Вступ

У жодній частині політичної економії між теоретиками та практиками немає такої розбіжності в поглядах, як у галузі міжнародної торгівлі й торговельної політики. Водночас у сфері цієї науки немає жодного іншого питання, яке мало б таке велике значення і для добробуту та цивілізованості націй, і для їхньої самостійності, могутності та сталого розвитку.

Сьогодні більше, ніж будь-коли, зазначене вище питання набуло ваги порівняно з усіма іншими питаннями, що належать до політичної економії. Оскільки чим швидше розвивається дух промислових винаходів і поліпшень, дух суспільних і політичних удосконалень, тим більшим стає відрив націй, що йдуть уперед, від тих, які зупинились у своєму розвитку, і відставання останніх стає дедалі небезпечнішим. Колись необхідні були цілі століття, щоб монополізувати виробництво вовни — найважливішої на свій час мануфактурної галузі, пізніше знадобилися десятиліття для монополізації незрівнянно важливішої мануфактурної галузі, а саме бавовняної, нині ж перевага в декілька років вочевидь дасть Великій Британії змогу прибрати до своїх рук усю лляну промисловість Європейського континенту.

У жоден інший період світ не бачив також такого мануфактурного та торговельного домінування, яке, володіючи в наші дні незвичайними силами, дотримується послідовної системи й з усією могутньою енергією прагне до того, щоб монополізувати всю мануфактурну промисловість, усю велику торгівлю, усе мореплавство, усі значні колонії, усе панування на морях і підкорити собі всі інші нації — наприклад, індусів, — у мануфактурному та торговельному сенсі.

Люди, налякані результатами такої політики — ні, примушені до цього конвульсіями, які вона спричинила, — у новітній час раптом побачили континентальну націю, яка внаслідок своєї культури мало підготовлена до мануфактурної промисловості, а саме — російську, котра шукає свій порятунок у протекційній системі, яку відкидає теорія; і що ж стало наслідком? Національне процвітання.

З іншого боку, підбадьорена пророкуваннями теорії Північна Америка, яка завдяки своїй протекціоністській системі активно розвивалася, спокусилась широко відкрити свої порти для англійських мануфактурних товарів; і якими ж стали там наслідки вільної конкуренції? Конвульсії та розорення.

Такого роду досвід штовхає до сумнівів, чи справді теорія така безпомилкова, як вона заявляє, чи справді практика така безрозсудна, як це змальовує теорія; він пробуджує тривоги, що наша національність зрештою може зіткнутись із небезпекою загинути в результаті якоїсь теоретичної хиби, подібно до пацієнта, який виконує вимоги надрукованого для нього рецепту і вмирає внаслідок друкарської помилки; він продукує підозру — чи не для того цю теорію так широко прославляють і так високо підіймають, щоб зробити її новим троянським конем, сховати від нас зброю та людей і тим самим змусити нас власними руками зруйнувати наші власні захисні мури?

Щонайменше зрозуміло, що після того, як велике питання торговельної політики вже більше ніж пів століття дискутують усі нації в друкованих публікаціях і законодавчих документах, усі найрозумніші голови, — після цього всього прірва, яка існує між теорією і практикою з часів Кене та Сміта, не тільки не була закрита, а й з року в рік дедалі ширшає. Але що ж це за наука, яка не висвітлює шляху, яким має йти практика? І чи є сенс припустити, що розум одних такий великий, що він завжди правильно розпізнає природу речей, і, навпаки, розум інших такий мізерний, що не здатен зрозуміти істин, відкритих першими, і тому цілі покоління розглядають очевидні помилки як сталі істини? Чи, може, правильніше припустити таке: практики, якщо вони зазвичай і занадто схильні триматися за наявні речі, з усією їхньою наполегливістю так довго не можуть нічого протиставити теорії, бо вона протистоїть природі речей?

Ми сподіваємося довести, що провина в суперечності між теорією та практикою торговельної політики лежить однаковою мірою й на теоретиках, і на практиках.

В аспекті міжнародної торгівлі політична економія має черпати своє вчення з досвіду, опрацьовувати свої заходи з огляду на потреби сьогодення та своєрідні відносини в межах кожної окремої нації, не забуваючи водночас вимог майбутнього і всього людства загалом. Отже, вона має спиратися на філософію, політику та історію.

В інтересах майбутнього і всього людства філософія вимагає: дедалі більшого зближення націй; по змозі — уникнення війн; заснування та розвитку міжнародного права; переходу від того, що нині називають народним правом, до державно-федерального права; свободи міжнародних обмінів інтелектуального та матеріального характеру; і на завершення — об’єднання всіх націй під верховенством закону, універсального союзу.

На противагу цьому політика в інтересах кожної окремої нації вимагає: гарантій щодо її самостійності та продовження існування; особливих заходів для сприяння її прогресу в культурі, заможності й силі, для формування її суспільних відносин як незалежної політичної структури з повним і гармонійним розвитком усіх складників і досконалої в самій собі.

