Розділ 1 Італійці
У період відродження культури в Європі жодна країна не перебувала, з огляду на комерційне та промислове становище, в таких сприятливих обставинах, як Італія. Варварство не змогло повністю знищити давньоримську культуру.
Погідне небо та родючі землі давали достатньо засобів для харчування численного населення, хоча землеробство тут і вели старими методами. Найнеобхідніші промисли та ремесла були так само мало зруйновані, як і давньоримський муніципальний устрій. Багате берегове рибальство всюди служило місцем вишколу мореплавців, і вздовж протяжного морського узбережжя судноплавство повністю перекривало нестачу внутрішніх транспортних засобів. Водне сполучення й близькість Грецького королівства, Малої Азії та Єгипту надали країні вирішальні переваги в торгівлі зі східними та північними країнами, яку раніше вели, правда не у великих обсягах, через Русь. Завдяки цим обмінам Італія мусила опанувати ті науки, мистецтва та створити ті мануфактури, які Греція врятувала з античної культури.Після звільнення італійських міст під проводом Оттона Великого тут теж підтвердилося те, що історія не раз демонструвала в різні періоди, а саме: свобода та промисловість — це нерозривні супутники, хоча й нерідко одна народжується раніше за іншу. Якщо десь з’являються торгівля та промисловість, то можна бути впевненим, що недалеко вже є і свобода, якщо ж свобода десь підіймає своє знамено, то це дуже надійна ознака того, що рано чи пізно сюди прийде промисловість. Оскільки абсолютно природно, що людина, яка досягла матеріального та духовного багатства, прагне гарантій на те, щоби передати ці досягнення у спадок своїм нащадкам, чи якщо людина стала співучасницею здобуття свободи, то вона віддаватиме всі свої сили для покращення своєї фізичної та інтелектуальної ситуації.
На ту пору вперше з часів загибелі вільних держав античності міста Італії знову відкривають усьому світові погляд на вільні та багаті спільноти (громади).
Міста й країни розвиваються на взаємовигідній основі та отримують вагому підтримку в цьому процесі внаслідок хрестових походів. Перевезення хрестоносців і надання їм продовольства стимулюють не лише навігацію, вони відкривають можливості та спонукають до налагодження перспективних торговельних зв’язків зі Сходом, запровадження нових промислових галузей, підходів і методів, вирощування нових рослин і знайомства з новими насолодами. З іншого боку, це ж саме послаблює позиції панівного феодалізму на користь вільного землеробства та розвитку міст у різних аспектах.Поруч із Венецією та Генуєю своїми мануфактурами і грошовим обігом особливо виділяється Флоренція. Уже в ХІІ та ХІІІ століттях її мануфактури з виробництва шовку й вовни досягають процвітання, корпорації цих галузей мають своїх представників в уряді, під їхнім впливом формується республіка. Тільки вовняна промисловість нараховує дві сотні фабрик; щороку випускають 80 000 відрізів сукна, для чого завозять сировину з Іспанії. Крім цього, щороку з Іспанії, Франції, Бельгії та Німеччини на 300 000 золотих гульденів ввозять необроблене сукно, яке тут відповідно обробляють і вивозять на Близький Схід. Флоренція є банком усієї Італії; тут налічується 80 банківських установ17. Держава має щорічний дохід 300 000 золотих гульденів, що набагато більше, ніж тоді мали королівства Неаполя й Арагонії, та більше, ніж доходи Великої Британії й Ірландії за часів королеви Єлизавети18.
Отже, уже у ХІІ та ХІІІ століттях ми бачимо Італію з усіма елементами національно-економічного успіху і в комерційному, і в промисловому сенсі та з великим відривом від усіх інших націй. Її землеробство та мануфактури служать іншим країнам прикладом для наслідування. Її вулиці та канали найдосконаліші в Європі. Завдяки їй цивілізований світ має банки, морський компас, досконаліше суднобудування, векселі й ще цілу низку корисних торговельних звичаїв і законів, а також значну частину міських і державних інституцій. Її судноплавство та морська сила незрівнянно потужніші за всі інші в південних морях.
