Розділ 14 Приватна економія та національна економія

На історичних прикладах ми довели, що єдність нації є головною умовою тривалого національного достатку, та показали, що нації досягали гармонійного розвитку продуктивних сил лише там, де приватні інтереси були підпорядковані національним і де низка поколінь працювала над досягненням однієї й тієї самої мети, і що приватна промисловість майже не розвивається без об’єднаних зусиль індивідуумів одного покоління та наступних поколінь задля спільних цілей.

«Те, що в приватній економії є мудрістю, — говорить Адам Сміт, — навряд чи може стати дурницею в економії великих націй. Кожен індивідуум, маючи на меті свої власні інтереси, неминуче сприяє цим і досягненню інтересів суспільства. Очевидно, що кожен індивідуум, знаючи найкраще свою локальну ситуацію і віддаючи найбільше сил своїй власній справі, спроможний набагато краще, ніж державний діяч або законодавець, оцінити, як найдоцільніше використати свої капітали. Той, хто наважується давати народу вказівки, як він має використовувати свої капітали, не тільки обтяжує себе марними зусиллями, а й присвоює собі ту відповідальність, яка належить виключно виробнику і яку менш за все може бути передано тим особам, котрі просто вважають, що вони здатні виконувати такі складні завдання». Із цього Адам Сміт робить висновок, що торгові обмеження заради сприяння внутрішній промисловості є повним безглуздям; на його думку, кожна нація, як і кожен індивідуум, має право купувати товари там, де їх можна отримати найдешевше; щоб досягти найвищого рівня національного достатку, необхідно лише дотримуватися принципу «дозволяй розвиватись і дозволяй робити».

«У кожному разі, — проголошує Купер, — ніяка морська торгівля не варта морської війни, хай торгівці захищають самі себе!»

Отже, школа, яка почала з ігнорування національності й національних інтересів, зрештою приходить до повного заперечення їхнього існування та вказує індивідуумам на те, що в аспекті свого захисту вони мають покладатися на власні сили.

Як! Невже мудрість приватної економії є також мудрістю національної економії? Невже в природі індивідуума закладено те, щоб він міркував про потреби майбутніх століть, як це закладено в природі нації та держави? Уявімо собі заснування якогось американського міста: якщо в такому разі кожен індивідуум буде полишений сам на себе, то він дбатиме лише про свої власні потреби, щонайбільше — про потреби своїх найближчих нащадків; та коли індивідууми об’єднані в одне суспільство, то вони опікуються благами та потребами найвіддаленіших поколінь; із цією метою покоління, що живе у певний проміжок часу, йде на такі обмеження та жертви, яких ніхто при розумі не може очікувати від індивідуумів, полишених самі на себе.

Ні! У національній економії може бути мудрістю те, що в приватній може бути безглуздям, і навпаки, й такий стан зумовлений простою причиною — кравець не є нацією, а нація не є кравцем; родина — це щось зовсім інше, ніж об’єднання мільйонів родин, а домівка — це щось зовсім інше, ніж велика національна територія.

Якщо індивідуум і знає найкраще свої власні інтереси та дбає про них, то не завжди своєю вільною діяльністю він сприяє інтересам суспільства. Запитаймо в суддів, чи не часто вони мають справу з випадками, коли засуджують до важких робіт індивідуумів за надмірну винахідливість або промислову діяльність. Розбійники, крадії, контрабандисти та шахраї чудово знають місцеву ситуацію та стосунки між людьми і приділяють своїм справам пильну увагу; але із цього жодним чином не випливає, що суспільство перебуває в найкращому стані там, де зазначені індивідууми найменш обмежені у своїх приватних промислах.

У тисячах випадків державна влада бачить себе змушеною обмежувати приватну промисловість. Вона забороняє капітанам суден брати на західному узбережжі Африки на борт рабів і транспортувати їх до Америки. Вона видає приписи щодо будівництва пароплавів і порядку судноплавства на морях, аби пасажири та матроси не стали жертвами жадібності та свавілля капітанів. Нещодавно в Англії подано пропозицію спеціальних приписів щодо суднобудування, оскільки натрапили на слід пекельного союзу між страховими компаніями та власниками суден, через який щороку тисячі людських життів і цінності на мільйони ставали жертвами жадібності приватних осіб.

