Розділ 15 Національність і економія націй

Система школи страждає, як ми показали в попередніх розділах, від трьох головних вад: по-перше, від нечуваного космополітизму — вона не тільки не розуміє природи нації, а й не зважає на задоволення її інтересів; по-друге, від мертвого матеріалізму, який усюди концентрується насамперед на міновій вартості речей, залишаючи поза увагою інтелектуальні й політичні, нинішні та майбутні інтереси і продуктивні сили нації; і по-третє, від партикуляризму та індивідуалізму зі схильністю до дезорганізації, які, за нерозуміння природи суспільної роботи і дієвого впливу об’єднання продуктивних сил з його великими наслідками, відображають, по суті, лише приватну промисловість у тій формі, в якій вона розвивалася б у вільних обмінах із суспільством, тобто з усім людством, якби те не було поділене на окремі національні суспільства.

Але між індивідуумом і людством стоїть нація з її особливою мовою та літературою, з її особливим походженням й історією, з її особливими традиціями і звичками, законами та інституціями, з її вимогами щодо існування, самостійності, удосконалення, вічної стабільності й з її окремою територією; стоїть суспільство, яке тисячами духовних зв’язків об’єднане за інтересами в одне ціле, яке існує для себе, визнає у своїх межах власне законодавство і як цілісність протистоїть іншим суспільствам подібного роду — в нинішній час іще за умов їхньої природної свободи; отже, за теперішніх світових відносин воно може відстояти свою самостійність і незалежність лише завдяки своїм власним силам і засобам. Аналогічно до того, як індивідуум насамперед завдяки нації і будучи членом нації здатний досягти інтелектуального розвитку, продуктивної сили, безпеки й достатку, так і цивілізування людства мислиме і можливе лише як наслідок цивілізування та розвитку націй.

Сьогодні між націями існують незліченні відмінності; ми бачимо серед них гігантів і ліліпутів, здорових істот і калік, нації цивілізовані, наполовину цивілізовані та у варварському стані.

Здорова нація має спільну мову та літературу, простору і добре окреслену територію з різноманітними природними допоміжними джерелами, велике населення. Її землеробство, мануфактури, торгівля і судноплавство рівномірно розвинуті, у ній мистецтва та науки, заклади освіти та загальне просвітництво стоять на одному рівні з матеріальним виробництвом. Конституція, закони й інституції надають її громадянам високий рівень безпеки і свободи, сприяють релігійності, моральності та достатку, — одне слово, їхньою метою є гаразди громадян. Така нація володіє достатніми морськими та сухопутними силами, щоб захистити свою самостійність і незалежність, має власну зовнішню торгівлю. Їй притаманна сила впливати на культуру менш розвинених націй та завдяки надлишку свого населення, своїх інтелектуальних і матеріальних капіталів засновувати колонії й породжувати нові нації.

Велике населення та велика територія з різноманітними природними фондами є суттєвими ознаками здорової нації, це базові умови її інтелектуального розвитку, матеріального процвітання та політичної могутності. Нація з невеликими населенням і територією, якщо вона й має свою особливу мову, може володіти лише неповноцінною літературою та деформованими закладами сприяння мистецтвам і наукам. Невелика держава ніколи не зможе повністю розвинути на своїй території різні промислові галузі. У такій державі будь-який протекціонізм породжує приватну монополію. Тільки шляхом альянсів із сильнішими націями, тільки жертвуючи частиною національних вигід та за рахунок надзвичайних зусиль вона може хоч якось утверджувати свою самостійність.

Нація, яка не має морського узбережжя, судноплавства і військового флоту чи яка не володіє гирлами річок, у своїй зовнішній торгівлі залежна від інших націй; вона не може ні заснувати нових колоній, ні породити нові нації; весь надлишок населення, інтелектуальних і матеріальних засобів такої нації, перебазовуючись у ще не окультурені країни, втрачається для її літератури, її цивілізованості й промисловості, натомість служить на користь інших національностей.

Нація, яка не оточена морями та гірськими хребтами, відкрита для нападів чужоземних націй і може лише з великими жертвами й не повною мірою розвивати свою власну митну систему.

Територіальні недоліки нації можуть бути виправлені або завдяки успадкуванням, як в Англії та Шотландії, або купівлями, як у Флориді та Луїзіані, або завоюваннями, як у Великій Британії та Ірландії.

