Передмова

Якщо, як прийнято вважати, передмова має висвітлювати історію виникнення книги, то я повинен описати тут майже половину свого життя, оскільки вже минуло понад 23 роки від того моменту, як у мене з’явилися перші сумніви щодо слушності панівної теорії в політичній економії та я почав докладати зусиль, аби дослідити її помилки та їхні головні причини.

Щоб зрозуміти мої наступні зусилля, треба в уяві перенестись у 1819 рік. Управлінці й ті, ким вони керували, знать і прості громадяни, державні службовці та науковці — усі тоді носились із пропозиціями та проєктами щодо нового політичного розвитку Німеччини. Країна нагадувала зруйноване війною господарство, колишні власники якого, повернувши свої володіння, мали на меті знов облаштувати затишне життя. Одні вимагали колишнього порядку зі старими засобами й іншим мотлохом, інші прагнули розумних інституцій і зовсім нових інструментів. Ті, хто керувався однаково і розумом, і досвідом, жадали знайти середину між старими домаганнями і новими потребами. Скрізь були суперечності й боротьба думок; усюди створювались об’єднання та товариства через необхідність просування патріотичних цілей. Федеральна конституція була теж нова, і, розроблена поспіхом, навіть обізнаним і мислячим серед дипломатів вона здавалася лише ембріоном, формування з якого добре організованої структури було віддано самим його творцям та прогресові часу.

Як радник Німецького торговельного союзу я мав доволі складну роботу. Усім науково вишколеним державним службовцям, редакторам газет і журналів, усім письменникам, які торкались тематики політичної економії та пройшли виховання космополітичною школою, будь-який митний протекціонізм здавався теоретичним лиходійством. До цього додався ще й інтерес Англії та представників її промисловості до німецьких морських і ярмаркових міст. Відомо, які засоби англійське міністерство, що не звикло здавати свої позиції там, де йдеться про підтримку його торговельних інтересів, має в таємному службовому фонді для формування за кордоном відповідної суспільної думки. Тоді в Гамбурзі й Бремені, Лейпцигу й Франкфурті було видано безліч різної кореспонденції та листівок проти нерозумних вимог з боку німецьких фабрикантів щодо загального митного протекціонізму та проти їхнього радника, якому в особливо різких та знущальних висловах закидали, що він не опанував навіть перших і визнаних усіма науково вишколеними особами принципів політичної економії чи в нього просто замала голова, щоб їх зрозуміти. Позицію прихильників англійського інтересу посилювало ще й те, що на їхньому боці були тодішня панівна теорія та переконання німецьких науковців. Усередині самого союзу теж існували суттєві розбіжності в поглядах.

Очевидно, що цю боротьбу вели з неоднаковою зброєю: з одного боку — сформована в усіх частинах теорія, якої фактично ніхто не заперечував, єдина школа, могутня партія, що мала своїх речників у всіх законодавчих органах і судах, а насамперед велику рушійну силу — гроші2; а з іншого боку — бідність i скрута, неоднорідність поглядів, внутрішній розкол та повна відсутність теоретичної бази. Ця боротьба дуже позитивно вплинула на мої подальші дослідження, але й дуже негативно — на мою репутацію. У щоденній боротьбі, яку мав витримувати, я зрозумів різницю між теорією цінностей і теорією продуктивних сил, а також фальшиву гру, яку панівна економічна школа вела зі словом «капітал»; я також зрозумів різницю між перевагами мануфактурного виробництва та перевагами землеробства; я також докопався до фальшивих аргументів, які школа використовувала для того, щоби переваги на користь вільної торгівлі продуктами землеробства зробити також чинними для обігу мануфактурних продуктів; я почав глибше проникати в принцип поділу праці, ніж це трактувала школа, та вивчати, наскільки цей принцип може бути використаний стосовно цілих націй з урахуванням стану їхнього розвитку.

Мої письмові роботи були ще незавершеним твором, та й усними зусиллями я заслужив мало слави, що дало змогу «Комунікативному лексиконові» (Conversations-Lexikon), поки я був відсутній у Німеччині, відобразити всю ефективність моєї роботи як радника Німецького торговельного союзу в дуже негативному світлі й навіть стверджувати, що я присвоїв собі чужі заслуги3.

Пізніше я побував у Австрії та Північній Німеччині, Угорщині та Швейцарії, Франції та Англії, і скрізь навчався, спостерігаючи за ситуацією й читаючи відповідні праці. Коли після цього доля закинула мене в Північну Америку, я відкинув усі книжки: вони могли лише скерувати мене у неправильному напрямку. Найкраща праця, яку можна прочитати в цій країні про політичну економію, — це життя. Тут можна побачити, як з дикого стану формуються багаті й могутні держави. Лише тут мені став зрозумілим поетапний розвиток народної економії. Процес, який у Європі тривав кілька століть, відбувається тут на наших очах, а саме — перехід від дикого стану до стану тваринництва, а від нього — до стану мануфактурного виробництва й торгівлі. Тут можна спостерігати, як рента з нічого поступово стає значущим чинником. Тут простий селянин-практик ліпше за найрозумніших науковців старого світу тямить, як отримати вигоду з наявних засобів, землеробства та ренти, — він прагне зблизитися з мануфактуристами та фабрикантами. Тут найгостріше корелюють між собою суперечності між землеробськими та мануфактурними націями і спричиняють гігантські конвульсії [= потрясіння]. Ніде так, як тут, не можна відчути природу транспортних засобів та їхній вплив на духовне і матеріальне життя народів. Я читав цю книжку з допитливістю і старанністю та прагнув привести висновки, які черпав з неї, у відповідність до результатів своїх попередніх досліджень, досвіду й рефлексій. Сподіваюся, що в цьому процесі виникла система, котра — хоч якою недосконалою вона зараз є — базується не на бездонному космополітизмі, а на природі речей, уроках історії та потребах націй.

На ту пору, коли на побажання Товариства сприяння розвитку мануфактур і мистецтва я повністю захопився розробкою глибшої праці про політичну економію і вже було надруковано вступ до неї, мені запропонували роботу на підприємстві, яка на тривалий час відірвала мене від написання наукової праці. Політика та написання книжок — це в Північній Америці малоприбуткові заняття; той, хто хоче присвятити себе цим справам, але не має на родинному рівні достатніх доходів, має спочатку знайти підприємство, робота на якому створила б йому умови для сьогоднішнього існування та на майбутнє. Я теж вважав за правильне дотримуватися цього принципу. Можливість така виникла завдяки тому, що раніше в Англії я познайомився з функціонуванням залізниць; також прислужилися щасливе відкриття нових пластів кам’яного вугілля та не менш щаслива купівля вартісних земель.