Історія, зі свого боку, рішуче говорить на користь вимог майбутнього, показуючи, як матеріальні та духовні гаразди людей завжди зростали пропорційно до розширення їхнього політичного єднання та їхніх комерційних зв’язків. Але водночас вона підтверджує вимоги сучасності й національності, показуючи, як гинули нації, що випускали з поля зору розвиток власної культури та могутності; як, з одного боку, необмежена торгівля з розвиненішими націями сприяла прогресові кожного народу на перших стадіях його розвитку, але як, з іншого боку, кожна нація на цьому шляху приходила до застою замість досягнення вищого розвитку та зрівняння з передовими націями, що можна було б досягти певними обмеженнями в її міжнародних обмінах. Цим самим історія вказує на свою роль посередника між різноспрямованими вимогами філософії та політики.

І тільки практика й теорія політичної економії в їхньому сучасному стані розвитку мають односторонню позицію — одна виступає за особливі вимоги націй, інша захищає односторонні вимоги космополітизму.

Практика, чи, інакше кажучи, так звана меркантильна система, робить велику помилку, відстоюючи абсолютну загальну користь і необхідність обмежень, оскільки такі обмеження для певних націй і в певні періоди їхнього розвитку були корисними та необхідними. Вона не бачить того, що обмеження — це лише засіб, а свобода — це мета. Вона розглядає лише націю й ніколи — людство загалом, лише сучасність і ніколи — майбутнє, вона має виключно політичне та національне забарвлення, а тому їй не вистачає філософського погляду — космополітичної тенденції.

І навпаки, панівна теорія, як її уявляв Кене та як її сформував Адам Сміт, концентрується виключно на космополітичних вимогах майбутнього, і навіть найвіддаленішого майбутнього. Універсальний союз та абсолютну свободу міжнародної торгівлі — на сьогодні це космополітична ідея, яка може бути реалізована хіба що через кілька століть, — вона розглядає як цілі, яких можна досягти вже в наш час. Вона не розуміє потреб сьогодення та природи національності й навіть ігнорує факт існування нації і тим самим — принцип виховання в нації самостійності. Виключно космополітично вона скрізь і завжди розглядає лише людство загалом, добробут усього роду людського, й ніколи — окрему націю та її гаразди, вона відкидає політику, оголошує досвід і практику непотрібною рутиною. Розглядаючи історію лише настільки, наскільки це відповідає її однобокій тенденції, вона ігнорує або викривляє свої доктрини, якщо ті суперечать її системі, вона бачить себе змушеною не визнавати результатів англійського навігаційного акту15, договору Метуена [= англійсько-португальського торгового договору 1703 року, названого ім’ям англійського дипломата] і взагалі англійської торговельної політики та висунути абсолютно неправдиве твердження: не завдяки, а незважаючи на свою торговельну політику Англія досягла свого багатства й могутності.

Визнавши таким чином однобокість обох систем, ми не можемо більше дивуватися з того, що практика, незважаючи на її значні помилки, не хотіла і не могла реформуватися на підґрунті такої теорії; нам стає також ясно, чому теорія не хотіла нічого знати ні про історію і досвід, ні про політику й націю.

Однак у житті націй, як і в житті індивідуумів, існує два дієві лікувальні засоби проти ілюзій ідеології — досвід і необхідність. Якщо ми не помиляємося, то всі ті нації, які в новітній час сподівалися знайти порятунок у вільних обмінах із країною, що досягла мануфактурного та торгового верховенства, проходять зараз етап збирання важливого досвіду.

Абсолютно неможливо Північно-Американським Вільним Штатам у разі збереження їхніх нинішніх національних торговельних відносин досягти належного порядку у своїй національній економіці. Беззаперечно, їм необхідно повернутися до свого попереднього митного тарифу. Якщо навіть цьому чинитимуть супротив рабовласницькі штати та якщо їх підтримуватиме правляча партія, сила відносин переможе партійну політику. Так, ми маємо побоювання: рано чи пізно гармати розв’яжуть питання, яке було для законодавства гордієвим вузлом; Америка заплатить Англії свою данину порохом і свинцем; така фактична система заборонних мит, як війна, виправить помилки американського митного законодавства; завоювання Канади назавжди покладе край пророкованій Гускіссоном чудовій контрабандистській системі Англії.

Якби ж ми помилялися! Але на випадок, якщо наше пророцтво збудеться, маємо визнати теорію вільної торгівлі винуватицею цієї війни. Дивна іронія долі, що теорія, підґрунтям якої є велика ідея вічного миру, має розпалити війну між двома могутніми державами, котрі, як стверджують теоретики, створені для двосторонньої торгівлі; це майже так само дивно, як і результати філантропічного скасування торгівлі рабами, внаслідок чого тепер у морських глибинах топлять тисячі негрів16.

Франція протягом останніх 50 років (чи насправді протягом останніх 25 років, оскільки брати до уваги час революції та війн тут недоречно) провела великий експеримент із системою обмежень з усіма її помилками, вадами та перебільшеннями.