У новітній час застосовують і четвертий засіб, який веде до мети шляхом, що набагато більше відповідає праву та щасливій долі народів і держав, ніж завоюванням, і не так, як успадкування, залежить від випадковостей, — це об’єднання інтересів різних держав шляхом вільного договору. Лише завдяки митному союзові німецька нація досягла однієї з найважливіших ознак своєї національності. Однак цей захід не можна розглядати як повний, поки він із приєднанням Голландії та Данії не пошириться на все узбережжя, від гирла Рейну й аж до кордону з Польщею. Природним наслідком такого об’єднання стане прийняття обох країн у Німецьку Федерацію, тобто в німецьку національність, завдяки чому остання здобуде те, чого їй нині бракує, а саме — рибні промисли і морську могутність, морську торгівлю та колонії. Тим більше, що ці обидва народи за своєю історією і всією своєю сутністю належать до німецької національності. Борговий тягар, який тисне на них, є лише наслідком їхніх неприродних прагнень утвердити себе як самостійні національності, й у природі речей лежить те, що це зло досягне такого рівня, коли воно стане для них нестерпним і введення їх у більшу національність здаватиметься їм бажаним і необхідним.

Бельгія тільки шляхом конфедерації із сусідньою більшою нацією може усунути недоліки, зумовлені обмеженістю її території та населення. Північна Америка і Канада, чим більше зростатиме їхнє населення, чим більше розвиватиметься протекціоністська система Сполучених Штатів, тим більше відчуватимуть потяг до взаємного зближення, і тим менше Англія буде в змозі перешкодити їхній конфедерації.

В економічному аспекті нації мають пройти такі стадії розвитку: стан первинної дикості — стан пастухів — стан землеробства — землеробсько-мануфактурний стан — землеробсько-мануфактурно-торговельний стан.

Промислова історія націй і промислова історія Англії демонструють це найпереконливіше, доводячи, що найшвидше й найвигідніше для себе нація здійснює перехід від дикого стану до тваринництва, від тваринництва — до землеробства, від землеробства — до перших мануфактур і перших кроків у судноплавстві завдяки вільній торгівлі з розвиненішими містами та країнами й що створити різногалузеву мануфактурну промисловість, сильне судноплавство і квітучу зовнішню торгівлю можна лише завдяки втручанням державної влади.

Чим менше розвинене землеробство і чим більше вільна торгівля пропонує можливостей обмінювати надлишки внутрішніх сільськогосподарських продуктів і сировинних матеріалів на чужоземні мануфактурні товари, тим більше за таких умов нація все ще перебуває у варварському стані та потребує монархічної форми правління й законодавства і тим більше вільна торгівля, тобто вивезення продуктів землеробства та ввезення мануфактурних товарів, сприяє її добробуту і цивілізованості.

І навпаки, чим більш розвинені землеробство нації, її промисловість, політичний устрій і громадські відносини, тим менше користі для поліпшення свого суспільного стану вона отримує від обмінів внутрішніх продуктів землеробства та сировинних матеріалів на чужоземні мануфактурні товари і тим більше збитків відчуває від вдалої конкуренції з боку інших країн та їхньої розвинутішої мануфактурної промисловості.

І лише в націй останнього виду, а саме в таких, які володіють усіма необхідними інтелектуальними, матеріальними якостями та засобами для того, щоб розвивати власні мануфактурні потужності й завдяки цьому прагнути найвищого рівня цивілізованості та розвитку, добробуту і політичної могутності, але які стримує в прогресивному розвитку конкуренція з боку передовішої зовнішньої мануфактурної промисловості, — лише в таких націй є виправданими торговельні обмеження з метою утвердження та захисту своїх власних мануфактурних потужностей; але й у цих націй такі обмеження мають існувати лише доти, доки власна мануфактурна промисловість досягне необхідної сили, щоби більше не боятися чужоземних конкурентів, а із цього моменту — лише настільки, наскільки це необхідно, щоб захищати базові основи внутрішньої мануфактурної промисловості.

Протекціоністська система протидіяла б не тільки принципам космополітичної економії, а й зрозумілим вигодам власної нації, якби захотіла повністю та раз і назавжди виключити чужоземну конкуренцію й ізолювати націю, яку вона захищає, від інших націй. Якщо мануфактурні потужності нації, котра потребує захисту, перебувають на першому етапі розвитку, то протекціоністські мита мають бути помірними, вони можуть зростати лише поступово, зі зростанням інтелектуальних і матеріальних капіталів, технічної майстерності та підприємницького духу нації. Немає також жодної необхідності в тому, щоб усі промислові галузі мали однаковий захист. Особливого убезпечення потребують найважливіші галузі, для розвитку яких необхідні великі основні та обігові капітали, багато машинного обладнання, а значить, багато технічних знань, майстерності, практики та багато робітників, і продукти яких належать до товарів першої потреби, — тобто це галузі, які є найважливішими з огляду на їхню сумарну цінність і національну самостійність, як, наприклад, переробка вовни, бавовни, льону та іншого. Якщо ці головні галузі належною мірою захищені й успішно розвиваються, то навіть із меншим захистом одночасно зростають усі інші, менш значущі мануфактурні галузі.