Із часом це матеріальне підприємство, яке, на перший погляд, не мало жодного стосунку до моїх науково-літературних занять, стало поштовхом до значного прогресу в моїх дослідженнях і політико-економічних поглядах. Раніше я знав про важливість транспортних засобів лише те, чого навчала теорія цінностей; лише відстежував ефекти від діяльності окремих транспортних установ і лише в аспекті розширення ринку та зниження ціни на матеріальні товари. І тільки тепер я почав аналізувати їхню діяльність, спираючись на теорію продуктивних сил і з огляду на їхній цілісний вплив як національної транспортної системи, тобто зважаючи на їхній вплив на все духовне й політичне життя, перевезення пасажирів, продуктивність і могутність націй. Тільки нині я зрозумів, який взаємозв’язок існує між продуктивністю мануфактурного виробництва та національною транспортною системою, а також що одне без іншого ніде у світі не може досягти розвитку і процвітання. Це дало мені змогу проаналізувати й описати ту матерію — напевно, можу так стверджувати — детальніше за будь-якого дослідника національної економії до мене, а саме я чітко показав необхідність і корисність національних систем залізниць іще до того, як жоден представник національної економії в Англії, Франції чи Північній Америці навіть не думав вивчати їх із такої високої точки зору. Стверджуючи це, можу наштовхнутись на скарги, що забагато пишу про свої заслуги, але я змушений це робити, оскільки мене спонукають до цього численні наклепи та жорстке поводження, яких я зазнав унаслідок моїх зусиль як прихильник німецької системи залізниць. Перед широким загалом мене зображували як людину, котра гучними хвалебними заявами на користь нового явища хоче здобути славу, вагу, вплив і гроші. Одна північнонімецька, загалом дуже респектабельна газета — після доволі поверхової оцінки моєї статті «Канали та залізниці» в «Державному лексиконі» — зобразила мене як свого роду ентузіаста, чия гаряча фантазія бачить усе в збільшеному масштабі й знаходить масу речей, яких інші люди зі звичайними очима сприймати не можуть. Багато статей, що вийшли чотири-п’ять років тому в Лейпцигу й опубліковані у нюрнберзьких і франкфуртських газетах, знеславили мене ще дужче5; невігластво та нахабність авторів зайшли так далеко, що вони представляли мене німецькій публіці як політико-економічного ринкового крикуна чи вигадника проєктів. Недавня стаття «Залізниці» в «Комунікативному лексиконі» та інша література навіть закидають мені, що насамперед саме через мої розпорядження виникли ті нікчемні біржові спекуляції, які після реалізації першої лейпцизької підписки дискредитували нові підприємства, хоча насправді все було навпаки: моя вагома опозиція проти біржових спекуляцій викликала серйозне невдоволення самих спекулянтів. Моя згадана вище стаття демонструє в цьому сенсі чітку позицію, тож не маю потреби захищатися тут від нікчемних закидів. Але маю і мушу сказати одне: наді мною знущалися, без будь-якої відповідальності знущалися, оскільки я заважав певним особам та приватним інтересам, і — як додаток — після цього мене піддали публічній ганьбі, що розглядали як превентивний захід заради німецької публіки, боячись із мого боку показу в правдивому світлі спрямованих проти мене інтриг. Противники мої, серед яких більше введених в оману, ніж тих, хто вводить в оману, не знали ні специфіки мого мислення, ні моїх позицій, ні масштабу моїх засобів. Відкинувши намір просвіщати німецьку публіку стосовно жалюгідних приватних спорів, я вже на початку цих інтриг твердо вирішив мовчазно сприймати всі публічні й приватні звинувачення на свою адресу, по-перше — щоб не поставити у невигідну ситуацію добру справу, заради якої я пожертвував так багато років життя та значні суми своїх невеликих заробітків, по-друге — щоб не втрачати духовного спокою, такого потрібного мені для досягнення своєї мети, і по-третє — оскільки я сподівався й усе ще сподіваюся, що зрештою справедливість буде на моєму боці в усіх аспектах справи. За таких умов не маю побоюватися звинувачень щодо самохвальства, коли стверджую, що національно-економічні аргументи й описи, які містяться в лейпцизьких повідомленнях, за винятком зауважень щодо локальної ситуації, — це виключно моя робота, що я — я один — із самого початку діяльності Лейпцизького залізничного комітету вбачав у ньому ту національну тенденцію і той ефект, які в усій Німеччині знайшли тепер таку широку підтримку та привели до такої високої результативності, що я протягом останніх восьми років щодня і щоночі працював над тим, аби шляхом вимог, листування, аналізу зрушити з мертвої точки справу залізниць у всіх регіонах Німеччини. Згадую все це з глибоким переконанням, що жодна людина честі із Саксонії публічно і під своїм ім’ям не зможе чи не захоче заперечити жодного з наведених пунктів.

У всіх цих критикованих мною «іграх» і лежить, напевно, головна причина того, що німецькі автори, які висвітлюють національно-економічні питання, несправедливо ставляться до моїх робіт про залізниці: у своїх публікаціях вони замість визнати те нове й оригінальне, що міститься в моїх працях, обходять мене повним мовчанням або наводять лише загальні цитати6.

Наведені вище зусилля щодо створення німецької залізничної системи — ця мета стала рушійною силою для того, щоб я залишив на роки чудові умови в Північній Америці й знову повернувся до Німеччини, — та мої попередні професійні заняття в Сполучених Штатах не давали мені продовжувати роботу над написанням книги, і, можливо, цю працю ніколи і не було б створено, якби я через згадані знущання не став безробітним і не мусив рятувати власне ім’я.

Щоб відновити своє здоров’я, ушкоджене великим обсягом роботи, та розчаруванням, що не надається до змалювання, я під кінець 1837 року поїхав до Парижа. Тут випадково почув, що Академія політичних наук, яка діяла в Парижі, оголосила повторний конкурс, пов’язаний з темами свободи та обмежень торгівлі. Мене це зацікавило, тож я вирішив викласти в окремій праці суть своїх ідей. Але, не маючи із собою попередніх праць, мусив писати все на основі спогадів, до того ж у моєму розпорядженні залишалось якихось 14 днів до дати закінчення конкурсу, і тому — а інакше за цих умов і не могло бути — моя робота вийшла дуже недосконалою. Одначе комісія Академії поставила її в першу трійку серед 27 поданих на конкурс7. Цим результатом я мав бути задоволений — з огляду на те, з яким поспіхом працював і що премії взагалі нікому не присудили, — але передусім зважаючи на довіру до моєї творчої праці з боку суддів, які, усі без винятку, належали до космополітичної школи. І це справді так: нині у Франції ситуація з політичною економією в аспекті міжнародної торгівлі та торговельної політики має ще гірший вигляд, ніж у Німеччині. Пан Россі, чоловік, який має значні заслуги у сфері наук щодо розвитку держави й особливо щодо формування багатьох окремих матерій політичної економії, але отримав освіту в маленьких італійських і швейцарських містечках, де неможливо побачити й оцінити промисловість і торгівлю в національному масштабі та у взаємозв’язку8, де, отже, лише в уяві можна сподіватись на реалізацію ідеї загальної свободи торгівлі, як роблять ті, хто в цьому світі не знаходить ніякої втіхи і пов’язує свої сподівання з якимись майбутніми радощами, — так от, пан Россі не має сумнівів щодо космополітичного принципу, ні разу не замислювався над тим, що історія може нам дати в цій царині зовсім інші пояснення, ніж ті, які можна знайти в Адама Сміта. Пан Бланкі, відомий у Німеччині своєю історією національної економії, вже давно обмежив свої амбіції лише тим, щоб іще глибше розмивати зміст робіт Й. Б. Сея та Адама Сміта. Проти того, хто кинув непартійний погляд на історію торгівлі та промисловості націй, у його книжках течуть величезні й нудні потоки води. Від цих обох я однозначно не отримав позитивної оцінки своєї роботи; гадаю, що її дав барон Дюпен. Цей глибокодумний і досвідчений чоловік, який ніколи не покладався на системи і якому Франція завдячує фактичним і статистичним описом своєї національної продуктивної сили, вимушено прийшов до теорії продуктивних сил, оскільки інакше не міг подолати своєї відрази щодо решти теорій. У передмові до згаданої роботи пан Дюпен відкрито висловлює цю відразу. Він цілиться там на Й. Б. Сея, іронічно говорячи: мовляв, йому ніколи і на думку не спадало, щоб із безрозсудним хизуванням формувати системи та міряти однією міркою стан справ у всіх націй. Хоча не можна й зрозуміти, як без обґрунтованої теорії перейти до послідовної практики. Правда, можна сказати, що англійські державні урядовці протягом століть і без теорії були досить вправними у практиці; але це можна й заперечити: вислів «Мануфактурні товари продавати, а сировину купувати» займав у Англії протягом століть місце вагомої теорії. Однак це лише частково слушно, бо, як відомо, той вислів не захистив Англію від грубих порушень, коли за різних часів увезення зерна та інших продуктів землеробства було заборонено. Хай там як, але гострий погляд Дюпена, який засвідчують його усні висловлювання, не міг пропустити спорідненості його статистичних описів з моєю теорією — цим і зумовлено його схвальну оцінку. Крім названих, були й інші члени комісії, які писали про політичну економію; але читаючи їхні роботи, не можна знайти нічого, що можна було би процитувати як їхню власну думку, вони викладають не що інше, як те, що англійці називають «політична економія, зроблена простіше», тобто міркування для політизованих дам, паризьких франтів та інших дилетантів, також там є подальші розмивання змісту попередніх розмивань ідей Адама Сміта, натомість власні думки не присутні — залишається тільки сміятися.

