РОЗДІЛ IX. Київська Русь (800- 1340)

На початку історії української державности стоїть одна не розв’язана ще остаточно проблема, спільна для української історії та археології. Араб­ський географ Масуді (XI ст.) згадує плем’я валінана (варіанти: вель- мана, валяна, валінбаба), яке “за давніх часів” мало владу над іншими сло­в’янськими племенами, одначе пізніше той племінний союз розпався.

Кінець І і початок II тисячоріччя в історії України - - це княжа доба або доба Київської Руси, в археології — доба городищ, за найбільш прик­метними пам’ятками тих часів — городищами. В етнічному розумінні не чи­сто слов’янська доба, бо в ній майже всі сучасні українські землі були вже заселені слов’янськими племенами, предками українського народу. Відомо­сті про них черпаємо вже з власного найдавнішого джерела — Київського начального літопису “Повість временних літ”. Цей літопис був написаний на підставі трьох давніших київських історичних записів (1037-1039, 1073,

¹ Останнім часом волинський історик І.

Препод. Teoдосій Печерський пише Студнтський Устав.

(мініятура з Кеніґсберського літопису)

1093-1095)⁼ і дійшов до нашого часу в кількох пізніших списках-коніях, у версії українській (списки Іпатський, Хлібниківський, Погодінський, Єрмо- лаєвський, Краківський) та московській (списки Лаврентіївський, Радиви-.іівський. Троїцький).’ З них літописних списків найважливіші два - Iuar- ський і Радивилівський (Кенігсберзький). Перший з них дістав свою назву від Іпатського монастиря, де він переховувався. Його важливість в тому, що до нього долучений Галицько-Волинський літопис, який описує події XIII ст.

Другий, Радивилівський список був колись власністю литовського князя Богуслава Радивила, який подарував його 1668 р. бібліотеці в Кенігс­бергу (тепер Калінінград) на Помор’ї. В 1761 р. купила цей літопис Петро­градська Академія Наук, і тепер він в Ленінграді. В історії він займає окре­ме місце завдяки багатьом кольоровим мініятюрам, які могли б бути цін­ним матеріялом для вивчення української архітектури, одягу і зброї кня­жої доби, якщо б у них не відбивалися чужі впливи. Не всі мініятюри од­ночасні, не всі роблені одною рукою й одною технікою. Давніші з них ро­бив пером і брунатною фарбою новгородський мистень-графік наприкінці XIV сг. або на початку XV ст. Пізніші виконав німецький мистець пензлем і чорного фарбою. Зображення чужого типу подивуються вже в давніших мініятюрах. У пізніших є їх, звичайно, багато більше, напр. зброя там пе­реважно німецька ХУ ст., є вже машинові луки-арбалети, в яких тятива на­пинається корбою, і вогнепальна зброя.’

~ А. Шахматов, Разыскания о древнейших русских летописных сводах, 1908.

³ М. Грушевськин, Історія Українн-Руси, I, К. 1913, 579-580.

⁴ Радзнвиловская или Кенигсберская летопись, Петерб. 1902,- В. Сизов, Мініатюрьі Кенигсберской летописи, Изв.

Київський літопис дає вже матеріяли для першої етнографічної кар­ти України, яка усталилася була після великого переселення народів. За тими відомостями й пізнішими історичними та археологічними дослідження­ми, в правобережній лісостеповій частині між Прип’яттю, Горинню і Тетере­вом жили д е р е в л я н и, назву яких літописець пояснює тим, що вони мешкали в лісах. На правому березі Дніпра між Ірпенем і Россю жили по­ляни. На лівому березі Дніпра, над ріками Десною, Сеймом і Сулою, на сучасній Чернігівщині й Полтавщині, жили сіверяни, мабуть, найбільше літописне плем’я.

На схід від горішнього Сейму і Сули київський літопис уже не зга­дує ніяких слов’янських племен, одначе до часу навали печенігів у другій половині X ст., за візантійським істриком Прокопієм, кількома арабськими істориками і географами (аль Баладурі, Табарі, ібн-аль Факіх, Масуді), По­лония і ІІриозів'я були заселені “численним народом слов’янським”.

На захід від деревлян, на сучасній Волині та Холмщині і в північній частині Галичини жили дул і би, які згодом прибрали окремі місцеві назви б у ж а н (не від ріки Бугу, а від їхнього міста Бужська, тепер Буськ над Бугом), в о л и н я н (від міста Волинь біля гирла р. Гучви) та луча н (від міста Лучеська, нині Луцька).

На південь від дулібів жили в Посянні, горішньому Подністров’ї і на Закарпатті білі хорвати, на південний схід від них у середньому і долішньому 1 Іодністров’ї т и в е р ц і, а далі на південь уличі, велике пле­м’я, яке заселювало причорноморські землі між долішнім Богом і Дунаєм.

Полянам припала почесна роля даржавнотворчого ядра, безспірної колиски першої української державности. Літописець виріз­няє їх серед інших племен, називає “мужами мудрими і смисленними (кміт­ливими)”, з скромними звичаями, успадкованими по предках. А проте, ру­шійною силою, яка поставила їх на передове місце серед усіх інших літо­писних племен, було їх географічне положення на великому Дніпровому шляху, в місці, де вже від перших сторіч по Xp.

Київська “Повість временних літ” називає ще низку інших слов’ян­ських племен, які займали землі на північ від України. Були це дрегови- ч і, що жили на північ від деревлян, почерез Прип’ять аж до західньої Дви- ни, ради м и ч і на схід від дреговичів між Дніпром і Сожжю, кривичі- на північ від радимичів над горішнім Дніпром і Західньою Двиною в околи­ці Пскова, Узборська та Смоленська, споріднені з кривичами полочани (Полоцьк) -- вздовж середнього бігу Західньої Двини на північ від дре­говичів і радимичів, в’ятичі — над горішньою і середньою Окою, і на-

решті словени — довкола Ільменського озера і вздовж р. Волхова, з містом Новгородом.^[1098]

Дреговичі, радимичі, кривичі, полочани й в’ятичі — це предки б і - л о р у с ь к о г о народу." Окреме місце займають новгородські слове- н и, загальну, не спеціялізовану назву яких можна пояснити, мабуть, тим, що не було крайнє північне слов’янське племя серед національно чужих племен. Князями словенів були до часу князювання в Києві Володимир Ве­ликий і Ярослав Мудрий, і з того, можливо, часу походять подібності між новгородським і українським вокалізмом.

Після розпаду великої київської держави Ярослава Мудрого Новго­род став окремою демократичною державою-республікою (“Господин Ве­ликий Новгород”), яка втримувала торговельні зв’язки з Київською Рус­сю, з Балтійським орденом, Данією, Німеччиною, Польщею, Полоцьком, а після 1300 р.

Київський літописець розповідає, що в усіх названих ним племен бу­ла своя влада, своє “князювання”: “у полян своє, у деревлян своє, у дре­говичів своє”. На основі цієї племінної організації почала творитися Київсь­ка держава. Цьому сприяли найбільше два чиники — війна й торгівля. Пер­ший із них давав привід скупчувати сили для оборони й наступу, другий об’єднував сусідні племена спільними матеріяльними справами. Ті самі чин­ники з таким самим вислідом діяли й в інших частинах Европи наприкінці І тисячоріччя, і тоді, поруч української Київської Держави, постали інші сло­в’янські держави — польська, чеська та болгарська.

Далі літописець згадує про прихід норманів-варягів, про переможні походи Олега, Ігоря й Святослава Завойовника на хозарів, Візантію і Бол­гарію, часи експансії молодої держави, про її організацію за панування Во­лодимира Великого і Ярослава Мудрого, офіційне прийняття християнської віри. Ще далі — про розпад держави по смерті Ярослава й виникнення Га­лицько-Волинської держави, про зруйнування Києва Андрієм Боголюбсь- ким і нарешті про татарсько-монгольську руїнницьку навалу та занепад Ки­ївської держави.

Стільки можна дізнатися з літопису про воєнно-політичні події пер­ших українських князівств. Описи зроблені живо, ясно, з симпатією та вдячністю для декотрих володарів. А проте, в справах культури, народнього господарства та життя-буття широких шарів людности — за загальноприй­нятим у февдальній середньовічній Европі звичаєм — літопис дуже мало­мовний. І тут, власне, виявляється, яке важливе значення у вивченні історії Київської Руси мають археологічні дослідження її пам’яток, безпосеред­ніх наявних свідків життя і діяння наших предків у княжій добі.

Територія. Українські держави княжої доби — Київська Русь і її наслідниця Галицько-Волинська держава тривали п’ят’ сторіч. За цей дов­гий час викристалізувалися основні форми життя України в економічному й соціяльному аспекті, в політичній організації і культурі.

Територія Київської держави під час її найвищого розквіту сягала на півдні до Карпат, Чорного й Озівського морів і Кавказу, на захід і північ по р. Вислок, Вислу, Німан, Фінляндську затоку і Ладозьке озеро, на схід до Волги і Каспійського озера. Територіяльно і мілітарно це була найбільша тержава в середньовічній Европі. Державні кордони в тих часах не були точно визначені, границю часто творили широкі смуги лісів, степів та багон.^[1099]

Від степу київські князі намагалися позначити кордон земляними ва­лами, одначе це було можливим тільки на невеликих просторах. Збереглася з того часу ціла сітка “змієвих валів” між річками Тетеревом, Россю й Cy- пієм, допливом Дніпра на південь від Переяслава.^[1100]

Основна частина української державної території лежала над Дні­пром. Тут сходилися степові й лісові обшири, розвивалися всі галузі про­мислу, тут були головні джелера народнього багатства. Могутній Дніпро, найбільша ріка України (2.285 км. довжини) творив головну комунікацій­ну артерію, своїми допливами сполучав області в одну цілість. Довготривале співжиття племен, спільні культурні й політичні цілі зміцнювали цей зв’язок. Столиця держави К и ї в, розташована над Дніпром, була природним геог­рафічним і економічним центром, з нею нерозривно був пов’язаний розви­ток держави. Наддніпрянщина була життьовим ядром і політично-організацій­ним осередком Української держави аж до її знищення монгольською на­валою в половині ХШ.”

Після того державну організацію втримувала ще одно сторіччя Гали­цько-Волинська держава. Територія її була куди менша, — від Сяну по Случ і від долішньої течії Дунаю й Карпат по Німан. Життьовими артеріями були тут ріки Дністер і Буг, в доріччі яких лежали дві столиці, Володимир Волинський і Галич. Ці землі були краще забезпечені проти сте­пових орд, і тому оборонний вал (“траяновий вал”) на західньому Поділ­лі був тільки один, уздовж західнього берега р. Збруча, між сс. Гермаків- кою га Біліннями, Борінівського р-ну.’” Більш загрожені були західній і пів­денний кордони, від Польщі та Угорщини, На ньому невеликому просторі державна влада легкше могла справлятися з своїми завданнями, тут швидше консолідувалися окремі племена.

В княжій добі Україна була залюднена дуже нерівномірно. Південна границя густіше залюднених місцевостей доходила приблизно до сучасних міст: Могилева Подільського, Брацлава, Канева і Полтави. Далі на південь були вже тільки окремі групи селищ над річками, по ярах та балках. Це були степові “промисловці”, які жили з мисливства, рибальства та скотар­ства. Ще далі в степах кочували тюрко-татарські орди.

Про кількість людности українських земель за часів Київської Руси немає ніяких даних. У літописах є згадки про те, що князі деколи спису­вали військо або людність свого князівства, одначе ті обчислення до нас не дійшли. Наприклад, Волинський літопис подає, що після переходу татар через Галичину в 1283 р. князь Лев наказав списати, скільки людей поляг­ло в боях з татарами і скільки взяли вони в неволю. Тоді списано всього 12.500 осіб."

Людність. Людність України княжої доби була поділена за зай­няттям і матеріальним станом на три соціяльні групи: упривілейованих бо­яр, вільних селян та міщан і невільних осіб різних категорій. Це були не- замкнені в собі кляси, як на заході Европи, а доволі пливкі шари, між якими були можливі перехід і зміни.”

Назва бояр, спершу “боляр”, походить від “болій”—великий. Ця група складалася з різних елементів. За найдавніших часів були в ній “луч- чі люди”, “нарочиті мужі” та “старці градські” — аристократія слов’янсь­ких родів і племен. Згодом перевагу здобула князівська дружина — спершу наймані варяги, пізніше місцеві люди, які пішли на службу до князя. Чле­нами дружини ставали також визначні землевласники і купці, а також лю­ди з нижчих шарів людности. Князь Володимир Великий зробив боярином Кожом’яку—силача, що переміг у змаганнях велетня-печеніга.” В Галиць­ко-Волинському літописі згадуються між боярами люди “з покоління смер­дів” і “попові внуки”. Відношення боярина до князя засноване було на вільній угоді: боярин міг залишити князя і перейти до іншого. Одначе, зде- більша боярство було тісно пов’язане з своїм князем. Правни.м становищем воно було зближене до західнього лицарства.

Другу групу творило вільне населення сіл і міст. Вільні селяни зва­лися смердами. Походження назви неясне, виводять її з перської мови. Во­ни жили на власних господарствах і займалися хліборобством, мали особи­сті права і могли вдаватися із своїми справами до князівського суду. Hace-

¹⁰ F. Siarczyiiski, δlady watu Trajana w krajach ruskich (рукопис бібліотеки Оссолінських у Львові, ч. 495), A. Kirkor, ZWAK, III, 1879, 38-44, z map⅞ В. Janusz, Zabytki₁ 47-48.

¹¹ І. Холмський, як вище, стор. 88.

” М. Грушевськнй, Історія Україии-Руси, І, Львів 1898, М. Кордуба, Суспільні верстви та політичні партії в Галицькім князівстві до половини XIII ст., Записки НТШ, XXXII, Львів 1899, І. Холмський, Історія України, Нью-Йорк-Мюихеи 1949, Б. Д. Греков, Київська Русь, Київ 1951.

“ Повесть временных лет по Лаврентьевской летописи, 1950, 85 (рік 992). лення міст, особливо менших, не' багато різнилося від селян своїм побутом і правами. Окремий шар купців і промисловців творився тільки по більших містах. До вільних людей належали також церковні люди — духовенство з родинами, монахи й монахині, жебрущі старці, люди, які перебували в доб­родійних закладах (лікарнях та “гостинницях”) і лікарі. Всі вони підлягали церковному судові.

Третю соціяльну групу творила напіввільна й невільна людність, яка перебувала під владою бояр. Було декілька ступенів поневолення. “З а к у- Ii а м и’’ звалися селяни, шо позичили в боярина гроші або збіжжя. Вони ста­вали вільними після того, як віддавали борг або відробляли його, одначе втрачали свободу зовсім, коли не могли цього зробити. В подібному ста­новищі були “рядовичі”, що увійшли в чиюсь залежність на основі “ряду- угоди”, “закладники”, шо самі віддали себе в заклад, “задушні люди” або ‘прощеники”, які піддалися під опіку церкви, і нарешті “ізгої”, які з різ­них причин випали із свого суспільного піару. Це могли бути князі, позбав­лені свого уділу, купці, що заборгували, раби, що викупилися з піддан­ства, і навіть поповичі, що не вчилися грамоти. Всі вони могли вносити скар­гу до князівського суду.

Ніяких прав не мали раби, яких називали челяддю або холопами. Цей шар людности складався з воєннополонених, покараних за втечу заку­пів, проданих у неволю збанкрутованих купців, дітей від подружжя з ра­бинею без застереження прав і т. д. Раби не могли вносити скарг до суду, і їхні власники мали над ними необмежену владу. А проте, невільництво в Київській Русі не було таке суворе, як в античних державах. Долю рабів значно облегшило введення християнства, яке не визнавало невільництва. В пізніших часах рабство заникає.”

Політичний устрій. Перші київські князі мали необмежену владу, розпоряджали всіма засобами держави. Джерелом їх могутности бу­ли единовладство і військова сила — князь ні з ким не ділився у проводі держави. Та коли держава почала ділитися, князівська самовлада захиталася, до голосу прийшов у деякій мірі нарід. Тоді другим органом влади стала боярська рада, що складалася з старших дружинників, вищих представників ліісцевої людности й духовенства, а третім органом стало віче. Зроджене ще в родоплемінному ладі, воно вирішувало різні справи, головне про во­єнні походи, для яких потрібне було народне рушення, часом займалося також судовими справами. З переходом українських земель під владу Поль­щі та Литви вічові збори, як орган державної влади, занепали. На українсь­ких землях запанувала необмежена монархічна влада загарбників.

З часів Володимира Великого київські князі били власну монету з їхнім родовим знаком — тризубом. Він став згодом державним гербом України.

Земельна власність. У цій ділянці життя й господарства Ки­ївської Руси панували, як загально тоді в Европі, февдальні відносини. Прикметними для них була належність землі представникам вищих керів­них шарів суспільства та особиста залежність селян від них, з чого зроди­лися пізніше васальність та кріпацтво.

¹⁴ І. Холмський, Історія України, 1949, 92-94.