«Але наведені випадки, — заперечуватиме нам школа, — стосуються неправомірних учинків щодо власності та осіб, а не чесних обмінів корисними предметами, не нешкідливої та корисної діяльності приватних осіб; обмежувати таких осіб державна влада не має жодного права!». Звичайно, не має права, поки ця діяльність є нешкідливою та корисною; але те, що у світових обмінах є само по собі нешкідливим і корисним, у національних обмінах може бути шкідливим і небезпечним, і навпаки. За мирних часів та з огляду на космополітичні погляди піратство є шкідливим промислом, але за воєнних часів уряди йому сприяють. Свідоме вбивство людини в мирний час є злочином, а на війні це обов’язок. Торгівля порохом, свинцем і зброєю дозволена в мирний час, але того, хто за воєнного стану постачає ворогу ці товари, карають як зрадника.

Із цих причин державна влада не тільки має право, а й зобов’язана обмежувати та регулювати на благо нації саму по собі нешкідливу торгівлю. Заборонами та протекціоністськими митами вона не вказує індивідуумам, яким чином вони мають використовувати свої продуктивні сили і капітали, як це з опорою на свої софістичні погляди стверджує школа; державна влада не каже одному, що він має вкласти свої гроші в будівництво судна чи заснування мануфактури; вона не дає вказівки іншому, що той має стати морським капітаном або цивільним інженером; вона залишає за кожним індивідуумом право на рішення про те, де і як він хоче вкласти свої капітали або ким він хоче стати. Вона каже лише, що нашій нації вигідно самостійно виробляти ті чи ті мануфактурні товари; але оскільки за умов вільної конкуренції із закордоном ми ніколи не змогли б досягнути цієї мети, то ми обмежили цю конкуренцію так, як вважаємо за потрібне, — з одного боку, щоб тим серед нас, які вкладають свої капітали в цю нову промислову галузь, і тим, хто кладе на неї свої фізичні та інтелектуальні сили, дати необхідні гарантії, що вони не втратять своїх коштів і своєї роботи, а з іншого боку — щоб спонукати іноземців перейти до нас разом з їхніми продуктивними силами.

Твердження школи, що протекціоністська система вимагає протиправних та антиекономічних втручань державної влади у використання капіталів і промисловість приватних осіб, аж нік не буде виглядати у вигідному світлі, якщо візьмемо до уваги, що саме чужоземні регулювання торгівлі є такими втручаннями в нашу приватну промисловість і що ми лише завдяки протекціоністській системі можемо подолати ці шкідливі впливи чужоземної торгової політики. Якщо англійці усувають наше зерно зі своїх ринків, то що вони цим роблять, як не забороняють нашим землеробам вирощувати зерна настільки більше, скільки вони могли б вивезти його в Англію за умов вільної торгівлі? Якщо вони обкладають нашу вовну, наші вина, наш будівельний лісоматеріал високими митами, аж поки наше вивезення цих товарів у Англію повністю чи майже повністю припиняється, то що в такому разі відбувається, як не обмеження наших виробничих галузей з боку англійської влади? У цих випадках чужоземне законодавство задає такий напрям нашим капіталам і нашим особистим продуктивним силам, яким би вони не пішли, якби не існувало цих англійських заходів. Із цього випливає, що коли ми відмовимося нашим власним законодавством задати нашій національній промисловості напрям, який відповідав би нашим національним інтересам, то не зможемо завадити регулюванню нашої національної промисловості з боку чужоземних націй, котре орієнтується на їхні власні справжні чи гадані вигоди і в будь-якому разі матиме збитковий вплив на розвиток наших продуктивних сил. Але що ж є розумнішим і вигіднішим для громадян нашої нації — дозволити, щоб нашу приватну промисловість регулювало чужоземне національне законодавство з орієнтацією на закордонні національні інтереси, чи регулювати її самостійно власним законодавством, яке відповідатиме нашим власним інтересам? За яких умов німецький або американський землероб почувається менш обмеженим: тоді, коли він щороку спочатку має студіювати англійські парламентські акти, щоб дізнатися, що ж є для нього доцільнішим — розширення чи зменшення виробництва зерна та вовни, чи ж тоді, коли його власне законодавство обмежує його в аспекті отримання чужоземних мануфактурних товарів, але водночас надає йому для всіх його продуктів ринок, якого ніколи більше не може його позбавити законодавство чужоземних країн.