У Німеччині щойно згадані питання стали практичними й національними лише внаслідок заснування торговельного союзу. Якщо у Франції вино є присмакою до їжі, якщо Англія стимулює ним до підписання торговельних договорів, то в Німеччині такими товарами є зерно і ліс. Усе це поки що лише гіпотеза, оскільки сьогодні не можна знати, чи реально привести розкритикованих торі до здорового глузду настільки, щоб вони для спрощеного ввезення німецького зерна та лісу дали уряду дозвіл на концесії, які всупереч інтересам союзу можна було б зробити чинними. Адже в Німеччині в торговельній політиці дійшли вже до того рівня, що вважали б смішним, якщо не зухвалим, припущення, ніби за солідні зливки золота та срібла можна отримувати плату у вигляді місячного світла чи надій. Якщо припустити, що парламент дозволить зазначені концесії, то в Німеччині найважливіші питання торговельної політики без зволікань мають стати предметом громадської дискусії. Нове повідомлення доктора Баурінга дає нам можливість відчути, якої ж тактики дотримуватиметься Англія в такому разі. Вона розглядатиме ці концесії не як еквівалент тих істотних переваг, які все ще має на німецькому мануфактурному ринку; не як запоруку того, що вона завадить Німеччині поступово навчитися власними силами задовольняти потреби у бавовняному волокні шляхом ввезення необхідної для цього сировини безпосередньо з країн гарячої кліматичної зони з її оплатою власними мануфактурними товарами; не як засіб вирівнювання все ще наявної величезної невідповідності між взаємним ввезенням і вивезенням з обох країн — ні! Англія розглядатиме право постачати Німеччину бавовняним волокном як jus quaesitum [= право вимоги] та вимагатиме для цих концесій нового еквівалента, який полягатиме не в чому меншому, як у жертвуванні німецькими бавовняними та вовняними мануфактурами тощо; вона подасть Німеччині ці концесії як страву із сочевиці та вимагатиме для себе її відмови від авторського права на неї. Якщо доктор Баурінг протягом свого перебування в Німеччині не прийшов до хибних думок, якщо він — що ми припускаємо — не сприйняв це з усією серйозністю берлінської ввічливості, то справді в тих регіонах, де формується політика Німецького торговельного союзу, все ще багато ходять шляхами космополітичної теорії, тобто тут іще не бачать відмінності між вивезенням мануфактурних товарів і вивезенням продуктів землеробства; тут вважають, що підтримують національні цілі шляхом розширення одних за рахунок інших; принцип промислового виховання нації ще не визнано базовим для торговельного союзу; нема жодних побоювань щодо принесення в жертву в межах вільної конкуренції тих галузей промисловості, які внаслідок багаторічного протекціонізму досягли великого розвитку, що призвело до суттєвого зниження цін внутрішньою конкуренцією; нема й побоювань стосовно того, що цим буде пошкоджено підґрунтя підприємницького духу німців, оскільки кожна фабрика, зруйнована внаслідок послаблення протекціоністських заходів або урядовими рішеннями, діє як підвішений труп, який отруює всі живі істоти аналогічного роду на величезній території. Ми, як уже зауважено, далекі від того, щоб вважати ці запевнення обґрунтованими, але вже досить погано те, що вони були та змогли бути публічно зроблені, оскільки цим завдано відчутного удару по довірі до існування митного протекціонізму і тим самим — по промисловому підприємницькому духові Німеччини. Зазначене повідомлення дає також змогу здогадуватися, в якій формі німецьким мануфактурам буде подано смертельну отруту так, аби причина руйнувань не була зовсім ясною і отрута ця впевнено проникла до першоджерела життя. Мито на вагу необхідно лише замінити митом на ціну [ad valorem], щоб широко відчинити ворота контрабандній торгівлі з боку Англії та підриванню самих митниць, і насамперед це стосується товарів широкого вжитку, товарів з мінімальною спеціальною цінністю та товарів з найвищими загальними сумами, тобто тих, які є основою мануфактурної промисловості.

Очевидно, яку практичну значущість саме в нинішній час має велике питання свободи міжнародної торгівлі та як необхідно зрештою ґрунтовно та неупереджено дослідити, чи взагалі й наскільки теорію і практику в цьому сенсі можна звинувачувати в помилках, а також що має бути виконано чи щонайменше серйозно зініційовано завдання узгодити, примирити теорію та практику.

Так, це не манірна скромність, а справді глибоке відчуття невпевненості у своїх силах, коли автор запевняє, що він тільки після багаторічної боротьби із самим собою, тільки сотні разів піддавши сумнівам правильність своїх поглядів, а потім сотні разів переконавшись у їхній слушності, лише стільки само разів перевіривши погляди, протилежні його баченню, і стільки само разів визнавши їх неправильними, — лише зробивши все це він вирішив узятися за таке завдання. Він почувається вільним від марних зусиль заперечити старі авторитети і створити нові теорії. Якби автор був англієць, то він навряд чи піддав би сумнівам основний принцип теорії Адама Сміта. То стан рідної країни понад 20 років тому пробудив перші сумніви щодо безпомилковості цієї теорії; то стан рідної країни відтоді спонукав його спочатку в анонімних статтях, а згодом у більших публікаціях під власним ім’ям розвивати своє власне бачення, протилежне панівній теорії. І на цей момент передусім інтереси Німеччини вселили в нього рішучість виступити із цією працею, хоча він і не може заперечувати, що певну роль тут відіграв й особистий мотив, а саме — необхідність, яку він із часом зрозумів, показати у великій роботі, що він досить компетентний, аби сказати своє слово у сфері політичної економії.

Автор — у ситуації прямої суперечності з теорією — спочатку покаже історію виникнення її положень, із цього виведе свої фундаментальні принципи і після їх обґрунтування піддасть перевірці попередні системи, а насамкінець, оскільки його робота зорієнтована на практику, покаже новітній стан торговельної політики.

Для більшої ясності автор пропонує тут стислий огляд головних результатів його досліджень і міркувань.