Найвищим власником усіх земель Київської Руси був великий князь, одначе його особисте майно було порівняно невелике, охоплювало вузь­кий простір навколо Київа з містами Вишгородом і Білгородом. Решту зе­мель становили удільні князівства: Чернігівське, Переяславське, Полоцьке і ін. Князі, що володіли ними удільними князівствами, вважалися васалями

Генеалогічна схема тризуба: 1. 2 — Володимира Сватославича (Великого); 3 — Яро­слава Володимировича (Мудрого); 4 — Мстислава Володимировича; 5 — Ізяслава Ярославнча; 6 — Всеволода Ярославнча; 7 — Ярополка Ізяславнча; 8 — Святополка Ізяславнча; 9 — Володимира Всеволодовича (Мономаха); 10 — Олега Святославича;

11 — Юрія Володимировича (Довгорукого); 12 — Всеволода Ольговича.

(за Б. Рибаковим)

великого князя. Одначе в їх безпосередноьму володінні була тільки частина земель їхніх князівств, решта бла росподілена на кілька менших князівств нижчого ступеня. До складу Чернігівського князівства в XI-XII ст. входили менші князівства: Новгород-Сіверське, Путивельське, Курсько-

Трубчевське, Білозерське та ін. Князі менших удільних князівств також.мали своїх ’васалів, великих і малих бояр, яким на певних умовах віддава­ли у володіння частину своїх земель, а ті віддавали її далі селянам. Звичай­но, така система не постала раптово, а складалася поступово, протягом віків.^[1101]”

Розміри сільського господарства в Київській Русі були невеликі. Ce- лянин-с.мерд жив у селі, його господарство складалося з житлових і госпо­дарських будівель з господарським та побутовим інвентарем, який розко­пами добувається тепер із землі. Він мав свого коня і ріллю, здогадно 8 гектарів площею.¹⁰

Реконструкція городища Новотроїцького на Сумщині і одного житла на ньому. (За І. Ляпушкіном)

Ці малі господарства були основою економічного розвитку суспіль­ства. Розуміли не навіть військові люди, і часто відстоювали інтереси се- лян-смердів перед князями. Літопис згадує дискусію, яка відбулася у ПОЗ р. на княжому з’їзді в Долобську біля Києва з приводу походу на половців і участи в ньому смердів на своїх власних конях. Похід призначається на весняний час, що позбавляло сільське господарство робітньої сили і тягла. Тому військова дружина київського князя Святополка Ізяславича була про­ги походу в той час. “Не годно нын'к веснЪ ити,— говорили дружинники, —хочем погубити смерды и ролью ихъ”. Одначе Володимир Мономах на­стоював на поході, вказуючи на небезпеку половецьких нападів, що загро­жували також і смердам. “Дивно ми, дружино, - - відповів він — оже ло- шадий жалуєте, сю же кто ореть, а сего чему не помыслите, оже то нач- неть орати смердъ и приФхавъ половчанинъ ударить и стрЪлою, а лошадь его поиметь, а в село его Ъхавъ иметь жену его и дЪти его, и все его имЪнье? То лошади жаль, а самого не жаль ли"?^[1102] І державницька точка зору князя перемогла, похід відбувся.

Житлові умови. Людність України княжої доби жила в ук­ріплених містах і неукріплених селах довкола них. У тривалих змаганнях опанувати свої просторі землі київські і всі інші князі мусілн думати пе­редовсім про їх оборону проти частих нападів азійських кочовиків і зазіхань сусідів. Тому найбільш прикметними нерухомими пам’ятками часів Київсь­кої Руси є залишки їхніх укріплень-поселень, численні городи щ а. Є їх дуже багато. Наприкінці 1940-их рр. налічували їх разом з городищами ро- менського типу до 400 на Київщині, 350 на Волині, 250 на східньому По­діллі, 150 на Чернігівщині, понад 140 у Галичині, 10 на Буковині і 5 на Закарпатті. Скандінавці слушно називали Україну “країною міст” (Garda- riki) у старих нордійських сагах.”

Призначення городищ було потрійне. Були це переважно княжі мі­ста, осідки володарів окремих князівств, або стратегічні укріплення границь держави, князівств, водних і суходільних шляхів або, нарешті пристанови­ща (refugia) дія довкільної людности під час воєнної загрози. Щоб скрі­пити оборонність городищ вибирали, звичайно, вже з природи оборонні міс­ця, серед мочарів, у розтоці двох рік, на верхах крутих пагорбів або на схилах хвилястого терену серед низовинної рівнини.

Відповідною до терену була й сама форма городищ. Перший тип се­ред мочарів мав овальну або круглу форму і з тактичних причин був ук­ріплений переважно тільки одним валом, щоб на низькому терені не засло­няти вільного простору довкруги. І Іодібну форму мали також другий і тре­тій типи, з тою, одначе, різницею, що легше приступна сторона, в якій, звичайно, мусіла бути брама, була укріплена ще й другим, коротшим ва­лом і ровом перед ним. Городища розташовані на розтоках рік були за­безпечені з приступного від високорівні боку глибоким ровом і високим валом. На схилах терену вали були менші, а ровів не було зовсім. Вали на всіх городищах були укріплені зверху частоколами, а в середині зміцнені іноді дерев’яною конструкцією різного типу."’

А проте, завдання городищ не обмежувалося обороною людности чи місця. Можливо, важливішу ролю мали міста в творенні державної органі­зації. Будування фортифікації вимагало спільної прані значної групи лю­дей, кільканадцятьох і більше селищ. Громади, які спільно будували місто, творили одну організацію, яка користувалася укріпленнями, дбала про їх оборону, забезпечувала їх усякими засобами. З військовими потребами тіс­но пов’язувалися господарські справи. Місто ставало осередком цілої око-

Реконструкція частини оборонної стіни Біпгороду.

(за В. Ґородцовим і Б. Рибаковнм)

лиці, вело провід у ній, мало вирішне слово в усіх справах. “Що старшини рішать, на це пригороди (довкільні села) пристануть”, — каже літописець.

Деякі міста, розташовані особливо догідно, ставали центрами тор­гівлі. До них напливала людність, купці, • ремісники. Найбільш розвинені мі­ста ставали осередками всього племени. На основі племінної організації тво­рилися пізніше держави.

Села княжої доби в Україні мало вивчені?’ Найдавнішим типом були так звані круглиці,^{[1103] [1104] [1105] [1106] в яких хати розмішені ще за давнім трипільським звичаєм, у велике коло, добре придатне для оборони. Такі села частіше по­дивуються тепер у західніх слов’ян, одначе вони відомі і в Україні (напр., Па- ланки біля Вороцова, Городецького р-ну, Львівської области.) їх наявність в Україні в часах Київської Pycn ще не підтверджена археологічними до­слідженнями.}

Другий старовинний тип українського села — це одновуличне село, де хати розміщені звичайно обабіч єдиної в селі прямої дороги. Сліди та­ких довгих рядів хат на краю височини виявив Л. Чачковськнй на пригородді

Реконструкція городу в Старих Безрадичах Обухівського р-ну, на Київщині.

княжого городу Бел за.^{[1107] [1108] [1109] * 24 * * * На західній Волині в селі Городку біля м. Рів­ного досліджувано в 1926 р. залишки, мабуть, такого типу села, яке скла­далося з “ряду домів”. Були це півземлянки, вкопані на І м. в землю, будо­вані, можливо, “на зруб”, квадратові й прямокутні в пляні. В кутку стояла дещо підвищена глиняна піч у формі “ніби казана”. В деяких півземлянках були ще й другі вогнища та господарські ями з попелом і різними побуто­вими залишками.}

Крім півземлянок, на Городецькому селищі виявлено на глибині 1.5

м. землянки з банястами печами, вирубаними в їхніх стінах. Одна з них ма­ла сім печей, цілу пекарню.”

Одновулицеві села виступають тепер тільки на західньому Поліссі, під білоруським впливом, рідко в чорноморській смузі.

Одяг. Основним джерелом вивчення одягу княжих часів є мініятю- ри на рукописах і настінні фрески у церквах з тих часів. їх доповнюють ча­сті згадки про окремі частини одягу в літописах і інших історичних перво- джерелах.

Мініятюри із зображенням княжого, чоловічого й жіночого, одягу є в збірнику київського князя Святослава Ярославича з 1073 р., де зображе­ний він, його дружина і п’ять синів,в “Житії князів Бориса й Гліба" з Xl cr.^a та в Трієрському Псалтирі з тото часу, в якому князь Ярополк Ізя- славич і його дружина поклоняються св. Петрові.”

Багато матеріялу для цього дають мініятюри т. зв. Радивилівського літопису. Вони, хоч виконані в XV ст., є копіями з оригіналів XII-XIII ст.

Фрески із зображеннями родини Ярослава Мудрого виявлено на сті­нах київського Софійського Собору,¹’⁷ а в Нередицькій церкві в Новгороді зображенні! Ярослав Мудрий як фундатор тієї церкви.¹'⁴ Уявлення про одяг названих тут осіб дають залучені рисунки.

Ілюстрації одягу простолюддя не збереглися, воно, мабуть, не було предметом зацікавлення мистців княжої доби. Тільки в одному церковному рукописі XII ст. псковського походження є некольоровий рисунок, що зоб­ражує селянина, який відпочиває під деревом. Біля нього дерев’яна лопата з залізним окуттям, а вгорі напис: “Делатель трудися’’.¹⁴

Археологічні матеріяли з розкопів дуже мало доповнюють здобуті з мініятюр і фресок відомості про одяг княжої доби. В похованнях того часу подивуються тільки дрібні його залишки і частини взуття. Клаптики льня­ного полотна, рідше вовняної матерії зустрічав В. Антонович у деревлянсь- ких та полянських похованнях.^aυ Малі клаптики шовкового одягу, золотом гаптованих комірів, нарукавників і чілець-златоглавів виявлено в багатьох похованнях на Подніпров’ї, Подністров'ї та сумежному Побужжі. Знайдено їх не тільки в княжих похованнях (Київ, Галич), але також у могилах пред­ставників вищих шарів суспільсттва. До одягу належали металеві гудзики кулястої форми та різноманітні нашивки (перли тощо), які подивуються в похованнях. Ix виявив у значному числі Д. Самоквасов в могилах біля с. Седнева на Чернігівщині.”¹

У могилах часів Київської Руси часто зустічаються залишки шкіря­ного взуття. Ix виявлено в саркофагах на терені Десятинної церкви в Киє­ві,”" в могилі біля Липівця” і в Шаргороді на Київщині,^s* біля Коцовщини на Овруччині,® в с. Риканях (Дубно)”¹' і головно у волинських могилах, що їх розкопувала К. Ме.іьник-Антонович.^{[1110] [1111] [1112] [1113] [1114] [1115] [1116] [1117] Це були залишки гостроносих чо­бітків із сап’яну, зложеного вдвоє або підшитого грубою підошвою. Залишки взуття зберіглися також у дубових домовинах князів Ігоревичів у Давидго- родку біля Пінська на Поліссі.35}

На чоботах були залізні підкови, прикріплені на руб, які часто по­дибували ми під час розкопів на городищах у Галичі-Крилосі, Белзі та Зве­нигород!. Тут треба відзначити, що прадідівську традицію в цьому напрямі зберегли шевці в м. Угнові (Рава Руська), які ще й тепер шиють чоботи з такими ж підковами."”

Золотарські прикраси. Наприкінці І тисячоріччя помітний повний занепад різних глиць і фібуль спинати одяг. Вони стали непрактич­ними при грубих повстяних тканинах, що приходили в Україну з Візантії. Круглими фібулями ще застібнуті на грудях плащі князів Бориса і Гліба у ‘Бесідах” Івана Золотоустого. Простолюддя вживало до одягу звичайних металевих пряжок або гудзиків. Бронзові гудзики мали вигляд порожньої кульки з прорізом до половини (Київ, Галич, Володимир Волинський, Звени­город, Белз). Бронзові або залізні пряжки були прямокутні, овальні і у виг­ляді відкритого кільця із відігнутими назовні кінцями (Галич). У волинських.могилах В. Антонович подибував пряжки на комірах, одначе їх вживали та­кож до ременів. Досить добре зберігся ремінь в одній із могил у с. Город­ку (Луцьк) на Волині, разом з багатим окуттям, привезеним, мабуть, з Києва.'”

Окрему групу творять жіночі прикраси голови, передусім чільця-ді- ядеми. Найпарадніші з них це срібні бляшані обручі, обвішані по боках колечками, спіральками, рурочками та мушлями. Одно таке чільце викопав В. Хвойка в могилі біля с. Броварків на Полтавщині." Інші були з парчевої биндечки, гаптованої золотими нитками (Крилос)," ще інші з орнамен­тованих пасочків срібної бляхи або з дешевих тканин. Волинські чільця ви- готовлювано часто з паска березової кори, обшитого вовняною або шовко­вою тканиною.³¹

Як прикраси голови служили також різноманітні завушники, ковтки га ковти. Перші з них запліталось у волосся або прикріплювалось по кіль­ка разом до шкіряних або тканих пасочків, які звисали вниз перед вухами або поза ними. Декілька доказів такого їх уживання дали між іншим наші розкопи в 1939 р. могильника ранньої княжої доби в с. Валяві (Перемишль).⁴' Завушники, один конець яких скручений у вигляді латиської літери “S” (“есуваті колечка”), домінують у західніх слов'ян, чехів і поляків, одначе подивуються доволі часто й на західньоукраїнських землях, а одинцем на Подніпров'ї аж по Харківщину (Ніцаха). Lje явище слід відносити на раху- ^{[1118] [1119] [1120] [1121] [1122] [1123]}

Чільце на жіночому черепі з поховання в Броварках (Полтавщина).

цок українсько-польських торговельних взаємин, а ніяк не можна вважати його за доказ польської колонізації на сході, як це твердив Р. ЯкимовичЛ

Заушниці місцевого українського виробу мали форму перстенів або спіральок. Перші з них були поширені головно серед деревлян у прип’ятсь- кому Поліссі, другі прикметні для сіверян над Десною і Сеймом.

Серед ковтків, що їх носили на сучасний лад у вушних мочках або як завушниці на пасочку шкіри, найприкметніший так званий київський тип у вигляді трьох прорізаних або гранульованих бляшаних, всередині порож­ніх кульок, нанизаних на більше дротяне колечко. Вони звичайно срібні, рідше бронзові.

Подібні до київських є білоруські ковтки, двоякого типу, які поди­вуються також на західньоукраїнських землях. Одні з них вкриті зерню і мають форму барильців (Галич-Крилос,‘“ Чолганшина біля Тернополя)," дру­гі мають вигляд дротяних вузликів (Тепениця на Овруччині,⁴⁸ Борухів біля

^,5 R. Jakimowicz, Wschodnia granica Osadnictwa Hiazowieckiego w X і XI w. z Jacwieza і Rusi⅞ і zasi⅞g kolonizacji Hiazowieckiej па Wschodzie (Pamietnik VI pow- Szechnego zjazdu historykow polskich w Wilnie 1935 r., Lwow 1935, 246-250).

“ Я. Пастернак, Старий Галич, 1944, табл. XV, І.

¹' Розкопи А. Кіркора, (ZWAK. VII, 1883, 63).

^w Я. Яроцкій, Могильники по среднему теченію р. Убортн, АЛЮР, 1904, 184-185..Iyubκa,^u' Старий Жуків біля Рівного,⁵" Валява біля Перемишля).⁵' Ма­буть, орієнтального походження оздобні філігранні ковтки викопано у с. Бортівка біля Дубна, хоч у них є деякі західні аналогії/’² Половцям припи­сують відомі з Волині ковтки із нанизаною великою намистиною двостіжко- вої форми. Подивуються також ковтки з одною круглою гранульованою на­мистиною (Кулаківиі біля Заліщик).¹®

Крім перелічених оздобних ковтків з нанизаними намистинами, зу­стрічаються простіші, місцевої форми у вигляді півторазвоєвих спіраль із срібного, бронзового, рідше олов’яного дроту. До рідкостей належать ков­тки із скляними дармовисами у срібній філігранній оправі (Валява, похо­вання ч. 69).

Окрему групу серед вискових прикрас становлять парадні ковти. Вони золоті й срібні, круглі, всередині порожні, у формі мініатюрної колод­ки з каблучкою вухом на завісах. Іноді мають зверху отвір, яким, здо­гадно, вкладали всередину ковта клаптик тканини, насиченої парфумами. Обидві сторони ковта були прикрашені штампованим, інколи тваринним ор­наментом з фантастичною плетінкою довкола^{[1124] [1125] [1126] [1127] [1128] або вкриті різнокольоровим емалем із зображенням Христа, святих, янголів, голубів (?)[1129] або геометрич­ними рисунками.5”}

Іншу групу золотарських прикрас творять металеві гривні і зви­чайні скляні н а м и с т а. Перші з них бувають скручені з 2-3 бронзових або срібних дротиків (Бортівка біля Дубна). Вони мали двояке застосування - як жіноча нашийна прикраса і як відзнака князів та знатних осіб, про шо згадують писані джерела.

Популярними були намиста з великим багатством різноманітних скляних намистин. Серед них привертають увагу намистини з різнобарвни­ми довкола гудзиками. Вони є візантійського походження і подибуються пе­редусім у великих княжих містах. Зрідка знаходяться бурштинові та карнео- леві намистини.

