РОЗДІЛ VII. Сармато - Римська доба.

У той час, коли на українських землях переживалася вже культура сарматської і лятенської доби, на півдні Европи відбувалися в останніх десятиріччях до Xp. змагання Риму за владу в тодішньому відомому світі.

Подніпров’я.

Нащадки давніх автохтонних хліборобських племен на переломі ери і в перших сторіччях по Xp. далі заселяли Подніпров’я з центром на Київ­щині. їхні селища, виявлені тільки в 1950-их рр., розташовані здебільша на високих берегах рік і, як правило, забезпечені з двох або й трьох сторін високими стрімкими схилами. Добрим прикладом може бути поселення на Пилипенковій горі в Канев і,^{[901] [902] де розкопано залишки наземних хат-ліп- лянок із стінами, плетеними з хмизу-лози і обмащеними глиною. Вони до­волі великі (одна з них займала близько 36 кв. м.), розташовані двома ря­дами вздовж вулиці, на віддалі яких 10 м. одна від одної. Подібні поселен­ня виявлено і в інших !.місцевостях, у самому К и є в і, на горі Киселівці,’ і на південь від нього в сс. Бортничах (Бориспіль), Великих Дми­тровичах (Обухів), Пирогові (Святошин),[903] [904] Сахнівці (Корсунь- Шевченківського р-ну),‘ а також у Прип’ятському Поліссі.[905] [906]}

Краще відомі і раніше виявлені розлогі могильники без насипів, величина яких вказує на те, що населення перебувало тут довгий час на одному місці, вело осілий спосіб життя. На поверхні землі вони нічим не по­мітні, і тому перший їх дослідник В. Хвойка назвав їх “полями поховань”. Найраніші з них (II ст. до Xp. -- II ст. по Xp.) виявили й досліджували В. Хвойко," І. Самойловський,^[907] В. Петров^{[908] [909] та Е. Махно’ в Зарубинцях, Переяслав-Хмельницького р-ну, і в K о р ч у в а т о м у на Київщині. З них повніше вивчений Корчуватський могильник, розташований у південній око­лиці Києва і досліджуваний в 1940-1946 рр. З розкопаних там І. Самойлов- ським 103 поховань 80 було тілопальних (одні в урнах, інші просто в негли­боких ямках у землі), в кістякових здебільша були самі черепи. Виявлено також кілька урн без перепалених кісток. Були це, мабуть, кенотафи, пос­тавлені в пам’ять осіб, що померли далеко від свого селища.}

Інвентар Корчуватського могильника, крім попільниць, складався з решток їжі, прикрас і інших дарів, покладених у могили. Кераміка була ліп­на двох типів - лощена з чорною поверхнею і рапава, грубостінна (кухон­ний посуд) червонявого або сіруватого кольору. Більше було посудин пер­шого типу, іноді прикрашених наліпленими півмісяцями, зверненими ріжка­ми вниз. Крім них трапилося доволі багато. кісток свійських тварин, а далі бронзові й залізні фібулі та інші дрібні прикраси й предмети хатнього вжитку.

Наступний етап історичного і культурного розвитку ранньо-слов’ян­ських племен Подніпров’я представлений - можна прийняти - поселеннями і приналежними до них “полями поховань” чернях і вського типу (назва від с. Черняхова на Київщині), що генетично пов’язані з зару- бинецько-корчуватівськими пам'ятками. Досліджували їх В. Хвойко,” М. Брайчевський,^{[910] [911] Е. Махно,[912] Е. Симинович,[913] [914]також В. Гончаров,” І. Луцкевич,[915] [916] І. Л я п у ш к і н,‘“ I. C а м о й л о в с ь к и й,[917] М. Тиханова[918] [919] і багато інших.}

Тут слід пригадати, що назва “культура полів поховань” (полей по­гребений) була створена первісно для придніпрянських тілопальних погре­бищ без могильних насипів початку І тисячоріччя по Xp. і опісля неправиль­но поширена совєтськими археологами на всі одночасні з ними тілопальні могильники цілої Европи. Тому непорозуміння вносить тут твердження А. П. Смирнова, що культура похоронних урн - явище складне й суперечливе. Пам’ятки її розкидано на широких просторах Европи і зустрічаються, так на сході, як на заході.Під культурою загально розуміється не тільки одно її явище - тут похоронний обряд, а всі її явища, передусім матеріальні: жит­лове будівництво, господарське знаряддя, особисті прикраси, кераміка з її прикметними формами, орнаментом тощо, які виступають разом.

Поселень черняхівського типу відомо вже понад 600 на землях Укра­їни, що вказує на густу залюдненість краю як на ті часи, одначе тільки час­тина з них була археологічно досліджувана. Важливіші з них виявлено біля сс. Ж у к о в е ц ь на Київщині,^[920] - Привільного^[921] і M и к і л ь с ь к о г о^{[922] [923] [924]} над долішнім Дніпром, Л е с ь к і в на Черкащині²⁵ та І в а н к і в ц і в над се­реднім Дністром.

Племена з культурою черняхівського типу вибирали на свої поселен­ня низькі, положисті береги рік та ярів-балок і не укріплювали їх валами і ровами. їхні житла були спершу заглиблені в землю і мали вогнище на під­вищенні, пізніше будували вони наземні хати-ліплянки, які в Жуківцях, Обу- ХІ'ВСЬКОГО р-ну, були розміщені в двох і трьох рядах уздовж схилу. Від них збереглися великі розвали обгорілої обмазки стін з круглими відбитками хмизу, ямки від стовпів, які підтримували стіни її покрівлю, залишки відкри­тих вогнищ і невеликих глинобитних печей та численний побутовий інвен­тар. Це в першу чергу уламки глиняного, ліпного і кружального посуду. Перший з них грубої роботи і бідний формами. Тепер поступово витискає­ться майстерно виробленим кружальним посудом, в якому також виділяють­ся вже два сорти. Один з них кращий, столовий посуд сірого або чорного кольору, старанно вироблений з відмуленої глини, з добре лощеною поверх­нею, прикрашений лініями у вигляді сітки або хвилі. Другий сорт гірший, кухонний, виготовлений із глини з домішкою грубого піску і товченого квар­цу. Перед випалом його часто обкачували ще в піску або обмазували гли­ною, змішаною з піском, при чому пісок краще розпікався як глина і довше гримав тепло.

Окрему групу посуду становлять корчаги на збіжжя, які досягають іноді великих розмірів.

З металевих виробів подивується на поселеннях черняхівського типу хліборобське знаряддя, інструменти обробляти дерево та інші предмети хат­нього вжитку. Нерідко зустрічаються при розкопах предмети особистого користування, як кістяні гребінці з півкруглою орнаментованою спинкою, щипчики виривати волоски, фібулі, пряжки, дармовиси і намистини різної форми та кольору. Нарешті до інвентаря черняхівських поселень належать ще гострильні камені, уламки жорен, глиняні пряслички та тягарці до ткаць­ких кросен.²' Звичайно є поміж тим багато тваринних кісток. На поселенні в с. Ж у к і в ц я х знайдено залізне вістря до списа.

Житла на поселенні біля с. Привільного, Верхньохортицького р-ну, Запорізької области, досліджувані в 1929 р. Дніпрельстанівською екс­педицією під керуванням М. Міллера, були трохи заглиблені в землю і мали по два приміщення, сполучені переходом. Долівка в них була вимащена гли­ною, в кожній ліплянці-хаті була глинобитна піч. Житла загинули від пожежі, бо в їх руїнах виявлено багато обгорілого дерева.

Півземлянкові житла і господарські ями біля них виявлено також на поселенні біля с. M и к і л ь с ь к о г о, Солонянського р-ну, Дніпропетров­ської области, біля с. Л е с ь к і в, Черкаського р ну, і а біля с Л у к и В р у б- лівецької, над середнім Дністром. В останній з названих місцевостей розкопано також залишки наземних хат з печами і вогнищами, викладеними камінням, і печі з кам’яних плит поза межами жител.

M о г и л ь и и к н черняхівського типу відомі також з багатьох міс­цевостей Подніпров’я і Подністров’я. Вони тілопальні і кістякові. Первісним похоронним обрядом у людности з культурою черняхівського типу було майже загально тоді прийняте тілопалення, при чому перепалені кістки по­кійників зісипалося в урну або згорталось на купку і урною прикривалось.

Пізніше під сарматським впливом у II-IV ст. трупокладення починає брати верх над тілопаленням, і тоді перепалені кістки вже просто зсипають в яму, часто з перепаленими вогнем уламками горщиків. У пізніх черняхів­ських похованнях покійники лежать головами на захід, майже без ніякого виряду і значно глибше, як у раніших похованнях. У самому Черняхові В. Хвойка розкопав близько 250 поховань III-IV ст. В них виявлено у значній кількості глиняний посуд (урни та посуд з їжею) того самого типу, що й на поселеннях, і багато золотарських прикрас.^κ Аналогічний черняхівському за характером інвентаря могильник досліджував П. Смоличів (1926) у с. M а с л о в і, Златопільського р-ну, на Черкащині. В ньому знайдено улам­ки скляного девізного посуду і того ж походження скляні намистини, брон­зові фібулі й пряжки." Довізний скляний посуд, а з ним і золоті бляшки до ^{[925] [926] одягу знайдено також на тсрені,могильника біля с. К а и т е м и р і в к н, Чу- тівського р-ну, Полтавської области, що його досліджував М. Рудинський (1924)^s і Е. Махно (1948).^" В орнаментиці тамошнього кружального посу­ду треба відзначити подвійні волюти, виконані зубчатим коліщатком, і окре­мі штампи-печатки, наприклад коло з вписаним хрестом. Своєю формою де­які посудини нагадують уже прикметні для ранньої доби горщики в формі ваз. Похоронним обрядом Кантемирівський могильник відрізняється від одно­часних могильників на Київщині. М. Рудинський виявив на ньому два кістя­кові поховання в ямах з підбоями-катакомбами, з прикметним інвентарем черняхівського типу. На них, як на кількох інших похованнях, були великі могильні насипи.[927]"}

В околиці м. Переяслава - Хмельницького на Київщині В. Гончаров” та Е. Махно,³² досліджуючи в рр. 1952-1954 могильник черня­хівського типу, виявили 21 тілопальне поховання, 19 кістякових і 2 кенота- фи, при чому всі тілопальні поховання були ямні, не попільницеві. Серед ба- гатіших поховань одно, в дуже глибокій (3.5 м.) ямі, мало такий могильний виряд: глиняний посуд, скляну чашу, кістяний гребінь, частини золотої пар­чі, бронзову фібулю-застібку, залізні остроги, вістря до стріли, ніж, буршти­нові намистини, а також скляні шахові фігурки. їх було 22, 11 білих і 11 чорних у вигляді опуклих зверху півкулястих кружалець коло 1 см. в по­перечнику. Вони лежали у дерев’янім пуделку, від якого збереглися тільки сліди дерева, бронзові скоби від окуття і дужка від покришки. Ця знахідка важлива тим, що вказує на існування гри в шахи на Київщині ще в перших сторіччях по Xp. (могильник датується II-IV ст.), тоді як найдавніші істо­ричні відомості про цю гру подав перський поет Фірдоусі в своїй “Книзі царів” на початку XI ст.

У Басарабії, на терені Молдавської PCP, виявлено вже сотні селиш і 12 могильників з культурою черняхівського типу, всі з двояким, тілопаль- ним і трупокладним похоронним обрядом. Цікаве те, що всі поховання бойо­виків із залізними частинами щитів були тілопальні. Вони, мабуть, належали місцевим гетам. Крім них жили тут сармати, які зберегли свій похоронний обряд - скорчені кістяки в катакомбах, а також римляни й готи. Могильний, іноді досить багатий виряд добре характеризує матеріальну культуру насе­лення на просторах сучасної Молдавії в II-V ст.

На краю могильників є звичайно кілька ям, виповнених побитими горщиками із слідами варення, кістками тварин, вугіллям і попелом. Це, оче­видно, залишки похоронних ритуальних тризн, закопані у приготовлених спеніяльно для того ямах.”

Кераміка черияхівського типу з могильника у Переяславі-Хмельницькім.

(за В. Гончаровой)

Для хронології культури черияхівського типу важливе те, шо під час розкопування могильника такого типу в с. Ромашках, Рокитнянського р-ну, Київської области, знайдено кілька бронзових фібуль, прикрашених виїмчастим емаллем, датованих V-VI cτ.^a4

Пам’ятки черияхівського типу приписується загально антам - ве­ликій групі східньослов’янських, праукраїнських племен, добре відомих ан­тичним історикам. А. Поґодін знайшов ім’я антів, як чоловіче ім’я, на декіль­кох написах - одному грецькому, III ст. в ГІ а н т і к а п е ю, з часів правління боспорського царя Тейрана, і кількох латинських з Угорщини.”

Основні відомості про антів подані в творах візантійських істориків VI-VII ст., зокрема в готського історика Йордана, який жив в VI ст. у Візан-

’* М. Бранчевськин, Черняхівська культура, Нариси, 324.

” А. Погодин, Зпиграфическіе следы славянства, Сборник статей по археологіи н зтнограшіи, СПетерб. 1902, 163.

тії,³” і в Прокопів KecapiiicbKoro, цей останній говорить про незчисленні пле­мена антів (ётне та Антон а.метра).”

У південній Україні в перших сторіччях по Xp. доживали свого віку рештки скитських кочових племен, які тепер уже повністю пере­йшли на осілий, хліборобський спосіб життя. їхня столиця H е а п і л ь в Кри­му, заснована наприкінці IV ст. до Xp., пережила кілька періодів свого бур­хливого розвитку і, зазнавши від сарматів багатьох нападів та руйнувань, припинила своє існування в IlI-IV ст. по Xp. В той час перестала існувати також цікава група скитських городищ, відкритих ГІ. Шульцом у 1934-35 рр. на західньому узбережжі Криму біля сіл Д ж а н-Б аба, Тарпанчі, K у л ь ч у к а, Б е л я у с a, II о п і в к и, Я й р ч і і Кара - T о б е. Всі вони, за виїмком останнього, мали круглу форму і були обведені мурами з нете­саного каменю. Найбільше з них, Кульчукське городище можна, мабуть, утотожнювати з скито-сарматським містом T а м і р а к о ю, зазначеним на карті Птолемея. Кераміка цих городищ ліпна і кружальна.³’

На правому березі долішнього Дніпра є десять невеликих городищ біля сс. П о н я т і в к и, T я г и н к и, Козацького, В е р б і в к и, M и л о в о- г о, K а ч к а р і в к и, Г а н н і в к и, Г а в р и л і в к и, Золотої Балки, радгоспу “Червоний Мая к”, і на лівому березі чотири городища - бі­ля сс. JI ю б и м і в к и, Г о р н о с т а ї в к и, Великої Лепетихи і Великої 3 н а м’ я н к и. Вони добре укріплені мурами і мають окремо укріплений акропіль. Розкопи на п’ятьох з них, описані вище, виявили, що вони теж існували ще в перших сторіччях по Xp. і припинили своє існуван­ня в III-IVct., майже одночасно із скитським царством в Криму наслідком навали нових войовничих племен у добі великого переселення народів.