Із часом ця французька робота стала для мене так само мало корисною, як і попередня, написана в Англії. У мені не тільки зміцніла початкова думка про те, що серйозна й глибока система повинна мати відповідне серйозне й глибоке підґрунтя; я вважав також, що мої історичні студії були ще недостатніми, і коли після їх продовження я пізніше ще раз прочитав свої написані англійською мовою роботи, а саме — вже надрукований на п’яти сторінках історичний вступ, то дійшов висновку, що він жалюгідний. Можливо, прихильний читач аналогічним чином оцінить ці роботи і в німецькому варіанті. Без усякої манірності я також відкрито зізнаюся — хоча в це дехто, мабуть, не зовсім повірить, — що я не змінив своєї думки, після опрацювання останнього розділу знову перечитавши перші, й що я був близьким до того, аби покласти цю німецькомовну роботу в шухляду, як раніше англомовну та франкомовну. Але потім зрозумів інше. Хто продовжує навчатись і досліджувати, той рухається вперед, а переопрацьовування необхідно припинити. І ось тепер я виступаю перед публікою з принизливою думкою: ви знайдете в моїй роботі багато вартого критики, і я сам, коли пишу цю передмову, багато міг би зробити й сказати ліпше, і сили дає мені тільки здогад про те, що в моїй книзі ви бодай побічно хочете знайти щось нове і правдиве, щось таке, що принесе моїй німецькій Батьківщині особливу користь. Передусім ця думка є причиною моїх таких частих і так рішуче зроблених убивчих висновків про погляди та досягнення окремих авторів і цілих шкіл. Але скажу чесно, я їх робив не внаслідок своєї власної зверхності, а виключно з переконання, що критиковані погляди є шкідливими для суспільного загалу і що, аби в таких випадках удатися до корисної дії, потрібно висловлювати свою протилежну думку відверто й енергійно. Упевнений, що це неправильний підхід, коли думаєш, ніби маючи справу з людьми, які досягли значущих результатів у науках, треба ставитися з великою повагою і до їхніх помилок; упевнений, що правильним є якраз протилежний підхід. Відомі й авторитетні автори своїми хибними твердженнями завдають набагато більше шкоди, ніж ті, кого мало хто знає, і тому їхні помилки необхідно відкидати з усією наявною енергією. Добре знаю, що якби моя критика була м’якшою, поміркованішою, смиреннішою, з достатніми застереженнями, якби вона на всі боки сипала компліментами, то для іміджу моєї особи це було б краще; я також знаю, що, хто судить, той теж надається до суду. Але яка від цього шкода? Я використовуватиму суворі висновки моїх противників, щоб виправити свої помилки, зокрема на випадок, на який я майже не наважуюсь сподіватися, а саме — що ця книга матиме друге видання. Таким чином принесу подвійну користь, хоча й не самому собі.

Для дешевих і поблажливих суддів/критиків, які хотіли би бачити чинним наведене вище вибачення, я хочу зауважити, що на написання цієї книги я жодним чином не використав так багато часу, як на дослідження та рефлексії; що розділи писано в різний час, часто нашвидкоруч, і я далекий від думки, ніби за своєю природою маю якийсь особливий розумовий дар. Висловлюю тут зауваження, щоб читачі не виношували занадто великих сподівань від цього тяжкого народження після довготривалої та складної вагітності, щоб вони знаходили пояснення тим випадкам, коли я про давноминулі часи говорю як про сьогодення, та щоб вони не вбачали в частих повторах та окремих суперечностях занадто великих вад. Що ж до повторів, то кожному дещо обізнаному в політичній економії відомо, як багатогранно взаємопов’язані в цій науці окремі аспекти, і тому набагато краще й правильніше повторити одне й те саме явище десять разів, ніж згадати його в одному пункті та залишити непоясненим (у темряві). Яку думку я маю про свою спроможність — це ліпше, ніж із моїх слів, видно з наведеного вище зізнання про те, як багато років знадобилося мені, щоб створити щось гідне. Великі таланти продукують швидко і легко, а звичайні люди потребують багато часу та складної копіткої роботи. Але й вони за сприятливих умов можуть створити щось надзвичайне, особливо коли зіштовхуються з дозрілою до повалення теорією і коли природа наділила їх здатністю робити висновки та наполегливо працювати над своїми сумнівами. І бідний чоловік може стати багатим, якщо він до пфеніга додає пфеніг, до талера талер.

Щоб відкинути підозру в плагіаті [= опублікуванні частини або всієї роботи когось іншого як власної праці], хотів би зауважити, що положення, сформульовані в цій книзі, я значною мірою протягом багатьох років, й іноді, однак, лише в дуже загальних рисах, висловлював у німецьких і французьких журналах та газетах, і насамперед у газеті Allgemeine (ідеться про газету Allgemeine Augsburger Zeitung9). Із цієї нагоди не можу не висловити публічну подяку моєму духовно багатому й освіченому другові, докторові Кольбу, за те, що він наважився виділити місце в цій відомій газеті моїм початковим і часто сміливим твердженням та аргументам. Слова подяки я зобов’язаний висловити також барону фон Котта, який у всіх справах з великим завзяттям наслідує свого славетного батька, чиї зусилля були спрямовані на прогрес промислового виробництва та розвиток літератури німецької Батьківщини. Відчуваю потребу заявити тут публічно, що цей сучасний власник найвідомішої у світі книгарні більше допоміг мені в справі німецьких залізниць, ніж будь-хто в Німеччині, й що саме він спонукав мене подати свою систему спочатку в нарисі у його щоквартальнику, а тепер — і в цій книзі.

Щоб мені не робили несправедливих закидів щодо повноти викладеного матеріалу, хочу тут також зауважити: в цьому першому томі я запланував «спресувати» все те нове й оригінальне, що можу сказати про міжнародну торгівлю і торговельну політику, зокрема на користь формування національної німецької системи торгівлі; думаю, саме таким чином у сучасний вирішальний момент можу зробити для німецької промисловості набагато більше, ніж якби порівнював нове зі старим, доконане із сумнівним та повертався до того, що вже сто разів сказано. У цьому разі мені довелося відкинути дещо з того, що я — як сподівався — виявив у результаті своїх спостережень і досвіду, своїх подорожей і студіювання різних аспектів політичної економії. Якщо конкретно, то маю дослідження про стан землеробства та об’єднання земельних ділянок, про розвиток здатності до роботи і пробудження німецького підприємницького духу, про негативні наслідки, пов’язані з фабричним виробництвом, і про засоби щодо допомоги в разі них і щодо запобігання їм, про міграцію та колонізацію, про заснування німецького морського флоту й засоби для розширення торгівлі із закордоном, про вплив рабства і шляхи його скасування, про місце і справжні інтереси німецького дворянства тощо. Щоб ця книга не розрослася до нерозумних масштабів, я відмовився від публікації в ній результатів згаданих студій.

Своїми згаданими вище статтями у щоквартальнику10 я прагнув також запитати німецьку публіку, чи дозволено і чи не є непристойним висувати думки та принципи, які по суті своїй принципово відрізнялися від тих, які пропагувала панівна школа політичної економії. Водночас я хотів дати прихильникам цієї школи можливість повернути мене у правильному напрямку, якщо я перебував на хибному шляху. Хоча ті статті були опубліковані два роки тому, поки що не було жодної реакції ні на них, ні проти них. Моя любов до себе самого говорить мені, що мої погляди оцінили як незаперечні; на противагу цьому моя здатність постійно сумніватися шепоче, що на мене звертають замало уваги і не вважають гідним того, щоб висловлювати в мій бік заперечення. Якому голосові маю вірити? Я не знаю, але твердо переконаний, що в питанні, в якому йдеться про добробут або страждання, існування чи неіснування нації, а саме нашої, німецької нації, думка навіть найменш значної людини заслуговує на повагу чи щонайменше на заперечення.

Школа могла б сказати, як вона це вже робила багато разів: «Але так звана меркантильна система була переможно поборена нами в не одній сотні статей і виступів, і що ж — ми маємо тисячний раз заперечувати по-новому згадане старе?». Це було б справді слушно, якби я тільки знову нагадав про так звану меркантильну систему. Необхідно прочитати лише передмову до цієї книги, аби переконатися в тому, що з тієї системи я переніс у свою лише корисне, а все фальшиве відкинув; що це корисне я поставив на зовсім інше підґрунтя порівняно з так званою меркантилістською школою, а саме на підґрунтя історії та природної суті; що із системою землеробства і так званою промисловою системою я вчинив аналогічно; що я зробив іще більше, адже вперше заперечив аргументи, які тисячі разів наводила космополітична школа, природою речей та уроками історії; що я вперше витягнув на світло фальшиву гру, в яку ця школа грає з бездонним космополітизмом, використовуючи двозначну термінологію та принципово фальшиві аргументи. Це все мало б заслужити на увагу школи та на ґрунтовну реакцію! Щонайменше чоловік, який написав оту статтю, мав би підняти рукавичку, яку я йому кинув.

Для розуміння попереднього зауваження маю нагадати деякі події з минулих часів. У моїх статтях 1839 року про паризьку промислову виставку в газеті Allgemeine Zeitung я дозволив собі кинути декілька косих поглядів на сучасний стан теорії, а конкретніше — на паризьку школу. У цьому питанні в тій самій газеті мене «поставив на місце» один кореспондент «із Рейну» в такому тоні й з такими аргументами, що мені стало зрозуміло — одна з перших німецьких шкіл-авторитетів протиставила себе мені. Для нього (кореспондента) було недопустимо, що я, пишучи про панівну теорію, назвав лише Сміта і Сея, й він дав мені зрозуміти, що і в Німеччині є відомі всьому світові теоретики. У його словах звучала та впевненість, яку теорія, що досягла незаперечного панування, насаджує своїм молодим прибічникам, а також тим, хто має сумніви, — стосовно останніх вважають, що в них немає достатніх знань з її базових положень. Він повторив відомі аргументи школи проти так званої меркантильної системи, сам того не розуміючи, що висловив уже сотні разів сказане, визнане загалом як незаперечна правда, і на цьому вигукнув: «Навіть Жан Поль десь сказав, що фальшиву теорію можна замінити тільки кращою».

