східня Прусія); II. фібулі кримського типу VII ст.; ПІ. фібулі Дніпровського типу, срібні й золоті в кількох варіянтах (Пастирське городище). Всі три групи є одночасні і походять з другої половини VI ст. і головно з VII ст. “Досі загально вважали, — каже Й Вернер, — що вони всі є Готськими фібула­ми, але... в усьому германському світі ніде немає фібуль І і III групи, а фібуль НІ групи взагалі ще досі ніколи не знаходили поза Україною”. Тому, продовжує автор, “немає жадного сумніву, що всі три групи фібуль є окремими українськими форма­ми VII ст. і були виготовлені в майстернях серед­нього Подніпров’я”.^[1022]

Далеким відгомоном бронзових фібуль Київ­щини з доби переселення народів, які експортовано тоді на захід, є за В. Антоневичем^[1023] та Й.

Антська фібула VI ст.

Цінціком²" - сучасні мосяжні псевдофібулі польського та словацького на­селення західніх Карпат. Проте, твердження Й. Цінціка про середньодні- провську прабатьківщину гуралів і словаків, базоване на самій лише по­дібності фібуль без посередніх розвоєвих ланок і не підперте наявністю поселень та поховань київського типу IV-VlI ст. обабіч західніх Карпат, не має ще реальних основ і не погоджується з прийнятим поглядом дослід­ників на етногенезу західніх слов’ян.

Золотарські прикраси, оздоблені виїмчастим емелем, значно поши­рилися шляхом торгівлі з України в Московщину, у верхів’я Дніпра, Оки і Волги. Вони подивуються й на Литві. За А. Спіциним знання емалі на Литві у VI-VII ст. (Клайпедська культура) походить взагалі з України.^{[1024] [1025] [1026] [1027]} Торговельні зв’язки з Україною мала також Естонія.'¹'

Великим центром ранньослов’янського золотарського ремесла було в VII-VIII ст. Пастирське городище буля с. Пастирського, Черкаської об­ласти, де знайдено сотні золотарських виробів того часу. Звідтіля похо­дять і інші золоті та срібні прикраси, виявлені тепер у численних скарбах на середньому Подніпров’ї. Ці скарби пов’язуються загально з антами, і вони вказують на помітне маєткове розшарування серед людности, нагро­мадження багатств в руках окремих осіб і родин, а водночас на необхід­ність закопувати цінні предмети в землю у загрозливих часах. Багатий скарб VlI-VIII ст. з с. Малої Перетини на Полтавщині, в якому була тарілка VI ст. єпископа Патерна з м. Томі — - це пам’ятка грабіжницького походу, ма­буть, аланів, на візантійські міста.’²

Подібного походження є й т. зв. K і ч к а с ь к и й скарб, викопа­ний Дніпрельстанівською археологічною експедицією під керуванням М. Міллера поблизу с. Вознесенки на високій горі біля Кічкаського пе­ревозу у великому коліні Дніпра. В ньому було понад 1500 золотих пред­метів, головно орнаментованих блях та прикрас на зброю і ремені. Майже всі вони були ушкоджені вогнем. Зберіглася срібна пластична фігура ор­ла, ноги якого обкручувала гадюка, що головою підводилась до його гру­дей і вгризалася в серце. На лівому крилі орла стояло візантійське тавро, а на грудях вирізане ім’я ПЕТРОУ. За М. Міллером цей орел -- навершок стяга (сігнум) якоїсь візантійської когорти. З другої пластичної фігури залишилася тільки голова лева, решта була стоплена. Крім того в скарбі знайдено чимало ушкодженого срібного культового літургічного начиння — чаш, дискосів, кадильниць тощо, а також коло 50 залізних стремен, 20 залізних вудил, пряжок, кілець від кінської збруї і кілька пар стремен та вудил із золотою й срібного інкрустацією. Всі ці предмети були про­стромлені згори трьома шаблями, отже скарб був заворожений. Він, —

Пам'ятки доби переселень народів: а) золотий скарб з Малої Перещелннн (Полтав­щина): 1 — пряжка; 2 — браслет; J — перстень; 4 — пряжка; 5 — окуття ременю; б) срібний скарб з Крилоса: 6 — шийна гривня; 7-10 — браслети; 11 — миска з написом; 12-15 — кіпка; 14 — уламок бляшаної посудини, (за ЕУ, І).

як каже М. Міллер, — являє собою рештки поховання якогось князя, що вертався з походу на Візантію.®

На Лівобережжі окрему групу раиньослов’янських пам’яток творять городища р о м е и с ь к о г о типу, які дістали свою назву від го­родища M о н а с т и р и щ е в м. Ромні на Сумщині.’¹ Одночасні з ним на Роменщині городища “Ведмеже”, в с. Ведмежому над р. Ромном, городи­ще Вашкевича біля с. Москалівки над р. Сулою і “Замчище” в м. Глин- ському над р. Сулою, досліджувані М. Макаренком у рр. 1901-1924.® Ta-

"³ М. Міллер, Кічкаськнй скарб, 1948; його ж, Дніпрепьстанівська археологічна експедиція Наркомосу України 1927-1932, Науковий збірник УВУ, VI, Мюнхен 1956, 14-15; В. Грінченко, Пам’ятка VIII ст. копо с. Вознесенки на Запоріжжі, Археологія, III, 1950.

’* М. Макаренко, Городище Манастнрнще, Науковий Збірник історичної секції УАН за 1924 p., XIX, 3-23.

® ИИАК, 22, 1907_f ОИАК за 1912, Петерб. 1916’.