Це прояв повного нерозуміння щодо природи національно-економічних відносин з боку школи, коли вона вважає, ніби такі нації шляхом обміну продуктів землеробства на мануфактурні товари можуть досягти того самого рівня цивілізованості, добробуту і взагалі прогресу в суспільних відносинах, що й завдяки заснуванню та розвитку власних мануфактурних потужностей. Ніколи суто землеробська нація не зможе належно розвинути свою внутрішню і зовнішню торгівлю, свої внутрішні транспортні засоби та міжнародне торгове судноплавство, збільшувати своє населення пропорційно до власних статків або досягти помітних успіхів у своєму моральному, інтелектуальному, соціальному і політичному розвиткові; вона ніколи не зможе досягнути політичної могутності чи такого стану, щоб впливати на формування і розвиток менш розвинених народів або засновувати власні колонії. Суто землеробська держава порівняно із землеробсько-мануфактурною перебуває у незрівнянно менш досконалому стані. Перша завжди більшою чи меншою мірою економічно й політично залежить від тих чужоземних націй, які отримують від неї продукти землеробства в обмін на свої мануфактурні товари. Вона не може вирішувати самостійно, скільки хоче виробляти, вона має зачекати і почути, скільки інші в неї хочуть купити. Ці інші, землеробсько-мануфактурні держави, самі виробляють велику кількість сировинних матеріалів і продуктів харчування, а ввезеннями із землеробських держав доповнюють лише те, чого їм не вистачає. Отже, землеробські нації залежать у своєму збуті від випадковостей хорошого чи поганого врожаю на територіях землеробсько-мануфактурних націй; далі — вони конкурують у цьому постачанні з іншими землеробськими націями, що робить такий непевний збут іще невизначенішим. І зрештою вони перебувають під загрозою, що війни або торговельні заходи повністю зруйнують їхні обміни із чужоземними мануфактурними націями; у такому разі вони зазнають подвійних збитків: не можуть знайти покупців для надлишку своїх сільськогосподарських продуктів і виявляються позбавленими необхідних їм мануфактурних товарів. Землеробська нація, як ми вже казали раніше, — це індивідуум з однією рукою, який вдається до послуг чужої руки, але допомога якої гарантована йому не в усіх випадках; землеробсько-мануфактурна нація — це індивідуум, який має у своєму розпорядженні дві власні руки.

Школа припускається принципової помилки, зображаючи протекціоністську систему як продукт спекулятивних політиків, котрий суперечить природі речей. Історія має багато прикладів, які засвідчують, що протекціоністські заходи ставали наслідком або природного прагнення націй до успіху, незалежності та могутності, або війн і ворожих торговельних заходів з боку панівних мануфактурних націй.

Ідея незалежності та могутності виникає одночасно з формуванням нації. Школа не звернула на це уваги, бо предметом своїх досліджень вона зробила не економію окремих націй, а сукупну економію суспільства, тобто всього людства. Якщо справді уявляти собі всі нації, об’єднані в одну універсальну конфедерацію, то тоді увага до незалежності й могутності повністю зникає. Гарантією самостійності для кожної нації за таких умов є правова система універсального суспільства так, як, наприклад, гарантією для штатів Род-Айленд і Делавар є союз усіх об’єднаних вільних штатів. Після заснування цього союзу ще жодному з тих менших штатів не спало на думку посилення своєї політичної ваги чи те, що їхня незалежність менш гарантована, ніж у найбільших штатів цього союзу.

Наскільки розумною є така універсальна конфедерація, настільки ж безглуздо діяла б якась певна нація, якби в очікуванні великих переваг такого союзу та вічного миру вона почала врегульовувати принципи своєї національної політики так, ніби ця універсальна конфедерація вже існує. Ми запитуємо: чи кожен розумно мислячий не вважав би божевільним такий уряд, який, посилаючись на переваги і розумність вічного миру, прагнув би розпустити свою армію, розібрати на частини свої військові кораблі та зруйнувати власні фортеці? Цими заходами такий уряд не зробив би нічого іншого, ніж те, чого вимагає від державців школа, коли вона, посилаючись на переваги вільної торгівлі, закликає відмовитись від переваг протекціоністської системи.

Війна справляє руйнівний вплив на взаємопов’язані торгові відносини між націями. Вона силоміць роз’єднує землероба, який мешкає в одній країні, і мануфактуриста, який проживає в іншій. Але якщо мануфактурист, котрий до того ж іще й належить до нації, що має морську могутність і здійснює велику торгівлю, легко знаходить необхідні йому продукти в землеробів його власної країни чи інших доступних йому сільськогосподарських країн, то мешканець землеробської країни подвійно страждає від розриву торгових зв’язків. Він повністю втрачає збут своїх продуктів, а відповідно — і здатність оплачувати мануфактурні товари, які завдяки попереднім обмінам стали для нього необхідністю; він відчуває обмеженість і у своєму виробництві, й у споживанні.