Об’єднання індивідуальних сил для досягнення спільних цілей — це наймогутніший спосіб створити умови для щастя індивідуумів. Один, відірваний від своїх співгромадян індивідуум — слабкий і безпомічний. Чим більша кількість тих, із ким він перебуває в суспільних зв’язках, чим досконалішим є об’єднання, тим більшим і досконалішим постає продукт — духовні та матеріальні гаразди індивідуумів.

Найвищим за нинішніх умов реалізованим об’єднанням індивідуумів під егідою закону є держава та нація; найвище об’єднання, яке можна собі уявити, — це об’єднання всього людства. Аналогічно тому, як індивідуум у державі та в нації досягає своїх індивідуальних цілей на куди вищому рівні, ніж у ситуації, коли він один, так і всі нації досягали б своїх цілей на істотно вищому рівні, якби були об’єднані законом, вічним миром і вільними обмінами.

Сама природа поступово штовхає нації до цього найвищого об’єднання тим, що різноманітність клімату, ґрунтів і продуктів спонукає їх до взаємних обмінів, а перенаселення та достатня кількість капіталу й талантів спричинюють еміграцію та колонізацію. Міжнародна торгівля завдяки тому, що вона, формуючи нові потреби, спонукає до діяльності та нових зусиль і переносить ідеї, винаходи й сили однієї нації на інші, є одним з наймогутніших важелів цивілізування та національного добробуту.

Поки що об’єднання націй, яке нині виникає завдяки міжнародній торгівлі, є ще дуже недосконалим, оскільки його переривають і послаблюють війни або егоїстичні заходи окремих націй.

Унаслідок війни нація може втратити свою самостійність, власність, свободу, незалежність, устрій і закони, національну самобутність і взагалі досягнутий нею до цього часу рівень культури й добробуту, вона може бути взагалі поневолена. Егоїстичні заходи чужоземців можуть призупинити націю в розвитку її економічної досконалості або й розвернути у зворотному напрямку.

Тому збереження, розвиток і вдосконалення національності є зараз головним предметом зусиль нації, і це має бути так. І це не хибне чи егоїстичне, а розумне прагнення, яке повністю збігається зі справжніми інтересами всього людства, оскільки за своєю природою воно веде до об’єднання націй під егідою закону, до універсального союзу, який може бути корисним людському родові лише за умови, якщо багато націй досягнуть однакового рівня культури та могутності, тобто якщо універсальний союз буде зреалізовано шляхом конфедерації.

Універсальний союз, зініційований однією нацією, що переважає політичною силою та багатством, тобто такий, який базувався б на підкоренні та залежності інших національностей, навпаки мав би наслідком знищення всієї національної самобутності та змагальності між народами; він суперечив би інтересам і прагненням усіх націй, які почуваються покликаними до незалежного розвитку та досягнення високого рівня багатства й політичної значущості; він став би лише повторенням того, що вже було в історії — пригадайте спроби римлян досягнути панування із застосуванням мечів та іншої зброї; хоча зараз таке роблять за допомогою мануфактур і торгівлі, це знову повернуло б нас до варварства.

Насамперед економічний стан зумовлює цивілізованість, політичний розвиток та силу націй, і навпаки. Чим розвиненіша й удосконаленіша її економіка, тим цивілізованішою та могутнішою є нація; чим більше зростають її цивілізованість і могутність, тим вищих рівнів може досягати її економічний розвиток.

В аспекті національно-економічного розвитку можна припустити такі головні етапи розвитку націй: дикий стан; період пастухів; період землеробства; період землеробства та мануфактур; період землеробства, мануфактур і торгівлі.

Очевидно, що нація, яка мешкає на великій території з різноманітними природними багатствами, має численне населення та поєднує землеробство, мануфактури, судноплавство, внутрішню та зовнішню торгівлю, порівняно з нацією з одним землеробством є незрівнянно цивілізованішою, політично освіченішою та сильнішою. Мануфактури, однак, є базою для внутрішньої та зовнішньої торгівлі, мореплавства та досконалішого землеробства, а значить, цивілізованості та політичної могутності; і нація, якій удалося б монополізувати всі мануфактурні потужності земної кулі й таким чином затримати економічний розвиток інших націй так, що ті виробляли б лише продукти землеробства, видобували сировинні матеріали та розвивали тільки найнеобхідніше локальне ремесло, мала б неминуче прийти до універсального панування.

Кожна нація, для якої самостійність і самозбереження мають цінність, повинна прагнути до того, щоб якомога швидше з нижчого культурного рівня перейти на вищий та якомога швидше поєднати на своїй території землеробство, мануфактури, мореплавство й торгівлю.

Переходам націй від дикого стану до періоду пастухів та від періоду пастухів до періоду землеробства, а також першому прогресові в землеробстві найбільше сприяє вільна торгівля з цивілізованими, тобто мануфактурно-торговими націями.

Перехід народів-землеробів до класу землеробно-мануфактурно-торгових націй за умови вільних обмінів міг би відбуватися сам по собі лише в тому разі, якби в усіх націй з наміром створити й розвивати мануфактурні потужності одночасно відбувся б однаковий процес економічного становлення, якби нації не створювали одна одній перешкод на шляху економічного розвитку, якби вони не гальмували прогресу одна одної війнами та митними системами.