кого самого типу городище “Донецьке” біля Харкова над р. Удами,”

Боршівське біля с. Борщева на Вороніжчині,³’ біля озера Б у р і м к a, Coc-

ницького р-ну на Чернігівщині,” в с. П е т р і в с ь к о м у, Тростянецького р-ну,³¹' і в хуторі Новогрецькому, Лебединського р-ну,^{[1028] [1029] [1030] [1031] [1032] [1033] та в с.}

В о л и н ц е в о м у, Путивельського р-ну на Сумщині," і в с. O п і ш н і,

районовому центрі на Полтавщині.^[1034]

Городища роменського типу розташовані переважно на виступах ви­соких берегів або так званих косах річкових долин. На всіх тих горо­дищах є залишки півземлянкових. хат-ліплянок, здебільша квадратових у лляні, з печами, збудованими із глини або вирізаними в материку. На го­родищі “Монастирнще” деякі півземлянки сполучені між собою критими переходами, біля них приміщувалися зернові та інші припасові ями. Це помітив уже в VI ст. Псевдо-Маврикій, пишучи у своєму “Стратегіконі”, що слов’янські житла мають “багато виходів”, і що свої продукти вони “закопують у землю”.

В культурному шарі роменських городищ, що датуються^[1035] VlII-X ст., кількісно переважає типовий для всіх тих городищ глиняний ліпний грубо- стінний посуд, прикрашений різними комбінаціями гребінцевого штампу і защипами зверху вінців, а також кружальний посуд, орнаментований прямолінійним і хвилястим орнаментом.⁴' У значній кількості знаходять там також кістяні вироби, рідше залізні, дуже рідко особисті прикраси.

Населення роменських городищ залишило по собі також могиль­ники, одначе вони не однорідні. На території поширення городищ ро­менського типу виявлено два окремі райони - - східній і північно-західній, кожний з особливим типом поховання.

Найбільше вирізняється східній район в частині басейну Десни, Сей­му і горішньої течії Сули. Виявлені там у сс. Волинцевому, Малих Буд­ках і Сосниці давніші могильники (VlI-VIII ст.) без могильних насипів з трупоспаленнями в урнах. Пізніші могильники (IX-X ст.) мають уже мо­гильний насип, а попільнипя-урна з перепаленими кістками покійника і одною-двома приставками з їжею знаходиться у горішній частині насипу. Могильний інвентар дуже вбогий, і тільки зрідка подивуються прикраси, сильно ушкоджені вогнем. Кераміка ліпна, прикметна для роменських го­родищ і теж кружальна, звичайна для Київської Руси.

Другий, північно-західній район займає басейн долішньої течії Дес­ни і доходить майже до лівого берега Дніпра. Поховання тут тілопальні, одначе без урн, останки спаленого на місці покійника просто вкривали могильним насипом. Могильний інвентар різниться де в чому від попе­редніх. Кераміка вся кружальна, часто трапляються залізні ножі та кре­сала, рідше вістря до стріл, бронзові поясні бляшки та ін. Могильники датуються IX-X cτ.^4r'

Городища і могильники роменського типу залишили по собі літо­писні сіверяни. В різноманітності похороного обряду слід найімовір­ніше бачити пам'ятки двох складових частин того великого племени або, можливо, племінного союзу, кожна з яких раніше існувала самостійно. На його території, в м. Путивлі, А. Богусевич виявив в 1959 р. залишки му­рованого палацу героя лицарського епосу “Слово о полку Ігоря” Нов- город-Сіверського князя Ігоря Святославича.

Причорномо р’я

Сумна доля спіткала давні грецькі колонії-міста в Причорномор’ї під час навали азійських кочовиків. Майже всі вони були знищені. Жит­тя Ольвії ще жевріло в V ст. Амміян Марцелін у IV ст. і Йордан у VI ст. згадують про Ольвію, як про існуюче місто. В Боспорському царстві були знищені Мірмекій, Тірітака і інші міста. Пізніше, у VIl-VIlI ст. на місці Тірітаки існувало невеличке середньовічне селище. Подібне селище існувало у VIlI-IX ст. також на місці 1 л у р а т у. Гуни, які вдер­лися в Крим, зруйнували T а н а ї с і всі селища та фортифікації того часу в Подонні і Приозів’ї.⁴’

Херсонес, завдяки оборонним заходам його населення, небага­то потерпів, став швидко підноситися, і в V-VI ст. він і Боспор стали

Апсида громадського буднику в Істрії VI ст.

(за Є. Кондуракі)

“ Д. Бліфельд, Древньоруські племена, Нариси, 361-362.

М. Міллер, Студії з ранньої історії Прнозів'я, II: Антична колонізація При- озів'я, 1946, 13.

знову ремісничими центрами гірської частини Криму. Причинився до цьо­го факт, що візантійська імперія, яка завжди намагалася стати твердою но­гою на північних берегах Чорного моря, в 518-.му р. підкорила Боспор і в половині VI сг. відбудувала його і Херсонеса оборонні споруди та відновила морські шляхи між ними й Малою Азією, а імператор Юстин II для поліпшення добросусідських взаємин у 575 р. звільнив Боспор і Херсо­нес від морських повинностей.^[1036] Велике значення Херсонесу в ранньо­середньовічному Криму потверджується ше й тим, що до середини VII ст. він карбував власну мідяну монету.

Господарсько-економічною базою Херсонесу були ремесла, промисл, торгівля і хліборобство. Археологічні знахідки вказують на існування та­ких ремесл як ковальство, ливарство, золотарство, ганчарство і будів­ництво. Одним із головних зайнять була риболовля, яка мала важливе місце у прохарчуванні населення міста. Про соляний промисл херсонес- ців згадує в половині VII ст. у своїх листах папа Мартин. Звичайно пле­кали також сади й виноградники.