Багато поселень II-IV ст. є в степовій полосі України - на Богу, Ін­гульці, Дніпрі та вздо«ж побережжя Чорного Моря від Одеси до Бозького лиману. Одночасні з ними і дуже близькі за керамічними матеріялами є лі- состепні поселення черняхівської культури.

В цих степових поселеннях виділяються дві окремі групи. Одна з них, з легкими наземними хатами-ліплянками, повязується з прибулим на­селенням, друга, з кам’яною архітектурою, - з місцевим населенням. Обі ті групи перестають існувати в IV ст., понищені гунами.

Кераміка на цих поселеннях вже майже вся сіроглиняна, точена на гончарському колі. За якістю виготовлення^ ній помітні два роди: грубі гор­щики з кварцовим піском в глині та миски й дзбанки-ковшуни з добре від­чищеної сірої глини, з лощеною поверхнею. Орнамент на них з лощених ліній, відтисків зубчатого штампу та концентричних кіл.^{[928] [929]}

Сарматські памятки. Для визначення місць перебування сар­матів у перших сторіччях по Xp. в Україні особливо цінним джерелом є опис

КАРТА XIV.

ПАМ’ЯТКИ КУЛЬТУРИ ПОЛІВ ПОХОВАНЬ

Важливіші місцевості: 1 — Чєрняхів; 2 — Жуківці; 3 — Ромашки; 4 — Дідівщина; 5 — Ягнятин; 6 — Бистрнк; 7 — Райки; 8 — Пражів,- 9 — Маслове; 10 — Лепесів- ка_; 11 — Городище,- 12 — Олевськ; 13 — Вікнини Великі; 14 — КостянецЬ; 15 — Дерев'яне; 16 — Волиця Страклівська; 17 — Неслухів,- 18 — Данилова Балка; 19 — Сабатинівка,- 20 — Ново-Олександрівка; 21 — Микольське; 22 — Башмачка; 23 — Єрківці; 24 — Переяслав-Хмельницький; 25 — Коровиці; 26 — Гурбинці, 27 — Лохвиця; 28 — Писарівка; 29 — Пересічне; ЗО — Лукашівка; 31 — Будешти;

32 — Лука Врублівецька; 33 — Турія; 34 — Кут,- 35 — Грушівка; 36 — Кам'янка;

37 — Гаврилівна; 38 — Теребовля; 39 — Блищаика; 40 — Жовтанці; 41 — Че- реПИН; 42 — Іза,- 43 — Котятичі-Голинь; 44 — Городниця; 45 — Перерісль.

Сарматії Плінія (I cr. по Xp.),'" зроблений на основі карти Аґріппи (І ст. до Xp.) і доповнений Помпонієм Мелою." Iic менш цінним географічним дже­релом є карти Клавдія Птолемея. Замість давньої назви “Скитія” ці автори вводять нову назву “Сарматія”, одначе в багато ширшому географічному значені.

Географічна праця Клавдія Птолемея, александрійського географа, астронома і математика II ст. по Xp. п. н. Claudiu PtoIemaiu geographike hiphe- gesis збереглася в кількох кодексах-копіях, з яких більшість походить з XIV- XV ст. До них подані три роди карт: 1) карта світу, 2) чотири карти кон­тинентів і 3) 26 малих детальних карг/' На тих картах “Сарматія” простяга­ється від Висли на заході і Балтійського моря на півночі по Волгу й Каспій-

Західия частина Сарматії на карті Птолемея, ватопедського рукопису, (за Л. Нідерлем)

“ Plinius, Historia naturalis.

“ Pomponius Mela, римський письменник пол. І ст. по Xp., автор географії De Chorografia, Ubri ПІ.

^ω Tudeer, Some Maps attached to Ptolemy’s Geography, Helsinki, 1926. ське озеро на сході та Малі Карпати, північний Семигород-Данію і Чорне море на півдні. В і их широких границях Птолемей ділить “Сарматію” на європейську і азійську, розмежовані Озівським морем і Доном. За тією кар­тою вздовж західнього берега Озівського моря жили язиги й роксоляни, иа північ від них, ближче Танаїсу-Дону - алани, на Угорщині між Дунаєм і Тисою - язиги-метанасти.*" Очевидно, в “Сарматії”, і то не в усій, сармати були тільки окупантською верхівкою, а корінна маса місцевої людности була праслов’янською.

Передовим загоном, який очолив рух сарматських племен на пере­ломі ери, були язиги. Вони мали прекрасну кінноту і нераз воювали з римлянами, які вважали їх за серйозних противників. Римський історик Та­цит каже: коли вони з’являються кінними загонами, навряд чи який стрій може чинити їм опір (І, 79). Близько кінця II ст. до Xp. Страбон вміщував їх на схід від долішнього Дунаю, а Овідій бачив їх на початку І ст. по Xp. на берегах Істру-Дунаю, коли вони на своїх прудких конях переправлялись “по твердому хребті скутої кригою ріки.” Ближче середини І ст. по Xp., як повідомляє ГІліній, язиги оселилися вже в долині р. Тиси, “між Дунаєм і Гірканським хребтом, до Паннонських стоянок в Карнунті і до ланів та рів­нин германців, що жили там в сусідстві”. Там вони дістали назву “метана- стів”, тобто переселенців.” їхні поховання з II-IV ст. досліджують тепер мадярські археологи. В одному з них, з III ст. по Xp., розкопаному біля Jasz - Also - Szent - Gyθrgy, під могильним насипом знайдено дерев’яну “хату померлого”, побудовану за скитським звичаєм з грубих колод. У ній лежав сарматський князь із своїми скарбами, погребним возом та кіньми. В трьох інших сумежних могилах були його дружинники: в одній чотири бойовики з відтятими головами, в другій бойовик із щитом, а у третій два бойовики.'" Великі сарматські могильники виявлено в околиці Дебречи- ну, біля Кечкемету, і в комітатах Чонград, Торонталь, Бекеш, і Сольнок."

Слідом за язигами вступили в Причорноморя роксолани, які стали союзниками кримських скитів у їхній боротьбі проти боспорського царя Мітрідата VI Евпатора. їхній рух в напрямі долішнього Дунаю спини­ли були на деякий час гети, які в 62-му р. до Xp. напали на Ольвію, одначе в половині І ст. по Xp. роксолани займали вже простори між Дніпром та Ду­наєм і непокоїли провінцію Мезію в Добруджі. В писаних джерелах згаду­ється їх в останнє у III-IV ст.

Найпізніше з усіх сарматських племен у половині І ст. по Xp. прийшли з Азії в Україну алани, які зайняли спершу Приозівя й Підкавказзя. В II ст. вони обєдналися в могутній союз племен, створили сильну військову організацію і зайняли панівне становище серед інших сарматських племен. За словами Амміяна Марцеліна, “вони постійними перемогами знесилили

“ L. Niederle, SS₁ І, 1925, 342-435 і карта Птолемеево! європейської Сарматії.

“ P. Ovidius Naso₁ EpistuIae ex Ponto₁ 1, 2; IV, 7 (ВДИ, 1949, кн. І, 235-236, 240); С. В. Кысилев, Древная история южной Сибири, 1951, 321.

⁴³ C. Ptolemaios, VII, 10, 2 (ВДИ, 1948, кн. 2, 256).

“ AE₁ 1901, 120; A. Alfoldi, Der Untergang der Romerherrschaft in Pannonien. II, 1926, 7; AE₁ 41, 1927, 138.

¹⁷ М. Rostowcew, Skythien und Bosporus, I, 1931, 498-499.

сусідні народи і поширили на них назву своєї людности”.*" Частина їх за­лишилась на місці і стала предками літописних ясів і сучасного кавказького племени осетинів, а друга частина перейшла в Подунав’я і брала там участь в маркоманських війнах.*'

Пам'ятки сарматських племен: 1 — Гиипівська, Кобякове; 2 — Новочеркаськ; 3 — Воронцівка; 4 — Нижня Дуванка, Сватове; 5 — Нещеретове, Старобільськ; 6 — Буна­кове, Балаклія, Роздільне; 7 — Мечебнлове, Сулнмівка,- 8 — Слов'янськ, Черевківка, Перелесие,- 9 — Радіонівка, Переїзне, Піски,- 10 — Таганрог,- 11 — долина р. Кальміюсу і Калки; 12 — Мелітопіль, Ново-Пнлнпівка, Аккермань; 13 — Долина; 14 — Великий Токмак; 15 — Лнхачівка,- 16 — Кантемнрівка; 17 — Богодарівка; 18 — Нове Запоріжжя; 19 — Ново-Грнгорівка; 20 — Кам'янка; 21 — Кам'янка Дніпровська; 22 — Велика Лепетиха; 23 — Горностаївка; 24 — Любнмівка; 25 — Цюрупинськ, Козачі Лагері, Раденськ,- 26 — Великі Копані, Малі Копані; 27 — Усть-Кам'янка, Мар’янське, Грушівка; 28 — Золота Балка, Гаврилівна,- 29 — Ганиівка, Сабліківка, Милове,- ЗО — Червоний Маяк, Вербівка, Бернслав; 31 — Козацьке, Тягннка,, Понятівка; 32 — Білозерна; 33 — Ружнчеве,- 34 — Кривий Ріг,- 35 — Коротяк; 36 — Нова Петрівка; 37 — Трояки,- 38 — Миколаїв,- 39 — Парутнне, Козирка, Пітухівка; 40 — Іллінка, Киселеве,- 41 — Коблеве, Кошари,- 42 — Суклея, Слободзея,- 43 — Чобручі; 44 — Пуркарі; 45 — Шаболат, Каторга; 46 — Гороховатка, Краснопілка, Кагарлик; 47 — Ємчнха, Канів; 48 — Лнпо- вець, Карапннй; 49 — Звеннгородка,- 50 — Райгород, Яблунівка, Журівка; 51 — Залевкн, Сміла; 52 — Тенетника, Стара Осота, Цвітне.

(за М. Вязьмітіиою)

Ammianus Marcelinus, XXI, 2, 13 (ВДИ, 1949, кн. З, 303).

*' Ю. Кулаковскій, Аланы по сведеніям классических н внзантійских писате­лей, К. 1899.

За античними джерелами сармат и и основній своїй масі були кочо- виками-скотарями. “Вони йдуть за своїми стадами - пише римський історик Страбон - вибираючи завжди місця з добрими пасовищами.... коні тут дріб­ні, а вівці великі”. В деяких околицях, особливо на Дону, Кубаншині і в При- озівю вони займалися також хліборобством і товарообміном. Предметом ви­возу були головно зерно і солона риба, які йшли для римських легіонів на південних берегах Чорного Моря і в Малій Азії. На берегах Озівського Мо­ря, каже Страбон, була безліч пунктів для засолювання риби. Крім того сар- мати займалися також полюванням, в якому брали участь також жінки.

Житла сарматів, описані Страбоном на переломі ери, нічим не різни­лися від скитських. У кочових сарматів були вози-кибитки, у напівосілих хліборобів повстяні шатра, якими вони під час походу на інше місце вкри­вали свої вози. Зображення такого житла, до якого підїздить вершник, знай­дено серед фресок одної з керченських катакомб - у похованні Антестерія з І ст. по Xp.

Фізичний вигляд сарматів римської доби, їхній одяг і узброєння добре відомі з опису античних авторів, різьб, фресок та інших пам’яток. Овідій, описуючи юрбу узброєних сарматів, що снувалися вулицями м. Томі (тепер Констанца), відзначав їх лютий вигляд, бородаті обличчя, довге волосся,яке вони ніколи не стригли.™ Доповнює цеіі опис аланів римський історик з Антіохії кінця IV ст., Амміян Марцелін. Майже всі вони, - каже він, - високі на зріст і гарні, з помірно білявим волоссям; вони наганяють жах грізним поглядом своїх очей, дуже рухливі завдяки легкості узброєння.^{[930] [931] [932]}

Чоловіки вдягали, як і перси, широкі штани, і ввесь їхній одяг був широкий, фалдистий. Звичайною застібкою чоловічого і жіночого одягу на рамені або на грудях були фібулі кількох типів - круглі або овальні, інші у вигляді подвійної шпильки пізньолатенського або місцевого (з підвязаною ніжкою) походження.

Жіночий одяг менше відомий. Очевидно, це була довга сорочка, об­шита на рукавах, внизу, іноді н біля пояса дрібними голубими або зеленими намистинами, в багатших - дрібними позолоченими бляшками, звичайно гео­метричної форми. Голова була вкрита хустиною, яка спадала на плечі і була по краях теж обшита. У басейні північного Дінця виявлено в могилах залиш­ки вовняної тканини з спіральним орнаментом золотою ниткою та шовко­вої тканини малинового кольору, обшитої золотими бляшками, На м’яке жі­ноче взуття нашивано коралики й золоті бляшки.

Дуже різноманітні були жіночі золотарські прикраси: діядеми, чільця, намиста, шийні гривні, ковтки, завушниці, браслети, перстені, медальйони, амулети та ін. Коралики в намистах були з бурштину, агату, півшляхетного каміння, єгіпетської голубої пасти та позолоченого й різнокольорового скла. Великою різноманітністю відзначалися також дармовиси і пронизки з єгіпетської пасти у вигляді гілок винограду, скарабеїв, фігурок і символіч­них знаків. Подивуються також коралеві намистини середземноморського та індійського походження.⁵³

Споїм узброєнням сармати не багато різнилися від скитів. їх кіннота.мала довгі панцирі із залізних або рогових лусок. Історик Навзаній (II ст.) розповідає, то сармати, за недостачею заліза, дуже майстерно виробляли свої панцирі з плиток, нарізаних із кінських копит, і з тієї ж. причини виго­товляли кістяні вістря до списів та стріл. Точний опис одного такого панци­ра із святині Асклепія в Атенах зробив Павзаній (І, 21, 1).

Майже повний перелік сарматського узброєння дає Страбон: “вони носять шоломи і панцирі з сирової бичачої шкіри і сплетені з лози щити, а зачіпною зброєю служать їм списи, лук і меч”.®’ В історичних спогадах рим­ського письменника 1 ст. Валерія Флякка, автора праці Factorum et dicto- rum Inemorabilium Iibri IX⁵¹ згадується серед узброєних загонів різних народів і “сармат, що кидає величезного списа”. Зображення сарматських вояків перших сторіч по Xp., і піхотинців, збереглися на тріюмфальному стовпі Траяна на форумі м. Риму,” на тріюмфальніи арці Валерія в Салоні­ках, ^м на стінах катакомби, розкопаної в Керчі 1872 р.,"' на мурованій плиті з рельєфним зображенням Тріфона з Танаїсу,⁶⁸ на ритоні з Кубанщини,™ керченських глиняних фігурах,*¹ на теламоні, присвяченому культові р. Ta- наїса, на нагробних стелах з Пантікапея і ін.