Якщо ж землеробська нація, яка внаслідок війни зіткнулася з такими скороченнями своїх виробництва і споживання, є достатньо розвиненою в аспектах свого населення, цивілізованості та землеробства, то на її території внаслідок порушення торгівлі воєнними діями виникають мануфактури та фабрики. Війна діє на таку націю як заборонна система. Таким чином країна пізнає переваги власної мануфактурної промисловості, вона переконується, що через порушення торгівлі війною більше виграла, ніж програла. У ній перемагає переконання, що вона покликана перейти від стану суто землеробської держави до стану землеробсько-мануфактурної держави, щоб завдяки цьому просуванню досягти найвищого рівня добробуту, цивілізованості та могутності. Але якщо після того, як така нація досягла суттєвих успіхів у розвитку мануфактурних потужностей, необхідність до чого була спричинена війною, знову настає мир і дві нації хочуть відновити перервані війною торговельні зв’язки, то обидві відчувають, що протягом протистояння виникли нові інтереси, які будуть знищені відновленням старих торгових відносин. Колишня землеробська нація відчуває, що вона змушена буде пожертвувати зміцнілими мануфактурними потужностями заради збуту за кордон своїх сільськогосподарських продуктів; мануфактурна нація відчуває, що частина її землеробського виробництва, яке виникло за часів війни, буде знищена внаслідок вільного ввезення сільськогосподарських продуктів. Тож обидві нації прагнуть захистити свої інтереси ввізними митами. Це історія торговельної політики за останні п’ятдесят років.

Війна спричинила виникнення нових протекціоністських систем, і ми не боїмося висловити твердження, що було б в інтересах мануфактурних націй другого та третього класу зберегти ці системи і розвивати надалі, навіть якби Англія після встановлення миру не зробила величезної помилки, обмеживши ввезення продуктів харчування та сировинних матеріалів і тим самим продовживши в мирний час дію мотивів протекціоністської системи. Нація, що перебуває в первісному стані й має варварське землеробство, може йти шляхом прогресивного розвитку лише завдяки торгівлі із цивілізованими мануфактурними націями і, досягнувши певного рівня культури, здатна піднятися на найвищий рівень добробуту, цивілізованості та могутності лише завдяки своїй власній мануфактурній промисловості. Тому війна, яка сприяє переходу землеробської держави на землеробсько-мануфактурну стадію, є для такої нації благом, адже і війна за незалежність північноамериканських вільних штатів, незважаючи на величезні жертви, стала благодіянням для всіх майбутніх поколінь. Але мир, який відкидає націю, покликану до розвитку мануфактурних потужностей, назад у суто землеробський стан, є для неї прокляттям, причому незрівнянно більшим за війну.

На щастя для мануфактурних держав другого та третього класу Англія після встановлення загального миру сама встановила межі для свого головного прагнення монополізувати мануфактурний ринок усієї земної кулі, обмеживши ввезення чужоземних продуктів харчування та сировинних матеріалів. Утім, якщо англійські землероби, які протягом війни монополізували англійський ринок харчів, і зазнали б збитків через зовнішню конкуренцію, то лише на початку; пізніше, як ми детально покажемо в іншому місці, ці втрати було б відшкодовано їм у десятки разів більшими надходженнями внаслідок того, що Англія досягла б світової мануфактурної монополії.

Однак було б незрозуміло, якби мануфактурні нації другого та третього класу після того, як їхні мануфактурні потужності виникли внаслідок двадцятип’ятилітньої війни, а потім зміцніли внаслідок двадцятип’ятилітнього виключення їхніх землеробських продуктів з англійського ринку настільки, що їм зараз потрібно, напевно, ще десять чи п’ятнадцять років надійного захисту, щоб вони могли вистояти у вільній конкуренції з англійськими мануфактурами, — якби, кажемо ми, ці нації після півстолітніх складнощів і жертв зараз відмовилися б від величезних переваг власної мануфактурної промисловості та захотіли б спуститися з високого рівня культури, добробуту й незалежності, притаманного землеробсько-мануфактурним країнам, на нижчий рівень залежних сільськогосподарських націй тільки тому, що Англія усвідомила свою помилку і розуміє: найближчим часом континентальні нації досягнуть такого підйому, що зможуть вступити з нею в конкуренцію.