Завдяки догідному географічному положенню Херсонес був важли­вим вузлом транзитної торгівлі Візантійської імперії з південними укра­їнськими землями. Визначне місце займав Херсонес і в культурному жит­ті південно-західнього Криму у візантійських часах. Як зв’язуюча ланка поміж місцевою людністю півострова, культурними центрами Візантії і пів­денною Україною, він, власне, був пунктом, де схрещувалися культурні традиції й нові течії, і це клало виразну печать на його культуру. Проте, в основному Херсонес мав греко-візантійську культуру.

Розкопами на терені Херсону виявлено багато найдавніших пам’я­ток Криму. Це - - зелишки мурованих каплиць і церков троякого типу: хрещатих (“грецький хрест’’), подовгастих з апсидою від сходу (бази­ліка римського типу) і посередньього типу, також з апсидою.

Найдавнішою будівлею серед них (IV-V ст.) є одна хрещата церква, в якій знайдено високої мистецької роботи мозаїчну підлогу, а на сті­нах фрески з грецькими й грузинськими написами. Найдавніша базиліка, також прикрашена мозаїкою і фресками, була побудована в VII ст., а залишки одної церкви посереднього типу походять з VI ст. Досліджен­ня цих найстарших зразків християнського будівництва має велике зна­чення для історії церковної архітектури в Україні.^[1037]

Головним джерелом вивчення бронзівничо-золотарського промислу Боспору й Херсонесу в V-VlI ст. є матеріали, здобуті розкопами з того­часних могильників у гірських районах Криму -E с к і-Ке р м е н, Cy- у к-С у, Ч у ф у т-К а л е, Баштанівка, Верхоріччя, Узен-Баша і ін. Провідне місце серед них займають фібулі з півкруглими вершками, прикрашеними рядком пташиних стилізованих головок або кульочками (II група Й. Вернера), або видовжено трикутні фібулі з Борзенського скарбу.”

Окрему своєрідну групу кримських пам’яток з доби великого пе­реселення народів становлять залишки “печерних міст”, розташованих уз-

Плани старохристіяиських церков у Херсонесі IV-IX ст. (Е. Minns) 1 Бааиліна аил^на^Р^тт^ВА^? ’ ³⁶Z^Дм^{В Vn СТ}’ ¹ P∞^τ_τ⅛?P°B≈Ha в X ст. — 2. Баптистерій коло 600 р. — 3. Ba- —церква XIII ст. збудована всередині фундаментів старшо! будови. «' &^Є,?2!5ЇЛЕ^Є₍Р^ЄДИ?¹ *J^ιcτa На ньому не було жод­них залишків житлових споруд. В одному тільки місці недалеко валу ви­явлено велике вогнище (2.5x3 м.), вимощене великими, зверху обгоріли­ми ріняками. Численні дрібні уламки глиняного посуду датують горо­дище IX ст.”

На 3 а к а р п а т т і білим хорватам належить тілолальний могильник у с. Зняцевому, Мукачівського р-ну. Покійників спалювали там на місці, а їхні перепалені кістки збирали в попільниці, згортали в могильні ями або присипали на тліючому вогнищі землею."⁵ Такогож типу поховання досліджував М. Смішко в 1948 р. біля с. Ізи на Закарпатті."”

Можливо, до того самого ранньослов’янського часу належить якась частина багатьох (понад 300) городищ, селищ і могильників, що їх від­крила археологічна експедиція AH УРСР на колишній території тиверців між Дністром і Прутом.™

Кам'яний насип на ранньослов'янській могилі в Переріслі в. Надвірної, (з розкопів автора)

Інше ранньослов’янське плем’я часів великого переселення народів залишило по собі у горішньому Подністров’ї т. зв. підкарпатські тілопаль- ні могили, виявлені у 1934 р. нами і Т. Сулімірським. Ми досліджували їх у районі Надвірної, Долини, Коломиї, Стрия і Станиславова,^{* [1041] [1042] *} Т. Cy- лімірський у Коломийщині," а пізніше М. Смішко в районі Коломиї й До­лини³ і Т. Журовський в Товмаччині.” На Буковині Б. Тимощук розко­пав кілька аналогічних могил у с. Глибока (Сторожинець) над р. Сере­том.⁷⁵ Разом розкопано сотні могил такого типу. Монографічне їх опра­цювання приготовляв у 1941 р. М. Смішко, ми ж мали доповідь про цей нововиявлений у Подністров’ї вид ранньослов’янських пам’яток на архе­ологічному конгресі в 1939 р. у Берліні.⁷³ Вони датуються III-V ст.

Похоронний обряд племени, що залишило ті могили, відбувався шляхом ритуального спалювання покійників на місці поховання. Перепа­лені кістки зсипали в невелику яму або попільницю, яку ставили на по-

пелищі або частіше в яму і засипували рештками вогнища. Часом на зем­ляному насипі був ще доволі грубий шар каміння, вкритий тонким шаром землі, а інколи й кам’яне коло кругом могили. Могильники бувають дово­лі великі. Розкопуваний нами в Переріслі налічував 50 могил, а в с. Ка­мінному --- 27. У кількох випадках виявилося, що покійників спалювали поза могилою, і з них ховали тільки дещо очищених від згарища кісток у могильній ямі.

