Розділ 31 Система обміну цінностями
Адам Сміт
Учення Адама Сміта, якщо його розглядати під кутом зору національних і міжнародних відносин, є просто продовженням фізіократичної системи.
Як і вона, теорія Сміта ігнорує природу націй, повністю виключає політику та державну владу, вважає вже доконаними фактами вічний мир та універсальний союз, не розуміє важливості національної мануфактурної промисловості й засобів її створення, вимагає абсолютної свободи торгівлі.На шляху, яким до нього пішли фізіократи, Адам Сміт припустився цих принципових помилок саме тому, що він розглядав абсолютну свободу міжнародної торгівлі як вимогу здорового глузду та глибоко не дослідив історичного розвитку цієї ідеї.
Дугалд Стюарт, дотепний біограф Адама Сміта, повідомляє нам, що той уже за 21 рік до виходу своєї праці (1776-го), а саме в 1755 році, під час дискусії літературного товариства заявив про пріоритетність загальної свободи торгівлі такими словами: «Державні діячі та керівники проєктів розглядають людину як матеріал свого роду політичного ремесла. Своїми операціями, пов’язаними з людськими справами, реалізатори проєктів перешкоджають розвитку природи, хоча її необхідно полишити на саму себе та дозволити їй вільно розвиватися, щоб вона досягла своїх кінцевих цілей. Аби підняти державу з найнижчого рівня варварства до найвищого рівня багатства, потрібні лише мир, помірні збори та хороше правосуддя; решта прийде за природним розвитком речей само собою. Усі уряди, які перешкоджають цьому природному розвиткові, які спрямовують капітали іншими каналами або які прагнуть зупинити прогрес суспільства в його розвитку, діють протиприродно і, щоб утриматися при владі, стають гнобителями й тиранами».
Це міркування стало базовим переконанням Адама Сміта, і всі пізніші роботи теоретика лише мали на меті довести його та привернути до нього увагу.
Пізніше він утвердився в цьому погляді через Кене, Тюрго та інших корифеїв фізіократичної школи, з якими познайомився в 1765 році під час поїздки до Франції.Вочевидь Сміт цінував ідею свободи торгівлі як інтелектуальну знахідку, яка мала принести йому славу. Тому дуже природно, що він прагнув вилучити зі своєї праці й заперечити всі свідчення не на користь цієї ідеї, розглядав себе адвокатом абсолютної свободи торгівлі та думав і писав у цьому дусі.
Хіба за таких його заздалегідь продуманих поглядів можна було очікувати, що Сміт оцінюватиме речі та людей, історію й статистику, політичні заходи і їхніх ініціаторів інакше, ніж за тим критерієм, наскільки вони відповідають чи суперечать його базовому принципу?
У наведеній вище цитаті Дугалда Стюарта міститься ядро всієї системи Адама Сміта. Державна влада, як він вважав, не повинна робити нічого іншого, окрім як вершити правосуддя та стягувати якомога менші збори. Державні діячі, які прагнули створювати мануфактурну промисловість, розвивати судноплавство, сприяти зовнішній торгівлі, захищати її морською могутністю та засновувати чи здобувати колонії, були для нього реалізаторами проєктів, які лише стримували прогрес суспільства. Для нього не існує жодної нації, лише суспільство, тобто індивідууми, які живуть разом. Індивідууми знають найкраще, котрі саме галузі найвигідніші для досягнення ними достатку, і вони самі виберуть для себе найкращі засоби, що приведуть їх до добробуту.
Це повне ігнорування націй і державної влади, це піднесення індивідуальності до рівня рушія всіх продуктивних сил могло бути досягнуто лише шляхом такого підходу, за якого головним предметом досліджень було зроблено не продуктивні сили, а створений ними продукт, матеріальне багатство чи, певніше, лише цінність, яку має створений продукт в обмінних процесах. Щоб допомогти індивідуалізму, Адам Сміт змушений був удатися до матеріалізму й тим самим прикрити всі ті неосяжні сили, джерелом яких для індивідуумів є нація, національна єдність та національна конфедерація продуктивних сил.