Якщо навіть припустити, що мануфактурні інтереси Англії набудуть достатнього впливу, щоб змусити вищу палату, яка повністю складається з великих землевласників, та нижню палату, більшу частину якої становлять дрібномаєтні дворяни, до концесій щодо ввезення продуктів землеробства, то хто може гарантувати, що через кілька років за інших умов нове міністерство торі знову не доможеться ухвалення нових хлібних законів за зразком тих, які діяли в 1815–1846 роках? Хто може гарантувати, що нова морська війна, нова континентальна система [запроваджена Наполеоном І у 1806 році блокада, яка ізолювала Англію від Європи, в результаті чого промисловий розвиток континенту отримав суттєву користь] не відгородить материкового землероба від мануфактуриста Великої Британії й не змусить континентальні нації знову із самого початку розпочинати мануфактурний розвиток і знову віддавати всі найкращі сили на подолання перших труднощів, аби пізніше все це знову принести в жертву миру?

Таким чином школа прирекла б континентальні нації на те, що вони мали б вічно котити камінь Сізіфа — вічно під час війн будувати фабрики, щоби приводити їх до руйнації в мирні часи.

До таких абсурдних результатів школа прийшла лише тому, що вона, незважаючи на назву, яку дала своїй науці, повністю виключила з неї політику, цілковито ігноруючи природу нації та не помічаючи впливів війни на торгівлю, яка сформувалася між різними державами.

Зовсім іншими є відносини між землеробом і мануфактуристом, коли обидва живуть в одній і тій самій нації, тобто пов’язані між собою вічним миром. Усяке розширення та вдосконалення фабрики, яка вже діє, збільшує попит на продукти землеробства. Цей попит не є непевним, не є залежним від зовнішніх торговельних заходів, торговельних коливань, чужоземних політичних подій і війн, чужоземних винаходів і вдосконалень або чужоземних урожаїв; внутрішній землероб не ділить його з іншими націями, щороку він упевнений у ньому. Хоч би якими були врожаї в інших націй, хай би які непорозуміння ставались у політичному світі, він може розраховувати на збут своїх продуктів і задоволення своїх потреб у мануфактурних товарах за відповідними й постійними цінами. З іншого боку, кожне поліпшення у внутрішньому землеробстві, кожна нова запроваджена культура мають стимуляційний вплив на внутрішнє промислове виробництво, оскільки кожне збільшення внутрішнього землеробського виробництва має своїм наслідком відповідне збільшення внутрішнього мануфактурного виробництва. Ця взаємодія гарантує обом головним галузям нації прогрес на всі часи.

Політична могутність не просто гарантує нації зростання її добробуту завдяки зовнішній торгівлі та зовнішнім колоніям, вона створює їй також міцне підґрунтя для володіння внутрішнім добробутом і для її подальшого існування, що незрівнянно важливіше за матеріальне багатство. Завдяки своєму навігаційному актові Англія досягла політичної могутності, а внаслідок політичної могутності вона стала спроможною поширити свої мануфактурні потужності на інші нації. Польщу було викреслено зі списку націй, оскільки вона не мала сильного середнього прошарку, який міг би сформуватися лише завдяки заснуванню й розвитку внутрішніх мануфактурних потужностей.

Школа не може заперечувати того факту, що внутрішній ринок нації вдесятеро важливіший, ніж зовнішній, і навіть у тих випадках, коли останній перебуває на найвищому рівні свого розвитку; але вона не пішла далі й не зробила логічного висновку про те, що вдесятеро важливіше культивувати та захищати внутрішній ринок, ніж шукати багатства за кордоном, і що зовнішня торгівля може досягти значущості лише в тих націй, які підняли на високий рівень розвитку внутрішню промисловість.

Школа оцінила сутність ринку з космополітичного, але не з політичного погляду. Більшість узбережних країн на Європейському континенті розташовані в природній ринковій зоні мануфактуристів Лондона, Ліверпуля та Манчестера, лише небагато внутрішніх мануфактуристів інших націй за умов вільної торгівлі можуть утримувати у своїх приморських містах такі самі ціни, як англійські промисловці. Більші капітали, більший власний внутрішній ринок, який створює умови для більших обсягів виробництва, котре внаслідок цього є дешевшим, досконаліше виробництво і, нарешті, дешевші перевезення морськими шляхами — усе це дає нині англійським фабрикантам переваги над континентальними виробниками, які лише за умов тривалого й наполегливого захисту внутрішнього ринку та вдосконалення внутрішніх транспортних засобів поступово, крок за кроком зможуть підняти внутрішню промисловість своїх націй на належний рівень. Але ринок узбережних країн має для кожної нації велике значення з огляду і на внутрішній, і на зовнішній ринки, і нація, чий узбережний ринок більше належить закордонній торгівлі, ніж її власній, є нацією, розділеною і в економічному, і в політичному сенсі. І в економічному, і в політичному аспекті для нації не може бути шкідливішої ситуації за ту, коли її приморські міста більше симпатизують закордонним країнам, ніж їй самій.