У її руках — світова торгівля, оскільки, за винятком іще незначних торговельних потоків у північних водах, ця сфера обмежена Середземним і Чорним морями. Італія постачає всі країни мануфактурними товарами, продуктами розкоші та продуктами жаркої зони, а отримує від них сировинні матеріали. Лише одного не вистачає Італії в цей період, аби стати тим, чим є Англія в наші дні, й оскільки вона цього не має, то втрачає все інше. Їй бракує національної єдності та тієї могутності, яка з неї випливає.Італійські міста і магнати не розглядають себе як частини одного організму, а воюють між собою та взаємно знищуються як незалежні сили й держави. Крім цієї зовнішньої боротьби, в кожній спільноті тривають і внутрішні бої між демократією, аристократією та прагненнями до монопольного панування. Цю згубну для добробуту боротьбу стимулюють і підсилюють чужі сили та їхні напади, а також внутрішнє панування духовенства й відлучання від церкви, чим окремі члени між собою та самі в собі знову розколюються на дві протиборчі частини.
Як Італія руйнує сама себе, найкраще показує історія її морської могутності. Спочатку своєю величчю та потугою виділяється Амальфі (з VIII по ХІ століття)19. Його кораблі охоплюють моря, і всі гроші, які циркулюють в Італії та на Близькому Сході, є амальфійськими. Регіон володіє найдоцільнішим законодавством у сфері судноплавства, в усіх середземноморських портах діє амальфійське морське право. У ХІІ столітті цю могутність знищує Піза; потім Піза падає під ударами Генуї, а саму Геную після столітньої війни ламає Венеція.
Загибель Венеції теж є опосередкованим наслідком цієї обмеженої політики. Якби італійські морські сили об’єдналися, то такому союзу було б неважко не тільки просто зберегти верховенство Італії в Греції, на островах, у Передній Азії та в Єгипті, а й суттєво розширити та зміцнити його, зашкодити успіхам турків та їхнім піратам і навіть позмагатися з португальцями за шлях навколо мису. Але ситуація склалася так, що Венеція могла розраховувати лише на свої власні сили, а до цього у своїх зовнішніх діях іще й була паралізована іншими італійськими державами та сусідніми європейськими силами.
Добре організованому об’єднанню італійських країн було б неважко утвердити самостійність Італії стосовно великих монархій. Спроба такого об’єднання відбулась у 1526 році, але це сталося в момент небезпеки і лише для захисту в тодішній ситуації. Нерішучість і зрада його членів призвели до підкорення Мілану й повалення тосканських республік. Цим часом і датують занепад промисловості та торгівлі в Італії20.
До цього моменту, як і пізніше, Венеція хотіла стати самостійною нацією. Поки вона мала справу лише з італійськими роздробленими національностями чи з віджилою Грецією, їй неважко було утверджувати своє мануфактурне та торговельне верховенство в узбережних країнах басейну Середземного та Чорного морів. Проте, коли на політичній арені з’явилися повноцінні та життєздатні нації, виявилося, що Венеція — це лише місто, а венеційська аристократія — це лише міська аристократія. Вона, звичайно, завоювала багато островів і провінцій, але управляла ними як завойованими країнами, і, за свідченнями всіх істориків, кожне нове завоювання лише послаблювало її замість зміцнювати.
Якраз тоді в самій республіці постійно вмирав той дух, завдяки якому вона стала великою. Сила і добра доля Венеції — результат патріотичної та героїчної аристократії, що з’явилася на базі енергійної та волелюбної демократії, — зберігалися й зростали доти, доки свобода була підґрунтям для енергії демократії, якою керували патріотизм, мудрість і героїчний дух аристократів; але чим більше аристократія перетворювалась на деспотичну олігархію, яка вбивала всі свободи та енергію народу, тим більше гнило коріння сили і добробуту, хоча гілки та крона ще певний час продовжували зеленіти21.
«Нація, котра потрапила в кабалу, — каже Монтеск’є, — прагне більше до того, щоб зберегти досягнуте раніше, ніж до того, щоб досягати чогось нового, на противагу цьому вільна нація прагне більше до нових здобутків, ніж до збереження попередніх»22. До цього абсолютно правильного спостереження він міг би додати: якщо прагнуть лише зберігати, а не примножувати, то вмирають; оскільки кожна нація, яка не рухається вперед, опускається нижче і нижче й зрештою тоне.