Золоті й срібні намиста і нашийні гривні носили жінки руських дру­жинників уже в X ст. Арабський купець-подорожник Ібн - Фадлан пише: “'на шиях у них (жінок) кілька рядків намиста із золота й срібла, бо як чоловік має 10.000 диргемів, то він купує своїй жінці одне намисто (один рядок), а як має 20.000, тоді справляє. їй два намиста, і таким чином кож-

Знахідки, прикметні для княжої доби: 1 — шелом; 2 — горщик з ганчарськнм клеймом на дні; 3 — ковток київського типу; 4 — ковток есоватий західнього типу; 5 — плетений перстень; 6 дармовис "люнуля"; 7 — меч; 8 спис; 9 — бляшаний браслет; 10 — стріла; 11 — наральник; 12 — браслет з крученого скла; 13 — пря- слнчка з рожевого лупану; 14 — пряжка до ременю; 15 — бойовий топір; 16 — кістяний гребінь; 17 — дзеркало (відворот); 18 — кресало; 19 — коробка на тоалетні прибори; 20 — дерев'яне відро. них 10.000, що в нього прибувають, збільшують число рядків-намиста в йо­го жінки, так що на шиї деяких з них буває багато рядків намиста”. Київ­ський літописець у вступі до “Начального Своду”, що передував “Повісті временних літ”, хвалить скромність давніх княжих дружинників: “не кладяа- ху на свои жены золотых обручей, но хожааху жены их в сребре”.⁵'

Найбільш дорогоцінні намиста знайдено на терені Києва. Одне з них виявлене 1887 р. в районі Михайлівського монастиря, складалося з 20 зо­лотих бляшок, на яких емалем були зображені голуби, стилізовані пальмет­ки та чотирилистий орнамент.^[1130] У склад другого, викопаного 1901 р. на те­рені “дітинця”, входило 8 медальйонів, 9 дармовисів і 9 намистин — усе з позолочено срібла.^[1131]”

В намистах подивуються між намистинами срібні й бронзові нівміся- чики, (“лунниці”), які правили, мабуть, за амулети-обереги проти “лихого ока”, хрестики, медалики, т. зв. змійовики із зображенням сплетених між со­бою змій-гадюк, які були талісманами-оберегами проти недуг і смерти.^[1132]

Окремо слід згадати т. зв. барми, парадні срібні ланцюги з бляша­ними круглими коробками-капторгами на парфуми чи амулети.^{[1133] [1134]}

Браслети виявляють меншу різноманітність форм і виступають рідше, наприклад, у могилах давніх лучан їх зовсім не було. Найчастіше по­дивуються уламки різнокольорових скляних браслетів, здебільша скручених- гордованих, рідше гладких. Між кольоровими зустічаються найчастіше ясно- кобальтові (темноблакитні), зелені й чорні, найрідше бурштиновожовті. Де­які браслети мають на собі жовті пружки.

Скляні браслети були на західньоукраїнських землях київським ім­портом, і тому подибуються головно на княжих городищах. Цілі примірники, з огляду на крихкість матеріялу, трапляються дуже рідко.

Металеві браслети подибуються звичайно троякого типу: з паска бронзової бляхи, прикрашеного ритим і штампованим орнаментом і скруче­ні з подвійного або потрійного дроту.

Окремим типом є широкі платі в часті браслети на завісах, цинові, посріблені і місцями позолочені. їх знайдено в скарбах у Києві,“ Чернігові,^[1135] також між с. Молотовим і Демидовим біля м. Бібрки, Львівсь­кої области.⁰¹ Виорано із землі браслет такого типу на малому городищі біля с. Вікіороиа, Галицького р-ну, Станіславівської области."’’ На мологів- ському браслеті є ніелльовою технікою (інкрустація оловом) виконані люд­ські фігурки, які дуже рідко подивуються на таких прикрасах. Датований він.монетами Івана Люксембурзького чеського на половину XIV ст. Вікто- рівський браслет поділений на шість прямокутних полів з різьбленими зоб­раженнями - навпереміну птахи і стилізований рослинний орнамент.

Більшу різноманітність форм виявляють перстені, виготовлені з дроту, вузького бляшаного пасочка або скла. Перші з них мають звичайну форму колечок, замкнених або відкритих, із заложеними один за одного кін­цями. Такі перстені зустічаються передусім у похованнях біднішого населен­ня. До рідкісних виїмків належать гладкі, дротяні перстені із скляним віч­ком. Бляшані перстені майже завжди прикрашені різьбленим або стампова- ним геометричним орнаментом, рідше зерню. Скляні перстені подивуються головно в Києві, Вишгороді та недалеких від них городищах.

У горішньому Подністров’ї з’являються в XIV ст. гербові пер­стені, в наслідок завоювання Галицько-Волинської держави Польщею та Литвою і намагання старого княжого боярства забезпечити собі через нобі­літацію всякі привілеї. Такі перстені мають звичайно широкий круглий щи­тик із гербовим знаком посередині та ім’ям власника або його ініціялами. Три перстені такого типу входили в склад срібного скарбу, знайденого між Демидовим та Молотовим, Бобрецького р-ну, Львівської области. На всіх трьох иа щитику є схематичний рисунок птаха, на одному з них побіч зна­ку виритий кириличний напис “ПЕЧАТ - ВАНОВА”, на другому — “ПЕ- ЧАТ - СКОЧКОВА”, на третьому літери напису нагадують глаголицю.""

Харчування. Археологічні матеріяли дають дуже неповне уявлен­ня про харчові продукти, якими живилася людність Київської Руси. За тва­ринними кістками, знайденими під час розкопів, на першому місці було м’я­со волів-корів, на другому свиней, на третьому овець. Подивуються також кістки лісових тварин — оленів, зайців, кістки риб. В дуже рідкісних випад­ках збереглися зерно, борошно і шматки звуглілого хліба. Необхідною при­правою кожної їжі була сіль, яку видобували з підкарпатських соляних джерел. До їжі вживали залізних ножів, які часто трапляються під час роз­копів. Найбільш поширеним напоєм був питний мед; князі імпортували ви­но в глиняних амфорах, уламки яких подивуються тільки на значніших кня­жих городищах.

Здобуті розкопами відомості про їжу, напої та пекарські вироби у княжій добі багато доповнюються письмовими джерелами, головно монастир­ськими приписами (Патерик Печерський), бо там справа харчових заборон у зв’язку з постами мала особливе значення.

Сільське господарство. Головним зайняттям населення України ще з трипільських часів було хліборобство, яке давало еконо­мічну основу суспільства, і в княжій добі досягло високого рівня розвитку. До цього спричинився великою мірою український чорнозем, який належить до найбільш урожайних грунтів Европи. Тому, не дивно, що Україну нази-

*⁶ Я. Пастернак, Старий Галич, 1944, 57 і табл. XV, 2.

“ М. Грушевський, Записки НТШ, ХХХІ-ХХХП, 1899, 3 -4, В. Barwiiiski, Ze, sfra- gistyki ruskiej, WNA, І, 1909, 11.

лають шпихліром-житницею Европи, з якого вже старовинні греки, римляни й візантійці користали для харчування своєї людности і який донині хар­чує народи СССР, передусім Московщину. Українським хлібом живилася в добі Київської Руси також Литва.’⁷

Потвердженням того, що головною галуззю господарства княжої Ук­раїни було хліборобство, знаходимо в літописній розповіді про війну кня­гині Ольги з деревлянами в 945 р. Вона звернулася до мешканців обложе­ного Іскоростя (Коростеня) з такими словами: “А вси гради ваши пре- дашася мні>, и ялися по дань, ділають нивы своя и землі, своя; а вы хочете изъмерети гладом”.¹"

Що хліборобство було головним джерелом прожитку людности Украї­ни, засвідчують також археологічні пам’ятки. На поселеннях роменсько-бо- ршевського типу VIlI-X ст. часто зустрічаються звуглілі зерна жита, пшени­ці, проса, а також багато т. зв. житніх ям. Такі ями виявлено на городищі Княжа гора біля с. Пекарів на Чернігівщині (княжий город Родня), M о- настирище біля Ромена, Б о р ш ев с ь к оім у городищі біля м. Вороне­жа, Опішнянському городищі на Полтавщині, В о л и н ц і в с ь к о м у на Сумщині, а в Подністров’ї на городищі княжого Галич а-К р и л о с у, Станиславівської области. Багато кілограмів звуглілої пшениці й жита знай­дено у 1932 р. в залишках колишніх дерев’яних шпихлірів XI-XII ст. на го-

Мідяна золочена пластинка з рнтим зображенням св. Теодора та рисунок на цеглі з Нижньої церкви XI-XII ст. на Замковій Горі в Городні.

(за Б. Рибаковим)

⁰⁷ Галицько-волинський літопис під 1279 р.

“ Лаврент. літопис, І, 42.

родищі “Замкова гора” в м. Городні"⁰ (тепер Білоруська CCP), в княжій добі на далекій північно-західній периферії Київської держави.

Крім жита, пшениці й проса, сіяли овес, ячмінь, гречку, льон і мак, звуглілі зерна яких виявлено в баргатьох “житніх ямах” на Донецькому го­родищі біля с. Покотилівки на Харківщині.

Дальшим доказом переваги хліборобства в економіці України часів Київської Руси є численні знахідки залізного хліборобського знаряддя. У Чорній Могилі X ст. біля м. Чернігова знайдено 10 серпів, на городищі Кня­жа гора —■ лемеші, наральники, серпи, коси, мотики тощо. Багато подібного знаряддя здобули розкопами на городищі Дівич-Гора біля с. Сахнівки на Чер­кащині і ще більше на спаленому татарами городищі в с. Райках на Житомир­щині. Окремі знахідки хліборобського знаряддя відомі й з інших городищ.

Різноманітність названого тут знаряддя вказує на добре розвинуту техніку обробітку землі і збирання стиглого збіжжя. В ужитку був уже тоді дерев’яний плуг із залізним наральником, лемешем і череслом, а дерев’яна соха-рало надавалася краще до обробітку ділянок, недавно очищених від лісу.

Врожай збирали за допомогою серпів, які часто подивуються в жіно­чих похованнях, і кіс, які формою дещо різняться від сучасних. Снопи мо­лотили ціпами,що складались з двох частин і що їх слов’яни перейняли мабуть, від римлян. За Б. Ханенком такі ціпи знайдено в Подніпров’ї.^{[1136] [1137] [1138] Зерно розтирали на борошно зернотерками давнього типу, рідше на круглих рота­ційних жорнах. Такого типу жорнових каменів знайдено доволі багато під час розкопів М. Каргера на терені Києва, вони були виявлені також в Город- ську, Коростишівського р-ну на Житомирщині, на Донецькому городищі, у Вжищі, Жуківського р-ну, Брянської области, і на інших городищах кня­жого часу.[1139] Ми знайшли камені від ротаційних жорен під час розкопів на королівському замку “Градчани” в Празі і на княжому дворі “Золотий Тік” у ГаличККрилосі.[1140] [1141] [1142] [1143] Цей тоді модерний господарський прилад вживали тільки по великих, багатих містах.}

До сільськогосподарських зайнять у княжі часи належало також с а- д і в н и цтв о. Його існування засвідчене звуглілими зернятами яблук і груш, кістками черешень і слив, які виявлено на городищах у Києві, Галичі і Белзі. Виноград плекали тільки біля княж-дворів, наприклад, на соняшному схилі Криліської гори “під винницею” у старому Галичі.⁷*

Другою після хліборобства галуззю сільського господарства княжої доби було скотарство. Був навіть окремий “скотій бог” Велес або Во­лос, статуя якого стояла на київському княж-дворі.

Багато матеріальних доказів існування розвиненого скотарства в Ук­раїні зібрали під час розкопів Д. Самоквасов, В. Антонович і К. Мельник-Ан- тонович. Дослідження кісток рогатої худоби виявили, що у східній Европі було її дві породи: старовинна сіра, низька на зріст, яка й тепер існує в По­дніпров’ї і яку можна було бачити в Карпатах ще на початку цього сторіччя, і дуга, пізніша, яка походить від прирученого тура.⁷⁵ її також можна ще й тепер пізнати по довгих рогах в дунайській улоговині. В середньовічних куль­турних шарах подивується, одначе, значно більше кісток овець і свиней, як рогатої худоби. З цього можна припускати, що волів і корів плекали біль­ше як тяглову силу і задля молока, а не задля м’яса.

Допоміжною у сільському господарстві була годівля свійської птиці. Арабський купець-подорожник Ібрагім-ібн-Якуб розповідає, що слов’яни не їли курячого м’яса, мовляв, воно їм шкодило,™ проте курячі кістки трапля­ються доволі часто в культурних шарах часів Київської Руси.

Важливе місце в житті людности княжої України і в її господарстві займало мисливство. За археологічними знахідками полювали найбіль­ше на турів, зубрів, оленів, лосів та ведмедів. У культурних шарах городищ зустрічаються іноді цілі черепи турів і зубрів, що їх слід вважати за мислив­ські трофеї.

На “Золотому Току” в старому Галичі-Крилосі ми викопали череп зубра (Bison bonasus maior) з обома рогами." Щодо означення цієї тва­рини є деяка неясність, бо літопис згадує тільки турів, і тільки про них го­ворить Мономах у своєму “Поученії дітям”, а за М. Грушевським галицькі князі любили полювати на зубрів, і для цього приїздив до Ярослава Осьмо- мисла візантійський наслідник престолу Андронік Комнен у 1154 р., бо та­кої звірини там ніколи не було. Тогочасний візантійський історик писав з цього приводу, що Андронік убивав на Русі “зумпрів — звірів більших, як ведмідь і леопард.^{[1144] [1145]}

Ціль мисливства була різна. Нарід оберігав таким способом свої ни­ви від польових шкідників, забезпечував себе м’ясною їжою і здобував шкі­ри, з яких робили взуття, ремені, кінську збрую, щити й панцери і які та­кож вивозили свої купці в Західню Европу, а арабські — на Близький Схід.

З іншою метою полювали князі й бояри. Полювання — це була для них глибоко емоційна приємність, з чого й пішла московська назва “охота”, воно давало нагоду виявити особисту відвагу, силу і певність руки та ока. Наявним доказом цього є “Поученіе дітям” Володимира Мономаха, в якому князь розповідає про свої мисливські пригоди: “А се в ЧерниговЪ дЪялъ есмъ: конь диких своими рукама связалъ есмъ въ пущах 10 и 20 живых конь, а кромЪ того же по Роси Ъздя ималъ есмъ своима рукама τ⅛ же кони дикиі,. Тура мя 2 метала на розЪх и с конемъ, олень мя одинъ болъ (бодав), а 2 лоси, одинъ ногами топталъ а другы рогома болъ, вепрь ми на бедрЪ мечь оттялъ, медвЬдь ми у колЪна подьклада укусилъ, лютый звЪрь ско- чилъ ко мн+, на бедры и конь со мною по>верже; и Бог неврежена мя съблюде.⁷”

Не менш відважними були й інші володарі. Король Данило під час воєнного походу убив коло Грубешева рогатиною* трьох диких кабанів. Волинський князь Володимир “був ловець добрий, хоробрий, ніколи до вепра, а то й до ведмедя не чекав на своїх слуг, щоб йому помогли, а ско­ро сам убивав всякого звіря”. Біля деяких столиць були окремі звіринці з рідкісною звіриною, як ось під Києвом, Переяславом.

Побіч мисливства досить важливе місце в народньому господарстві займало рибальство. В археологічних матеріялах воно засвідчене ри­бальськими гачками на малу рибу, остями (остенями) з одним, двома й трьо­ма зубцями на велику рибу і кістками сома, щуки, осетра та ляща (чебак). Витворилася окрема категорія рибалок, що займалися цим так би мовити, професійно. Широко велася риболовля у гирлах Дніпра і Дунаю, куди ви­правлялися також галицькі рибалки.

Для господарства Київської Руси прикметним було бджільниц­тво (пасічництво). Бджоли тримали тоді в бортях • природних дуплах або вирубаних у деревах дірах, далеко пізніше — в дерев’яних колодах, які можна було перенести з місця на місце. Бортю називано всю пасіку і ліс, де були місця на пасіку. Власники бортей давали їм свої знаки-знамена?'

Бортне пасічництво мало визначне місце в продукції й торгівлі і за­кон ним особливо піклувався. В “Руській Правді” високі кари, до 12 гри­вень, призначались “аще кто борть роззнаменуеть... иже борть подчтнеть... аже пчели видереть”... — тобто, як хто знищить знамено на борті, підріже дерево-борть або вибере бджоли.

Мед для виготовлення медового напою, який тримали в окремих ямах- медушах, і віск на свічки належали до цінних продуктів, якими населення сплачувало данину завойовникам та податки землевласникам і торгувало з купцями. Наприклад, деревляни хотіли у 846 р. заплатити княгині Ользі да­нину медом і воском, буртаси, череміси та мордва платили медом данину Володимирові Великому, віск і мед згадує київський князь Святослав у 969 р. як важливий предмет торгівлі. На високу ціну воску в тих часах вказує факт, що в 945 р. князь Ігор обдарував ним візантійських послів, які прийш­ли просити його про мир," а Ігорева дружина Ольга обіцяла в 955 р. візан­тійському цареві дати йому серед інших дарів бджоляний віск.⁴"

Ремесло. Після селян, які становили в Україні до княжої і в кня­жій добі найчисленнішу, основну групу людности, на другому місці стояли ремісники, так сільські майстри, як і міські “хитреці”. Спільними зу­силлями вони піднесли матеріяльну культуру Київської Руси до такого ви-

Лаврент. летоп., 1950, 162.