До охоронного узброєння сарматів, головно в перших сторіччях по Xp., належав залізний шолом стіжкуватої форми, прототип пізніших гер­манських шоломів. Тут слід пригадати, що для скитів шоломи назагал були чужі. Це не була частина їхньої, так би мовити, національної зброї. Вони подивуються тільки в дуже багатих скитських похованнях, і завжди як гре­цький виріб. Є здогад, що сармати перейняли це бойове накриття голови від сусіднього іранського племени партів, які жили на схід від Каспійського озера, у південній частині сучасного Туркменістану, в 247 р. до Xp. органі­зували свою державу і були загрозливими противниками римлян."’ Звичай­но, сармати мали також щит.

У бойовому наступі сармати вживали зброї дещо відмінної від скит­ської. В них були ще довгі списи й луки, одначе на місці короткої рукопаш­ної зброї - акінаки, з’явилася вже довга рубальна зброя-меч, яким можна було атакувати ворога, сидячи на коні. Мабуть, найдавніше зображення сарматів, які воюють цією зброєю проти греків, знайдено на уламках сріб­ного ритона з часу коло 300 до Xp., викопаного біля м. Керчі. Один сармат - піхотинець у каптані підперезаному шкіряним (?) поясом, в штанах, запу- ^{[933] [934] щених у м’які полуботки, та в короткій, вільній накидці, застібнутій круг­лою фібулею під бородою, має в руках довгий спис. Другий, кіннотчик, від якого збереглися тільки малі горішня й долішня частини, замірився довгим мечем на грецького вояка."2 Сарматський меч мав півиеречку при насаді дер­жака, який звичайно закінчувався півмісяцем.}

Із зміною узброєння сарматського бойовика змінився також і виряд йо­го коня. Немає вже багатого набору скитської кінської вузди з начільником, нащічниками та різноманітними псаліями. З’являються зручніші кільчасті вудила, іноді з бронзовими псаліями. Новою прикрасою були круглі, опуклі золоті або позолочені бляхи-фалари із зображенням тварин, людських фігур і самих тільки голов та листяних розеток, прикріплюваних до вуздечки або посередині щита.

Взагалі в сарматському мистецтві й далі існує скитська звіринна орна­ментика, яка є ще одним доказом їхньої споріднености. Дуже поширені зо­браження лева, пантери, оленя, дикого кабана, коня, зайця, зрідка верблю­да, зміїв, риб, сцени полювання й боротьби звірів. Подивуються сцени, за­позичені з грецької мітології, фантастичні смоки-дракони, півлюди-півзві- рі поруч зображень справжніх людей, бородатих “варварів”, бойовиків та жінок з посудинами в руках і нарешті уосіблення явищ природи.”

Новинкою в сарматському мистецтві є поліхромна інкрустація золо­тих і срібних предметів різнокольоровим півшляхетним камінням і склом, що було, без сумніву, винаходом Сходу.

Головним предметом культу в сарматів був, як і в скитів, меч як уо­сіблення бога війни. “Вони варварським звичаєм - говорить історик Амміян Марцелін - застромлюють у землю голий меч і поклоняються йому як Мар­сові”. Велике значення мала також велика богиня-матір, персоніфікація ро­дючих сил природи, що згадується в одному написі III-II ст. до Xp. під іме­нем Астарти, поруч з богом Санергом. З інших пам’яток відомі божества: “страшна для звірів” Екаерга, її сестра Onic і опікун домашнього вогнища Утофарн.

Ремінісценцією колишніх тотемних уявлень були,треба думати, час­ті зображення оленя, власне на дорогоцінних предметах, як напр. золота ін­крустована діядема з Новочеркаського скарбу. В особливому значенні оле­ня переконує нас аналіза сарматських племінних назов та окремих імен, скла­довою частиною яких є назва оленя. Нарешті в похоронному обряді сарматів, як і давніше у скитів, помітна віра в очищаючу силу вогню у вигляді залиш­ків погребних вогнищ і присилування могили гарячим вугіллям."¹

Організація в сарматів римської доби була ще родова, при чому ро­довими знаками були різноманітні тавра-тамги,” які були також знаками влас­ності!. Подібними знаками кочовики таврували худобу.™ В перших сторіччях

“ М. Ebert, Sudrussland im Altertum, 1921, 345-346.

” В. Вязьмітіиа, Сарматські племена, мистецтво, Нариси, 238-239.

В. Вязьмітіиа, Сарматські племена, вірування, 235-238.

°° Тамга — тавро, клейно, знак власностн у сарматських, монгольських та тюркських племен.

“ Е. И. Соломоник, O тавренни скота в Северном Причерноморье, ИАДК, H. 1957.

Тамгоподібні знаки на стіні могильної комори в Керчі.

по Xp. їх часто вживали на Боспорі і частинно на Прикубанні, та й сьогодні те подивуються вони там на предметах побутового значення, нагробних стелах, різьбах і кам’яних плитах.."⁷ їх знайдено також на стінах катакомби з 130-го р. по Xp. в Керчі'¹' і на трьох кам’яних левах в Ольвії.⁰”

Проблему значення них знаків довгий час дискутовано. їх вважали за слов’янські руна,^[935] символи грому і блискавиці (А. Шу.мовський) за апо- трапаїчні знаки (М. Еберт), таємниче письмо (Рошінгер), і тільки В. Анто­нович, який присвятив цим знакам окрему працю, визнав їх слушно знака­ми власности, що їх потім перейняли готи і в своїх поворотних мандрівках принесли в центральну Европу.⁷'

В античних джерелах немає жадних вказівок на існування домаш­нього ремесла в сарматів. А проте, розкопи дають змогу встановити, що в них були свої ганчарі, ткачі, ковалі та інші ремісники.

Археологічні памятки сарматських племен мають багато дослідни­ків, головно після другої світової війни. Зі старших до них належать H. Be- селовський,^[936] А. Спіцин,^{[937] [938] [939] [940] М. Ростовцев,71 В. Ґородцов," з нових М. Рудии- ський,” П. Pay,[941] [942] [943] П. Ри'ков,” В. Гінтерс,7’ М. Еберт,[944] М. Сібільов[945] [946] [947] [948] [949] [950] М. Міллер,” Б. Граков,“ В. Даниленко (1934 - 1935), К. Смирнов,81 М. Синицин,“ І. Снни- цин,м Т. Мінаєва[951] Т. Оболдуєва,[952] І. Луцкевич,s° В. Вязьмітіна,1" К. Махно,” Е. Костинаян,"2 К. Скалой,“ Н. Анфимов” та М. Маркевич.’5}

Сарматські поселення вивчені дуже мало і, крім деяких їхніх слідів у долині р. Молочної, вони майже невідомі. Причина цього в тому, що вони, як кочовики із сильно розвиненим скотарством, були змушені часто зміняти пасовища для великих стад своєї худоби. Одначе можливо, що в останніх сторіччях до Xp. і в перших по Xp. в городищах і неукріплених поселеннях долішнього Подоння і Подніпров’я жила також деяка частина сарматів.

Похоронні памятки сарматів виявила вперше в Україні Дніпрельста- нівська експедиція під керуванням М. Міллера на високому лівому березі, на майдані “А”, призначеному для побудови низки металюрґійних заводів. Він виявив там два поховання, одно впускне у великій могилі, друге діяго- нальне.

Два інші подібні поховання досліджував К. Смирнов у 1930 р. біля Запоріжжя. Одно з них виявлено у квадратовій, на півтора метра глибини ямі, де випростаний покійник лежат, по діягоналі, головою на південь. Біля нього знайдено довгий залізний меч з кілечком на кінці держака, залізні три­лопатеві черенкові вістря стріл, залізні й бронзові пряжки, місцевий сіроло- шений та грецький червоноглиняний дзбанок і ін.

Боспорський їздець в боротьбі з тавром (настінна фреска з катакомби 1872 р. в Керчі).

Дещо пізніший могильник з глибокими катакомбами досліджувала К. Махно у 1951 р. біля с. У с т ь - K а я ’ я н к и, Апосголівського р-ну, Дні­пропетровської области, у зв’язку з археологічними дослідженнями в райо­ні будівництва Кахівської гідроелектрівні. На розкопаних 31 похованні тіль­ки два були паристі. Покійники лежали випростані на спині з різною орієнта­цією голови. Могильний виряд складався із залізних ножів, трилопатевих черенкових і втулчастих вістер до стріл і пряжок до ременів, бронзових браслетів і пряжок, дзеркал, різноманітних особистих прикрас та ліпного

бення γ с. Ново Фнлипповка, Вопросы скифо-сарматской археологии, М. 1954, H ж, Раскопки сарматських могильников на юге УССР, КСИА, 4, 1955.

“ Сарматский могильник у с. Усть-Каменка„ КСИА, 2, 1953.

Сарматские сосуды из Тнрнтаки с ручками в виде животных, CA, XV, 1951, 247-2551 його ж, Сарматская гончарная керамика малых городов Боспора, МИА, 53, 1957.

^м Изображение животных на керамике сарматского периода, ТОИПК, I, Л. 1941. “ Земляные склепы сарматского времени в грунтовых могильниках Прику­банья, КСИИМК, XVI, 1947.

^, Поховання сарматського та салтівського типу на Сіверському Дінці, Архео­логія, X, 1957.

(місцевого) і кружального (грецького) посуду, імпортованого головно з Ольвії.

Аналогічний з Усть-Кам’янським речовий могильний інвентар знай­шов Б. Граков у 1938-1939 рр. над долішнім Дніпром у могилах Нікопіль- ського р-ну. Сарматські поховання з таким самим вирядом у насипах дав­ніших могил досліджувала В. Вязьмітіна біля сіл Мар’янського і Грушівки та біля хутора Хмельницького, Апостолівського р-ну, Дніпропетровської области.

Значних розмірів сарматські могильники виявлено в с. H е ш е р е т о- в о м у, Білокуракинського р-ну, Ворошилоградської области,™ біля с. H о в о- II и ли и і is к и, Ново-Василівського р-ну, Запорізької области,’’ біля с. У с т ь - K а м ’ я н к и, Апостолівського р-ну, Дніпропетровської области,™ над р. M о л о ч н о ю біля Мелітополя та Нікополя і в інших місцевостях.™ Всі вони кістякові.

У кожній з могил Неіцеретівського могильника було тільки одно поховання. Черепи похованих мали сліди штучної деформації,шо е ха- рактерестичною ознакою саме аланських поховань і добре вивчена в їхніх могильниках північного ІІрикаспію, південного Уралу і Поволжя. Деформо­вані черепи подивуються також у Черняхові й Ромашках,^[953] в Таврії, а на Ky- баншині вони з’явилися вперше вже в ранній бронзовій добі.’⁰¹ Поховані ма­ли досить багато могильного виряду, зокрема ліпної і кружальної кераміки.

Великий могильник, досліджуваний біля с. H о в о-П и л и п і в к и, по­мітний конструкцією могильних споруд. Це ями прямокутної, овальної або квадратової в плині форми, часто з дерев’яними конструкціями, а також ями з підбоями. Дно їх іноді вистелене морською травою, очеретом або навіть повстю. Кістяки лежать випростані на спині, з руками вздовж тіла. Біля них залишки їжі “на той світ” у вигляді овечого м’яса, з якого збереглися кіст­ки, часто разом із залізним ножем.

У багатих похованнях є доволі глиняного ліпного і кружального по­суду, в бідніших подивуються тільки одна - дві посудини грубої роботи. Окрему групу становить довізний червоноглиняний і червонолякований по­суд з Ольвії, Боспору, а можливо й з Танаїсу, то знаходиться тільки в ба­гатих могилах.

Могильний виряд сарматів дуже різноманітний. У чоловічих похо­ваннях найбільше зброї, жіночі поховання багаті на вибагливий посуд і осо­бисті прикраси. У похоронному ритуалі різних племен були свої прикметні особливості. Вивчення їх допомагає тепер виявити первісні місця перебу-

Деталь розпису могили 1872 р. в Керчі.

(за Б. Фармаковським)

ванни цих племен на їхній батьківщині за Доном і простежити шляхи їх пе­ресування на захід в українські степи. Поховання у квадратових ямах при­писують тепер роксоланам, а в глибоких катакомбах аланам.

Ґ о т и.

В перших сторіччях по Xp. закінчується переселення різних північ­но- та центральноєвропейських племен, що з тамошніх піскуватих обширів переходили в південносхідньому напрямі на врожайні землі України. Остан­нім з них було германське плем’я готів.

Вони вийшли із Скандинавії, де н до нині зберіг їхнє ім’я острів Ґот- лянд, і разом з гепідами обсадили на початку нашої ери спершу простір над гирлом Висли. Мабуть, на початку III ст. вони рушили в південно-східньому напрямку, здогадно доріччям Прип’яті, і західня їх частина - Вестготи (West- goten) воювали вже в 214 р. у Дакії з римськими легіонами Каракаллі. Ост- роґоти (Ostgoten) подалися далі на схід і, діставшись, можливо, шляхом через Волинь у Подніпров’я, заснували там свій центр у місті Danparstadir (Dniprostadt), яке за давніми здогадами мало бути на терені Києва. Так думали Кунік, Брун, Будилович, В. Антонович, Ю. Кулаковський, Бравн, Прашек, Халанський, Вігфусон і Л. Нідерле. Історики М. Дашкевич, О. Beco- ловський і М. Грушевський дали основну критику цього здогаду, не скріп­леного досі ніякими археологічними матеріалами.^w° Року 270-го готи здо-

^,°^' М. Грушевський, Історія України-Руси, І, 1913, 545-546.

були грецьку колонію Tipy, далі Нантікапей, і з того часу перейняли бага­то елементів понтійського мистецтва до своїх металевих виробів, головно фібул ь.

Боспорське царство

Політично-військова експансія римської імперії в східньому напря­мі незабаром дала себе відчути на Боспорі. Від часів боротьби Мітрідатового сина Фарнака з Римом за володіння в Малій Азії римляни почали щораз біль­ше втручатись у внутрішньополітичне життя Боспору. А проте, Рим не міг обернути його у свою провінцію. Боспор залишився самостійною державою хоч під римським протекторатом, не платив Римові податків, не давав воя­ків для римських легіонів. Крім великих просторів, що увійшли в склад Бос- порського царства, за часів панування династії Спартокідів, під його про­текторатом знаходився ще Херсонес, який у І ст. по Xp. був змушений ук­ласти воєнно-оборонний союз з Боспором проти тавроскитів. Царем Боспору був тоді Аспург, який назвав себе Рескупорісом, і з того часу це ім’я часто повторюється в списку боспорських царів. Останнім з них був Рескупоріс VI, що володів у рр. 311-343.

Господарство, промисл і торгівля Боспору переживають у перших двох сторіччях по Xp. часи нового розвитку. Пожвавлюється хліборобство, про що свідчать виявлені на тамошніх поселеннях у великій кількості руч­ні жорна, зернотерки і зернові ями - сховища. З Азії було тоді імпортова­не нове зерно - гречка. Найбільшого розвитку досягають виноградар­ство і виробництво вина. Останнє особливо було розвинене в T ір і т а ц і, M ір м е к і ю, II а н т і к а п е ю, Патреї і Німфеї. їхні винарні відріз­нялися від давніших складнішою будовою. За знахідками в довкільному куль- тирному шарі, вннарні перестали існувати, мабуть, в наслідок нападу гунів, і тоді цистерни, в яких зберігали вичавлений виноградний сік під час його ферментування, використано як саркофаги.^lυ3

У Тірітаці, головному центрі переробки риби в усьому Боспорсько- му царстві, В. Гайдукевич розкопав понад 50 кам’яних кадобів для солення риби. Вони були доволі глибокі, вкопані в землю і зроблені так, як цистер­ни на виноградний сік, з тесаних кам’яних плит або з лупаного каменю на вапняному розчині. Рнбосолильня біля південного оборонного муру Тірітаки мала 16 кадобів у чотирьох рядах, де одночасно могло засолюватись до 200 тон риби. Поруч були два колодязі та приміщення, де обробляли рибу.’⁰⁴ Можливо, що великі рибні підприємства Тірітаки належали боспорським царям.