Коли школа стверджує, що протекціоністські мита зі збитками для внутрішніх споживачів створюють можливості для монополії внутрішніх мануфактуристів, то це неправильний закид. Оскільки кожен індивідуум нації може вільно долучитися до користування перевагами внутрішнього ринку, гарантованого для внутрішньої промисловості, то це жодним чином не приватна монополія, а привілей, який надано всім громадянам нашої нації на противагу громадянам інших націй, і цей підхід абсолютно правомірний, адже громадяни інших націй у себе вдома мають таку саму монополію, наші ж громадяни зрівнюються з ними завдяки протекціоністським митам. Це не привілей з виключними вигодами для виробників і не привілей з виключними збитками для споживачів, оскільки якщо виробники на початку і встановлюють високі ціни, то це зумовлено великими ризиками та необхідністю оплачувати ті непередбачувані збитки й видатки, які пов’язані з початком будь-якого виробництва. Але щоб ці виробники не збільшували свої профіти до непристойного рівня і не могли увічнити такий стан, споживачів захищає внутрішня конкуренція, яка з’являється дещо пізніше і яка зазвичай доводить ціни до ще нижчого рівня, ніж вони встановилися б в умовах вільної конкуренції з іноземцями. Якщо землероби, які є головними споживачами мануфактурних товарів, і змушені купувати їх за вищими цінами, то збільшення попиту на продукти землеробства та підвищення ціни на них достатньою мірою відшкодовують їм ці збитки.

Інший неправильний випад, замаскований змішуванням теорії цінностей і теорії продуктивних сил, — коли школа з речення, що національне багатство є лише сукупністю багатства всіх індивідуумів і що приватний інтерес кожного індивідуума краще, ніж це можуть зробити всі державні заходи, спонукає його до виробництва та накопичення багатства, робить висновок: національна промисловість процвітала б найкраще, якби кожен індивідуум був полишений сам на себе і не зазнавав жодних втручань у справі накопичення багатств. Із вказаним реченням можна погодитись, але з нього не випливають ті висновки, які робить на його основі школа. Оскільки йдеться, як ми показали в одному з попередніх розділів, не про те, щоб завдяки торговим обмеженням безпосередньо збільшити суму мінової вартості в межах нації, а про те, щоб збільшити суму її продуктивних сил. Ми сподіваємося, що в попередніх розділах переконливо показали — сума продуктивних сил нації не дорівнює сукупності продуктивних сил усіх її індивідуумів, сума ця залежить насамперед від суспільного та політичного стану й особливо від рівня, якого досягла нація в поділі праці та конфедерації продуктивних сил.

Ця система всюди бачить лише індивідуумів, які перебувають у стані вільних необмежених обмінів і самореалізуються, якщо їм дозволено дбати про свої приватні інтереси відповідно до всіх дарованих їм природою здібностей. Вочевидь, це не є система економії націй, а лише система приватної економії людського роду, яка такою сформувалась би без втручань державної влади, без воєн і без зовнішніх ворожих торговельних заходів. Ніде немає пояснень того, завдяки яким засобам успішні нині нації піднялися на той рівень могутності та достатку, на якому ми їх бачимо, і які фактори стали причинами того, що нації, які раніше досягли такого самого рівня добробуту й могутності, втратили його. Тут можна лише побачити, як у приватній промисловості люди об’єднують природну силу, роботу і капітал, аби постачати на ринок цінні продукти, і яким чином розподіляють ці продукти та споживають їх. Але які засоби необхідно залучити, щоб активувати природні сили, наявні в розпорядженні нації, та зробити ці сили корисними для того, щоби бідна та безсила нація досягла достатку та могутності, — цього в теорії побачити не можна, оскільки школа, повністю відкидаючи політику, ігнорує особливі обставини, притаманні кожній окремій нації, і концентрується виключно на щасливій долі всього людства. Там, де мовиться про міжнародну торгівлю, всюди лише протиставляють внутрішнього індивідуума чужоземному, всюди наводять лише приклади з приватної торгівлі окремих торгівців, лише загалом говорять про товари (без урахування того, чи це продукти землеробства, чи промислові вироби) і роблять це, аби довести, що для долі нації байдуже — чи складаються експорт й імпорт з грошей, чи із сировинних матеріалів, чи з промислових виробів, чи перебувають експортні та імпортні постачання в рівновазі. Якщо ми, наприклад, налякані торговими кризами, які панують у Північній Америці, мов заразна інфекційна хвороба, звернемося до цієї теорії по консультацію щодо можливості відвернути або пом’якшити ці кризи, то вона залишить нас і без розради, і без поради; ми навіть не зможемо науково пояснити це явище, оскільки, щоб нас не висміяли як обскурантів чи невігласів, ми не матимемо права вживати і таке словосполучення, як торговий баланс, хоча воно звучить на всіх законодавчих зборах, у всіх адміністративних інституціях і на всіх біржах. Заради блага людства ми зобов’язані повірити, ніби імпорт і експорт завжди самі по собі досягають рівноваги, незважаючи на те, що в офіційних звітах читаємо, як англійський національний банк підтримує природний стан речей, незважаючи на закони Англії 1815–1846 років про мита на зерно, котрі дають змогу землеробам країн, що торгують з Англією, з певними труднощами оплачувати своїми продуктами промислові вироби, які вони споживають.