^s" Рогатина складалася з дерев'яного ратища і насадженого на нього двосічного ножа ("пера"), під яким була ще дерев'яна поперечка, щоб рогатина не пройшла звіря наскрізь.

³¹ Бортне бджільництво, по сприятливих місцях, існувало ще й на початку XX ст. в Сосницькому p-ні на Чернігівщині та в Шншацькому на Полтавщині (М. Міллер).

³² Лаврент. летоп. І, 1950, 39.

^м Лаврент. летоп. І, 1950, 45.

сокого рівня, що вона викликала подив у сучасників і приваблювала в Ук­раїну купців і подорожників з різних країв Европи й Азії.

Найбільш поширеними видами ремісничого виробництва було ткацтво та ганчарство, початки яких, як ми пише бачили, сягають ще неолітичної доби.

Ткацтво. Головною домашньою сировиною, з якої виготовляли нитки, були коноплі, льон і вовна. В “Руській Правді” визначено кару за крадіж конопель і льону, а повісма чесаного льону були тоді навіть платним засобом хліборобів. Археологічним доказом загального поширення ткац­тва є численні пряслички, зокрема прикметні для княжої доби пряслички з рожевого волинського лупаку. Між настінними мозаїками й фресками Київ­ського Софійського Собору зображена навіть Богородиця з веретеном в pyni.^s,

Полотно ткали на стоячих кроснах, від яких часто трапляються на городищах та селищах тягарці і з ними кістяні плескаті голки, що їх вжи­вали ткачі. Куски тонкого полотна подивуються іноді у похованнях.

Ганчарство. Найбільш масовими виробами з глини був посуд, і його виготовлення було, мабуть, найпоширенішим ремеслом у добі Київсь­кої Руси. Спершу виготовлювано обидва види посуду, ліпний і кружальний, а з X ст. починає переважати другий з них, роблений із нечищеної глини з домішкою товченої міри (лосняк потасовий), на ручному ганчарському колі. Засаднича його форма стрункий горщик із злегка звуженим горлом і де­що розхиленими, ще не профільованими вінцями. Орнамент ритий, прямолі­нійний і хвилястий, іноді штампований, як пережиток з доби переселення народів. З’являються перші глиняні пляшки, мабуть, на конопляну та ма­кову олію.

В пізнішій княжій добі (XI-XIV ст.) всю кераміку — робили вже на ганчарському колі із знетовщеної, тобто змішаної з піском, глини. Випал посуду добрий, стінки тонкі. Орнамент здебільше поземий, ритий, прикмет­ним для нього є хвилястий мотив/ Повий тип посуду XlI-XllI ст., прикраше­ного ритим орнаментом на фарбованому білому тлі, виявила В. Козловська у 1930 р. на городищі біля с. Буків на Білоцерківщині."

Для кераміки Київської Руси прикметними є ганчарські тавра-знаки на дні посуду у формі кола, порожнього або з вписаним хрестиком, зіркою, квадратом або свастикою, тризубів і двозубії! тощо.⁸⁷ Ганчарі вирізблювали ті знаки на маленьких дерев’яних кружалах, на яких формовано посуд на ганчарському колі, і вони пізніше відтискалися пластично на дні посудини. В тих знаках добачали раніше релігійні символи або декоративні мотиви, од- ^{[1146] [1147]}

'O 17

Зразки гаичарських клейм иа диах посуду з Крилоса-Галича (1, 6), Ступииці (2), Плісиеська (J, 4, 5, 7, 8, 10, 11, 12) і Белза (9).

(за О. Ратичем) наче тепер загальноприйнято між дослідниками, що це — особисті тавра ганчарських майстрів. Вони подивуються передусім на великих княжих го­родищах, але бувають і на малих провінційних городищах.^[1148] Знаки на по­судинах робили також ганчарі у Західній Европі.

Після формування й просушування посуд випалювали у спеціяльних печах-горнах, значні залишки яких виявлено на городищах у Білгороді й Вишгороді біля Києва, на Райковецькому й Донецькому городищах, у Вщи- жі та Галичі-Крилосі (Юрівське). Вони були круглі або овальні, проміром до 2 м., вкопані в землю, і мали спідню частину, де горів вогонь, і горішню, де випалювався посуд. Обидві частини були відділені глиняною поземою пе­регородою з дірами, крізь які проходив жар знизу вгору. В конструкції ган­чарських горнів були деякі льокальні відміни.

Для дальшого розвитку форм і орнаменту столового й кухонного по­суду княжої доби переломовим було XV ст. Тоді з’явилися В ЦІЙ ДІЛЯНЦІ виробництва вже перші фабричні вироби, яких багато трапляється тепер під час розкопів на пізніх середньовічних замчищах.

Для Києва, Галича, Переяслава, Чернігова, Звенигорода та інших кня­жих міст прикметними є виявлені при розкопах уламки великих двовухих ам­фор на вино із сильно звуженим, заокругленим дном, вкриті майже по всій поверхні поземим прямолінійним орнаментом. На плечах у них подивуються штамповані власницькі, ганчарські знаки і окремо нашкрябані літери.⁸⁸ Під час земляних робіт 1914 р. на Старому Городі в Києві здобуто з культурного шару княжої доби горішню частину амфори з виритим довкола на плечах написом “..нєша плона корчага си.який засвідчує, що в Київській Ру­сі такі амфори називали корчагами.”’

Ганчарськи.ми виробами є також глиняні свічники-ліхтарі, троякого ти­пу,”² із слідами поливи, глиняні плитки для вимощування долівок з різноко­льоровим полив’яним орнаментом, також глиняні “писанки”, а властиво, ма­буть, тарахкальця з більшою кулькою всередині і маленькою діркою-отвором на ширшому кінці. Всі вони вкриті кольоровою поливою з прикметним “ки­ївським” орнаментом у вигляді сторч покладених тісно одна біля одної гі­лок з вигнутими парами листків.”⁸

Київські, галицькі та волинські ганчарі виробляли також глиняні іг­рашки для дітей — вояка в шоломі,’⁴ вершника, коня, кентавра, барана, та ін. Між цими фігурками найчастіше зустрічається зображення жінки в ши­рокому кльошової форми одягу і особливо оздобленою головою, з дити­ною на руках. За J^rI. Дінцесом,"⁰ з яким погоджується Б. Рибаков” і ми, в цих фігурках можуть бути ремінісценції подібних трипільських фігурок, які зображували велику богиню неолітичних хліборобських племен і були при­кметними для доби матріяірхату.

Споріднене з ганчарським ремеслом було цегл яр ств о вироб­ництво цегли на монументальні будівлі. В розвитку цього промислу Київ­ської Руси важливу ролю мало впровадження християнства і снага кня­зів ставити муровані Божі храми в своїх містах. Найдавніша київська цег­ла, вживана для будови Десятинної церкви, була квадратова (30x30 см.) і дуже тонка (2.5-3 см). Пізніше, в Xl-XII ст. цегла стає грубша (до 5 см.) і прямокутна (30x45 см., 32x36 см.).”

Цеглу на київські будівлі виробляли з київської глини, в якій дуже мало заліза, і тому вона після випалу мала жовтий колір. її не виготовляли в Галичині, де ставили кам’яні храми і вежі.

Ковальство. В добі Київської Руси ковалі працювали однако­во по селах і містах, де тепер під час розкопів трапляється дуже багато їхніх виробів. Сільські ковалі витоплювали сиродутним способом залізну крицю із руди і за допомогою молотів, долот та кліщів виготовляли з неї більшість відомого й нині господарського та іншого знаряддя. Ковач, куз- ник, кузнець - це різні назви коваля у княжій добі. Користувався він уже ковальським міхом. За славами Данила Заточника “не огнь творит рлзжение железу, но надмение мешное”.

Міські ковалі працювали вже за- різними спеціяльностями. Серед них були бранники, мечники, щитники і ін. Одні з них виробляли сталеву (харалужну, булатну) зброю (“Слово о полку Ігоря”), інші різного роду ремісниче знаряддя, шо інші предмети щоденного хатнього вжитку. Між останніми були й різні слюсарські вироби. Тут слід відзначити велику трив­кість деяких форм, напр. рурковаті колодки з рухомою каблучкою, що їх Хойновський подибував під час розкопів на терені київського княж-двору,” а ми в Галичі-Крилосі і Белзі,” ще донедавна служили при дверях старих церков у Галичині (Потелич).”" ^{[1149] [1150] [1151] [1152] [1153] [1154] [1155] [1156] [1157] [1158] [1159]}

Деревні промисли. Ранній їх появі і значному розвиткові спри­яло великою мірою те, що багаті ліси української землі постачали добрий матеріял на всі господаські потреби та вироби. Одначе через нетривкість цього матеріялу дерев’яні вироби княжої доби до нашого часу не зберег­лися, і про них знаємо тільки з технічного приладдя (столярські тесла, стру­ги, свердлики, долота, пили, сокири, різці, скоби і ін.), яке подивується під час розкопів, та літописних вісток про теслів, столярів, боднарів тощо.

Обробка кости. За технічними засобами обробка кости дово­лі близька до обробки дерева, одначе кість як твердіший матеріял вимага­ла від майстра прециїзнішої роботи й тоншого приладдя. Розкопи на горо­дищах виявили, що кістяні вироби були дуже різноманітні. З нього матері- ялу виготовляли ручки ножів, кинджалів і дзеркал, гребені, ґудзики, пла­тівки для панцерів, оправи луків і сідел, іконки, гральні кістки, шахи, вістря до стріл і т. ін.’⁰¹

Головним приладом для цієї праці був ніж. Зубці гребенів прорізу­вали залізною пилкою, дірки для нют-заклепок робили спеціальним свер­дликом. Круглі предмети, як фігурки шахів, виробляли на токарському варстаті. Ix виявлено під час розкопів у Києві. Найприкметнішим і найчас­тіше стосованим орнаментальним мотивом кістяних виробів були “вічка” — поодинокі або подвійні (концентричні) колечка з крапкою посередині, роблені приладом із двома зубцями, що працював як циркуль. Складніший орнамент мав вигляд каблучок, ромбиків, плетінки або стилізованих гілочок.

Майстерні кістяних виробів виявлено розкопами в Києві біля Деся­тинної церкви (В. Хвойка), Білгороді, Шаргороді, на Княжій Горі (літо­писний город Родня) біля с. Пекарів (Черкаси) і Витичеві (Київщина).’"³ За візантійськими джерелами XII ст. в Західній Европі вважали різьбу в кості спеціяльно руським мистецтвом і називали її “різьбою русів”””

Обробка скла. Розкопи В. Хвойки біля Десятинної церкви в Ки­єві"” і наші в Галичі-Крилосі'“ дали наявний доказ того, що скляні предме­ти виготовлялося на місці, у княжих містах, а не імпортувалось з Візантії або Сирії, як думали раніше дослідники (ГІ. Кондаков). Це були головно різнокольорові скляні бреслети, шо їх уламки масово зустрічаються на всіх городищах, а нерідко і в могильниках біля більших міст. Рідше зустіча- ються скляні перстені.

В культурних шарах городищ княжої доби часто знаходяться також уламки скляних посудин лійкуватої форми з тонкими стінками і масивним дном. У Вишгороді Б. Рибаков виявив у 1935 р. щось із сотню денець та­ких склянок,”” ми знайшли одну розбиту в похованні молодої дівчини, ма- ^{[1160] [1161] [1162] [1163] [1164] [1165] буть княжни, біля саркофага Ярослава Осьмомисла в Галичі-Крилосі.'”’ Ск.іярі-гутники виробляли також шиби до вікон у багатших церквах.}

Обробка шкірн. В цій ділянці працювали шевці, римарі, сідель­ники та кожем’яки-гарбарі. Вони виготовляли чоботи, постоли й подібне до них жіноче взуття, ремені, щити, сагайдаки, шапки, рукавиці, сідла тощо. Дрібні залишки цих виробів, що збереглися в сприятливих умовинах, на­приклад, у дубових домовинах, не раз подивуються під час розкопів. Із шев­ського та римарського знаряддя трапляються ножиці і ножі різати шкіру. Кожем’яки виробляли із сирових тваринних (волових, кінських та козячих) шкір потрібний для виробів матеріал. Монастирський устав наказував ре- місникам-монахам ощадно обходитися з шкіряним матеріалом: “Аще на пот­ребу возметъ кожу или усние (рід шкіри) и не соблюдая режетъ и не при­лагает мФри сапожниФ, сухо (пісно, без натовщення) да ясть”^{[1166] [1167]}

Кравецтвом займалися, треба думати, чоловіки й жінки, які, мож­ливо, мали для помочі окремих вишивальниць і гаптярок, що виготовляли оздобні частини одягу. їхні голки та ножиці часто зустрічаються в куль­турних шарах городищ і селищ.

Каменярство. Обробка каменю займала визначне місце у вироб­ництві княжої доби, і треба думати, що в цій ділянці працювали вже різні роди ремісників, наприклад, каменярі, різьбарі, токарі, шліфувальники та ін.

Перші з них (каменьници) виконували найгрубшу роботу, виготов- ляюйи кам’яні прямокутні бльоки для спорудження мурів і ін. Вони робили також кам’яні саркофаги, монолітні або з окремих плит, намогильні хрести, плити для вимощення долівок та обличкування стін і жорнові камені. Різь­барі різьбили статуї, виконували різноманітні архітектурні оздобні плоско— різьби на стінах храмів, капітелях колон і на стінах саркофагів. Прегарні зразки їхньої роботи збереглися на церквах Києва (Софійський собор), Чернігова й старого Галича. Майстерня, де виготовляли різьблений деко­ративний камінь, була виявлена при розкопах на терені Десятинної церкви в Києві. Деякі майстри ставили написи на хрестах, відомих з археологічних знахідок, і на пам’яткових каменях, напр. на Тьмутороканському камені. Найдавнішим зразком фігурального каменярського мистецтва є кам’яний чо­тирикутний ідол-бовван, т. зв. “Світовит”, видобутий 1848 р. з р. Збруча, а найціннішим декортивним виробом — орнаментований саркофаг князя Яро­слава Мудрого в храмі св. Софії у Києві. За матеріял для одних і других служили різні породи каменю — вапняк, пісковик, лупак (шифер), мармур. Для декоративних виробів уживали мармуру та рожевого овруцького.τyπaκy.^ιwι

Токарі й шліфувальники виготовляли дрібні предмети, що вимага­ли тонкої, прецизної роботи. До них належало виробництво кам’яних на­грудних хрестиків та іконок, намистин, ливарських формочок-матриць і на­решті прясличок. Всі ці вироби часто трапляються в культурних шарах кня­жої доби. За матеріял служили тут овруцький рожевий лупак і дрібнозер­нистий вапняк.

Великі виробні прясличок виявлено біля сс. Каменщизни та Копчев- щизни на Овруччині.^{[1168] [1169]}

З о л о т а р с т в о-ю в е л і р с т в о. Традиція його сягає ще антських часів, коли в Києві місцеві майстри-золотарі працювали над виробництвом оздобних застібок-фібуль. У скарбах і похованнях того часу (VI-VlI ст.), поруч ювелірних виробів Візантії і сасанідського Ірану, часто зустічають- ся ковані й литі прикраси місцевого виробу, оздоблені емалем і зерню. Форми VII-VIII ст. переживаються щ:е в X ст., а в XI-XII на старій базі блискучо розвивається золотарство княжої доби, зокрема Київської Руси.

Про різні форми золотарських виробів того часу і різного роду тех­ніки прикрашування найкраще говорять численні скарби дорогоцінних зо­лотих і срібних виробів, що з них 51 знайдено на терені самого тільки Києва. Більшість їх, розкопана в районі Десятинної церкви і Михайлівсь­кого монастиря, була, очевидно, захована в землю під час облоги.*¹¹

Срібний скарб Xl-XII ст. з Вербова (Пере- мишляни); внизу парадини лаицюг-барма з круглою капторгою.

(за збірками Музею НТШ у Львові)

Прикраси виготовлювано також із шляхетних і півшляхетних каме­нів, як аметист, сафір, гірський кришталь, сердолік, альмандин, яшма-яспис та бурштин.

Дуже рідкісною щодо комплектности збіркою зразків прикрас кня­жої доби є скарб, що був викопаний 1900 р. на городищі “Дівича Гора” буля с. Сахнівки, Канівського р-ну, Київської области, і зберігався в збір­ці Ханенка у Києві. Датований він золотою монетою візантійського імпе­ратора Мануїла І Комнена (1143-1180)."²

Менші скарби із золотими та срібними виробами виявлено в с. Ста­рих Будах, Звенигородського р-ну на Київщині,^1,3 у с. Копіївці, Дашівсь- кого р-ну на Вінниччині,¹'* в с. Пекарях на Черкащині,^{[1170] [1171] [1172] [1173] у с. Війтівці на Переяславщині,11" в с. Івахниках, Лохвипького р-ну, на Полтавщині[1174] і ос­таннім часом (1958-1959) на терені м. Чернігова.}

Названі тут знахідки є найкращим доказом того, яким поширени.м і розвиненим ремеслом княжої доби було золотарство. Детальна аналіза способу виготовлення виявляє також різноманітність і високий рівень тех­нічних засобів, стосованих ювелірами-золотарями Київської Руси. Очевид­но, деякі вироби могли бути імпортовані з Візантії.