Особливого розвитку досягає в римській добі керамічне вироб­ництво. Виготовлялося амфори, припасові пітоси, червоноглиняний та чер- вонолякований столовий посуд і покрівельний матеріял - дахівку. Відкриті в Пантікапею і Фанагорії ганчарські печі того часу, круглі в пляні, склада­лися з двох комор, розміщених одна над одною. В долішній, вкопаній у землю,

^ІМ В. Д. Блаватский, Раскопки Паитикапвя, КСИИМК, XXVII, 1949.

¹⁰⁴ Ю. Ю. Марти, Городские крепостные стены Тиритаки и прилегающий ком­плекс рыбозасолочиых ванн, МИА, 1941.

горів вогонь, жар якого проходив багатьма отворами у горішню, випалюва­льну комору. Вона мала один отвір, щоби вкладати й виймати посуд, а дру­гим отвором виходив з печі дим.

Деякий розвиток спостерігається в той час і в м е т а л ю р г і й н о м у п р о м и _с л і. Виготовляється у великій кількості залізні частини узброєння і різноманітні залізні та бронзові предмети, золоті вінці, діядеми-чільця і інші речі пов’язані з похоронним ритуалом.

Основними торговельними центрами Боспору в римській добі були Пантікапей, Фанагорія, Г'орґіппія і Танаїс. Через Фанагорію і Ґорґіппію бу­ли втягнені в торговельний обмін прикубанські племена, які на початку хри- стіянської ери стали інтенсивно займатися хліборобством. На це вказує зро­стання їх селищ і значна кількість імпортованих предметів боспорського та грецького виробу в їхніх могильних похованнях. Через Танаїс ішла тор­гівля з населенням північно-східньої частини ІІриозів’я. Через приволзькі та каспійсько-приаральські степи проходив здавна відомий торговельний шлях на схід. Його існування засвідчують боспорські монети з перших сторічч по Xp., знайдені в Заволжі, Середній Азії та на Алтаї.

З 30-их рр. III ст. починається економічний і політичний занепад Бос­порського царства, причиною якого, за совєтськими дослідниками, був пере­житок рабовласницького ладу. Вкорочуються торговельні зв’язки, підупа­дає продукція різних галузей виробництва, постають загальні фінансові труд­нощі, починається занепад мілітарної сили й культури. Одначе держава не перестала ще існувати. Боспорські царі у 50-их рр. IV ст. ставлять ще обо­ронні мури, в 362 р. висилають посольство до східньо-римського імперато­ра Юліяна в Царгород “з проханням, щоб дозволено їм спокійно жити в ме­жах рідних країн, виплачуючи що року данину”.’" Остаточний розпад Бос- иорської держави спричинила навала монгольської орди гунів у 370-их рр., що поруйнувала міста і винищила велику кількість людности.

Археологічні дослідження на просторах Боспорського царства вияви­ли багато різноманітних пам’яток римської доби. На терені Пантікапею розкопано, між іншим, зернові ями, які прикривалися кам’яними плитами.’⁰¹ Цікавою пам’яткою І ст. по Xp. є також кам’яна гробниця з могильним наси­пом, досліджена В. Блаватським у 1948 р.’“

На терені Tipi таки, крім згаданих вище кадобів для соления ри­би, В. Гайдукевич розкопав залишки хліборобської садиби III - IV ст. по Xp. Був це великий мурований будинок з кількома приміщеннями, згруповани­ми довкола центрального подвір’я, загальною площею близько 300 кв. м.’°’ Частина будинку мала другий поверх, до якого вели з подвір’я кам’яні сходи. Стіни будинку були збудовані з груботесаних каменів, з яких декотрі похо­дили з давніших будівель. Не бракувало тут і культового приміщення. Дім

^,°⁵ М. Вязьмітіна, Економіка і політичне життя Боспору в римський період. Нариси, 288-289.

^{1Раскопки Мирмекия в 1935-1938 гг., МИА, 25, 1952.}

”' В. Ф. Гайдукевич, Боспорский город Илурат, CA, XIII, 1950.

V вигляді стоячої жінки з променистим німбом довкола голови і простягне­ними руками, в одній з яких вона тримає гілку. Обабіч богині внизу дві кри­латі тварини, біля її голови знак хреста, можливо птах в льоті.”’

Водночас з Ілуратом (І-Ш ст.) існував у Криму римський військо­вий табір X а р а к с, розташований на високому береговому виступі А й- T од о р за 10 км. на захід від м. Ялти, на місці давньої таврської фортеці. Розкопами, що їх тут провів В. Блаватський у рр. 1931, 1932 і 1935, вияв­лено залишки оборонних мурів, будинків, водопроводу, басейну-водойми- ша і некропіль - погребище.”¹

До боспорських міст, які існували ще в римській добі, належав також Кіт ей на південний захід від Німфею. Унікатною знахідкою, що свідчить про культурний рівень населення, є мармуровий соняшний годинник з II ст. по Xp., з рельєфним зображенням голови бика.”’

У Боспорському місті K і м м е р и к у розкопи І. Зееста”' і І. Кругли- кової”⁷ (1948-1950) виявили житлові муровані будинки перших сторічч по Xp. і три надзвичайно цікаві своєю конструкцією величезні зернові ями, однакової будови, більші від усіх дотеперішніх на Боспорі. їх глибина до­сягала 6.5 м., в поперечнику мали вони 4.5 м. а отвір становив 0.5 м. Ями мали ■ грушкувату форму з видовженою шиєю, обкладеною камін­ням до глибини 1.2-2 м., щілини між якими були залиті оловом. Отвір кож­ної ями був закритий кам’яною плитою, навколо якої стояла кам’яна огоро­жа до 75 см. заввишки. На цій огорожі спирався, можливо, дашок над ямою, що охороняв її від доступу дощової води. В одній із горішніх кам’яних плит була кругла дірка-продухвина, щоб свіжозасипане зерно не протухало. За­тикали її круглим камяним чопом. Не дивно, що так побудовані зернові ями могли служити довший час і збереглися в доброму стані донині.”’

На терені Фанагорії В. Блаватський розкопав кілька цінних на­писів на кам’яних плитах з I-III ст. по Xp., так званих манумісій, тобто юри­дичних актів про відпущення рабів на волю. На окрему згадку заслуговує плита з дрібнозернистого вапняку із рельєфним зображенням обабіч і на­писом, знайдена 1947 р. Ось він:

^,Ayαθτj(ι) Tuχη(ι).

^,Ayαθouv uiδv ∑aκλεouς '0(p)τ(u)κ(a) той πpiv επi της vησou, τδv κoσμη(τo)- pa πpδσθε χpδvoις aφηyησaμεvθv τou(y)p(aμ)μaτειou каі μετδt тайта πoλεtτap- χηv a(yaθ)δv каі λoχayδv apιστov'a διa τηv uπερβ(a)λouσav εi∕voιav πpδξ τouj коиріои$ βaσtλευ; yεvδμεvov, 'Ayaθouς β^,τov τraτεpa μvημη5 χapiv εv τω(ι) ξou■ ετει каі μηvi ∏avημou а(і).

¹¹³ А. Моигайт, Археология в СССР, 1955, рис. иа стор. 207.

”⁴ В. Д. Блаватский, Раскопки Харакса, в 1931, 1932 і 1935 гг., ВДИ, 1938, ки. 2; його ж, Харакс, МИА, 19, 1951.

А. Монгайт, як вище, 203-204.

И. Б. Зеест, Жилые дома древнего Киммернка, КСИИМК, XXXVII, 191-195.

И. Т. Кругликова, Раскопки Киммерика, КСИИМК, 51, 1953, 132-142; її ж, Раскопки древнего Киммернка, Археология и история Боспора, I, Симферополь 1952, 55 - 74.

”“ И. Т. Кругликова, КСИИМК, 51, рис. 55 на стор. 135.

II е р е к л а д :

“В добрий час! Агафа, сина колишнього начальника острова Саклея Отрікова, що був косметом, а передніше начальником канцелярії і після то­го добрим політархом і чудовим лохагом завдяки своїй визначній відданості владикам - царям, батька свого (поставив) Агаф, син Агафа, на пам’ятку, одинадцятого дня місяця Панема 476 року”.”’

Кам'яна стела Агафа з II ст.

з грецьким написом.

(за Т. Блаватською)

Це, як виходить з напису, пам’ятник, що його поставив у 179 р. по Xp. громадянин Фанагорії, Агаф, у пам’ять свого батька й діда, високих уря­довців міста. IIa різьбах зображена похоронна тризна і два чоловіки, очеви­дно батько й дід Агафа.”"

”* Т. В. Блаватская, Надпись Агафа из Фанагории, ВДИ, 1'948, кн. 4, 79. ^la, А. Монгайт, як вище, S06.

На теремі Нагрею А. Башкіров виявив велику винарню з II ст. по Xp., подібну до мірмекійських і тірітакських, з кількома чавильними майдан­чиками і цистернами - кадобами. Розкопами в Toprinii здобуті були ін- скрипції з манумісіями, як і в Фанагорії.^[954]’

Приозів’я і Придоння.

У Приозів’ї і Придонні T а н а ї с стає в перших сторіччях по Xp. осе­редком низки селищ, які на переломі ери виникли над Дінцем і Доном вгли­бині суходолу. Він досягає тоді свого найвищого розквіту і входить, як чи­мала одиниця, в торговельно-економічне й культурне коло Римської імперії. Його імпортова гелленістична культура замінюється пізньогрецькою, на ринку з’являються масові ремісничі вироби з сильними римськими впливами. Виявлені інскрипції дають деяке уявлення про діяльність культових орга­нізацій на терені Танаїсу, які, між іншим, почитали Артеміду - Агротеру, як опікунку своєї пристані, та Аполлона Дельфійського, як опікуна -лікарів.

По греко-варварських укріплених факторіях, пов’язаних економіч­но й культурно з Танаїсом, залишилися досліджувані А. і М. Міллерами го­родища: Ч о л т и р с ь к е, в гирлі балки Сухий Чолтнр, Хапрівське, близько станції Хопри, Нижньо - Гн плівсь ке, в гнрлі балки Куль- бакової, всі на високому правому березі Мертвого Дінця, а далі T е м е р- ницьке та Ростовське, біля м. Ростова н. Д., Кизитерннське, в гирлі Кизитеринки, Ко б’я к о ве (Аксайське), на схід від м. Ростова, та Підозівське, єдине досі відоме на лівому березі долішнього Дону.

Про археологічні дослідження вже була мова вище. Тут слід тільки додати, що в Танаїсі знайдено широковідому мармурову плиту із зобра­женням сарматського вершника з грецьким написом: “Трифон (син) Андро- мена, поставив”, яка походить з часів Савромата II (174-5 - 210-11), що також був часто зображуваний як важкоузброєний вершник. Час існування Чалтир- ського, Темернинького та Кизитеринського городищ був визначений на під­ставі поверхневого матеріялу на I-IV ст. Систематичні розкопи провів А. Міллер (1923-1926) тільки на Коб’яковому городищі, розвідкові розкопи А. і М. Міллери (1929-1939) - на Нижньо-Гнилівському городищі, В. To- родцов (1929-1930) - на Хопрівському городищі і А. Вязигіи (1938-1940) - на Підозівському городищі.

Найбільшим виявилося поселення - факторія на Нижньо - Гнилів- ському городищі, яке мало прямокутну форму і було густо забудоване жит­ловими домами, в тому числі й мурованими будинками міського типу. Біля нього знайдено дві сарматські некрополі. Не менше площею було поселен­ня на Коб’яковому городищі. Жадних слідів фортеці на ньому тепер не вияв­лено, тільки за свідченнями давніх аматорів старовини відомо, що мала вона квадратову форму. Підозівське поселення мало окремо укріплений акропіль та підгороддя - поділ навколо нього, а Чалтирська фортеця була тільки великою круглою баштою. Некропіль Хопрівського го­родища був знищений у 1902 р., коли будували там залізничну станцію. На Ростовському городищі, на якому розбудувалося сучасне місто, ви-

Мармурова лпоскорізьба Трифона з Таиаїса.

явлено тільки культурний шар давнього поселення з зерновими ямами і зіб­рано керамічний та кістковий матеріял, аналогічний з матеріялами, зібрани­ми на всіх інших танаїтських поселеннях - факторіях.’"’

Грецькі КОЛОНІЇ В П р ич орном ор’ї.

З давніх грецьких міст - держав у південній Україні найвизначнішою в перших сторіччях по Xp. була, як і раніше, O л ь в і я. її відбудова після зруйнування гетами почалась, як вказують археологічні пам’ятки, через кілька десятків років. Бористенітська промова Діона Хризостома з І ст. по Xp. пояснює, що та відбудова відбувалася на бажання скитів (місцевої людности), які мали потребу в торгівлі й відвідинах гелленів, то після збу­рення міста перестали туди приїздити, бо не знаходили одноплемінній, які могли б їх прийняти, а самі скити (кочовики) не хотіли й не вміли влашту­вати їм торговельного місця за гелленським (грецьким) зразком.'"'

В існуванні сильної Ольвії було заінтересоване також скитське цар­ство в Криму, бо в Ольвії карбовано монети тамошніх царів Фарзоя та Інісмея в I-II ст. по Xp., які в Криму були в обігу поряд з римськими динарами. В II

М. Міппер, Студії з ранньої історії Приозів’я, H₁ Антична колонізація При- озів’я, 12-15.

^,я Dio Chrysostomos, Orationcs, II, 48 (ВДИ, 1948, кн. І, 232). с г. Ольвію почали непокоїти тавро - скши. На її прохання римський імпе­ратор Антонім Пій (138-161) прислав свої легіони, які не дали знищити мі­сто вдруге. З того постала залежність Ольвії від Риму і приділення її адміні­стративно до римської провінції Долішньої Мезії (Moesia inferior) на те­риторії долішнього Подунав’я.

Економічне життя Ольвії базувалося, як і раніше, на торгівлі, ремес­лах і хліборобстві, проте тепер воно послабло. Археологічні розкопи вия­вили, що після скитського знищення ольвіополіти змогли відбудувати тіль­ки незначну частину міста, головно майстерні. В незалюдненій після гетсь- кого нападу горішній частині міста побудовано тепер великі й добре облад­нані ганчарські майстерні і такі самі майстерні в долішній, приморській час­тині міста (на передмісті) безпосередньо за оборонним муром. Одні печі, більші, були для випалювання великого посуду, амфор та дахівки, другі, менші, для випалювання дрібніших предметів. В одній із них знайдено під час розкопів покришки горщиків і пірамідальні тягарці до ткацьких варста- тів. У тому самому місці, на колишньому головному майдані Ольвії, який після гетського розгрому опинився поза межами частинно відбудованого міста, виявлено також залишки винарні, великої пекарні і кадобу солити рибу.