Кераміка підкарпатських ранньослов’янських могил, так само як і черняхівська, кружальна і ліпна. Деякі форми мають повні аналогії в ке­раміці черняхівського типу. Деякі ліпні посудини своєю формою і орнамен­том нагадують найдавнішу слов’янську кераміку. Могильний виряд на за­гал убогий. В одній з могил у Переріслі знайдено декілька дрібних улам- ^{[1043] [1044]кін римського довідного посуду (terra sigillata), які разом із залишками стоплених скляних посудин вказують на торговельні зв’язки гіршнього Подністров’я з Ольвією.}

Куски стопленого вогнем скла зустрічав також Б. Тимощук в до­сліджуваних ним ранньослов’янських могилах у с. Глибока на Буковині/^{* [1045] 7}

Кераміка ранньослов’янських тілопапьннх могнл з Перерісля. (з розкопів автора)

Поселення з керамікою прикарпатських могил виявили К. Гадачек в урочищі “Грабарка” біля Неслухова (Камінка Струмилова),⁷’ Т. Сулі- мірський у Новосілці Костюковій (Заліщики) та в Грицівцях (Збараж)⁷’ і ми в Осівцях (Бучач).*’ Окрему ганчарську піч для такої ж кераміки досліджував Б. Януш в Голині (Калуш).⁸¹ Господарські залишки на цих поселеннях засвідчують хліборобство, як головне зайняття їхніх мешкан­ців. Розвиненим було також ганчарство, а побічним було скотарство.

Льокальну або, можливо, пізнішу відміну становлять ранньослов’ян- ські поховання в Басарабії. Вони без могильних насипів і в їхньому ви- ряді є вже тільки кружальний посуд. Могильник того часу був дослід­жуваний на півдні Бесарабії в с. Виртішкой біля Одобеїпти (Путна). Ке­раміка виготовлена там також із сивої, добре чищеної глини, має гладже­ну неорнаментовану поверхню, на всіх денцях є пластичні перстені. Ву­ха ковшунів-дзбанків мають такий самий перекрій, як і в ковшунів з Пе- реріслі. Могильник датований брозовими арбалетними фібулями з високою п’ятою на пізню римську добу.'^-’

Слов'яно-дністровська експедиція під керуванням Г. Федорова, зорга­нізована ИИМК АН СССР, виявила в 1950 р. на терені Басарабії цілу низ­ку селищ, кераміка яких, вся точена на ганчарському колі, прикрашена гребінцевим орнаментом і вказує на їх приналежність до ранньослов’ясь- ких могильників без насипів, одначе де в чому виявляє давні традиції чер- няхівських ганчарів. Вона походить приблизно з VII-IX ст. і становить пе­рехід від кераміки “полів поховань” до кераміки ранньої княжої доби.⁸⁸

Стилістична аналіза інвентаря підкарпатських з насипами і басарабсь- ких пласких могильників, як також приналежних до них селищ, приводить до висновку, що їхня культура є безпосереднім продовженням ранньої культури липицького типу, пов’язаної з ранпьослов’янськими ґетами. Піз­ніше вона генетично об’єднується з культурою ранньої княжої доби на терені Басарабії, що її тоді заселювало літописне племя тиверців. Тому ге- тів-носіїв липицької культури та їхніх нащадків з тим самим іменем (Teo- філакт Сімокатта, VI ст.) слід вважати за безпосередніх, автохтонних пред­ків тиверців, бо друге подністровське плем’я літописного часу (пол. XI ст.) —уличі перейшли з Подніпров’я у Подністров’я тільки після 940-го р.

Цю правильну думку висловили водночас М. Смішко^{[1046] [1047] [1048] [1049] і Г. Федорів,“ а проте, важко погодитися беззастережно з іншим твердженням першого з них, що пам’ятками пізнього етапу розвитку культури “полів поховань”, яка розвинулася безпосередньо з липицької культури, є кістякові по­ховання пізньої римської доби, виявлені в Городниці (Городенка), Псарях (Рогатин) і Теребовлі.8" Німецькі археологи (К. Такенберґ,[1050] [1051] Ґ. Коссіна)88 приписували їх германському племені гепідів, польські до­слідники теж германським готам (В. Антоневич),88 ґепідам (И. Костшевсь-}

Ранньослов'янська "сива кераміка" з Теребовлі. (за збірками Музею НТШ у Львові)

кий),¹" a JL Козловський пов’язував багатші поховання з Готською або ге- підською верхівкою, бідніші з місцевою людністю, яка перейняла від готів кістяковий похоронний обряд і матеріяльну культуру.” Така розв’зка про­блеми, думаємо, сумнівна.

Пізньоримські кістякові поховання знаходяться не тільки одинцем. Воші іноді творять цілі могильники, які, виявлено наприклад, у Псарях

^w J. Kostrzewski, Zagadnienie tak zw. kultury gockiej па ziemiach dawnej Polski, Sprawozdania PAU, XXXVIII, 1923, No. З, 30-33.

*¹ L. Kozlowski, Zarys, 96.

(F^,oraτnn),^κ Теребовлі” і Пілгайчиках ІОстинових (Теребовля).'* Це вка­зує на довший час перебування значної групи людей на одному місці, і ті могильники не могли залишити готи або гепіди, що втекли від гунської навали. Це тим більше, що за античними авторами (Амміян Марцелін, Йордан) одну частину цих германських племен гуни прогнали на Балкани, другі подалися через Карпати, Ойтошським або Телдєшським перевалом у Семигород, а решта попрямувала на Крим, де готські селища існували бі­ля Симферополя вже в першій половині III ст.

Поховання такого типу відомі вже з 15 місцевостей,"⁵ розкинених по західньому Поділлю аж по лінію Золочів-Рогатин на заході, і тільки в одній місцевості (Городниця, Городенського р-ну)“ таке поховання знай­дено по другому, правому боці Дністра, біля самого берега.

Посудина типу "терра иіґра" із кістякового поховання в Терпилівці (Збараж).

