Жан-Батіст Сей і його школа
Загалом цей автор прагнув лише звести в одну систему, наочно пояснити та популяризувати матеріали, без усякого ладу накопичені Адамом Смітом, і це йому повністю вдалося завдяки таланту систематизувати й відображати події на високому рівні абстракції.
У його працях немає чогось нового й оригінального, за винятком визнання продуктивності інтелектуальних робіт, яку заперечував Адам Сміт. Цей погляд, правильний у контексті теорії продуктивних сил, суперечить, однак, теорії мінової вартості, й тому очевидно, що Сміт у своїх позиціях був послідовнішим за Сея. Інтелектуальні працівники, на його думку, безпосередньо не продукують обмінних цінностей, а спочатку своїм споживанням лише значною мірою зменшують суму матеріальних доходів і заощаджень, а отже, матеріального багатства. Саме тому й причина, чому Сей з огляду на свої погляди прагнув приписати інтелектуальним роботам продуктивність, є дріб’язковою, адже за ці роботи винагороджують обмінними цінностями, а ті цінності вже створені, перш ніж потрапляють у руки інтелектуальних працівників, вони міняють лише власника, і внаслідок цієї зміни їхня кількість не зростає. Інтелектуальних працівників можна назвати продуктивними, лише розглядаючи продуктивні сили нації, а не володіння обмінними цінностями як національним багатством. У цьому аспекті Сей був стосовно Сміта в такій самій ситуації, у якій Сміт був стосовно фізіократів. Аби приписати мануфактуристам продуктивність, Адам Сміт мусив розширити поняття багатства, а Сей у своїй частині не мав іншого вибору, як лише погодитися з тим безглуздям, яке йому дісталося від Сміта і яке говорило про те, що інтелектуальні роботи не є продуктивними. Або ж Сей мусив розширити поняття національного багатства, як це вже робив Адам Сміт у дискусії з фізіократами, а саме — поширити його на продуктивні сили та сказати, що національне багатство полягає не у володінні обмінними цінностями, а у володінні продуктивними силами, аналогічно тому, як багатство рибалки полягає не у володінні рибами, а в здатності й засобах для постійного виловлювання такої кількості риби, яка необхідна для задоволення його потреб.Заслуговує на увагу й той факт — і, як ми знаємо, він не є загальновідомим, — що Жан-Батіст Сей мав брата, простий і здоровий людський глузд якого чітко бачив помилковість теорії цінностей, і що Ж.-Б. Сей у контактах із своїм братом, який мав сумніви, сам висловив сумніви щодо правильності свого власного вчення.
Луї Сей з Нанта вважав, що в політичній економії почала домінувати термінологія, за допомогою якої можна грати у «фальшиві ігри», і що його брат теж причетний до цього100. На його думку, багатство націй полягає не в матеріальних товарах і їхній міновій вартості, а в здатності безперервно продукувати ці товари. За його словами, теорії обмінних цінностей Сміта й Ж.-Б. Сея розглядають багатство лише під обмеженим кутом зору торгівця, і ця система, яка прагне реформувати так звану меркантильну, сама є не чим іншим, як обмеженою меркантильною системою101. На ці сумніви та закиди Ж.-Б. Сей відповів братові, що «його (Ж.-Б. Сея) метод (метод?!), а саме теорія обмінних цінностей, є, звичайно, не найкращим, але вся складність полягає в тому, щоб знайти ще кращий»102.
Як? Знайти кращий? А хіба ж брат Луї не знайшов кращого? Ні! Вочевидь складність полягала в тому, що у Ж.-Б. Сея не вистачало проникливості підхопити й розвинути висловлену лише в загальних рисах ідею брата, але можливо, і в тому, що не хотілося розпускати вже створену школу та починати говорити протилежне тому, завдяки чому було досягнуто популярності й слави.
У працях Сея його власним доробком є лише форма системи: він представив політичну економію в ролі вчення про те, як продукують, розподіляють і споживають матеріальні багатства. Цим розподілом і висвітленням його реалізації Сей досягнув особистого успіху та створив власну школу. І не дивно, адже тут можна було всього «торкнутися руками», — так ясно й доступно Сей зміг показати окремий виробничий процес і залучені до нього індивідуальні сили, так чітко він висвітлив у межах цього обмеженого кола принцип поділу праці, так наочно пояснив торгівлю індивідуумів.