У ролі національної економії була представлена просто теорія цінностей, оскільки лише індивідууми створюють цінності, а держава, нездатна створювати цінності, має обмежити свою дієвість лише створенням, захистом і підтримкою продуктивних сил. У цій комбінації квінтесенція політичної економії звучить так: багатство полягає у володінні міновою вартістю. Мінову вартість створюють індивідуальною роботою в поєднанні із силами природи та капіталами. Унаслідок поділу праці зростає її продуктивність. Капітали накопичуються завдяки ощадливості та тому, що виробництво переважає споживання. Чим більшою є сума капіталів, тим виразнішим виявляється поділ праці, а отже, й вагомішим — виробничий потенціал. Приватний інтерес виступає найбільшим стимулятором роботи й ощадливості. Найвища мудрість державної влади полягає, отже, у тому, щоб не створювати перешкод для приватної діяльності та дбати лише про правову безпеку. Тому безглуздо державними заходами примушувати громадян самим продукувати те, що вони дешевше можуть отримати з-за кордону.Така послідовна система, яка розкладала багатство на елементи, ясніше ясного показувала процес виробництва багатства настільки ж ґрунтовно, наскільки, здавалося, доводила помилки попередніх шкіл, — вона мала утвердитися за умов непридатності інших систем. Помилка полягала лише в тому, що ця система за своєю суттю була не чим іншим, як системою приватної економії всіх індивідуумів країни чи навіть усього людства, та показувала, як така економія могла б виникнути й розвиватися, якби не було різних держав, націй і національних інтересів, різних конституцій і різних рівнів цивілізаційного розвитку, війн і національних пристрастей; що вона була не чим іншим, як теорією цінностей, конторською теорією або теорією торгівців, а не була вченням про те, як з особливою користю для цивілізування нації, її добробуту, могутності, стабільного розвитку та незалежності треба створювати, примножувати, зберігати й захищати продуктивні сили всієї цієї нації.
Система ця розглядає все очима торгівця. Цінність речей — це для неї багатство, вона націлена лише на отримання цінностей. Зародження і розвиток продуктивних сил віддає на відкуп випадку, природі або нашому улюбленому Богові — трактувати це можна, хто і як бажає; головне, щоб держава жодним чином цим не опікувалася, щоби політика не втручалася в операції з накопичення цінностей. Вона говорить про те, що купувати потрібно там, де можна отримати найдешевші товари; а те, що в такому разі ввезення товарів руйнує внутрішні фабрики, її не обходить. Якщо чужоземні нації відповідними бонусами сприяють вивезенню своїх мануфактурних товарів, тим краще — можна купити ще дешевше. Лише ті, хто виробляє цінності для обмінів, є для неї продуктивними. Вона, напевно, все ж помічає, як поділ праці в деталях сприяє підприємницьким процесам, але нічого не бачить у плані поділу праці в національному масштабі. Вона стверджує, що лише завдяки індивідуальній ощадливості відбувається примноження капіталів і що лише відповідно до примноження капіталів можна розширювати свій бізнес; не надає жодного значення зростанню продуктивних сил внаслідок розвитку внутрішніх фабрик і внаслідок зовнішньої торгівлі та національної могутності, що зростають на основі внутрішнього виробництва. Що станеться з усією нацією в майбутньому, їй може бути байдуже, якщо приватні особи отримуватимуть обмінні цінності. Вона знає лише земельну ренту і не знає цінності земельних угідь; не розуміє, що переважна частина багатства нації складається із цінностей її земель і нерухомої власності. Вона взагалі не приділяє уваги впливу зовнішньої торгівлі на цінність і ціну земельних угідь та коливанням і труднощам, які виникають унаслідок цього впливу. Одне слово, це найсуворіша та найпослідовніша меркантильна система, і взагалі незрозуміло, як цю назву можна було дати системі Кольбера, котра за своєю головною тенденцією все ж є промисловою, тобто системою, яка не бере до уваги теперішніх показників прибутку чи втрати мінової вартості, а орієнтується тільки на створення та розвиток національної промисловості й національної торгівлі.
Однак зазначеним вище ми жодним чином не хочемо заперечувати великих заслуг Адама Сміта. Він перший успішно запровадив у царині політичної економії аналітичний метод. Завдяки цьому методові та незвичайному рівню проникливості розуму він пролив світло на найважливіші галузі науки, які раніше були майже повністю в темряві. До Сміта існувала лише практика; і тільки завдяки його роботам стало можливим створити таку науку, як політична економія, і для її розвитку він розробив більше матеріалів, ніж усі його попередники та наступники.
Лише своєрідність його розуму, завдяки якій він досяг таких значущих успіхів у аналізі окремих складників політичної економії, була також і причиною того, що він залишив поза увагою цілісність суспільства, що він не зміг об’єднати в одне гармонійне ціле окремі його частини, що він за масою індивідуумів не побачив нації, що він унаслідок постійної турботи про вільну діяльність окремих виробників не побачив національної мети. Він, хто так чітко зрозумів переваги поділу праці на кожній окремій фабриці, не побачив того, що з таким самим успіхом цей принцип можна використовувати в масштабах цілих провінцій і націй.
Із цією оцінкою повністю збігається те, що про Адама Сміта каже Дугалд Стюарт. За його словами, Сміт міг висловити чіткі судження про окремі риси характеру і робив це неймовірно проникливо, але коли він давав оцінку характеру загалом або цілісно оцінював книжку, залишалося тільки дивуватися з того, якими однобічними й хибними були його погляди. Наприклад, він навіть не міг належно оцінити характер тих людей, з якими сам прожив багато років у найтіснішій дружбі. «Описи Адама Сміта, — каже його біограф, — завжди були живими й виразними та мали суттєву схожість з оригіналами, але лише під певним кутом зору. Однак ці описи ніколи не давали правильного й повного уявлення в усіх вимірах і планах».