Нові прихідпі (бо такими треба їх назвати з огляду на цілком від­мінний, кістяковий похоронний обряд) очевидно, виминули розташоване по південному боці Дністра Покуття, заселене носіями культури прикар­патських тілопальних могил, значить, вони належали до іншого племени.

Кераміка західньоподільських кістякових поховань доби переселен­ня народів дуже схожа на кружальний посуд. Також інші предмети могиль­ного виряду вказують на середнє Подніпров’я, як на місце походження

⁰² K. Hadaczek, Kultura dorzecza Dniestru w еросе cesarstwa rzymskiego, MAAE, ХИ, 1912, 28-30 і tabl. IX-XII.

^κ, К. Hadaczek, MAAE, IV, 1900, 92-98; XII, 1912, ЗО.

“* W. Demetrykiewicz, MAAE, IV, 1900, 116-118.

"" Одно з цих поховань ми досліджували в с. Терпилівці біля м. Збаражу (Я. Пастернак, “Готський" гріб з Терпилівки, Богословія, XV, Львів 1937, 102-105 і табл.), де серед могильних дарів був малий кухлик типу terra nigra. Аналогії з керамі­кою із Терпилівки зберігаються в Музеї ім. Е. Маєвського у Варшаві з поховань в сс. Скіпче та Завадинці иа східньому Поділлі.

“ W. Przybyslawski, ZWAK, II, 55-59 нової міграційної хвилі на західноукраїнських землях. Отже, були це не нащадки носіїв липицької культури (М. Смішко), а інші ранньослов’янсь- кі племена, які під натиском гунів подалися були частинно на захід, на землі, зайняті колись їхніми предками, Геродотовими “скитами-орачами”. На новому місці вони зберегли свій кістяково-тілопальний похоронний об­ряд, бо, крім згаданих вище кістякових могильників та окремих поховань, виявлено їхнє тілопальне “поле поховань” з керамікою черняхівського ти­пу в Романовому Селі (Збараж)"⁷ і окреме поховання в бронзовій бляшаній попільниці у Перемишлі на “Казанові”.” До свого похоронного обряду вони перейняли на західньому Поділлі давній місцевий звичай ховати по­кійників у кам’яних скриньках. Такі поховання виявлено в Увислі (Ko- пичинці)," Глещаві (Теребовля)'"" і в Л а дичині (Тернопіль).^[1052]

Окрему проблему в дослідженні ранньослов’янської доби на захід- ньоукраїнських землях становлять уламки сивого кружального посуду, зо­крема великі припасові посудини з поземо розхиленими, наче зрізаними, вінцями (Kraiisengefasse), оздоблені хвилястим орнаментом. Вони грубо- стінні, дуже добре випалені, і тому подивуються в неушкодженому вигляді, папр. у Теребовлі,^{[1053] [1054] [1055] Звинячі (Чортків),"” Добромилі (Самбір)101 і Межи- броді (Сянок).[1056] [1057] Німецькі археологи пов’язували сиву кераміку в Україні з гер.маннями-готами. За Т. Рейманом (1935) вся згадана тут сива кера­міка, яка зустрічається також у південній і східній Польщі, ранньослов’ян- ська, і її слід вважати за слід тих культурних впливів, які йшли з подні­провських теренів “полів поховань” черняхівського типу через західне По­ділля у Повисля.100 Пізніше М. Смішко (1940) приписав виробництво та­ких посудин іншому ранньослов’янському племені, гетам, носіям липицької культури.[1058]}

Можливо, їхні нащадки залишили по собі останки поселення в с. Незвиськах, Обертинського р-ну з чотирикутними півземлянками та скла­деними з каменю печами в них. Знайдена в них ліпна кераміка з примітив­ним ще хвилястим орнаментом датує поселення VII ст. або навіть дещо ранішим часом.^[1059]

З доби великого переселення народів виявлено ще одну цінну пам’ятку в Подністров’ї -— срібний скарб, виораний 1908 р. на полі “За Дунайцем”, у Підгородді біля Крилосу (Станиславів). Він скла­дається з двох масивних брасле­тів, уламку третього браслету, од­ного гранчастого браслета, двох менших гранчастих кілечок, вели­кої тордованої (скрученої ніби шнурок) дужки до відра і позоло­ченої, місцями сильно ушкодженої тарілки візантійської роботи з грецьким знаком БІТАЛІОУ на зовнішнім боці дна.’”"

Доброю хронологічною вказів­кою при датуванні цього скарбу є браслет із згрубілими, рівно стя­тими гранчастими або круглими кінцями, датовані в Подніпров’ї VI cτ.^,,υ Тому й срібний скарб з Підгороддя слід датувати VI ст. Він, безперечно, є слідом найдав­ніших торговельних зв’язків го­рішнього Подністров’я з Візантією, ще дуже слабких в наслідок ін­вазії азійських номадів у причорноморських степах.

Ранньослов’янське населення Волині, Полісся й 11 і д л я ш ш я також залишило по собі селища з прикметним сивим кружальним посудом, ї’х виявлено досі на Крем’янеччині (Вікнини,¹¹¹ Орішківці),®’ Дубенщині (Костинець, Нагаїв),¹¹’ Рівенщині (Городок)¹¹¹ та Костопільїцині (Майдан Моквинський).¹¹⁰ З цього ж терену відомі кістякові поховання з керамікою черняхівського типу, розкопані в с. Рудці^{[1060] [1061] [1062] [1063]” і Шумську,1” Кремянецького}