Далеким від того, щоб розширювати свою торгівлю та робити нові відкриття, венеціанцям навіть не спало на думку застосувати з користю для себе відкриття інших націй. Те, що після відкриття нового торгового шляху їх можуть виштовхнути з торгівлі зі Східною Індією, їм не йшло в голову навіть тоді, коли цей шлях уже було відкрито. У те, що бачив весь світ, вони не хотіли вірити. І почавши відчувати негативні наслідки докорінної зміни ситуації, вони прагнули зберегти старий шлях замість долучитися до участі у використанні переваг нового — дрібними інтригами старалися досягти того, чого можна було домогтися лише розумним використанням змінених відносин, підприємницьким духом і відвагою. І лише коли вони кінець кінцем утратили все, чим володіли, а багатства Східної та Західної Індії попливли замість їхніх портів у Кадіс та Лісабон, вони як наївні марнотрати почали шукати порятунку в алхімії23.За часів зростання та розквіту республіки занесення в її Золоту книгу розглядали як нагороду за визначні заслуги в торгівлі, промисловості, на державній та військовій службі. У тих умовах таку честь отримували навіть чужоземці, наприклад знатні фабриканти шовку, які переселилися сюди з Флоренції24. Однак цю книгу закрили, почавши розглядати почесні місця та державні доходи як сімейний спадок патриціїв. Пізніше, коли стала зрозумілою необхідність освіжити збіднілий і здеградований патриціат, її знову відкрили. Але головною умовою занесення до неї вже не були, як раніше, заслуги перед державою, а стали багатство та аристократичне походження. За цей час значення Золотої книги впало так, що вона протягом цілого століття майже марно залишалася відкритою.
Якщо запитати в історії про причини занепаду цієї республіки та її торгівлі, то відповідь буде такою: вони полягають у дурості, розслабленні й боягузтві розбещеної аристократії та в апатії поневоленого народу. Торгівля й мануфактури Венеції неминуче загинули б і в тому разі, якби не було відкрито шлях навколо мису Доброї Надії.
Тобто причини — і це стосується занепаду всіх інших італійських республік — полягають у недостатній національній єдності, чужоземному верховенстві, пануванні місцевого духовенства й активному становленні в Європі великих, сильних та об’єднаних націй.
Якщо прискіпливо подивитися на торговельну політику Венеції, то з першого погляду можна переконатись у тому, що така політика в сучасних торговельних та мануфактурних країнах є копією венеціанської, але у збільшеному, тобто в національному масштабі: навігаційні обмеження та ввізні мита створюють сприятливі умови для власного судноплавства і внутрішніх мануфактур на противагу чужоземним, також уже із самого початку встановлено принцип — ввозити передусім чужоземні сировинні матеріали та вивозити свої мануфактурні товари25.
У наші дні на підтвердження принципу абсолютної свободи торгівлі з’явилося твердження, ніби причини того, що сталося з Венецією, необхідно шукати в тих обмеженнях. І, кажучи так, незначну частку правди змішують із численними помилками. Якщо неупереджено подивитися на історію Венеції, то можна встановити, що тут, як і пізніше у великих державах, свобода та обмеження міжнародної торгівлі в різні часи сприяли або ставали на перешкоді могутності й процвітанню (добробуту) нації. У період підйому необмежена свобода торгівлі мала сприятливі наслідки для розвитку республіки. Чи могла б Венеція за інших умов стрімко піднятися від рівня рибальського села до статусу могутньої торговельної держави? Корисними для неї стали, однак, і обмеження, коли вона досягла певного рівня могутності та багатства; оскільки завдяки саме їм вона здобула мануфактурне й торговельне верховенство. Обмеження стали для неї шкідливими тільки після досягнення цього верховенства, оскільки той стан поховав дух змагальності з іншими націями та породив інертність і байдужість. Тобто не запровадження обмежень, а їх збереження після того, як давно зникла причина запровадження, мало для венеціанців згубні наслідки.
Але цей аргумент має одну велику ваду, адже він не враховує розвитку великих націй під егідою спадкових монархій. Венеція — все ж лише італійське місто, якщо навіть воно панувало над провінціями й островами, — на початку свого підйому мануфактурної та торговельної сили протистояла лише іншим італійським містам, і її торговельна політика з обмеженнями могла бути дієвою тільки доти, доки цілі нації об’єднаними силами виступили проти неї самої. Щойно це сталося, вона змогла б утримувати своє верховенство, якби змогла стати на чолі об’єднаної Італії та поширити свою торговельну політику на всю італійську націю. Але жодна торговельна політика не була такою досконалою, щоб утримувати тривалий час торгове верховенство одного міста над націями, що об’єдналися.