Кожен гончар, кожен крамар міг його зрозуміти, і зрозуміти тим краще, чим менше нового й невідомого говорив йому пан Ж.-Б. Сей, оскільки те, що в гончарській справі руки та вміння (робота) мають бути поєднані з глиною (природний матеріал), щоб за допомогою гончарського круга, гарячої печі, дров тощо (капітал) виготовляти горщики (цінні продукти, обмінні цінності), у сфері гончарного ремесла було відомо і раніше, однак ніхто тоді не зміг назвати ці речі такими мудрованими висловами та узагальнити їх з використанням цих висловів. Напевно, дуже рідкісними були й такі крамарі, які до Ж.-Б. Сея не знали, що в обмінах обидві сторони можуть отримувати більше обмінних цінностей і що той, хто відправляє за межі країни товари вартістю 1000 талерів і отримує за них з-за кордону 1500 талерів, виграє 500 талерів. І раніше було відомо, що робота збагачує, а лінощі ведуть до жебрацтва, що власна приватна вигода є найсильнішим стимулом до роботи і що не можна з’їдати яйця, якщо хочеш мати курчат. Однак раніше не знали того, що все це — політична економія, і тому дуже зраділи, що виникла можливість без надмірних зусиль проникнути в найглибші таємниці науки, а до того ж іще й позбутися ненависних мит, які роблять такими дорогими наші улюблені насолоди, й отримати вічний мир, усесвітнє братерство та тисячолітню державу. Тож зовсім не дивно, що так багато науковців і державних службовців стали в ряди шанувальників Сміта й Сея, оскільки принцип «дозволяти робити» та «дозволяти розвиватися» потребував певних інтелектуальних зусиль лише від тих, хто першим розпочав роботу над ним і довів його корисність; наступні дослідники не мали робити нічого іншого, ніж повторювати, прикрашати й унаочнювати цей аргумент; але в кого ж не з’являться бажання стати великою державною людиною та відповідні здібності, якщо не потрібно робити нічого іншого, крім як сидіти, склавши руки?Справа із системами дуже своєрідна; досить лише визнати правильність перших речень, а потім кілька розділів поспіль наївно і довірливо блукати за рукою автора, і ти вже втрачена людина.
Тому панові Жану-Батісту Сею ми заявляємо із самого початку, що для нас політична економія не є такою наукою, яка вчить виключно того, як індивідууми продукують обмінні цінності, розподіляють їх між собою та споживають; ми заявляємо йому, що державний діяч, між іншим, має хотіти знати і мусить знати, як продуктивні сили всієї нації пробуджувати до життя, примножувати й захищати, а також якими засобами їх можна ослабити, приспати чи навіть умертвити, як завдяки національним продуктивним силам найкраще і найдоцільніше експлуатувати національні допоміжні джерела, щоб убезпечити існування нації, незалежність нації, процвітання нації, силу нації, культуру нації та майбутнє нації.Від тієї крайності, що держава може і має все регулювати, ця система перескочила до протилежної — що держава не може і не має права ні на що впливати і що індивідуум — це все, а держава — ніщо. Думка пана Сея про всемогутність індивідуумів та імпотентність держави призводить навіть до казусів. Там, де він просто не може обійти похвалою ефективність впливу Кольбера на промислове виховання Франції, Сей вигукує: «Важко вважати, що приватні особи здатні на такий високий рівень мудрості!».
Якщо ж ми тепер перейдемо від системи до автора, то побачимо в ньому людину, яка, не маючи обширних знань з історії, не розуміючи глибоко суспільно-політичних наук і діяльності державної адміністрації, не розуміючись на політиці та філософії й лише з однією-єдиною запозиченою в іншого автора ідеєю в голові порпається в історії, політиці, статистиці, умовах розвитку торгівлі та промисловості, щоб роздобути окремі докази і факти, які здатні допомогти йому, й підправити їх так, щоб вони відповідали його ідеї. Якщо почитати його міркування про навігаційний акт, договір Метуена, систему Кольбера, Еденський договір тощо, то можна знайти багато підтверджень цієї характеристики. Йому не спало на думку відстежувати взаємозв’язок між торговою та промисловою історіями націй. Він погоджується з тим, що нації стали багатими і могутніми за умов, коли мали протекціоністський захист, але, на його переконання, це відбулося не внаслідок цього захисту, а незважаючи на нього, і він вимагає від нас, щоб у цьому твердженні ми просто повірили йому на слово.
Він запевняє, що голландці мусили започаткувати пряму торгівлю зі Східною Індією через те, що Філіп ІІ заборонив їм заходити в португальські порти — ніби голландці без цієї заборони не знайшли б свого шляху до Східної Індії. Зі статистикою та політикою в пана Сея справи ще гірші, ніж з історією, і це без усяких сумнівів, оскільки статистика стала джерелом тих незручних фактів, «які так часто “бунтували” проти його системи», і оскільки він у ній узагалі нічого не розуміє. Він не перестає попереджати нас про хибні висновки, до яких можуть привести статистичні дані, та нагадувати нам про те, що політика не має жодного стосунку до політичної економії, і це звучить приблизно так, як твердження про те, що розглядаючи олов’яну тарілку, не можна брати до уваги олово.Сей — спочатку торгівець, потім фабрикант, потім невдалий політик — узявся за політичну економію так, як підприємець береться за створення нового підприємства, коли старе вже не може функціонувати. Ми маємо його власне зізнання про те, що він спершу мав сумніви — оголосити себе прихильником меркантильної системи чи системи свободи торгівлі.