Найбільш поширеним способом було відливання предметів у глиня­них, пізніше кам’яних формах. Виготовлення їх забирало багато часу й труду і могло виправдати себе тільки при масовій продукції, розрахованій на широкий збут. Що такі умовкни, власне, були в Київській Русі, засвід­чують скарби й численні окремі знахідки золотарських виробів на всіх українських землях, а також потрібних до тієї продукції формочок.

По містах, зокрема більших, було поширене кування золота, сріб­ла й міді, при чому з невеликої кількости сировини можна було виготови­ти великі бляшані предмети як посуд, чільця, діядеми, браслети, а також мідяні оздобні окуття до дверей та мідяні й олов’яні бляхи на покриття дахів.

З X ст. почав розвиватися спосіб тиснення золота і срібла на снеці- яльних штампах-матрицях для виготовлення різних прикрас. Широко зас­тосовували мідяний, срібний та золотий дріт.

Різноманітними були також способи мистецької орнаментації золо­тарських виробів. Для цього застосовували карбування, штанцування, ін­крустацію іншими металами (золото, срібло, олово), платирування (вкри­вання поверхні предметів золотою або срібною, дуже тонкою бляшкою- лнстівкою), золочення, амальгамування (стоп із золота і живого срібла), філігрань, зернь,скань,¹¹⁰ чернь'²" і перегородчасту емаль, техніка якої, дуже складна і вимагала великого вміння та досвіду. Зразком карбування й платирування є оздобний шолом князя Ярослава Всеволодовича переяс­лавського, кинутий ним на Липицькому побойовиші в 1216 р. і знайдений у 1808 р. Він був викутий із залізної бляхи, платируваний срібними пла­тівками і прикрашений карбованими платівками з християнським сюжетом і написом “Въликый архистратиже Гнь Михаиле помози рабу своєму Теодору.”'²¹

Торгівля. Торговельні зв’язки Україна мала з Візантією, Ара­вією, Московщиною, Білоруссю, Швецією, Прибалтикою, Польщею, Чехі­єю, Німеччиною, Угорщиною та Сіцілією. За виїмком Сіцілії, вони сильно відзеркалюються в археологічних знахідках і були головним чинником у піднесенні її матеріяльної.й духової культури.

Головним торговельним центром України був К и ї в, який стояв на середохресті великих міжнародніх шляхів. Це була передусім славна вод- ^{[1175] [1176]}

Торговельиі зв'язки України: 1 — Кельн; 2 — Гамбург; 3 — Реґеисбурґ; 4 — Прага; 5 — Краків; 6 — Будапешт; 7 — Дорогічнн; 8 — Рига; 9 — Падога; 10 — Новгород;

11 — Галич; 12 — Царгород; 13 — Синопа; 14 — Трапезунт; 15 — Дербент;

16 — Багдад.

на “путь от варяг в греки”, на якій виростала Київська держава. В Києві цей шлях перетинався з другим міжнароднім комунікаційним шляхом, що йшов із заходу на схід?²²

На західньоукраїнських землях важливий комунікаційний вузол зна­ходився в долині ріки Сяну, в Перемишл і,¹³³ а в пізньому середньовіч­чі комунікаційно-торговельним центром став заснований у половині XIII ст. Львів.

У Києві були колонії чужинців-купців, з якими великі князі часто вели переговори, і тому цілком можливим було, що Всеволод Ярославич, батько Володимира Мономаха “дома седя изумияше (вивчав) п’ять язик”, а Ярослав Мудрий знав також кілька мов, в тому числі шведську. У Цар- городі бувало по кількасот руських купців нараз, а київський князь Олег мав окремі торговельні договори з греками (907, 911), які є найдавнішою пам’яткою міжнароднього торговельного права в східній Европі. Менше корисний був договір князя Ігоря у 944 р. з греками. В Галичі і Холмі жили німецькі та польські купці. Серед чужосторонніх купців у шлезько- му місті Вроцлаві було в XII-XIV ст. чимало людей, що називались “Ruteni”, а в половині XIV ст. була там у самому середмісті “Руська вулиця” (Pla­tea Rutenicalis).^{[1177] [1178] [1179] [1180] [1181] Арабський географ Ідрізі дістав свої інформації про княжу Україну від руських купців, які в половині XII ст. прибували на двір Porepa II, короля Сіцілії.123 Припускають також, що Київська Русь мала свої торговельні представництва й на Помор’ї. На це вказують, за Т. Вагою, поховання жінок із прикрасами київського типу, виявлені ним у Члухові, Калдусі та Ґручні на Помор’ї.120}

З України вивозили головно хутра (бобрів, соболів, горностаїв, ви­дер, лисів та куниць), овечу вовну, віск, мед і збіжжя, також пряслички з рожевого овруцького лупаку. На підставі археологічних матеріялів, мож­на говорити тільки про останні, бо лише вони зберіглися в землі до наших днів. Попит на пряслички українського виробу був викликаний великим розвитком ткацтва у середньовічних слов’ян. Ціна їх напевно не була ви­сока з огляду на масову продукцію і велике запотребування на них в краю та поза границями в Польщі,^[1182] Московщині,^[1183] надволзькій Болгарії^{[1184] [1185] [1186] та в Криму.”"}

За границю експортовано також глиняні емальовані “писанки” ки­ївського типу, залізні шоломи, оздоблені міддю, кольчуги, срібний посуд, деякі срібні прикраси, ковтки київського типу, бронзові філігранні дочіп- ки до намиста і скляні браслети. Ці предмети зустрічаються тепер під час розкопів у Полиці, в прибалтійських краях і на Московщині.

У Судетські краї експортовано з Київської Руси нагрудні хрести- ки-енколпіони київського типу,¹⁸¹ срібні філігранні намистини, ковтки, сріб­ні кулясті орнаментовані ґудзики. Чеський археолог Й. Схраніль каже, що Чехія і Моравія в IX-X ст. мали взагалі культурну орієнтацію на схід, в Україну, і тільки в XI-XII ст. ступнево перемагають у них західні, роман­ські впливи.^[1187]

Поруч закордонної торгівлі існувала також жвава внутрішня, між­племінна торгівля. Доказом цього є могильний виряд поховань на Підляш- ші, де, крім місцевих виробів, зустрічаються київські вироби особистого та господарського вжитку.’³³ Про торгівлю підкарпатською сіллю з Под­ніпров’ям вже була мова вище.^[1188]

В княжу добу імпортовано з Візантії в Україну шовкові тканини, глиняний посуд, металеві вироби, золоті й срібні прикраси, вина, південні овочі та коріння, з Персії (Ірану) зброю, тканини й прикраси, з півночі від варягів зброю і металеві вироби, з Угорщини коні і метали, із захід- ньої Европи металеві вироби та сукно, зокрема з Німеччини мечі з Кельну (Солінген), Регенсбургу і Пассав, а з Італії (Медіолян, Бресція) також мечі. У степових кочовиків купували коні, воли й вівці.

У середньовічній Европі велася також торгівля полоненими, якою займалися майже виключно жиди. За арабськими джерелами ці торгівці говорили багатьма мовами, відбували далекі подорожі та суходолом і мо­рем торгували юнаками, дівчатами, шовком, хутром і зброєю.^[1189]

КУЛЬТУРА КНЯЖОЇ ДОБИ

Окрему групу археологічних пам’яток творять матеріяльні залишки виявів духової культури княжої доби в Україні. Вона являє собою у ви­сокій мірі самобутнє й багатогранне явище в мистецтві і літературі як ви- слід довговіковного внутрішнього розвитку ранньоісторичних українських племен.

Культура Київської Руси творилася в тривкому взаємозв’язку з куль­турою інших європейських народів середньовіччя. Україна збагачувала їх своїми надбаннями й ціннощами, а те, що переймала з культурних досяг­нень інших народів, зазнавало тут творчої переробки, достосовувалось до українського духа та його потреб і ставало після того його невід’ємною складовою частиною.

Українська культура княжої доби це культура февдального се­редньовічного суспільства. Вона відображала ідеологію та ментальність февдальної доби з усіма її позитивними і негативними сторонами. Її кра­щі вияви — це великі пам’ятки передової частини суспільства часів Ки­ївської Руси, які ще й досі викликають глибоку повагу до себе і подив своїм високим рівнем.

Релігія. В ідеології середньовічного суспільства найважливіше місце займала релігія. Вона заміняла поганські забобони і містику новою християнською філософією і етикою, пронизувала всі ділянки духової куль­тури і надавала їй специфічного характеру та забарвлення.

Поганська релігія часів Київської Руси була політеїстична, визна­вала багато богів. Головних між ними перелічує київський літописець 980 р.: “И нача княжити Володимерь въ KπeB⅛ единъ, и постави кумиры на холму bh⅛ двора теремнаго: Перуна древяна, а главу его сребрену, а ус'ь златъ, и Хърса, Дажьбота, и Стрибога и Симарьгла, и Мокошь’’."" З по­рядку, в якому літописець називає Володимирових богів, виходить, що най­головнішим з них був Перун, громовладний, космічний бог, після нього в !Ієрархічному порядку йшли Xopc і Дажбог — боги сонця, а далі Стрибог бог вітрів і грози-бурі та нерозгадані ще Симаргл (Ярило?) і Мокош (богиня-пряха?).”⁷ В іншому місці, під 1114 р. літописець згадує бога Сварога, з іменем якого пов’язує початок ковальства, кування зброї, а під 907 р. в договорі Олега з греками, говорить про клятьбу Перуном і Воло­сом “скотьем богом”.

Для виконування культових обрядів і приношення жертв богам за- кладано окремі жертвенні міспя-капища, які згадує митрополит Іларіон у половині XI ст. в своєму “Слові о законі і благодаті” (“капища разруши- шася и церкви поставляються”). Одно з них було розкопане у 1908 р. В. Хвойкою на терені Десятинної церкви в Києві”⁴ і досліджуване 1937 р. Київським Інститутом Археології AH УРСР.”°

Капище мало форму приблизно прямокутника із заокругленими ку­тами та чотирма невеликими виступцями по сторонах світу і складалося з одного шару досить недбало, “насухо” зложених, нетесаних кусків піс­ковику і граніту. На ньому знайшов В. Хвойка багато кісток і черепів свій­ських тварин і глину з прошарками попелу та вугілля, залишками прино­шених жертв.’⁴⁰

'^iw Лаврент. niτoπ., І, 1950, 56.

^ικ Н. Лавров, Религия и церков, История культуры древней Руси, II, 1951, 66-69. ^ιss В. Хвойка, Древиие обитатели среднего Приднепровья и нх культура в до­исторические времена, К. 1913, 66.

^,w М. Каргер, Древний Киев, 1958, 109-111 і рис. 14.

““ Про київське капище писали також: L. Niederle, Kulty pohanske, 2SS, II, 1. Praha 1924, 191; К. Болсуиовскій, Жертвенник Гермеса-Световида, К. 1909; В. Дани­левич, По поводу одной гипотезы, Serta Borystheniana, 1911, 329; Н. Брунов, Бе- ларуская архітектура XI-XII ст., Зборнік артикулау, Мсиськ, 1928, 301-302_i Th. Palm, Wendische Kultstatten, Lund 1937, 143-144; Л. Диицес, Дохристианские храмы Руси в свете памятников народного искусства, СЭ, 1947, ки. 2, 75.

КАРТА XVII.

СКАРБИ КНЯЖОЇ ДОБИ

Можливо, залишком якогось капища або взагалі, дохристиянського культового місця була споруда, яку розкопали ми в 1938 р. під Успенсь­ким катедральним собором у княжому Галичі-Крилосі. Це була велика (7.5x7.5 м.) квадратова яма завглибшки 80 см., стіни й дно якої були ви­палені на цеглу. В засипі ями не виявлено жадних культурних залишків, не було їх і довкола неї на поверхні терену. Цілком можливо, що в кня­жому Галичі, як і в Києві (Десятинна церква) і, мабуть, у Чернігові (Спась- кий собор), собор був побудований на місці поганського капища, щоб відзначити саме в столичному місті перемогу нової християнської віри над старою, поганською.^[1190]

Від дерев’яних поганських ідолів, звичайно, нічого не збереглося, і лише кілька кам’яних ідолів-кумирів дають уявлення про їх зовнішній вигляд. З них найкраще зберігся здобутий у 1848 р. із р. Збруча біля с. Городниці, Копичинського р-ну, Тернопільської области.^[1191] Він має фор­му чотиригранчастого стовпа з місцевого пісковику, 270 см. заввишки, верхня частина якого зображує людську голову з чотирма обличчями, вкриту круглою шапкою. Стовп прикрашений довкола барельєфами, що представляють різні фігури і предмети, розташовані трьома шарами один над одним.^[1192]*

У горішньому шарі, який займає половину висоти стовпа, зобра­жені чотири божества, два чоловічі й два жіночі, на що вказує будова їх тіла. Одно чоловіче божество має почеплений до пояса великий меч, ниж­че якого зображений кінь, друге не позначене жадними атрибутами. З жі­ночих божеств одно тримає в руці туровий ріг, друге малу чарку.^[1193]

В середньому шарі зображені на стовпі чотири малі фігурки, які ні­би в танці тримаються за руки, в долішньому шарі на трьох стінках пред­ставлені вусаті постаті чоловіків, що стоять на колінах з піднесеними вго­ру руками, ніби тримаючи щось над головою.

У деяких заглиблених місцях збереглася ще фарба - видно, ідол був розмальований кількома кольорами.^[1194] Детальною стилістичною аналізою ви­явлено, що ідола вирізьблювала з каменя рука, яка звикла працювати доло­том у дереві.¹⁴⁵

Збручаиський (Городницький) ідол "Світовита".

(за Л. Нідерлем)

Перші дослідники городницького ідола (А. Петрушевич,¹⁴⁷ Pl. Леле- вель,’⁴⁸ JL Сємєнський,⁴'” визнали його західньослов’янським божеством - Свя- товитом. Пізніше К. Гадачек висунув думку, що ідея такого ідола могла зро­дитися тільки на сході Европи, серед давніх слов’ян.¹¹¹⁰ М. Міллер доводить, що збручаиський ідол являє собою цілу космогонію давніх українських слов’ян. Горішній шар - небо з небесними богами, середній шар - земля, на якій люди ведуть ритуальний танок довкола свого ідола, а долішній - підзем­не царство, пекло і його бог - Чорнобог.¹⁵¹

Розглядаючи ближче окремі фігури на ідолі, М. Міллер пояснює, що постать з конем і мечем у горішньому шарі - це ймовірно старий українсь­кий бог Род, який був патроном вояків і функції якого перенесено, після прийняття християнства, на св. Юрія Переможця. ^{[1195] [1196] [1197] [1198] [1199] [1200] [1201]}

Богиня з туровим рогом в руці - це добре відома богиня всякого на­родження, багатства, врожаю й розмноження худоби. Культ цієї богині ві­домий в Україні, ще з часів матріярхату, вже у горішньому палеоліті і далі в трипільській культурі. На її ролю вказує зображення немовлятка над пле­чем жінки, що є під нею в середньому шарі. Ця богиня називалася у східніх слов’ян Берегинею, раніше Рожаницею або Житньою Бабою. Значення двох останніх богів ще не вияснене.

Малі фігури другого шару - це хоровід на зразок давніх колових ри­туальних танців, а внизу, між вусатими чоловіками один, Чорнобог, тримає на голові землю.’⁵³

На місцеве, українське (не західньослов’янське) походження город­ницького ідола, - каже далі М. Міллер, - вказують різні деталі на ньому. Це передусім стіжкувата кругла шапка, обшита хутром внизу, така сама, як на княжих портретах X-XI ст., і поза межами України її ніде не носили; далі туровий ріг з ромбом посередині, аналогічний із знайденим у “Чорній Моги­лі” X ст. в Чернігові, прикметний для X ст. меч, і нарешті Чорнобог, вусатий, як київський Перун. Усі ці деталі датують городницького ідола Х-им ст.

Збручанський чи пак городницький ідол не є єдиною такого роду знахідкою в Україні. Коло 1850 р. витягли в с. Лопушна, Рогатинського р-ну, Тернопільської области, з р. Липиці кам’яну фігуру з чотирма (?) облич­чями й двома парами ніг, яку потім розбили як поганського божка, а на за­цілілих ногах поставили хрест. Це знов, мабуть, як знак перемоги нової віри.^[1202]

У с. Хотимирі, Товмацького р-ну, Станиславівської области, біля “Триглавої Гори” стояла давнішими часами статуя триголового божка, яку розбила кам’яна брила, що скотилася з сусідньої гори.^[1203]

У 1875 р. знайдено біля м. Гусятина, теж над р. Збручем, другий по­дібний до городницького кам’яний чотирикутний стовп із зображенням люд­ської голови, коней і нерозгаданих фігур, одначе його місцева людність знищила як пам’ятку поганських часів.^[1204] Вище була вже згадка про три ка­м’яні ідоли, дещо подібні до городницького, але на півтисячоліття старші, з доби переселення народів, що їх досліджували у 1950 - 1954 рр. М. Брай- чевський і В. Довженок в с. Іванківцях, Ново - Ушицького р-ну, Камянець - Подільської области.