Я не знаю, де і в якому контексті Жан Поль висловив наведену сентенцію; але, гадаю, можу стверджувати, що так, як вона представлена кореспондентом «з Рейну», цитата дуже схожа на банальну фразу. Щось погане можна справді з перевагою для себе замінити лише чимось кращим. Але із цього не випливає, що щось погане, яке до цього вважалося добрим і гарним, не можна показати в його справжній суті. І ще менше із цього випливає, що теорію, визнану фальшивою, не можна рішуче відкинути, щоби звільнити місце для кращої чи щоби показати необхідність того, що кращу теорію треба знайти. Я не зупинився на доведенні фальшивості й недопустимості панівної теорії, у згаданій статті в щоквартальнику я виніс на суд публіки контури нової теорії, яку вважаю ліпшою; тобто я зробив те, чого в суворому розумінні вимагає сентенція Жана Поля, однак високий авторитет космополітичної школи протягом цих двох років мовчав.

Прискіпливий погляд виявляє, що не зовсім правда, ніби стосовно обох моїх попередників цієї книги ще не висловився жоден голос. Якщо я не помиляюся, то автор статті в одному з останніх номерів певного визнаного журналу націлився своєю критикою на мене, говорячи про напади на панівну систему національної економії, які чинять ззовні люди («не фахівці»), «котрі мають мінімальні знання про систему, проти якої вони виступають і якої вони, разом узяті, не можуть охопити, а в деталях описують у більшості випадків неправильно» тощо.

Ця суто теоретична полеміка так оповита схоластичними фразами й темними висловами оракула, що, напевно, ніхто, крім мене, не міг дійти думки, що вона стосується мене і моїх робіт. І саме через неповну впевненість, що йдеться про мене, залишаючись вірним своєму принципу, не чинитиму в цій книзі критичних нападів на жодного нині ще живого німецького автора й не називатиму конкретніше його творів. Але не можу і повною мовчанкою обійти згаданого автора, щоб у нього самого, якщо він справді мав на увазі мене, не виникло підґрунтя для ілюзії, ніби він сказав мені переконливі речі. У цьому разі — без озвучення конкретнішої інформації — йому має бути зрозуміло, що саме він є тим, кого я маю на увазі. Відверто кажу цьому противнику: я переконаний, що так само глибоко, як і він, проник у таємниці його науки; що вислови оракула та цілими пластами накидані у вступі до його роботи фрази, які здаються глибокими, але насправді порожні, виявляються в політичній економії тим, чим у повсякденному обігу є фальшиві монети; що загальні твердження й аналогічні претензії на особливі знання нічого, крім усвідомлення власної слабкості, не доводять; що вже не на часі приписувати Адамові Сміту мудрість Сократа, а Лотца, німця, який лише розмиває зміст теорії Сміта, вихваляти як велику людину; що він, противник, якщо сам завдячує своєю емансипацією таким значною мірою ні до чого не здатним авторитетам, мав би прийти до вбивчого переконання, що його власні численні роботи потребують істотної ревізії; що таке героїчне рішення принесло б йому більше честі та слави, ніж уперте повторення завчених постулатів школи, і ним він міг би серйозно сприяти просвіті молодих практичних представників національної економії стосовно справжніх інтересів їхньої Батьківщини, а не зображати їх теоретично неграмотними.

Справді, така зміна поглядів не мала б залишитися поза увагою як факт національної користі, оскільки відомо, який великий вплив мають навіть молоді викладачі політичної економії на громадську думку сучасного та майбутніх поколінь, особливо якщо ці викладачі належать до визнаних вищих навчальних закладів з багатьма студентами. Через це, наскільки таке взагалі можливо у передмові, я хотів би допомогти чоловікові, якого маю на увазі, вийти з його теоретичного сну. Він постійно говорить про світ товарів. У цьому вислові — цілий світ омани, бо не існує світу товарів! До поняття «світ» належать розумні та живі істоти, навіть якщо це тварини. Хто, наприклад, готовий говорити про світ мінералів? Якщо відкинути дух/розум, то все, що називалося товаром, стане мертвою матерією. Чи що сталося з багатством міст Тір і Карфаген, із цінністю палаців Венеції відтоді як дух залишив їхні кам’яні маси? Своїм «світом товарів» ви хочете підняти матерію до рівня автономності — у цьому полягає вся ваша помилка. Ви розтинаєте перед нами мертве тіло і показуєте нам його будову та частини, але знову зібрати ці частини в єдине тіло, вдихнути в нього життя, змусити його до дії — цього ви не можете; ваш світ товарів — це химера!

Після цих зауважень, гадаю, ви повірите мені, коли скажу, що не страх є моїм рушійним мотивом, і саме тому я в цій книзі не говорю про роботи німецьких представників національної економії. Хочу уникнути таким чином непотрібної чи й навіть шкідливої полеміки. Оскільки лише після створення митного союзу для німців стало можливим розглядати політичну економію під національним кутом зору; відтоді, здається, дехто з тих, хто раніше так активно вихваляв космополітичну систему, став думати інакше; за таких обставин було б майже бешкетництвом піддавати особистому осудові цих людей після зміни напряму їхніх думок.

Нині такий підхід може бути чинним лише стосовно живих авторів, але, чесно кажучи, у тих, які вже померли, є мало того особливого, що надається до заперечення, адже вони поділяли помилки Сміта і Сея й нічого принципово нового не створили. Хочу зауважити, що і тут, і в усій книзі наші судження обмежуються лише теорією про міжнародну торгівлю й політику торгівлі, — як наслідок, ми не зачіпаємо цінності заслуг, що їх живі автори чи ті, які вже пішли від нас, отримали в інших частинах політичної економії. Прочитайте роботи Лотца, Пелітца, Роттека, Зодена, не кажучи вже про таких поверхових авторів, як Краузе чи Мульда, і ви побачите, що в згаданому сенсі вони є сліпими послідовниками Сміта і Сея чи що їхні міркування, якщо відхиляються від Сміта і Сея, не мають ніякої цінності. Це ж саме можна сказати і про розумного Вейтцеля, одного зі зразкових німецьких політичних авторів, і навіть вельми досвідчений та проникливодумний Рутхард має в цій важливій матерії тільки поодинокі світлі відрізки.

Шкодую, що саме тоді, коли йде збір коштів на пам’ятник Роттеку, я змушений публічно висловити оцінку щодо нього: він не мав ясного бачення ні щодо міжнародної торгівлі, ні щодо торговельної політики, ні щодо систем, ні щодо практики політичної економії. Через це ви, я думаю, вибачите мені, коли з наведеної та взятої з однієї з його останніх праць цитати побачите, що Роттек оцінює мене і мій доробок не лише просто суворо, а й абсолютно фальшиво11, і тим самим змушує мене захищатися. Закид Роттека, що я ремствую лише на скрутне становище фабрикантів замість скаржитися на відтік готівкових грошей і збідніння держави і що частина системи Німецького торговельного союзу не може бути реалізована, а сам він частково обплутаний різними вадами, — цей закид, як і більшість того, що Роттек говорить про державний бюджет, несе в собі одну ознаку, а саме — ознаку відсутності знань. Якщо ви прочитаєте мою книгу, а потім — відповідний розділ у Роттека, то, як я сподіваюся, погодитесь із правильністю цього судження. Прочитайте лише, що в моєму 27-му розділі сказано про принцип реторсії, подивіться потім на погляди Роттека, і ви переконаєтеся, що питання промислового виховання націй він недоречно перетягнув у сферу права й висловив міркування про нього не як фахівець із національної економії, а як спеціаліст із державного права. Бачимо повне невизнання мого доробку і моєї значущості як фахівця з національної економії, і тому цей напад на мене стане для мене виправданням, коли скажу таке: було б розумніше, якби Роттек у своїх роботах і промовах як депутат відверто зізнався, що не має жодного практичного досвіду в справах міжнародної торгівлі й торговельної політики і що сфера політичної економії для нього взагалі чужа, тоді б він у цих сферах не висловлювався б таким стилем, який завдавав очевидної шкоди його іншим заслугам. Можна згадати, що панове Роттек і Велькер, попри те, що вони раніше заявили про своє незнання торгівлі, водночас чинили різкий опір у баденському парламенті приєднанню Бадена до великого Німецького митного союзу. Добре знайомий з обома, я дозволив собі — як реакцію на чутку, що вони стануть на бік супротивників союзу, — звернутися до них з наполегливим протестом, на що отримав дуже разючу відповідь. Чи мав цей протест вплив на недружні судження Роттека щодо мене, я тут залишаю поза увагою.