Ненависть до континентальної системи [= запровадженої Наполеоном І у 1806 році блокади, яка ізолювала Англію від Європи], яка зруйнувала його фабрику, та ненависть до ініціатора цієї системи, який викинув його з трибуналу, зумовили його погляди, і він став на бік абсолютної свободи торгівлі.
Слово «свобода», хоч би в яких словосполученнях його вживали, уже 50 років мало у Франції чарівну силу. До цього додалося ще й те, що за часів імперії та відбудови Сей належав до опозиції та безперервно закликав до ощадливості. Так його праці стали популярними не завдяки своєму внутрішньому наповненню, а зовсім з інших причин. А як інакше можна зрозуміти той факт, що він залишався популярним і після падіння Наполеона, коли дотримання його системи, безперечно, призвело б до руйнації французьких мануфактур? Жорстке обстоювання ним космополітичного принципу за таких обставин доводить те, який політичний розум мав цей чоловік.
А його незламна віра в космополітичні тенденції Каннінга та Гускіссона свідчить про його знання світу. Його славі не вистачало лише, щоб Людовик XVIII або Карл Х передали йому міністерство торгівлі або фінансів. Якби таке трапилося, то, цілком певно, історія із цього часу почала б поруч з ім’ям Кольбера називати й ім’я Сея: першого вона назвала б творцем національної промисловості, а другого — її руйнівником.Іще ніколи той, хто публікував свої праці й мав так мало засобів, не розгортав такого наукового тероризму, як Ж.-Б. Сей; навіть найменший сумнів щодо безпомилковості його вчення карали клеймом обскурантизму, і навіть такі люди, як Шапталь, боялися нищівного променя з боку цього політично-економічного «папи». Робота Шапталя про французьку промисловість є від початку і до кінця не чим іншим, як висвітленням впливів французької протекціоністської системи; він чітко говорить про це, він відкрито заявляє, що за нинішніх відносин у світі сподіватися на порятунок Франції можна лише за протекціоністської системи. Водночас Шапталь прагне хвалебними словами на користь свободи торгівлі, що суперечить усій тенденції його книжки, домогтися помилування від школи Сея за свою «єресь». Сей у всьому наслідував папство. Проте він не забороняв поіменно всіх єретичних публікацій, а був іще суворішим — він забороняв усіх, неєретиків і єретиків; він застерігав політично-економічну молодь від того, щоб вона читала забагато книжок, адже так вона може легко потрапити на хибний шлях; лише деякі, але добрі книжки мала брати в руки молодь, іншими словами це означає: «Тільки мене й Адама Сміта ви маєте читати і більше нікого». Але про те, що увічненому батькові школи, самому Сміту, дісталася зовсім невелика частка поклонінь з боку молоді, подбав його намісник і перекладач на землі, Жан-Батіст Сей, адже згідно зі словами останнього, книжки Сміта переповнені плутаниною, недосконалістю та суперечностями, і він дає чітко зрозуміти, що тільки в нього можна навчитися того, «як необхідно читати Адама Сміта».
Однак, коли Сей був у зеніті своєї слави, піднялися юні єретики, які так дієво і сміливо атакували його систему, що він вирішив присадити їх у приватних розмовах і тихо ухилитися від публічної дискусії; серед них був Тангі дю Шатель, раніше і тепер знову міністр, найзапальніший і найгеніальніший. «Згідно з Вашою думкою, мій шановний критику, — написав Сей у приватному листі до пана Шателя, — у моїй політичній економії є лише дії без мотивів, факти без пояснень, ланцюг відносин, цілі яких відсутні, а найважливіші ланки яких розірвані. Тому я поділяю нещастя Адама Сміта, який, на думку одного з наших критиків, принизив політичну економію»103.
У приписці до цього листа Сей дуже наївно зауважує: «У другій статті, про яку Ви вже заявили, зовсім марно повертатися до цієї суперечки, якою ми цілком можемо роздратувати громадськість».