У відбудові міста брали участь найзаможніші ольвійські мешканці, що власним коштом відновлювали старі й будували нові храми, міські та гро­мадські будівлі і оборонні мури. Вони разом з міською владою дбали також про оздоблення нового міста статуями, різьбленими в камені портретами та почесними й присвятними написами, в яких за короткий час згадується вже не менше як два десятки таких пам’яток.¹²¹

Римська військова залога була приміщена на ольвійському акрополі- цитаделі. На тому місці Б. Фармаковський виявив у 1924 р. залишки оборон­ного муру римського часу, кількох мурованих будівель, багато кам’яних бльоків, колон, гзимсів та інших архітектурних частин якоїсь монументальної споруди. Разом із написами на честь Аполлона та уламками мармурових статуй і чаш, глиняних посудин і інших культових предметів, вони змушують здо­гадуватися, що на цитаделі стояв храм Аполлона в II-III ст. по Xp.^12j Дальшу частину могутнього оборонного муру II-Ill ст. по Xp. на цитаделі досліджу­вала Т. Кніпович.¹²" Ще пізніше Р. Ветштейн виявив там же підвальні частини двох великих мурованих будинків, що загинули від пожежі. Особливе їх вла­штування і знайдені в них велика теракотова фігура орла та частина чоло­вічої статуї з мармуру піддають думку, що тут були казарми римської за­логи.^{[955] [956] [957] [958]}

Мабуть, на вимогу тієї залоги побудовано в II-IlI ст. нові оборонні башти. Одна з них, перед оборонним муром безпосередньо над Золотою Балкою, була призначена для вартової сторожі, складу зброї тощо. З неї можна було бачити все, що діялося далеко в степу і на Бозькому лимані.

На підставі промови Ліона - Хризостома можна скласти певне уяв­лення про зовнішній вигляд греків - мешканців Ольвії в римській добі і про їхнє відношення до римського окупаційного війська. Ольвіополіти, як вихо­дить з тієї промови, носили вже скитський, переважно чорний одяг, як Геро- дотові меланхлайни - короткий тонкий плат - хітон і шаравари - анаксириди. Бороди не голили. Багато з них мали припоясані великі вершницькі мечі. Про настрої ольвіополітів оповідає Діон таке: “Один тільки серед них був виго­лений, і його всі ганьбили та ненавиділи. Казали, що він зробив це не з якої іншої причини, як з бажання догодити римлянам і показати свою дружбу з ними, так що на ньому можна було бачити всю ганьбу такого вчинку і край­ню його непристойність для мужів”.’^[959]

Археологи досліджували також ольвійську пери ф ері ю, на­селення якої перебувало в тісних економічних і культурних взаєминах з Оль­вією. Воно залишило по собі багато городищ, неукріплених селищ і похо­вань, розташованих переважно по берегах Богу, Інгульця та кількох лима­нів у місцях найбільш придатних для хліборобства і випасу худоби. Такі селища рідко коли були обведені мурами або земляними валами на кам’яній або цегляній (сушена цегла) підмурівпі. Так було забезпечене Пі ту хін­ське городище над Бозьким лиманом і Козацьке (Миколаївка) над долішнім Дніпром. Звичайно вони були неукріплені.

Поселення обох типів мали муровані будинки, які складалися з меш- кальннх і господарських приміщень із глиняними долівками, забруковани­ми подвір’ями, печами, вогнищами, засіками на зерно та зерновими ямами. Є деякі познаки прямолінійного плянування поселень, так що їхні квартали - бльокн іноді мало різнились від міських кварталів самої Ольвії.

Городище в с. Козирці, Очаківського р-ну, Миколаївської облас­ти, що його досліджував А. Бураков у 1954-1955 рр., розташоване на пів­ніч від Ольвії, на правому березі Бозького лиману, не мало оборонних мурів. Розкопами на ньому виявлено мурований будинок з кількома приміщеннями навколо центрального подвір’я, вимощеного кам’яними плитами. їхні стіни були обличковані великими кам’яними плитами, а простір між обома лицями був виповнений дрібним камінням. Внутрішні сторони стін були потинько­вані і вкриті різнокольоровими фресками з геометричними й рослинними узорами та прикрашені гіпсовими гзимсами з ліпними кольоровими оздобами. Культурний шар городища вказує на хліборобсько - скотарський спосіб життя його мешканців.¹²⁰

На деяких поселеннях виявлено залишки ковальського, ганчарського й ткацького виробництва і вказівки на те, що торгівля була важливим чин­ником у їхньому господарському житті. Експортовано в Ольвію головно збіжжя та худобу, а імпортовано вино, оливу, тканини, скло, прикраси і кра­щі сорти глиняного посуду.

Важливу групу серед пам’яток ольвійської периферії становлять по­селення і могильники II-IV ст. над р. Богом та Інгульцем із сіроглиняним ло­щеним посудом черняхівського типу лісостепового середнього Подніпров’я, що його слід приписувати раннім слов'янам. Подібний посуд був у той час відомий і в самій Ольвії, а також на городищах і поселеннях долішнього Дніпра і над долішнім Дністром. У появі і поширенні в той час такого посу­ду на півдні України, на Подніпров’ї, Побожжі і Подністров’ї можна вбачати початок ранньо - слов’янської колонізації тих районів, яку пізніше припинило велике переселення народів. Тенденційно розцінюють ці знахідки німецькі археологи, наир,, М. Еберт, який розкопував могильник з керамікою такого типу в Мико л а ї в ц і над р. Козаком, і приписував його германському пле­мені готів.”"

Рівним з Ольвією щодо значення був у Криму в сарматській добі Херсонес. Після перемоги Риму над понтійським царем Мітрідатом VI Евпатором він з іншими грецькими містами ввійшов у сферу впливів Рим­ської держави, одначе г.же в 25-му р. до Xp. йому пощастило звільнитись від тієї залежности. Проте, свобода не тривала довго. В І ст. по Xp., під час облоги міста скитами й сарма гами, херсонесцям пришилося просити римлян залишити свою військовії залогу в Херсонесі. Одначе, номінально він за­лишився вільним містом, зберігав самоуправу і карбував власну монету. Настав час економічного піднесення міста і відбудови поруйнованих вій­нами його частин. Проте, наприкінці IV ст., після того, як римська залога відійшла, Херсонес був знову зруйнований, цим разом гунами, які вдерли­ся в Крим.

Археологічні дослідження на терені Херсонесу виявили багато па­м'яток з перших сторіч по Xp. З житлових споруд розкопано залишки мону­ментальних мурованих будівель із стінами завгрубшки до 1 м., з числен­ними пілястрами та пільонами (стовпами), які підтримували арки-луки і склепіння. Під римським впливом ці мешкання херсонесської аристократії мали вже скляні вікна, винайдені тоді в Італії. З того самого часу походять залишки великих терм - купалень.

Розкопами виявлено також багато свідків високорозвиненого в рим­ській добі рибного, виноградного і ганчарського промислів, що працюва­ли головно на експорт. Кадоби солити рибу, обсягом 20 - 60 м.,були ви­рубані в материковій скелі і мали всередині кам’яні, добре вигинькувані стіни. Кожний кадіб вміщував 16 - 52 тони риби. Біля кадобів були вкопа­ні величезні глиняні посудини - пітоси, в яких зберігалося вже засолену рибу.”¹

Звичайно, для ловлі і солення такої великої кількості! риби були потрібні рибальські судна, сіті, гачки, тягарці і багато соли. Тому пов’я­зані з рибальством галузі господарства - будування човнів - суден, плете­ння сітей, виробництво залізних гачків, пітосів і видобування соли були широко розвинені в Херсонесі. Для продажу рнби був в ньому окремий рибний ринок.

Теперішніми дослідженнями виявлено також залишки винарень і складів для зберігання винограду. Дві такі винарні досліджував Г. Белов у

¹³⁰ М. Ebert, Ausgrabungen bei dem ¹¹Gorodok Nikolajewkaⁿ am Dniepr, Gouv. Cherson, Prahistorische Zeitschrift, V, Berlin 1913, 80-113.

Г. Д. Белов, Раскопки в северной части Херсонеса в 1931-1933 гг., МИА, 4, 1941.

1947 - 1948 рр. В одній з них розкрито чавильний майданчик (4x5 м.), вкритий міцним шаром цем’янки, а поруч три цистерни - кадоби, розташо­вані підряд у прямокутному вирубі в скелі, який раніше був підвалом од­ного з будинків гелленістичної доби. Знайдені там уламки глиняних посу­дин і монети датують винарню І - IV ст. Подібною до неї була друга винар­ня в тій же приморській частині Херсонесу.

Побіч винарень були великі склади, де зберігали готове вино. Такі вирубані в скелях склади знайдено також поза межами Херсонесу, зокре­ма на північній стороні Севастополя. Все це свідчить про значний розви­ток виноградсгва і виробництва відомих донині кримських вин в антично­му Херсонесі впродовж багатьох сторіч.’³²

На терені Херсонесу виявлено багато поховань римської доби, мо­гильний виряд яких складався з невибагливого глиняного посуду або й зов­сім був відсутній. Поруч з ними на херсонеському некрополі знайдено ви­рубані в скелі комори багатих родинних гробниць. Верхівку населення хо­вали в мармурових, багато рельєфною різьбою (Геракл, Діоніс, Сілен, Са­тири, менади, медузи, ероти, фігури померлих) прикрашених саркофагах і давали туди багатий виряд з дорогоцінних металів і коштовних особистих прикрас. У пізніших часах стінки цих саркофагів вживано як будівельний матеріял. У 1935 р. під час розкопів християнської базиліки VI ст. знайде­но мармурову плиту із зображенням подвигів Геракла, роботи II ст. по Xp., яка була вжита вже як вимощення в підлозі храму.

В римській добі населення Херсонесу стало більш різноманітним. Крім греків, скитів і таврів, у місті перебувало багато чужинецьких куп­ців і римських вояків, переважно трацького та еспанського походження. Державною мовою залишилася мова засновників міста, греків, одначе в культурному, головно релігійному житті зайшли значні зміни, пантеон міс­цевих богів поширився введенням культів нових богов: Юпітера - найвищо­го бога і опікуна Римської імперії, Афродітн - богині любови, Ніки - бо­гині перемоги, Гермеса - бога торгівлі, Асклепія - опікуна лікарів, Гігієї - богині здоров’я та Кібелі - фригійської (малоазійської) “матері богів”. Дуже рано з’явилися в Херсонесі перші християни, - між римськими купцями, вояками, колоністами, урядовцями та карними засланцями. Серед останніх були в Херсонесі два римські папи, св. Климентій і Мартин. На пе­реломі III - IV ст. існувало в південній Україні вже три єпархії - боспорсь- ка, херсонська і готська.¹” Це все майже за 700 років перед офіційним вве­денням Христової віри в Україні. А грецькі автори Доротей Тірський, Ев- севій Кесарійський, Епіфаній Кіпрський, Никифор Каліст і інші писали, що вже апостол Андрій проповідував Слово Боже на Кубані й Криму. Очевид­но, нова християнська релігія мала великий вплив на зміну світогляду, ети­ки й моралі людности Криму і, певно, сумежної частини долішнього По­дніпров’я. А проте, загал людности ще довго тримався старої віри, і так витворилося д в о є в і р я, при якому офіційно молилися новому Богові, а потайки приносили жертви прадідівським ідолам.

¹³² Г. Д. Белов, Херсонские вииодельии, ВДИ, 1952, ки. 2.

¹³³ Я. Пастернак, Найстарші християнські пам'ятки в Україні, Логос, П, Bo- терфорд 1951, 43.

В культурному житті Херсонесу збереглися теж деякі давні традиції. Розкопами та інскригщіями з них виявлено, що існував ще театр, проводили­ся змагання музик, поетів і спортовців. Всьому цьому поклала кінець навала азійської орди гунів.

Археологічними дослідженнями доведено, що в перших сторіччях по Xp. існувала ще Tipa, найдалі на захід висунена причорноморська колонія. Вказують на це передусім керамічні матеріали, серед яких є багато уламків сіроглиняних лощених посудин, орнаментованих гладженими блискучими лі­ніями, які іноді творять сітку, коло, зиґзаґи і інші геометричні фігури. За формами це переважно миски і глечики, близькі до посуду черняхівського типу, що їх залишили по собі нащадки місцевого ранньослов’янського пле­мени ґетів.

В загальних підсумках можна сказати, що майже тисячорічне існу­вання грецьких міст-держав у південній Україні і в Криму мало велике зна­чення для історії цих частин українських земель. Завдяки пожвавленим тор­говельним зв’язкам із східнім Середземномор’ям, північне Причорномор’я бу­ло тісно пов’язане з історією античного світу, і само воно відіграло важли­ву ролю в його економічному житті. Воно займало також видатне місце в по­літичній історії того світу, головно під час боротьби Мітрідата Евпатора з Римом.

Співіснування античної культури і культур місцевої людности та ко- човиків-наїзників на північних берегах ІІонту привело до витворення гіб­ридних культур, греко-скитської і греко-сарматської, цих наскрізь своєрід­них варіянтів античної культури в північному Причорномор’ї, які дали по­мітні зразки мистецького промислу і предметів побутового вжитку. Греки принесли в північне Причорномор’я свої технічні здобутки, високе мистец­тво в ділянці архітектури, промислу та золотарського виробництва. Багато дечого перейняли з того місцеві майстри і ремісники, пристосували до свого смаку і традицій, збагатили фантазію у технічному виконанні і мистецьких формах. Експортування цих виробів в сумежні терени України і східнього Середземномор’я дало поштовх для кращого розвитку місцевих культур да­них країн і взагалі античного світу.™

Горішнє Подністров’я і доріччя Бугу.

Із західньоукраїнськими землями римські легіони ніколи не мали без­посередніх зв’язків. А проте, римські купці доволі часто навідувалися у ті сторони, на що вказує багато знахідок їхніх монет та імпортованих ними римських товарів. Значить, мирним шляхом заволодів Рим сучасними укра­їнськими землями обабіч Карпат і залишив на них сліди культури своїх про­вінцій. Допоміжними при тому були чужі племена, які просувалися на укра­їнські землі, приносячи з собою “зроманізовану” вже культуру.