Наука не має права ігнорувати або фальсифікувати природу національних відносин заради того, щоб надавати підтримку космополітичним цілям. Ті цілі можуть бути досягнуті, лише якщо йти за природою цих відносин і відповідно до неї прагнути вести націю до вищої мети. Ми ж бачимо, якими мінімальними були до цього часу успіхи вчень школи на практиці. І це не так провина практиків, котрі досить правильно зрозуміли природу національних відносин, як провина теорій, від яких практика мала б з’їхати з глузду, оскільки вони суперечать усякому досвідові. Чи завадили ці теорії тому, що нації, як, наприклад, південноамериканські, усупереч природі свого стану запровадили в себе протекціоністські системи? Чи завадили вони тому, що протекціоністський захист було поширено також і на виробництво продуктів харчування та сировинних матеріалів, яке не потребує такого захисту і торговельні обмеження якого за будь-яких умов мають мати негативний вплив на обидві нації — на націю, в інтересах якої запроваджується протекціоністський захист, і на ту, проти якої він спрямований? Чи завадили вони тому, що товари особливо тонкого мануфактурного виробництва, якими є предмети розкоші, було визнано такими, що потребують захисту, хоча абсолютно ясно — ці товари можуть бути допущені до вільної конкуренції без щонайменшої небезпеки для добробуту нації? Ні! Теорія досі не зумовила жодної успішної реформи і не зробить цього доти, доки перебуватиме в суперечності з природою речей. Вона може і мусить, однак, спричинити великі реформи, але тільки за умови, що спиратиметься на природу речей.

Насамперед вона принесе велику користь усім націям, успіху й прогресові всього людства, якщо доведе, що обмеження вільної торгівлі природними продуктами та сировинними матеріалами завдає найбільших збитків саме тій нації, яка запроваджує такі обмеження, і що протекціоністська система може бути виправдана виключно тоді, коли її запроваджують з метою промислового виховання нації. А потім, поставивши протекціоністську систему щодо мануфактур на правильні принципи, вона спонукатиме нації, в яких зараз діє сувора заборонна система, як, наприклад, у Франції, поступово її скасувати. Мануфактуристи не чинитимуть опору цій новації, щойно переконаються в тому, що теоретики, далекі від прагнення розорити їх, розглядають збереження наявних мануфактур та подальший їх розвиток як основу будь-якої розумної торговельної політики.

Якщо теорія навчить німців, що вони можуть розумно сприяти розвитку своїх мануфактурних потужностей попередньо визначеними протекціоністськими митами, які поступово зростають, а потім поступово знижуються, і що часткова, однак дуже обмежена конкуренція із закордоном за будь-яких умов сприятиме прогресу їхніх мануфактур, то цим вона в кінцевому підсумку набагато більше послужить справі вільної торгівлі, ніж допомагаючи задушити німецьку промисловість.

Теорія не має вимагати від Сполучених Штатів Північної Америки, щоб їхні мануфактури, які вони підтримують завдяки дешевій сировині та продуктам харчування, а також ефективності машинного устаткування, були ними повністю віддані для вільної конкуренції іноземних держав. Теорія не буде собі суперечити і в разі, якщо стверджуватиме, що Сполучені Штати, допоки оплата праці у них вища, ніж у країнах старої культури, будуть якнайкраще сприяти розвитку своїх продуктивних сил, цивілізованості та політичної могутності, якщо нададуть вільний доступ на свої ринки мануфактурним товарам, у ціні яких найбільшу частку займає оплата праці, проте за умови, що інші країни допустять на свої ринки американські продукти землеробства та сировинні матеріали.

Теорія вільної торгівлі отримає тоді доступ в Іспанію, Португалію і Неаполь, у Туреччину, Єгипет та всі держави у варварському й наполовину цивілізованому стані чи держави жаркої кліматичної зони. У цих країнах більше ніхто не приходитиме до безглуздих планів засновувати в їхньому сучасному стані культурного розвитку власні мануфактурні потужності шляхом запровадження протекціоністської системи.

Англія відмовиться тоді від свого переконання в тому, що вона покликана монополізувати мануфактурну промисловість усієї земної кулі. Вона не вимагатиме більше, щоб Франція, Німеччина та Північна Америка жертвували своїми мануфактурами заради концесії щодо постачання до Англії своїх продуктів землеробства та сировинних матеріалів. Вона визнає легітимність протекціоністських систем цих націй і водночас, незважаючи на це, у себе вдома дедалі більше сприятиме розвитку вільної торгівлі, бо буде навчена теорією, що нація, яка досягнула мануфактурного верховенства, лише завдяки вільному ввезенню продуктів харчування і сировинних матеріалів та конкуренції з чужоземними мануфактурними товарами може вберегти своїх власних мануфактуристів і торгівців від регресу й інертності.