р-ну, в Колесниках”⁸ та Новоставцях,““ Рівенського р-ну, в Гірці-Полонці, Луцького р-ну,'²" у Величковичах (Берестя)”'¹ і в Дорогічині над Бу­гом. ^{[1064] [1065] Дуже можливо, іцо з таких поховань походять сіро-глиняні посуди­ни, окремо знайдені в с. Колках (Луцьк),[1066] [1067] [1068] [1069] кераміка і пізньоримські фі­булі із Скорбичів (Берестя)'21 і деякі особисті прикраси з околиць м. Сто- лина над горішньою Горинню.122' Вбоге погребище з часів великого пере­селення народів розкопав Р. Якімович (1937) біля м. Давидгородка на I Іоліссі.11”}

Окреме місце серед археологічних пам'яток Волині займає срібний скарб, виораний на початку XIX ст. на полі біля с. Хонякова (Остріг). Він складається з двох овальних мисок на ніжці, двох майже ідентичних рито- нііі у вигляді голів антилопи та значної кількости перетопленого вже сріб­ла. Обидва ритони є, за В. Антоневичем,^{[1070] [1071] [1072] [1073] виробом грецьких причорномор­ських золотарів, а за І. Бєньковським'25 вони вийшли в V ст. із центрально- перських (сасанідських) майстерень. Другий із дослідників знайшов єди­ні аналогії з хоняківськими ритонами в егейській культурі, і висловив за­ключний здогад, що "мікенське мистецтво впливало на сасанідське, одначе не безпосередньо, а через греко-скитське золотарське мистецтво, яке про­цвітало на берегах Чорного моря і було згодом перещеплене вглиб кав­казької і закаспійської Скитії, де, власне, була колиска династії Сасанідів.12"}

Срібний скарб з Хонякова - перший вістун торгівлі Волині і вза­галі західньоукраїнських земель з близьким Сходом. На жаль, його час­тини розпорошені по приватних і державних збірках у Києві, Ленінграді, Кракові, Нью-Йорку.

Тут слід ще згадати, що історики пов’язують з ранньослов’янськими часами Волині та з добою великого переселення народів “примучування” слов'янських дулібів аварами-обрами, записане в Київському літописі у зв’язку з походом останніх на імператора Гера.клія в 626 p.¹³° Вже поль­ський історик А. Бельгійський^{[1074] [1075] [1076] [1077] [1078] [1079] [1080] [1081] звернув був увагу в своєму коментарі до Нестора, що це оповідання однозгідне з розповіддю німецького літопис­ця Фредегара"12 про насильство аварів над чехами. До його думки прилу­чилися пізніше історики Вестберг,433 А. Пресняков,’1'4 археолог Р. Якімо- вич'“ і ми1,"1" розуміючи, що йде тут про чеських дулібів, бо за часів Ге- раклія авари вже давно сиділи в Панонії, а на Волині й досі жодного слі­ду по гунах та аварах нема в археологічних пам’ятках.}

Закарпаття

На 3 а к а р п а т т і є ще дуже мало пам'яток з часів великого пере­селення народів. У Берегові виявив Т. Легонький ще в 1890-их рр. дві зернові ями з того часу із кружальною керамікою та побутовими за­лишками."" Сліди одночасного селища знайшов він також на терені My к а- ч е в а.'"' Можливо, що ці знахідки є пам’ятками по ранньослов’янському населенню Закарпаття.

Найбагатшою пам’яткою з того часу є поховання, виявлене Т. Ле­гоньким у Косинові, Бережської столиці, де біля жіночого кістяка знай­дено срібну фібуліо, позолочені й посріблені пряжки, дзеркальця з сірого металу, скляний пугар, глиняну прясличку і скляні та бурштинові намис­тини. В могилі, яку датують V ст., була похована, мабуть, жінка германсь­кого (готського) походження."”

За імпорт з південної України слід вважати дві золоті фібулі V ст., оздоблені півшляхетними каменями-граната.ми, знайдені в Геленеші (Бере­гів), і золотий перстень з вічком із скляної пасти (?) знайдений в Мука- чеві. Жодних пам'яток не виявлено на Закарпатті по аварах, які залишили свої кістякові погребища і окремі поховання в низовинній придунайсь- кій частині західньої Словаччини та Австрії.

Етногенеза українського народу. При розгляді архео­логічних пам’яток часу переселення народів виникає проблема походжен­ня ранньослов’янських племен, предків українського народу. Це найваж­ливіша, життьова проблема української історії.

Давніші дослідники цієї проблеми спиралися виключно на словах київського начального літопису: “по мнозФхъ же времен+,х с+>ли суть сло- вЪни по Дунаеви, гді, есть ныне Угорьска земля и Болгарьска. И оть тФхь c∏0B⅛Hb разидошася по землі н прозвашася имени своимиЦі слова прийняли буквально давні слов’янські історики й філологи, а з чільніших згадати б югослава Копітара,”¹ чеха Піча,¹*² росіянина Арцибашева,¹*³ поля­ків Бєльовського"* та Богуславського"³ і польських літописців Кадлубека, Боґухвала і Длугоша, в Україні Д. Самоквасова.¹"' Проте, нині ця теорія, не підперта наявними археологічними матеріялами, зовсім не має прихильни­ків між дослідниками слов’янської старовини.

У XIX і на початку XX ст. виринуло було декілька теорій, за якими найдавнішою прабатьківщиною слов’ян була то правобережна Україна (Ha- деждін,"' Філевич,’*’ Погодін),'*⁸ то багнисте доріччя Прип’яті й середнє Подніпров'я (Фасмер),¹⁵" то землі за Дніпром і Німаном (Розвадовський),’³¹ то над Двиною й горішнім Німаном (Шахматов),¹³² то над середньою Вис­лою, з повним виключенням Полісся й Волині (Чекановським),¹³³ то між Вислою і Дніпром (Нідерле),¹³* то навіть Сибір (Флоринський)’³³ або й Азія (Богуш-Сестречевич,¹" Моїшінський)¹³⁷ чи басейн р. Інду (В. Ламанський, І. Срезневський) то нарешті північне узбережжя Адріятицького моря (За- боровський).¹”⁸ У кожній з цих теорій, за виїмком Нідерле, прабатьківщина слов’ян займала доволі малу територію, була спільною для предків усіх слов’ян, і з неї вони ступнево розходилися на свої історичні місця.