Пелітц, який у жодній сфері не є оригінальним мислителем і не має досвіду, у нашому аспекті лише збирав чужі думки. Можу навести приклад, які судження цей завідувач першої в Німеччині політичної кафедри мав у царині політичної економії. Тоді, коли розумні люди глузували з мене в Лейпцигу в сенсі моїх пропозицій щодо лейпцизько-дрезденської залізниці та німецької залізничної системи, я попросив пана Пелітца про підтримку й експертизну оцінку, на що його відповідь була такою: зараз іще не можна з упевненістю сказати, наскільки це підприємство буде корисним і необхідним, бо неможливо спрогнозувати, у якому напрямку в майбутньому розвиватимуться товарні потоки. Ця глибоко теоретична думка потрапила пізніше, якщо я не помиляюсь, у його сумні щорічники.

Уперше особисто зустрівшись із Лотцом, я дозволив собі скромно висловитися щодо деяких нових поглядів у політичній економії, сподіваючись почути його погляди або відкоригувати свої власні. Пан Лотц не пристав на дискусію, а вираз його обличчя відображав на той момент своєрідне поєднання поважності та іронії, з чого я зрозумів, що він хоче залишити свою думку при собі та — щоб не втратити власної гідності — не бажає вступати зі мною в дискусію. Він, однак, дещо все ж сказав, і сенс його висловлювань полягав у тому, що дискусія між дилетантами в науці й тими, хто глибоко проник у її таємниці, не може призвести ні до чого. Протягом п’ятнадцяти років до цього я фактично не бачив книжок пана Лотца, тому моя повага до їхнього автора походила з доволі давніх часів. І ця поведінка дала мені повну ясність про справжню цінність його робіт іще до того, як я їх знову побачив. Я подумав: як у науці, що потребує досвіду — а саме такою є політична економія, — людина може досягти чогось вагомого, якщо вона відкидає наявність цього досвіду? Коли пізніше мені знову потрапили на очі його товсті книжки, поведінка пана Лотца стала мені абсолютно зрозумілою. Немає нічого природнішого, ніж коли автори, які все списали у своїх попередників чи просто коментували їх і всі свої знання мають виключно з книжок, раптом стають надзвичайно занепокоєними та приголомшеними, коли конфронтують із живим досвідом, що суперечить їхнім знанням, або із зовсім новими ідеями.

Граф Зоден, якого я добре знав, був, навпаки, набагато повчальнішим у спілкуванні, ніж у своїх роботах, і надзвичайно ліберальним стосовно сумнівів і суперечностей. Нове в його роботах полягало передусім у методі та термінології. Але, на жаль, його термінологія така хитромудра, що вона завела б науку ще глибше в болото схоластики, ніж це бачимо в Сміта і Сея.

Вейтцель характеризує у своїй історії державних наук усіх авторів зі сфери національної економії цілком у стилі космополітичної школи.

Як я вже писав вище, утримаюся від критики в бік живих німецьких фахівців з політичної економії, але це не має завадити віддати належне тому хорошому й правильному, що міститься в роботах Небеніуса, Германа, Моля та деяких інших авторів.

Як ви побачите пізніше, з книжкою Небеніуса про Німецький митний союз я значною мірою погоджуюся в аспекті системи, якої він спочатку дотримувався. Оскільки очевидно, що цю книжку написано з метою саме на той момент сприяти подальшому розвиткові союзу, то зрозуміло, що проникливий автор, який заслужив славу своїми зусиллями щодо розвитку німецької промисловості, залишив зовсім поза увагою теорію й історію. Тому книжка і має всі переваги та всі недоліки роботи, написаної під певну подію. Вона здатна цієї миті бути корисною і впливовою, але не може захистити від майбутніх помилок або промахів. Уявімо, наприклад, такий випадок: англійці та французи скасували всі мита на німецькі продукти сільського та лісового господарства, тож, за аргументацією Небеніуса, немає більше потреби й надалі розвивати німецьку систему захисту. Поліцейські погляди Моля містять дуже багато правильних ідей щодо системи захисту, а про Германа відомо, як активно і практично він діє на користь розвитку Німецького митного союзу, зокрема баварської промисловості.

За цієї нагоди я не можу оминути тієї обставини, що німці — на відміну від інших націй — науково розробляють політично-економічні чинники у двох різних дисциплінах: під назвами «національна економія», «політична економія», «державне господарство» тощо вони вивчають теорію космополітичної системи за Смітом і Сеєм; у «поліцейській науці» вони досліджують, наскільки покликана державна влада впливати на виробництво, розподіл і споживання матеріальних товарів. Сей, який висловлює тим упевненіші судження, чим менше він знає справу, глузливо закидає німцям, що вони змішують політичну економію з теорією управління. Оскільки Сей не знав німецької мови і жодна з німецькомовних робіт з політичної економії не перекладена французькою, то, напевно, він отримав відповідну інформацію від якогось паризького генія, який багато подорожує. Однак, по суті, це розмежування науки, яке не раз давало привід для багатьох непорозумінь і суперечностей, є фактом, який підтверджує: німці ще задовго до французів відчули, що існує космополітична і політична економія; одну вони назвали політичною економією, іншу — поліцейською наукою.

Коли я пишу ці рядки, до моїх рук потрапила книжка, яка приводить мене до зізнання, що я висловився про Адама Сміта набагато м’якше, ніж міг це зробити з огляду на свої переконання. Маю на увазі другу частину «Галереї портретів зі спілкування та листування Рахель», видану Варнгагеном фон Ензе. Тут я хотів почитати, що ж говорять про Адама Мюллера та Фрідріха Гентца, яких я знав особисто12, але головні перлини знайшов зовсім не там, де шукав, а саме — в листуванні між Рахеллю та Александром фон дер Марвітцем. Цей розумний молодий чоловік у процесі підготовки до державного іспиту читав Адама Сміта й водночас критикував його. Нижче можна прочитати, що він писав протягом навчання в університеті про цього автора та його німецьку школу13.

І до цієї оцінки — оцінки, яка у двадцятьох рядках охоплює все — все, що можна сказати про Сміта і його школу, Марвітц прийшов, уперше прочитавши Адама Сміта. Він, молода двадцятичотирирічна людина, оточена науковцями, які віддавали Смітові божественні почесті, — він сам-один — сильною і впевненою рукою розбиває їхнього ідола так, що останній розлітається на тисячі уламків, і тим самим він висміює тупість прихильників Сміта. І його, покликаного відкрити очі своїй Вітчизні, усьому світові, на іспиті вони своїми тупими запитаннями довели до напівсмерті, тож він був радий отримати хоча б «задовільно», — і мусив померти — померти ще до того, як розпізнав своє велике покликання.

Найбільший німецький фахівець із національної економії — в певному сенсі єдиний — на жаль, помер на чужині. Ви марно шукаєте його могилу — лише Рахель була його публікою, і три нашвидку написані зауваження в його відвертих листах до неї були його творами, — але що я кажу? — хіба не Марвітц послав Рахелі шість повністю списаних сторінок про Адама Сміта? Може, їх іще реально знайти серед паперів, які залишила Рахель, і, можливо, пан фон Варнгаген проявив би добру волю й показав би їх німецькій публіці.

Справді, у своєму житті я ніколи не почувався таким малозначущим, як під час читання цих листів фон Марвітца. Він — безбородий юнак — за чотирнадцять днів зумів зірвати вуаль з ідола космополітичної школи, для чого мені в уже зрілому віці знадобилося кілька років. Захоплююся паралеллю між Наполеоном і Адамом Смітом, яку він висловлює в коротких словах «вони обидва — наймогутніші монархи на земній кулі», — без сумніву, він сказав би «спустошувачі земель», але такий вислів у 1810 році коштував би йому голови. Який погляд на відносини у світі, який розум!

Після цих висловлювань хочу зробити щире зізнання, що я викреслив усе з розділу цієї книжки, де йде мова про Адама Сміта, виключно з надмірної поваги до відомого імені та через мої побоювання, що мої відверті судження хтось трактуватиме як зверхність. Те, що я сказав у цьому першому варіанті розділу, тут не можу повністю повторити, інакше моя передмова перетвориться на самостійну книжку, тому шість надрукованих сторінок я скорочу до однієї; маю обмежитися лише коротким екскурсом. Я тоді сказав, що політична економія через Адама Сміта зробила в її найважливіших частинах, а саме в аспектах міжнародної торгівлі та торговельної політики, величезні кроки назад; через нього в цю науку прийшов дух софістики — схоластики — неясності — переміщень і лицемірності; здається, теорія стала місцем зібрань сумнівних талантів і городнім опудалом для більшості людей, що мають розум, досвід, здоровий глузд і правильні судження; він озброїв софістів аргументами для того, щоб вони вводили в оману нації щодо їхнього сьогодення та майбутнього. Я нагадав із біографії Дугалда Стюарта той факт, як цей великий науковець не міг спокійно померти, поки всі його роботи не було спалено, чим я хотів натякнути на те, якою серйозною є підозра в тому, що ці папери містили докази його відвертості й правдивості. Я довів, як від Пітсбурга до Мельбурна його теорію використовували англійські міністри, щоб обдурювати інші нації з користю для Англії. Я назвав його спостерігачем, чиї очі бачать окремі піщинки, пласти землі, травинки чи кущі, але не в змозі охопити цілі місцевості; я зобразив його як художника, який може із гідною захвату точністю намалювати всі деталі, але не в змозі об’єднати їх в одне гармонійне ціле, у результаті чого на картині — монстр, прекрасно зображені частини якого належать різним тілам.