Тоді Англія у своїй практиці піде курсом, прямо протилежним її попередній торговельній політиці: замість переконувати, як це було досі, інші нації в необхідності запроваджувати вільну торгівлю, зберігаючи тим часом у себе сувору заборонну систему, вона без огляду на чужоземні протекціоністські системи дозволить у себе конкуренцію. Англія відкладе свої сподівання щодо запровадження вільної торгівлі до того часу, коли інші нації не підпадатимуть під небезпеку зруйнування їхніх фабрик через свободу торгівлі.

А поки не настане зазначений момент, Англія за рахунок більшого експорту вишуканих мануфактурних товарів і шляхом освоєння, заснування та розвитку нових ринків промислових товарів буде в змозі відшкодувати ті збитки, яких вона зазнає у вивезенні виробів загального вжитку внаслідок дії чужоземних протекціоністських систем.

Вона досягне миру з Іспанією, Сходом, державами Центральної та Південної Америки й використовуватиме свій вплив у всіх варварських і наполовину цивілізованих країнах Центральної та Південної Америки, Азії й Африки у тому річищі, щоб там з’явилися сильні й освічені уряди, щоб там було запроваджено безпеку власності та громадян, щоб там будували дороги і канали, щоб там надавали сприяння навчанню і просвітництву, моральності й промисловості, викорінили фанатизм, марновірство та інертність. Якщо одночасно із цими зусиллями Англія скасує свої обмеження на ввезення продуктів харчування й сировинних матеріалів, то вона неймовірно і з набагато більшими успіхами збільшить вивезення своїх мануфактурних товарів замість вічно спекулювати на темі занепаду континентальних фабрик.

Але якщо ці цивілізувальні операції Англії матимуть успіх у варварських та наполовину цивілізованих країнах, то її вплив не має бути ексклюзивним; вона не має прагнути завдяки особливим торговельним привілеям, як вона це, наприклад, зробила в Бразилії, монополізувати ті ринки та виключити з них інші нації.

Така політика завжди викликатиме виправдані ревнощі з боку інших націй та даватиме їм привід протидіяти зусиллям Англії. Ця егоїстична політика вочевидь і є основною причиною того, що вплив цивілізованих держав на цивілізування інших країн досі був таким незначущим. Через це Англія мала би внести в міжнародне право принцип, за яким у всіх таких країнах було б гарантовано рівні права торгівлі мануфактурних націй. Цим Англія не тільки спричинила би підтримку з боку цивілізованих держав своїм цивілізаційним зусиллям, а й без збитків для своєї власної торгівлі могла б дозволити аналогічні цивілізаційні спроби й іншим мануфактурним націям. За повної переваги цієї держави в усіх мануфактурних і торговельних галузях найбільша частина імпорту на ті ринки припадала б на англійців.

Випади та нескінченні інтриги англійців проти мануфактур інших націй можна було б іще виправдати, якби світова мануфактурна монополія була конче потрібна для добробуту Англії, якби з усією впевненістю не можна було б довести, що нації, які поруч із Англією прагнуть до розвитку потужної мануфактурної промисловості, можуть досягти цієї мети і без принижень з боку Англії, що остання не має стати біднішою тому, що інші стануть багатшими, ніж вона є зараз, і що природа пропонує достатньо засобів без шкоди для добробуту Англії розвивати в Німеччині, Франції та Північній Америці мануфактурні потужності, рівні за силою англійським.

Стосовно цього спочатку слід зауважити, що кожна нація, яка опановує свій внутрішній ринок, із часом виграє у своєму внутрішньому виробництві мануфактурних товарів та їхньому споживанні набагато більше, ніж унаслідок усунення з ринків останньої втрачає та нація, яка до цього постачала їй мануфактурні товари; адже повністю розвинута у своїх економічних відносинах нація, що самостійно продукує, стає незрівнянно багатшою та більшою за кількістю населення і внаслідок цього може споживати незрівнянно більше мануфактурних товарів, ніж за умов залежності вона могла б завозити від чужоземних мануфактурних націй.

Що стосується, однак, вивезення мануфактурних товарів, то в цьому аспекті країни помірної кліматичної зони як такі, що від природи призначені насамперед до мануфактурного виробництва, приречені знаходити збут своїх товарів передусім у країнах жаркої зони, які постачають їм колоніальні товари в обмін на мануфактурні вироби. Але споживання мануфактурних товарів у країнах жаркої зони визначає, з одного боку, здатність виробляти надлишок товарів, притаманних саме тій зоні, а з іншого боку, те, наскільки країни помірної смуги збільшують свій попит на продукти жаркої зони.

Якщо очевидно, що з плином часу країни жаркої зони зможуть у п’ять-десять разів більше, ніж зараз, продукувати цукру, рису, кави, бавовни й іншого і що країни помірної зони зможуть у п’ять-десять разів більше, ніж сьогодні, споживати таких продуктів, то цим одночасно й доведено, що країни помірної зони зможуть збільшити свій експорт мануфактурних товарів до країн жаркої зони в п’ять-десять разів порівняно з нинішньою сумарною вартістю мануфактурних товарів, які везуть у жаркі країни.