На зовсім нову базу поставили проблему слов’янської прабатьків­щини археологи-слов’яни після першої світової війни, які свої твердження виводили з конкретних матеріальних доказів. При цьому виринула й нова справа - - проблема етногенези історичних слов’янських народів на ба­зі безіменних праісторичних племен. ^{[1082] [1083] [1084] [1085] [1086] [1087] [1088] [1089] [1090] [1091] [1092] [1093] [1094]}

Почалося з питання, поставленого дослідниками слов'янської старо­вини (Грушевський, Шафарик, Нідерле, Брікнер, Костшевський): як да­леко в глибину тисячоріч сягає коріння культури сучасних слов’ян. У від­повідь на це питання археологи стали визнавати різні праісторичні культу­ри за праслов’янські. Звичайно, нові думки викликали дискусію, а вже просто запеклий спір виник між польськими й німецькими дослідниками про етнічну приналежність носіїв т. зв. лужицької культури. Західньосло- в’янські археологи майже однозгідно приписують тепер її праслов’янам, при чому К. Яжджевський твердить, іцо племена з лужицькою культурою (.'.завізували у ранній залізній добі в Подніпров’ї тамошнє, на його думку, трацьке населення.’™ Твердження має посмак тенденційности, бо не можна, наприклад, вважати появи тілопальних “полів поховань” у Придніпров’ї за доказ славізації Сходу Заходом. Тілопалення, як це всім археологам відо­мо, було в звичаї вже у трипільських племен, за довгі віки до появи лу­жицьких торгівців-міняйл з їхнім тілопальним похоронним обрядом в Ук­раїні. Його відродження там на переломі ери і після цього сталося під очевидним впливом чорноморських греків, пізніше римлян, з якими Подні­пров’я мало вже торговельні вз’язки.

Серед совєтських археологів II. Третьяков, який займається дослід­женням етногенези східніх слов’ян, також надрукував декілька праць на цю тему.'*^[1095] Дослідивши історію культури всіх праісторичних племен схід- ньої Европи, він виділив з-поміж них дві групи, які вважає за праслов'ян­ські. Одну на півдні, тобто в Україні, монолітнішу й краще розвинену під оглядом соціяльно-економічним та культурним, і другу на півночі, в Мос­ковщині, порівняно відсталішу.

Про першу групу він каже, що її культура розвивалася під впливом старих середземноморських культур, а другій, північній прикметні були примітивність і первобутність.

Тут цілком відповідає правді твердження II. Третьякова, що виділе­ну ним південну групу племен, тобто трипільців і їхніх нащадків, слід вва­жати за праслов’ян. З цим погоджується і М. Артамонов, у якого Придні­пров’я - - це основне і найдавніше вогнище слов’янської етногенези у схід­ній Европі.’¹” Одначе, не можна погодитися з твердженням II. Третьякова, що група праісторичних племен на Московщині, у верхів’ях Дніпра, Оки й Волги — це також праслов’яни (1948). Адже сам автор висловився був раніше (1939), що його північних ранньослов’янських племен не можна генетично пов'язати з такими ж південними племенами. Далі, в археології загальновідомим є факт, що вся територія лісистої частини східньої Евро- пи, приблизно по лінію Прип’ять-Тамбов-Уляновськ (над Волгою) на пів­дні, в неолітичній і в бронзовій добі була заселена прафінськими племена­ми з так званою ямково-гребінцевою керамікою. В половині останнього тисячоріччя до Xp. ці племена стали будувати там городища т. зв. дяків­ського типу, і про матеріяльну культуру цих городищ В. Кісельов та М. Артамонов кажуть, що по археологічним знахідкам можна простежити її безперебійний розвиток від найдавніших часів. Нема,—кажуть вони—ні­яких підстав думати, що населення цих городищ змінилося або що до нього прилучився якийсь новий культурно-етнічний елемент. Виходить, прафіни залишилися фінами, і тим самим не могли бути водночас прасло- в’янами. Нарешті сам II. Третьяков признав під час обговорення його пра­ці (1948) в Археологічному Інституті СССР, що нема ніякого сумніву в тому, що в мисливсько-риболовських племенах лісистого північного сходу Европи треба бачити передусім далеких предків угро-фінських племен і народів. Московська вигадка про їх самочинне переродження у слов’ян так і залишиться вигадкою, а історичним фактом є славізація цих угро-фін­ських племен шляхом іміграції та культурних впливів новгородських сло­в’ян і Київської Руси. В останньому часі А. II. Смирнов добавив, що культу­ра руської людности Володимиро-Суздальського князівства носить наглядну відбитку культури довкільного угро-фінського середавища і то само сере­довище дає себе відчути у Великому Новгороді, зокрема на його периферії.’’’