На першому місці серед цих племен треба згадати венедів -- пред­ків західніх слов’ян. Про це вже було сказано, що вони прийшли в остан­ньому сторіччі до Xp. вздовж Бугу і Сяну в Подністров’я і на західне Поділля. Тепер вони переправилися через Дністер, дісталися на Покуття, у горішнє доріччя Пруту і на Буковину. Розкопана в Шипинцях (Кіцмань) ве-

^ιs4 Д. Б. Шелов, Античный мир в северном Причерноморье, М. 1956, 192-193. недська попі.тьниця-урна з H ст. по Xp. є найда.ті на південний схід висуне- ною знахідкою такого типу.^[960]

Культура венедів, названа в археології переворською,’^[961]" відома у го­рішньому Подністров’ї майже виключно з поховань. Залишки приналежних до неї селищ виявлено у горішньому Повислі, в Кракові^{[962] [963] [964] [965] [966] [967] [968] та його околицях (Воля Духацька,™ Подгуже'3"). Були це сліди прямокутних хат з вогнища­ми, викладеними камінням, та величезна кількість уламків ліпленого вільно- руч глиняного столового и кухонного посуду. При цьому знайдено також бронзові фібулі, уламки скляного посуду і багато тваринних кісток.}

На західньоукраїнських землях сліди, мабуть, венедських селищ ви­явлено в Стрижові на Грубешівіцині,"" в Горках (Дорогичин),¹" у Нивірі (Камінь Коширський),"’ на Поліссі і в Зимному (Володимир Волинський).¹'³ Поховання венедів відомі вже з ЗО місцевостей, головно в Подністров’ї, всі вони без виїмку тілопальні і згруповані часто в більші або менші погреби­ща без могильних насипів, подібно як “поля поховань” у Подніпров’ї.

У венедському похоронному обряді покійника палили на вогнищі ра­зом з його особистими прикрасами і зброєю, після чого вибирали із згари­ща перепалені кістки без вугілля, зброю та прикраси, складали все це в по- пільницю-урну і ставили її просто в землю, в яму 50-100 см. завглибшки. Біля неї ставили в посудині їжу і клали ритуально позгинану зброю.

Венедські попільниці, всі ліплені вільноруч, мають спершу грушку- вату форму і тільки згодом прибирають двостіжковий вигляд із злегка роз­хиленими вінцями. їх горішня частина часто прикрашена меандром, іноді східцевими мотивами або трикутниками. Поверхня чорна, блискуча. Поруч з ними подивуються попільниці, ліплені з нечищеної глини, з рапавою по­верхнею брудножовтого кольору, а інколи також попільниці кельтійського походження, точені на ганчарському колі (м. Рудки, Львівської области, і Камінка Велика, Коломийського р-ну).

Описуючи венедські попільниці, треба згадати цікавий звичай їхніх ганчарів у III --IV ст. по Xp. вставляли уламки розбитого скляного посуду у дно або стінки глиняних посудин. Таким чином постала прикметна венед-

Пам'ятки по венедах: 1 — Кераміка з Бендюхи (1), Хотнмнра (2), Крнстннополя (4, 8), Зарічя (5, 7), Гринева (6) і Рудок (IO)₁ 2 — залізні умба від щитів з Переводова (3) і Частковець (9).

(за П. Козловським) ська кераміка з “віконцями”, знайдена на Грубешівщині (Могильно, Ма­лині).^1,1

Венедські племена були добре узброєні, бо майже в усіх похованнях зустрічаються залізні вістря до списів, мечі, ножі, остроги і умби від щитів, усе це перепалене вогнем і покладене в попільницю або на неї. Луки не на­лежали до зброї венедів, мечі були на зразок римських, двосічні, зрідка од- носічні, держаки в них були дерев’яні, піхви теж дерев’яні або шкіряні, ви­їмково з бронзової бляхи (Лучка біля Тернополя).

Охоронною частиною венедського узброєння були щити. Вони були дерев’яні, обшиті шкірою і мали залізне окуття. Щоб догідніше було три­мати щит у руні, в ньому посередині була вирізана кругла діра, під дірою, зни­зу, був прикріплений подовгастий залізний держак, а зверху вона була при­крита круглою бляшаною накривкою — умбом стіжкуватої форми. Венед-

Пам'ятки по венедах: з Гринева (фібули, 1-2), Звенигороду (фібула, 3), Іваия Золо­того (фібула, 4), Добростанів (меч 5, держаки від щита 7-8, умба від щита 9, 11, спис 13, окуття ременю 14, пряжка до ременю 15, ніж 16), Петрилова (меч 6, острога 17) і Перепельиик (умбо 10, спис 12).

(за Л. Козловським)

J. Kostrzewski, Pradzieje Polski, 1949, 207. ські бойовики їздили на конях і вживали при ньому острогів — двох або тільки одної. Ця частина узброєння була винаходом кельтів, і венеди засво­їли її в пізній лятенській добі.^{* [969]}’

Найбільшу вартість при датуванні венедських поховань мають брон­зові та залізні фібулі спинати одежу. Спершу їх робили з одного куска, піз­ніше з двох кусків металу. Найпомітніші форми серед них — т. зв. сильно профільовані фібулі і фібулі з підгорненою ніжкою.

Крім названих частин зброї і фібуль, у венедських похованнях виявле­но залізні окуття ременів, пряжки, ножі, рідше пряслички до веретен. Виїмково в с. 1' р и н е в і знайдено залізний ключ,’"⁴ у X о т и м и р і - ножиці¹¹' того пру- жинового типу, яким тепер стрижуть овець, а в жіночому похованні біля м. C о к а л я - голку з глиняною прясличкою. Дивним здається, що в жі­ночих похованнях майже зовсім немає особистих прикрас. Унікатом в Гали­

^1,5 М. Jahn, Der Reitersporn, seine Entstehung und friiheste Entwicklung, Mannus-Bibliothek₁ 21, Leipzig 1921; рецензія Я. Пастернака, PamAtky archeologicke, ХХХШ, Praha 1923, 361-362.

^lω М. Смішко, як вище, табл. Ш, 18.

чині є пара залізних мініятюрних відерень-дармовисів з Іваня Золотого’*⁵ і одно таке відерне з Лошнева."’ Декілька аналогічних дармовисів викопав 3. Ш.міт у жіночому похованні в Дорогочнні над Бугом.¹⁵*¹ Вони, мабуть, сармат­ського походження. Частіше подивуються скляні й бурштинові намистини.

Хронологічні дані, здобуті із стилістичної аналізи фібуль, острогів і умбів, виявили, що венедська інвазія воєнного характеру почалася в остан­ньому сторіччі до Xp. спершу з півночі, з Підляшшя вздовж Бугу. Венеди йшли доволі широким фронтом, бо на Волині сліди їхнього перебування або тільки переходу виявлено в Сушичні біля Ковеля (спис з рунічним написом “Тілярідс” — той, що наступає, нападає),¹⁼¹ в Радзимині біля м. Острога (інкрустований золотом cπhc),^,"^' в м. Рівному (круглий щит римського ти­пу, прикрашений різьбленим зображенням трію.мфального походу),¹"¹ у Во­лодимирі Волинському (уламок глиняної посудини),^{[970] [971] [972] [973] [974] [975] в Анноволі біля Ko- стополя (два списи),1” Дерев’яному біля Рівного (тілопальне поховання)’” та Громівці біля Старого Костянтинова (тілопальне поховання з могильним насипом).[976] До цих пам’яток М. Брайчевський неправильно зарахував кістя­кове ґетське поховання, виявлене у Гірці-Полонці біля Лунька.1” З околиць м. Сокаля венеди завернули у південно-східньому напрямі в доріччя Дністра га його допливів Золотої Липи, Стрипи, Серету й Збруча. Окупація краю відбувалася в доволі швидкому темпі, бо вже під кінець останнього століття до Xp. дійшли до Тернопільщини (Лука). Найпізнішим венедським похован­ням у Подністров’ї є тілопальне поховання з Іваня Золотого (Заліщи- ки), датоване фібулею з підгорненою ніжкою на кінець III ст. по Xp.}

Багато¹ пізніше, тільки в 111 ст., прийшла друга хвиля венедської ін­вазії із заходу, з Шлезьку вздовж Сяну. Вона залишила по собі тілопальні поховання в Розвалові (Тарнобжег), у Добростанах (Городок), Комарні (Рудки), Нередільниці (Добромиль) і Рудках, Тверджі (Мостиська). З цих поховань найпомітніше - Розвадівське, виявлене принагідно у 1932 р. В ньому знайдено глиняну попільницю, три залізні вістря до списів, залізну пряжку до ременя і залізну острогу. На одному зі списів є рунічний напис (- RLUS), що його М. Смішко вважає слідом дуже ранніх готських впли­вів на культуру венедів.^,ж

Вплив венедів на матеріяльну культуру людности західньоукраїн- ських земель добре простежується на поселеннях II - III ст. у Великих Вік­нинах, Тернопільської области’™ та у с. Пражів,’”’ Житомирської области. Там було виявлене змішання елементів західнього, венедаького і східнього, черняхівського типів. Щодо дальшого розвитку місцевої культури орієн­тують нас результати розкопів на поселенні III - V ст. в с. Костянець, Pi- венської области.^{[977] [978]”[979] [980] Його багаті керамічні матеріяли, за своїм характером, близькі до матеріялів з інших поселень другої чверті І тисячліття по Xp. на території українського лісостепу. Совєтські дослідники неправильно вважають перелічені вище венедські пам’ятки переворського типу на Во­лині за “місцевий варіянт пшеворської” культури, що веде свій початок від пам’яток висоцького типу, які мають багато спільного з лужицькою культурою.1”1}

Поміж обидві групи венедських наїзників - бойовиків на переломі ери клином увійшла вгору Дністром з південного-сходу інша, хліборобська еміграція, яка досягла аж до околиць Львова. Були це праслов’янські пле­мена південного походження, що їх античні історики (Геродот, Арріян, Страбон) називали ге та ми зближеними до даків, а Теофілакт Сімокат- та, візантійський історик VI ст. - просто слов’янами.Його думку прий­няло пізніше багато істориків і славістів, зокрема М. Орбіні,’"^[981]' Сенковський,’“ Д. Іловайський,¹”’ Ф. Брун,”'^{[982] [983] [984] Н. Леопардов,”"' Fi. Богуславський,™ та В. Жун- ковіч.1'1 Не угрунтоване жадним доказовим матеріялом твердження М. Брай- чевського в дусі “стадіяльного розвитку”, що пам’ятки цих племен “пред­ставляють місцеву культуру.... (вони) залишені слов’янськими племена­ми північного Прикарпаття”.[985] [986]}

За часів Геродота (V ст. до Xp.) племена гетів заселяли ще північ­ну частину Балканського півострова між Дунаєм і Балканськнми горами, де їх, “най.мужніших та найсправедливіших з усіх траків”, переміг був рані­ше, у 520-их рр. до Xp. перський цар Дарій під час свого походу на Скитів.”’ Одначе від IV ст. до Xp. античні історики (Арріян, Страбон) знали вже си­льну гетську державу по другому, північному боці Дунаю - Істру, де з ни­ми воював О.іександер Великий в 335-му р. до Xp. Консолідував цю дер­жаву в останньому сторіччі до Xp. і поширив її межі, мабуть, у горішнє Потисся енергійний їхній король Бойребіста (Бурвіста), який часто непо­коїв північні границі Римської імперії. Він, власне, знищив грецьку коло­нію Ольвію коло 67-50 р. до Xp.^{[987] [988] [989] Одначе вже в І ст. до Xp. Страбон нази­ває край між долішнім Прутом і Дністром he ton Geton eremia, тоб- ю безлюдною пустелею. Причину цього вилюднення сучасної південної Бесарабії бачив Л. Нідерле в бойових діях кельтів, зокрема бастарнів,171 одначе теперішні археологічні дослідження в Подністров’ї ставлять проб­лему в зовсім іншому світлі.}

Причину вилюднення південно - західньої частини нинішніх укра­їнських земель в останньому сторіччі до Xp. слід бачити - думаємо - в екс­пансивній політиці згаданого вже Бойребісти, дако - гетська держава яко­го, за дослідженнями румунського археолога В. Парвана, досягла найбіль­шого свого розквіту в останньому сторіччі до Xp. і в першій половині І ст. по Xp.¹⁷⁰ Ця політика виявилася в археологічно доказаній колонізаційній міграції одного з гетських племен перед початком християнської ери вгору Дністром у північному напрямі на галицьке Подністров’я. Цим гетським пле­менем могли- бути, як здогадується М. Смішко,^[990] к о с т о б о к и, які, за Птолемеем, були найбільш на північ висуненим дако - гетським племенем, а за Л. Нідерле були слов’янами.’⁷’ Вони жили на східніх схилах Карпат і були підкорені десь коло 170-го р. по Xp. вандальськими гастинґами.¹”

Матеріяльна культура гетських колоністів на західньоукраїнських зе­млях дістала в археології назву липицької культури, від тілопально- го погребища гетів, що його досліджував І. Коперніцький у рр. 1889-1890 на терені села Липиця Горішня, Рогатинського р-ну, Львівської области.¹"" Цілком аналогічні матеріяли здобули румунські й мадярські археологи в Румунії і Семигороді, зокрема в місцевостях Пояна над р. Серетом, Kpaina- ни і Тіносул над р. Яломіцею, Зимниця (Телеорман). У Семигороді в Олте- ні, Чепет, Шігішора і в багатьох інших місцевостях між Дунаєм і Карпата­ми й між Тисою і Серетом.’⁸¹ Там власне слід, мабуть, шукати батьківщи­ну носіїв липицької культури.

На західньоукраїнських землях вони залишили но собі неукріпле- ні селища і поховання вздовж Дністра, здебільша по його лівому боці від Чуйкова (Заставна)^{[991] [992] [993] [994] [995] на Буковині по Залізці (Бібрка)’81 проти гирла р. Стрия. В цьому місці південні гетські поселенці залишили дністровий шлях і завернули на північ у напрямі сучасного Львова. На це вказують гетські поховання в Гриневі'" й Звенигород! (Бібрка)'8, та сліди їхнього селища в Малехові (Львів).’“}

Залишки гетських селищ, що їх синтетично опрацював М. Смішко,”^[996] виявлено у Незвиськах (Бороденка),^[997] Гориглядах (Заліщики),¹⁸⁸ Новосіл- ці Костюковій (Заліщики),’”⁰ Залізцях (Бібрка), Малехові (Львів), Ясено­ві Горішньому (Косів) та в Черепині (Винники).'”

У Незвиськах виявлено два роди житлових споруд - прямокутні хати- ліпляики з передсінком (тип грецького мегарону) та двоспадовою покрів­лею і овальні землянки. В Ясенові Горішньому виявлено тільки два вогни­ща, а біля них уламки посуду липицького типу.

На поселенні II-IV ст. в Черепині біля Львова В. Баран виявив у 1954- 1955 рр. залишки трьох наземних і 10 півземлянкових жител, двох госпо­дарських будівель і ряду господарських ям. Покрівлю підтримували стовпи, всередині були глинобитні печі. Зібрані на поселенні керамічні уламки по­ходили з сірого кружального та ліпного рапавого посуду місцевого виробу, а також із довідних амфор і червонолякованих (теракотових ?) посудин. Біля одної з печей була вкопана в долівку ліпна посудина 42 см. заввишки на зерно або інші припаси. Крім того знайдено багато дрібних предметів господарського й особистого вжитку.

Похоронний обряд у гетів, носіїв липицької культури був двоякий: кістяковий і тілопальний. Поховання першого типу виявлено тіль­ки у 1950-их рр. в Звенигород! (Бібрка) і в с. Болотному (Перемишляни).™ Випростані покійники лежали на спині в неглибоких ямах. У тілопальних по­хованнях перепалені кістки, дбайливо очищені від вугілля, виявлено в по­пільницях - урнах разом з дрібними прикрасами, які теж горіли на вогнищі, та іншими дарами, в неглибоких ямах (ЗО - 80 см.); вони були прикриті ін­шими глиняними посудинами і присипані землею без могильних насипів. В одних і других похованнях могильний інвентар такий самий.