На прикладі Венеції, якщо використовувати його в наші дні як доказ проти обмежувальної торговельної політики, можна довести не більше і не менше, ніж те, що окреме місто чи мала держава на противагу великим не може з успіхом запроваджувати та розвивати цю систему і що держава, яка досягла мануфактурного й торговельного верховенства завдяки обмеженням, має знову повернутися до принципу свободи торгівлі, тільки-но обмеження досягають своєї мети.
Із цим аргументом, як завжди там, де порушують питання про міжнародну свободу торгівлі, ми натикаємося на змішування понять, спричинене словом «свобода», що вже не раз призводило до великих непорозумінь. Про свободу торгівлі говорять як про свободу віросповідання чи громадську свободу. Взагалі друзі та прихильники волі вважають себе зобов’язаними захищати її в усіх формах, тож і вислів «вільна торгівля» став популярним, хоча тут не проводять розмежування між внутрішньою торгівлею та міжнародною, а обидві ж за своїми сутністю та впливом віддалені одна від одної, наче небо і земля. Обмеження у внутрішній торгівлі лише в небагатьох випадках сумісні з індивідуальною свободою громадян, а якщо говорити про міжнародну торгівлю, то високий рівень її обмежень може існувати за найвищого рівня індивідуальної свободи. Можливо й те, що найвищий рівень міжнародної торгівлі матиме своїм наслідком національне поневолення, як ми це пізніше доведемо на прикладі Польщі. У цьому сенсі Монтеск’є каже: «Ніде торгівля не надається до більших обмежень, ніж у вільних націй; і ніде не існує таких мінімальних її обмежень, як у націй з деспотичним управлінням».
17 De l’Ecluse, Florence et ses vicissitudes (де Леклюз, «Флоренція та її перипетії»), p. 23, 26, 32, 103, 213.
18 Pecchio, Histoire de l’Economie politique en Italiе («Історія політичної економії в Італії»).
19 За часів розквіту Амальфі в ньому проживало 50 000 мешканців; Флавіо Джоя, винахідник морського компаса, був громадянином цього міста. Коли пізанці грабували Амальфі й мародерствували в ньому (1135–1137 роки), було знайдено ту стару книжку, яка пізніше так згубно вплинула на свободу та силу Німеччини, — пандекти, збірку законів Стародавнього Риму.
20 Карл V був у Італії таким самим руйнівником торгівлі та промисловості, як і в Нідерландах та Іспанії. З ним пов’язана ідея, що непристойна справа для аристократії — вести торгівлю і промислову діяльність, і ця ідея мала руйнівний вплив на національну промисловість. Раніше панівною була протилежна думка; Медічі провадили торгівлю й після того, як давно вже стали суверенами.
21 Коли дворяни замість проливати кров за свою Вітчизну, замість звеличувати її перемогами та завоюваннями, не робили нічого іншого, крім як насолоджувались почестями та ділили податки, ми маємо поставити собі запитання про те, чому ж вісім чи дев’ять сотень мешканців Венеції стверджували, що вони є власниками всієї республіки. Daru, Histoire de Venise (Дарю, «Історія Венеції»), Vol. IV, р. XVIII.
22 Montesquieu, Esprit des lois (Монтеск’є, «Дух законів»), р. 192.
23 Шарлатана Марко Бразадіно, який запевняв, що володіє мистецтвом продукування золота, аристократія сприйняла як рятівника. Daru, Histoire de Venise (Дарю, «Історія Венеції»), Vol. III, р. XIX.
24 Венеція, як і пізніше Голландія та Англія, використовувала кожну можливість залучити промисловість і капітали інших держав. Також із міста Лукка, де вже у ХІІІ столітті процвітало виробництво оксамиту й парчі, значна частина фабрикантів шовку переїхала до Венеції внаслідок тиску тамтешнього тирана Кастручіо Кастракані. Sandu, Histoire de Venise («Історія Венеції»), Vol. L, p. 247–256.
25 Sismondi, Histoire des republiques italiennes (Сісмонді, «Історія італійських республік»), P. L, p. 285.