Про здатність континентальних націй до такого суттєвого збільшення попиту на колоніальні товари свідчить дедалі більше споживання їх в Англії протягом останніх пів сотні років, а до того ще й необхідно зауважити, що це споживання було б, напевно, незрівнянно більшим, якби не існували завищені ввізні мита.

Незаперечні докази того, що країни жаркої зони здатні збільшити своє виробництво, дали нам протягом останніх п’яти років Голландія на Суматрі та Яві й Англія у Східній Індії. З 1835-го по 1839 рік Англія вчетверо збільшила імпорт цукру зі Східної Індії; імпорт кави зріс у ще більших масштабах, завезення східноіндійської бавовни теж переживає нині помітний підйом. Коротко кажучи, останні англійські газети (від лютого 1840 року) з тріумфом повідомляють, що виробнича здатність Східної Індії щодо цих продуктів є необмеженою і не за горами вже той час, коли Англія в імпорті цих продуктів стане незалежною від Америки та Західної Індії. Голландія, з іншого боку, вже замислюється над збутом своїх колоніальних продуктів і наполегливо шукає для них нові ринки. Якщо в цьому контексті пригадати ще й те, що Північна Америка продовжує нарощувати своє виробництво бавовни, що Техас — це штат, який на підйомі та який, без сумніву, заволодіє всією Мексикою і зробить із цієї родючої країни те, чим зараз є південні штати Північноамериканського союзу; якщо подумати ще й про те, що порядок і законність, старанність й інтелігентність поступово поширяться в південноамериканських державах від Панами до мису Горн, а потім в усій Африці та Азії й усюди сприятимуть розвитку виробництва та появі надлишку продуктів, то неважко зрозуміти, що тут відкривається простір для збуту мануфактурних товарів для більше ніж однієї нації.

Якщо вирахувати площу земель, залучених сьогодні до виробництва колоніальних продуктів, та порівняти її з площею тих угідь, які від природи мають здатність до створення цих продуктів, то ми дійдемо висновку, що для цього виробництва використовують ледве п’ятдесяту частину придатних земель.

Яким же чином Англія могла б монополізувати мануфактурні ринки всіх країн, що виробляють колоніальні товари, якщо вона здатна задовольнити свої потреби в продуктах жаркої зони виключно імпортом зі Східної Індії? Як же вона сподівається налагодити збут своїх мануфактурних товарів у тих країнах, чиїх колоніальних продуктів вона не може брати навзамін? Як на Європейському континенті виникнути великому попитові на колоніальні продукти, якщо цей континент через поганий стан свого мануфактурного виробництва не в змозі оплатити ті товари та споживати їх?

Із цього стає зрозуміло, що тримання фабрик на континенті на низькому рівні, щоб таким чином перешкодити підйому континентальних країн, жодним чином не може сприяти подальшому верховенству Англії.

Також ясно, що тепер і ще довго в майбутньому країни жаркої зони пропонуватимуть для обміну свої продукти всім націям, покликаним до мануфактурного виробництва.

Зрештою, ясно і те, що світова мануфактурна монополія, якби її зараз було створено завдяки вільній конкуренції англійських мануфактурних товарів на Європейському та Північноамериканському континентах, жодним чином не може бути кориснішою для долі всього людства, ніж протекціоністська система, яка прагне сформувати мануфактурні потужності в країнах усієї помірної кліматичної смуги на користь землеробства всієї жаркої зони.

Перевага, якої досягла Англія в мануфактурному виробництві, судноплавстві й торгівлі, не може відлякувати націю, покликану завдяки своїй придатній території, національній силі та інтелігентності до розвитку мануфактурного виробництва, від вступу в конкуренцію з англійським мануфактурним верховенством. Мануфактури, торгівля і судноплавство ідуть назустріч такому майбутньому, яке настільки переважатиме нинішні часи, наскільки вони переважають минуле. Потрібно мати лише відвагу вірити у велике національне майбутнє та рухатись із цією вірою вперед. Насамперед необхідно мати сильний національний дух, щоб уже зараз посадити й захищати дерево, яке принесе щедрі плоди лише майбутнім поколінням. Спочатку слід опанувати внутрішній ринок своєї власної нації, щонайменше у сфері предметів загального вжитку, та прагнути отримувати продукти жаркої зони безпосередньо з тих країн, які готові брати в обмін на них наші мануфактурні товари. Це те завдання, яке має виконати і Німецький торговельний союз, аби німецька нація не залишилася занадто далеко позаду французів і північноамериканців, навіть і росіян.