Але оскільки окремі нації завдяки особливим сприятливим умовам досягли переваг над іншими в мануфактурному виробництві, торгівлі та судноплавстві, оскільки вони завчасно зрозуміли, що найефективнішим засобом такого прогресу є досягнення й утвердження політичної переваги над іншими націями, то вони вжили заходів, які були спрямовані — і такими залишаються до сьогодні — на досягнення монополії в мануфактурах і торгівлі, а також на стримування відсталих націй у розвитку. Комплекс усіх цих заходів (заборони на ввезення, імпортні мита, обмеження в судноплавстві, експортні премії тощо) називають митною системою.

Нації, відсталі внаслідок раннього прогресу інших націй, через чужоземні митні системи та війни, змушені самостійно шукати засоби, щоб здійснити перехід від періоду землеробства до мануфактурного періоду та щоб обмежити торгівлю з розвиненішими та охочими до мануфактурної монополії націями — якщо ця торгівля є для них стримувальним фактором — формуванням своєї власної митної системи.

Тому митна система не є, як раніше стверджували, винаходом спекулятивних голів, вона є природним наслідком прагнення націй до самозбереження та процвітання чи досягнення переваг над іншими націями.

Однак це прагнення є легітимним і розумним лише тією мірою, якою воно не перешкоджає, а стимулює економічний розвиток нації, що вдається до зазначених заходів, і наскільки неворожим воно є стосовно вищої мети людства — створення в майбутньому універсальної конфедерації.

Аналогічно тому, як людське суспільство можна розглядати з двох поглядів, а саме — з космополітичного, спрямованого на все людство, і з політичного, який враховує особливі національні інтереси та обставини, так і вся економія — і приватна, і суспільна — надається до двох головних поглядів, а саме — з орієнтацією на особистісні, суспільні та матеріальні сили, які створюють багатства, чи з орієнтацією на обмінну цінність матеріальних товарів.

Тому існують космополітична та політична економія, теорія обмінних цінностей і теорія продуктивних сил — доктрини, які суттєво відрізняються одна від одної та які необхідно розвивати самостійно.

Продуктивні сили народів залежать не лише від старанності, економності, моральності й інтелігентності індивідуумів чи від володіння природними скарбами та матеріальними капіталами, а й від суспільних, політичних та громадських інституцій і законів, а насамперед — від гарантій продовження їхнього існування, самостійності та сили їхньої національності. Хоч би якими старанними, економними, винахідливими, підприємливими, моральними та інтелігентними були індивідууми, без національної єдності, без національного поділу праці й національної конфедерації продуктивних сил нація ніколи не досягне високого рівня достатку та могутності, не зможе зберегти на майбутнє володіння своїми інтелектуальними, суспільними і матеріальними багатствами.

Принцип поділу праці досі не було розкрито в повному обсязі. Продуктивність залежить не лише від розподілу різних ділових операцій між багатьма індивідуумами, вона ще більше залежить від інтелектуального та фізичного об’єднання цих індивідуумів для досягнення суспільної мети.

Отже, цей принцип придатний для застосування не лише щодо окремої фабрики чи окремого сільського господарства, а й стосовно землеробської, мануфактурної та торгової потужності нації.

Поділ праці й конфедерація продуктивних сил у національному масштабі існують тоді, коли в межах нації інтелектуальне виробництво перебуває у правильному співвідношенні з матеріальним, коли землеробство, промисловість і торгівля нації розвинені рівномірно та гармонійно.

У суто землеробській нації, навіть якщо вона провадить вільну торгівлю з мануфактурними та торговими націями, значну частину продуктивних сил і природних допоміжних джерел використовують помірно або взагалі не використовують. Її інтелектуальний і політичний розвиток, її оборонні сили обмежені. Вона не може володіти значним мореплавством, не може розвивати широку торгівлю. Весь її добробут тією мірою, якою він є плодом міжнародних обмінів, може бути перерваний, розбалансований, знищений чужоземними заходами та війнами.

І навпаки, мануфактурна потужність сприяє науці, мистецтву та політичному вдосконаленню, сприяє добробутові народу, збільшує кількість населення, державні надходження та могутність нації, надає в її розпорядження засоби для розширення торговельних зв’язків на всі частини земної кулі та заснування колоній, створює підґрунтя для розвитку рибальства, мореплавства й військового флоту. Тільки завдяки цій потужності внутрішнє землеробство підіймається на вищий рівень розвитку.

Землеробська та мануфактурна потужності нації, об’єднані однією політичною владою, живуть у вічному мирі, їхня взаємодія не може бути порушена війнами та чужоземними торговими заходами, отже, вони гарантують нації безперервний прогрес у добробуті, цивілізованості та могутності.

Мануфактурна та землеробська потужності зумовлені природою, але мають різні природні умови розвитку.

Найкращі умови для розвитку мануфактурних потужностей з огляду на природні допоміжні джерела мають країни помірної зони, оскільки помірний клімат — це зона розумової та фізичної праці.

І якщо країни жаркої зони, навпаки, мають несприятливі умови для розвитку мануфактур, то, з іншого боку, вони володіють природною монополією щодо цінних — і таких необхідних для країн помірної смуги — продуктів землеробства. Головно саме на базі обміну мануфактурних продуктів помірної зони на землеробські продукти жаркої виникає космополітичний поділ праці та конфедерація продуктивних сил, велика міжнародна торгівля.