Тепер школа Сміта і Сея у Франції вже розпущена, на зміну суворому та бездарному пануванню теорії обмінних цінностей прийшла революція й анархія, якій не можуть присягнути ні пан Россі, ні пан Бланкі. Прихильники де Сен-Сімона та фур’єристи на чолі з визначними талантами замість реформувати старе вчення повністю відкинули його та збудували для себе утопічну систему. І лише в новітній час найгеніальніші з них почали з’ясовувати співвідношення свого вчення з ученням попередньої школи та шукати взаємозв’язку між своїми ідеями та чинними обставинами. Від їхніх робіт, зокрема від праць талановитого Мішеля Шевальє, можна очікувати значних результатів. Ті правдиві ідеї, які містяться в нових доктринах і які придатні до застосування в наші дні, переважно можна пояснити принципом конфедерації та гармонії продуктивних сил. Знищення індивідуальної свободи та самостійності — це їхній слабкий бік; у них індивідуум повністю розчиняється в суспільстві, що прямо протилежно теорії обмінних цінностей, у якій індивідуум є всім, а держава — нічим. Можливо, ідея світового духу спрямована на те, що настануть такі обставини, про які мріють чи про які здогадуються ці секти; але я принаймні гадаю, що цьому духові знадобиться ще кілька століть, щоб уможливити настання тих часів. Немає жодного смертного, який володів би даром прогнозування успіхів майбутніх століть у винаходах і суспільному розвиткові. Навіть розум самого Платона не зміг передбачити, що через кілька тисячоліть після нього рабів суспільства продукуватимуть із заліза, сталі й латуні; а інтелект Цицерона не зміг передбачити, що друкарський верстат зробить можливим поширення представницької системи на окремі держави, частини світу і навіть, можливо, на все людство. Навіть якщо великий розум окремих індивідуумів і має дар передбачати певні успіхи майбутніх тисячоліть, як Христос передбачив скасування рабства, то все ж кожна часова епоха має своє особливе завдання. Але, здається, завдання епохи, в якій живемо ми, полягає не в тому, щоб роздробити людство на фаланстери фур’єристів і тим самим по змозі зрівняти індивідуумів у їхніх духовних і фізичних насолодах, а в тому, щоб удосконалити продуктивні сили, духовну культуру, політичні відносини та могутність націй і підготувати їх завдяки максимально можливому врівноваженню до універсального союзу. Якщо ж припустити, що за сучасних світових відносин унаслідок існування отих фаланстерів буде досягнуто найближчої мети їхніх апостолів, то як же вони зможуть впливати на могутність і самостійність нації? І чи не потрапить роздроблена на фаланстери нація під загрозу завоювання менш розвиненими державами, які продовжуватимуть жити у звичайному старому стані, й що ці держави знищать її попередні надбання та всю націю загалом?
Нині теорія обмінних цінностей упала до такого рівня імпотентності, що вона провадить дослідження майже виключно про природу ренти, а її апологет Рікардо у своїх «Принципах політичної економії» з упевненістю заявив: «Головне завдання політичної економії — це встановити закони, згідно з якими прибуток від земельних угідь розподіляють між землевласниками, орендарями землі та простими робітниками».
Одні дотримуються переконання, що ця наука вже закінчена і до неї не можна додати більше нічого суттєвого, тоді як ті, хто читає її праці під філософським або практичним кутом зору, стверджують, що політичної економії досі взагалі не існує, що ця наука має бути лише створена, що до цього часу вона була просто астрологією, а тепер можливо і бажано, щоб на її базі виросла астрономія.
І нарешті, щоб нас правильно зрозуміли, ми маємо нагадати: наша критика праць Ж.-Б. Сея, як і його попередників та наступників, поширюється лише на національні й міжнародні обставини, і ми не заперечуємо цінності їхніх поглядів на деякі побічні питання. Зрозуміло, що автор може мати дуже цінні погляди та робити дуже правильні дедуктивні висновки про окремі галузі науки, але водночас база його системи може бути повністю хибною.
100 Louis Say. Etudes sur la richesse des nations (Луї Сей, «Дослідження про багатство націй»). Preface pag. IV.
101 Далі йдуть дослівні цитати Луї Сея, с. 10: «Багатство полягає не в речах, які задовольняють наші потреби чи наші смаки, а в можливості щороку мати ці речі у своєму розпорядженні». Далі, с. 14–15: «Фальшиву торгову систему, яка базується на багатстві дорогоцінних металів, було замінено іншою, яка базується на багатстві товарних чи обмінних цінностей і яка полягає в оцінці того, що ж становить багатство нації очима торгівця». Примітка на с. 14: «Сучасна школа, яка спростовує меркантильну систему, сама створила систему, яка має називатися меркантильною».
102 Там само, на с. 36, слова Ж.-Б. Сея: «... Що цей метод був далеко не добрим, але складність полягала в тому, щоб знайти кращий».
103 Say. Cours complète d'economie politique pratique VII (Сей. «Повний курс практичної політичної економії VII»), p. 378.