Всі згадані тут многоликі кам’яні ідоли виявлено на території, зай­нятій колись літописним племенем тиверців, і власно цьому племені - дума­ємо - треба їх приписувати. Не мав підстав В. Щербаківський, твердячи, що збручанський Святовит - це чуже мистецтво.¹⁵⁵

Такого самого “збірного ідола” шанували також поляни, як на це зказує ідол з чотирма обличчями, то до половини минулого сторіччя стояв у с. Тіснівка на Київщині.’⁶’

Загибіль усім цим ідолам прийшла 988 р. після офіційного введення християнства Володимиром Великим, якого Східня Церква визнала святим. “Яко приде (Володимир з Корсуня у Київ) - - каже київський літописець - - повелЪ кумиры испроврещи, овы исЬщи, а другим огневи предати. Перуна же пове.тЬ привязати коневи къ хвосту и влещи с горы по Боричеву на Ру­чай, 12 мужа пристави тети жезльемъ. Ce же не яко древу чюющю, но на поруганье 6tcy.... великому же ему по Ручаю къ Дніпру..................................................................................................................... и привлекше,

вринуша и въ Дніпрь”. На пагорбі, де стояв ідол Перуна, Володимир Вели­кий поставив церкву св. Василія Великого, а другу, Десятинну побудував на місці капища.’⁶⁸

Введення християнської віри як державної релігії мало великий вплив на духову й матеріяльну культуру людности України. Античний світогляд еволюційно замінювався християнською філософією, новими етичними вар­тостями. В руках князів християнство стало могутнім чинником для широко- закроєних державницьких плянів і реформ, нова державна релігія тісно об’­єднала всі українські племена, скріпила в їхніх очах позицію київського князя як апостола нової віри, піднесла їх духовий рівень і поширенням осві­ти зробила для України доступними всі культурні надбання клясичного й західнього світу. Широку популяризацію нової релігії серед народу припи­сують монастирям, головно Печерській Лаврі в Києві.

В матеріяльну культуру нова, християнська релігія внесла новий рід архітектури - церковне й монастирське будівництво - та виробництво куль­тових предметів (дзвони, хрести тощо) для церковного й особистого вжитку.

Про найдавніші церкви і монастирі, спершу в Криму, а далі в Укра­їні, ми згадували вже вище в кінці розділу “Ранньослов’янська доба”. На жаль, до наших часів збереглися залишки тільки мурованих, кам’яних і цег­ляних церков, а з безлічі дерев’яних храмів слід назавжди загинув. Най­старші з тих, які збереглися походять тільки з XVI cτ.^{[1205] [1206]*}

Окрему групу ранніх християнських архітектурних пам’яток Укра­їни творять монастирі, вирубані в скелях та викопані в землі. Вони притя­гають увагу туристів своїм романтичним положенням і створеними довкола них легендами, а втім їх вартість для церкви і народу багато глибша. Це од­ні з найдавніших пам’яток християнства і перші свідки повного аскетично­го самовідречення в ім’я Христової віри в Україні.

Початки таких монастирів сягають часів переслідування християн у Візантійському царстві в перших сторіччях по Xp. Східні монахи, переваж­но василіяни, втікали тоді з Малої Азії в Крим і поселялися у зроблених ни­ми скельних келіях, які зберіглися досі. Деякі з них переходили вгору Дні­стром далі на північ. Зразком скельного монастиря над Дністром є монастир у Бакоті біля Кам’янця Подільського.¹* Інші подібні скелі монастирі і окре­мі келії були у горішньому Подністров’ї й Побужжі.

Найбільш відомий в Україні підземний монастир — це Печерська Лав­ра в Києві, заснована в XI ст., де витворився з часом найбільший в Україні культурний центр. Всі його печери (“вулиці”), взяті разом, мають кілька кілометрів довжини. Престоли і жертівники-проскомідії в підземній церкві Введення і в церкві у звіринецьких печерах вирубані в стіні.”¹

Другий подібний підземний монастир, одначе багато менший, теж із княжих часів, досліджували ми 1939 р. в с. Страдчі, біля Львова. Це довгий підземний коридор з кількома відгалуженнями, вирубаний у широкому кам’я­нистому пагорбі. В стінах коридорів були видовбані ніші-келії для монахів, в одному місці стояла невеличка каплиця прямокутної (250 х 330 cm.) форми, 252 с.м. заввишки, в другому найбільша келія (370 х 650 см.), яка, певно, була спільною харчівнею-рефектаром монахів.”²

Вхід до печерного монастиря в с. Страдчу біля Львова, (за старою гравюрою)

Освіта.

Перші початки освіти прийшли в Україну з грецькими колоністами та римськими завойовниками, але тільки введення Христової віри поклало міцні основи під загальну освіту, і перші християнські князі в Україні ста-

^lβ0 Е. Сецинскій, Раскопки древияго скальнаго монастыря в с. Бакоте, Ушицка- го уезда, Подольскіе Епархіальніе Ведомости, 1891, ч. 46, 1213-1221, його ж, Раскопки Бакотскаго моиастшрища в 1892 г., там же, 1892, ч. 39, 706-708.

^1,1 К. Шероцкій, Кіев, путеводитель, 1917, 298, 307.

^{1потребою в церковних книгах після прийняття христи­янства.}

Найдавнішими відомими документами українського письменства є пи­сані староукраїнською і грецькою мовами договори князів Олега, Ігоря і Свя­тослава з Візантією, укладені в 907, 911, 944 і 972 рр. В них згадується та­кож грамоти, що їх давали київські князі послам і купцям. Археологічним доказам грамоти того часу є фрагмент корчаги з Гніздова біля Смоленська з написом “горухща”, який свідчить про те, що кирилиця почала просякати разом з християнством в Україну і через неї в Московщину вже на початку X cτ.^lβ3

_ч ¹⁹³ Д. А. Авдусин и М. Н. Тихомиров, Древнейшая русская надпись, Вестник АН СССР, 1950, ч. 4.

Найстаршими рукописами з часів Київської Руси є Остромирове Єван­геліє, написане у 1056 — 1057 рр. в Києві для новгородського посадника Остромира, два збірники князя Святослава Ярославича з 1073 і 1076 рр., “Слово о законі і благодаті” митрополита Іларіона з поч. XI ст, “Поучения Володимира Мономаха дітям” з першої пол. XII ст та “Патерик” Києво-Пе­черської Лаври з пол. XIII ст. У пізніших копіях — Лаврентіївській з 1377 р. та Іпатській з початку XV ст. — зберігся Київський літопис Нестора та збір­ник законів “Руська Правда”. Відомий лицарський епос “Слово о полку Іго­ря”, написаний у 1185 р., був виданий друком в 1800 р. і в такий спосіб збе­рігся, а самий рукопис згорів під час пожежі в Москві 1812 р.

Остромирова єваигепія (1056-1057).

У зв’язку з появою рукописних книг і документів постала потреба зберігати їх у бібліотеках-архівах при катедральних соборах (Київ, можливо Галич) і на княж-дворах (Чернігів). “Ярослав же сей, ■— каже літописець про Ярослава Мудрого, ■— любим бе книгом, многы написав положи в свя­тей Софьи церкви, юже созда сам”.

Усі згадані тут книги і державні документи писані на пергамені. Для загального вжитку у менше важливих справах за письмовий матеріял правила в Україні, мабуть, березова кора, подібно як це було на Білорусі (Смоленськ) і на Московщині (Новгород).^lβ4

Письменність глибоко ввійшла в народний побут України княжих ча­сів. Про це свідчать численні написи на прясличках з овруцького лупаку, на глиняних посудинах-корчагах,^,ws на стінах мурованих церков¹" тощо.

Малярське мистецтво. Основними видами малярського мис­тецтва часів Київської Руси були монументальний живопис (мозаїка і фрес­ки), ікони та мініятюрні оздобні початкові літери і заставки-орнаменти в рукописних книгах. Очевидно, всі вони тісно пов’язані з новою' християнсь­кою релігією і мають відповідну ідеологічну спрямованість.

Богородиця-Оранта, мозаїка XI ст. а консі головної апсиди Софійського Собору в Києві.

(за О. Повстенком)

Мозаїку і фрески широко застосовувалось у X — XllI ст. для оздоб­лення кам’яних будівель - храмів і княжих палаців. Пам’ятками світо­вої слави є мозаїки Київського Софійського Катедрального Собору, що походять з XI ст. і добре збере­глися. Розташування і розміри цих мозаїк розраховані на сприймання їх глядачем з віддалі. Коли увійти в Собор головними західніми двери­ма, зразу впадає в очі і викликає не­забутнє враження імпозантне мону­ментальне зображення Богородиці в молитовній поставі (орнати) на скле­пінні головного вівтаря. Під нею сим­волічне зображення тайни євхари­стії, де Христос, двічі зображений по боках престолу, причащає апо­столів, що підходять до нього з двох сторін. HIe нижче — отці Церкви, деякі з індивідуальним виразом об­личчя. В центральній копулі мону­ментальний образ Христа-Пантокра- тора (Вседержителя) в круглому ме­дальйоні, на східній парі централь­них стовпів сцена Благовіщення.

Більша частина стін і склепінь Ки­ївського Собору була первісно вкри­та фресками, настінним мальовилом голубого, жовтогарячого, гнідого

^1М А. Арциховский - М. Тихомиров, Новгородские грамоты на бересте, М. 1953, 1954.

В. Богусевич, Писемність, Нариси, 502.

Б. Рнбаков, Іменні написи XII ст. в Київському Софійському Соборі, Архео­логія, І, К. 1947.

та білого кольорів. На північній і південній стінах намальовані великі кар­тини на євангельські теми, на західній зображена родина Ярослава Мудрого, фундатора собору, при чому образ його самого з моделей собору в руках не зберігся. Стіни і стовпи башт із сходами на хори розмальовані сценами з різноманітною світською тематикою — полювання на ведмедів, оленів, ди­ких коней, вивірок, а далі музиканти, танцюристи, скоморохи, акробати, сце­ни на стадіоні-гіподромі і фантастичні звірі та птахи.’"’

Портрети дружини і дочок Ярослава Мудрого, (фреска в Київськім Софійськім Соборі)

Мозаїки і фрески виявлено також на стінах інших церков Києва, Чер­нігова й інших княжих міст, про які вже була мова.¹"⁸

Станкове мистецтво часів Київської Руси представлене іконам и, писаними на дерев’яних дошках. На них наклеювали полотно, що вкривалося потім грунтом, по якому малювали мінеральними фарбами, розведеними на квасі та яєчному жовтку.

В літописі згадуються ікони, привезені в Україну з Греції, напр., Во­лодимиром Великим для Десятинної церкви в Києві, одначе переважну біль­шість ікон - - треба думати — малювали місцеві майстри, напр., відомі ченці XII ст. Олімпій і Григорій.

^1,7 О. Повстеико, Катедра св. Софії у Києві, 1954, 220-236.

^1М С. !"ординський, Найстарші пам'ятки українського релігійного малярства. Логос, І, кн. І, Вотерфорд 1950, 60-64.

З ікон домонгольської доби близько 40 збереглося донині. Найваж­ливіша і найдавніша серед них — Вишгородська ікона Богородиці з Дитятем, царгородського походження, що її Андрій Бого.любський вивіз 1155 р. у Во­лодимир над Клязмою, звідки и назва — Володимирська Богородиця, а пізні­ше у 1395 р. її перевезено до Москви. Після грунтовної реконструкції ви­явилося, що від першого образу залишилися тільки голови, Богородиці і ма­лого Icyca."" З інших ікон на окрему увагу заслуговують: чудотворна ікона Богородиці, вивезена у 1382 р. Володиславом ©польським з Белзу до Чен- стохови (Польща), Смоленська Богоматір, давніша власність князя Всеволода Ярославича Чернігівського, Холмська ікона, здогадна власність князя Воло­димира Великого і короля Данила, та Ігорівська ікона XII ст. в Києво-Печер­ській Лаврі.’™

Окремим видом малярства чи радше графіки були м і н і я т ю р и, заставки та і н і ц і я л и, що ними оздоблювано рукописні книги кня­жої доби. Наприклад, найдавніша, що збереглася, книга — Остромирове Єван­геліє — має надзвичайно тонкої роботи мініятюри, які зображають єванге- листів, декоративні заставки та мистецькі початкові літери-ініціяли.

В “Ізборнику” київського князя Святослава Ярославича з 1073 р. іс­торичну вартість має груповий портрет його самого, дружини і п’ятьох си­нів. Цікаве зображення трибанної церкви з групою святих і чотирма пави­чами та 6 голубами по боках. На зацікавлення астрономією вказують підпи­сані мистцем-графіком знаки зодіяка - діва і стрілець.

У латинському псалтирі, колишній власності Гертруди дружини кня­зя Із’яслава, український мистець намалював в 1079 — 1087 рр. дві мініятюри з портретами київського князя Ярополка і його дружини Ірини. На одній з них Ярополк та Ірина в коронах зображені як “предстоящі” перед удвоє більшим апостолом Петром, до ніг якого припадає Гертруда — мати Яро­полка і дружина Із’яслава. Всі три фігури в пишній одежі, оздобленій доро­гоцінними самоцвітами. На другій мініятюрі зображений Христос на троні, який вінчає Ярополка та Ірину. Князя і його дружину ведуть до Божого тро­ну апостол Петро і св. Ірина - - опікуни княжої родини.’⁷¹

Мстиславове євангеліє, написане в 1003 ■— 1117 рр. для новгород­ського князя Мстислава, оздоблене мініятюрними зображеннями євангелистів, скопійованими, дуже можливо, з Остромирового євангелія.

Заставки, кінцівки та ініціяли, виконані часто в плетінково-тваринно- му стилі, спершу копійовано з візантійських і болгарських рукописів, одначе київські мистці-ілюстратори незабаром вводять свої місцеві мотиви тварин­ної орнаментики, на які таке багате було мистецтво княжої України.^[1207]

Вийняткову вартість для історії не тільки малярства, але й побуту, архітектури та одягу княжої доби мають понад 700 мініятюр уже згаданого

Деталь мініатюри Трієрського псалтиря: князь Ярополк і княгиня Ірина перед св. Петром — внизу мати кн. Ярополка.

нами Радивилівського чи Кенігзберзького літопису. Це копії з оригіналів XII ■— XIII ст., виконані кількома особами у XV ст. їхній реалістичний стиль ду­же різниться від стилізації іконопису, а багатство сюжетів надзвичайно ве­лике.

Прикладне мистецтво. Зразки прикладного мистецтва, що збереглося до наших часів, дають тільки частинний образ, неповне поняття про все його багатство в різних шарах людности України княжої доби. За­лишилися нам зразки цього мистецтва на металевих, кістяних, кам’яних та глиняних виробах, одначе з орнаментики на нетривких матеріялах — ткани­нах, шкірі й дереві — збереглися в сприятливих умовинах тільки незначні залишки. В них можна вичитати пов’язання давніших магічних елементів (охо­рона від зла) з пізнішими, вже чисто естетичними елементами.

Зразки цього роду мистецтва на металевих, зокрема на золотих і сріб­них виробах відомі головно із золотих та срібних скарбів. Друге джерело пізнання цих виробів — предмети, здобуті під час розкопів із могильного ви- ряду, теж виготовлені ювілерами.

Стилістична аналіза цих виробів дає можливості простежити розвиток форм та стилів і вирізнити, що своє, народне, а що запозичене з чужих, кра­щих зразків. З досліджень виходить, що тоді існували один поруч одного три різні орнаментаційні стилі — рослинний, тваринний та геометричний, при чому перші два іноді з’являються в поєднанні між собою.

Коли йде про походження цих трьох стилів, то найдавнішим орнамен­том в Україні, як і в цілому світі, був геометричний, відомий ще з горіш­нього палеоліту (Мізинь). Первісними елементами цього орнаменту були меандер, хрест, свастика (ламаний хрест), коло, очевидно, символи безконеч­носте, сонця. Ці мотиви майже в точному відтворенні і досі поширені в ук­раїнському орнаменті, від крайнього заходу до крайнього сходу.

Рослинний орнамент — лотос, тюліпан, рожа — східнього походжен­ня. Він зайшов в Україну з Візантії, куди дістався з Персїї-Ірану. Тваринний орнамент — малі пташки та двоголові орли на рушниках — найменше поши­рений в Україні. Він також занесений свого часу з Візантії.