Для країни жаркої зони було б збитковим починанням, якби вона забажала розвивати власні мануфактурні потужності. За природними умовами вона для цього не призначена і досягне у своєму матеріальному багатстві та у своїй культурі набагато більшого прогресу, якщо обмінюватиме продукти землеробства своєї зони на мануфактурні продукти помірної смуги.

Однак таким чином країни жаркої зони потрапляють у залежність від країн помірної. Але залежність ця буде беззбитковою чи й узагалі не існуватиме, якщо в помірній зоні виникне чимало націй, які утримуватимуть між собою рівновагу щодо мануфактур, торгівлі, судноплавства та політичної сили, тобто якщо це буде не лише в інтересах багатьох мануфактурних націй, але вони будуть політично спроможні запобігти тому, щоб жодна з них не зловживала своїми перевагами над менш сильними націями жаркої зони. Небезпечною та шкідливою ця перевага може бути лише за умови, якщо всі мануфактурні потужності, вся велика торгівля, усе велике судноплавство та мореплавство будуть монополізовані однією-єдиною нацією.

І навпаки, нації, які в помірній зоні володіють територією з різноманітними природними допоміжними джерелами, залишать невикористаним одне з найбагатших джерел достатку, цивілізованості та могутності, якщо не прагнутимуть реалізувати в національному масштабі поділ праці та конфедерацію продуктивних сил за умови, що вони володіють необхідними для цього економічними, розумовими та суспільними допоміжними засобами.

Під економічними допоміжними засобами ми розуміємо досить розвинене землеробство, яке завдяки вивезенню продуктів не потребує вже суттєвої підтримки. Під розумовими допоміжними засобами маємо на увазі прогресивну освіту індивідуумів. Під суспільними допоміжними засобами бачимо інституції та закони, які гарантують громадянину безпеку особи та власності, вільне використання його розумових та фізичних сил; тут також ідеться про установи, які регулюють і полегшують торгові сполучення, а ще — про відсутність інституцій, які вбивають промисловість, свободу, інтелігентність та мораль, наприклад феодальні інституції тощо.

Зі своїх власних інтересів така нація має прагнути до того, щоб насамперед постачати свій ринок власними мануфактурними продуктами, а потім налагоджувати більше і більше прямих зв’язків з країнами жаркої зони, доставляючи їм власними суднами мануфактурні товари та беручи навзамін продукти їхньої зони. Порівняно із цими обмінами між мануфактурними країнами помірної кліматичної смуги та країнами землеробства жаркої зони вся інша міжнародна торгівля, за винятком лише деяких товарів, наприклад вина, має лише підпорядковане значення.

Виробництво сировинних матеріалів і продуктів харчування для великих націй помірної зони має велике значення лише з погляду внутрішньої торгівлі. Шляхом вивезення зерна, вина, льону, конопель, вовни тощо неосвічена та бідна нація може на початку цивілізування суттєво підняти своє землеробство, але ще жодна велика нація не прийшла таким шляхом до багатства, справжньої цивілізованості та могутності.

Можна прийняти як правило, що нація тим багатша і могутніша, чим більше мануфактурних продуктів вона експортує, чим більше сировини імпортує і чим більше продуктів жаркої зони споживає.

Продукти жаркої зони служать для мануфактурних країн помірного поясу не тільки виробничими матеріалами чи продуктами харчування, а й, насамперед, збудливим засобом для розвитку землеробського та мануфактурного виробництва. Саме через це завжди можна констатувати, що та нація, яка споживає найбільші обсяги продуктів із жаркої зони, продукує та споживає також відносно найбільші обсяги власних мануфактурних і землеробських продуктів.

У національно-економічному розвитку націй з огляду на міжнародну торгівлю необхідно розрізняти чотири різні періоди: у першому внутрішнє землеробство набирає сили завдяки ввезенню чужоземних мануфактурних товарів і вивезенню власних продуктів землеробства та сировини; другому властиве збільшення потужностей внутрішніх мануфактур за одночасного ввезення чужоземних мануфактурних товарів; у третьому внутрішні мануфактури значною мірою постачають внутрішній ринок; протягом четвертого періоду експортують великі обсяги внутрішніх мануфактурних товарів та імпортують чужоземні продукти землеробства і сировинні матеріали.

Митна система як засіб стимулювати економічний розвиток нації через регулювання міжнародної торгівлі має постійно керуватися принципом промислового виховання нації.

Бажання підняти землеробство шляхом протекціоністських мит — це безрозсудне починання, оскільки економічним шляхом внутрішнє землеробство може бути піднято лише внутрішніми/місцевими мануфактурами й оскільки відмова від чужоземних сировинних матеріалів і продуктів землеробства тримає на низькому рівні власні мануфактури країни.

Національно-економічне виховання націй, які перебувають на низькому рівні інтелігентності та культури чи які є бідними з огляду на відношення між площею та продуктивністю їхньої території й населенням, найкраще стимулює вільна торгівля з культурними, багатими та промислово розвиненими націями. Будь-які обмеження в торгівлі такої нації, запроваджені з метою закласти підвалини для власних мануфактурних потужностей, є передчасними і мають негативний вплив не тільки на долю всього людства, а й на прогрес самої нації. Протекціоністські заходи виправдані лише тоді, коли інтелектуальне, політичне та економічне виховання нації внаслідок вільної торгівлі досягне такого рівня, що ввезення чужоземних мануфактурних товарів і неможливість достатньо збувати власні товари стають на заваді та гальмують її подальший прогрес.