Характерною відмінністю розробленої мною системи я називаю національність. На природі (сутності) національності як проміжної ланки між індивідуальністю та людством стоїть уся моя конструкція. Я довго розмірковував, чи не варто було б назвати її природною системою політичної економії; ця назва, напевно, краще за обрану, виправдала б себе, оскільки всі попередні системи я характеризував як такі, що не відповідають природі речей і суперечать урокам історії; від цього наміру я відмовився через зауваження одного з друзів, на думку якого, неглибоким людям, які судять про книжки переважно з їхньої назви, така назва могла б здатися лише «підігріванням» фізіократичної системи.

У цій роботі мені йшлося не про те, щоб утертися в довіру до вчених кіл, щоб захистити докторську роботу й очолити кафедру політичної економії, щоб у майбутньому сяяти славою автора адаптованого всіма кафедрами стислого курсу, а також не про те, щоб довести свою здатність обіймати високий державний пост; я думав лише про підтримку німецьких національних інтересів, і ця мета владно вимагала, щоб я висловлював свої переконання вільно і без додавання солодких інгредієнтів, які заспокійливо діють на нерви смаку та запаху, але мають негативний вплив на кінцевий ефект, а головне, щоб я писав загальнодоступно. Щоб у Німеччині теорія політичної економії стимулювала національні інтереси, вона має спуститися з кабінетів науковців, професорських кафедр, кабінетів найвищих державних службовців у контори фабрикантів, оптових торгівців, судноплавців, капіталістів і банкірів, у бюро всіх державних службовців і їхніх працівників, у будинки великих землевласників, а головне — в парламенти земель; коротко кажучи, вона має стати спільним надбанням усіх освічених людей нації. Оскільки лише коли це станеться, торговельна система Німецького митного союзу досягне тієї стабільності, без якої навіть за найкращих помислів дії найталановитіших державних управлінців призводитимуть до біди та матимуть згубні наслідки. Необхідність такої стабільності й корисність зміцнілої у вільній дискусії громадської думки з усією очевидністю проявляється в торговельних договорах. Договори Метуена14 можна укладати лише в країнах, де думка кабінетів — це все, а громадська думка — це ніщо. Новітня історія німецької торговельної політики з усією ясністю довела слушність цього зауваження. Якщо десь публічність є гарантією тронів (а це там, де вона живить національну силу, активізує громадську думку й контролює адміністрацію в інтересах нації), то це саме стосується і справ промисловості та торговельної політики. Німецькі князі не можуть кращим чином захистити інтереси своїх династій, ніж не тільки дозволити громадську дискусію про матеріальні інтереси націй, а й по змозі ініціювати її та сприяти їй. Але щоб це відбувалося розумно, вкрай потрібно, щоб теорія політичної економії та практичний досвід інших народів стали спільним надбанням усіх мислячих людей нації.

Із цієї причини в процесі написання книги моєю настійною турботою було те, щоб висловлюватися чітко і ясно, навіть не на користь стилю і з небезпекою того, що можу здатися малоосвіченим і недосить глибоким. Я злякався, коли один із друзів, який прочитав кілька розділів, сказав мені: «Я знайшов тут декілька красивих місць». Я не хотів створювати красиві місця. Краса стилю не належить до політичної економії. Вона є не тільки неперевагою, вона є помилкою в роботах з національної економії, оскільки її нерідко використовують, аби прикрити нездорову й слабку логіку та представити софістичні аргументи як ґрунтовні та глибокі. Ясність і загальна зрозумілість — ось головні вимоги в цій науці. Дедукції, які здаються глибокими, пишномовні фрази та неприродні вислови використовують лише ті, кому не вистачає проникливості розуму розібратись у природі речей, лише ті, хто не має ясності щодо себе самого і тому не володіє засобами для чіткого пояснення своєї позиції іншим.

Я також не піддався моді на багато цитат. Прочитав у сотню разів більше робіт, ніж ті, на які посилаюся. Гадаю, що більшості читачів, для яких наука не є професією, і навіть найдопитливішим може стати страшно, якщо їх зіткнути з легіонами свідків і тих, хто підтверджує правдивість суджень. До цього ж — я не хотів використовувати без усякої користі сторінковий обсяг, який мені був такий необхідний. Однак цим я в жодному разі не хочу стверджувати, що численні цитати в довідниках або в історичних дослідженнях не мають великої цінності; я тільки хочу зауважити, що не мав на меті написати довідник.

Можна подумати, що я роблю німецькій бюрократії неабияку послугу, надаючи в її розпорядження теорію, яка пасує до її практики і показує помилки тих, хто ніколи не ставився до неї з особливою повагою. Звичайно, розрив між теорією та практикою в канцелярській роботі ніколи не мав особливо вигідних наслідків. Молодий стажер без будь-якого досвіду роботи, чиї космополітичні зошити ще не встигли висохнути, вважав за доцільне зробити дещо зневажливий вираз обличчя, тільки-но чув досвідченого радника чи мислячого підприємця, які говорили про протекціоністські мита.

Не менш високо ми оцінюємо свої претензії на власне право голосу в ухваленні рішень заможною і незаможною аристократією німецької нації. Ми показали їй, що через її братів у Англії — торі — вона частково збідніла чи збанкрутіла і що ми — промисловці та їхні прихильники — завдяки нашим зусиллям протягом останнього десятиліття допомогли їй знову стати на ноги; ми показали їй, що найдостойніша і найкраща частина меду, який ми збираємо у своїх вуликах, потрапляє до неї — завдяки тому, що ми так старанно працюємо над розширенням її основних прав і зростанням цінності її власності, що ми віддаємо їй дочок наших найбагатших підприємців і тим самим гідно заміщуємо зниклі в результаті скасування монастирів, єпископств і архієпископств джерела її статків та її синів і дочок, які народяться пізніше, що ми дієво поливаємо дерева її роду. Німецька аристократія може кинути лише один погляд на англійську, щоб зрозуміти, яким внутрішнім багатством, якою великою міжнародною торгівлею, яким флотом і якими колоніями могла б і повинна б володіти. А куди ведуть примітивне землеробство, бідняцьке й безправне становище громадян, селянське кріпацтво, підняття аристократії над законом, феодалізм і всі інші чудові речі, про які ще останніми роками так мріяли ті, хто щосили вихваляв минулі часи, — цього може навчити один-єдиний погляд на польську аристократію та її сучасний стан. Тому нехай німецька аристократія не розглядає в майбутньому наші зусилля заздрісними чи ненависними очима. Хай вона стане парламентською та передусім національною; хай вона не протиставляє себе нам, а стане на чолі нашого національного підйому: це її справжнє призначення. Скрізь і в будь-яку пору найщасливішими часами націй були ті, коли аристократія та бюргерство об’єднаними зусиллями прагнули до величі нації; і скрізь найсумнішими були ті часи, коли ці сторони вели одна проти одної боротьбу на знищення. Війни давно перестали служити зміцненню аристократії, і як же довго ще потрібно чекати, поки фізика, механіка та хімія замінять фактично будь-яку людську відвагу — а може, й зруйнують саму війну. Коротко кажучи, ми показали, що без національного підйому в землеробстві, промисловості та торгівлі, без внутрішнього приєднання німецької аристократії до їхніх інтересів для неї самої не буде жодних гараздів. Треба ще дещо сказати для правильного розуміння двох висловів, які в деяких місцях трапляються в цій книзі, а саме — слів «свобода» та «національна єдність». Жодна розумна людина не вимагатиме в Німеччині іншої свободи чи іншої форми правління, ніж та, яка гарантує не лише династіям і аристократії найвищий рівень економічного процвітання й — і це найважливіше — його постійне продовження. На нашу думку, інша форма правління, ніж конституційно-монархічна, принесла б німцям не менше шкоди, ніж Сполученим Штатам Північної Америки — монархічна форма чи росіянам — конституційна. На нашу думку, найкращою є така форма правління, яка відповідає духу і становищу нації, й особливо — рівню культури, на якому вона перебуває. Але якщо ми вважаємо прагнення поховати в Німеччині монархічну владу й аристократію як суспільно шкідливі та безрозсудні, то ненависть, недовіра, ревнощі проти появи вільного, промислового і багатого бюргерства та проти верховенства закону здаються нам іще більшою помилкою, бо для династій і аристократії в них лежить головна гарантія процвітання та його продовження. У цивілізованих країнах не бажати такого бюргерства на законодавчих засадах означає поставити націю перед вибором між чужим поневоленням або внутрішніми конвульсіями. Тому й стає так сумно, коли біди, які в наші дні супроводжують промисловість, дехто подає як мотиви відкинути від себе всю промисловість. Є набагато більші біди, ніж становище пролетаріату, а саме: казначейство без грошей — національне безсилля — національна кабала — національна загибель. Жодна розумна людина, яка думає на перспективу, не вимагатиме в Німеччині іншої національної єдності, ніж та, яка гарантує кожній землі й кожному народові самостійність, вільний розвиток і дієвість у своєму особливому просторі та підпорядковує їх загальній волі лише тоді, коли йдеться про національні інтереси і національні цілі; ніж та, яка гарантує династіям виключно їхнє подальше існування, жодним чином не маючи на меті їх пригноблення чи знищення; ніж та, що корениться в споконвічному дусі прадавніх германців, дусі, який залишається однаковою мірою в республіканській формі правління (Швейцарія, Північна Америка) та в монархічній. А от куди веде скалкова національність, яка порівняно із цілісною національністю схожа на черепки розбитого глечика поруч із цілою посудиною, може згадати ще кожен з нас. Іще не минув період, що дорівнює середній тривалості життя людини, відтоді як усі німецькі прикордонні землі мали назви французьких департаментів, відтоді як німецькі сини проливали свою кров на гарячих південних пісках і північних холодних полях за чужу славу та чуже панування. Національна єдність, яка захищає нас і нашу промисловість, наші династії й нашу аристократію від повернення таких часів, — тільки така і жодна інша, переконані ми. А ви, ті, хто наполегливо домагається повернення галльського панування, вважаєте прибутковішою та почеснішою ситуацію, коли ваші річки та порти, ваші береги та моря опиняться під впливом британців?