Зразки ювелірного прикладного мистецтва половини X ст. є згадувані вже срібні оправи турових рогів з Чорної могили в Чернігові. Одна з них, прикрашена тонким плетінковим і рослинним орнаментом, нагадує іранські зразки, одначе безумовно була зроблена в Україні українським майстром. Оправа другого турового рогу була багатша. На ній зображена, мабуть, ле­гендарна подія у сильно стилізованій формі з фантастичними звірами, птаха­ми та людьми у найвигадливіших комбінаціях. В композиції реалістичне пе­реплітається з легендарним та символічним і дає високомистецьку цілість. Деякі дослідники дошукуються в цих фігурних зображеннях ілюстрації до чернігівської легенди-биліни про молодого дружинника Івана Годиновича та його суджену Настасю (Марію).^[1208]

Особливої досконалости досягли давні українські ювілери-золотарі в мистецтві перегородчастого чи може ліможського емалю. Зразком роботи в цій ділянці є золоті торбинкові ковти із скарбу, знайденого в Києві у 1849 р. Щитики ковтів обведені сканним взором — налютованим скрученим дротиком у вигляді колечка з густими променями. З одного боку зображення жіночих голівок у круглих медальйонах. В одному з них на ясноблакитному тлі зобра­жене різнобарвним емалем обличчя молодої жінки із зачіскою в чорних ку­черях. На голові в неї золота діядема, оздоблена кольоровими каменями, по боках медальйона розетки з голубого емалю. Тут вжито голубого, жовтого, білого та червоного емалю в повній гармонії із золотим тлом щитиків. Другий бік ковта оздоблений рослинним орнаментом у вигляді крещатої розетки в медальйоні і чотирьох бічних закруток з голубого емалю.^{[1209] [1210] Геометричний орнамент цілком уступив тут місце фігурному й плетінковому.}

Зовсім іншого типу орнаментом є оздоблений золотий торбинковий ковт, викопаний нами на “Золотому Току” в княжому Галичі-Крилосі. Ри­сунок на ньому різниться від київського, він чисто геометричний, скомпоно­ваний із спіральок та безлічі мініятюрних хрестиків, виконаних сірим, голу­бим та червоним емалем і обведених двома концентричними колами, створе­ними з емальових зелених квадратиків. Золота мало, тоді як на київських емаль накладено тільки окремими цятками на блискучому тлі.¹” Всі ці пред­мети виконували майстри-мистці, а набувала їх, очевидно, тільки княжа вер­хівка.

Значного розвитку в Київській Русі досягло виробництво мистецьких відливів. Між ними на першому місці стоїть бронзове панікадило (хо- рос), викопане М. Каргером у Переяславі-Хмельницькому. Це велике ажур­не (прорізане) коло з 18-ма на ньому ліхтариками, завішене на чотирьох також ажурних ланцюгах з прикріпленими внизу до них чашечками-підстав- ками під лямпочки з оливою. Разом з цим панікадилом-канделябром був ви­копаний великий бронзовий ліхтар-свічник з оздобним капітелей, прикраше­ним лев’ячими головками і листяними закрутками з виразними впливами ро­манського мистецтва.¹"

Окрему групу виявів прикладного мистецтва творить різьба в камені. В київській архітектурі X — XI ст. вона мала характер плаского рослинного або геометричного орнаменту. Пізніше, під кінець XI і на початку XII ст., з’являються з декоративною метою барельєфи з фігурною тематикою. До наших днів збереглися дві плити з овруцького лупаку. Одна із зображен­ням боротьби Геракла з левом, друга представляє матір богів Кібелю, яка їде на возі, запряженому двома левами. Ними був, мабуть, прикрашений княжий двір-палац на Берестові біля Києва.¹"

Двома подібними плитами був колись прикрашений і Золотоверхий Ми­хайлівський монастир у Києві. На них зображено двох вершників, що їдуть один одному на зустріч. Одна пара цих вершників здогадно представляє Ярослава (хресним іменем Юрія) Мудрого і св. Юрія Переможця, друга — Із’яслава (Димитрія) Ярославича і Димитрія Солунського, а можливо Мсти­слава (Федора) Володимировича і Федора Стратилата.^{[1211] [1212]}

Українські майстри княжих часів вирізьблювали в камені також мі- ніятюрні іконки, які знайдено в різних місцевостях України. Одну з них з XI ст. із зображенням св. Гліба в княжій шапці та його ім’ям, виявлену в дав­ній Тьмуторокані, пов’язують із князем Глібом Святославичем. На іншій не­відомого походження зображені св. Микола і композиція з кількох релігійних сцен.^[1213]™ Друге кам’яне зображення св. Миколи, XI — XII ст. знайдено біля ‘Княжої Гори” в с. Пекарях (Черкаси).^[1214]

У 1936 р. на монастирищі “Клименщина” викопали ми біля княжого міста Белзу (Сокаль) двобоку кам’яну іконку, вирізьблену в м’якому темно- сірому лупаку.’”

Дрібні мініятюрні різьби застосовувано також на предметах некульто- вого призначення. Високомистецьким зразком їх є уламок накривки шкатулки з лупаку із зображенням лева, викопаний у 1951 р. на терені княжого Гали- ча-Крилосу.^{[1215] [1216] [1217] [1218] [1219] [1220]}

Серед різьб цього ж мініатюрного типу в кості на перше місце треба поставити частішу триптиху із зображенням княжого дружинника-ли- царя яку викопали ми на городищі “Пліснеськ” біля с. Підгірців (Золочів).¹⁸⁸

Зразок норманського тваринно-плетінкового орнаменту на кості зберігся на кістяних оббивках сідла з дружинного поховання в с. Шестовиці біля Чернігова. У склад цього могильника входили також варязькі поховання, і тому дуже можливо, що ця цікава пам’ятка є виробом варязького майстра- косторіза.

Прикладне мистецтво княжої доби знайшло свій вияв і на глиняних виробах того часу. Цікавішими в цій групі пам’яток є личкувальні керамічні плитки, викопані нами (1938 — 1941)’⁸⁴ та В. Гончаровим (1951)’⁸⁸ на місці колишнього княж-двора (“Золотий Тік”) у старому Галичі-Крилосі. Тут га­лицькі цеглярі-керамісти і різьбарі в дереві перенесли на глиняні вироби тва­ринну фантастичну орнаментику, яку вони бачили на оздобних предметах із шляхетних металів і дорогих імпортованих тканинах.

Галицькі плитки, однакові розміром, мають квадратову форму (15x15 см.) з рельєфними відтисненими в центрі зображеннями грифів, павичів, во­яків та рослинних орнаментів, вміщених у таких круглих медальйоах, як це зустрічається на дорогих тканинах. Майстер, який різьбив дерев’яні форми- матриці для цих фігурних плиток, дуже вдало передав кількома рисками ха­рактеристичні особливості зображуваних фігур.

Совєтські археологи пов’язують тематику прикрас на галицьких плит­ках з орнаментами володимиро-суздальських храмів та тканин і виводять з того “культурну спільність цих віддалених частин стародавньої Руси, при чому цілком замовчують українське (київське) походження цих декоратив­них мотивів.’”

Разом з барельєфними личкувальними плитками подивуються на “Зо­лотому Току” емальовані (полив’яні), з такими ж фантастичними фігурами, одначе на цих плитках їх менше, і виконані вони недбайливо.^[1221]

Дати докладну хронологію названих тут пам’яток прикладного мистец­тва часів Київської Руси доволі важко, бо більшість їх знайдено окремо, без супровідних датованих предметів. Таке часове визначення найбільш можливе в ділянці олов’яних звисних п е ч а т о к -молібдобуль і монет, ме­талеві штанин для яких виготовили також майстри мініятюрної різьби. По­ставивши їх у хронологічному порядку, можна простежити їх стилістичний розвиток.

Печатки князів XI ст. Ярослава Мудрого, його синів Всеволода та Ізяс- лава Тьмутороканського грубшої роботи, з невдало вирізьбленими обличчя­ми й написами, що треба відносити на рахунок твердішого матеріялу (мета­лу), з якого виконано для них штанци. Вийняток становлять тут срібні монети Ярослава Мудрого, тоншої роботи.

Краще, а проте ще не задовільно виготовлено печатки Володимира Мономаха. Більшу прецизність виявляє його золотий нашийний медальйон- змійовик, якому можна закинути лише непропорційно велику голову св. Ми- хаїла на лицевій стороні. На звороті зображено клубок зміїв, а довкруги нього в двох концентричних колах напис-закляття проти зловорожих сил.

Розквіт мистецтва різьблених олов’яних звисних печаток починається в половині XII ст. Це виразно помічається на печатках київських князів Во­лодимира Олеговича (до 1146 р.), Ізяслава Мстиславича (до 1151 р.), Рос­тислава Мстиславича (до 1167 р.) та громадян Києва (1146 р.). “Фігури святих патронів, — каже знавець прикладного мистецтва Київської Руси Б. Рибаков, — зображується тепер на ввесь зріст, різьбар дбайливо вирізняє деталі одежі, атрибути, зброю. Рельєф стає вищий, пропорції фігур правиль­ніші — голова займає вже не четвертину, а тільки 1/6 висоти тіла, написи дуже виразні, каліграфічні”.^[1222]

Кінець розвиткові різьблення печаток, як і всім іншим галузям при­кладного мистецтва княжої доби, принесла татарська навала 1240 — 1241 рр., в наслідок якої багатьох мистців винищено або заслано у золото-ор­динські адміністраціїйні центри. Українські печатки того часу зовсім невідомі, можливо їх і не було, а на печатках московського князя Олександра Невсь- кого, виразно помітний занепад. Вони виконані грубо, незугарно, їх різь­бив, очевидно, невишколений ремісник, що не мав щирого мистецького від­чуття.””

Музика. Найдавнішим писаним свідченням існування музики у пов- денносхідніх слов’ян є згадка візантійського історика першої половини VII ст. Теофілакта Сімокатти про те, що греки (візантійці) у 583 р захопили трьох слов’ян з музичними інструментами, які він називає лірами. Це повторив піз­ніше, в VIII ст., літописець Теофан, називаючи ті інструменти гітарами. Про­те, дослідники давньої музики вважають, що то були гуслі.¹”

Найкращим археологічним джерелом для істориків давньої україн­ської музики є знамениті фрески Софійського катедрального собору в Києві, які зображують музик і танцюристів-скоморохів. На одній з них намальова­но музику, який грає на струнному інструменті, схожому на скрипку. Далі зображено групу музик і скоморохів, які грають і танцюють. Двоє з них грають на дудах, подібних до гуцульських коротких трембіт, третій — на флейті, четвертий вдаряє у бляшані тарілки, п’ятий грає на лютні або банду­рі, шостий — на багатострунному інструменті, подібному до арфи.

Скоморохи — фрески иа стіні вежі Софійського Собору в Києві, (за О. Повстеиком)

Софійські фрески, мініятюри Кенігсберзького (Радивилівського) літо­пису та згадки в інших писаних джерелах про гуслі, дуди, бубни, сопілки й тимпани дають приблизне уявлення, з яких інструментів складалася княжа оркестра. В ній були інструменти струнні щипкові, струнні смичкові, духові та ударні. Багатство й різноманітність музичних інструментів, які, на жаль, не збереглися до наших часів, засвідчують високий рівень музичного мистецтва Київської Руси.

Звичайно, з музикою були пов’язані спів і танець — “бісовское пініє і плясаніє” давніх проповідників, та різні видовища у виконанні скоморохів, які, мандруючи по Україні, виступали на народніх святах та торжищах і по­ширювали таким чином вокально-театральне мистецтво серед народу. Ар­хеологічних залишків цієї ділянки мистецтва немає, одначе далекі ремінісцен­ції її живуть подекуди й досі в обрядовості, в усній творчості і фолкльорі українського народу.

Поховання. Фізичне життя людини закінчується смертю, з якою пов’язаний цикл обрядів, церемоній, вірувань і зівичаїв, що стоять уже на границі між матеріяльною і духовою культурою народу. Похоронний обряд княжої доби добре відомий не тільки з численних могил-поховань, але й з літописних джерел. Цей обряд, у викінчених формах складний і різноманіт­ний, далеко відійшов уже від первісних засадничих форм, спільних усім індо­європейцям.

Від найдавніших часів залишився й досі страх перед покійником, щоб він не повернувся назад і не шкодив живій рідні. З цього страху виникали

Ікона Вишгородської Богородиці XI ст.

різні похоронні форми, то входили в тривкий ритуал. Про давні його види ми згадували у попередніх розділах, від світанку життя людини на землі по­чавши, а тепер переходимо до похоронів княжого періоду.

Покійника виносили з хати не дверима, а навмисне зробленою дірою в покрівлі, яку опісля негайно направляли, тільно затикали. На такий звичай, навіть у княжих дворах, вказує літописна записка про смерть Володимира Великого у 1015 р.: “Умре же на БрестовЪмъ и... ночью же межю двема клТт- ми проймавше помостъ, обертЪвше в коверь и, ужи (ременями) съвТсиша на землю; возложьше и на сани, везъше...”¹’¹

Tino Володимира Великого кладуть на сани, (міиіятюра із Сказаній о Борисі и Γπ⅛6⅛)

Виносячи покійника з хати, родина -прославляла його, жінки плакали, дряпали собі руки й обличчя нігтями і ранили собі ножами тіло, що слід вва­жати за приношення власної крови в жертву духові покійника. Подібний зви­чай — роздряпувати обличчя, втинати частину вуха та проколювати руку стрілою — був уже в скитів-кочовиків під час похорону їхніх царів. Проте, пізніше, після Геродота римські, а далі й візантійські історики не згадують про такий звичай в Україні. Тому треба думати, то він не був перейнятий місцевими слов’янськими племенами від скитів, а постав самостійно чи під іншим стороннім впливом вже у ранніх слов’ян і зберігся до часів Київської Руси. Так було, очевидно, за поганських часів, і тільки рідкісні випадки та­кого звичаю залишалися ще в перших початках введення християнства в Ук­раїні. На Московщині цей поганський ритуал зберігався значно довше. В ‘Житії” Константина Муромського, мабуть з XVI ст., читаємо, що коли він

^1М Лаврент. літоп. І, 1950, 89. ховав свого сина за чисто християнським обрядом, люди дуже дивувалися, кажучи: “ни ножекроенія не творяшеся, ни лицедранія, ни плача безмернаго и о том безумній ругахуся”.™² У відсталих селах ще й досі голосять під час похорону.¹”

До часу прийняття християнства в Київській Руси палили покійника на місці поховання, разом з одягом, особистими прикрасами і всім, що за життя він носив при собі. Чужоземних варязьких дружинників палили разом з їхніми жінками або рабинями, слугами, кіньми і псами. Просто драматичний опис такого тілопального похорону подає Ібн-Фадлан, який бачив його в 922 р. десь над середньою Волгою.¹"*

В Україні найбагатіпим тілопальним похованням дружинника, можли­во нехрещеного князя, в X ст. є Чорна Могила в Чернігові, досліджувана у 1870-их рр.. Тілопалення відбувалося на насипі заввишки 1,5 м. За характе­ром могильних дарів і їх розміщення в могилі можна думати, що на вели­чезному вогнищі спалено трьох покійників — князя, його зброєносця і жінки. Чоловіків спалено з усією їх зброєю, з мечами, списами і шаблею, в кольчу­гах і шоломах. Біля жінки лежали 10 серпів і коров’ячі кістки. Поруч спалено двох осідланих коней. В могильному насипі виявлено останки похоронної гризни, залізний казан з кістками і два ножі.

Найціннішими знахідками в Чорній Могилі були два турові роги-ри- тони, окуті срібного бляхою. Один з них мав рослинний орнамент, другий складну композицію із страховищ-птахів і людей, що являє собою визначний твір мистецтва княжої доби.¹”⁵ Подібних, але не так багатих поховань дружин­ників, звичайно з жінками, є в Україні чимало. Вони належать озброєній па­нівній верхівці Київської Руси прикметному для ранньої февдальної доби явищу в цілій Европі, підтвердженому археологічними матеріалами.

Осіб, які багато часу проводили в дорозі на кораблях або човнах, па­лили в човнах. Так у човні княгиня Ольга поховала живцем своїх деревлянсь- ких сватів, щоб помститися за смерть свого чоловіка, князя Ігоря. За слова­ми “Сказаній о св. Борисі и Глібі”, князя Гліба по смерті “положиша в лесе межи двема кладома под насадом (човном)”.¹"" Цей звичай, мабуть, північ­ного, прибалтійського (варязького) походження, можливо, зродився з уяв­лення, що “потойбічний світ” лежить десь за морем, і 'душа померлого може дістатися туди тільки в човні.

Літописець згадує також, як відвозили покійників на санях на місце поховання (Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Гліб Володимирович, Із’яс- лав Ярославич, Володимир Мономах, Святополк Із’яславич та ігумен Теодо-

^ιw Н. Костомаров, Памятники старой русской литературы, І, Петерб. 1860, 229. ^ικ' І. Свєнціцький, Похоронні голосіння, Етнографічний Збірник НТШ, XXXI- XXXII, 1912.

¹⁹¹ Опис, зберігся в словнику Якута “Ми джам аль-бульдан", вид. Вюстенфель- да, Лнпськ 1866, І,- чеський переклад подає L. Niederle, ZSS, І, 1, 1912, 377-379.

¹⁹⁵ Д. Бпіфельд,.Утворення Київської Русі, Нариси, 384-385.

^19я И. Срезневскій, Сказанія о св. Борисе и Глебе, Петерб. 1860, 93 і міиіятюра.

Поховання св. Гпіба під човном.

(мініятура із Сказаній о Борисі и Γπ⅛6⅛)

сій Печерський). Цей звичай зберігся донині в гуцулів і бойків у гірських закутинах.”"