Нація, територія якої невелика, яка не має різноманітних природних допоміжних джерел і власних річкових гирл та яка загалом не зовсім безпроблемна, не може взагалі застосовувати систему протекціонізму чи розраховувати на її повний успіх. Така нація має спочатку постаратися шляхом завоювань або договорів усунути зазначені вади.

Мануфактурна потужність охоплює так багато галузей знань і вмінь, передбачає так багато досвіду, вправ і навичок, що промислове формування нації може відбуватися лише поступово. Усі перебільшення та надмірний поспіх щодо протекціонізму покарають націю зменшенням її власних статків.

Найшкідливішим і найгіршим є раптове і повне закриття країни від світу шляхом заборон. Проте і їх можна виправдати, якщо нація внаслідок довгої війни стала відірваною від інших, опинилась у стані недобровільних заборон щодо чужоземних мануфактурних продуктів і змушена абсолютно задовольняти себе своїми власними силами.

У такому разі поступовий перехід від заборонної до протекціоністської системи має відбуватися шляхом заздалегідь визначених митних ставок, які поступово зменшуватимуться. І навпаки, нація, яка прагне перейти зі стану без протекціонізму в стан із протекціонізмом [захистом], має розпочинати з мінімальних митних ставок, які поступово зростатимуть від рівня до рівня за наперед визначеним графіком.

Державна влада мусить беззаперечно дотримуватися заздалегідь визначених таким чином митних ставок. Вона ніколи не повинна передчасно зменшувати їх, але може підіймати, якщо вони здаватимуться їй недостатніми.

Зависокі ввізні мита, які повністю виключають міжнародну конкуренцію, шкідливі для нації, яка їх запроваджує, оскільки вони знищують дух змагальності мануфактуристів із закордонними підприємцями та породжують млявість й інертність.

Якщо в умовах значних митних ставок і таких, які поступово зростають, внутрішні мануфактури не досягають помітного розвитку, то це доказ того, що нація ще не має необхідних допоміжних засобів, щоб розвивати власні мануфактурні потужності.

Протекціоністські мита, запроваджені в якийсь момент для захисту певної галузі промисловості, ніколи не мають падати до такого рівня, щоб виникла загроза існуванню цієї промисловості з боку чужоземної конкуренції. Непорушним принципом має бути збереження вже наявного, захист підґрунтя та надбань національної промисловості.

Отже, чужоземну конкуренцію можна допускати лише для участі в щорічному зростанні споживання. Митні ставки мають зростати, тільки-но закордонна продукція охоплює більшу частину чи й весь щорічний приріст. Така нація, як англійська, мануфактурні потужності якої далеко випередили аналогічні в усіх інших націй, найкраще зберігає та розширює своє мануфактурне та торговельне верховенство якомога вільнішою торгівлею. Для неї космополітичний і політичний принципи — одне й те саме.

Цим і можна пояснити пристрасть освічених англійських державних економістів до абсолютної свободи торгівлі, а також усунення цього принципу далекоглядними державними економістами інших країн від застосування в умовах сучасних світових відносин.

Уже чверть століття англійська заборонна та протекціоністська система діє проти самої Англії та на користь інших націй, які активно розвиваються.

Найзбитковішими для Англії є її власні обмеження на ввезення іноземних сировинних матеріалів і продуктів харчування.

Торговельні союзи та торгові договори — це найкращі засоби для спрощення обмінів між різними націями.

Однак торгові договори є легітимними та виправданими, якщо переваги обопільні. Шкідливими та нелегітимними вважаємо такі торгові угоди, якими мануфактурні потужності однієї нації, що розвивається, приносять у жертву іншій нації, щоб досягти концесій на вивезення продуктів землеробства, — договори Метуена, або так звані «договори з левом».

Такий «левовий договір» укладено між Англією та Францією 1786 року. Усі запити, які Англія подала відтоді Франції та іншим націям, мають ту саму суть.

Якщо протекціоністське мито на певний час здорожує внутрішні мануфактурні продукти, то з часом воно призводить до падіння цін унаслідок внутрішньої конкуренції; оскільки промисловість, яка досягла повного розвитку, може знижувати ціни на свої вироби настільки, скільки їй коштує транспортування сировинних матеріалів, продуктів харчування та промислових виробів плюс торговий прибуток.

Збитки нації, завдані протекціоністськими митами, полягають лише в цінностях, на противагу цьому вона здобуває сили, завдяки яким назавжди отримує здатність продукувати незліченну кількість цінностей. Тому ці витрати на цінності треба розглядати лише як плату за промислове виховання нації.

Протекціоністське мито на мануфактурні товари не має негативних наслідків для землеробів захищеної нації. Через зростання внутрішніх мануфактурних потужностей істотно примножується багатство, зростає населення, а тим самим — і попит на продукти землеробства та, як наслідок, — рента й обмінна вартість земельних ділянок; водночас потреби землеробів щодо мануфактурних виробів після певного періоду задовольняються з нижчими цінами. За таких умов прибутки фермерів у десятки разів перевищують втрати, яких вони зазнали внаслідок тимчасового підвищення цін на мануфактурні товари.