Найприкметнішою в липицькій культурі є кераміка. Вона двояка- ліплена вільноруч і точена на ганчарському колі. Перший рід, виконаний ста­рою технікою, виготовлялось з нечиїценої глини, часто з домішкою піску або дрібних камінчиків. Орнамент посудин дуже вбогий: пластичні ґудзики на зломі вичеревка та поземі листівки довкола підстави злегка розхилених вінців. Точений на колі посуд виготовляли з очищеної й добре випаленої глини і він має поверхню сірого кольору. Його форми похідні з кельтійсь- кої кераміки лятенської доби в Румунії.

Крім глиняного посуду, до інвентаря липицької культури належать, як могильні дари, різноманітні особисті прикраси та предмети побутового вжитку. Важливими для історії хліборобства в Україні є уламки круглих жор­нових каменів з дірою посередині, які знайдено в похованнях Звенигород­ського могильника. Це - найдавніші залишки ручних ротаційних (оберто­вих) жорен, що прийшли на зміну зернотеркам.

Крім венедських і гетських тілопальних поховань без могильних на­сипів, у горішньому Подністров’ї подивуються ще тілопальні поховання під могилами з перших сторіч по Xp. Такі поховання виявлено досі одинцем у с. Кривенькому (Копичинці),”* Струтині Нижньому (Долина)”⁵ і в Тенет­никах (Рогатин).™ Ця група поховань різниться від гетських (липицьких) не тільки могильним насипом, але й тим, що в Струтині попільниця з нечи- іценими перепаленими кістками була присипана залишками вогнища і біля неї лежала ще друга посудина, також присипана в подібний спосіб. Обидві посудини були точені на ганчарському колі, і це піддає думку, що згадані могильні поховання належали, можливо, кельтійським купцям.

^ІИ Обидва могильники розкопав І. Свєшніков з рамені Державного історич­ного музею γ Львові в рр. 1953-1955 (Могильники липицкой культуры в Львовской области — КСИИМК, 68, 1957, 63-74).

¹°' J. Pasternak, Der Stand der Ukrainischen archaologischen Forschung in Ost-Galizien wahrend der Ietzten 10 Jahren, Slavische Rundschau, Prag 1929, I. NO. 7, 542-544.

Розкопи I. Коперніцького у 1880-их pp. (Mogila w Strutyniu Niznym, Wiad. Arch. VIII, 194-197).

M. Smiszko_r Kultury ∖vczesnego okresu, 114, 181.

КАРТА XV,

СКАРБИ РИМСЬКИХ МОНЕТ

Пам'ятки липицької культури з Липиці горішньої: 1-10 — кераміка; 11, 14, 15 — бронзові фібули; 12, 13 — залізні фібули; 16 — кресало; 17 — ніж; 18 — прясличка; 19 — теракотова намистина; 20 — глиняна намистина із скляними очками; 21 — ключ,- 22 — шило; 23 — кістяна проколка.

(за Л. Козловським)

Крім ґетів у перших сторіччях no Xp. горі Дністром просувалися теж частини сарматів. Пам’ятки по них виявлені за останні роки на трьох неве­ликих могильниках. На одному з них, біля с. Ленківців, Кельминецького р-ну, Черновепької області, А. Мелюкова виявила в насипі могили скитського ча­су 18 впускних кістякових поховань. В одному з них, жіночому, відрубана долоня правої руки лежала біля лівої сторони черепа. У всіх похованнях було багато намистин із скла і пасти, залізні підвіски у виді мініятурних ві­дерець та багато кераміки; аналогії до цих знахідок відомі з сарматських по­ховань у південній Україні та Угорщині.^1,7 Другий сарматський могильник був виявлений в с. Боканах над р. Прутом. Майже половина черепів в обох могильниках штучно деформована.

Третій могильник з подібними похованннями та інвентарем досліджу­вав М. Смішко біля с. Острівець на Станиславівщині. Тут знайшовся ще ко­роткий залізний меч сарматського типу та дві бронзові фібули. Всі три мо­гильники походять приблизно з H - 111 ст.^{[998] [999] Котрому саме сарматському пле­мені вони належать, годі напевно сказати. А. Мелюкова має на думці язи- іів, та ми думаємо, що часто краще тут підходять алани.}

Крім венедських, гетських і сарматських поховань у Подністров’ї і Побужжі, в північній частині західньоукраїнських земель є іце один рід мо­гильників, де тілопальні поховання знаходяться не в урнах, а просто в не­величких ямках. Такі ямні поховання виявлено вперше (1920, 1922) в урочищі “Козарівка” біля Дорогичина (Підляшшя)”* і в 1929 р. в с. Іван- чицях (Пінськ) на Поліссі/'"' На окрему увагу заслуговує те, що в одній ямі (XXIX) в Дорогичині не було тілопального поховання, а тільки стояв лощений темнобрунатний горщик без ніяких залишків у середині і біля нього лежали горішня частина людського черепа і дві навхрест покладені довгі кістки.⁷"' Ця незрозуміла й рідкісна форма похорону була заприміче­на також на Корчуватівському могильнику на Київщині. В 1950-их рр. мо­гильники з ямними похованнями виявлено в двох інших місцевостях при- п’ятського Полісся, біля сіл Велшмичів і Вороніна, а також у с. Могилянах, Острізького р-ну, Рівенської области, над р. Горинню.⁷⁰² В цих похованнях знайдено ліпний глиняний посуд двостіжкових форм з чорною лощеною по­верхнею, бронзові й залізні вироби.²⁰"

Ямні поховання Підляшшя і Полісся, цілком аналогічні з поховання­ми зарубинепько - корчуватівського типу на Київщині, засвідчують прося­кання ранніх слов’ян Подніпров’я у ті околиці вже в часі коло нар. Христа.

Нарешті окремий ряд могильних пам’яток римської доби досліджу­вав К. Яжджевський у 1938 р. на терені с. Кутової, р-ну Біла Підляська, на Підляшші. Розкопана там могила мала кам’яний насип, цілком подібний до такого ж насипу в прикарпатських ранньослов’янських могилах. Посе- дині була могильна яма з кістяком без жадних дарів, а збоку - тілопальне

поховання рабині чи може дружини, зсипане просто в яму, без попільниці. Могила датована кістяним гребенем, знайденим серед перепалених кісток, уламків ліпної кераміки і довгої бронзової глиці. Такого самого типу мо­гилу розкопував К. Яжджевський по північному боці Бугу біля с. Ростол- тів (Білосток), над горішньою Нарвою. Дослідник приписує ці поховання литовському племені ятвягів, які займалися на Підляшші витоплюванням

Кам'яний насип ятвязької могили в Ростолтах иа Підляшшю.

(за К. Яжджевським)

заліза з руди. На це їхнє зайняття вказує багато залізного шлаку на полях в сусідстві обох могил.^[1000]* Й. Костшевський бачить у кераміці досліджуваних могил деякі пов’язання із зарубинецькою культурою України й Білоруси, і теж думає, що поховані в них покійники, найбільшправдоподібно, ятвяги, які змішалися з східніми слов’янами або піддалися впливам іхньої культури.³⁰"

На окрему згадку заслуговує незвичайне поховання, яке виявив у 1918 р. В. Дроздовський в могилі біля с. Кругович (Луненець) на Поліссі. Він здобув з неї глиняну посудину, багато бронзових бляшок, які зали­шив на місці, і такі бронзові предмети, як фігурка людини кавказького типу, грубо відлита, з шоломом на голові й кинджалом (?) з XIII ст. до Xp., кру­чена шпилька - глиця спинати одежу з голівкою лося, з того самого часу, шаманська (?) прикраса у вигляді лилика - кажана, мабуть, з І ст. до Xp. та вухо клясичного дзбанка александрійського (єгіпетського) виробу з рель­єфним лицем медузи, мабуть, з І ст. по Xp. За здогадом С. Пшеворського, який досліджував цю знахідку, це було впускне поховання. У давнішій мо­гилі з бронзової доби, датованій кавказькою фігуркою, у ранній римській добі був похований, здогадно, жрець - шаман з бронзовим дзбанком - ков- шуном і в одежі, на якій був нашитий, як відзнака уряду, кажан і багато бронзових бляшок.³"¹

Іншу важливу групу пам’яток перших століть по Xp. в українських землях творять окремі предмети позамісцевого виробництва, ім порто- пані торговельними шляхами з римських провінцій у Семигороді (Дакія), над долішнім Дунаєм (долішня Мезія) і з зайнятих римлянами грецьких ко­лоній Ольвії і Хараксу в північному Причорномор’ї. Місцева людність і хлі­бороби - гети постачали римським купцям головно збіжжя, а далі шкіри, хутра, коней, невільників, пір'я, защо діставали спершу заплату, здебільша дзвінкою монетою, а пізніше міняли свій товар за глиняний, бронзовий і скляний посуд, зброю, знаряддя, прикраси та різні предмети розкоші. Спер­шу переважали в імпорті предмети розкоші, що їх набувала заможніша вер­хівка. Згодом, коли римські купці вже краще зорієнтувалися в потребах мі­сцевої людности, вони стали довозити більше знаряддя праці та речей що­денного вжитку. А втім, незабаром почали з’являтися і місцеві імітації різ­них довізних виробів, як на це вказує стилістична аналіза здобутих розко­пами пам’яток перших століть по Xp.²"⁷

Найчисленішу групу з поміж римських імпортованих предметів і вод­ночас важливе історичне джерело творять римські, в переважній більшості срібні монети-денари. їх знаємо досі з IlOl місцевосте цілої України, вклю­чно з молдавською Басарабією.³" З того 777 знахідок припадає на централь­ні й східні області, а 324 на західні області. В цьому числі є 137 скарбів мо­нет, іноді дуже великих. Наприклад, скарб денарів з Борочиць біля Горохова на Волині важив до 40 кг. (2.45 пуда).³"' Коли прийняти номінальну вагу од­ного римського денара за 4.55 гр. і перерахувати вагу всього того скарбу на денари, то їх було в ньому приблизно 8800 штук. В скарбі, викопаному на Сінному майдані в Києві, що важив більше як пуд, могло бути 3500-4000 монет/"’ у скарбі з Красієва біля м. Бучача було їх 2281 штука.™

Найдавніші, консулярні монети, з зубцями навколо, відомі тільки з 22 місцевостей. Також мало ще (24) знахідок з перших часів цісарства. Мо­нети, карбовані від часу правління Нерона (54-68 pp.), трапляються вже зна­чно частійше, але справді масове поширення їх починається тільки від часів Траяна, (88-117 рр.) після завоювання ним Данії.

Посилення римської торгівлі, а з тим і впливів культури римських провінцій помітне протягом усього II ст., одначе після смерти Коммода (192 р.) приплив римської валюти раптово спадає, що стверджено також і в об- ширах далі на північ. Польські археологи пояснюють це явище переходом грошової торгівлі на товарообмін, одначе не менший вплив на це мусів ма­ти й натиск германських племен з півночі і бастарнських із сходу, а також

^υ°⁷ K. Majewski, Importy rzymskie па ziemiach Slowianskich, Wroclaw 1949, 29 - 33.

^3,8 М. Брайчевский, О распространении римских монет у древних восточных славян, ВДИ, 1954, кн.'І, 120; його ж, Римська монета иа території України, К. 1959, 8.

““ J. Piotrowski, Skarb boroczycki, pow. Horochow па Wolyniu, Lw6w 1929; Я. Пастернак, Нові римські пам'ятки з Галичини і Волині: I. Terra Sigillata із Зве­нигорода,- II. Скарб в Борочицях на Волині, Записки НТШ, 151, 1931, 1 - 17. За М. Тихановою (Борочицкий клад, CA, XXV, 1956, 301-317) це є найбільший з усіх досі знаних скарбів римських монет в Україні.

^al° М. Брайчевський, Римська монета, 73, 143 (ч. 261).

^sn Osterreichische Blatter fiir Litteratur und Kunst, Wien 1846, No. 19, 146; В. Janusz, Zabytki, No. 115; K. Gumowski, Handel rzymski, Charisteria C. Morawski oblata, Krakow 1922, 76; Th. Mommsen, Romisches Miinzwesen, 772, 101. повільний занепад римської могутності! від часу смерти Александра Севе­ра (223 p.). Відтоді римські монети дістаються в Україну куди рідше, а по­за Карпати вже тільки принагідно й спорадично. Найпізніші з них - візан­тійські монети доби римського цісарства (395 - 518 рр.).

Усі ці монети, а головно їх скарби, є певним доказом зв’язків наших земель з римськими провінціями у перші сторіччя по Xp. В скарбах помітне передусім те, що монети в них здебільша сильно стерті, отже довгий час були в ужитку, а далі те, що разом з пізнішими монетами подибується багато мо­нет на 100-150 років молодших, які, очевидно, мусіли бути в обігу водночас із попередніми. Цікаве й те, що майже всі вони срібні, і лише дуже зрідка зу­стрічаються всуміш із золотими. Вияснення цього явища знаходимо в описі старовинної Германії Таціта, де сказано, що германські племена воліють у торговельних зв’язках старі, добре відомі гроші,'"² і приймають радше сріб­ло як золото. Мабуть, такі самі вподобання були тоді і в гетів та венедів.

Розміщення скарбів римських монет у терені вказує насамперед на торговельні шляхи - з над долішнього Дунаю і Чорного моря вгору Дніпром у Київщину, вгору Дністром у Галичину і вздовж Бугу на Волинь, з малими відхиленнями вже на місці призначення. Третій шлях ішов долиною ріки Пру­та через північну Буковину на Покуття, а четвертий, мабуть, долиною р. Cy- чави в центральну Буковину.

В названих скарбах зустрічаються часто монети з двох-трьох різних сторіч. Очевидно, римляни платили тільки новими монетами, які були у них в обігу, а 100 - 200 - річної давности монети були вже тільки у внутрішньо­му обігу на українських землях. Це понад всякий сумнів указує на існуван­ня внутрішньої грошової торгівлі в Україні вже в перших сторіччях по Xp.^2is

Цінною знахідкою провінційно-римського походження в Подністров’ї є уламки кільканацятьох теракотових посудин типу “terra sigillata”, вико­паних у Звенигород! (Бібрка). На них є штампи двох майстрів з римської провінції Галії - Сварада з Rheinzabern і Цінтузмуса з Banassac, що з них перший працював між роками 69 - 96, а другий між 117-161 роками. Це по­кищо єдина такого роду датована пам’ятка на західньоукраїнських землях, яка, разом з іншими знахідками, вказує, що уже в римській добі княжий Зве­нигород був відомою оселею, відповідним місцем збуту люксусових товарів римських купців.²¹¹ У Подністров’я цей посуд прийшов далеким окружним шляхом через Подунав’я й, мабуть, Ольвію вгору Дністром, а можливо ко­ротшою дорогою з Подунав’я (Панонія) через Моравську Браму у горішній біг Висли і далі вздовж Висли у горішнє Подністров’я (Звенигород). На цю другу можливість вказує одна посудина такого типу, знайдена в Часткови- чах (Ярослав).^sι'

Уламки теракотового посуду (terra Sigillata) із Звенигороду (Бібрка); на одному з них штамп майстра Ціитусмуса із східньої Ґалії.