1 У перших виданнях «Комунікативного лексикону» (Conversations-Lexikon) засновником цього союзу названо Й. М. Ельха з Кауфбойрена, мені ж, навпаки, приписують дуже підпорядковану участь у заснуванні цього об’єднання та його подальшій діяльності; мені також закидають велике недбальство в керуванні його справами. Повернувшись на німецьку Батьківщину, я зайнявся пошуком автора цієї статті, і мені назвали прізвище, яке зробило зрозумілими саме такі формулювання, адже воно належало чоловікові, який мав перед Й. М. Ельхом чималі зобов’язання і який у цій справі здавався настільки важливішим, наскільки применшував мої зусилля. Не перебуваючи під тиском честолюбства, я вважав, що подавати протест проти цієї статті — це марна витрата часу. Але віднедавна бачу неминучу потребу надати цій справі суспільного розголосу. Відомо, що юридичний факультет Єнського університету нещодавно надав мені почесне звання доктора, і єнський кореспондент газети Allgemeine Zeitung з Аугсбурга написав із цієї нагоди, що я спочатку висловив ідею об’єднання німецьких держав для створення загальної німецької митної системи. Проти цього висловлювання в редакцію названої газети надійшла така рекламація:

«Повідомлення з Єни від 1 грудня 1840 року в газеті Allgemeine Zeitung, № 344, про те, що Фрідріх Ліст першим висловив ідею щодо свободи торгівлі й усередині країни, й із зовнішнім середовищем, має бути виправлено в тому сенсі, що честь цієї першої ідеї належить значному торгівцеві Й. М. Ельху з Кауфбойрена, який на Франкфуртському великодньому ярмарку 1819 року розповсюдив циркуляр, котрим запросив багатьох торгівців з усіх німецьких держав підписати лист-прохання до високих Федеральних зборів щодо цієї справи. За кілька днів тодішній професор Ліст із Тюбінгена випадково потрапив у Франкфурт і в захваті від такої ідеї взяв на себе зобов’язання написати текст того листа-прохання; із цим завданням він упорався майстерно, чим і зробив відомим своє ім’я. Після того як союз було створено, професор Ліст у супроводі нині вже померлого пана Шнелля з Нюрнберга відвідував німецькі маєтки, щоб отримати від них підтримку щодо ідей союзу».

Коротко хочу відтворити історію заснування цього союзу, аби повернути претензії пана Ельха та його прибічників на рівень, якого вони дійсно заслуговують. Справді так і є, що весною 1819 року я потрапив до Франкфурта-на-Майні у своїх приватних справах; але правда й те, що ідея такого об’єднання давно визріла в моїй голові ще задовго до того, як я поїхав до Франкфурта. Ще живі ті люди, з якими я до тієї поїздки та протягом неї розмовляв про це, і в кореспонденції померлого барона фон Котта, я гадаю, теж можна знайти письмові підтвердження того. Приїхавши у Франкфурт, я довірив свій план панові Шнеллю з Нюрнберга, відомому мені як розсудливий і патріотично налаштований торгівець. Шнелль загорівся моєю ідеєю, розповів мені про панів Бауерайса з Нюрнберга, Вебера з Гери, Арнольді з Готи, які повідомили йому свої скарги щодо нового митного тарифу Пруссії; він висловив думку, що підтримку цій справі серед присутніх на ярмарку у Франкфурті торгівців і фабрикантів додасть іще й те, що пан Ельх із Кауфбойрена, торгівець полотном, має намір збирати підписи для петиції до Німецького Бундестагу, в якій має йтися про заходи на допомогу проти внутрішніх торговельних обмежень у Німеччині. На моє наполягання Шнелль познайомив мене з Ельхом, і той показав мені чернетку (чи матеріали до неї) звернення до Бундестагу, котра, якщо я не помиляюсь, усе ще перебуває серед моїх паперів. У ній ішлося передусім про перешкоди, які Австрія нещодавно створила на шляху вивезення полотна з Верхньої Швабії в Італію, — усе викладено просто і в канцелярському стилі. Ми домовились і залучили до наших консультацій інших фабрикантів, а саме панів Ляйстера та Блахієра з Ганау, Гартманна з Гайденгайма, Херозе з Арау та інших. Але про створення торговельного союзу все ще не йшлося. Лише коли звернення до Бундестагу було написано і схвалено бурхливими оплесками, я озвучив свої подальші пропозиції. Ніхто не зможе заперечити, що всі пропозиції щодо заснування й організації союзу висловив виключно я; і той короткий час, протягом якого я розробив свої пропозиції, доводить, що до того я їх уже добре продумав.

А тепер прошу ще раз прочитати наведену вище рекламацію на користь пана Ельха, і ви здивуєтеся, що причина суперечності між мною і паном Ельхом полягає не у фактах, а виключно в тотальних відмінностях у нашій логіці. Як на свою заслугу пан Ельх указує на те, що він першим висловив «ідею щодо свободи торгівлі всередині країни та із зовнішнім середовищем». Це претензія, якої я не висуваю і не можу висувати, тому що таку ідею висловили ще задовго до того, як ми двоє зустрілись у Франкфурті, де Гурне, Кене та Адам Сміт, а також тому що я ніколи не вимагав свободи торгівлі стосовно чужих націй, а навпаки, постійно виступав за спроможну національну систему торгівлі. Як на свою наступну заслугу пан Ельх указує на те, що серед присутніх на ярмарку у Франкфурті торгівців він запустив в обіг циркуляр, щоб запросити їх приєднатися до задуманої ним петиції на адресу Бундестагу, зорієнтованої на свободу торгівлі. Цього факту я не заперечую. Але кожен погодиться: коли навіть припустити, що пан Ельх справді створив би задуману ним петицію, що він зібрав би досить багато підписів на її користь і що він був би спроможний написати текст петиції, яка привернула б суспільну увагу, то цим усім іще нічого не могло бути вирішено. Це якраз те, що я намагався зробити зрозумілим для тих, хто підписав мій текст петиції. Після підписання я казав їм: «Перед вами петиція, про яку говоритимуть, оскільки в її основі лежить національний погляд і вона відображає нагальне питання, але вона лежатиме в Бундестазі як сотні інших петицій. Щоб чогось досягти, ми маємо об’єднати всіх німецьких фабрикантів і торгівців навколо єдиної мети, переконати німецькі уряди й установи в перевагах нашої системи, мати наших депутатів на зборах місцевих рівнів і конгресах, збирати й розповсюджувати факти, які промовляють на нашу користь, спонукати талановитих письменників, аби вони писали про нас, формувати суспільну думку на нашу користь шляхом видання власної газети, а також через публікації в інших газетах та журналах, і щороку збиратися на цьому ярмарку, щоб знову й знову нагадувати про себе Бундестагу». З усього цього пан Ельх не зробив нічого. Водночас у згаданій публікації я зображений як такий, що випадково приїхав у Франкфурт і, захоплений витонченими ідеями Ельха, несподівано отримав честь оформити їх у словесну форму, а після цього не робив нічого іншого, як тільки супроводжував пана Шнелля в його поїздках до німецьких маєтків. Мовчанням обійшли й ті факти, що я пожертвував цій справі своє нове призначення, свою кар’єру і свій спокій, що я вніс значний капітал для покриття перших видатків, що я до 1821 року розробляв і писав усі папери й документи, а також замовчали те, як я їх писав.