Школа не проводить межі між тими націями, які досягли високого рівня економічного розвитку, та тими, які перебувають на низькому рівні. Усюди вона виключає вплив державної влади, всюди індивідуум, на її переконання, тим здатніший щось виробляти, чим менше державна влада ним цікавиться. Згідно із цим ученням, дикі народи мали би бути найпродуктивнішими і найбагатшими на земній кулі, оскільки ніде більше, ніж у дикому стані, кожен індивідуум не полишений сам на себе і ніде вплив державної влади не відчутний так мало.

Але статистика й історія вчать нас протилежного і показують, що необхідність втручання законодавчої влади та адміністрації чимраз більше виникає там, де краще і краще розвивається економія нації. Як узагалі індивідуальна свобода є чимось добрим, поки вона не суперечить суспільним цілям, так, логічно, і приватна промисловість може претендувати на необмежену діяльність лише в тих межах, у яких ця діяльність сумісна з добробутом нації. Та коли діяльності індивідуумів недостатньо для досягнення цієї мети або коли вона може стати для нації шкідливою, тоді вона слушно вимагає підтримки від колективної сили нації, тоді вона у своїх-таки власних інтересах підпорядковується законодавчим обмеженням.

Відображаючи вільну конкуренцію виробників як найнадійніший засіб сприяти добробуту людства, школа, з огляду на ті позиції, на які вона себе поставила, має цілковиту рацію. За умови існування універсального союзу будь-яке обмеження чесних товарних обмінів між різними країнами є нерозумним і шкідливим. Але поки нації підпорядковують загальні інтереси людства своїм національним інтересам, безглуздо говорити про вільну конкуренцію між індивідуумами різних націй. Аргументи школи на користь вільної конкуренції можуть бути використані поки що лише стосовно торгівлі між особами, які належать до однієї й тієї самої нації. Тому кожна велика нація має прагнути до того, щоб сформувати із себе одне-єдине ціле, яке вступатиме в обміни з іншими такими самими цілісними націями лише настільки, наскільки це відповідатиме її особливим суспільним інтересам. Але ці суспільні інтереси дуже відрізняються від приватних інтересів окремих індивідуумів нації, якщо кожного з них розглядати як особу, котра існує сама для себе, а не в його ролі як члена національного суспільства, якщо в індивідуумах бачити, як Сміт і Сей, лише виробників і споживачів, а не громадян держави, не осіб, які належать до однієї нації. Індивідууми, як їх характеризує школа, не дбають про гаразди майбутніх поколінь, вважають безглуздям, як це нам справді продемонстрував Купер, докладати певні зусилля сьогодні, щоб здобути якесь непевне і віддалене в часі благо, якщо воно і є дуже цінним; їх мало цікавить стабільність розвитку нації, кожному відважному піратові вони залишають напризволяще судна своїх торгівців, їх мало турбує могутність, честь і слава нації, вони насилу переборюють себе, щоби пожертвувати певні матеріальні цінності на виховання своїх дітей і дати їм можливість навчитись якогось ремесла, й роблять це лише за умови, що молоді люди після кількох років навчання будуть спроможні самі собі заробляти на хліб.

Справді, для панівної теорії національна економія настільки рівнозначна приватній економії, що Ж.-Б. Сей, дозволяючи як виняток підтримку внутрішньої промисловості з боку держави, ставить вимогу, що в такому разі має існувати повна ймовірність того, що вже через кілька років внутрішня промисловість досягне самостійності, — на зразок того, як юнакові, котрий навчається чоботарства, дають лише кілька років, аби він досяг у цьому ремеслі такої майстерності, що вже не потребував би батьківської допомоги.

90 Lectures on political Economy by Thomas Cooper («Лекції з політичної економії» Томаса Купера), p. 1, 15, 19, 117.