Нове оформлення проблеми етногенези слов’ян у світлі совєтської науки подає Б. Рибаков.’"" Автор виходить з рівняння: венеди -венди—вен- ти в’ти (з того в’ятичі) —анти, і на цій підставі приходить до висновку, що західньо-слов’янські венеди були предками всіх слов’ян, і що культура східньослов’янських антів є частиною їхньої культури. Проте, на думку М. Фасмера,”^{[1096] [1097] нині найбільшого авторитета серед філологів у таких питаннях, і Ю. Шеве.іьова’“ ототожнювання назв анти-венеди не має ніяких мовних підстав.}

Походження московського народу Б. Рибаков пояснює іншим фан­тастичним твердженням, а саме, що з культурою антів можна пов’язати не тільки “поля поховань” середнього Подніпров’я, але, мабуть, і більш північні пам’ятки горішнього Подніпров’я, Подвиння та басейну Оки. Ми вже вище зазначили, що ця лісиста частина північно-східньої Европи спо­конвіку була заселена не-слов’янськими племенами, і тому під оглядом куль­тури ніяк не можна поєднувати її з праукраїнськими землями антів.

Так польські й совєтські дослідники намагаються розв’язати склад­не питання прабатьківщини й етногенези слов’ян, нагинаючи розв’зку у свій національний 6iκ.^,°° Ми думаємо, що тут слід виходити з двох основ­них заложень:

1) не було єдиної невеликої простором прабатьківщини, в розуміні давніх дослідників, СПІЛЬНОЇ для всіх словян, з якої вони ступнево розійш­лися на свої історичні місця;

2) в розгляді етногенези всіх слов'ян треба сягати глибше, не тіль­ки до бронзової доби чи до грецьких та римських часів. Ми цілком по­годжуємося з Н. Державиной, що протослов’яни, тобто слов’яни на ста­дії дослов’янського етнографічного оформлення, такий самий прадавній на­рід в Европі, як і протогерманці, протокельти та протофіни.”⁷

Спираючись на нових висновках східньо та західньослов’янських ар­хеологів, ми приходимо до таких висновків:

1) так східні, як і західні слов’яни споконвічні автохтони на своїх історичних землях, і не прийшли вони туди з-над Дунаю, з Полісся чи з Азії. Доказом цього є здобуті розкопами археологічні матеріяли.

2) одні й другі, східні й західні слов’яни розвивалися на двох окре­мих, одначе споріднених базах, початки яких сягають ще неолітичних, а подекуди й раніших часів. Носії культури обох цих баз, східньої і захід- ньої, творили в неоліті одну велику групу найдавніших хліборобських пле­мен Европи, і вже на тому ступні їхнього розвитку, можливо, слід шука­ти перших початків споріднення всіх слов’янських мов, зумовленого між іншим однаковим способом фізичного й духового життя, безпосереднім сусідством та живими культурно-торговельними зв’язками.

Для з а х і д н і х слов'ян такою етнічною базою були племена з т. зв. лінійно-стрічковою керамікою, які в часі свого найбільшого поширення, під кінець III тисячоріччя до Xp., заселяли простори від р. Райну на заході по р. Вислу на сході і від сучасного м. Берліну на північ по горішній Ду­най напівдні. Західньослов’янські археологи, головно Й. Костшевський, до­казують здобутими з розкопів матеріялами ступневий розвиток культури носіїв лінійно-стрічкової (волютової) кераміки і їхніх найраніших компо­нентів - •- племен із шнуровою керамікою і лійкуватими пугарями, через унєтицьку та лужицьку культуру в культуру римської і ранньослов’ян- ської доби.

Для східніх слов'ян, для у к р а ї н ц і в, розвоєвою етнічною базою були трипільські племена. Безпереривний, органічний розвиток їхньої куль­тури, що з ходом тисячоліть не раз змінювала свій матеріяльний вияв, мож­на добре простежити через культуру чорнолісько-білогрудівську ранньої залізної доби, хліборобську т. зв. “скитів-орачів” Геродота, розвиненої залізної доби та “полів поховань” римської доби¹⁰⁸ аж до ранньослов’янсь- ких та княжих часів. У Подністров’ї до складу цих племен зайшло одно з південнослов'янських племен - - гети візантійських істориків, які стали предками літописних тиверців.

Зовсім іншим шляхом, з іншого кореня, під впливом інших кліма­тичних у.мовин та географічного положення йшов розвиток московсь­кого народу. Його найдавнішою етнічною базою були праугро-фінські бродячі племена звіроловів та збирачів, а прабатьківщиною балтійські краї та північна й центральна Московщина.’” Терен цієї прабатьківщини, зок­рема її південну границю, точно визначив, за археологічними матеріалами, англійський археолог В. Чайльд,'™ а потвердив польський археолог Т. Cy- лімірський.¹⁷¹ Ця границя по всі праісторичні та ранньоісторичні часи відме­жовувала, з незначним коливанням, предків українського й московського народів. На північ від неї жили п р а у г р о-ф і н с ь к і племена, що були славізовані тільки під впливом Київської Руси та літописного племени словенів з над Ільменського озера. На південь від цієї відвічної етнічної границі жи­ли з праісторичних та ранньоісторичних часів праслов’янські хлібо­робські племена, що лягли в основу українського народу.

Археологічні матеріали виявили, що окремішність українського на­роду від московського існувала по всі часи. Вона виявляється в окремому стилі життя, в духовій та матеріяльній культурі, в психіці, духовій струк­турі та і в глибоко відчутій національній індивідуальності. Цю окремішність потверджують також чужинці, що вже з раннього середньовіччя відвідува­ли східню Европу і мали змогу наочно переконатися в існуванні там двох різних східньослов’янських народів.

¹"° Єдине угро-фінське плем'я, що десь γ VIII ст. під впливом тюркських ко­чових племен перейшло від бродячого до кочового способу життя й господарства — це угри.

^κo V. G. Childe, The Dawn of European Civilisation, 5th ed., London 1949, map. H.

¹⁷' T. Suliinirski, Z dziedziny Zagadnieh etnicznych, “Kultura”, No. 4/42, Pa- ryz 1951, 42-43.