Після прийняття Христової віри Церква заборонила спалювати покій­ників, з огляду на майбутнє воскресіння, і вже під кінець X ст. тілопальні могили зустрічалися в Україні дуже рідко. У похованнях нового, християн­ського типу, в трупокладеннях усі кістяки лежать головами на захід, щоб звернені були лицем до сходу, як у церкві до престола. Руки здебільша ви­простані вздовж тіла, рідше лежать на грудях. Покійників часто ховали в дерев’яних трунах, від яких залишилися залізні цвяхи, часом рештки дощок. Біля їхніх кістяків подивуються різні особисті прикраси та уламки глиняного посуду. Немає вже цілого посуду з їжею.

За конструкцією могильних споруд можна вирізнити три їхні роди ■—■ поховання з могильними насипами, пласкі поховання без насипів і поховання, прикриті кам’яною плитою.

Перший рід поховань слід вважати за пережиток з дохристиянських часів. Ті з них, у яких поховано в дерев’яних зрубах чоловіків з жінками, кіньми та багатим вирядом, належать варязьким дружинникам, що були на службі в українських князів. Такі могильні трупокладні поховання виявлено в Києві, в Шестовиці біля Чернігова (урочище Берізки) та на городищ! “Пліснесько” біля с. Підгірків, Одеського р-ну, Львівської области.

Д. Аиучин, Сани, ладья и кони как принадлежности похороннаго обряда, Древности, XIV, М. 1890; М. Беляшевскій, Сани в похоронных обрядах, Кіевская Старина, IV, 1893; Th. Volkov, Le traineau dans Ies rites Iuneraires de !’Ukraine, Rev. trad, pop., Paris 1896; X. Ящуржиискій, Остатки языческих обрядов в малорус­ском погребеиіи, TAC, VII, II, прот. 64; Труворов, О погребных санях, Русская Ста­рина, 1887, XII, 837; L. Niederle, ZSS, I, 1, 1912, 269-273; В. Шухевич, Гуцулыцина, IIL смерть і похорони, МУЕ, V, 1904. Цей звичай практикували ще в 1943 р. біля м. Сколього в Карпатах. У Полтаві в 1920 р. ховали письменника Панаса Мирного, згідно з його заповітом иа санях (М. Міллер).

Варязькі поховання різняться від одночасних українських місцевих не тільки обрядом (поховання з убитою жінкою або рабинею і конем), але також конструкцією могили (дерев’яна комора з таким же перекриттям і ба­гатим вирядом). Раніше всі кістякові поховання з варязькими мечами вважа­лися за варязькі, і тільки пізніше, коли краще досліджено торговельні взає­мини України з чужими краями, дослідники виявили, що не самі тільки мечі, які кожний міг набути від варязьких купців, але цілий похоронний обряд, головно паристе поховання в дерев’яному зрубі, рішає про варязьку етніч­ну приналежність покійників.

У великому могильнику IX--X ст. біля с. Шестовшіі на Чернігівщині, поруч багатих тілопальних могил місцевої людности, знайдено могили ва­рязького типу з паристими похованнями і конем.””

В Чернігові Б. Бліфельд у 1952 р. досліджував тру покладні похован­ня варязьких дружинників в урочищі Берізки. В одному з них багате паристе поховання з двома кіньми знайдено у великій дерев’яній коморі, вкопаній глибоко в материк. У могильному виряді переважала зброя і частини кінської збруї. В інших могилах виявлено рештки похоронного вогнища, на якому спалено дружинників разом із рабинями.^{[1223] [1224] [1225] [1226] [1227]”}

Поодинокі поховання під могильними насипами з трупокладенням без дерев’яних зрубів-комор і без коней належать місцевій українській людності. Вони подивуються по всій Україні і розташовані групами різної величини. Кістяки, головами завжди на захід, лежать здебільша на поверхні материку, рідше в неглибоких ямах, і тоді в дерев’яних трунах. Іноді, можливо з сані­тарних причин, на великих брилах вапна (Хотимир,™ Живачів,”¹ у горішньому Подністров’ї) або на вимощенні з кам’яних плиток (Заболотні біля Бродів).*” На східній Волині, в землі деревлян В. Антонович знаходив у могилах також дерев’яні комори, одначе без паристих поховань.”⁸

Могильний тип поховань, прикметний для ранньої княжої доби (X — XII ст.), найкраще досліджений наприкінці минулого сторіччя на Волині роз­копами В. Антоновича і К. Мельник-Антонович. Тамошні поховання були вбогі на дари в наслідок еволюції уявлень про позагробове життя після вве­дення християнства. На 260 могил, розкопаних К. Мельник-Антонович в Лу­бенському, Луцькому і Рівенському повітах, у 140 знайдено тільки залізні цвяхи з дерев’яних трун. В інших були особисті прикраси, рештки взуття, предмети хатнього побуту, дерев’яний та глиняний посуд, приладдя, потрібне для деяких зайнять, і частини узброєння — бойові сокирки з хрестувато роз­ширеним обухом, вістря до списів, остроги і ножі. Посуд на харчі виявлено тільки у 27 могилах. В одній тільки могилі, в Пересопниці, знайдено шкара­лущу з яйця, яке дане покійникові як символ вічного життя.²"⁴ Цей звичай, по­в’язаний з християнською вірою в позагробове життя, був поширений МІЖ багатьма слов’янськими племенами княжої доби, бо шкаралущі з яєць знахо­дять у похованнях того часу в Подніпров’ї (Старий Жуків),^{205 * * * * *} Моравії,Че­хії²"' та в північній Угорщині.²"’’

На терені Київської Руси могильники з насипами ранньої княжої до­би досліджувано на Правобережжі в Житомирщині (Нежиловичі, Радомишль­ського р-ну,²"⁴' Яроповичі, Андрушівського p-ну)²'" Бердичівщині (Рай­ки),²" та Уманщині (Глубічок)^{212 213 *} і на Лівобережжі в Чернігівщині (Богданів, Глухівського р-ну,^2,3 Новий Білоус, Табаївка, Чернігівського р-ну),²¹¹ Полтав­щині (Ліплява, Золотоніського р-ну,²'⁵ Березова Рудка, Пирятинського р-ну)²'“ і біля м. Переяслава.²'⁷

Найбільший з цих могильників — ліплявський, на якому В. Щербаківсь- кий нарахував понад п’ятсот невеликих могил і розкопав з них 66. Похован­ня здебільша були бідні, їхній виряд складався головно з залізних ножів та бронзових і скляних прикрас. Одно тільки поховання було багатше на при­краси із срібла, бронзи, скла і кости (гребінь). Одне намисто мало як до- чіпку срібну монету Володимира Великого з тризубом, яка датує могильник X-XI ст.²¹⁸

²⁰¹ В. Антонович, як попереднє,- К. Мельник-Аитоиович, Раскопки в земле лу­чан, TAC, XI, І, 1901.

²⁰⁵ Там же, 504.

^ot I. L. Cervinka, Morava v prav⅛u, Brno 1912, 320.

^2u7 За нашими розкопами в с. Дябліцах.

-''⁸ J. Hampel, Altertiimer unserer heidnischen Vorzeit, І, 80.

^2υ" М. К. Якимович, АЛЮР, II, 1900, 201-203.

²'° П. А. Раппопорт, Заметки о датировке некоторых типов городищ Подне- провья, КСИИМК, 48, 1952, 107-115.

^[1] Т. Мовчаиівський, Райковецьке городище XI-XIII ст., Наукові записки IIMK, 5-6, К. 1935.

^2,2 В. Домаиицький, АЛЮР, II, 1900, 181.

^[1] М. Біляшівський, АЛЮР, II, 1900, 146-148.

^2,1 Д. І. Бліфельд, Деснянська археологічна експедиція 1949 p., АП, V, 1955, 12-21.

^[1] В. Щербаківський, Ліплявський могильник, Niederluv Sbornik, Praha 1925, 339-348_f Р. И. Выезжев, Новые материалы из раскопок Леплявского могильника, КСИА, 3, 1954.

²¹⁰ I. П. Закревский, АЛЮР, II, 1900, 203.

^2l' В. Щербаківський, як вище, 348.

^[1] В. Щербаківський, як вище, 344-347.

У горішньому Подністров’ї могильники з насипами ранньої княжої доби досліджувано в Жежаві (Заліщики),*"" Городниці (Городенка),"'^{[1228] [1229] Xoth- мирі (Товмач)"' Крилосі (Галич),'®[1230] [1231] [1232] [1233] [1234] Жнибродах (Бучач),"® на західному Поділлі в Чолганщині (Тернопіль)"* і в Семенові (Теребовля ).*a6 їхній мо­гильний виряд убогий: декілька бронзових прикрас і різні намистини. Ковтки київського типу знайдено в могилі у Вовківцях (Борщів),*““ двічі виявлено “есуваті” завушниці західньослов’янського типу (Чолганщина, Тернопільсь­кого р-ну,"[1235] і Глубічок, Боріцівського р-ну."[1236]}

Деякі могили, які, можливо, належали видатним особам, мали складні­шу конструкцію. Вони були обведені кам’яними колами-кромлехами (Жни- броди біля Бучача,"” Шилівці біля Копичинець).®" Цей звичай міг бути при­несений літописними тиверцями з південної України. Дерев’яні кромлехи знайшов П. Єфименко в могильних насипах слов’янських поховань X ст. над горішнім Доном.

Другу, молодшу групу поховань княжої доби становлять могильники без насипів. Поховання розміщені тут рядами, як на сучасних цвинтарях, і тому давніші дослідники називали їх “рядовими гробами”.

Великий могильник такого типу, розкопаний в цілості, був досліджу­ваний нами 1939 р. в с. Валяві біля Перемишля. На просторі 75x50 м. ми роз­копали там 88 чоловічих, жіночих і дитячих поховань. Вони були здебільша в дерев’яних трунах, головами завжди на захід і на загал нічим не різнилися від волинських поховань, що їх досліджувала К. Мельник-Антонович у зем­лі лучан (Дубенський і Рівенський p-ни) в 1897 — 1898 рр. В одному ва- лявському чоловічому похованні біля кістяка лежало залізне окуття дере­в’яної лопати. Можливо, що це був сам гробокапач, якому дали у “потой­бічний світ” знаряддя його праці. Такий звичай і досі поширений в Україні.

За стилістичною аналізою особистих прикрас Валявський могильник слід датувати X — XI ст. Значна кількість західніх есуватих завушниць вка­зує на те, що більшість поховань належить до X ст., коли Перемишль з око­лицею, до походу Володимира Великого на Червенські городи, входив якийсь час у склад чеського і польського князівств.*®¹

В другій групі поховань на окрему увагу заслуговують поховання без насипів досліджувані Г. Оссовським (1890) у с. Мишкові (Заліщики). Вони були двоякого типу. Дані з них обведені колами з 5 — 6 великих кам’яних плит, верхи яких були помітні на поверхні терену, другі не мали таких кол. У похованнях обох типів серед жіночих прикрас знайдено есуваті завушниці західнього типу. Всі кістяки лежали головами на захід.²⁹²

Третю групу поховань княжої доби творять поховання теж без мо­гильного насипу, прикриті кам’яними плитами, присипаними землею. Це т. зв. під плито в і гроби. Покійники в них іноді, ще за прадідівським зви­чаєм були скорчені (Застійна, Тернопільського р-ну).²⁹⁹ Зустрічаються також родинні поховання: чоловік, жінка й дитина (Добрівляни, Заліщицького р-ну).'™ Біля них багато прикрас, в тому числі бронзові емальовані дармовиси, есуваті ковтки XI — XII ст. і клаптики златоглаву. Єдиною свого рода знахід­кою є емальований бронзовий ковток так званого кетляхського типу (назва від місцевости Кеттлях в Долішній Австрії), знайдений у могилі в с. Звинячі, Заліщицького р-ну.““ Часто подивуються в похованнях залишки дерев’яних трун, і залізні цвяхи, якими вони були збиті.

Підплитові гроби відомі тільки з горішнього Подністров’я і західньо­го Поділля. Два погребища з такими гробами досліджували А. Кіркор (1877), В. Пшибиславськнй (1879) та І. Коперніцький (1882) на терені с. Городниці, Городенського р-ну. З огляду на велике число поховань та клапті золотом гаптованих тканин у кількох жіночих похованнях, можна думати, що на го­родищі в Городниці був організаційний центр найбільш на північний за­хід вцсуненої частини літописних тиверців.

Підплитові поховання XI — XII ст. виявив О. Ратич також на невели­кому городищі біля с. Копачинпів (р-н Городенка) Станиславівської облас­ти.²³⁰

Наші дослідження в сс. Остаповичах, Перемишлянського р-ну,²⁹² і Де- лієві, Товмацького р-ну,²⁹' виявили, що звичай прикривати покійників кам’я­ними плитами тривав на названому терені аж до XV ст. Пізніше, з XVI ст. нагробних плит вже землею не присипали і ставили на них написи. Такі на­гробні плити досліджували ми на старому монастирському цвинтариші в с. Уневі біля Перемишлян.

Дрібних уламків глиняного посуду, побитого після похоронної триз­ни, які завжди знаходяться в могильному насипі, немає вже в засипі пласких, поховань без насипів та підплитових гробів. Видно, тризни вже не справля­ли на свіжому гробі, і це вказує на молодший вік поховань.

До чужоплемінних могильних пам’яток належать в Україні, крім ва­рязьких поховань, дві старомадярські могили X ст. із золотими прикрасами та кінськими головами, досліджувані нами у 1935 р. на терені Підгороддя ^{[1237] [1238] [1239] [1240] [1241] [1242] [1243]}

Підплитові гроби у горішньому Подністров'ї: 1 — Звенигород; 2 — Остаповичі; І — Костенів; 4 — Лапшин,■ 5 — Підлипці; 6 — Плауна Велика; 7 — Почапннці; 8 —Гри- цівці; 9 — Застійна; 10 — Скоморохи; 11 — Могильинця; 12 — Увнспа; 13 — Цві- това; 14 — Депіїв; 15 — Хотимир,- 16 — Маиастирок; 17 — Біпьче Золоте; 18 — Bep- хияківці; 19 — Лосяч; 20 — Турильче; 21 — Нівра; 22 — Іванків; 23 — Петрів; 24

— Городниця; 25 — Жежава; 26 — Звиняч; 27 — Добрівляни; 28 — Бедриківці; 29

— Лисівці; ЗО — Городок,- 31 — Новосілка Костюкова; 32 — Колодрібка.

біля КрилосуТалича,³³" і багато могил монгольських кочовиків, печенігів, по­ловців і татар. У тих могилах покійники лежать іноді в дерев’яних колодах, головами на захід, часто з конем (чоловіки й жінки) і при повній зброї — з кривими шаблями та стрілами з ромбуватими вістрями. Чоловічих прикрас із золота, срібла й міді в тих похованнях мало, подивуються залишки ки­тайських шовкових тканин і взуття, зрідка глиняний або дерев’яний посуд. В жіночих похованнях залишки високого чепця з кори, вкритого шовком.

Окрему групу чужоплемінних пам’яток княжої доби становлять “ка­м'яні баби” -— кам’яні людські подоби, зв’язані з культом предків, що зустрі-

^23β J. Pasternak, Die ersten altungarischen Grabfunde nordlich der Karpaten₁ ArchaeoIogia Hungarica, XXI, Budapest 1937 — 141 і 297-303, Taf. CXXXIV-CXXXVH; Я. Пастернак Старий Галич, 54-57 і рис. 20. Цими нашими дослідженнями вирішене було важливе питання мадярської археології, яким саме шляхом літописні угри перейшли з Подніпров'я на свою теперішню батьківщину в Подунав'ї. чаються в степовій частині України.²" Від подібних азійських вони різняться складнішим накриттям голови та різноманітністю деталів одежі і зброї. Крім того в них майже завжди рельєфні маленькі ноги. Крім чоловічих є й жіночі фігури, в руках у них звичайно невеличка посудина. На підставі свідчення флямандського подорожника Рубріквіса, що в рр. 1253 — 1255 відбув подо­рож у Монголію і бачив там кам’яні статуї на половецьких могилах, “кам’яні баби” південної України вважаються звичайно теж половецькими.²¹¹ Проте, дехто приписує їх аланам, що під іменем ясів (осетинів) згадуються в літо­писі в останнє під 1116 р. “В се же лЪто — каже літописець — посла Воло- димерь сына своего Ярополка, а Давыдъ сына своего Всеволода на Донъ, и взяша три грады: Сугровъ, Шаруканъ, Балинъ. Тогда же Ярополкь приве­де co6t жену красну велми, ясьскаго князя дщерь полонивъ”.²'²

Найпізніші монгольські могили в Україні - це «могили Золотої Орди з XlV — XV ст.

^2w L. Niederle, ZSS, ПІ, 2, 654-656 (там давніша література).

²⁴¹ Половці — тюркомовний нарід, західня частина Кіпчацької орди, відомі в Західній Европі під іменем куманів, займали в XI-XIII ст. українські степи, після татарського нападу 1237 р. переселилися частинно в Угорщину й на Балкани, а решта залишилася на місці.

"'² Лаврент. літоп., І, 1950, 201.