(Музей НТШ, Львів)

Тим самим шляхом посередньо з Ольвії імпортовано в Подністров’я й Посяння багато інших вибагливих та культових предметів із золота, брон­зи, заліза й скла. Серед них були статуетки єгіпетської богині Ізіди (Жабинці, Камінка Велика, Могильниця, Синьків)/¹" 3 Подніпров’я були імпортовані фі­булі зарубинецького і дзеркала сарматського типу.

З римського імпорту на Буковині помітний тільки золотий скарб з Мерицею (Сучава), який складався з масивного браслету у вигляді вужа і кількох фібуль.

Очевидно, сприймання нових технічних здобутків та чужих культів вимагало відповідного рівня духового розвитку людности і її до цього на­ставления. Тому перелічені тут предмети імпорту вказують водночас на рі­вень так матеріяльної, як і духової культури людности горішнього Подністро­в’я в перших сторіччях по Xp.

Розкопи М. Смішка в останніх роках (1956 - 1957) виявили, що деякі скляні речі виготовлювалися також на місці. Доказом того є безсумнівні слі­ди виробництва скляного посуду на поселенні Щ ст. біля с. Комарова, Черно- вецької области, на Дністрі. Це перше цього роду відкриття з римських ча­сів на українських землях.²'⁷

Закарпаття.

Перші сторіччя по Xp. були для цієї землі вже початком історичних часів. Воєнні дії римських легіонів у її найближчому сусідстві і торговельні зв’язки з купцями наддунайських римських провінцій залишили по собі чи­сленні сліди у творах античних істориків та в написах, і на їх підставі можна

K. Majewski, Importy rzymskie па ziemiach slowianskich, Wroclaw 1949.

²¹⁷ М. Ю. Смішко, МДАПВ, 2, К. 1959, 21.

вже Лати короткий нарис історично-політичних та еінічних відносин Закар­паття і сумежних земель в добі впливів провінційно-римської культури.

Приблизно у першій половині І ст. до Xp. Закарпаття належало, прав­доподібно, до великої Дапької держави, на чолі якої стояв вище згадуваний Бойребіста-Бурвіста, що часто непокоїв північні границі Римської імперії. Легати римських цезарів довгі десятки років із змінним щастям воювали з ним і його наслідником Декебалом, і тільки Траянові вдалося після двох пе­реможних походів (101- 102 і 105 - 106) підкорити даків цілковито і прилу­чити більшу частину їхніх земель під назвою провінції Дакії до Римської імперії.¹'⁸ Земель сарматських язигів між Дунаєм і Тисою і Закарпаття він не завоював. Щоб залюднити знищені й спустошені воєнними діями околиці, Траян переселив туди “незмірні гурми колоністів з усього римського світу”.

Границі провінції Дакії визначає Птолемей у часах Марка Аврелія на заході р. Темешем (Tibiscus), на півдні Дунаєм аж по гирло р. Серету (Hie- ras), на сході Серетом, на півночі горішнім бігом Дністра. Одначе, пі гра­ниці не цілком відповідали правді. На півночі можна хіба тільки етнографіч­ну границю класти на Дністер, бо там жили тети, ті самі, що й заселяли За­карпаття, а політичний державний кордон не доходив навіть до Карпат. Остан­ньою римською колонією в північній Дакії, за Т. Момзеном, було Porolissuni, сучасний Мойград над середнім бігом р. Самошу, де був і прикордонний вал.

Карта римської провінції Дакії.

(за Т. Момзеном)

^2ls Petersen, Traians Dakische Kriege, І - II, Leipzig 1899, 1903. На тій самій висоті він перелічує низку найбільш на північ висунених castra romana, які творили ланцюг фортифікації! від Великого Варадину на схід аж до перевалу bopro.^21β

Крім сказаного вище, на підставі історичних і епіграфічних даних мож­на назвати також цілий ряд племен, які заселяли тоді Закарпаття та сумеж- ну східню Словаччину, і подати дещо більше з їхньої історії. Для- нас тут важливе ге, то автохтонним населенням сучасної Закарпатської области були годі гети, найдалі на північ висунена група мешканців Дакії. їхні оселі ся­гали на заході, в часі коло народження Христа до Дунаю і р. Моравії. В рр. 20 - 50-их по Xp. низовинні частини східньої Словаччини над Дунаєм обса­дили сарматські язиги, які відсунули гетів далі на схід, у доріччя Тиси. В Il ст. по Xp. прийшли з Покуття або з лісних Карпат у Потисся костобоки, пі­сля 170-го р. ще вандальські лякринґи,²²" готські віктогали, зі сходу сармат­ські алани й роксолани та кельтійські бастарни. Були це вже передвісники великого переселення народів, а наслідок того був такий, що імператор Авре- ліян мусів віддати Дакію в руки германських готів, гепідів, вандалів, марко- манів, карпів і наристів.’’¹

По південному та східньому боці Семигбродських Альп, на терені Добруджі й Великої Волощини (Мунтенії) була римська провінція Долішня Мезія. Її північна границя проходила, за історичними джерелами, на висоті дельти Дунаю, але окремі військові форпости чи радше тільки укріплені ку­пецькі факторії сягали, мабуть, багато дальше на північ. На це вказували б залишки недосліджених ближче будинків з негол римського типу в м. Сучаві у південній Буковині"’¹* та в с. Комарові (Кельминці) у північній Бесара­бії.™ У першій з названих місцевостей знайшлося теж багато римських мо­нет, у другій М. Смішко виявив теж залишки одної з найстаріших майстерень скла в Україні. її організували треба думати — фахові гутники-склороби з Долішньої Мезії. Про це була вже вище згадка.

В археологічних матеріялах Закарпаття римської доби ще важко зо­рієнтуватися, бо вони належать багатьом племенам різного походження, які часто переходили з одного місця в друге.

Селищ римської доби на Закарпатті досі ще не виявлено. З поховань місцевої праслов’янської людности відомі тільки два тілопальні могильники черняхівського типу з невеликими могильними насипами, що їх досліджував М. Смішко в 1948 р. біля с. Ізи, Хустівського р-ну. Поховання були тілопаль­ні в попільнипях-урнах або просто в землі. Іноді під одним насипом стояло декілька урн. Кераміка була кружальна і ліпна. Інвентар поховань убогий

²” Th. Mommsen, Corpus Inscriptionuni Latinarum, ПІ, 1873, No. 827, tabl. II.

²²⁰ Вони зайняли були приблизно сучасну Бережську та Мармароську округу (Diculescu, Wandalen und Goten, Mannus-Bibliothek, 34, 1923, 7).

²=' L. Niederle, SS, II, 1906, 109.

Hutter, MZK, X, 1884, 36; XI, 1885, pag. XIII; Jahrbuch des Bukowiner Landes-Museums, I, Czernowitz 1893, 50.

"^j~ М. Смішко, Археологічні дослідження в західних областях України за роки радянської влади, МДАПВ, 2, К. 1959, 21, В. Рожаиківський, Українське художнє скло, К. 1959, 12.

залізні фібулі, ніж, ключ до колодки, кістяний дармовис. У раніших похован­нях (І - ПІ ст.) були ще здебільша ліпні посудини, в пізніших переважав уже кружальний посуд.¹™’

Венедські поховання з прикметною зброєю виявлено в Арданові (My- качів), Мукачеві, Сваляві та Остров’янах (Сабінів). На окрему увагу заслуго­вують два багаті поховання, розкопані в Остров’янах ще у 1790 та 1865 рр. В першому з них знайдено, як могильні дари, три фібулі, два перстені і ча- шу-келих із золота, шляхетний камінь — оникс у золотій ажурній оправі, а далі срібний кухлик з такою ж підставкою, ложку і уламки римського польо­вого крісла. Це поховання відносять до 111 ст. по Xp. В другому похованні бу­ли чотири срібні позолочені бляхи з тисненим орнаментом, жіночими погруд­дями і бородатими сфінгами, дві шліфовані склянки, дерев’яне відро з брон­зовим окуттям та вухом і дрібні прикраси з бронзи. Крім того античний пер­стень з різаним каменем і, як хронологічна вказівка, монета (solidus) Гере- нії Етрусціллі (249 - 251 по Xp.).^{[1001] [1002]}

З окремих знахідок перших сторіч по Xp. на Закарпатті слід відзна­чити залізні венедські мечі (Малі Лучки, Новоселиця на Мукачівщині), ве­лику бронзову миску, вухо якої закінчувалось фігурками двох лебедів (око­лиця м. Берегова) та з Бардієва (?) золотий браслет у вигляді вужа і кістя­не намисто на золотому дроті. Сюди належать, очевидно, також римські мо­нети, виявлені в 26 місцевостях. В одній із них (Берестів на горішній Лятор- чі) викопали у 1880-их рр. 24 золоті монети з часів від Сабіни (117-138) до Валенса І (364 - 379), що їх носили вже як намисто, бо половина з тих монет має цілі або відламані вушка, а декілька просвердлених.²⁼¹

У східній частині Закарпаття, на Мармарощині, виявлено численні слі­ди старовинних солярень у Баранинцях, Мармароській Солотвині, Няговій, Новоселиці і Тереблі. За здогадом Прайсіга¹¹'³ і Бушмана,^22β римляни видобу­вали там сіль. У тамошніх міоценських верствах є значні (на смузі 300 км.) поклади кам’яної соли,¹¹'⁷ яку видобували тоді примітивним способом, копа­ючи ями. Таких ям залишилося, в самій тільки Тереблі 18 великих і Ill ма­лих. З солярень користали напевно й мешканці недалекої колонії Поролісса, бо римські легіонери зупинилися були в тих місцях на р. Самошом. Одна­че, їхні купці могли висилати свої каравани й поза ланцюг прикордонних укріплень, користуючись досвідом спорадичних воєнних походів углиб кар­патського підгір’я.

Сумежні краї.

Археологічні пам'ятки Московщини, одночасні з “полями похо­вань" України, досліджені доволі слабо. На їх підставі годі скласти виразний образ культури римської доби сумежних з Подніпров’ям північних земель. Приходиться задовольнятись фрагментарним описом культури окремих пле­мен, іноді далеких одне від одного.

У сточиїні горішньої Волги й Оки хліборобсько-скотарські племена все ще жили в городищах дяківського типу, з якими запізналися ми вже при описі тамошніх пам'яток з другої половини останнього тисячоріччя до Xp. Дослідження цих городищ виявили, що культурний рівень їхньої людно­сти мало змінився і в перших сторіччях по Xp/"'

Найцікавіший вислід дали дослідження II. Третякова в 1934 - 1935 рр. на одному з цих городищ біля с. Березняків, Ярославської области, на північ від Москви. Воно було раптово спалене пожежею, гак що всі залишки при­ладдя й устаткування залишилися на.місці, і власне це дає можливість уяви­ти собі господарські й культурні у новини життя на городищі.

Усе селище складалося лише з шістьох дерев’яних хат, обведених ва­лом з дерева й глини. Кожна з них була переділена на дві частини. Ліворуч входу мешкали чоловіки, на що вказують знайдені там залізні сокири та ві­стря до стріл, а праворуч жінки, які залишили гам кухонний посуд і пряслич- ки від веретен.

Цей дивний звичай - ніяк не слов’янський, він, безперечно, азійсько­го походження і дуже нагадує сучасні ірансько-турецькі побутові звичаї. Крім того на городищі була кузня, в якій виробляли ще дуже примітивне хлі­боробське знаряддя.

Під етнічним оглядом населення дяківських городищ не слов’янське. Совєтські археологи шукають серед нього предків літописних племен мері, муромн і інших угро-фінів."'

Над середнім бігом Оки, на південь від Москви, II. Єфименко дослі­джував багато могильників, найдавніші з-поміж них з І - II ст.

У східній Московщині, в доріччі Ками, у перших сторіччях до Xp. жи­ли чужі слов’янам, мабуть, також прафінські племена, що їх Геродот називав тіссаґегами. їхня культура, давніше ананьїнська, має тепер назву п’яно- б о р с ь к о ї, від могильника біля с. П’яного Бору. Розкопами виявле­но, що їхні жінки обвішувались амулетами і чортогонами, щоб охоронити себе від напасти злих духів.^aυ Вони засвідчують дуже примітивний духовий рівень в порівнянні з висококультурним у тон час Подністров’ям, з яким не мали ніякого пов’язання.

На землях Польщі основну масу людности творили у римській добі нащадки хліборобських племен з лужицькою культурою, яких римський

П. Н. Третьяков, К истории племен Верхнего Поволжья в I тысячелетии и. э. МИД, 5, 1941,- його ж, Древнейшее прошлое Верхнего Поволжья, Ярославль 1939. ^2l' А. Л. Монгайт, Археология в СССР, 1955, 316-317.

А. П. Смирнов, Очерки древней и средневековой истории народов Сред­него Поволжья и Прикамья, МИД, 28, 1952.

історик Таціт у своєму описі Германії (розділ 46) називає венедами.™ Таким ім’ям вони позначені й на карті Птолемея. їхніх селищ, на диво, досі ще не виявлено, і пам’ятками по них є тільки тілопальні погребища, прик­метні залізною зброєю для піхотинців і вершників у.могильному виряді.^{[1003] [1004]} Численний римський імпорт (посуд, прикраси, монети) вказує на торговельні зв'язки із західніми римськими провінціями Талією і Паннонією.^[1005]

Перелюдненість землі і натиск північних племен змусили частину ве­недів перейти в характері узбоєннх завойовників на західньоукраїнські землі. Тими північними племенами, що вслід за венедами з’явилися у східній Євро­пі, були готи, які пробилися далі аж у Подніпров’я, пізніше г е п і д и зу­пинилися аж у Дакії (Семигород).²³' Про це переселення була вже згадка вище. Після відходу германських племен місцева людність західніх частин Польщі стала жити власним життям, що виявляється між іншим у кераміці і могильних насипах над похованнями. Могилу того часу розкопав у 1912 р. Й. Костшевський на терені Сєдлєміна, і з того пішла назва сєдлемінського типу для могил IlI-IV ст. в західній і північній Польщі.²³"

В Румунії з часів римського володіння залишилося передусім ба­гато римських укріплених таборів (Castellum) у колишніх провінціях Дакії (Семигород), Горішній Мезії (південна Румунія) і Долішній Мезії (східня Румунія). Крім того збереглися залишки північних прикордонних укріплень (limes romanus), шляхів, мильові камені, дуже багато поховань і безліч предметів щоденного вжитку. Всі вони засвідчують, що в окупованій рим­ськими легіонерами частині Румунії вся культура і мова зазнали виразних римських впливів. А проте, як виявили археологічні дослідження, місцеве дако-траиьке населення після відходу колоністів у 275 р. швидко повернуло до власного попереднього способу життя, звичаїв і релігійних вірувань. Ба­гато римських елементів залишилося тільки в його мові.