Унаслідок протекціоністської системи виграє також внутрішня та зовнішня торгівля, оскільки лише в націй, які самостійно постачають свій внутрішній ринок, самі споживають свої власні продукти землеробства, а надлишок своїх мануфактурних товарів обмінюють на чужоземні сировинні матеріали та продукти харчування, внутрішня й зовнішня торгівля є вагомою. У суто землеробських націй помірної кліматичної зони обидві галузі торгівлі незначні, а зовнішня зазвичай перебуває в руках мануфактурно-торговельних націй, які здійснюють з першими відповідні операції.

Цілеспрямована протекціоністська система надає внутрішнім мануфактуристам не монополії, а лише гарантії щодо витрат тих індивідуумів, які вкладають свої капітали, таланти та робочу силу в нове, ще не відоме промислове виробництво.

Вона не надає монополії, оскільки внутрішня конкуренція приходить на місце зовнішньої й кожен громадянин на свій розсуд може брати участь у тих перспективних можливостях, які пропонує йому нація.

Ця система надає лише монополію представникам власної нації стосовно представників іноземних націй, які, своєю чергою, мають аналогічну монополію у своїх країнах.

Така монополія є, однак, корисною, оскільки вона не тільки пробуджує продуктивні сили нації, які до цього спали або були малодіяльними, а й залучає в країну чужі продуктивні сили (і матеріальні, й інтелектуальні капітали, підприємців, техніків та робітників).

На противагу цьому, нерозвивання власних мануфактурних потужностей приносить кожній нації старої культури, продуктивні сили якої неможливо більше суттєво підтримувати вивезенням сировинних матеріалів і продуктів землеробства та ввезенням чужоземних мануфактурних товарів, лише великі й різноманітні збитки.

Землеробство такої країни вимушено спотворюється, оскільки приріст населення, яке під час активного розвитку власної мануфактурної промисловості знаходить засоби для існування на виробничих об’єктах, спричиняє великий попит на продукти землеробства і тим самим сприяє значному зростанню землеробських доходів, а також веде до того, що всі кидаються у землеробство, наслідком чого є роздроблення земельних ділянок і здрібніння господарств. Зрештою все закінчується надзвичайною шкодою для могутності, цивілізованості та багатства нації.

Землеробський народ, який у своїй основній масі складається з дрібних селян, не може ні продукувати великої кількості товарів для внутрішнього ринку, ні спричинити значного попиту на промислові товари. Кожен індивідуум тут зазвичай обмежується своїм власним виробництвом і споживанням. За таких умов ніколи не сформується досконала транспортна система і нація ніколи не зможе отримати пов’язані з такою системою величезні переваги.

Логічним наслідком цього є національна слабкість — інтелектуальна та матеріальна, індивідуальна й політична. Такі наслідки ще небезпечніші, якщо сусідні нації рухаються у протилежному напрямку, якщо вони йдуть уперед у всьому тому, в чому ми рухаємося назад; якщо там надії на краще майбутнє додають відваги, сили та підіймають підприємницький дух громадян, то тут дух і відвага дедалі більше зникають від погляду в майбутнє, яке нічого не обіцяє.

Історія дає нам навіть приклади загибелі цілих націй через те, що ті були нездатні виконати в потрібний час велике завдання, а саме — здобути власну інтелектуальну, економічну й політичну самостійність шляхом розвитку власних мануфактур, сильного класу підприємців і торгівців.

15 Навігаційний акт (англ. Navigation Act) — англійський закон, ухвалений 1651 року, згодом розширений до комплексу законів (Навігаційні акти). Встановлював, що товари з Азії, Африки та Америки можуть ввозитися до Англії та її колоній виключно на англійських кораблях, а європейські товари — на англійських кораблях чи на кораблях країни-експортера. Каботажні перевезення (між англійськими портами) дозволялося здійснювати лише англійським суднам. Акт був спрямований проти голландської посередницької торгівлі, призвів до Першої англо-голландської війни 1652–1654 років, за результатами якої Голландія була вимушена погодитись на обмеження Навігаційного акту. Згідно з доповненнями, 75 % членів екіпажу англійських та колоніальних суден, зокрема суден Британської Ост-Індійської компанії, мали складати англійці. Навігаційний акт 1660 року встановив перелік товарів, зокрема цукор, тютюн, бавовна, шерсть тощо, які англійські колонії мали відправляти лише до Англії чи її провінцій. Навігаційні акти втратили чинність 1849 року. — Прим. наук. ред.

16 Розумніше було б, напевно, спочатку спонукати рабовласницькі штати ухвалити закони, що зобов’язували б землевласників надати рабам в обмежену власність певні частки земель, які ті обробляли, та обмежений рівень особистої свободи; інакше кажучи, це мало би бути м’яке кріпацтво з перспективою запровадження в майбутньому емансипації, що підготувало б негрів до повної свободи. Чи хіба ж негри з їхніми деспотами в Африці були менше рабами, ніж на плантаціях американців? Чи був би можливим перехід із природної свободи в цивілізовану, якби дикий народ не пройшов школи суворої покірності? Що, парламентські акти змогли раптом перетворити західноіндійських негрів на вільних працелюбних людей? Чи на цьому шляху весь рід людський був вихований для роботи та свободи? Упевнений, що англійцям історія культури людства не настільки чужа, щоб вони вже давно не відповіли для себе на ці запитання в повному обсязі. Вочевидь те, що вони зробили і роблять іще й сьогодні в плані скасування рабства негрів, має зовсім інші мотиви, ніж суто філантропічні, як ми це покажемо в іншому місці.