2 Також сентиментальність і романтика відіграють тут не таку вже й незначну роль, як скрізь, де штучний стан витісняє природний. Для властивих їм почуттів воли, що тягнуть плуг, є набагато привабливішою картиною, ніж машина, що викидає пару й оре поле; і чим далі вони сягають поглядом назад в історію, тим шляхетнішим здається їм тодішній стан речей. Якщо споглядати реальність під їхнім кутом зору, то вони мають рацію. Мальовничішим видається не сучасне вівчарство, а колишнє прозаїчне землеробство, і так само романтичнішою здається гола дика людина зі стрілою та луком порівняно із сучасними вівчарями та пастухами. Ще навіть 15 років тому, коли йшлося про приєднання Бадену до Німецького митного союзу, один сентиментальний депутат баденського парламенту говорив про «зелений килим» і «вранішню росу», про «запах квітів» і «гру барв».

3 Вище я вже згадував цю інтриганську статтю й зараз цим вимагаю від її автора, щоб він відкрито і під своїм ім’ям її виправив.

4 Витяг із протоколу Товариства сприяння розвитку мануфактур і мистецтва у Філадельфії:

«Ухвалено рішення офіційно заявити, що професор Фрідріх Ліст шляхом базованого на природі речей відмежування політичної й космополітичної економії від теорії продуктивних сил і теорії цінностей, а також використовуючи аргументи, що стали логічним наслідком цього відмежування, обґрунтував нову систему політичної економії, і це його велика заслуга перед Сполученими Штатами Америки.

Ухвалено рішення звернутися з проханням до професора Ліста написати дві книжки: першу — наукову, в якій має бути ґрунтовно викладено його теорію, і другу — популярну, яка має сприяти поширенню його системи в школах.

Ухвалено рішення з боку товариства замовити 50 примірників цих видань і клопотати перед законодавчими органами держав, зацікавлених в американській (промисловій) системі, щоб ті вжили аналогічну дію, а також робили все можливе й потрібне для розповсюдження цієї праці.

Ухвалено рішення влаштувати для професора Ліста коштом Товариства урочистий обід у готелі пана Хіда на знак суспільного визнання його заслуг і запросити на цей захід наших авторитетних співгромадян».

Ч. Й. Інгерзолль, президент

Редвуд Фішер, секретар

5 Не можу оминути того, що під час мого виступу в Лейпцигу (1833 рік) моє ім’я не зникло з пам’яті тих, із чиїми упередженнями та приватними інтересами я боровся раніше (1821 рік) як радник Німецького торговельного союзу: вони оживили ту ворожість, яка виникла проти мене в цій боротьбі у багатьох впливових людей міста, що, здається, й зумовило виникнення нової дисгармонії між мною та очільниками місцевих торгівців. Вірогідність цього припущення зростає, якщо врахувати, що активний розвиток великого німецького торговельного союзу розпочався лише за моєї присутності в Лейпцигу, тобто в момент мого першого тамтешнього виступу його вплив на добробут або регрес цього ярмаркового міста ще піддавався серйозним сумнівам.

6 Я наголошую, що цей закид не стосується державного радника Небеніуса. Моя скромність забороняє мені процитувати тут ті слова, які він сказав мені щодо цього в усній розмові.

7 Моя праця була написана з епіграфом, який відображає характер моєї системи: «І Батьківщина, і людство»...

8 Із цієї самої причини, з огляду на аспекти міжнародної торгівлі та торговельної політики, не мають жодної цінності також роботи з політичної економії пана Сісмонда де Сісмонді, який має помітні заслуги як історик. Своїм тілесним оком пан Сісмонд де Сісмонді бачить усе червоне чорним. Ця сама помилка, здається, типова і для його розумового погляду на положення політичної економії. Він хоче, наприклад, обнести дух винахідливості височенним парканом!!

9 «Загальна аугсбурзька газета». — Прим. пер.

10 «Історичний погляд на національну економію», щоквартальник, випуск 5, та «Про суть і цінність національної ремісничої продуктивної сили», щоквартальник, випуск 9.

11 Див.: «Державне право конституційної монархії, початок барона фон Арештна, продовження Карла фон Роттека», Лейпциг, 1839, с. 300: «Не на користь вітчизняних фабрикантів було прийнято рішення про торговельні обмеження, оскільки для всього загалу є очевидно вигідним, коли вільне ввезення чужих продуктів спонукає вітчизняних виробників до вдосконалення промисловості та примушує знижувати ціни, а прийнято це рішення, щоб завадити збіднінню держави через відтік грошей без можливості зворотного потоку і таким чином відвернути тяжку біду від усіх громадян — споживачів та виробників. Цю думку мали б усвідомлювати “Загальний німецький торговельний союз” і виразник його ідей Ліст, а не тільки скаржитися на власне скрутне становище. Із часом громадська думка стала стосовно них схвальною, а зброя їхніх супротивників — тупішою, однак не можна не розуміти, що частина системи названого торговельного союзу через особливі, викладені в тексті загальні принципи, які жодним чином не відображають правдивих умов і відносин у Німеччині, не може бути зреалізована, а частина обплутана різними недоліками».

12 Пізніше я дістав нагоду знайти деякі пояснення надзвичайно дивним поглядам цих обох людей щодо німецької торговельної політики. З обома особисто познайомився на конгресі міністрів у Відні 1820 року. Мюллер, з яким я часто бував у нині вже покійного герцога фон Ангальт-Гетена, який тоді був у опозиції до Пруссії, ушанував мене навіть своєю довірою. Гентц був менш доступним через свою позицію та ставлення до Англії; однак він не раз вступав зі мною в дискусії, які — хоч і являли неабиякий інтерес — не призвели до обопільної згоди, після чого він безпосередньо після мого від’їзду з Відня започаткував у газеті Allgemeine Zeitung анонімну полеміку проти мене, яку я — хочу трішки похвалити себе — витримав із честю.

13 Зазначена робота, сторінка 57. «Увесь свій розум вони мають від Адама Сміта, обмеженого, але у своїй обмеженій сфері кмітливого чоловіка, чиї принципи вони прокламують за кожної нагоди в усій нудній широті та повторюючи, як учні у школі. Його мудрість дуже зручна, оскільки незалежно від усіх ідей та у відриві від усіх інших напрямів людського буття він конструює “загальну торгову державу”, яка пасує всім націям та всім відносинам і сутність якої полягає в тому, щоб “дозволити людям робити так, як вони хочуть”. Його погляд — це погляд приватного інтересу; що мав би бути ще вищий інтерес на користь держави та що на основі цього вищого інтересу він мав би вказати зовсім інший напрям для суспільного доходу, ніж той, якого бажають охочі насолоджуватись в обмеженому колі, — про це він не здогадується. Я читаю та критикую його. Читання просувається повільно, оскільки він веде через лабіринт хаотичних абстракцій, штучних переплетінь із сил, які чуттєво продукують, де і важко, і стомливо йти за його думками». — Сторінка 61. «Скоро закінчую Адама Сміта, що мене дуже тішить, оскільки під кінець, де він говорить про великі державні справи, ведення війни, правосуддя, виховання, він стає зовсім дурним... Спробую колись детально написати про нього, і ці зусилля будуть варті того, оскільки поруч із Наполеоном він зараз наймогутніший монарх у Європі». (Абсолютно правильно.) — Сторінка 73. «Про Адама Сміта я вже пишу шосту сторінку і завтра, напевно, завершу цю роботу. Привезу її Вам у Берлін». — Сторінка 53. «... як і про пана Краузе, котрий нахабно та бездарно списує в Адама Сміта, ще й так підло, оскільки використовує ті самі приклади, тільки якщо Адам Сміт говорить про виробника сукна, то в нього з’являється ткач; Адам Сміт каже: “Калікут і Лондон” — він: “Транкебар і Копенгаген”. Усе абсолютно правильно.

14 Договір Метуена (Метуенський договір, англ. Methuen Treaty) — торговельна угода, укладена між Великою Британією та Португалією 1703 року. Британія отримала право безмитного ввезення в Португалію власної вовняної продукції, Португалія отримала право ввозити до Британії вина на пільгових умовах. Надані Британії переваги дозволили їй в короткий строк узяти під контроль майже всю торгівлю Португалії та зупинити розвиток місцевої промисловості, що зумовило економічну, а згодом і політичну залежність Португалії від Британії. — Прим. наук. ред.